|
День памяти Алтер Ребе ( "Агентство Еврейских Новостей", 1 января 2008 года) Завтра, 24 тевета по еврейскому календарю, хасиды ХАБАДа всего мира отмечают годовщину смерти основателя этого крупнейшего движения в ортодоксальном иудаизме, первого Любавического Ребе, Алтер Ребе. В этот день сотни хасидов приезжают к месту его захоронения в украинский город Гадяч. Сюда съезжаются гости не только со всей Украины, но также из ближнего и дальнего зарубежья. В этом году, специально к годовщине смерти Алтер Ребе, перед входом к могиле достроены ступеньки, для облегчения продвижения большого количества паломников. В этот день принято устраивать фарбренгены, на которых рассказывают об удивительной судьбе праведника и произносят отрывки из его учения. Рабби Шнеур Залман родился в местечке Лиозно 18 элула 5505 (1745) года. В 13 лет, когда он отмечал бар мицву, мудрецы поколения назвали его гением и авторитетом в законах Торы. Два года он учился в иешиве в Витебске, после чего женился. В 1764 году будущий первый глава ХАБАДа стал учеником Магида из Межерича, который в свою очередь был последователем основателя хасидизма рабби Исроэля Бааль Шем-Това. По просьбе своего учителя Алтер Ребе составил свой знаменитый Свод еврейского закона – "Шульхан Арух а-рав". В 1772 году рабби Шнеур-Залман начинает активно разрабатывать систему философии ХАБАДа, соединяющую интеллектуальные и эмоциональные аспекты хасидизма. Через год он открывает иешиву, известную как "хедер Алтер Ребе". В 1797 году была впервые напечатана главная книга Алтер Ребе — "Тания", которая в представляла обработку ответов, данных Ребе на личных встречах со многочисленными хасидами. В книге "Тания" Алтер Ребе смог соединить учение Талмуда с учением Каббалы, которое он представил в форме, доступной каждому, даже самому простому еврею. Популярность Алтер Ребе и распространение его учения стали еще большим поводом для недовольств его противников. Через два года после выхода в свет "Тании" его арестовали по доносу в измене русскому царю. Расследование и допросы в Петропавловской крепости длились нескончаемые часы. Однако никаких доказательств вины Ребе найти не удавалось. Чем дольше длилось следствие, тем больше поражались следователи необыкновенностью личности Ребе, его гениальностью и неисчерпаемыми познаниями в любой области. Через полтора месяца после ареста его оправдали и освободили. День освобождения Алтер Ребе — 19 день месяца кислев стал называться праздником Нового года хасидизма. Несмотря ни на что, трудности в судьбе Алтер Ребе не закончились. Через два года реб Шнеур-Залман снова был арестован по новому ложному доносу и вновь освобожден после восхода к престолу Александра I. Алтер Ребе оставил Лиозно и последующие десять лет прожил в местечке Ляды. В эти годы он прилагал огромные усилия для улучшения условий жизни евреев по всей России. Им был создан специальный фонд для нуждающихся, основной задачей которого была помощь беженцам, оставшимся без всяких средств к существованию в результате гонений 1804 года. В 1812 году, когда армия Наполеона вторглась в Россию, многие из еврейских руководителей молились за его победу. Алтер Ребе занял прямо противоположную позицию, он понимал, что свобода, обещанная Наполеоном, приведет к полной ассимиляции евреев, попавших под его влияние. Он говорил, что если победит Наполеон, то евреям будет хорошо с материальной точки зрения, но в духовном плане это будет катастрофа. Если же победит царь, то евреям будет тяжело материально, но дух еврейский будет процветать. Алтер Ребе выступал в поддержку царя и делал все возможное для поражения Наполеона. Алтер Ребе был вынужден покинуть Ляды и в течение пяти месяцев уходил от наступления французской армии. Тяжелые дорожные условия и суровая зима сказались на состоянии здоровья ребе Шнеур Залмана. Он ушел из жизни 24 тевета 5572 года, похоронен в городке Гадяч. У него и его жены ребецн Стерны было три сына и три дочери. |
|
( Сайт Полтавської філії ВАТ Укртелеком, 2 січня 2008 року) У переддень Нового року електрозв’язківці Полтавської філії ВАТ «Укртелеком» подарували мешканцям м.Гадяч відділення «Телекомсервіс», відбудоване за європейським стандартом, де вони матимуть можливість отримати повний спектр телекомунікаційних послуг. А саме: прийом платежів за телекомунікаційні послуги, надання послуг автоматичного міського, міжміського та міжнародного зв’язку, надання послуг колективного вузла «Інтернет», телеграфного зв’язку, ксерокопіювання та сканування документів, продаж таксофонних карток та лотерей тощо. В урочистому відкритті взяли участь заступник директора маркетингу Полтавської філії ВАТ «Укртелеком» Н.Северин, керівники районної адміністрації, районної ради, міста, регіональні ЗМІ. |
|
Спортивні перемоги родини Брикіних ( "Зоря Полтавщини", 3 січня 2008 року) Гадячанин Микола Брикін за своє спортивне життя взяв участь у більш ніж 150 змаганнях різних рівнів із гирьового спорту, в тому числі у восьми чемпіонатах світу, і отримав сто десять нагород. Кожна медаль для нього є результатом перемоги в першу чергу над собою, над власним "не можу" і "не вийде". Його донька, Тетяна Брикіна, – триразова чемпіонка України з гирьового спорту серед жінок. Нині вона, як і батько, працює в ГПУ "Полтавагазвидобування" і має намір написати дисертацію про користь гирьового спорту для здоров'я. Гирьовий спорт – для чоловіків... – Миколо Михайловичу, як і коли відбулося ваше знайомство з гирьовим спортом? – У 1990 році, під час робітничої спартакіади у Комсомольську. Змагання гирьовиків були включені в програму. На той момент я не цікавився цим видом спорту. Але в нашій команді не було гирьовика, і мені запропонували спробувати свої сили. Так я вперше взяв участь у змаганнях і без будь-якої підготовки зумів підняти 24-кілограмову гирю найбільшу кількість разів, ставши таким чином чемпіоном нашого об'єднання. Першим моїм спортивним трофеєм, який я отримав на спартакіаді в Комсомольську, був кришталевий кубок. Я й досі його зберігаю. – На той момент ви захоплювалися шахами, грали у футбол. І раптом – "залізо"… – Коли я вперше взяв гирю в руки, одразу зрозумів, що займатимусь цим усе подальше життя. Мені тоді навіть подарували гирю. Я почав шукати інформацію про гирьовий спорт, його історію, а також спеціальний комплекс вправ для тренувань. Через два роки по тому, в серпні 1992-го, в Гадяцькому районі проходила районна спартакіада, присвячена Дню фізкультурника. На ній команда нашого хлібозаводу, від якої я брав участь у гирьових змаганнях, у загальному заліку зайняла третє місце. На тій спартакіаді я виявився лише третім, адже мої суперники були гирьовиками-професіоналами, зокрема Віктор Білоцерковець, свого часу – член юнацької збірної України з гирьового спорту. Пам'ятаю, я тоді сказав йому: "Це перший і останній раз, що я програв". Я розпочав посилені тренування і став перемагати. – Отже, гирьовий спорт – це... – ...Це суто слов'янський вид спорту. Він складається з двох вправ: штовхання двох гир протягом десяти хвилин і ривок однієї гирі лівою і правою руками. Нині гирьовий спорт в Україні набагато популярніший, ніж тоді, коли я прийшов у нього. Цікаво, що в останнi роки в нашій країні гирьовий спорт стає дедалі популярнішим серед жінок. Особливо популярним він став у пострадянських країнах, а також у Греції, Iталії, Німеччині, Англії, США. – Миколо Михайловичу, як вам вдається поєднувати роботу з тренуваннями і змаганнями? – Після того, як хлібозавод у Гадячі закрили, я перейшов на роботу в ГПУ "Полтавагазвидобування". Його директор, депутат обласної ради Ігор Атаманчук, – великий прихильник спорту, адже й сам він – майстер спорту з легкої атлетики. Ігор Степанович підтримує колег-спортсменів і морально, і матеріально. Щодо тренувань, то якоїсь спеціальної методики я не притримуюсь. Щоранку обов'язково роблю зарядку, потім – пробіжку. Зауважу, що біг для гирьовика просто необхідний, адже він розвиває витривалість, яка часто стає запорукою успіху. Наведу приклад: на моєму ювілеї (Миколі Михайловичу в 2007-му виповнилося п'ятдесят років. – Авт.) п'ятиразовий чемпіон світу серед ветеранів, майстер спорту Давід Кльонов зміг п'ятдесят разів підняти п'ятдесятикілограмову гирю, стоячи на битому склі. Натомість відомий український атлет Василь Вірастюк на змаганнях у Києві зробив це лише п'ять разів. А ще в робочий час, коли випадає кілька вільних хвилин, я піднімаю гирі. Таким чином за день я піднімаю до 10 т “заліза”. А всього за сімнадцять років я підняв більше 26 тисяч тонн, що дорівнює вазі 12 авіалайнерів типу "Боїнг". – Дотримуєтеся якоїсь особливої дієти? – Ні. Їм усе, що готує моя дружина Валентина, але намагаюся не переїдати. Не палю, іноді можу дозволити собі чарочку, але не зловживаю. – Чим для вас став гирьовий спорт? – Гирьовий спорт для мене сьогодні – це стиль життя. Я надзвичайно люблю і тренування, і змагання. Щороку беру участь у десяти, а то й більше, змаганнях різних рівнів. З 1997 року регулярно їжджу на чемпіонати України. – А який ваш найбільший спортивний здобуток? – Цього року на чемпіонаті світу та Європи з окремих заліків у Архангельську в своїй віковій групі я здобув одразу дві медалі – срібну і бронзову. Окрім того, виборов путівку на чемпіонат світу з гирьового спорту в Сан-Дієго, що присвячений 60-річчю губернатора штату Каліфорнія Арнольда Шварценеггера. Там було близько ста учасників із десяти країн світу. Із Сан-Дієго я привіз "бронзу". – Миколо Михайловичу, якi ваші спортивні плани на 2008 рік? – Тренуватися, готуватися до чергових чемпіонатів України, один із яких відбудеться у Харкові в січні, а другий – у Керчі. А тоді, якщо здобуду перемогу, готуватимуся до чемпіонату світу, що проходитиме в Iталії. …I жінок – Таню, гирьовий спорт – це, так би мовити, не зовсім жіночий вид спорту. Чому обрала саме його? – Я – татова донька, і те, що є цікавим для нього, приваблює й мене. Але професійно займатися гирьовим спортом я вирішила сама. – З чого розпочалася твоя спортивна кар'єра? – У 1998 році я поїхала з татом на міжнародні змагання у Запоріжжя, де в мене відбувся перший показовий виступ. Першим моїм спортивним трофеєм став брелок у вигляді металевої гирки, який подарував мені президент федерації України з гирьового спорту Юрій Щербина. – Хто допоміг тобі здобути звання майстра спорту? – Звичайно, найбільша заслуга в цьому мого батька. А також тренера вищої категорії Павла Манді і заслуженого тренера України Олега Мороза. – Згодом ти стала триразовою чемпіонкою України з гирьового спорту. Як реагують ровесники, особливо хлопці, коли дізнаються про це? – Існує стереотип про те, що спортсмени-гирьовики – це обов'язково гора м'язів. Так думають ті, хто взагалі не знайомий зі специфікою гирьового спорту або обізнаний із нею поверхово. Натомість цей вид спорту, на відміну від штанги, не дає великої маси м'язів. Звичайно, є й ті, хто мене не розуміє, хтось розцінює спортивні здобутки як щось надзвичайне, але близькі люди не сприймають мене як чемпіонку. Для них я просто Таня. – Свого часу ти багато тренувалася, постійно брала участь у змаганнях, перемагала, а потім залишила професійний спорт. Чому? – Так склалися життєві обставини, що я мусила залишити спортивну кар'єру. Нині я працюю, але й тепер намагаюся підтримувати форму: недавно придбала гирю для тренувань удома – зовсім без цього я не можу (сміється). Іноді ходжу на шейпінг. Мрію займатися східними танцями, але часу на все не вистачає. |
|
Хорошие вести из Гадяча ( "Агентство Еврейских Новостей", 3 января 2008 года) Группа из 20 представителей Донецкой еврейской общины посетила могилу первого Любавичского Ребе Шнеур-Залмана в Гадяче. Произошло это в особенно знаменательный день – годовщину его смерти – йорцайт. Ни пятнадцатиградусный мороз, ни отсутствие комфорта, ни 1000 километров пути не смогли удержать людей, которые верят в чудеса святых мест. В Гадяче в этот день собрались хасиды из многих стран. Английский, иврит, французский слышались изо всех концов. Представители некоторых общин отмечали в этот день свои праздники – брит милу и бар мицву. Группы сменяли одна другую, молитвы и фарбренгены шли постоянно, а евреи все приходили и приходили. И донецкая группа исполнила все нужные заповеди: помолилась на месте захоронения Ребе, приняла участи в утренней и дневной молитвах, а мужчины завершили программу пребывания фарбренгеном. Все участники визита оставили свои письма с просьбами на могиле Ребе. Будем ждать хороших вестей. |
|
Полтавщина гетьманська. Край трьох гетьманів і однієї столиці забуває свою історію ( "Україна молода", 9 січня 2008 року) Під час концертів полтавських кобзарів неодмінно виконуються твори про Чураївну або Супруненка, нагадуючи про знаменитих полтавчан гетьманської доби. Про це варто нагадати, й не лише словами пісні. Тим більше, що широкому загалу, на жаль, не відома історія свого краю, і на Полтавщині вона чомусь мало популяризується. Мандрівку Полтавщиною розпочнемо з міста Гадяча. Чому звідси? Не лише тому, що в Гадячі нетривалий час була гетьманська резиденція; а й утворено Гадяцький ключ (тобто маєтність на утримання гетьмана), що не підлягав місцевій ратуші. Богдан Хмельницький заснував тут свою літню резиденцію, захопивши будови польського коронного гетьмана Станіслава Конецьпольського. А Іван Брюховецький збудував кілька гетьманських палаців, у яких перебували під час Північної війни гетьман Іван Мазепа і шведський король Карл ХІІ. Історія Гадяча як столичного міста не написана. Про це немає жодної монографії, не видано книжок, бодай журналістської статті. Достеменно відомо, що з Гадяча правив Іван Брюховецький. Але у своїй резиденції він рідко бував, бавлячись військовими кампаніями — або разом з московським військом проти поляків і гетьманів Тетері та Дорошенка, або проти московського війська. Він загинув 1668 року під Полтавою, ув’язнений козаками Петра Дорошенка. Тоді ж помер під час сутички полтавський полковий осавул Іван Обіденко (представник у майбутньому спорідненого з гетьманом Іваном Мазепою роду). Петро Дорошенко наказав поховати Брюховецького в Гадяцькій Богоявленській церкві. Поет і проповідник Лазар Баранович, помісник московського патріарха, побував на місці поховання гетьмана Івана Брюховецького, якому присвятив два поминальні вірші–епітафіони. Перший має повчальний характер, у вірші виразно лунає критика непослідовної політики українського гетьмана (від москвофільства до антицарського повстання). Вірш збудовано у формі діалогу з небіжчиком. Тому, наголосив автор, він залишився живим, а гетьман полишив марний світ: Іван у цьому зложен Брюховецький гробі, Бував на світі в гетьманській оздобі. Вспомни то собі, що мій гроб минаєш. Я та зді — не ти мене дочекаєш. Другий вірш вміщує трагічні біографічні дані небіжчика. Це типова барокова поезія з виразним мотивом смерті, від якої навіть не може врятувати гетьманська булава: Немаш в світі статку, Знай з мого припадку. Бував–єм гетьманом, Звано мене паном! Єдина година — А і в тій одміна. Окрутне–м забитий! Обавляйся і ти. Ніхто ся з нас смерті Не може одперти. Царськая корона Не є оборона. Гетьманська булава У смерті не слава. Хоругви звияє, Бунчуки складає... Страті гетьмана Брюховецького передував заклик козаків Полтавського полку задніпровському гетьманові Петру Дорошенкові стати гетьманом обох боків Дніпра. Тоді в Опішні Дорошенко прийняв на себе державний чин, а урочистості та церемонія відбувалися у Полтаві. У цей час Іван Мазепа вже служив у Дорошенка ротмістром національної хоругви, а отже, брав участь у згаданих подіях. Варто пригадати, що полтавський поет Іван Величковський 1687 року вітав у місті Івана Самойловича в останній рік його гетьманування поезією «Змишляють поетове...». Це типовий панегірик на честь правителів, якому притаманна явна гіперболізація чину та здобутків. Наведемо з нього коротенькі уривки: А од небес свого тезоіменита, Нашого російського (українського) вождя знаменита. Десницею своєю яко патрон власний, Благословляє, таков глагол доброгласний Дая: «Іоане, мні тезоіменитий, Малоросійських воїнств вожду знаменитий»... Бог во троїці єдиній дав тобі єдину Булаву, котрая аби тривала вину. Покорив їй ще дві на більшій підпорі Тебе найбардзій в своєму маючи дозорі. Цей панегірик присвячено полтавцеві — гетьманові Івану Самойловичу, сину красноколядинського священика, що почав службу веприцьким сотником Гадяцького полку. Отже, Полтаві судилося двічі визначати обрання на гетьманство — 1668 року Петра Дорошенка, а 1687 року, після Коломацької ради, — Івана Мазепи. Варто назвати ще одного полтавця — Данила Апостола, який за гетьмана Івана Мазепи був миргородським полковником і прославився не лише військовою доблестю, а й як поціновувач української культури. У Миргороді він посприяв утворенню золотарського цеху, у якому працювали талановиті майстри. Золотарі виготовляли оправи до книжок, друкованих у типографії Києво–Печерської лаври, які Данило Апостол дарував гетьманам і монастирям. Одна з його книжок зараз зберігається в музейній експозиції Києво–Печерської лаври. На гравірованому окладі зображено шляхетський герб Данила Апостола та його небесного покровителя — апостола Даниїла з написом: «Радуйся Даниїле, пророки себо проповідного ваші, Даниїл возлюбивший Україну своїм народом». Пилип Орлик часто заїжджав з Батурина до Миргорода у державних справах, або просто погостювати до Данила Апостола. Коли 1702 року гетьман Мазепа надав йому під Гадячем маєтності на чин генерального писаря — їхнє спілкування набуло характеру приязного добросусідства. 1683 року Пилип Орлик написав на честь свого приятеля Данила Апостола панегірик «Щасливий прогноз» з нагоди вигнання з Лівобережної України татарських військ. Це складна символічна високобарокова поезія, де героя (тобто Данила Апостола) порівняно у змаганні з античними героями (Геркулесом, Аполлоном): Магометанське страховисько нахилило місячні роги До ніг руського Геркулеса. Його міць страшна, як озброєний полк Перуном гербовних стріл зітре мірку ненависті до ворогів. Не сій залізну смерть на землю Градива, Щоб бусурманин зібрав з них лаврові жнива. Знаємо, що стріли Аполлона зі злістю Гримлять у старій руці Данила (Апостола), гострі, не тупіючі. 1727 року Великі Сорочинці стають гетьманською резиденцією Данила Апостола, який збудував тут гетьманський палац (на тепер не зберігся) та Преображенську церкву, де його було поховано. А скільки ще пам’яток козацької мужності розкидано по полтавській землі (як Солоницька битва під Лубнами) й потребують вшанування, бо це слава наших предків. Полтавщина — благословенний козацький край! Здрібнення формату Понад 500–літнє місто Гадяч, колишня козацька столиця, нині — малий районний центр на Полтавщині. За переписом 2001 року, тут мешкає 22, 7 тисячі осіб. Майже жодна з архітектурних пам’яток козацької доби не збереглася. Сьогоднішнє населення Миргорода — близько 30 тисяч. Місто вперше згадується в архівних джерелах із 1530 року. Нині Миргород розвивається завдяки курорту мінеральних вод. А перше лікувальне джерело відкрили тут лише в 1912 році. Великі Сорочинці — селище Миргородського району, налічує на сьогодні до 2 тисяч мешканців. |
|
( Сайт "КИД - Донецкий взгляд на события", 12 января 2008 года) Вчера в 13:10 в городе Гадяч Полтавской области на территории ОАО "Гадяцкий мясокомбинат" в помещении компрессорного цеха из-за разгерметизации фланцевых соединений амиакопровода, во время проведения ремонта вентиля отсоса паров аммиака из колбасного цеха, произошли выбросы аммиака в количестве 80 кг. 
Как сообщает пресс-служба МЧС Украины, в 15:05 аварийно-спасательным подразделением МЧС и аварийным звеном завода авария была ликвидирована. Жертв, пострадавших и угрозы окружающей среде нет. На месте происшествия работала оперативная группа Главного управления МЧС в Полтавской области. |
|
Микола Торяник пропонує визнати Гадяч природним дивом ( "Газета по-українськи", 14 січня 2008 року) 53-річний геолог із Гадяча Микола Торяник зібрав документи щоб представити місцеві природні ландшафти в проекті народного депутата Миколи Томенка ”Сім природних чудес України”. — Територію Гадяччини вчені досліджують майже 12 років, — розповідає Торяник. — Тут є близько сотні гектарів ялівцевого лісу, який росте лише в Карпатах, а на Лівобережній Україні тільки в Гадяцькому районі. На луках багато рідкісних рослин, занесених у Червону книгу. Серед найцінніших — луковий гладіолус, орхідеї. В урочищі Галочка зберігся дубовий гай, віком до 300 років. Микола каже, що ідея створення ландшафтного парку ”Гадяцький” з’явилася 2000 року. 2007-го на її втілення виділили 20 тис. грн. На 2008 рік у бюджеті міста для створення парку заклали 37 тис. грн. Цього року вчені з кафедри біології Полтавського педуніверситету мають завершити дослідження 23 тис. га природних ландшафтів Гадяча та документально підтвердити існування парку. Документи на конкурс ”Сім природних чудес України” Микола Торяник планує везти до Києва цього тижня. |
|
( Народний рух України, 16 січня 2008 року) Річ у тім, що управління у справах преси та інформації облдержадміністрації запровадило моніторинг книжкових крамниць щодо відсотку україномовної книги у продажу. «Нас цікавлять магазини усіх форм власності, – зауважив начальник управління у справах преси та інформації облдержадміністрації Олег Пустовгар. – У квітні, після підготовки відповідної бази даних, плануємо провести нараду з усіма книгорозповсюджувачами. Наразі ж вивчаємо діяльність магазинів, які перебувають у структурі облспоживспілки. Іншими словами, ми виконуємо указ Президента «Про деякі заходи з розвитку видавничої справи». Уже відбувся ознайомчий візит до книжкових магазинів міста Гадяча, які перебувають у структурі районної споживспілки. Несподівано з’ясувалося, що керівництво облспоживспілки надало управлінню неправдиві дані щодо наявності у селі Лютенька і в самому райцентрі двох книгарень. Виявилось, що вони існують лише на папері. За словами Олега Пустовгара, разом із заступником голови райдержадміністрації з гуманітарних питань Андрієм Середою він побував у чотирьох гадяцьких крамницях. Посадовці побачили, що в магазині «Лідер» продають лише 4% україномовних книжок, а в інших рідною мовою була тільки частина книжок для дітей. Під час поїздки відбулася зустріч Олега Пустовгара з директором обласного комунального видавництва «Гадяч» Галиною Гребенник. Тож є сподівання, що мешканці Гадяча невдовзі побачать більше книжок українською мовою на полицях книгарень. |
|
Гадяцьких козаків озброїли фіни ( "Газета по-українськи", 17 січня 2008 року) У ”Новій Раді” за 13 (26) січня 1918 року є інформація з Гадяча на Полтавщині. Там організоване Товариство ”Вільне Козацтво”, оголошено набір до муштрової (навчальної) сотні. Зброї не було. Й от козаки дізналися, що у Веприку, приблизно за 20 км від Гадяча, розташована частина 4-го фінляндського ударного полку старої російської армії. ”Ці ударники, прорвавшись крізь коло большевиків біля Білгорода і не маючи сили далі йти походом, постановили роззброїтися. Їх ватажок заявив, що ударники, попавши на територію України і признавши її невтралітет, можуть здати зброю… якій-небудь українській організації. Згідно з постановою Ради Вільного Козацтва, 27 кандидатів до муштрової сотні … поїхали до Веприка і прийняли зброю від ударників. До Гадячу привезено більше 50 рушниць та карабінів, 2 кулемети, більше 20 000 набоїв, кілька польових телефонів, пара коней. Ударники здали всього 102 коней. Товариство, не маючи змоги їх прохарчувати… зробили аукціон у Веприку, продали коней і одержали 18856 крб 5 коп і вложили поки що в депозит Народної Повітової Управи. На жаль, багато зброї, сідел, набоїв та иншого знаряддя було нишком продано окремим селянам самими ударниками. За відомостями командира ударників полковника Бахтіна, у них було всього 150 гвинтівок і 500 000 набоїв…”. Іншими словами: більшість зброї дядьки з Веприка про всяк випадок приховали по хатах. Лише третина дісталася гадяцьким козакам. До речі, муштрова сотня в Гадячі складалася переважно з учнів. На всіх — лиш кілька офіцерів. Сотником обрано штабс-капітана Косенка, його помічником — прапорщика Міхура. |
|
Піщаний кар'єр замість орхідей? ( Інтернет-видання "Трудова Полтавщина", 18 січня 2008 року) Леся Українка, яка тривалий час перебувала в Гадячі, писала: «українішої землі немає». Неподалік колишнього гетьманського містечка існує унікальний природний куточок: на дуже обмеженій території ростуть рідкісні рослини, занесені до Червоної Книги України, зокрема, дивовижні орхідеї. Найменша зміна гідрологічного режиму – і вони загинуть. І от це незвичайне місце, без перебільшення – національне природне багатство України хочуть знищити – викопати величезний піщаний кар'єр площею 15 гектарів. Звичайно, завдадуть шкоди і під'їзні дороги. На пісок уже є кілька претендентів, як місцевих, так і заїжджих. Гадяцька райдержадміністрація одразу надала перевагу заїжджим, а саме Полтавському домобудівному комбінату, який сплачує податки не в Гадячі, а в Полтаві. Як заявив на сесії Вельбівської сільради представник цього заводу, пісок возитимуть через увесь Гадяч на залізничну станцію. Отже, дороги будуть розбиті вщент, оскільки більше 99 % піску вивозитиметься за межі району, і лише 1% від запланованих обсягів залишатиметься для місцевих потреб. Щоб розпочати розробку, необхідна згода на виділення земель місцевої влади, в даному випадку Вельбівської сільської ради. Але сільрада відмовила Полтавському ДБК у цьому проханні. Звичайно, Гадяцьку РДА такий поворот подій аж ніяк не влаштовував, і вона через 3 тижні ініціювала нову сесію сільради, проте повторно одержала відмову. Минуло ще 2 тижні, і РДА влаштувала «круглий стіл», на який запросила й представника Полтавського ДБК. До речі, інтереси цього заводу представляв перший заступник голови РДА Володимир Дудко. Чому він став захисником і адвокатом полтавських домобудівників, залишається лише здогадуватись. 
Але щось на «круглому столі» пішло не так, і пан Дудко кілька разів наголошував на «правильності» висвітлення цієї події пресою. Тому газета «Гадяцький вісник» за 1 січня 2008 р. написала наступне: «Учасники «круглого столу» дізналися про думку з цього приводу науковців Полтавського педуніверситету, керівників проекту регіонального ландшафтного парку «Гадяцький». У своїх висновках вони не заперечують проти створення піщаного кар'єру на території Вельбівської сільради». А ось що насправді пишуть вчені: «Створення кар'єру з видобутку піску призведе до порушення гідрологічного режиму річки Псел, а в цілому – до повного знищення природних флористичних і фауністичних комплексів. ...Необхідно розглянути питання про призупинення проектних робіт щодо створення кар'єру з видобутку піску». Ось висновки з цього приводу Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Полтавській області: «...А тому створення піщаного кар'єру дійсно завдасть значної шкоди екосистемам Гадяцького району і потребує перенесення в інше місце». Ботанічні дослідження проводили найавторитетніші вчені України, кандидати і доктори наук, протягом 12 років. Їхні висновки дуже не сподобалися пану Дудку і всьому гадяцькому керівництву, і після «круглого столу», з подачі адміністрації, на місце можливого кар'єру виїжджають журналіст Олексій Пирогов і будівельник, які не знають, з їхніх слів, жодної рідкісної рослини. Виїжджають, щоб перевірити дані вчених і знайти (26 грудня!!!) метеликів, журавлів і квіти. Далі цитую статтю в газеті «Моє місто» за 27 грудня: «Щоб перевірити дані свідчення, ми з представником ВАТ «Полтавський домобудівний комбінат» Квачем Геннадієм виїхали на місце майбутнього піщаного кар'єру і не знайшли ні багатої фауни, тим паче рідкісної флори, ...нічого унікального». Крім того, журналіст О.Пирогов, будівельник Г.Квач і перший заступник голови РДА В.Дудко зробили 26 грудня видатний висновок – знову цитую: «Напевне, що десь поряд є ті самі квіти та метелики, а також бобри та журавлі, але вони є там, де не буде кар'єру». Як кажуть, без коментарів. Ось яким чином гадяцька влада проводить «круглі столи» та формує громадську думку. Читачам буде цікаво, що до призначення на посаду першого заступника голови РДА пан Дудко працював начальником екологічної інспекції і прекрасно розуміє, що він хоче знищити. До речі, результати роботи гадяцької влади плачевні не лише в галузі екології: тільки за останній рік втрачено два основні бюджетоутворюючі підприємства району – хлібозавод та елеватор хлібопродуктів. На черзі ще кілька. Докерувалися! То чиї інтереси ви захищаєте, панове гадяцькі адміністратори, – «найукраїнішої України» чи полтавських домобудівників? Як стало відомо з неофіційних джерел, заради створення піщаного кар'єру Гадяцька РДА готує ультиматум ученим: або вони дають згоду на створення піщаного кар'єру і знищення сотень тисяч «червонокнижних» рослин, або гадяцька влада припиняє фінансування проекту Регіонального ландшафтного парку «Гадяцький». І це незважаючи на те, що проект включений в районну і обласну програму соціально-економічного розвитку і на нього виділено в 2008 році 37 тис. грн. Це після того, як цей парк номінований до списку «7 природних чудес України». Хотілося б, щоб принципову оцінку щодо шантажу вчених висловила як громадськість Гадяцького району, так і керівництво Полтавської області. А тепер, як геолог, який має доступ до відповідної інформації, наведу висновки із геологічного звіту. Мовою оригіналу: «…Результаты лабораторных исследований показали, что пески месторождения пригодны для производства ячеистого бетона и силикатного кирпича. В то же время результаты исследования дали отрицательную оценку в применении песков для производства строительных растворов и бетонов. Полузаводские испытания подтвердили правильность выводов лабораторных исследований… По гранулометрическому составу и по содержанию глинисто-илистых частиц пески Гадячского месторождения непригодны в качестве строительных». Отже, відкриття кар’єру жодним чином не вирішує проблему нестачі будівельного піску. А тим часом гадяцькі чиновники прагнуть знищити унікальні місця Гадяцького краю. |
|
( "Деловая неделя", 19 января 2008 года) Россия прекратила закупку сыра Гадячского сырзавода, заявив, что в продукции предприятия выявлены кишечная палочка и стафилококк. Об этом сообщил начальник областного управления ветеринарной медицины Сергей Аранчий. По его словам, партия продукции, в которой якобы нашли кишечную палочку и стафилококк, была направлена в разные регионы России и только из одного региона поступили претензии. Вместе с тем Аранчий не исключает возможности наличия кишечной палочки. "Я подтверждаю, что на заводе в Гадяче и в Пирятине неоднократно регистрировали кишечную палочку и другие бактерии, в т.ч. стафилококк. Однако ни разу с территории области, после наших исследований, некачественная продукция не отправлялась", - сказал Аранчий. По его словам, образцы продукции, которые экспортировались в РФ, сохранились в областной лаборатории ветмедицины и у товаропроизводителя. "У нас не было возможности это увидеть на месте. Нас только об этом известили. Туда не пригласили. По нашим данным, вся продукция качественная", - сказал первый заместитель гендиректора ЗАО "Гадячсыр" Павел Дьяченко. Аранчий заявил, что образцы продукции будут направлены в Киев, где будет установлено качество сыров. В Полтавской области в 2006 году разрешения на поставки сыров в Россию были только у "Гадячсыра" и "Пирятинсыра". |
|
Судді апеляційного суду не знають Конституції? ( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 19 січня 2008 року) Наприкінці минулого року Полтавський обласний медіа-клуб підбив підсумки конкурсу-антирейтингу «Будяк Феміди», який він проводив у рамках проекту «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в судах та при виконанні судових рішень у Полтавській області». Проект виконувався в рамках антикорупційної програми «Гідна Україна», підтриманої Президентом та урядом України. Номінантами антирейтингу були визнані понад 20-ть суддів та державних виконавців, які за оцінкою громадян та громадських організацій найгірше виконують свої посадові обов’язки. Номінантам рекомендованими листами були надіслані дипломи антирейтингу «Будяк Феміди». Девіз диплому – старовинне українське прислів’я: «Добра слава йде далеко, а погана – ще далі!». У кожному було описано, за що саме номінант «удостоєний» такого звання, карикатура відомого полтавського художника й засушений будяк. Наша громадська правозахисна організація видала підсумковий буклет проекту, у якому були названі і переможці журналістського антикорупційного конкурсу, і номінанти антирейтингу. Хочеться сподіватися, що переважна більшість нагороджених будяками зважили на громадську думку й зробили певні висновки. Але, на жаль, не всі. Приміром, суддю Гадяцького районного суду Наталію Харлан «Будяком Феміди» було нагороджено за те, що у квітні 2007 року у справі за позовом В.Пидяка до ТОВ „Гадяцький завод залізобетонних виробів” щодо захисту права на майновий пай вона проголосила вступну та резолютивну частину рішення суду, що зафіксовано журналом судового засідання й технічними засобами, а при прослуховуванні й співставленні запису судового засідання технічними засобами і паперовим рішенням виявлено, що резолютивна частина рішення, проголошена в судовому засіданні, не відповідає резолютивній частині, викладеній письмово. Тобто, суддя вдалася до фальсифікації. До речі, наш підсумковий буклет прочитали і в компетентних органах і, як стало відомо, зацікавилися повідомленням про суддю Н.Харлан, оскільки у ньому вбачаються ознаки злочину. Та замість того, щоб посипати голову попелом, на початку січня ц.р. у гадяцькій газеті «Базар-медіа» суддя Н.Харлан виступила зі статтею під претензійною назвою «Суспільству нав’язують думку про корумпованість судової гілки влади». Щоправда, суддя й півсловом не спростувала факт фальсифікації нею судового рішення, зате взялася, як вона заявила, прокоментувати виступ керівника місцевої правозахисної організації «Справедливість», координатора проекту у Гадяцькому районі Івана Іванюти на громадських слуханнях щодо протидії корупції в судах у Гадячі у грудні минулого року та ситуацію навколо антикорупційного проекту. Та, на жаль, стаття «не тягне» на коментар, бо, на мою думку, є суцільним приниженням гідності І.Іванюти і як людини, котра має сміливість захищати інших й вказувати суддям на порушення законів, і як фахівця – випускника юридичного факультету МАУП. Таке інакше, як тривіальною помстою, й не назвеш. До речі, дві інші її колеги – судді Людмила Максименко та Лариса Романюк, що теж отримали «Будяки Феміди», до такого не опустилися. |
|
«Кожен з нас має творити навколо себе Україну» ( Народний рух України, Полтавська обласна організація, 28 січня 2008 року) Начальник управління у справах преси та інформації облдержадміністрації, депутат обласної ради, очільник обласної організації Народного Руху України, просвітянин... Власник і до певної міри заручник цієї порядної «колекції» обов’язків – Олег Пустовгар – 28 січня відзначив своє 35-річчя. - Пане Олеже, Ваша затятість у відстоюванні національних пріоритетів уже стала «притчею во язицех». Розкажіть, як сформувалися патріотичні переконання? - Мої юнацькі роки припали на романтичний період боротьби за незалежність, тоді з’явився і Народний Рух. У газеті «Літературна Україна» (її передплачувала мати, вчителька української мови та літератури) вперше прочитав програму НРУ. 18-річним вступив до Гадяцької районної організації Руху – я ж з Гадяччини сам, з села Качанове. Закінчив місцеву школу, рік навчався на режисерському відділенні училища культури: не пройшов з першого разу до педагогічного. Згодом поступив на істфак педуніверситету. Два роки працював у школі с. Лютенька Гадяцького району. Коли ми, рухівці, в цьому селі встановлювали хрест пам’яті жертв Голодомору, запізнався з Миколою Кульчинським, Олександром Келимом. 1993 року очолив прес-центр обласної організації Руху, 1996-го став керівником управи, 98-го - заступником голови обласної організації, а потім вийшло так, що мене обрали головою. Я пишаюся тим, що ось уже 17 років є членом Руху. Це вже не просто партія, а історичний архетип. Я був добре знайомий з Вячеславом Чорноволом, за два тижні до його вбивства він пропонував мені посаду заступника керівника апарату Руху, це був період розколу і він шукав нові кадри. Я гордий з того, що був знайомий із такою людиною. І з Руху я нікуди не хочу йти. За останні два роки вдалося суттєво оновити кадри, готуємося до 20-річчя НРУ. В місцевих радах маємо 82 депутати-рухівці, головне – не кількість, а якість їхньої роботи. - Про нову, пост-революційну, хвилю державних службовців, іноді кажуть: „Прийшли з Майдану”. А що б ви робили, якби владу не здобули „помаранчеві”? - Усі ті дні моя дружина провела на київському майдані, а я – на полтавському: разом із побратимами вів мітинги біля облдержадміністрації. У разі перемоги інших сил, я б і далі працював у Русі, або помічником-консультантом одного з депутатів, у мене був такий досвід. За це крісло не тримаюся, якщо голова облдержадміністрації скаже, що моєю роботою незадоволений, готовий хоч сьогодні піти. - Яким чином поєднуєте справи партійні з роботою в обласній адміністрації? Відомо, що закон забороняє займатися політикою на державній посаді. - Єдина політика, якою опікується управління – державна політика в інформаційній сфері. Реалізуємо цілу низку державних програм та указів Президента, пріоритет – утвердження національного інформаційного простору. На думку Президента Віктора Ющенка, в більшості своїй вітчизняна журналістика, на жаль, не стала національною. І в Полтаві старіє покоління журналістів, які формували громадську думку на підтримку українських цінностей. Шкода, що нині мало таких журналістів. Ми намагаємось чітко виконувати всі президентські укази, які стосуються відродження національної пам’яті. Готуємо просвітницькі матеріали для ЗМІ, радіопрограми, передаємо місцевим телекомпаніям для трансляції фільми й документальні передачі про національних героїв, наших видатних земляків. Козацька доба, національно-визвольна революція 1917-1921 років, боротьба ОУН і УПА, Голодомор-геноцид 1932-1933 років, репресії, дисидентський рух, створення єдиної помісної православної церкви – стратегічні для управління напрямки. Такими можна назвати і теми європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави. Переконаний, що нинішній рік буде найбільш вдалим для інформування про НАТО, бо нарешті маємо консолідовану позицію усіх трьох гілок влади: І Президент, і голова Верховної Ради, і Прем’єр-міністр підписали заяву про приєднання до плану дій щодо членства. До компетенції управління належать і питання видавничої справи. На гідному рівні провели Рік української книги, оскільки обласна рада і облдержадміністрація спрацювали тут сконсолідовано. З обласного бюджету виділено 314 тисяч гривень для випуску соціально значущих видань (ця цифра більш ніж у чотири рази «перестрибнула» рівень 2006-го). За 200 тисяч полагодили дах видавництва «Кобеляки», за 50 тисяч – полтавську комунальну книгарню «Планета», яка чверть століття стояла без ремонту. Для видавництва «Полтавський літератор» на таку ж суму придбано нове поліграфічне устаткування. Спільно з обласною організацією товариства «Просвіта» об’їздили декілька районів області з книжковими виставками «Українцям – українську книгу». „Засвітилися” полтавські видання і на всеукраїнських виставках, на престижних «Книжкових контрактах» у Києві найвищої відзнаки удостоїлась книга Петра Ротача «Полтавська Шевченкіана». З ініціативи управління вперше за останні роки провели конкурс на кращу книгу, видану на Полтавщині, започаткували передачу «Світ книги» на ОДТРК «Лтава». - Наскільки мені відомо, цьогоріч за кошт обласного бюджету в друкованому вигляді «народилися» 17 видань. Назвете для прикладу деякі з них? - Вийшли, приміром, книги «Від Снітина до Інти» політв’язня Леоніда Рябченка, «Полтавщина в перший рік української революції» кандидата історичних наук Віктора Ревегука, п’ята, публіцистична, книга серії «Реабілітовані історією», повість Євгена Пуздровського про УПА «Зоряна», альманах обласної організації Національної спілки письменників України «Біла альтанка» - всі видання перелічити важко. Окремо скажу про «Енциклопедію Полтавщини»: завершується робота над оригіналом-макетом тому «Релігія і церква на Полтавщині», торік Центр з дослідження історії Полтавщини очолив заслужений учитель України Олександр Білоусько, робота пішла жвавіше. - Останнім часом у ЗМІ з’явилися повідомлення, що управління не на жарт узялось за книгарні області, запровадило виїзні перевірки на предмет наявності україномовної літератури. Де Ви вже встигли побувати, які результати? - Справді, наразі проводимо інспекції щодо наявності книжкових магазинів у райцентрах. За даними облспоживспілки, по області є сім книгарень, зокрема дві в Гадяцькому районі, одна з яких – у Лютеньці. Поїхали перевірити, та замість книг побачили на полицях... пиво й горілку! Книжкові магазини там є лише на папері. У Гадячі працюють чотири приватних магазини, але там продається переважно російськомовна література, що не може не турбувати. Нещодавно відкрився оптовий склад вітчизняних видавництв у Розсошенцях під егідою видавництва «Джерела М» - ми з ними співпрацюємо, бо вони надають книги для розповсюдження за цінами виробника. На цей рік планується виділити вдвічі більше коштів, ніж торік з держбюджету на програму «Українська книга». Сподіваємося, що друк першого тому «Енциклопедії Полтавщини» здійснюватиметься за кошти держави, а не обласного бюджету. Ще ми провели «круглий стіл» «Українська книга на шляху до читача», де підтримали пропозиції членів асоціації українських видавців і книгорозповсюджувачів для влади, бо щось змінити на рівні області неможливо. - Які тенденції розвитку телерадіопростору Полтавщини? - За останні роки закуплено за півмільйона гривень великий передавач для ОДТРК «Лтава», по 50 тисяч спрямовано на закупівлю і монтаж передавачів у Зінькові та Гадячі. Незабаром проведемо презентацію „Лтави” у цих районах, а також у Миргороді, де телеканал „Лтава” з’явився в кабельних мережах. У Зінькові відтепер є ще й радіо «Ваша хвиля», але його «забивають» сильніші сигнали російськомовних сусідів по частотах у Полтаві – потрібен потужніший передавач. Одне з пріоритетних завдань – розширення телеглядацької аудиторії державного каналу «Культура», хочемо, щоб він був в усіх кабельних мережах області. З благодійної допомоги НАК „Нафтогаз України” закуплено мікшерський пульт і комп’ютери для комунальної телестудії „Гребінка”. Провели «круглий стіл» і підписали угоду з приватними ФМ-радіо щодо збільшення кількості музичного україномовного продукту та мови ді-джеїв – української, що передбачено законом. Багатьох здивувало те, що я як депутат обласної ради написав звернення до її голови Олександра Удовіченка та заступника голови облдержадміністрації Сергія Солов’я з приводу того, що в їдальні обласної ради та ОДА звучить радіо „Шансон”. А воно не так і смішно – туди заходять поїсти і люди з вулиці. Що вони можуть подумати про владу, яка слухає пісні на кшталт «А наш прітончік гоніт самогончік»? Тепер там звучить інше радіо. А наша робота великою мірою і складається ось із таких дрібниць: кожен українець має створювати довкола себе Україну. У планах – оцифровка фонотеки обласного радіо. Вона нараховує близько 40 тисяч записів на плівках, хочемо продублювати їх на комп’ютерних носіях, аби не втратити. Нещодавно я передав звернення до народних депутатів із Руху та депутатів різних партій із Полтавщини про збільшення асигнувань із бюджету на поширення сигналу державних програм: на Полтавщині з 2005 року відсутнє радіо «Промінь», до мене постійно ходять люди, занепокоєні такою ситуацією. На жаль, стан матеріально-технічної бази районних редакцій дротового радіо можна назвати жалюгідним. Упродовж останніх трьох років кількість його точок по області скоротилася на 50 тисяч. Не так давно збирали нараду з редакторами, обговорювали перспективи – переведення райрадіо в ФМ-діапазон, поліпшення його матеріальної бази. Якщо говорити про мережу Інтернет – безперечним „плюсом” є оновлення керівництва агентства «Новини Полтавщини». На сайті започатковано онлайн-конференції, щодня з’являється до двох десятків „гарячих” новин, які активно використовують інші ЗМІ. Ми створили сайт нашого управління, веб-сторінку обласної організації Національної спілки письменників. Незабаром проведемо презентацію сайту «Культурна спадщина Полтавщини». - Давайте поговоримо на тему інформаційного супроводу влади та проекту «Команда Президента Віктора Ющенка на Полтавщині діє». - Трохи боляче, що багато хто сприймає наше управління як прес-службу, а це – лише відсотків десять нашої роботи. Газета «Зоря Полтавщини» публічно звинуватила мене в тому, що я вкрав 150 тисяч гривень із коштів, виділених на її фінансування. Тож перше, що хочу сказати: мій покійний батько і моя мама виховали мене порядною людиною. А друге… Є така позиція голови облдержадміністрації Валерія Асадчева: ми, нинішня влада, не судимося з журналістами. Хоч мас-медійники іноді висувають нам бозна-які звинувачення. І все ж була думка у зв’язку з цим звернутися до суду. Керівники обласної ради отримали відповідь з прокуратури, де підтверджено, що управління діяло відповідно до чинного законодавства. Ми дуже мало говоримо про закон України про порядок висвітлення діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Минулого року ми здійснили невеличку революцію в інформаційному просторі. Йдеться про зміну формату стосунків замовника послуг (влади) з виконавцем (конкретним ЗМІ). Не розумію, звідки „випливла” сума 150 тисяч, адже відповідно до розпорядження голови облдержадміністрації на висвітлення діяльності ОДА 2007 року виділено 200 тисяч гривень. З них 160 тисяч – приватним друкованим ЗМІ, 20 – газеті «Село полтавське» і ще 20 – агентству «Новини Полтавщини». - Яку оцінку Ви можете дати всій цій історії? - Цю ситуацію я розглядаю як чисто політичну. Вважаю її спробою багатьох недоброзичливців дискредитувати мене в очах людей. Був передрук матеріалу із газети «2000» - газети, яка завжди «славилась» своїм українофобством, а зараз – опозиційністю до Президента. Деякі політичні сили намагалися підливати масла у вогонь, але скандал здійняти не змогли – не було з чого. Більше того, на нещодавній сесії обласної ради «Зоря Полтавщини» отримала кошти, які з гаком перекрили всю ту суму, про яку йшла мова. Але тут інше питання: прозвучало звинувачення, буцімто ті гроші пішли на передвиборну кампанію. Справді, в цілій низці приватних ЗМІ була створена рубрика «Команда Президента Віктора Ющенка діє», але в матеріалах, надрукованих за бюджетні кошти, не було жодної згадки про якусь політичну силу. Ми розповідали людям про конкретні справи обласної й районної влади, про реалізацію медичних і соціально-культурних програм, газифікацію сіл і таке інше – що в цьому поганого? До публікацій, які з’явилися в Інтернеті, у «Зорі Полтавщини» я ставлюся філософськи. Знаю, що на моєму боці – закон та розпорядження голови облдержадміністрації. Гадаю, що й «Зоря Полтавщини» могла б у цивілізований спосіб вирішити ці речі. Від укладання угоди про інформаційне співробітництво на суму 150 тисяч гривень газета відмовилась, я змушений був працювати з тими, хто був готовий до такої роботи. - Більш приватне запитання: які читацькі вподобання має начальник управління, що опікується книговиданням? Чи полюбляєте твори Вашої дружини Галини Пустовгар – майстерної поетеси й прозаїка? - У мене традиційно вкрай мало вільного часу, але намагаюся знаходити його для читання. На Різдвяних канікулах прочитав нарешті «Солодку Дарусю» Марії Матіос, почав читати її «Націю». Проза Орхана Памука дуже сподобалася. З давніх захоплень – Василь Кожелянко, всі його книги перечитав. А свою дружину люблю і шаную, бо вона дуже талановита. Її вірші друкувалися в багатьох збірках, а повість «Такого не кажуть» посіла третє місце в конкурсі видавництва «Смолоскип». Зараз пише роман і не дає мені його читати. За кошти обласного бюджету її твори видаватися не будуть. - Ви, певно, розпочали з „низького старту”, якщо в 35 досягли того, що маєте. Що дає Вам сили не збавляти темпу? - Я бачу себе людиною команди. Не все дається легко, але в роботі голова облдержадміністрації завжди підтримує, розуміє. Нині в адміністрації сформувалася прекрасна команда, хотілося б, щоб рада й адміністрація в питаннях національного відродження співпрацювали ще тісніше. - Спасибі за інтерв’ю. З ювіляром розмовляла Тетяна Алєксандрова |
|
В гостях у детского дома "Веселка", г.Гадяч, Полтавская область (Сайт detdom.info, 3 февраля 2008 года) Наша жизнь - это постоянный поиск. Мы все время ищем для себя что-то самое важное… Но если попытаться назвать это одним словом, то, наверное, это слово будет - СЧАСТЬЕ. Что такое - счастье? Я пытаюсь найти ответ на этот вопрос каждый день своей жизни. Помните, мы в школе писали сочинение на эту тему? Что понимали мы об этом тогда, и что пытаемся придумать сейчас? Сейчас мне кажется, что счастье – это просто каждый новый день. День, в котором ты ЖИВЕШЬ. И каким он останется в твоей памяти – зависит от тебя. Я хочу рассказать Вам про один день из своей жизни – понедельник, 21 января 2008 года. Выходные я провела у своих друзей в Полтаве, а утром 21 отправилась в путь, в детский дом города Гадяч. Заранее созвонившись с руководством, я знала, что меня там ждут… С 20 января, не переставая, шел снег, деревья закутались в мохнатые белые шубы, замело все дороги, а за ночь еще и подморозило. И мой путь оказался совсем не легким. Дорога стала настолько скользкой, что на одном из поворотов я «улетела» в кювет… По удивительному стечению обстоятельств со мной все хорошо, и с машиной тоже. Вот только этот день – 21 января, я запомню на долго, и все чувства и мысли, которые промелькнули у меня в голове за секунды. Это совершенно необъяснимое ощущение, когда твоя машина летит в неизвестность, и ты ничего не можешь сделать. А потом, ты едешь дальше, и кажется, ничего не произошло, не изменилось, но это только кажется….. Позже, в Гадяче, мне сказали, что даже объявили штормовое предупреждение. Меня ждали и сберегли своими мыслями … спасибо… 
И вот я на месте. С виду это совершенно обыкновенное здание, но когда ты попадаешь в середину, начинается сказка. Со стен на тебя смотрят мультяшные герои, много цветов, а в каждой группе, которых всего шесть, есть кукольные магазины, парикмахерские, кухни с посудкой. Многие игрушки сохранились еще с Советских (!!) времен, но это дело поправимое. Летом, дружной компанией, воспитатели с детками собирают лечебные травы, с которыми зимой пьют чай. Травы хранятся в специально сшитых мешочках из ткани, и каждый из них подписан. Помещения достаточно большие, в каждой группе есть раздевалка, спортивный зал, игровая комната, спальня, кабинет логопеда, конечно – санузел. Все выглядит очень аккуратно, но уже требует ремонта. Да и окна нужно менять, давно ясно, что металопластиковые сохраняют намного больше тепла, чем хорошо закеленые старые. В первой комнате – раздевалке висят газеты, с фотографиями «дзвіночків», «суничок», «барвіночків», «сонечєк», «колобків» та «калинят». Так, ласково деток называют воспитатели. Ведь у каждой группы есть свое название: «Барвінок», «Дзвіночок», «Суничка», «Сонечко», «Колобок» та «Калинка». Первой группой в моем сказочном путешествии стала «Калинка». Меня долго не хотели отпускать – детки показывали все свои игрушки, читали стихи, пели песни, рассказывали про свой город и экскурсии, на которых побывали. В других все уже лежали в кроватках готовясь к дневному сну, и когда я заходила к ним в гости из под одеял, выглядывали любопытные глазки мальчишек и девчонок, которые так много могут рассказать нам о том, что мы давно уже забыли… И про то, что для них Очень рада тому, что познакомилась с директором - Светланой Владимировной, методистом - Аллой Платоновной, юристом - Игорем… теперь мы можем РЕАЛЬНО представить себе, в каком направлении нужно работать. Дорогие мои друзья: ребята из фирмы «Актив Капитал» и лично Инна Павловна Токарь, Светочка и Святослав - я передала все Ваши подарки, за что от себя лично, и от руководства детского дома хочу сказать ОГРОМНОЕ СПАСИБО! Хочется верить, что СЧАСТЬЕ можно подарить, пусть лишь на час, или на миг… И, поэтому, мы скоро отправимся в путь, в город Гадяч! Не успеет даже растаять снег… |
|
Судьба предателя в историческом интерьере ( Донецкий коммуникационный ресурс, 5 февраля 2008 года) На Украине наблюдается культ предателей. Вероятно, откапывая в истории наиболее одиозные персонажи и поднимая их на щит, власть пытается найти хоть какое-то моральное оправдание своим действиям. Вот и появляются в наших городах улицы Мазепы и памятники Бандере… Недавно в стране появился монумент еще одному предателю – гетману Ивану Выговскому. Давайте присмотримся к подлинной истории этого персонажа. До 1648 года казачество было явлением посторонним для Малороссии. Казаки жили в «диком поле» - на окраине, вся же остальная часть земель управлялась польской администрацией. После ее изгнания казаки воспользовались ситуацией, и их система управления была перенесена на огромные территории, занятые восставшими. Поскольку повстанческая армия была создана по казачьим образцам и управлялась казаками, то казачьи полковники руководили и всеми людьми на территории, которую занимали их отряды. Пока существовала возможность, что Малороссия останется под властью Польши, гетман и старшина рассматривали свою власть как временное явление. Зборовский и Белоцерковский договоры не оставляли места ни для какой гетманской власти в Малороссии после ее замирения и возвращения под руку короля. Казачество по этим договором увеличивалось в числе, получало больше прав и материальных средств, но по-прежнему считалось лишь особым видом войска польского. Гетман – его предводитель, но никак не правитель территорий. Это положение сохранялось и после перехода под власть Москвы. Считалось само собой разумеющимся, что московские воеводы должны были занять место польских. Но царь так и не послал достаточного числа своих чиновников в Малороссию, доверив создание местной администрации Хмельницкому. Казаки стали управлять и собирать налоги. В результате, когда в 1657 году московское правительство прислало воевод в крупнейшие города Малороссии, Иван Выговский, сменивший Хмельницкого на посту гетмана, стал решительно противодействовать введению царской администрации. Зато мещане и крестьяне многократно просили заменить казачью администрацию царской. Если бы Московское правительство лучше разбиралось в ситуации, то оно могло бы вообще игнорировать гетмана и старшину, опираясь исключительно на народные массы. Но Москва не проявила решительности, и русская администрация, так и не укоренившись на новых землях, была вытеснена оттуда. Русские войска получили указ стать гарнизонами для защиты края от поляков и татар, но не вмешиваться в дела Малороссии. Вскоре Выговский пошел на открытую измену. Причины были сугубо материальные. По просьбе Хмельницкого царь Алексей Михайлович повелел собранные в Малороссии налоги оставлять гетману, чтобы он из этих сумм содержал казачество и возрождал край, разоренный войной. Однако это решение было утаено старшиной от рядового казачества, и четыре года практически все деньги оседали в гетманской сокровищнице. Казакам же объявлялось, что Москва жалованье не присылает. И вдруг воевода Шереметев по всем городам велел объявить о том, куда идут собранные в виде налогов деньги. Практически сразу после этого Выговский начал подготовку к мятежу. Не доверяя казакам, он ускоренным темпом приступил к созданию отряда наемных войск из немцев и вступил в тайные переговоры с Крымским ханством и Польшей. Его приготовления не остались незамеченными сторонниками единства с Россией. Полтавский полковник Мартын Пушкарь и запорожский кошевой атаман Барабаш неоднократно сообщали в Москву о подозрительных действиях Выговского, но Москва не предприняла никаких мер и по-прежнему верила в лояльность гетмана. Летом 1658 года Выговский, имея уже твердое обещание помощи от Польши и татар, двинулся на Полтаву. При помощи немецких наемников и ханского войска ему удалось разбить отряд Пушкаря и пришедших к нему на помощь запорожцев. В награду за помощь Выговский разрешил татарам увести в рабство население нескольких городов. Расправа над Пушкарем стала открытым разрывом с Россией и началом активных действий Выговского против Москвы. В Варшаву для переговоров о возвращении Малороссии под власть польского короля Выговский послал Павла Тетерю, а своему брату с крупным отрядом поручил захватить Киев и изгнать оттуда московский гарнизон. Под Киевом «сторонников европейского выбора» ждал полный конфуз: русские ратники и верные казаки наголову разгромили изменников. На помощь брату бросился сам Выговский, но был взят воеводой Шереметевым в плен. Русское правительство проявило к «дважды перебежчику» удивительный либерализм. Гетман второй раз присягнул на верность России, обязуясь не воевать больше с царскими войсками, распустить свою армию и отправить татар в Крым. С сообщением о своей повинной Выговский отправил в Москву белоцерковского полковника Ивана Кравченко. Шереметев поверил и отпустил Выговского с миром. Если в открытом бою Выговскому не повезло, то переговоры с Польшей пошли гладко, и уже в сентябре 1658 г. был заключен так называемый Гадячский договор, по которому Малороссия возвращалась в состав Польши под именем "Русское Княжество", состоящее из воеводств: Брацлавского, Киевского и Черниговского. Численность войска «Русского Княжества» определялась в 30 тысяч казаков и 10 тысяч наемного войска. Социальный порядок в основном восстанавливался тот же, что был до восстания 1648 года. Польские помещики получали обратно свои имения и крепостных, католики и униаты — свои права. Выговский и его окружение получили жалованные грамоты от короля на большие имения и крепостных. Но провести в жизнь статьи Гадячского договора оказалось гораздо труднее, чем их написать. Во-первых, Москва, конечно, договор не признала и объявила Выговского изменником, а во-вторых нетрудно представить реакцию населения, узнавшего о том, что гетман продал его Польше. В начале 1659 г. Выговский попытался с помощью польских войск подчинить себе Левобережье, изначально не признавшее кабальный договор гетмана-предателя с поляками, но, встретив ожесточенное сопротивление казаков и русских отрядов, вернулся на правый берег Днепра. Одновременно и русские войска начали движение в Малороссию. В апреле эта армия, вобравшая в себя и верных Москве казаков, под командованием Алексея Трубецкого подошла к Конотопу, где закрепился сторонник Выговского Гуляницкий. Сам гетман с немногочисленным оставшимся ему верным войском ушел на юг, дожидаясь подкрепления от татар и поляков. Князь Трубецкой не хотел лишнего кровопролития и потому пытался уговорами заставить мятежников сдаться. Но наемники Выговского сдаваться не собирались, и московское войско начало осаду, надеясь, что голод образумит выговцев. В конце июня ситуация заметно изменилась. В пределы Малороссии вошла огромная армия крымского хана Мухаммед-Гирея. Хан потребовал, чтобы Выговский и его старшина присягнули на верность татарам и поклялись, что будут сражаться с русскими. Разумеется, Выговский присягнул и хану, как до этого присягал царю и королю. В общем, история политического предательства на Украине началась задолго до нашего смутного времени. Огромная ханская армия двинулась на Конотоп, в ее обозе плелись части Выговского. В устах современных украинских историков эта армия почему-то называется казацко-татарской, хотя силы Выговского составляли едва ли десятую часть от татарской орды. По приказу хана Выговский утром 29 июня 1659 года атаковал русский лагерь возле Сосновской переправы под Конотопом. После короткого боя русская дворянская конница опрокинула нападавших, и они начали беспорядочно отступать к реке. Московские ратники под командованием князя Семена Пожарского бросились следом, безжалостно рубя бегущего противника. Конотопские поля покрылись телами людей Выговского. В азарте погони русские кавалеристы оторвались от своих основных сил и буквально налетели на всю мощь крымско-татарского войска. Была ли это специально организованная засада или хану просто повезло, неизвестно, но русская дворянская конница оказалась окруженной ордынцами и геройски погибла в неравном бою. Различные источники называют неодинаковые цифры русских потерь: от пяти до двадцати тысяч человек. Скорее всего, истина где-то посередине, известно, что значительная часть кавалерии сумела прорваться к своей армии. Сам князь Пожарский был ранен и попал в плен. Представ перед торжествующим Выговским и Мухаммед-Гиреем, Пожарский бросил в лицо первому обвинение в измене, а второму - в вероломстве. Когда хан стал бахвалиться победой, князь в знак презрения плюнул ему в лицо. Взбешенный хан приказал отрубить русскому военачальнику голову. Затем ордынцы кинулись на основные силы армии князя Трубецкого. Из укрепленного русского лагеря картечью ударили пушки, пешие солдатские полки открыли огонь из пищалей. Татарская атака захлебнулась. Первый татарский штурм не удался, но положение армии Трубецкого оказалось критическим. Русский лагерь под Конотопом был фактически окружен татарской ордой и наемниками Выговского. Трубецкой отдал приказ готовиться к прорыву. До русской границы предстояло двигаться по открытой равнине, очень удобной для татарских налетов. Поэтому русская армия двинулась «табором», войска шли в кольце обозных телег, которые, сомкнувшись, образовали своего рода передвижную крепость. Три дня, огрызаясь сталью и свинцом, русское войско отступало к Путивлю. Три долгих летних дня длилась эта битва. Наконец войска подошли к пограничной реке Сейм. Составленные полукругом телеги образовали предмостное укрепление, под прикрытием которого были наведены мосты. Затем в полном порядке на правый (русский) берег отошли солдатские и рейтарские полки, дворянская конница, были переправлены все пушки и обозы. Русская армия вырвалась из ловушки. Видя такое дело, крымский хан решил больше не испытывать судьбу и отошел назад, начав грабить малороссийские города и села. Так чем же тут гордиться? Тем, что татары использовали людей Выговского как штрафбат, послав их в первую самоубийственную атаку? Этим сражением могут гордиться русские – они сумели прорваться через несметные полчища татар. Этим сражением мог похвалиться крымский хан, все-таки он серьезно потрепал московскую дворянскую конницу. А вот духовным наследникам Выговского гордиться совершенно нечем. Оставшийся без татар Выговский не решился штурмовать Путивль и отошел к Гадячу. Вскоре на Левобережье началось открытое восстание против Выговского. По призыву переяславского полковника Тимофея Цецюры народ расправился с поляками, расположившимися в левобережных городах. Оправившаяся от неудачи под Конотопом армия Трубецкого, не встречая сопротивления, снова вошла в Малороссию. В Запорожье казаки провозгласили новым гетманом сына Богдана Хмельницкого Юрия. В сентябре под Белой Церковью друг против друга стали два войска - Выговского и Хмельницкого. Казаки обеих армий собрали раду и решительно заявили, что не будут сражаться против Москвы. Выговский, лишившийся последних сторонников, только поспешным бегством спасся от расправы. 17 октября 1659 г. состоялась новая Переяславская рада, о которой сегодня на Украине не вспоминают. Герой Конотопского сражения князь Алексей Трубецкой привел к присяге на верность русскому царю нового малороссийского гетмана Юрия Хмельницкого. Оставленный всеми Выговский в сентябре 1659 года бежал в Польшу, где через пять лет после этого был обвинен своими хозяевами-поляками в измене и расстрелян. |
|
В Гадячі відремонтують кінотеатр ( "Газета по-українськи", 5 лютого 2008 року) Третій рік у райцентрі Гадяч ремонтують кінотеатр ”Дружба”. Його хочуть зробити кіноконцертним залом на 455 місць. — Початкова вартість реконструкції становила 3,85 мільйона гривень, — каже заступник голови Гадяцької держадміністрації Володимир Дудко, 42 роки. — Але нині через інфляцію ця сума збільшилася вдвічі. Тобто не вистачає чотирьох мільйонів. Роботи мають завершити до кінця року. Хоча планували здати в експлуатацію в грудні 2007-го. Ремонтують на гроші з місцевого бюджету. Допомоги від області й держави не отримали. У ”Дружбі” потрібно встановити зовнішні електровивіски, обладнати приміщення всередині, зробити фасад. — Ще треба прокласти кілометр каналізації, — веде далі Дудко. — Це коштує десь півтора мільйона гривень, бо по цій вулиці каналізації немає взагалі. ”Дружбу” збудували 40 років тому. |
|
( "Росбалт-Приволжье", 5 февраля 2008 года) ПЕНЗА, 5 февраля. Сыр «Российский сливочный» пензенского производства по результатам независимой потребительской комиссии признан самым «Российским» среди аналогов из других городов и стран. Об этом сообщает официальный портал правительства Пензенской области. 
Начало производства «Российского» сыра в стране датируется 1866 годом. Но в СССР технологию его производства упростили, и все качества свели на нет, подорвав авторитет русского сыра в мире. В настоящее время, по признанию независимой потребительской комиссии, вкусовым стандартам полностью соответствует сыр «Российский сливочный» из Пензы. На втором месте оказался «Российский Гадяч» (Украина), на третьем – «Белая Русь» (Беларусь), сообщает информационное агентство «Пенза-Пресс». |
|
Вибирають акторок на фільм про Полтавську битву ( "Газета по-українськи", 11 лютого 2008 року) У скульптурній залі Галереї мистецтв у Полтаві 6 лютого відбувся кастинг на фільм про Полтавську битву 1709 року. Зйомки стрічки під робочою назвою ”На крилах пам’яті” планують розпочати у квітні. Вони проходитимуть на місцях битви зі шведами під Полтавою і в райцентрі Диканька. На короткометражку громадська організація ”Фонд 300-річчя Полтавської битви” виділила 19,5 тис. грн. Завершити роботу хочуть до середини літа. Режисером фільму призначили художника з Полтави Олега Мінгальова, 48 років, який торік зняв фільм ”Тунелі історій” про королеву Франції Анну Ярославну. На 15.00 прийшло чотири дівчини. Сіли серед скульптур на шкіряний диван. Між собою не спілкуються. — Фільм ітиме 7–8 хвилин, але відеоряд буде динамічним і насиченим, — пояснює дівчатам Мінгальов. — Багато моментів символічного змісту. Наприклад, сцена: повз хрест проходитимуть покоління українців за останні 300 років. У короткометражці планують задіяти багато людей. Тому у масовку зможе потрапити кожен бажаючий. — Сьогодні відберу претенденток на ролі трьох головних героїнь, які представлятимуть алегоричні образи української, російської та шведської армій, — каже режисер. Шведкою він хотів бачити дівчину зі світлим волоссям. Із присутніх найбільше підходять Олена та Анжела. Мінгальов просить їх помірятися зростом. — Дівчата, підійдіть до колони та вирівняйте спини, — наказує. — Де ви бачили сутулу актрису? Дівчата вирівнялися по колоні. З рівними спинами сіли на місце. 18-річна Леся Гарбуз приїхала з мамою із райцентру Зіньків за 70 км. Інші — з Полтави. Усього 11 претенденток. Мінгальов просить по черзі вийти та розповісти виразно будь-який вірш. Висока брюнетка Марина Черненко, 19 років, декламує Цвєтаєву. Дівчина родом з Гадяча, навчається в Полтавському технічному університеті. Олег Володимирович зустрів її на вулиці й запропонував прийти на проби. Леся Гарбуз із Зінькова читає власний вірш і співає пісню ”А я не скорилася, зі сльози відродилася”. Далі Мінгальов пропонує дівчатам станцювати без музики. — У фільмі героїням важливіше пластично рухатись, аніж розмовляти, — пояснює. Далі просить зобразити мавок, які гуляють лісом. Ті соромляться грати перед публікою, але підкоряються. На роль дівчини, яка символізуватиме українську армію, режисер відібрав Марину Черненко. На роль шведської та російської армії акторок ще не взяли. 
Перед зйомками дівчата пройдуть фотопроби у студії при Інституті економіки і права по вул. Котляревського в Полтаві та займатимуться з Мінгальовим акторським мистецтвом. Наступні проби відбудуться сьогодні. |
|
Анатолія Галака Гадяч знав за тембром голосу ( "Газета по-українськи", 11 лютого 2008 року) — Він був журналістом від Бога. Не одне покоління прокидалося під його слова: ”Говорить Гадяч”, — розповідає про колишнього диктора радіо, покійного Анатолія Галака його учень, директор Гадяцької радіокомпанії ”Місто” 56-річний Василь Глухота. Галак помер 5 лютого на 73-му році життя від онкозахворювання. З дитинства він кульгав. Після закінчення Гадяцького педтехнікуму Галак працював бібліотекарем у Рівненській області. Потім 33 роки — кореспондентом районного радіомовлення і ще два — телерадіомовної компанії ”Гадяч”. — Зі своїм диктофоном об’їздив увесь район. У новини завжди включав невеличкі розповіді про людей праці, — веде далі Глухота. — Не дивно, що в останні роки в нього сів голос. Люди почали нарікати: ”Та доки він уже буде балакати”. Через те диктора, певно, і списала молода зміна. Хоча нічого нового в ефір вона не внесла. У Галака залишилася 67-річна дружина Олександра. Пасинок Геннадій 10 років тому повісився після того, як у нього діагностували рак. 25-річна онучка Юлія працює оператором у Гадяцькій філії ”Полтавабанку”. Донька Людмила від першого шлюбу живе в російському місті Владивосток. |
|
( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 11 лютого 2008 року) У Гадячі відбулося засідання Президії районної ради з приводу функціонування відділення швидкої допомоги у селі Петрівка–Роменська. Великий резонанс викликала стаття „Хто допоможе швидкій допомозі?“ в газеті „Сільські вісті“. На засідання Президії запросили голів сільрад, головних лікарів сільських дільничних лікарень, лікарів швидкої допомоги. У своєму виступі Петрівсько–Роменський сільський голова Михайлов М.М. зупинився на діяльності швидкої допомоги, де функціонує одна бригада медичних працівників у кількості 3 чол., яка фінансується з районного бюджету. Автомобіль, його обслуговування та зарплата водіїв фінансувалися НАК „Укрнафта“. Але наприкінці 2007 року на ім’я Петрівсько–Роменського сільського голови Михайлова М.М. та головного лікаря Петрівсько–Роменської лікарні надійшов лист про передачу автомобіля на баланс Петрівсько–Роменської сільської ради з початку 2008 року. Тому й виникло питання, чи буде працювати швидка допомога на території Петрівсько-Роменської сільської ради? Головний лікар Гадяцької ЦРЛ Сизоненко Т.І. пояснила, що сьогодні у районі працює дві бригади швидкої допомоги , які є у Гадячі та обслуговують увесь район, фінансуються вони з районного бюджету. Але, при необхідності, буде працювати й третя бригада і люди не залишаться без невідкладної швидкої медичної допомоги. Заступник голови районної ради, лікар за фахом, Тарасенко В.Ю. акцентував на тому, що потрібно розраховувати на власні сили і виходити із своїх можливостей. Заступник голови райдержадміністрації Середа А.А. доповнив, що у 2008 році заплановано придбати 7 автомобілів для сільської медицини за кошти районного бюджету. Підсумовуючи засідання Президії, голова районної ради Цимбал А.Г. наголосив, що районна влада контролює ситуацію: „Ми готові сьогодні до того, щоб у районі працювали три бригади швидкої допомоги, ми можемо їх фінансувати і забезпечити надання населенню району швидкої невідкладної допомоги.“ Голова районної ради дав доручення головному лікарю Гадяцької ЦРЛ Сизоненко Т.І. розглянути дане питання на засіданні медичної ради, забезпечити нормальну роботу трьох бригад швидкої допомоги, провести підготовчу роботу для переходу сільських дільничних лікарень та фельдшерсько–акушерських пунктів на фінансування із районного бюджету. |
|
( "РБК-Украина", 12 февраля 2008 года) Украина скоро намерена возобновить переговоры с Россией о разрешении экспорта мясомолочной продукции. Об этом сегодня журналистам в рамках 11 международной выставки "Киев АгроХорт-2008" сообщил заместитель министра аграрной политики Петр Вербицкий. По его словам, одной из важных задач Минагрополитики является активизировать контакт с Министерством сельского хозяйства России и Россельхознадзором, чтобы вовлечь в экспорт новые предприятия. "Я постараюсь переговорить с Сергеем Денквертом (руководитель Россельхознадзора). У меня в планах, как только будет договоренность, поехать в Москву. Мы хотим, чтобы инспектора Россельхознадзора приехали и посмотрели молоко- и мясоперерабатывающие предприятия", - сказал П.Вербицкий. Кроме этого, Минагрополитики планирует вести переговоры о разрешении экспорта говядины и птицы. По информации П. Вербицкого, планируется также, что в скором времени будет возобновлен экспорт продукции предприятий "Гадяч Сыр" и "Новоград-Волынский молокозавод". Заместитель министра добавил, что эти предприятия прошли дополнительные проверки, и все замечания со стороны Россельхознадзора устранены. |
|
”Укрнафта” відмовилась фінансувати ”швидку” на Полтавщині ( "Газета по-українськи", 13 лютого 2008 року) Петрівсько-Роменська сільрада Гадяцького району до 1 березня має знайти кошти для фінансування бригади ”швидкої”. Раніше, 13 років поспіль, лікарі виїздили за гроші компанії ”Укрнафта”. Вона має свої газові свердловини в районі. Плату за ”швидку” виділяла як допомогу. — 27 грудня нам надійшов лист від Полтавського нафтогазовидобувного управління про відмову в фінансуванні та передачу машини ”швидкої” на наш баланс, — розповідає сільський голова Петрівки-Роменської Микола Михайлов, 57 років. — А ми самі існуємо за рахунок дотацій із держбюджету. Бригада з Петрівсько-Роменської лікарні обслуговувала близько 10 тис. людей із шести сіл району. Торік вона виїздила за викликами 2,7 тис. разів. — У нашому районі працює дві бригади ”швидкої”. Одна обслуговує міське населення, інша — сільське. Фінансуються із районного бюджету. Влада обіцяла виділити кошти й на третю, — каже головний лікар Гадяцької районної лікарні Тамара Сизоненко. — Тільки тепер їй доведеться їздити в Петрівку-Роменську з Гадяча, за 20 кілометрів. На утримання однієї бригади ”швидкої” треба до 180 тис. грн на рік. Цього року з районного бюджету виділили 150 тис. грн на придбання трьох автомобілів ”нива” для сільських амбулаторій. |
|
Однодумець Кобзаря (Всеукраїнський культурологічний тижневик "Слово Просвіти", №7(436), 14-20 лютого 2008 року) Нинішнього року виповнюється двісті літ від дня народження Миколи САВИЧА. Для багатьох це ім’я маловідоме, бо не так багато є матеріалів про публіциста і громадського діяча, однодумця Тараса Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві. Одесити називали Миколу Івановича старожилом, адже тривалий час мешкав у цьому причорноморському місті. Але народився на Полтавщині й майже половину життя провів на батьківській землі. Микола Савич з’явився на світ неподалік Гадяча, вищу освіту здобув у Харківському університеті, де під час навчання познайомився з байкарем П. Гулаком-Артемовським і польським майстром пера Адамом Міцкевичем. Під час турецької кампанії Микола служив у драгунському полку, після чого повернувся до рідних місць і кілька років жив у батька. Саме в цей час перечитав твори багатьох французьких письменників і, як стверджували дослідники його творчості, “виховався у дусі французьких енциклопедистів”. Поглибленню знань сприяло і трирічне перебування у Франції, де слухав лекції в колежі, вивчав хімію та інші науки, аби застосувати їх у своєму господарстві. У рідних Середняках планував оселитися назавжди, вряди-годи виїжджаючи до Полтави чи Києва. Та несподівано виник задум нової мандрівки у Францію. Готуючись до неї, в Києві випадково познайомився з Миколою Костомаровим. Той розповів про Кирило-Мефодіївське товариство, і Микола так захопився, що відмінив поїздку, вирішив мандрувати слов’янськими землями і пропагувати ідеї Товариства. Наприкінці 1846 року на квартирі М. Гулака зібралися Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Олександр Навроцький та Микола Савич. Вели мову про долю покріпаченого українського народу та можливість федеративного об’єднання слов’ян. Розмову підслухав донощик і негайно “відрапортував” куди треба, наголошуючи, що “поміщик Савич гаряче переконував у необхідності знищення в Росії монархії і запровадження влади народної”. Після цього стражі порядку почали вважати його причетним до революційного крила Кирило-Мефодіївського товариства і “завели справу”. Невдовзі Савич поїхав до Парижа. Від Тараса Шевченка отримав доручення — передати Адамові Міцкевичу рукопис поеми “Кавказ”. Це Кобзареве прохання виконав, але Миколу Савича після викриття Товариства відкликали з-за кордону й заарештували, потім відправили на Гадяччину, де він жив безвиїзно, доки не перебрався до Одеси. Тут став членом історичного товариства, зблизився з місцевими вченими, співпрацював у газеті “Одесский вестник”. Однодумець Тараса Шевченка був по-справжньому закоханий у літературу, захоплювався творами Льва Толстого і Михайла Салтикова-Щедріна, зустрічався з Миколою Гоголем, а перебуваючи на Полтавщині, познайомився з прототипами Чічікова, Коробочки та інших героїв гоголівських “Мертвих душ”. |
|
Шедевр українського бароко. 300 років служила людям Лютенська Успенська церква. Прийшов час їй віддячити ( "День", №33, 22 лютого 2008 року) Сьогодні, на превеликий жаль, тільки в минулому часі можемо згадувати про переважну більшість монастирів, церков, святих місць, які одвічно становили духовну цінність, національну гордість. Усе збудоване упродовж віків талантом і працею безіменних зодчих, козацькою старшиною, людом різного стану в якомусь диявольському вирі знищене, зруйноване, спалене, розвіяне вітрами під більшовицьким гаслом «Релігія — опіум для народу!» 
ЛЮТЕНСЬКА УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА НА ПОЛТАВЩИНI. ФОТО 1916 р. Серед безлічі сплюндрованих святинь лиху долю розділили і п’ять храмів містечка Лютенька Гадяцького району на Полтавщині. З 1921 по 1974 роки більшовицьким режимом було стерто з лиця землі три парафіяльні та дві кладовищенські церкви. Серед них: парафіяльна Миколаївська церква, збудована 1742 року, парафіяльна Воскресінська — збудована 1731 року, Всіхсвятська — кладовищенська, збудована 1675 року, Сікновенська — кладовищенська, збудована 1884 року та парафіяльна Успенська церква, збудована 1686 року. Саме Лютенська Успенська церква була однією з найвизначніших пам’яток України козацької доби. Не випадково її було включено до Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року № 700. Ось як описав у своєму щоденнику Лютенську Успенську церкву словак Даніель Крман, що побував у містечку Лютенька разом iз військом шведів у березні 1709 року: «Тут побачили дуже гарний храм божий, збудований з каменю. Його вівтар, кажуть, коштував двадцять тисяч козацьких флоринів, а вся споруда — сто тисяч, причому один козацький флорин коштує десять імперських грошів. Подібного вівтаря я в житті не бачив, і він тим більше вразив мене, що у Козакії я не бачив ніякого каменю. Він був широкий і підносився високо, на ньому були різні скульптури, оздоблені золотом і яскравими фарбами. У вечірній час троє чоловіків вшанувало нас триголосим співом: один басом, а двоє дискантом, і розповіли, що для прилюдного співу лише зрідка залучають хлопців». Будівничим цього диво-храму був Михайло Борохович. Ще з часів славного Богдана Хмельницького Гадяч і сотенні містечка (в т.ч. і Лютенька) обширного козацького полку були постійно у центрі політичної і збройної боротьби за державність молодої гетьманської України. Драматизм тутешніх подій обумовлювався близькістю Московії, для якої ця територія була своєрідним плацдармом у здійсненні її колонізаторських планів. Серед козацької верхівки виявилося чимало колоритних постатей, справжніх державних мужів, які хоробро захищали шаблею українську землю, були дбайливими господарями, будівничими фортець, церков, монастирів. Один із них — полковий обозний, лютенський сотник, а згодом гадяцький полковник Михайло Борохович. Лютенським сотником і гадяцьким полковником (1687—1705 рр.) він був понад двадцять років. У бойових походах (майже у всіх він брав участь) ніколи не ухилявся від небезпеки, завжди був попереду козаків, за це вони його поважали, як рідного батька. Відвагу й військовий талант Бороховича високо цінував гетьман Іван Мазепа, який призначив полковника наказним гетьманом українського війська. Іван Мазепа, як і інші гетьмани, охоче брав на старшинські посади здібних українців єврейського походження, які не тільки вірно несли службу, але й робили пожертвування і для війська, і на добрі мирські справи. Таким був Михайло Борохович. У сотенному містечку, яке йому належало, своїм коштом він побудував Успенську церкву. Її завжди чомусь називали «Запорозькою». Вона стала першою кам’яною церковною спорудою Гадяцького повіту. Цей трипрестольний кам’яний храм, зведений Михайлом Бороховичем у 1686 році, був чудовою хрестоподібною архітектурною п’ятикупольною пам’яткою древнього візантійського стилю та українського бароко. Він здіймався до небес і вигравав на сонці позолотою хрестів та відблиском численних вікон. Не менш оригінально й велично було вибудовано храм ізсередини. Чотири однотипні арки в єдиній пов’язі додали затишку бічним вівтарям, а приміщення стало завдяки цьому задуму компактним і водночас просторим. Довжина храму від східного головного вівтаря до західних дверей становила 36,5 аршина (аршин — 71,12 см), а ширина (від північних до південних дверей) 33,5 аршина. Головний престол названий на честь успіння Пресвятої Богородиці, інший, праворуч вiд вівтаря — носив ім’я Святої Трійці. Той, що ліворуч, присвячувався святому архангелу Михаїлу. Іконостас Успенського храму в одному зв’язку з усіма трьома престолами взагалі був шедевром стародавнього мистецтва. Виготовлено його у візантійській манері, в чотири яруси, й сягав він середини склепіння центрального купола. Як свідчить документ: «Иконы в нем расположены в извилистых фигурах и написаны довольно хорошо; три неместные образа в средней части иконостаса в шатах (ризах) Спасителя, Богоматери, и св. Николая, чеканенные на меди и высеребренные чрез огонь, с чистыми серебряными вызолоченными и камнями украшенными коронами». Однією зі святинь церкви були мощі пустельника Автонома з колишнього Красногірського Миколаївського монастиря (був розташований за 15 верст від Лютеньки на річці Псло). За прадавніми переказами ті мощі святого самітника були у кам’яній ніші церковної стіни біля іконостасу в Троїцькому престолі. Перед приходом шведів їх було перенесено на церковний цвинтар. Відомо також, що 10 червня 1748 року всередині храму спалахнула пожежа, від якої все начиння згоріло. Відбудовували його усім миром. Завдяки щедрій допомозі продовжувачів роду Бороховичів, превелебності Тимофія Щербацького, священиків Петра Федорова, Мирона Іванова, Данила Засядька та Василя Курдиновського красень-храм знову піднявся із згарища і слугував людям. Заново був поставлений візантійського стилю іконостас — гордість Успенської церкви. З’явилися ще дві цінні реліквії, які стали об’єктом паломництва. Це — напрестольне святе Євангеліє, унікальна книга великого формату, надрукована на олександрійському папері 1735 року в Москві. Важила свята книга 30 фунтів, тобто 12 кілограмів. Не менш оригінальною була скринька для святих дарів. Ця дарниця була виготовлена із срібла, древнього карбування з дорогою позолотою вагою понад п’ять фунтів. На її дні викарбуваний прямими літерами текст: «Р.1724 надана сія г. Татіяною Григоровною Максимовою Бороховичевою до храму Успенія Богородицы Лютеньской каменной». І все ж, у літописі Успенської церкви, мабуть, був і залишається найзначнішим втаємничений факт, пов’язаний із двома поховальними склепами під храмом. Відомо: в другому склепі, що ліворуч (напроти царських воріт Михайлівського престолу) на залізних ланцюгах містилася домовина із прахом засновника церкви полковника Гадяцького полку Михайла Бороховича, який помер 13 жовтня 1704 року. Щодо першого поховального склепу, то відомості про нього чомусь покриті таїною. Ні свідки, ні документи не називають того, чий прах покоїться в ньому, тоді як добре відомо, що під храмом була не одна домовина. Тому не один із краєзнавців висловлює припущення: «Чи не останки гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького покояться там?» Документи свідчать, що за невідомих обставин прах Івана Брюховецького було перенесено з гадяцької Богоявленської церкви в Лютеньку. Вірогідно, це сталося тому, що гетьман в останні дні свого правління розірвав союз із Москвою і був оголошений зрадником. Тому, можливо, труну й було встановлено у склепі Успенської церкви (не могли ж її ховати на сільському кладовищі). Цікавими є відомості про будівництво цього храму. Легенда донесла до наших днів історію про те, що в час будівництва було виявлено нетлінне тіло. Борохович повідомив про це Чернігівському архієрею, на що отримав відповідь, що «звычай есть мощи хранить под фундаментом церкви». Що й було зроблено. Відомий дослідник історичних пам’яток Г.Н.Логвин у своїй праці «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки» повідомляє, що в час будівництва лютенського храму був великий голод. Тож Борохович наказав варити на будівництві у великих казанах галушки. Їх видавали по одній на день голодуючим, що приходили до церкви й допомагали будувати її. За спогадами старожилів села, ці голодні люди стояли ланцюжком від Зінькова до Лютеньки і передавали з рук у руки цеглу на будівництво. Таким чином, Борохович не лише побудував храм, а й порятував від голодної смерті сотні людей. Тому не випадково завжди на храмове свято, аж до радянських часів, вдячне населення коло церкви у казанах варило галушки і борщ для всіх, хто приходив на храм. А під час хресного ходу навколо церкви попереду несли великий портрет полковника Бороховича — фундатора Запорозької Успенської церкви і трохи позаду його червоний шовковий персидський пояс. Майже сто п’ятдесят років покрівля лютенського храму була з дубового гонту — маленьких дощечок, виконана надзвичайно майстерно й фігурно. Пізніше поступово дерев’яний дах було перекрито листовим залізом і пофарбовано мідянкою. 1834 року за єпископа Нефаніїла, а 1846 року за архієпископа Гедеона як всередині, так і зовні її стіни були знову облицьовані вапном. Лютенська Успенська церква, що була збудована всередині стародавньої фортеці містечка Лютенька на масивному фундаменті, завжди стояла непорушно і вірно служила людям. Її майже двометрової товщини стіни не могли здолати ні руйнівна сила вогню, ні руки хижих завойовників-чужоземців, які кілька разів окуповували Лютеньку. І важко повірити в те, що головним ворогом визначного храму стала власна влада — більшовицький режим. Так, вже 1933 року Успенську церкву було закрито, з дзвіниці зняли дзвони і величний храм перетворився на пустку. Мало того, 1937 року було зроблено перші спроби зруйнувати церкву. Стурбовані жителі села, які чотири роки тому пережили Голодомор і найбрутальніші репресії під час занесення Лютеньки на республіканську чорну дошку, не побоялися звернутися з листом до голови РНК СРСР В.Молотова про необхідність охорони Успенської церкви. 15 вересня 1937 року вони писали Молотову: «Фашистські варвари Франко знищують культурні і історичні пам’ятки іспанського народу. В селі Лютенька Гадяцького району Харківської області вороги хочуть знищити історичну пам’ятку — колишню Успенську церкву. Їй 300 років. Такої немає на всій території Харківської і Полтавської губернії. Вона кам’яна, має велику красу. Вона витримала облогу шведів. На протязі трьохсот років її жаліли. Ми не церковники, але знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голова, не з варварами дикими, то припиніть це дике і сумне явище. Накажіть взяти під охорону цю історичну пам’ятку, б. Успенську церкву, і відновити частково збиток, щоб не раділи вороги народу, щоб не ширили незадоволення серед народу. Багато громадян, та горе, що підписатись не можна, бо поламають і понівечать за це. Дайте негайно по телеграфу розпорядження». Жителі Лютеньки не знали, що В. Молотов як член Політбюро ЦК ВКП(б) і тривалий час голова Раднаркому СРСР мав пряме вiдношення до антицерковної політики держави. Більше того, він та його дружина П. Жемчужна час від часу дарували іноземним дипломатам унікальні пам’ятки церковної старовини. Американський посол в СРСР Девіс та його дружина, наприклад, отримали від подружжя Молотових 20 ікон ХVI—ХVIII століть, серед них вісім — з Києво-Печерської лаври. Тому «зухвальства» лютенчанам, що скаржилися В. Молотову, радянська влада вибачити не могла. В 1937—1938 рр. за наказом № 00147 Єжова — керівника каральних органів НКВС деяких жителів Лютеньки було відправлено в райони Крайньої Півночі СРСР. А в 1939— 1940 рр. ще кілька жителів села за те, що таємно збиралися в одній із хат села й відправляли церковну службу, були ув’язнені на три роки в Кустанайську тюрму. Старожили згадують: «В Успенській церкві, що стояла пусткою і була закрита на замок, відбувалося щось дивне. З храму вдень і вночі долинали незвичайні звуки — якесь дивне голосіння. Так тривало не день і не два. І тоді один iз учителів- активістів зібрав сміливих хлопців і вирішив налякати того, хто кричав і плакав. Вони підставили драбину й полізли по ній до вікна. Та коли вже хотіли заглянути всередину церкви — у вікні з’явилася кістлява, чорна рука мерця. Хлопці з жаху кинулись донизу і впали з драбини, а потім кинулись навтьоки. Саме в ці дні в приміщенні церковно-приходської школи, що була поруч із церквою, на одній з відвологлих стін виступили два хрести, які видно було кілька днів». Розправу ж над Успенською церквою вчинили 1974 року. Про це розповідають спогади жителів села, зібрані юними краєзнавцями місцевої школи. Якось Лютеньку відвідали високопоставлені партійні особи з Полтави і Гадяча. Їм місцеві керівники показали щойно встановлений Монумент воїнам 373 стрілецької дивізії, що визволяла село. Після огляду задоволений полтавський обкомовець раптом повернувся в бік церкви і підозріло запитав підлеглих: «А це що за пам’ятник?». Це був зрозумілий для всіх сигнал. Боротьба за руйнацію храму розгорнулася негайно і швидко сягнула республіканського рівня. На захист лютенського храму в Києві виступили відомі науковці. Вони намагалися врятувати одну з небагатьох історико-архітектурних пам’яток православної церкви, що вціліли на той час. Але сили були нерівні. ЦК Компартії України зламав опір вчених. Проте, щоб знищити храм, потрібний був дозвіл Ради Міністрів СРСР. Для цього місцеві органи повинні були переконати уряд СРСР, що Успенська церква в Лютеньці аварійна. Тому районні керівники змушені були вдатися до злочинної фальсифікації фактів. Було зфотографовано церкву здалеку, а потім в усьому районі знайшли будівлі з тріщинами і розломами, і ці фрагменти зафіксували фотографи та приклали до фото лютенської церкви як свідчення її аварійності. Справу було зроблено «чисто» і отримано очікуваний дозвіл із Москви. Після сотень маленьких вибухів у стінах утворилися пустоти і розломи, але вона не впала. Церква помирала повільно. Сторожі магазинів, що стояли неподалік, вночі чули, як усе виразніше тріщали її стіни. Підривники і всі, хто був свідком трагедії, боялися підходити близько до храму. І тільки вранці зі сходом сонця чотири куполи Успенської церкви повільно опустилися на землю на очах занімілих від жаху мешканців села. Вцілів тільки один купол, стіна якого витримала навіть натиск підривників. Як німий свідок злочину, він здіймався над руїнами ще 12 років. Рештки храму та дзвіницю підірвали у квітні 1985 року. Майже 300 років служила людям Лютенська Запорозька Успенська церква. Багато подій бачила вона на своєму поважному віку. Зустрічала вона поважних гетьманів, козацьких полковників, сотників та отаманів. Бували тут високоповажні, а часом і непрохані гості. Можливо, сам шведський король Карл ХII чи хтось із його воєначальників відвідував свій гарнізон у фортеці Лютеньці, на чолі якого був комендант Спарре, у січні—березні 1709 р. Як свідчить легенда, це загадкове, оточене лісами, болотами і ріками містечко, вчинило шведам запеклий опір. «Проклятый Лютень еле сдался», — говорили вони полегшено, коли нарешті оволоділи Лютенькою. Успенську церкву недарма називали Запорозькою, бо вона збудована була у великому козацькому містечку, яке пізніше мати Лесі Українки — Олена Пчілка назвала «старим козацьким гніздом». Не випадково саме тут, у сім’ї головного гармаша Запорозької Січі, народився Олександр Дмитрович Засядько, ім’я якого сягнуло космічних висот і сьогодні викарбуване на карті Місяця поряд з іменами Коперніка, Ньютона, Ейнштейна та інших видатних учених-винахідників. 1779 року його, майбутнього винахідника і конструктора перших вітчизняних бойових ракет, було охрещено в Успенській церкві. Трохи пізніше 1706 року в містечку Лютенька народився відомий іконописець Феоктист Павловський, який розписував храми Києво-Печерської лаври і навіть Софійський собор. 1857 року тут народився відомий етнограф, археолог, збирач старовини, засновник Опішнянської гончарної майстерні, член Московського товариства любителів природи, антропології та етнографії, а також член Московського археологічного товариства Іван Антонович Зарецький. Храми — як люди: у кожного своя доля, свій короткий чи поважний вік. Лютенській церкві випало прожити багато визначних і трагічних років. Є надія, життя її продовжуватиметься в майбутньому. Запорукою цьому є надання їй урядом України статусу пам’ятки історії та архітектури, що підлягає відродженню. Запорукою цьому є те, що Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико- архітектурної спадщини ім. О. Гончара вже надає скромну матеріальну підтримку з виготовлення проектно-кошторисної документації на відбудову Успенської церкви в с. Лютенька. Але найголовнішою запорукою відродження цього храму є те, що у близьких і далеких краях є багато земляків і просто небайдужих українців, людей, готових прийти на допомогу в цій справі, пожертвувати свої бодай скромні кошти для того, щоб знову звелася до небес і озвалася мелодійними дзвонами Запорозька Успенська церква села Лютенька. До цього нас спонукає сьогодні приклад славного сина Полтавщини і України гадяцького полковника Михайла Бороховича. Церковна громада Лютенської Свято-Успенської церкви відкрила рахунок, на який всі бажаючі можуть робити свої благодійні внески. № рахунку 26009060173744 релігійна громада Успенського молитовного будинку УПЦ с. Лютенька МФО банку 331401 код ЕГРПОУ банку 35293820 у Гадяцькому відділенні Приватбанку. |
|
Автопробіг вихідного дня: ЩАСТЯ, РАДОСТІ, ДОБРА І РОДИННОГО ТЕПЛА (Сайт detdom.info, 26 лютого 2008 року) Такої долі зичили хлопцям у День захисника Вітчизни дівчата бориспільського дитячого будинку «Берегиня». Сюди, а також у спеціальний дитячий будинок міста Гадяча Полтавської області, 23 лютого з виставою, подарунками і солодощами вирушила команда detdom.info. В гадяцькому спеціальному дитячому будинку для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування мешкають 65 малюків. Заклад заснували ще після Другої світової війни. Тоді він був змішаного типу і розташовувався у селі Вельбівка Гадяцького району. Згодом для дітей побудували приміщення у Гадячі. Ремонт робили власними силами. Відтоді минуло майже 40 років. Нині будинок потребує реконструкції: необхідно змінити двері, вікна, кришу, оновити майданчик і дерев’яне містечко на вулиці. Колись у закладі мешкали 240 дітей: глухі і слабочуючі, розповідає старший вихователь-методист Алла Пенц. Тепер тут виховують дошкільнят віком від 3 до 7 років із затримкою психічного розвитку та розумово відсталих. Із дітьми працюють дефектологи, психолог, діє група здоров’я. — Кожна дитина має свою історію. У нас були сестри, мати і бабуся яких пиячили. Їсти не було чого, тож, дівчатка ходили по сусідах, ночували на фермі, в соломі. Вранці прийдуть робітники, надоять корів, дадуть молочка. Старша п’ятирічна дівчинка була замкнута, дивилася на нас з тривогою, а потім така розумничка стала, почала гратися і навчатися. Дівчат усиновили. Були сестри трьох і чотирьох років, над якими познущався співмешканець матері. Був випадок, коли хлопчика три роки доглядав собака. Ваня жив у будці, їв те, що приносив пес. Довго не міг зрозуміти, що таке ложка, тарілка і ліжко, скулив від радості, не вмів розмовляти. Навчати довелось усьому. А нещодавно привезли дитину, яка загорілась на ліжечку. Дитина в лікарні. — Пані Алло, як складається життя дітей по закінченні дитячого будинку? — Ми спостерігаємо за дітьми, ведемо корекційну роботу. Якщо помічаємо поліпшення, дитина продовжує навчання у звичайній школі. Якщо розвиток зберігається на рівні, визначаємо як затримку психічного розвитку. Якщо ж бачимо погіршення, дитина продовжує навчання у школі для розумово відсталих. Дітей усиновлюють, беруть у прийомні сім’ї. Цього року усиновили 1 дитину і готується ще одне. Батьки надсилають листи, фотографії. Підтримуємо зв’язки і з біологічними батьками. Ті, які відбувають покарання, пишуть дітям, а діти малюють і роблять аплікації. Ми читаємо листи батьків. Діти дуже задоволені. Потім віддають, кажуть: «Мамо (так звертаються до нас), заховайте, щоб інші не забрали». — Українці охоче беруть дітей на виховання? — В основному дітей беруть іноземці. Наші українські родини хочуть, щоб дитина була здорова, щоб співала, танцювала, малювала, шила і в’язала. А дитина має затримку, її треба витягнути до того рівня, лікувати. Це пекельна праця. У нас була гарнесенька дівчинка, яку взяли у родину, а згодом мама телефонує і плаче, що дівчинка навчатися не хоче, б’є, вимагає гроші. Що ми можемо порадити, якщо дитині вже 17 років? — Мешканці Гадяча відвідують дітей? — Приходять. Один чоловік, який виконував у будинку певні роботи, вдома розповів про наших дітей. Його шестирічна донька слухала і спитала: «Можна я зберу іграшки, якими не граюся, і віднесу діткам?». Вони приїхали, подарували іграшки, погралися з дітьми, поспілкувалися. На такі зустрічі діти завжди чекають. Тому приїзд гостей із Києва став для них справжнім святом. Чекали на виставу і вихованці бориспільського дитячого будинку «Берегиня». Заклад утворили 1999 року рішенням міської ради. Нині тут мешкають 16 дітей шкільного віку, переважно з неблагополучних сімей. Із 2007 року до будинку почали приймати дітей із соціально та функціонально неспроможних родин. Вони перебувають у закладі рік, доки з батьками проводять роботу. Відтак, якщо батьки змінюють поведінку, їм повертають дитину, якщо зрушень немає, позбавляють прав. Заступник директора з навчально-виховної роботи Ярослава Шульгач розповідає про вихованців, мати яких викинула третю дитину в сміттєвий бак: — Старший хлопчик не відвідував школу, доглядав розбитого паралічем батька, поки мати влаштовувала своє життя. Його виховувала вулиця. Меншій сестрі було тільки 3 роки. Мати перебувала в розшуку, сиділа у в’язниці. Хлопчик прийшов до нас зневірений. Почав надолужувати пропущене, а потім продовжив навчання у військовому ліцеї. Закінчив, і треба було побачити того Вову! Не відомо, що було б із дітьми, якби вони не потрапили до нас. Хоча приховувати не буду: у нас є й негативний досвід. Із вихованцями ведеться робота у гуртках: швейному, образотворчого мистецтва, «Фантазія» (плетіння з бісеру), комп’ютерному, кулінарному, етикету, художньої праці. Діти відвідують спортивну школу. Випускники у закладі — часті гості, ділиться вихователь Вікторія Живальова: де-юре діти мають житло, але мешкати там не можуть. — Дитині немає куди подітися. Наприклад, матері немає, а батько п’є. Куди вона поїде? Ірина Решетілова закінчує 9 клас вечірньої школи і продовжить навчання у ПТУ Переяслава-Хмельницького. — Іро, чим займаєшся вранці? — Заробляю бали. Ми чистимо картоплю, прибираємо, за що отримуємо бали. Потім на них у крамниці дитячого будинку можемо придбати різні речі: солодощі, листівки, годинник, радіоприймач і навіть гітару. Найкраща подруга Ірини чотирнадцятирічна Яна Ігнатієнко разом із семирічною сестричкою Лілею у дитбудинку вже три роки. Яна навчається у 8 класі, любить співати і танцювати, мріє бути вчителем. — До свята захисника Вітчизни ми самі пошили костюми у нашій майстерні. Ми часто виступаємо у Борисполі. Наші хлопці були і телепузиками, і балеринами. До 8 березня готуємо також свято. Танцюватимемо під пісню Тіни Кароль «Пупсик». — Твою сестричку звати, як квітку… — Я назвала. Мама пропонувала або Любою, або Лілею. Я люблю лілею, тож сестричку назвала квіткою. — Мама є? — Її позбавили батьківських прав. На вихідні приходить. — У «Берегині» як живеться? — Тут всі дружні. Один одного називаємо братиками і сестричками, а Тетяну Василівну, директора, мамою. Ми живемо у «Берегині», як у великій родині. |
|
( Офіційний сайт Гадяцького району, 27 лютого 2008 року) 350-річчя Гадяцького договору відзначать на державному рівні. Днями голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Асадчев звернувся до Кабінету Міністрів та Секретаріату Президента України з ініціативою відзначення на державному рівні 350-ї річниці Гадяцького договору. Українсько-польська угода 16 вересня 1658 року засвідчила прагнення еліт до єднання за умови збереження національно-державної окремішності народів. Гадяцький договір фактично був проектом міждержавної спілки України, Польщі та Литви. Він є однією з найважливіших подій у національно-державному самоствердженні українства, актуальною й до сьогодні. До речі, Гадяцька райдержадміністрація вже затвердила план заходів з відзначення цієї дати. У Гадячі пройде святковий концерт «Золота підкова козацької слави», що має започаткувати Всеукраїнський фестиваль гетьманських столиць. «Гадяцький договір: від минувшини до сьогодення» - таку назву матиме міжнародна наукова конференція за участю науковців, у тому числі, з Польщі, викладачів кафедри історії України та студентів Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, Всеукраїнської асоціації вчителів історії та суспільних дисциплін «Нова доба», Гадяцького училища культури ім.І.П.Котляревського. У навчальних закладах району проведуть тематичні уроки, виховні години, конкурс серед школярів «Юний гетьман», виставку учнівських малюнків «Історія мого краю», спортивні змагання «Козацький гарт». Бібліотеки поповняться книгами козацької тематики, музейні експозиції – новими матеріалами про козацьку добу в історії Гадяччини. Планується створити фільм «Шлях до Європи – 350 років з часу підписання Гадяцького договору», виготовити різноманітну сувенірну продукцію. |
|
Выиграет ли Ющенко битву под Конотопом? ("Известия", 12 марта 2008 года) Президент Украины готовится всенародно отпраздновать 350-летие победы над армией русского царя Виктор Ющенко поручил правительству пышно отпраздновать 350-летие единственной победы украинцев над русскими — Конотопской битвы. В соответствии с указом Ющенко Украина отметит юбилей боя, в котором гетман Иван Виговский в союзе с крымскими татарами и поляками уничтожил, по разным данным, от 10 до 40 тысяч русских. Торжества приурочены к украинским президентским выборам и пройдут за полгода до голосования. Для Ющенко это празднование — последний шанс обогнать по рейтингам нынешнего премьера Юлию Тимошенко. Пока Юлия жмет на российский газ, Ющенко давит на украинскую гордость. Антирусский юбилей отметят с российским размахом. Согласно указу Ющенко торжества станут долгим сериалом, включающим фестиваль "Казаческий Родослав", научные конференции, съемки фильма о Конотопской битве, выпуск посвященных ей марок, конвертов и монет. В дальних украинских селах и ближних городах появятся площади, улицы, воинские части, школы и вузы имени Виговского, хотя после битвы казаки заставили его "сложить булаву" и бежать с Украины. 
На территории нынешней Сумской области, в селе Шаповаловка под Конотопом, где прошла битва, Ющенко запланировал создание эпической панорамы, а также музея, открытие церкви Георгия-змееборца, появление монумента "Каменные казаки под предводительством бронзового Виговского". Здесь уже открыли экспозицию об истории Конотопской битвы и установили крест и часовню (украинский президент слывет глубоко верующим). Сумская область — место рождения Ющенко, поэтому все проводимые здесь акции должны стать по-президентски роскошными и по-ющенковски всенародными. В Конотопе не только создадут музеи героической обороны, но и выстроят церковь в память о погибших конотопцах, оборонявшихся от россиян. Тогда же, в 2009 году, за полгода до выборов, Ющенко собирается отметить 300-летие Полтавской битвы, в которой украинский гетман Мазепа пошел против русского царя. Распоряжением президента улица преданного анафеме гетмана появилась там, где стоит Киево-Печерская лавра, несмотря на протесты ее монахов. Ради празднования 350-летия Конотопского сражения Ющенко готов превратить город в место идеологических боев. Его уже посетила рекогносцировочная группа во главе с вице-премьером Иваном Васюником. Он пообещал уже в марте пересмотреть украинский бюджет, чтобы найти деньги на конотопскую акцию. "Конотопская битва — это бренд, это победа, которая должна получить всеукраинское и мировое признание", — заявил также наведавшийся в Сумскую область министр культуры Василий Вовкун. Он возглавил министерство благодаря совместному с Ющенко хобби — коллекционированию антиквариата. В Конотопе, ранее славном только обитанием известной ведьмы, указ Ющенко горячо приветствовали. Сумской губернатор Павел Качур заявил, что празднование юбилея битвы — инициатива не президента, а народа. "Это знаковое в истории Украины событие, пример казацкой чести и доблести, на котором нужно строить патриотическое воспитание", — заявил губернатор. Ющенко готовит конотопскую акцию, несмотря на недавнюю договоренность с Владимиром Путиным "использовать идеологию исторического понимания при обсуждении чувствительных вопросов общей истории". Украинский президент готовится выполнить наставления гетмана Виговского — "взять народ за хохол и за собой водить". Ющенко, как и Виговский, стремится к союзу с Польшей, часто общается с ее лидером, организует совместную с ней акцию — футбольный чемпионат Евро-2012 и рассчитывает на политическую поддержку Варшавы. У Виговского были аналогичные внешнеполитические ориентиры. Его договор о союзе с Польшей был подписан в городе с говорящим названием Гадяч. До президентских выборов-2010 Ющенко нужно не только отпраздновать Конотоп и Полтаву, но и добиться объявления борцами за независимость бойцов Украинской повстанческой (бандеровской) армии, Украинской воинской организации, Карпатской Сечи, Организации украинских националистов, Главного освободительного совета. Соответствующий законопроект глава государства уже отправил в парламент, но за него не готовы голосовать даже многие президентские соратники. Депутаты считают его слишком радикальным, способным взорвать украинское общество. 
Иван Выговский, шляхтич православного вероисповедания, служил канцеляристом в Киеве. Был обвинен в исчезновении ценных книг и приговорен к смерти. Спасся благодаря заступничеству влиятельных панов. Попал в плен к татарам, но был выкуплен Богданом Хмельницким "за самую лучшую лошадку". В 1657 году стал гетманом и поклялся в верности Москве. Но, в отличие от своего предшественника Хмельницкого, гетман Выговский ориентировался на Варшаву и в 1658 году в городе Гадяч заключил договор с поляками. Согласно ему Украина под названием Великое княжество Русское должна была войти в Речь Посполитую. Россия возмутилась и направила против Выговского войска. Однако сражались они вполсилы: царский воевода Алексей Трубецкой пытался не истребить черкас (так тогда называли украинцев), а уговорить "православных братьев" прекратить восстание. Под Киевом Выговский попал в русский плен, второй раз присягнул на верность Москве, поклялся распустить свою армию и отправить татар-союзников в Крым. Но свои обещания не сдержал. В битве у Сосновской переправы под Конотопом, состоявшейся 29 июня 1659 года, 25 тысяч казаков Выговского выступили вместе с 30 тыс. бойцов крымского хана Мехмеда IV Гирея и 3,8 тыс. поляков из отряда Андрея Потоцкого. Они нанесли поражение русскому войску, состоящему из конницы князей Пожарского и Львова, а также слободских казаков наказного гетмана Ивана Беспалого. Интересно, что основной вклад в победу, которую Виктор Ющенко пытается представить как триумф украинского оружия, внесла татарская конница, которая неожиданно ударила в тыл русской кавалерии. Согласно украинским летописям XVII века потери русских составили до 30 тыс. человек. По русским оценкам, под Конотопом погибло от 10 до 15 тыс. ратников из царского войска. Победа не принесла Выговскому ничего хорошего. Уже очень скоро казаки подняли против него восстание и через четыре месяца — 17 октября 1659 года — свергли гетмана и заставили его бежать в Польшу. Через пять лет поляки обвинили Выговского в измене и расстреляли. "Конотопской битвы можно было избежать. Начиная борьбу за гетманскую булаву, Виговский рассчитывал на поддержку русского царя Алексея Михайловича. Между гетманом и Москвой существовали тайные договоренности. Но с конца лета 1657 года отношения Виговского и царя охладели, а в 1658-м гетман собрался вести Украину "под Польшу", что и привело вначале к Конотопскому сражению". "В украинской истории — множество эпизодов, говорящих о взаимодействии с Россией. Попытка извлечь из общего потока Конотопскую битву и возвеличить ее ведет лишь к обострению противостояния двух стран. Битва, произошедшая в XVII веке, становится полем боя в XXI". |
|
До свята ще далеко, а сюрпризи вже починаються ("Базар Медіа в Україні", №11, 14 березня 2008 року) Уважний перехожий, гадячанин чи гість, не минув увагою те, що відбувається нині у центрі міста: з настанням весняного тепла комунальні служби взялися за розчистку й озеленення території. Найголовніша і, за логікою, перша в списку - площа Революції - серце Гадяча. Мимовільні сентименти ("Ай-ай, біднесенькі каштанчики!") тут не дуже доречні, такий висновок напрошується після мого спілкування з керівництвом місцевої мерії. 
„Дерева цієї породи взагалі не дуже вигідні для озеленення міської території,- коментує секретар міської ради Ольга Безух. - Їхній „продуктивний вік" - до 30 років, а цим, що зараз зрізають комунальники, вже набагато більше, вони майже всі аварійні. Деревину, звичайно, використаємо по-господарськи: на дрова - є кілька заяв від малозабезпечених мешканців міста, житло яких не опалюється газом. Гілки, інші відходи передамо КП „Гадячжитло" для господарських потреб (підігріву смоли і т.ін.). Замість каштанів після викорчовування пнів висадимо дуже гарні дерева, кулеподібні клени. Ось побачите, буде дуже красиво. Що ж до самої головної площі, вона незабаром дуже зміниться. Ще минулого року міською радою затверджено генеральний план реконструкції центру, буде побудовано сходи до Вічного вогню, впорядкуються алеї, майданчики перед пам'ятниками. Все це - частина великої програми підготовки міста до святкування 350-ї річниці підписання Гадяцького договору (16 вересня 2008 року - ред.)." 
Звісно, це ще не всі приємні несподіванки від комунальників нашого міста. Хто ж захоче відкривати всі таємниці заздалегідь?! Але до майбутнього святкування готуються не лише вони... |
|
Демографія ("Базар Медіа в Україні", №11, 14 березня 2008 року) Станом на 1 лютого 2008 року чисельність наявного населення району за оцінкою становить 58,4 тис. осіб, в тому числі міського - 23,7; сільського -34,7. У порівнянні з відповідною датою (на 1.02.2007) чисельність наявного населення зменшилась на 0,9 тис. осіб. Основною причиною зменшення чисельності населення залишається його природне скорочення. За січень 2008 року внаслідок природного скорочення кількість жителів району зменшилась на 70 осіб, що становить 14,1 особи на 1000 жителів. У сільській місцевості кількість жителів зменшилась на 58 (19,7 особи на 1000 жителів). За січень 2007 року населення по району зменшилось на 81 та 16,1 особи на 1000 відповідно. В цілому по району за січень 2008 року народилося 49 немовлят, що становить 9,9 особи на 1000 жителів, в тому числі в сільській місцевості - 31 (10,5 на 1000 жителів). Порівняно з відповідним періодом минулого року число народжених по району збільшилось на 11, або на 28,9%. У сільській місцевості - на 11 (на 55,0%). На збільшення природного скорочення насамперед впливає число померлих. За січень 2008 року в районі померло 119 осіб, це 24,0 особи на 1000 жителів. У сільській місцевості померло 89 та 30,2 на 1000 жителів відповідно. Порівняно з січнем 2007 року кількість померлих по району така сама. За січень 2008 року в районі зареєстровано 12 шлюбів та 14 розлучень. Порівняно з січнем 2007 року кількість шлюбів зменшилась на 10 (на 45,5%), кількість розлучень - на 7 (на 33,3%). Інтенсивність вступу до шлюбу становить 2,4 випадків на 1000, розлучень - 2,8 на 1000 жителів. Міграційний приріст (скорочення) по району за січень 2008 року становить - 11 осіб. За цей період в район прибуло 60 осіб, в тому числі зовнішня міграція - 19. Вибуло з району 71 особа (зовнішня міграція - 27). Число прибулих та вибулих по району на 1000 осіб становить 12,1 та 14,3 відповідно. Міграція сільського населення: прибулих - 22; вибулих - 58; міграційний приріст (скорочення) - 36. |
|
Березневий КВК ("Базар Медіа в Україні", №11, 14 березня 2008 року) Що краще подарувати жінці на свято: квіти чи цінний подарунок? Чи краще гарний святковий настрій? 5 березня у актовому залі Гадяцького училища культури ім.І.П. Котляревського відбувся святковий КВК на тему „Все для тебе, о земна Мадонно!", присвячений Міжнародному жіночому дню. Організували свято III курс спеціальності „Народна художня творчість", керівник групи - Галина Сидоренко. 
У святковому КВК брали участь чотири команди: збірна хореографів - „220 Вольт", збірна художників - „Нащадки Ван Гога", збірна хоровиків і народників - „Бемс" та збірна режисерів - „Шанс". П'яту команду - журі - представляли: начальник відділу у справах сім'і, молоді та спорту райдержадміністрації - Валентина Щухомет, директор Гадяцького училища культури імені І.П. Котляревського - Анатолій Насменчук, заступник директора з практичного навчання — Світлана Боцула, заступник директора з господарської частини - Олександр Шай, викладач сценічної мови - Олександр Перебийніс, викладач живопису - Лідія Орел, викладач української мови та літератури - Валентина Криворучко. Команди змагалися у п'яти конкурсах: привітання, розминка, музичний конкурс, конкурс капітанів та домашнє завдання. Боротьба між командами була напружена, але перемогу одержала команда „Бемс", друге місце — команда „Шанс", третє - „220 Вольт", четверте - „Нащадки Ван Гога". Переможці отримали цінні подарунки, всі команди отримали солодкі подарунки, а глядачі гарний настрій до свята Жінок. |
|
"Від Гадяча до Києва..." ("Село Полтавське", 14 березня 2008 року) З-поміж більш, ніж десятка колективів, що прибули цього року до Пирогово, особливо вирізнялися представники Полтавщини, а саме Гадяцького училища культури імені І.П. Котляревського. Фрагмент народних масничних гулянь у їхньому виконанні було із захопленням сприйнято сотнями глядачів та гостей цього фестивалю. Перед глядачами розгорнулося яскраве, барвисте й динамічне дійство, підпорядковане не лише народним звичаям та обрядам, але й чіткій внутрішній драматургії: пісні, танці, жарти, віншування весни - усе це свідчило про високий рівень підготовленості гадячан, їхню професійність і культуру подачі такого своєрідного фольклорного матеріалу. До деталей виважений і вмотивований сценарій, автентичні костюми, відсутність будь-якої стилізації, що проступала у виступах інших колективів, - ось що відрізняло представників Полтавщини. Не могло не впасти в очі, наскільки органічно «вписувалися» у полотно сюжету пісні-веснянки, хореографічні композиції, вдало супроводжувані жартами, дотепами, побажаннями. Хлопці й дівчата, молодиці й чоловіки, знайшлося місце навіть для колоритних образів баби Параски та баби Палажки, - усе у блискучому виступі Гадяцького училища культури підпорядковувалося ідеї відродження призабутих нині звичаїв українського народу. Дійство, витримане у традиційному для Масляної неділі дусі, закінчилося спаленням опудала Мари (що у наших пращурів символізувало зло), а потому - пригощанням гостей свята полтавськими варениками з сиром та частування «жайворонками» - ритуальним печивом, що супроводжує зустріч птахів із вирію, а отже, початок весни. 
Варто сказати, що участь у подібних заходах уже стала для колективу Гадяцького училища культури невід'ємною складовою творчого життя навчального закладу. На глибоке переконання директора училища А.М. Насменчука та його заступника з практичної роботи С.П. Боцули, такі виступи, як на святі у Пирогово, необхідні для майбутнього організатора культурно-дозвіллєвої діяльності, оскільки дають можливість студентам різних спеціалізацій практично реалізувати здобуті під час навчання у цьому специфічному навчальному закладі уміння та навички. |
|
( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 14 березня 2008 року) Полтавська обласна громадська організація "Українська справа" провела круглий стіл присвячений Гадяцькому договору. Цей історичний документ уклав 6 (16) вересня 1658 року Іван Виговський, один з найближчих прибічників Богдана Хмельницького, обраний після його смерті законним гетьманом України. Метою круглого столу було привернути увагу громадськості, органів виконавчої влади, місцевого самоврядування до висвітлення та відзначення 350-річчю Гадяцької угоди. "Ця подія не відома не тільки широкому загалу в Україні, але й тим мешканцям міст, в котрих вони відбувались", - сказав головний зберігач фондів музею "Поле Полтавської битви" Віталій Санніков. Окрім цього, на засіданні круглого столу обговорювали питання щодо включення Гадяча до нових туристичних маршрутів. Згідно Гадяцького договору Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд з Польщею та Литвою ставало третім повноправним членомнової Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалась широка автономія.Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю тамонетний двір. Польському війську заборонялось вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувались традиційні права козацтва і щороку, за рекомендацією гетьмана, сто козаків мали прийматись до шляхетського стану. Поляки пішли на великі поступки в релігійних питаннях. На території князівства скасовувалась Берестецька унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. В Україні планувалось заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень "скільки буде потрібно". Гадяцька угода не була ратифікована Польщею, оригінал угоди не збережено, існує декілька варіантів. |
|
( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 18 березня 2008 року) На щотижневій нараді у голови Гадяцької райдержадміністрації Ірини Гулей, міський голова Гадяча Тетяна Савченко повідомила присутніх про критичну ситуацію, що склалася із заборгованістю гадячан, окремих організацій та установ перед міським комунальним підприємством „Гадячтеплоенерго” за теплопостачання. В зв’язку із значною заборгованістю можливе припинення теплопостачання до осель гадячан, закладів освіти, установ, організацій. Як повідомила Новинам Полтавщини мер Савченко, загальна суму боргу перед НАК "Нафтогаз"складає 1 млн. 50 тис. грн. Зокрема, населення заборгувало за тепло 631 тис. грн. Також суттєвим є борг у 245 тис. грн., що накопичився через те, що не надійшла компенсація з держбюджету за субсидії ЖКГ. Вже припинено подачу тепла по 3-ом котельням. Проте, за твердженням Тетяни Савченко, населення сьогодні стало інтенсивно погашати борги за тепло, що генерує одна із трьох котелень, і міська влада буде клопотатися про поновлення теплопостачання будинків, жителі яких сплатили борги. |
|
Гадячани рятують українську породу бджіл ( "Газета по-українськи", 20 березня 2008 року) У селах Мартинівка, Лютенька і Рашівка Гадяцького району цьогоріч утворять племінні пасіки. Там будуть розводити бджіл української породи. Їх ще називають аборигенами. — За останні 10–12 років від однієї такої бджолиної родини отримують 60–80 кілограмів меду. Навіть у попередньому, несприятливому для бджільництва році, отримали по 58 кілограмів, — каже гадячанин, кандидат сільськогосподарських наук Василь Хижа. Він привіз для дослідження комах-аборигенів із київського Інституту бджільництва. Біометрія показала, що бджоли збереглися в чистоті, відрізняються високою продуктивністю, морозостійкістю та стійкістю проти хвороб. — Ця порода дозволить значно підвищити продуктивність пасік Полтавщини, в значній мірі захистить бджіл від гнильцевих хвороб і підвищить якість їхньої зимівлі, — стверджує Хижа. До проекту з розповсюдження української бджоли залучатимуть пасічників Лубенського, Лохвицького районів. Бджолопакети продаватимуть сусідам із Сумської та Харківської областей. До початку Другої світової українські пасічники мали 4 млн бджолосімей, після війни залишилося мільйон. Для поновлення популяції почали завозити з Кубані та Кавказу. Але ці комахи погіршили якість бджіл України. Вони стали погано переносити зиму, знизилася продуктивність. Залишилися окремі пасіки, де ще є українські бджоли довоєнного заводу. Одна з таких — у Великобагачанському районі. |
|
Настоящими героями Конотопского сражения стали русские воины ( "Независимая газета", 21 марта 2008 года) Пехота нового строя показала свое боевое превосходство над кавалерией 
Украинский президент Виктор Ющенко 11 марта 2008 года подписал указ № 207/2008 «О праздновании 350-летия победы войск под командованием гетмана Украины Ивана Выговского в Конотопской битве». В документе предлагается для восстановления исторической правды широко распространить объективную информацию об этом событии, а также провести в честь юбилея много разных массовых мероприятий. Дабы увековечить сражение, поручается назвать в честь него улицы, площади и воинские части, выпустить почтовую марку и юбилейную монету. МИД обязан донести до международной общественности всемирно-историческое значение битвы, телевидение и радио – провести циклы передач, ученые – выступить по теме. В указе нет ни слова о том, кого победил гетман. О Конотопской битве умалчивается и в восьмитомной «Истории Украины». О нем, похоже, не знала Александра Ефименко – выдающийся дореволюционный украинский историк. Однако сражение возле Конотопа в 1659 году было, и о нем вспомнили на Украине в 1995 году. Тогда в официальном органе Верховной Рады – газете «Голос Украины» – была опубликована большая статья, автор которой Юрий Мыцык представил один из эпизодов 13-летней Русско-польской войны 1654–1667 годов как «самое большое в Европе военное поражение», нанесенное украинской армией «оккупационным российским войскам». С тех пор Конотопское сражение благодаря изысканиям украинских исследователей обогатилось новыми интересными подробностями. Особое внимание было уделено численности русского войска и понесенным им потерям. Первая цифра, вначале определенная в 90 тыс., постепенно возрастала до 120, 150, 200 и даже до 360 тыс. человек. Урон «оккупантов» с 20–30 тыс. при 15 тыс. пленных затем увеличивался до 40, 60 и наконец достиг 90 тыс. убитыми. Наверное, и это не предел. Напомню, что при Бородино Русская армия потеряла 54 тыс. человек, а французы – 45 тыс. Урон «украинской армии» при Конотопе составил, по подсчетам Юрия Мыцыка, 4 тыс. казаков и 6 тыс. крымских татар, союзников гетмана Выговского. Уже одно соотношение потерь 1:9 должно вознести сражение под Конотопом на Олимп величайших достижений воинского искусства всех времен и народов. Особенность современной украинской истории в том, что даже докторские диссертации защищаются по нарративным источникам. Этот красивый термин означает летописи, письма, мемуары и тому подобные тексты, зачастую повествующие о событии в пересказе из третьих уст, порой противореча друг другу. Документальные источники не привлекаются. Тем более что на Украине в XVII веке имелись проблемы с делопроизводством и архивным хранением. В частности, нет сведений, где и когда родился конотопский победитель Иван Выговской, происходивший из знатного шляхетского рода. С битвой связан лишь один документ – восторженная реляция гетмана, верноподданнически посланная польскому королю вместе с трофейными пушками, знаменем, саблями и другим оружием. Но в российских архивах содержится огромный корпус документов XVII века, доступный ученым. События этого исторического периода исследовали Новосельский, Санин, Дмитриев и другие специалисты, обстоятельно работавшие с документальными источниками. На основе их изысканий можно достаточно точно установить историческую правду, за которую ратует президент Украины. Битвы выигрывают полководцы. Кто же такой Иван Выговской, именем которого скоро назовут улицы и пароходы? Иван Остапович Выговской (Виговський) родился в начале XVII века, по одним данным, на Волыни, по другим – в Киевском воеводстве. Получил блестящее образование. Воинскую службу начал в регулярной польской армии, где дослужился до ротмистра. В 1638–1648 годах был писарем комиссара Речи Посполитой над Запорожским войском. В 1648 году попал в плен к крымским татарам. Как гласят нарративные источники, его выкупил Богдан Хмельницкий «за самую лучшую лошадку». Выговской присягнул ему на верность и стал служить писарем, вскоре возвысившись до должности главного писаря войска. Как установили украинские историки, он создал высокоэффективную Генеральную канцелярию, которая фактически стала Министерством иностранных дел Украины. Кроме того, Выговской является одним из основателей национальной разведки и контрразведки, рассылавшим тысячи агентов. Они работали при дворах владык Польши, Литвы, Чехии, Моравии, Силезии, Австрии, Османской империи, Крымского ханства и придунайских княжеств. Только в Москве почему-то ничего не получилось. Умирая, Богдан Хмельницкий завещал гетманскую булаву своему сыну Юрию. На Чигиринской раде осенью 1657 года казачья старшина возложила гетманские обязанности на генерального писаря Выговского, но только до достижения 16-летним Юрием Хмельницким совершеннолетия. В 1658 году полонофил Выговской в местечке с подходящим названием Гадяч заключил договор о вхождении Украины в Речь Посполитую на равных правах с Королевством Польша и Великим княжеством Литовским. Главой государства являлся польский король. Поскольку названия Украина тогда еще не существовало, в договоре она названа Великое княжество Русское. В состав княжества входили Киевское, Черниговское и Брацлавское воеводства. Остальные украинские воеводства становились польскими. По договору казачья старшина получала привилегии польской шляхты, в частности закрепощала крестьян. Численность казацкого реестрового войска определялась в 60 тыс. человек, а позже должна была сократиться до 30 тыс. Однако польский Сейм ратифицировал договор лишь в части вхождения «княжества Русского» в Речь Посполитую. Политика Выговского привела к расколу украинского казачества и гражданской войне, в которую Россия поначалу не вмешивалась. Главный оплот противников гетмана – Полтава – была сожжена. Вожди восставших – полтавский полковник Мартын Пушкарь и запорожский кошевой Барабаш – убиты. Соратник гетмана полковник Григорий Гуляницкий разорил Лубны, Гадяч, Глухов и ряд других городов. Большая часть местечек под Полтавой, включая Миргород, была отдана крымцам на разграбление в качестве оплаты «союзной помощи». 1658 год стоил Украине около 50 тыс. убитыми и угнанными в рабство. Неурядицы на «южных украйнах» заставили царя послать туда войска под командованием Григория Ромодановского. Но Выговской убедил его, что уже навел порядок, и войска отошли за пограничную черту. Только отряд Василия Шереметева вошел в Киев, как предусматривали Переяславские соглашения, заключенные четырьмя года ранее. Оттуда его попытался выбить брат гетмана Данило Выговской, но был разбит. Подоспевший на помощь брату Иван Выговской попал в плен. Гадячского предательства могло бы не случиться, но Шереметев отпустил гетмана, во второй раз присягнувшего на верность России. Он обязался распустить свои войска, отправить ханскую рать обратно в Крым и больше с Россией не воевать. Надо отметить, что гетманы и кошевые атаманы легко присягали разным хозяевам и столь же легко присяге изменяли. Москва этого так никогда и не поняла. Выговской тут же атаковал стоявшие на границе войско Ромодановского. Был бит, отступил, но снова вторгся на российскую землю и осадил городок Каменный. Лишь после этого царь объявил его изменником. А в ноябре 1658 года сохранившие верность Переяславским соглашениям казаки избрали наказным (временным) гетманом Ивана Беспалого. В руках Выговского оказалась немалая часть земель Великого княжества Литовского, фактически до самого Смоленска, ранее отвоеванных Россией. В конце 1658 года армия князя Лобанова-Ростовского осадила Мстиславль. Весной 1659 года она нанесла поражение сводному войску другого брата гетмана Самойлы Выговского, Ивана Нечая и литовских полковников Аскирки и Кмитича. После взятия Мстиславля была осаждена имевшая стратегическое значение крепость Старый Быхов, которой овладели 22 декабря. На западном направлении польско-литовско-казачьи войска оказались разгромлены. Лишних солдат у России не имелось, однако царь Алексей Михайлович весной 1659 года собрал большой отряд под командованием главного воеводы боярина князя Алексея Никитича Трубецкого для похода на Украину. Была надежда, что казаки (черкасы, как их тогда называли) одумаются и вернутся под руку православного государя. Численность армии Трубецкого пока полностью не установлена, это дело будущего, но наиболее реальной ученые считают цифру в 30 тыс. воинов. В нее вошли регулярные рейтарские, драгунские и солдатские полки, конные сотни московских чинов и городовых дворян, стрельцы, кадомские, шацкие и касимовские татары, казаки, в том числе донские и яицкие, пушкари. Позже к ним присоединились 2 тыс. запорожцев и некоторое количество украинских казаков, лояльных России. Проделав за две недели путь в 500 верст до Путивля, войско форсировало Сейм и осадило Конотоп. В районе города находилось 20 тыс. казаков полковника Гуляницкого. Он с 4 тыс. бойцов заперся в Конотопе, значительно усилив его гарнизон. Остальные 16 тыс. возглавил Выговской, прибывший лишь с небольшим отрядом личных наемников. Нынешние историки пеняют Трубецкому, что он вместо того, чтобы разбить гетмана, ввязался в неторопливую осаду города, не имевшего никакого стратегического значения. Однако сохранился царский наказ князю, в котором главным объявлялось «уговаривать черкас, чтобы они в винах своих ему государю добили челом, а государь их пожалует по-прежнему». В царской грамоте Полтавскому полку предписано: «Не хотя разлития крови Православных Христиан, привести казаков в разум с наименьшим ущербом». Вот почему начавшаяся 19 апреля 1659 года осада Конотопа тянулась очень неторопливо. Тем временем к Выговскому подошло подкрепление. 3800 европейских наемников – поляки, сербы, болгары, валахи, мадьяры, молдаване. Им платили из войсковой казны. А главное, подоспел крымский хан Магмет Гирей (Магомет IV) с вассалами – ногайскими, азовскими, белгородскими и темрюкскими татарами. Толмач хана Терентий Фролов называл численность орды 60 тыс. всадников. Однако российские историки сходятся во мнении, что их было от 30 до 40 тыс. Таким образом, армия Выговского насчитывала вместе с 16 тыс. казаков примерно 50–60 тыс. человек, большая часть которых – татары. При встрече хан потребовал от гетмана и казачьей старшины принести присягу на верность. Выговской, который уже присягал России и Польше, присягнул и хану. 27 июня возле Конотопа появился небольшой татарско-казачий отряд. Трубецкой отправил за ним в погоню практически всю поместную конницу, рейтар и драгун. Переправившись через две речки, полки увидели в болотистой низине казачий табор. Однако это была лишь приманка. Сзади и с флангов на русских неожиданно обрушились татары. Последовала жестокая сеча в полном окружении на топком поле с численно превосходящим противником. Часть конницы смогла прорваться, остальные полегли или попали в плен. Угодили в полон оба раненых воеводы. Семен Романович Пожарский, дальний родственник Дмитрия Пожарского, не раз бивал крымцев, оттого был им ненавистен. Он плюнул в лицо хану и был казнен. Второй воевода – Львов – умер от ран, тело его бросили без погребения. Потери ханского войска оказались столь велики, что разъяренный Магмет приказал убить всех пленных. Однако недовольные ордынцы скрыли примерно 400 пленников, которые впоследствии были выкуплены из Крыма. 29 июня, собрав все имущество, армия Трубецкого начала отход от Конотопа. Хан и Выговской почти непрерывно атаковали ее, в первую очередь стремясь отбить богатые обозы. Но пушкари, стрельцы, драгуны, солдаты под руководством русских и иноземных воевод загораживались возами, прикрывались рогатками и полупиками, поражая атакующую конницу из мушкетов и пушек. 15 верст до реки Сейм войска шли два дня в непрестанных боях. Вся дорога была усыпана телами татар и казаков. Пехота нового строя оказалась не по зубам традиционной восточноевропейской коннице, считавшейся до той поры сильнее любого пешего строя. Постояв на Сейме, армия в полном порядке переправилась на русский берег и 10 июля пришла в Путивль. Здесь был проведен наличный смотр и переписаны убывшие. В те времена учет потерь был строгим. Контроль осуществлял Тайный приказ, и воеводы не решались преуменьшать урон и врать царю. Есть списки убывших с точностью до человека по полкам и разрядам. Всего, включая пленных, недосчитались 4769 ратников. Например, потери полка самого Трубецкого «на приступах, в боях, при посылках и отходе»: окольничих – 2 человека (Пожарский и Львов), стольников – 1, стряпчих – 3, дворян московских – 76, жильцов (низший придворный чин) – 161, перевотчиков – 1, городовых дворян и детей боярских 26 городов – 887, рыльских казаков – 25, солдат – 6, стрельцов –1, рейтар – 1302, драгун – 397... Как видим, вся тяжесть потерь лежит на коннице. Такая же ситуация в других полках. Пехота не потеряла и сотни человек. Среди погибших 69 «мурз и татар». После Конотопа хан и Выговской разграбили и сожгли украинские города Ромны, Константинов, Глинский и Лохвицу. Тем временем запорожские казаки кошевого атамана Ивана Серко прошлись по беззащитным татарским улусам. Это заставило часть ханского войска вернуться домой. Остальные отправились загонами по южной Украине и русским землям, дойдя до границ Тульского уезда. Десятки тысяч православных «союзники» угнали в полон. Выговской осадил Гадяч, который защищали 2 тыс. запорожцев и 900 русских солдат, подоспевших на помощь. После трех недель неудачных штурмов гетман с большими потерями и позором отступил. После этого он лишился всякой поддержки. В ноябре из Киева вышел Шереметев с войском и под Хмельниками в очередной раз разбил гетмана и польские отряды Анджея Потоцкого и Яна Сапеги. Через четыре месяца после Конотопа казаки сместили Выговского, а гетманом избрали Юрия Хмельницкого. 27 октября 1659 года он подписал второй Переяславский договор о вхождении Украины в Россию. Впрочем, через два года и Хмельницкий-младший с легкостью откажется от всех клятв... Выговской бежал в Польшу, где за заслуги перед короной был произведен в сенаторы Сейма. Но через пять лет, когда на Украине в очередной раз разгорелось антипольское движение, был обвинен в измене и расстрелян. Второй «национальный герой» Конотопа – полковник, он же коронный хорунжий Григорий Гуляницкий – тоже бежал в Польшу, также был обвинен в измене и заключен в Мариенбургскую крепость. Дальнейшая судьба его неизвестна. О Семене Пожарском народ сложил песню «Смерть Пожарского», в которой, кстати, нет ни слова о казаках, только о татарах. В Москве, потерявшей в одночасье несколько сотен молодых дворян, был долгий траур. Но князь Алексей Никитич Трубецкой был обласкан царем и продолжил государственную деятельность. В 1672 году он стал крестным отцом царевича Петра – будущего императора Петра |
|
У Гадячі знайшли камінь із відтиском ступні людини ( "Газета по-українськи", 3 квітня 2008 року) Геолог Микола Торяник, 54 роки, із Гадяча Полтавської області два роки тому знайшов 150-кілограмову гранітну брилу з витисненим людським слідом. Камінь, на якому видно ступню 40-го розміру, геолог назвав ”Суперслід”. Від Полтавської області знахідку висунули на конкурс ”Сім природних чудес України”. 
Микола Трояник тримає гранітну брилу на своєму подвір’ї. Вчений каже, що камінь має лікувальні властивості (фото: Микола ТОРЯНИК) Торяник переконує, що фізичні властивості граніту не дозволяють залишати на ньому відбитків: — Граніт — не осадочна порода, а магматогенна. Він плавиться при температурі більше тисячі градусів. Тому слід не міг утворитися при затвердінні граніту. Залишити його вже на твердому камені також неможливо. Граніт розсипався б, адже він крихкий, а не пластичний. Микола Торяник створює на своєму подвір’ї сад каміння. Усе бере в кар’єрі за містом, де цегельний завод добуває глину. 2006 року серед кількох брил, які він знайшов і відмив, одна виявилася з червоного граніту і важила 150 кг. На ній геолог побачив чіткий відбиток людської стопи глибиною 1–2 см. — У мене в дворі багато каменів, але на цьому найкраще ростуть лишайники, — ділиться спостереженнями Торяник. — У темну ніч слід на камені відсвічується блідим світлом. Учений запевняє, що камінь має лікувальні властивості, але не каже, який недуг вилікував за його допомогою. Торяник хоче, аби брилу дослідили біонергетики. Говорить, колеги-геологи дивуються і не можуть дати логічного пояснення утворення сліду на ній. — Цікава знахідка. Наукового обґрунтування виникнення відбитку на граніті немає, — каже 57-річний доцент Віктор Закалюжний, завідувач кафедри біології людини і тварини Полтавського педуніверситету. — Для цього потрібно провести детальний аналіз, методом радіоактивних ізотопів установити точний вік породи. Він зауважує, що палеонтологічні рештки, які часто є відбитками на камінні, в науковців викликають великий інтерес. — Для їх дослідження потрібна спеціальна апаратура. Теоретично ми можемо дослідити цю гранітну брилу, а ось практично — ні. |
|
Читачі дитячої бібліотеки створили живий ланцюг ( "Газета по-українськи", 8 квітня 2008 року) 2 квітня до Всесвітнього дня дитячої книги читачі дитячої Гадяцької районної бібліотеки вийшли на вулицю. Вони створили живий ланцюг. Кожен тримався за книжку, що її в руці тримав його сусід. Таким способом діти долучилися до акції ”Книжкова хвиля-2008”, яка цього дня пройшла всією Україною. — Сьогодні весь світ відзначає 203 річницю із дня народження казкаря Ганса Крістіана Андерсена, — говорить голова оргкомітету навколосвітнього каравану ”Інтеркультура” Катерина Кувшинова. — До Гадяча привезли присвячену письменникові святкову програму. У бібліотеці читачам розповідали про Андерсена, показали виставу, діти взяли участь у вікторині про героїв казок. ”Навколосвітній караван” — це інформаційно-просвітницький проект. Він розпочався в Україні і пройде 100 країнами світу. У його рамках у Гадячі та Полтаві відбулися акції ”Книжкова хвиля-2008”. За кілька тижнів готують лінгво-фестиваль у Комсомольську. 2007 року Гадяч один із перших став учасником ”Книжкової хвилі-2007”. У святкуванні взяли участь понад 2 тис. жителів міста. За їхню ініціативу дирекція Національної бібліотеки для дітей безплатно передала райцентру 1,5 тис. книжок. У книгосховищах бібліотеки літературу дозволили відбирати безпосередньо самим гадячанам. Лінгво-фестиваль ”Мовне древо мого міста” спочатку відбудеться в регіонах, 18–20 квітня — в Києві. Представники різних націй розповідатимуть про рідні мови та культури. |
|
Віктор Павленко написав книгу про видобування газу ( "Газета по-українськи", 9 квітня 2008 року) У музичній школі в Гадячі пенсіонер Віктор Павленко презентував свою книгу ”Сяйво святого вогню”. Видання має 100 сторінок і 100 фото. У книзі розповідається про розвиток нафтогазовидобування в районі, працівників галузі, першопрохідців. Віктор Павленко в нафтогазовидобувній промисловості пропрацював понад 40 років, він — ветеран праці. Голова Гадяцької райдержадміністрації Ірина Гулей пообіцяла посприяти створенню в місцевому краєзнавчому музеї кімнати, присвяченої нафтогазовидобувникам. Павленко подарував книги районній бібліотеці, клубу ”Нафтовик”, друзям та колегам. |
|
Микола Торяник за свій кошт відкриє телестудію ( "Газета по-українськи", 9 квітня 2008 року) Геолог 50-річний Микола Торяник із Гадяча незабаром планує відкрити в райцентрі телестудію. Її колектив зніматиме фільми на природничу й історичну тематику. Торяник підрахував: створення телестудії обійдеться в кілька десятків тисяч гривень. Спочатку планує закупити найнеобхідніше обладнання для зйомок фільмів. Приміщення орендуватиме. — Студія ні від кого не залежатиме, — каже він. Телестудія називатиметься ”Заяр”. Таку назву має один із мікрорайонів міста. Власної телевізійної частоти ”Заяр” поки що не матиме. Фільми транслюватимуть на обласних телеканалах. Нині Торяник набирає штат. — Хочу, аби наші фільми показували на інтерактивному екрані в центрі Гадяча, — каже чоловік. — Телестудія вже має замовлення на зйомки. Відзняті геологом пілотні слайд-шоу транслювали в місцевих школах. У Гадячі працює приватна телекомпанія ”Візит”. Щовихідних на частоті каналу ”Тоніс” показують блоки новин та вітальний концерт на замовлення. |
|
Вісім боксерів із Полтави стали чемпіонами ( "Газета по-українськи", 9 квітня 2008 року) 18 боксерів Гадяча стали чемпіонами на Всеукраїнському юнацькому турнірі з боксу. Він пройшов у райцентрі 27 березня. На турнір з’їхалися 132 спортсмени з Києва, Черкас, Сум, Донецька, Полтави, Сумської та Полтавської областей. — Вісім хлопців-боксерів тренував я, а десять — тренер Андрій Уніженний, — розповідає керівник секції боксу Гадяцької спеціалізованої школи-інтернату 66-річний Олександр Ісметов. Змагання присвятили нині покійному заслуженому вчителю України Михайлові Андрієвському. 15 років тому він дав добро на відкриття боксерської секції у школі-інтернаті. Змагання проводять щороку у березні, на весняних канікулах. Спортсменів безплатно селять у школі-інтернаті. Три роки поспіль на боксерські змагання приїжджали учасники з Росії. — Турнір серйозний. На рівні кандидатів у майстри спорту, — хвалиться Ісметов. Говорить, чемпіонами стали вісім боксерів із Полтави, по три з Донецька, Черкас, Тростянця, два із Шостки, по одному з Лубен, Кременчука, Глобиного, Нових Санжар. Серед вихованців Ісметова — чемпіон України з боксу серед юнаків 2007 року Микола Гречкосій. 1995-го боксер Сергій Лисенко, якого тренував Ісметов, бився з Віталієм Кличком. — Це був перший в Україні бій між важковаговиками, — говорить тренер, — Кличко тоді не був відомим боксером, але вже здобув титул чемпіона світу з кікбоксингу. Віталій важив 110 кілограмів, а Сергій Лисенко — 102. Бій відбувався у столичному клубі ”Армія”. Із Кличком тоді працював перший тренер Володимир Золотарьов. Поєдинок закінчився нічиєю. У гадяцькій секції з боксу 65 вихованців із чотирьох шкіл райцентру, сіл Великі Будища та Красна Лука. Наймолодшим боксерам 11 років, найстаршому — 21. 17 квітня вони змагатимуться на чемпіонаті області з боксу, який пройде в Полтаві. |
|
У світі книг ("Гадяцький вісник", №29(11030), 9 квітня 2008 року) Безмежна сила книги. Вона відкриває перед нами великий світ, допомагає зрозуміти історію народу, розкриває таємниці природи, життя. Книга допомагає в навчанні і вихованні, збагачує знаннями, зміцнює волю, пробуджує мрію. Тому нещодавно в Гадяцькій спеціалізованій школі №2 відбулося традиційне свято Книги. Учні другого класу підготували театралізоване дійство, в якому королева Книга, Ведмедик, дід Панас та інші казкові герої вчили дітей любити і шанувати книгу, правильно з нею поводитися. Глядачі (учні 1-4 класів) відповідали на запитання казкових персонажів, згадували прислів'я про книжку, називали улюблених дитячих письменників і поетів, відгадували загадки з торбинки діда Панаса. Звучали пісні про Батьківщину, школу, книжку. Шкільний бібліотекар Н.С.Лисенко розповіла дітям, як була створена перша книжка, про першу книгозбірню та запросила дітей на книжкову виставку. Наприкінці свята учні 1-А класу показали глядачам музичну казку «Ріпка». Свято закінчилося, але не закінчилася зустріч із книгою. Саме того дня багато школярів поповнили ряди активних читачів бібліотеки. |
|
У гадячан найбільше чемпіонських титулів ("Гадяцький вісник", №29(11030), 9 квітня 2008 року) Наприкінці березня у спортивному залі школи-інтернату проводився десятий Всеукраїнський турнір з боксу серед юнаків 1991-1997 років народження, присвячений пам'яті Героя Соціалістичної Праці, заслуженого вчителя України Михайла Андрієвського, який 36 років був директором цього навчального закладу. На урочистому відкритті турніру юних боксерів щиро вітали директор школи-інтернату заслужений працівник освіти України Володимир Беседа, міський голова Тетяна Савченко, голова постійної комісії районної ради з питань освіти, культури, молодіжної політики, спорту та туризму Олег Березенко, районний військовий комісар підполковник Геннадій Розколотько, голова райкому профспілки працівників освіти і науки Галина Недвига. Відбулося театралізоване дійство. 
А потім розпочалися поєдинки на рингу між боксерами. Всього в турнірі взяло участь 132 спортсмени з Києва, Черкас, Сум, Донецька, Полтави, Сумської та Полтавської областей. Нашу область, крім Полтави, представляли боксери з Гадяча, Глобиного, Лубен та Нових Санжар. Найбільше чемпіонських титулів у турнірі серед різних вагових категорій виборола команда Гадяча (18 чоловік). Це Сергій Холод, Валентин Завора, Андрій Якуня, Стас Мордар, Ілля Коблицький, Максим Резніченко, Владислав Рудник, Ігор Удовиченко, Владислав Юрченко, Олександр Охріменко, Владислав Ткаченко, Микола Гречкосій, Нарик Гамбарян, Ігор Горовий, Назар Шеремет, Владислав Килюшик, Олександр Луцай та Антон Зінченко. 
Чемпіонами стали 8 боксерів з Полтави, по 3 — з Донецька, Черкас, Тростянця, 2 — з Шостки і по 1 — з Лубен, Кременчука, Глобиного, Нових Санжар. Гадяцьких боксерів готували майстер спорту СРСР, тренер секції боксу Олександр Ісметов та тренер майстер спорту України Андрій Уніженний. Усі переможці були нагороджені грамотами, медалями та цінними подарунками, які вручили головний суддя турніру, суддя національної категорії Олександр Іващенко та голова районної організації спілки воїнів-інтернаціоналістів Юрій Жердєв. 
Організатор турніру, палкий пропагандист боксу, ветеран спорту, тренер секції боксу на громадських засадах полковнику відставці Олександр Ісметов нагороджений Почесною грамотою Полтавської обласної ради, а також отримав подарунок від голови районної ради Анатолія Цимбала. Учасники турніру щиро дякували за гостинний, теплий прийом директору школи-інтернату, міському голові, голові райкому профспілки працівників освіти і науки, спонсорам Юрію Житченку, Сергію Холоду, Сергію Юрченку, бабусі юного боксера Галині Сухно та іншим. |
|
«Лети, моя пісне»... ("Гадяцький вісник", №30(11031), 12 квітня 2008 року) Як природа пробуджується після тривалої зими, як лагідний вітерець торкає ніжні зелені листочки дерев, так і пісня сколихнула серця і душі людей, що прийшли того погожого дня до міської школи-інтернату. Вона наповнила найдивовижнішими і найпрекраснішими почуттями добра, любові, взаєморозуміння творчий вечір талановитого місцевого композитора і просто гарної людини Володимира Івановича Близнюка. Знають і люблять його не лише в рідному місті, а й за його межами. Своєю чарівністю його мелодії проклали шлях до сердець багатьох вдячних шанувальників. Він не лише пише музику на слова своїх земляків, а й сам виконує деякі пісні. Мелодика його голосу примушує серця битися частіше. Ось і того вечора на концерт до улюбленого композитора зібралося чимало гадячан. Запанувала тиша — і творчий вечір розпочався. Пташкою пролетіла над школою-інтернатом пісня «Моя доле свята» у вико- нанні Н.Панченко і В.Рвача. Багатьом присутнім у залі запам'яталися слова ведучих О.Носенка та Л.Близнюк, що музика і пісня — основа його життя та чутливої душі. Адже Володимир Іванович більше трьох десятиліть тісно пов'язаний з культурою і пропагандою музичного мистецтва. В даний час він працює музичним керівником у клубі «Нафтовик» НГВУ «Полтаванафтогаз». Нещодавно вийшли з друку три пісенні збірки В.Близнюка — «А в гаях солові'ї» (на слова С.Ілляшенко), «Тихо осінь лягає на плечі» (на слова А.Ходикіна, Г.Шанька, М.Рощі, О.Недовіса, В.Мовчана та ін.), «Лети, моя пісне» (на слова О.Недовіса). Із захопленням стежили глядачі за виконанням чоловічим вокальним ансамблем клубу «Нафтовик» пісні «Засурмили вістовії». Прозвучали пісні «Призабуте», «Любов одна» у виконанні Ірини Москаленко, «Вересневі гаї» у виконанні Н.Панченко. На День Незалежності України на площі нашого міста відбулася прем'єра пісні «Моя Гадяччина». Виконала її місцевий «соловейко» — чарівна Лариса Труш. У багатьох глядачів на очі наверталися сльози, коли ніжно-задумливо линула пісня «Для тебе, мамо» у виконанні талановитої молодої співачки Юлії Коваленко. А дитячу пісеньку «Лечу до зірок» із азартом заспівала наймолодша учасниця концерту Е.Погоріла. Володимир Іванович любить дітей. Свою трудову діяльність розпочав у дитячому оздоровчому таборі «Іскорка». Тому не випадково в його творчому доробку. є авторська збірка дитячих пісень «Лимоник-Филимончик». Пшсня, яка дала назву цій збірці, прозвучала у виконанні учнів міської школи-інтернату Ярослави Филь та Марійки Фесенко. 
Хто знає Володимира Івановича, не уявляє його без баяна. Тож О.Недовіс присвятив йому вірш «Вальс під баян», який згодом став піснею і є візитною карткою самого композитора. Цей вальс був надрукований у авторській збірці «На пристані душі». Неповторні пісні «Чураївна», «Матусині слова», «Пізня любов» у виконанні Ю.Коваленко, Світлани і Катерини Рядських, соліста клубу «Нафтовик» В.Рвача піднесли настрій усім присутнім того незабутнього вечора. А пісні «Кобзарі», «Лесині джерела» закликали глядачів любити рідний край, не забувати своє коріння, свій рід, своїх пращурів. Наприкінці творчого вечора разом із солістом О.Мовчаном усі учасники заспівали «Пісню про Україну». Їм підспівували глядачі в залі, а також серця і душі багатьох людей, закоханих у пісню, музику, творчість і щедрий талант В.І.Близнюка. |
|
Буде красивий торговий ряд ("Гадяцький вісник", №31(11032), 16 квітня 2008 року) Минулого тижня багатьох гадячан зацікавили події поблизу колишнього універмагу «Росія». Тут прибирали не досить, м'яко кажучи, привабливі за зовнішнім виглядом торгові кіоски, пиляли дерева... Власне, вже давно пора було прибрати цей смітник. Але багатьох обурило, що майбутні за всіма ознаками забудовники «прихопили» ще й тротуарну доріжку, на якій вмить з'явилися залізні стовпчики і такі ж ворота. Хіба ж це стане прикрасою? На прохання кількох своїх передплатників редакція звернулася за роз'ясненнями до міського голови Т.М.Савченко. Вона повідомила, що оті кустарні кіоски та смітник навкруг них уже давно були для всіх, як більмо в оці. Тож і вирішено навести там порядок й збудувати сучасний і зручний торговий ряд. А тротуар після закінчення робіт буде на старому місці, його тимчасово використали, щоб обгородити місце робіт. Отже, все тут робиться на краще. Але є одне «але». Чому б перед початком робіт господарям не поставити поруч щит, де викласти хоч коротку інформацію про те, що тут робиться і для чого. То й не було б зайвих нарікань, балачок і пересудів. І люди були б задоволені, що хоча з ними й не радяться, то хоч повідомляють про те, що роблять. |
|
В’язням концтаборів виділили по 100 гривень ( "Газета по-українськи", 16 квітня 2008 року) У Гадячі вшановували колишніх ув’язнених фашистських таборів. Мер міста Тетяна Савченко виділила 81-річній Софії Савенко та Тетяні Єжелєвій, 84 роки, матеріальну допомогу. Коли Софії Савенко було 15, її вивезли до Магдебурга. Там вона працювала на військовому заводі. Старші дівчата запропонували втекти. Та німці зловили їх, запроторили в табір ”Освенцім”. Софія пробула в цьому та інших концтаборах Німеччини до 8 травня 1945 року. Звільнили її у 18-річному віці. Тетяна Єжелєва також була ув’язнена в кількох німецьких таборах. Свого часу жінці довелося доводити в радянському суді те, що її силоміць вивезли до Німеччини. Нині мешкає сама. Донька проживає у Харкові. Раніше Єжелєва працювала продавцем місцевого комбінату громадського харчування. — Раніше в місті жило чотири колишніх в’язнів концтаборів, — розповідає мер Гадяча Тетяна Савченко. — Двоє чоловіків померли. Залишилося дві жінки. Грошову допомогу мерія надає їм щорічно. Колись Савенко та Єжелєва брали участь у міських заходах, розповідали містянам про пережите. Нині жінки хворіють. |
|
Зберегла колиску ( "Слово просвіти", 17-23 квітня 2008 року) Біле полотно має сяючу ауру кришталевої чаші: воно чекає наповнення дощем барв, музикою сюжету чи медитативною тишею, коли серце художника мовить нашому серцю без слів… Член-кореспондент Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України Віра Баринова-Кулеба назвала свою нову виставку “Давнина і сьогодення”. — 63 роботи я зняла з шістнадцятого поверху своєї майстерні. Ці полотна народилися в мене давно. Я щаслива, що жила в ті часи, картини несуть великий життєвий досвід. Я народилася на хуторі в Гадяцькому районі Полтавщини. Ще трирічною малювала крейдою на коминах печі — мама навчила. Вона зображувала те, що відчуває жінка-селянка: хату, дівчат у вишиванках, які жали жито, в’язали снопи, плели віночки чи відра з водою несли на коромислі. Вона вишивала барвисті рушники. Моя мама до школи не ходила, грамоту вивчила самотужки. І на що не подивиться — якийсь образ знаходить: малювала все гарне, про щастя материнства і щастя працювати на землі. Ми всі діти малювали (а нас було п’ятеро, та перше померло під час голоду). Якось мама приїхала до мене в Київ. Були брежнєвські часи, і я писала картину про війну, психологічно важку, бо сама пережила це. Я зобразила солдата, що ніби підвівся з землі, і жінки, які були в полі, кинулися пізнавати, чи то не їхній син або чоловік. Мама подивилася і сказала: “Доню, не малюй такі важкі картини. Тобі боляче це робити”. — “А що ж мені малювати?” — “Малюй радість”. — “А що є радість?” — “Квіти і діти”. Так я почала писати натюрморти з квітами. Згадую, як Микола Петрович Глущенко казав нам, коли ми писали з натури: “Ніколи не пишіть те, що бачите, а те, що відчуваєте”. Тому не виписую кожної пелюсточки, мені важливе відчуття краси природи. Як, думаю, з якої насінинки виростає квітка маку, і вона має красу, запах, смак. І — зникне. Буде нова. Така філософія — від селянського розуміння життя і людства. У моїй київській майстерні висить колиска, ще довоєнна, та, що батько зробив. Ця колиска з рушниками й сорочками надихає мене малювати. На багатьох моїх полотнах — колиска з немовлям. Жінки мають таку глибину душі, бо народжують дитину, і до самої старості, до вічності відчувають це дитя. — Ви пишете літопис свого роду, а через нього — України. — Є картини, присвячені бабі Марфі Кулебі й дідові Миколі, які 1933-го померли від голоду, — я не могла цього не намалювати. Наш хутір переселили в село Римарівку, і тепер на тому місці бур’яни, та ще водою залили, ніби ставок, а насправді — болото. І коли вже після війни мама нас, маленьких, водила туди, де наша хата була, на землю присіла відпочити. А там самі хрести в садку — тоді хоронили біля садиб. Мама показала братові й каже: “Сину, це твоя земля”. Мені це врізалося в пам’ять, і я зображую картину, де хрестом зорана земля, і мати в чистій білій сорочці зі сповитим дитятком тримає ще й граблі. Це символ, що людина мусить вигребти завжди все недобре, а все хороше брати в свою душу. Мама вчила: ніколи не можна погане з душі кидати в землю, бо земля годує. Не можна в повітря, бо ним дихаємо, і в воду. Мамо, куди ж його викинути? А туди, звідки воно прийшло. Ця глибина мудрості й почувань селянської жінки настільки запала мені в душу, що я не можу не малювати. На балконі моєї квартири на дев’ятому поверсі у довгеньких ящичках — земля. Не можу вранці не вийти туди і не торкнутися її. Люблю, коли там усе проростає, — земля дає енергію. Боляче, що у нас безкультур’я у ставленні до своєї землі та природи. Не можу дивитися, як люди все довкола захаращують сміттям та непотребом. Раніше, було, йдуть жінки в поле і побачать десь склянку чи черепочок, то приберуть. Дитина в три роки вже працювала, як моя меншенька сестричка. Розіб’є мама гарбуз, покладе перед нею, каже: донечко, повитягай насіння. Або поведе нас, малих, на грядку, посадить, де посіяні буряки, і каже: оце, дітоньки, вибирайте бур’ян. А яка любов до рослин! Ніколи не забуду ту стежку, коли мама йшла на роботу і я за нею, босонога. Коноплі вже високі, аж по голівці мене стукали повним насінням, а плоскінь виділяє пилок: саме дощ пройшов, груддя слизьке, ніжка ковзає, а мама повертається і каже: “Гляди ж, донечко, не наступи на коноплинку”. А то ж колгоспне поле, величезне, що там тієї коноплинки! Ось яка культура простої жінки у ставленні до природи! Прикро, що ми машинами заглушуємо, давимо чадом цю красу, а людина повинна знати, що вона залежить лише від природи. — Ваші картини у кольорі полотна… — Я з дитинства бачила жінок, які пряли, ткали, вишивали. І такого слова не було, що немає роботи, не знає, куди себе подіти. Зараз і вимушене неробство, і депресії, але щоб душу свою не вбити, потрібно щось творити. Будь-яка людина може виразити себе в красі. Або співай, якщо можеш. А пісня йде від глибини болю або від радості. Своїм студентам кажу: найбільше цінуйте скарби душі! Не можна сваритися, викидати щось погане, не можна сумувати! Дві нові картини я написала за враженнями Сорочинського ярмарку. Восени поїхала туди, побачила багато людей — свято. Усі у вишиванках, рушників багато, і співають. Я намалювала таку картину: білих лебедів на синьому тлі — великий гобелен, і біля нього з глечиками сидять жінки, одна з Західної України, а одна — полтавчанка. На глядача дивиться гарна сучасна дівчина. Так, як прийнято, відкриті красиво плечі, вона одягла стрічку, віночок, і трохи ніби розчарована, ще й тримає на шнурочку песика. А далі — бабуня, що принесла продати півня, та такого великого, що зв’язала йому ноги ще й хусткою закутала. А інша з козою задрімала. Ще й індик, і гуси, які приїхали на ярмарок, думають, що робити, а кури трошки перелякалися. Я розказую свої картини, та їх краще побачити. Навесні їжджу на Полтавщину — в мене там є хата. Ходжу боса по землі, і в мене відроджуються сили. Коли повертаюся в київську майстерню, сідаю перед полотном — і народжуються картини. Богом дано життя, і воно щасливе. Було, мама каже: “Доню, прожити потрібно кожен етап свого віку, він має своє щастя…” |
|
( "Газета по-українськи", 17 квітня 2008 року) 25 кленів посадили в парку ”Перемога” Гадяча. Їх придбав по 240 грн. місцевий природоохоронний фонд. Коріння дерев обробили стимуляторами росту. Поряд планують збудувати водогін для поливу. |
|
У світі чарівного мистецтва ("Гадяцький вісник", №32(11033), 19 квітня 2008 року) Стало доброю традицією для учнів та викладачів музичної школи ділитися здобутками в навчанні під час звітних концертів та художніх виставок наприкінці кожного навчального року. Хочу сказати про сьогодення цього закладу. Тут навчається 335 учнів з 10 предметів (акордеон, бандура, баян, фортепіано, естрадний спів, скрипка, гітара, хореографія, образотворче мистецтво, бальний танець). Філіали школи працюють у Сарах, Лютеньці, Веприку. В цьому навчальному році створили ансамбль бального танцю "Зорепад". 
Основним надбанням школи є викладачі. Всі вони фанати своєї справи, бо, починаючи працювати з 6-7-річними дітьми, професійно навчають їх грати, малювати, співати. Творча співпраця викладачів і талановитих дітей дає такий результат, що в 2007/2008 навчальному році 10 учнів музичної школи стали переможцями обласних олімпіад, тим самим підтвердивши високий професійний рівень закладу, який входить до 10 найкращих в області. Хочу подякувати викладачам Н.А.Шараповій, Т.М.Дерев'янко, В.М.Козловцову, В.М.Гриб, І.І.Каплій, О.О.Ебелю, Л.О.Скрипці, І.В.Гребцовій за підготовку учасників та переможців обласних конкурсів. 
Переможцями обласних олімпіад у цьому навчальному році стали Яна Базавлук, Дарія Мельник, ансамбль скрипалів, Сергій Корзун, Любов Гайдабура (перші місця), Таїсія Козаченко, Ілона Даценко, Ярослав Савченко (2 місце), Валерія Шевченко та Олена Гринь (З місце). 
На початку квітня відбувся черговий звітний концерт. На сцену по черзі виходили солісти та ансамблі: бандуристів (керівник С.М.Тоцька), вокальних ансамблів учнів (І.І.Каплій), ансамбль «Мері» (З.Кокошвілі), ансамбль акордеоністів (Г.М.Сидоренко) та хореографічний ансамбль «Веселка» (О.В.Жартовська), ансамбль гітаристів (В.М.Козловцов) та ансамбль скрипалів (В.М.Гриб). Усі вони продемонстрували високий виконавський рівень. Хочу висловити подяку міському голові Т.М.Савченко за теплі побажання на адресу колективу музичної школи та оголошення в залі, що з цього року будуть запроваджені премії учням музичної школи — переможцям обласних олімпіад, як підтримка талановитих дітей нашого міста. А незабаром, 25 травня 2008 року, об 11-ій годині у приміщенні актового залу музичної школи будуть проведені вступні іспити по набору учнів до першого класу навчання. Тож запрошую талановитих дітей міста та району зайнятися прекрасною справою — мистецтвом у стінах нашого чудового навчального закладу. |
|
Нардеп Микола Кульчинський дві години малював писанку ( "Газета по-українськи", 24 квітня 2008 року) Народний депутат України 61-річний Микола Кульчинський на виставці писанок у Гадяцькому училищі культури у середу вчився розмальовувати пасхальні яйця. Навчала його четвертокурсниця спеціальності декоративно-прикладного мистецтва Лариса Конда. 
Керівник гуртка розпису писанок міського Палацу дитячої та юнацької творчості Наталія Дешко (зліва) зі своїми вихованцями Марією Спасовою та Алевтиною Єрмолаєвою розмальовують писанки. Потім їх повісять на пасхальне дерево перед кабінетом губернатора в приміщенні облдержадміністрації (фото: Валентина Iщенко) Для власної писанки нардеп вибрав простий геометричний візерунок. Малював писанку понад дві години. На знак подяки пообіцяв студентці поїздку в Київський театр опери та балету. Сказав, квитки придбає сам. В училищі показали 600 писанок. Їх зробили студенти. Майстер-клас із писанкарства провів заслужений майстер народної творчості з Гадяча Григорій Кисіль, 72 роки. Кульчинський сказав, що дуже хоче видати альбом українських крашанок. Майстер подарував депутатові власну книгу ”Українська вишивка”. У вівторок у класі розпису писанок міського Палацу дитячої та юнацької творчості шестикласники зі школи N6 також робили крашанки. — Зірка — полтавський символ сонця. Ще у нас здавна на яйцях малювали ружу, айстри, бузок, маки, безкінечник — хвилеподібну смугу, що позначає вічне життя на землі, та сороку, — пояснює керівник гуртка писанкарства 32-річна Наталія Дешко. Розмальовані яйця діти занесли до облдержадміністрації. Із понеділка перед кабінетом губернатора Валерія Асадчева поставили пасхальне дерево — на грушу навішали великодніх крашанок. Проект ”Розмалюй свою писанку” започаткувала дружина губернатора Валентина Асадчева. 36 яєць розписали студенти педуніверситету. Гуртківці повісили свої. — У давнину такі дерева ставили на покуті під іконами, — розповідає Дешко. Ще два пасхальні дерева поставили в четвер в обласних науковій і дитячій бібліотеках. Для них розписували яйця в різних районах Полтавщини. |
|
("Базар Медіа в Україні", №17(356), 24 квітня 2008 року) Минулий трудовий тиждень завершився для багатьох мешканців нашого району участю в акції „Всеукраїнська толока", ініційованій Президентом України і. Ющенком. 
У ці дні вулиці міст і сіл, парки, лісонасадження в межах та поблизу населених пунктів вийшли прибирати учні шкіл, інших навчальних закладів, керівники та працівники підприємств, установ, організацій Гадяччини. Було прибрано, серед іншого, одне з найпрекрасніших наших місць - урочище „Лесин Гай": ліквідовано стихійні сміттєзвалища на його території, прибране й спалене сухе гілля, розчищено і впорядковано верхнє джерело, а також територію навколо нього, укріплено греблю біля основного (нижнього) джерела, виконано багато іншої роботи. 
„Усього, звичайно, ми не подужаємо одразу, але все одно природі стане легше, - сказала мені мер Гадяча Тетяна Савченко. - Цим треба постійно займатися, бо накопичення сміття - величезна проблема. Та головне не це: хоч би скільки сил витрачали на прибирання комунальні служби, порядку не буде, поки люди не усвідомлять, що про чистоту має дбати кожен і не почнуть викидати сміття лише у відведених для цього місцях". |
|
У Гадячі пройшов фестиваль іноземних мов та культур ( "Газета по-українськи", 25 квітня 2008 року) Із 16 по 18 квітня в Гадячі проходив фестиваль ”Мовне дерево мого міста”. Представники різних націй розповідали про свої рідні мови та культури. Ініціатором проведення заходу стала громадська організація Навколосвітній караван ”Інтеркультура”. — У центральній районній бібліотеці показували присвячені мовам книги, журнали, газети, — розповідає організатор заходу 44-річна Катерина Кувшинова. Кожна школа райцентру підготувала мовні дерева, на листках яких були написані національності учнів. Діти й дорослі розповідали про свою рідну культуру. На сцену виходили родинами, пропонували національні страви. Друга частина фестивалю — ”Поліглоти серед нас”. На свято прийшли люди, які знають багато мов. Серед них В’ячеслав Кисіль, викладач іноземної мови у школі села Великі Будища. Він володіє п’ятьма мовами. Вчить китайську. Буддист. Показував, як їсти паличками. Другим поліглотом був Іван Пінчук, 44 роки. Випускник педінституту працював у Голландії, Англії, Туреччині, Індонезії, Малайзії, Сінгапурі та на Кіпрі. Там і вивчав мови. Живе у Вельбівці. |
|
Мер Гадяча зекономила на заступниках ( "Газета по-українськи", 29 квітня 2008 року) Три роки міський голова Гадяча 55-річна Тетяна Савченко працює з одним заступником замість двох. Зекономлені кошти мер райцентру використала на ремонт будівлі міськради. — Найперше лагодимо коридор та велике фойє, в якому відбуваються сесії, — розповідає Савченко. — Ця зала вміщує близько 60 депутатів. Через відсутність заступника міська влада зекономила понад 48 тис. грн. У фойє перетерли штукатурку. Зробили панелі ”під дерево”. Стіни та стелю обшили гіпсокартоном. Пофарбували їх у блакитний колір та поклеїли прозорі шпалери. Через це в залі з’явився відблиск. У підвісну стелю вмонтували сучасні підсвітки. Мер каже, меблі замінювати не планують, бо вони в доброму стані. Хочуть докупити стіл для президії. Раніше на стінах фойє висіли фотокартки з природою Гадяччини. Нині в мерії думають, де їх розвісити. Будівля міськради міста зведена 1895 року. Колись тут було місцеве казначейство. Потім — районний відділ міліції. Стіни міліціонери пофарбували в темно-сині кольори. Приміщення від того стало гнітючим. Міська рада переїхала до історичної будівлі 2000-го. За вісім років зробили ремонт у кабінетах. |
|
"Диво писанкове" ("Базар Медіа в Україні", 1 травня 2008 року) Таку назву мала великодня виставка, яку підготували студенти спеціалізації "Декоративно-прикладне мистецтво" Гадяцького училища культури ім. 1. П. Котляревського під керівництвом викладачів: Заслуженого майстра народної творчості України Григорія Кисіля, Ірини Середи, Оксани Кисіль. 
Серед гостей виставки були Микола Кульчинський - народний депутат України, Ірина Гулей - голова Гадяцької райдержадміністрації, Віталій Тарасенко - заступник голови районної ради, Алла Бабенко - начальник фінансового відділу райдержадміністрації. Про виставку та про її організаторів і творців розповіла Ольга Петренко - викладач училища культури та безпосередній натхненник щорічного дійства Григорій Кисіль. Зокрема, митець вказав, що основним експонатом виставки є писанки (а їх виставлено 600 штук - АВТ.) та писанкові композиції. „Писанка - це розписане орнаментом куряче яйце, твір-мініатюра, маленьке диво народного мистецтва, що прийшло до нас із глибини століть і донині захоплює людство барвистими, витонченими розписами, таємницею магічних знаків, символів, - продовжував Григорій Кисіль. - Писанка і вишивка до сьогодні сприймаються у світі як символ України". Теплі слова-враження звучали на адресу митців від високих гостей. 
Відвідувачі виставки мали змогу милуватися писанками, виконаними в різних техніках: писанка-крашанка - яйце, пофарбоване в один колір; воскова писанка - виконана за допомогою воску і писачки (інструмента, яким наноситься віск на поверхню яйця. До речі, саме від слова „писачок" і пішла назва „писанка"); писанка-мальованка - розписана фарбами за допомогою різних інструментів; писанка-шкрябанка (дряпанка) - на пофарбованому в один колір яйці гострим інструментом продряпується малюнок; декорована писанка - яйце, оздоблене різним матеріалом (соломкою, бісером, кольоровими нитками і т.п.). В експозиції виставки можна було знайти зразки писанок різних регіонів України і, безперечно, Полтавщини. Писанкові композиції доповнюють роботи, виконані в техніці аплікації соломкою, художнього розпису, різьблення по дереву, художнього ткацтва, паперової пластики, флористики. А ще на виставці є твори сакрального мистецтва - вишиті ікони та зображення храмів, виконані в техніці аплікації соломкою. Відвідувачі виставки мали змогу не тільки спостерігати роботу писанкарів, а й спробувати самим створити писанку. Серед багатьох бажаючих, цією нагодою скористався і пан Кульчинський. Враження від побаченого, а найперше від спроби розмалювати власноруч писанку - неперевершені. Краса, довершеність, естетичний вигляд, високий художній смак. |
|
Мовне дерево мого міста ("Базар Медіа в Україні", 1 травня 2008 року) Нинішній рік Організація Об'єднаних Націй проголосила Міжнародним роком мов. Фестиваль „Мовне дерево мого міста", що пройшов 18 квітня в стінах Гадяцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №4, був проведений уперше, але за задумом його організаторів має стати традиційним. Ідея фестивалю проста: представники різних культур, які проживають у межах даної території, презентують глядачам свої рідні мову та культуру з метою привернути увагу громади до факту багатонаціональності рідного краю. „Це - ще один крок до здобуття миру, дружби та взаємоповаги між народами, - говорить ведуча фестивального дійства, голова оргкомітету фестивалю, представник організації „Всесвітній караван „Інтеркультура" в місті Гадяч, директор Інтернет-центру при Центральній районній бібліотеці ім.Л.Українки Катерина Кувшинова. Подібні заходи вже давно стали традиційними в таких країнах, як Франція, Бельгія, США, Росія та інші". 
Учасниками багатомовного дійства, яке розгорнулося на шкільній сцені, стали учні всіх шкіл міста, які разом зі своїми батьками, родичами, друзями презентували глядачам кожну мову за таким планом: 1) енциклопедична довідка про країну, де живуть носії мови, 2) презентація країни і культури, 3) презентація абетки, 4) конкурс теплих слів: письмовий переклад мовою, яка представляється, 5) презентація культури мовою пісні, танцю, одягу, національних страв і т.ін. Ті, хто відвідав цей фестиваль, з подивом відкрили для себе, що навколо нас, у нашому рідному місті живуть представники мов та культур, про які ми раніше майже нічого не знали. Глядачі долучилися до творення уявного макету цілісної крони єдиного мовного дерева, яке склалося з окремих мовних гілок: російської, болгарської, єврейської, азербайджанської, узбецької, грузинської, циганської, вірменської, башкирської, туркменської, білоруської, молдавської та інших, утримуваних на міцному стовбурі державної мови - української. Заключна частина програми фестивалю називалася „Поліглоти серед нас", в її рамках діти й дорослі познайомилися з земляками, які знають по кілька мов або ж освоїли якусь дуже екзотичну для нас мову. Виявилося, гадячани знають і люблять не лише традиційні англійську, німецьку, французьку, іспанську мови. Іван Олексійович Пінчук, наприклад, представив індонезійську мову й культуру, а вчитель Велико-Будищанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. В'ячеслав Олександрович Кисіль (він володіє п'ятьма іноземними мовами) презентував мову китайського народу. 
Оргкомітет нагородив грамотами й призами найактивніших учасників фестивалю, а також подякував за сприяння в організації цього заходу директорам усіх шкіл м. Гадяча; директору Гадяцького районного центру соціальних служб сім'ї, дітей та молоді Володимиру Возниці; студентам і викладачам Гадяцького училища культури ім. І.Котляревського; за спонсорську підтримку - голові Гадяцької міської ради Тетяні Савченко. |
|
Художники бачать світ іншими очима ("Базар Медіа в Україні", 1 травня 2008 року) Повіяло весною, запахли духмяно квітучі дерева в садках. І хоч повітря ще холодне, передчуття тепла, відродження і новизни відчувається в кожному поруху, ще клейких, ніжно-зелених листочків. Все це не може пройти поза увагою майбутніх художників - студентів відділення декоративно-прикладного мистецтва Гадяцького училища культури ім. І. П. Котляревського. 
З 16 квітня у навчальному закладі діє виставка живопису, представлена роботами студентів. Розповісти про виставку я попросила Лідію Орел - викладача живопису, яка вже більше 20 років навчає, надихає студентів творчістю, створює, працюючи з ними, нові композиції, нове бачення прекрасного. „Здібності є у багатьох людей, а от досягти успіху вдається тільки через посидючість, наполегливість, відповідальність." - говорить Лідія Олексіївна. На виставці милують око розкішні тюльпани, написані Максимом Коропцем, Ларисою Корзун, Юлією Бездудною. Чудові букети бузку, троянд зображені на роботах Миколи Тимошенка. На малюнках майбутні художники показують віртуозне володіння прийомами акварельного та гуашевого живопису. Під пензлем Сергія Гоїки, Сергія Корнєва, Наталії Жартовської, Аліни Гончарової народилися чарівні пейзажі нашого міста та його околиць. Соковиті овочі та фрукти - до них так хочеться доторкнутися рукою, скуштувати, це роботи написані Мариною Даниленко. „Студенти IV курсу - продовжує моя співрозмовниця, - наполегливо і вдумливо оволодівають технікою роботи олійними фарбами, виробляють власну манеру письма, шукають свій шлях у мистецтві." Лариса Конда та Марина Черняєва, у своїх роботах, показали природу та оточуючий світ у власній інтерпретації - переосмисленим, оригінальним і неповторним. Зараз дівчата проходять педагогічну практику на базі Гадяцької спеціалізованої школи-інтернат І-ІІІ ст. ім. Є. П. Кочергіна та студії образотворчого мистецтва при училищі культури. На своїх заняттях вони навчають дітей дивитися на світ по-особливому, прищеплюють любов до прекрасного. За більш ніж 10 років існування відділу декоративно-прикладного мистецтва, його випускники стали студентами вищих мистецько-художніх закладів. Вони є учасниками багатьох виставок, як Полтавщини, так і Всеукраїнських. Студенти звикли помічати прекрасне в реальному житті та в природі і відтворювати красу у своїх творчих роботах. І ось цією красою, через виставку робіт, вони вирішили поділитися із студентами, викладачами інших спеціалізацій, учнями міських шкіл, вихованцями дитячих садків. |
|
("Базар Медіа в Україні", 1 травня 2008 року) Історія Гадяцького краю оповита сивою давниною. Багата та чарівна земля, де неймовірної краси прадавні ліси, чистоводні річки і озера, викохані руками дбайливих селян родючі поля, барвисті упорядковані протягом віків села несуть у собі незбагненну таїну, чарівну мелодику історії. Гадяцький край поступово перевтілюється в край козацької слави. 16 вересня 1658 року Гадяч перетворився на політичну столицю України, де було за ініціативи гетьмана Івана Виговського підписано «Гадяцький договір», що визначав подальшу долю українських земель. Жоден район Полтавщини, окрім Гадяцького, не може похвалитись тим що його центр був колись столицею України: 1663- 1668 Гадяч був резиденцією гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького. У цей час місто переживало розквіт, у ньому було зведено гетьманський палац, дерев'яну церкву Богоявлення Господнього, біля якої знайшов останній спочинок Іван Брюховецький. Нам необхідно знати і берегти свою цікаву історію. Інформаційно-рекламний тижневик „Базар Медіа в Україні" - „Моє Місто" оголошує конкурс дитячого малюнка „Гадяч - гетьманська столиця", присвяченого 350-річчю підписання „Гадяцького договору". Бажаючі взяти участь у конкурсі можуть надсилати або приносити свої роботи на адресу редакції: м. Гадяч, пл. 50 років Жовтня, 1 (ун. „Росія", І поверх), до 1 вересня 2008 року. Виставка малюнків відбудеться у день офіційного святкування на центральній площі міста. Про час проведення буде повідомлено додатково. Переможців чекають призи. Довідки за тел.: (05354) 3-12-89. Запрошуємо до співпраці спонсорів. |
|
( "Газета по-українськи", 7 травня 2008 року) Людмила Король, 54 роки, безробітна з Гадяча: — Багато новостроєк, але зразу ж все занехаюється. Бізнесмени стараються, а люди не бережуть. Іде расслоєніє общєства. У школі одні діти з мобільниками, іншим на пірожок немає. Зараз кидають сміття в пакетах навіть посеред міста. Раніш такого ніхто собі не дозволяв. Своє життя прожили, а у внуків немає перспективи. Повна безнадьога. Грошей вчитися не буде. Допомогти ніяк. |
|
Тисячу книг подарували бібліотеці Гадяча ( "Газета по-українськи", 15 травня 2008 року) Гадяч зайняв перше місце у всеукраїнській акції ”Книжкова хвиля”. 2 квітня до Всесвітнього дня дитячої книги юні читачі міста вийшли на вулицю. Вони створили живий ланцюг. Кожен тримався за книжку, що тримав у руці сусід. Також провели фестиваль мов і культур різних народів. У райцентрі акцію організовували заввідділом культури райдержадміністрацій 53-річна Тетяна Гузій і бібліотекар центральної районної бібліотеки ім. Лесі Українки Катерина Кувшинова, 44 роки. За перемогу столична Національна дитяча бібліотека передала до райцентру тисячу книжок і брошур. Із обмінного фонду районній і сільським бібліотекам Гадяччини виділили твори Марка Твена, Євгена Маланюка, Ясі Ніконової, Дмитра Савицького. Багато народних казок та оповідань, книжки для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку. Уся література українською мовою. Торік Гадяч один із перших став учасником ”Книжкової хвилі”. У святкуванні взяли участь понад 2 тис. жителів міста. За їхню ініціативу дирекція Національної дитячої бібліотеки безплатно передала до райцентру 1,5 тис. книжок. У книгосховищах бібліотеки літературу дозволили відбирати безпосередньо гадячанам. |
|
Тетяна Гейко дослідила свій рід до 1843 року ( "Газета по-українськи", 15 травня 2008 року) До 25 травня в Полтаві триватиме виставка родоводів ”Пам’ятай свій рід. Дерево родоводу”. Її організувало обласне товариство політв’язнів і репресованих. Для участі потрібно було подати родовід щонайменше на п’ять поколінь. — Навіть у породистої собаки відомі чотири коліна, а ми на порядок вище, — зауважує координатор конкурсу Володимир Степанюк, 53 роки. На виставці представлено до 20 родоводів. — 70-річний дідусь приніс родинне дерево до 1710 року. Він цілитель із Машівського району. Описав два томи свого роду, — веде далі Степанюк. — А десятикласниця з Гадяча Тетяна Гейко дослідила родовід до 1843 року. |
|
Переможцям олімпіад дали по 50 гривень ( "Газета по-українськи", 19 травня 2008 року) Мерія Гадяча виділила 3,4 тис. грн переможцям шкільних районних олімпіад. Міський голова Тетяна Савченко вручила по 50 грн школярам, які посіли призові місця з базових дисциплін та районного конкурсу — захисту науково-дослідних робіт учнів-членів Малої академії наук. 9-класниця Аліна Раділовець та 11-класниця Катерина Ніколаєнко з гадяцької школи-інтернату вибороли по вісім призових місць і отримали по 400 грн. Юлії Галушці за чотири призові місця дали 200 грн, Леонідові Юнацькому за три — 150 грн. Гімназиста Євгена Боклага за п’ять перемог нагородили 250 грн, Ганну Сурмач зі школи N4 — 150 грн. |
|
З надією на краще майбутнє ( Інтернет-видання "Трудова Полтавщина", 23 травня 2008 року) Олександр Мигаль – людина знана не лише в Гадяцькому районі. З квітня 1989 року до сьогодні він – директор СПТУ №47, яке 2002 року реорганізоване в Гадяцький професійний аграрний ліцей. Відмінник народної освіти, нагороджений грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом». Обирався депутатом міської ради, міським головою, а нині втретє представляє своїх земляків у районній раді, будучи членом фракції Соціалістичної партії України. 
- Олександре Миколайовичу, Ви депутат зі стажем, очолюєте комісію, якій доводиться вирішувати важливі для району питання. Що вдається, а що ні? - Постійна комісія районної ради з питань соціально-економічного розвитку, інвестицій, будівництва та майна, охоплює широку сферу діяльності. Разом із депутатами різних фракцій ми провели величезну роботу щодо співпраці з підприємствами нафтогазового комплексу, коли вивчали питання про плату за використання угідь нашого району згідно із законодавством. Сесія тоді зобов’язала ці підприємства перераховувати до місцевого бюджету належні компенсації, проте позитивних зрушень так і не сталося. На мою думку, районна виконавча влада їм свідомо поступається. Особливо незрозуміла позиція щодо відведення земель під будівництво та інші види діяльності (як приватним підприємцям, так і державним установам) першого заступника голови райдержадміністрації В. Дудка. Через це наші підприємці, керівники установ і організацій, які мають можливість займатися будівництвом, переживають певні труднощі із землевідведенням, що стримує надходження до районного і міського бюджетів. 
- Олександре Миколайовичу, яка Ваша оцінка ситуації в районі, у нашому місті? - Давайте подивимося на підприємства нашого району. От раніше працювали райагробуд, комбікормовий завод, елеватор, бійня райспоживспілки, м’ясокомбінат, заготконтора райспоживспілки - так звана „перевалка”, райспоживспілка, харчосмакова фабрика, хлібозавод. Хоч одне з них виробляє сьогодні продукцію? Воско-вощинний завод, РБУ, ПМК-171, райсількомунгосп, ПМК-66 і багато інших підприємств або зникли зовсім, або комусь перепродані та реорганізовані у приватні структури, але виробництво там майже не збереглося. Знаменитого заводу металовиробів теж, вважайте, немає – лишився тільки вентиляторний цех. Міськторг, райсількомунгосп, наприклад, у багатьох районах області зберегли, а в нас ні. Хіба це державний підхід? Як же вирішувати проблему зайнятості, надходжень до бюджету? Наша молодь не бачить перспектив. Якщо не дай Боже (а це колись станеться), вичерпаються запаси нафти-газу, ми залишимося зовсім без нічого. У нас уже й адміністративні важелі „вихоплюють” спритніші сусіди: МБТІ – миргородське, Укртелеком – зіньківський, державний будівельний контроль – полтавський, МРЕО – лохвицьке, кримінального патологоанатома – і то свого немає в районі... Така тенденція, кажуть. Мовляв, навіщо вам хлібозавод, ви ж без хліба не живете! Так, без окрайця не залишаємося. Але ж ми платимо й за хліб, і за те, що його нам привезуть із Червонозаводського, Охтирки чи Полтави. Ковбасу, масло, сир веземо з Пирятина, кисломолочну продукцію, солодощі – з Ромен... А податки куди йдуть? Звісно, туди, де виробництво. Треба змінити концепцію керівництва районом, містом. Слід орієнтуватися на створення своїх муніципальних підприємств, інших структур, створення робочих місць. Досвід такий маємо, бо раніше гадячани майже все робили самі: і ситро, і майонез, і гірчицю, і борошно, і гречану крупу. Продукція Лютенського консервного заводу була відома далеко за межами України. Зараз же власне виробництво практично відсутнє. - Ваша депутатська діяльність невіддільна від основної роботи. Часи нині в державі непрості, але ж ліцей на висоті. - Я двадцятий рік працюю директором. За цей період навчальний заклад підготував понад 6 тисяч спеціалістів. Усі ці роки ми думали про перспективу. Тепер я переконаний, що ліцей не зникне. Ми значно розширили перелік професій, за якими готуємо фахівців. Нині готуємо не лише механізаторів, а й кухарів, офіціантів, барменів, мулярів, операторів комп’ютерного набору. Перспектива для нас – у вивченні ринку, пошуку замовника, освоєнні нових спеціальностей. Скоро почнемо готувати слюсарів-монтажників залізобетонних та металевих конструкцій, електрогазозварювальників, гувернерів, молодших медичних сестер, слюсарів-сантехніків, слюсарів-ремонтників технологічного обладнання. Повертається також попит і на старі, але забуті професії. Ми їх, на щастя, також зберегли. У ліцеї гарна матеріально-технічна база. Повністю оновлений парк автомобільної техніки. Добре обладнані навчальні кабінети. Предметом нашої особливої гордості є кабінет хімії – він єдиний в області відповідає європейським вимогам. Цього року в ліцеї почав діяти стоматологічний кабінет, обладнаний за останнім словом техніки. Ви бачили наш атлетичний зал? Там завжди є люди – наші учні, викладачі чи просто гадячани. За період моєї роботи на посаді директора побудовано 100 квартир для працівників. Хочеться швидше закінчити будівництво ще одного навчального корпусу. У ньому розмістяться 10 навчальних кабінетів, 7 лабораторій, інші приміщення, а також найбільший кіноконцертний зал у районі на 500 місць. Планів багато, працюємо з надією на краще майбутнє. |
|
У Костенків не вистачає грошей на м’ясо ( "Газета по-українськи", 28 травня 2008 року) 46-річний Віктор Костенко із дружиною Валентиною, 44 роки, з Гадяча виховують 10 дітей. Старшому 24, молодшому — рік. Тимчасово живуть у трикімнатній службовій квартирі на 62 квадрати. До Всеукраїнської програми на отримання житла не потрапили. Віктор працює водієм, отримує 1,5 тис. грн. Валентина має по 140 грн на двох дітей до 3 років. 180 грн доплачують батькові на всіх дітей на роботі. За квартиру платять 200 грн, мають субсидію. — Менші сплять уп’ятьох на широкому ліжку, — каже Валентина Іванівна. — Батько спить із двома дітьми. Костенки мають дачу в селі Качанове та 30 соток городу. — Депутат перед виборами подарував мікроволновку, — додає жінка. — Старші хлопці заробили на комп’ютер, зібрали дорослий велосипед. Менші мріють про дитячі велосипеди. Нещодавно на декретні купили пральну машину, встановили бойлер. Одягом допомагають віруючі, дещо купують у гуманітарці. — До подорожчання із харчами було хоч якось, — зітхає мати. — А зараз м’яса взагалі не бачимо. Та ще й студентам треба щось дати. |
|
Олексій Кваша вважає Івана Мазепу своїм родичем ( "Газета по-українськи", 29 травня 2008 року) Він чотири рази чув голос Бога. 57-річний Олексій Кваша із села Мартинівка Гадяцького району на Полтавщині 20 років укладає свій родовід. До родичів зараховує прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, екс-президента Польщі Александра Кваснєвського, письменника Тараса Шевченка та гетьмана Івана Мазепу. 
За 20 років укладач родоводу Олексій Кваша знайшов понад 12 тисяч родичів — У глибину родовід пускається на 357 років. У основ стоїть літописець Івана Сірка — Ярема Кваша. Він емігрував до Польщі й став Кваша-Нєвський. Через три-чотири коліна вирисовується наш родич у Польщі, перший презідєнт Кваснєвський. Єслі б мені дали доступ до польських документів, я б зумів це доказать. Юля Тимошенко теж моя родичка, але треба рахувати, яка. Запевняє, що знайшов понад 12 тис. родичів. Дерево роду намалював на 24 ватманах. Його розмістили в Полтавській обласній бібліотеці. — 20 років адського упорного труда, — одягає окуляри. — Останні два місяці спав по дві години на добу, щоби доробить дерево роду. І тєм нє мєнєє вигляжу нормально, хотя маю 57 болячок. Родичами Кваша вважає всіх, хто має однакове прізвище з його ріднею. — Це і Тарас Шевченко, і Іван Мазепа, і білогвардійський генерал Андрій Шкур, і генерал дивізії ”Галичина” Микола Крат. Зараз мої рідні є в Польщі, Канаді, Ізраїлі, США, Австралії, Англії, Франції — майже в усіх країнах. Олексій Андрійович працює оператором на газорозподільній станції у Мартинівці. Дружина Пелагея Василівна, 52 роки, — швачка на місцевому підприємстві. Син 27-річний Андрій і донька Яна, 31 рік, одружені, живуть у Полтаві. Андрій виховує 7-річного Богдана і Артема, 1 рік. У 38 років Кваша пережив клінічну смерть. 
Під родинним деревом кілька десятків фото. Серед них є журнальні вирізки із конкурсу ”Грудь-2001”. — Батько зробив дочці дитину і являється їй і дідом, і батьком, — каже Олексій Кваша. — Ото дочка виставила себе на конкурс і зайняла призове місце. Її хвамілія Кулікова, а бабусина — Кваша (фото: Олена ЛУЦЕНКО) — Косив у жару траву. Коли пив воду, відчував, як комок усередину тече, — згадує. — Потім стало погано. У райцентрі не могли опреділить діагноз. Потрапив у реанімацію обласної інфекційної лікарні. Пролежав там 13 суток. На останніх пережив клінічну смерть. Жінці сказали, що боротимуться за життя, но вже пізно. На 13 добу дружина і свекруха замовили за його здоров’я служби в трьох церквах. Каже, тоді почув голос Бога. — Душа відійшла від тіла. Я бачив себе зверху на горній річці. Темно-синя вода, крутий спуск. На скалистих берегах ростуть сосни і йолки. Мене несло по воді, як пір’їну. Потім річка почала уходить у вузький камінний тунель. Я сказав слова, які мені завжди допомагають: ”Господи, допоможи мені”. Почув у відповідь: ”Ти куди, парняга? Тобі туди ще рано, ти нужен людям”. Говорить, після того прокинувся і лікувався ще два місяці. За півроку почав складати родинне дерево. У 1993-му — припинив. — Дійшов до п’ятого коліна. Оказалося, що моя дочка Яна вийшла заміж за брата п’ятого коліна Миколу Тріщила, а мій син Андрій женився на Наталі Мельник, сестрі п’ятого коліна. Я бросаю дерево роду і роблю висновок, що в ненормального батька — ненормальні діти. Удруге припинив малювати дерево роду 2005-го — на три роки. — Хоть і матеріалу набиралося, та то врємєні не хватало, то лєнь, то прочєє. Почав під день народження в ті роки в лікарню попадати. Вісім років тому їхав до Полтави платити за навчання сина в сільгоспакадемії. За 11 кілометрів від міста потрапив у аварію. — У мене стався інсульт, потєряв сознаніє. Машину станове на праве двіженіє, — схвильовано згадує. — Б’є мене ЗІЛ. Полетіли стекла, я прийшов до тями. Вантажівка мене горне з правого боку 24 метри. Я знову потєряв сознаніє. Коли ЗІЛ збив машину уплотну до мене, проволока з передньої стойки торцом ударила в правий висок і пробила череп мимо мозгів. Голос казав, що помру, коли закінчу родовід Кваша опритомнів на операційному столі. — Врач каже: ”Будем зашивать”. Потім голова коняча, не вдержую на плечах. Права нога не ходе, на чашечці теліпається. Права рука полусогнута. Уночі, коли всі спали і хропли, я трєнірувався і прохажував по сантиметру. Б уло велике щастя, коли сходив у туалєт. Мені дали другу групу інвалідності. Я поїхав у Гадяч і отказався. Ніхто мене не пойняв, бо ходив із палкою. Чоловік щодня п’є ліки. — Після аварії страдаю головними болями, високим тиском і болем у серці. І єслі наступе такий день, коли щось не болітиме — я вмру. Каже, що чує у снах голос Бога. — Я лиця не бачив, а голос чув. Уже чотири рази було. Другий раз, коли закинув родовід, у мене спитали: ”Чого так?” Ше раз, коли не міг до купи зв’язати гілки дерева роду. Голос порадив за основу взяти дядька Олексія. Потім знову приснилося, коли на три роки прекратив малювати дерево. Ще три рази чутиму цей голос, бо сім — святе число. Голос казав, що помру, коли закінчу родовід. |
|
( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 3 червня 2008 року) Працівники „Гадячгазу” відключили газопостачання на територію Малопобиванської (с. Мала Побиванка, Глибока Долина та Пирятинщина) та Вельбівської (с.Тепле) сільських рад. На черговій нараді в РДА обговорювали передачу міських та сільських газопроводів на баланс ВАТ „Гадячгаз”. Голова правління ВАТ „Гадячгаз” А.Ф.Ісаєнко в чергове детально пояснив механізм передачі газопроводів, відзначив готовність фахівців підприємства до співпраці, надання консультацій та всебічної допомоги сільським головам, головне - бажання самих сільських урядників відвідати „Гадячгаз” та присвятити час для вирішення проблеми. Сільські голови в поясненні своєї позиції нарікали на відсутності всього пакету документів, на проблеми з кооперативами, що займалися прокладанням газопроводів на місцевості, відмовою власників газових мереж передавати їх на баланс „Гадячгаз”. У Вельбівській, Веприцькій, Качанівській, Малопобиванській, Лютенській, Сарівській, Сватківській сільських радах протягом 3 років повністю або частково не передані газопроводи на баланс спеціалізованої структури з газопостачання – ВАТ „Гадячгаз”. На разі, проблема в с.Тепле майже вирішена, сьогодні мають відновити газопостачання, в Качанівській (окрім с. Радянські Дачі – газопровід перебуває на балансі Укрнафти), Веприцькій, Лютенській, Сватківській вирішення проблеми на завершальній стадії. Найскладніша ситуація в Малопобиванській сільській раді – протягом майже двох тижнів відсутній газ в оселях, а сільський голова не спромоглася відвідати ВАТ „Гадячгаз”, сподіваючись, напевно, на „манну небесну” чи традиційне „авось”. Аналогічна ситуація і у Сарівській сільській раді, населені пункти якої у найближчий час можуть бути відключені від газопостачання, а сільський голова останній раз відвідував „Гадячгаз” перед Новим роком. Голова райдержадміністрації Ірина Гулей поставила завдання перед сільськими головами до кінця тижня остаточно вирішити питання передачі газопроводів, прозвітувавши про свої дії перед місцевою громадою. |
|
У Гадячі хочуть перейменувати вулицю і площу ( "Газета по-українськи", 4 червня 2008 року) У райцентрі Гадяч вулицю Карла Лібкнехта хочуть перейменувати на Гетьманську, а центральну площу Революції — на Соборну. Із зверненням про це до міської ради звернулася голова Гадяцької райдержадміністрації Ірина Гулей. Питання перейменування розглянули на сесії міськради. Дехто пропонував переназвати площу Революції в Помаранчевої революції, але ідею не підтримали. Поки що вирішили виставити пропозиції на громадське обговорення. Для перереєстрації жителів вулиці і площі в паспортному столі, зміни аншлагів і номерів будинків — бо одночасно впорядковується їх нумерація — потрібно 10 тис. грн. Таких грошей у міста немає. Про виділення необхідної суми звернулися до райради. |
|
Із паспортного столу в Гадячі зроблять краєзнавчий музей ( "Газета по-українськи", 5 червня 2008 року) 600 тисяч гривень на ремонт та добудову приміщення колишнього паспортного столу в Гадячі виділила міська рада. Будинок хочуть віддати під краєзнавчий музей. Відкриття запланували на наступний рік. Цього року його будуть ремонтувати. За ці гроші планують зробити дві добудови для будівлі з обох боків. Відновлять перекриття між першим та другим поверхами. Накриють дах. У міськраді порахували, загальна вартість робіт — 1,5 млн грн. Влада Гадяча хоче, щоб райрада також виділила гроші на відкриття музею. Місце для нього обрали міські депутати. 25 років тому в райцентрі закрили краєзнавчий музей. Приміщення визнали аварійним. У 2006-му його знесли. Будівля колишнього паспортного столу — двоповерхова. Вона знаходиться навпроти міської ради в центрі Гадяча. Нині в місті діє лише музей родини Драгоманових. — Доцільніше було б віддати під музей триповерхове приміщення, де зараз технікум бджільництва, — міркує краєзнавець із Гадяча Микола Торяник. — Старовинне приміщення стоїть на Замковій горі. Поряд із ним — кам’яниці, збудовані гетьманом України Іваном Виговським. Це муровані склади для зберігання від пожежі документів, військових припасів. Нагорі є старі оборонні вали. Колись тут був похований гетьман Іван Брюховецький. Доцільніше було б узяти це приміщення та відновити поступово цілий історичний комплекс. |
|
Біля житлового будинку викопали міну ( "Газета по-українськи", 10 червня 2008 року) У Гадячі 3 червня 40-річний мешканець двоповерхівки на вул. Лохвицькій, 26 вирив неподалік дві мінометні міни часів Великої Вітчизняної війни. Боєприпаси сапери знешкодили за дві доби. Чоловік копав яму на погріб за 4 м від будинку, біля сараїв. Прокопав у землі заглибину 2х2 м, глибиною 1,5 м. Побачив іржавий снаряд. Викликав рятувальників. Коли за дві доби ті приїхали, не схотів нічого пояснювати і втік. Сапери спочатку витягли з ями хвостовий патрон від мінометної міни радянського зразка та мінометну міну калібру 82 мм. Металошукачем знайшли підривник. — Якщо б міни рвонули, коли чоловік був у ямі, він загинув би, — пояснює заступник начальника групи піротехнічних робіт Головного управління МНС в області 27-річний Роман Абрамов. — Випадкові жертви теж могли б бути. Розльот від таких знахідок близько 500 метрів, шибки в будинку обов’язково повилітали б. Абрамов каже, щодня група працює на виїзді. Нещодавно проводили розмінування у Кременчуці, Пирятині. Це великі відстані. Щоб переміститися, потрібен час. Робота виконана навіть за три дні вважається вчасною. До приїзду саперів місцеві рятувальники зобов’язані організувати охорону місця знахідки. Знайдені в Гадячі боєприпаси підірвали біля села Вельбівка Гадяцького району, де є спеціальний майданчик. |
|
Гетьман Виговський повернеться в Гадяч ( "Зоря Полтавщини", 12 червня 2008 року) У вересні цього року в Гадячі відзначатимуть 350-ліття укладання Гадяцької угоди між гетьманом Іваном Виговським і Польщею. До відзначення ювілейної дати у місті заплановано проведення низки заходів. Загалом згідно з програмою "Будівництво та реконструкція об'єктів ландшафтного історико-культурного туристично-оздоровчого парку "Гетьманська столиця" та розбудова туристичної інфраструктури", нещодавно затвердженою на сесії районної ради, у найближчі чотири роки в Гадячі зводитимуть низку сучасних готелів, закладів громадського харчування, оновлять систему комунікацій тощо. У центрі міста планують установити пам'ятник гетьманові Івану Виговському. – Історія Гадяча надзвичайно багата і розмаїта. Тут підписували доленосні для України державні акти, на гадяцькій землі народилися письменниця Олена Пчілка і відомий український історик Михайло Драгоманов, тут писала свої безсмертні твори Леся Українка, – зазначила методист відділу культури і туризму Гадяцької райдержадміністрації Лариса Труш. – Однак показувати туристам у нас поки що особливо нічого, бо більшість об'єктів історико-культурного значення до наших днів не збереглася. Але зазначена програма передбачає відновлення найбільш значущих із них, наприклад, архітектурно-етнографічного комплексу "Лесин гай", також відтворення та реконструкцію території історико-меморіального комплексу "Замкова гора". Там, зокрема, буде відновлений фрагмент палацу Івана Виговського та оборонних укріплень, а також передбачається будівництво альтанки. Усе це – поки що плани на майбутнє. Коли і в якому обсязі вони будуть втілені в життя, залежить насамперед від фінансування – як із державного бюджету, так і з районного. Але дещо в Гадячі вже робиться – понад місяць триває реконструкція районного краєзнавчого музею. – До середини 90-х років минулого століття в Гадячі діяв краєзнавчий музей. Він містився на другому поверсі старої будівлі, яка була своєрідною архітектурною візитівкою Гадяча і знаходилася біля центральної площі, – розповіла Гадяцький міський голова Тетяна Савченко. – Але під час приватизації закладів громадського харчування (на першому поверсі тієї будівлі була їдальня. – Авт.) її продали місцевому приватному підприємцю за умови, що той збереже її зовнішній вигляд. Згодом будівлю визнали такою, що не підлягає реконструкції, і підприємцеві надали дозвіл на її знесення з подальшою відбудовою. Це було кілька років тому. Однак відтоді так нічого і не змінилося. – А нам, гадячанам, дуже б хотілося, аби архітектурний ансамбль центральної площі прикрашала споруда, з якою, власне, і асоціюється Гадяч, – зазначила Тетяна Савченко. – Тож ми сподіваємося, що незабаром на місці пустки, обнесеної парканом, таки розпочнеться відбудова цієї споруди. Новий краєзнавчий музей, реконструкція якого нині триває, знаходитиметься у старій двоповерховій будівлі. Споруда, розташована в історичному місці, неподалік від Драгоманової гори, стоїть порожньою вже понад 16 років. З обох боків існуючого приміщення добудують два невеличких корпуси, завдяки чому істотно збільшиться його площа. Загалом експозиція музею розміщатиметься у дев'яти залах. В одному з них планують відкрити постійно діючу виставку місцевих народних майстрів. У новий краєзнавчий музей перевезуть експозицію музею родини Драгоманових, яка нині тулиться в невеличкій кімнаті. Багато унікальних експонатів, що стосуються сім'ї Олени Пчілки й Михайла Драгоманова, через брак площі нині перебувають у запаснику музею, створеному в 1995 році. Доки триває реконструкція краєзнавчого музею, на що планується витратити близько 1,5 млн гривень, вчителі міських шкіл разом із учнями ведуть пошукову роботу з виявлення цінних старожитностей. Відкриття нового краєзнавчого музею в Гадячі заплановане на 2009 рік. |
|
На Полтавщині виявили гігантських равликів ( "Газета по-українськи", 19 червня 2008 року) У понеділок 56-річна пенсіонерка Людмила Король із Гадяча біля власного городу знайшла великих равликів. Слимаки повзали по дорозі. Жінка принесла додому трьох. У місцевій санепідемстанції та станції захисту рослин не змогли встановити, що це за молюски. 
Удома Король трьох равликів посадила в трилітрову банку. Жінку здивувало, що розміром вони більші за сірникову коробку. Показала сусідам. Ті сказали, таких великих раніше в Гадячі не бачили. Людмила Король говорить, колонія равликів живе в місцевості, яку гадячани називають болгарським містечком. Раніше там жили нафтовики. — Поклала в банку три листки капусти, а вони їх з’їли моментально, — розповідає жінка. — Кинула полуниці — також їдять. Якщо заведуться на городах, то всі овочі можуть переїсти. Беру банку з равликами та несу до станції юних натуралістів. Працівники попросили випустити їх на стіл. Кажуть, думали за описами, що це виноградний равлик. Але тепер бачать, що ні. У виноградного раковина продовгувата, а в цих — кругла. Довідкової літератури по равликах на станції не знайшли. Не змогли сказати назву молюска. — Принесіть нам кількох — спробуємо в себе завести. Поспостерігати, — просить одна працівниця. На станції захисту рослин працівники дивуються. — Таке чудне. Де ви їх узяли? — перепитує одна з працівниць. Пояснює, що вони займаються городніми шкідниками. Радять піти до санепідемстанції. Там також кажуть, щo таких великих бачать уперше. Людмила Король вирішила слимаків залишити собі. Жінка планує посадити їх у акваріум. Годуватиме зеленню. Каже, цікаво дізнатися, що це за молюск. Найбільш схожі на знайдених равликів — виноградні. Вони мають раковини заввишки до 5 см. Живляться зеленню та пагонами виноградної лози. В Іспанії, Франції та Італії їх вживають у їжу. |
|
Сільським лікарням подарували автомобілі ( "Газета по-українськи", 19 червня 2008 року) До Дня медика 15 червня районна влада Гадяччини за 120 тис. грн купила три автомобілі ”жигулі-дев’ятки” для амбулаторій сіл Петрівка-Роменська, Книшівка, Березова Лука. Ці сільради обслуговують 19 населених пунктів. Торік нафтогазовидобувники, які працюють у селі Петрівка-Роменська, відмовилися утримувати за власні кошти автомобіль ”швидкої” сільської амбулаторії. Після цього випадку голова Гадяцької райради Анатолій Цимбал запропонував купити автівки за гроші району. — Лікар на селі повинен мати три опори: автомобіль, житло і телефон, — зауважує Цимбал. Першим подарували машину у Книшівку. Так хотіли заохотити подружжя лікарів Ігоря та Євгенію Скрипників, які пройшли курси навчання сімейної медицини та приїхали працювати в село. Цимбал говорить, протягом трьох років планують забезпечити новим легковим транспортом кожну сільську амбулаторію. До кінця цього року три нові автомобілі отримають медики з Веприка, Римарівки, Сар. У цих селах упроваджують програму сімейної медицини. Нині в Гадяцькому районі працюють 12 амбулаторій, з них 8 — по програмі сімейної медицини. Вони вже мають легкові автомобілі, але старі. У Сватках сільрада придбала для лікаря мопед. |
|
Вивчають позашкільну освіту ( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 20 червня 2008 року) Питання подальшого функціонування закладів позашкільної освіти Гадяцького району розглядали під час наради в облдержадміністрації. Нині в Гадяцькому районі діють три заклади позашкільної освіти, які знаходяться в підпорядкуванні міської ради, – будинок дитячої та юнацької творчості, станція юних техніків, станція юних натуралістів. Ці заклади районного значення, проте їх засновником є міська рада, відповідно вона є і розпорядником коштів. Але в міському бюджеті Гадяча відсутня необхідна кількість коштів для утримання закладів позашкільної освіти. Тому тільки в минулому році з районного бюджету за рішеннями сесій райради в два етапи була профінансована діяльність цих закладів на 97,3 відсотка в сумі 375,5 тисяч гривень при річній потребі в сумі 386 тисяч гривень. І цього року районна влада допомагає утримувати заклади позашкільної освіти в Гадячі, адже розуміє необхідність зайнятості дітей у позаурочних час. Тому постало питання про передачу закладів позашкільної освіти на баланс району. Керівництво Гадяцького району не проти такого рішення за умови об’єднання трьох закладів в один із збереженням напрямків діяльності і з розміщенням його в одному приміщенні, аби зменшити витрати на утримання. Також влада району обіцяє зберегти на 90-95 відсотків склад працівників цих позашкільних установ. Володимир МИРОШНІЧЕНКО не заперечив такого вирішення ситуації, але наголосив на важливому виховному значенні кожного із нині діючих закладів позашкільної освіти і відзначив, що вони є одними з найкращих в області. Щоб віднайти оптимальні шляхи виходу із ситуації, що склалася, і вирішити питання на користь юних мешканців Гадяцького району, заступник голови облдержадміністрації Надія МЯКУШКО дала доручення створити робочу групу за участю представників райдержадміністрації, районної ради, міської ради та управління освіти, яка через тиждень прозвітує про проведену роботу.Участь у роботі наради взяли начальник Головного управління освіти і науки облдержадміністрації Володимир МИРОШНІЧЕНКО, голова Гадяцької районної ради Анатолій ЦИМБАЛ, представники Гадяцької міської ради, освітяни. |
|
( Сайт Полтавської обласної ради, 24 червня 2008 року) 24 червня під головуванням Івана Гальченка відбулося засідання організаційного комітету з присудження обласної премії імені А.С.Макаренка, заснованої Полтавською обласною радою. Члени оргкомітету ознайомилися з матеріалами, поданими на здобуття цієї премії, розглянули науково-педагогічну діяльність претендентів, листи-клопотання на їхню підтримку, обговорили кандидатури номінантів. 
Першими лауреатами обласної премії імені А.С.Макаренка стали: у номінації «Загальноосвітні заклади» – Шиманська Тетяна – вчитель математики Полтавської гімназії №17; у номінації «Професійно-технічні заклади» – Бондаренко Тетяна – викладач Гадяцького професійного аграрного ліцею; у номінації «Дошкільні заклади» – Липова Ірина – вихователь дошкільного навчального закладу №78 міста Кременчука; у номінації «Позашкільні установи» – Ільченко Василь – директор Лазірківського Будинку дитячої та юнацької творчості Оржицького району; у номінації «Вищі навчальні заклади» – Калініченко Антоніна – завідуюча кафедрою інформаційних систем і технологій Полтавської державної аграрної академії. Відповідно до Положення про обласну премію імені А.С. Макаренка церемонія нагородження лауреатів відбудеться у День працівників освіти. Розмір Полтавської обласної премії імені А.С. Макаренка – 1000 гривень у кожній номінації. Розмір премії може бути переглянутий у зв'язку з інфляцією. Фінансування Полтавської обласної премії імені А.С. Макаренка здійснюється із обласного бюджету. |
|
„Лтаву” дивляться тепер і в Зінькові та Гадячі ( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 25 червня 2008 року) Учора телеканал „Лтава” презентував себе в Гадячі і Зінькові. Тривалий час у цих районах не було сигналу обласного телебачення. Та, завдяки реалізації „Програми розвитку обласного державного телерадіомовлення Полтавської ОДТРК „Лтава” виділили кошти на монтаж та встановлення передавачів у цих регіонах. Тож генеральний директор ОДТРК „Лтава” Микола Ляпаненко та його заступники Наталія Іванченко та Інна Гончар ознайомили мешканців Гадяччини та Зіньківщини з прогамою роботи телеканалу, розповіли про цікаві передачі, які готують лтавівські журналісти. Програми ”Лтави” також відзначив і начальник управління у справах преси та інформації облдержадміністрації Олег Пустовгар. Він підкреслив, що вони мають історично-виховне та соціально-просвітницьке значення, а не несуть чужі цінності, у формі „найпримітивніших зразків іноземної відеопродукції”, що часто можна побачити на деяких приватних каналах. До речі, на Зіньківщині , окрім телебачення, вже „ловить” лтавіське FM-радіо „Ваша хвиля”. |
|
Гадячани міняються одягом ( "Газета по-українськи", 26 червня 2008 року) Жителі райцентру Гадяч зносять одяг, яким не користуються, до місцевої школи N2. Збір речей організовує громадська організація ”Жіноча рада”, яка працює при Гадяцькій міськраді. Потім одяг безкоштовно роздають малозабезпеченим, віддають у дитбудинок. Днями до райцентру переслав партію одягу народний депутат України Володимир Левцун. Із цих речей міська рада виділила 15 костюмів для дитячого ансамблю скрипалів музичної школи ”Чарівний смичок” та 15 костюмів для танцювального ансамблю Будинку школярів. Одяг у Гадячі збирають третій рік. За цей час до фонду півтисячі жителів міста принесли свої речі. Майже стільки ж гадячан одягнули з цих речей. 750 кг одягу віддали до дитбудинку. До школи може звернутися кожен охочий. Йому підберуть потрібні речі. Членами фонду ”Жіноча рада” є мер Гадяча Тетяна Савченко, секретар міськради Ольга Безух. Вони також періодично діляться своїми речами. Допомагає місцева християнська місія ”Сіон”. У гадяцьких газетах постійно публікують оголошення, щоб люди приносили до школи одяг. На пункті обміну постійно працює на громадських засадах 70-річна Катерина Касьяненко. Вона 50 років була в місцевій комунальній службі. Вийшла на пенсію на посаді начальника. Касьяненко присуджено звання Почесної громадянки Гадяча. |
|
Дулі й шпильки не рятують від навроків ( "Газета по-українськи", 26 червня 2008 року) 
Малюнок Володимира КАЗАНЕВСЬКОГО ”У нашій родині біда — на очах втрачаємо єдину доньку. Ми її любимо, а вона відплачує злом, — пише Жанна Володимирівна із міста Гадяч. — Нам із чоловіком уже за 60, хочемо бачити доньку щасливою. Вона виходила заміж, але ні з ким не вживається, дітей не має. Дуже нервова, чоловіків не переносить, палить, запиває, не ночує вдома”. Президент Української академії цілительства Сергій Бінат, 52 роки, каже, що на дівчині порчі немає. — Я не відчуваю на ній поганої енергії, — водить рукою над листом Сергій Герасимович. — Батьки хороші люди, але вони балували доньку, виховали її егоїсткою. Дівчині треба народити. Жінка розкривається лише через народження дітей. Якщо до 30 років це не відбувається, тоді прогресує незадоволення життям і собою. У неї підвищені вимоги до чоловіків. Їй треба працювати над собою. Раджу написати на аркуші паперу в дві колонки свої позитивні й негативні якості. Якщо самій соромно визнати недоліки, нехай попросить близьку людину. ”Мене постійно супроводжують неприємності, — пише дівчина із Черкаської області. Свого імені вона не вказала. Із листом прислала світлину. — Подивіться, будь ласка, на фото і визначте, яка причина моїх негараздів.” — На ній є навроки, — дивиться на фото цілитель. — Навіть у спілкування із жорстокими людьми дівчина перебирає на себе їхню негативну енергію. Виникає збій і деформація у її життєвому просторі. Зранку дівчині треба кілька разів читати молитви ”Отче наш” та ”Оптинських старців”. Під час молитви простір навколо наповнюється світлом і легкою енергією — це захищатиме її. Увечері обов’язково приймати душ і молитися. Коли відчуваєте на собі неприємний погляд, читайте ”Отче наш”. Крутити дулі або чіпляти шпильки не потрібно — це лише забобони. ”Мої сили уже вичерпалися. Не знаю, як далі не жити, а існувати, — пише Н. Лашко із Полтавщини. — Я ледь пересуваюся. Вже багато років мені лічать розсіяний склероз, але без успіху. Хотілося б знати, чи дійсно я хвора, чи мені пороблено? З чоловіком живу 26 років, десять із них у нас було все добре. Потім він став заглядати в чарку. Перестало водитися хазяйство, на городі гірше стало родити. Вдома сварки, плачі. Через хворобу вже три роки не працюю. Мій брат помер молодим, сестра теж померла у 50 років. А тепер моя черга? Це що — родове прокляття?” Сергій Бінат за листом визначає, що жінка несе родову карму. — Дуже важка енергія і хвороба, — каже цілитель. — Така ситуація виникала невипадково. У неї родова карма, — на аркуші паперу біоенергетик малює річку. З одного боку річки пише слово ”мама”, з іншого ”батько”. — Важка енергія йде від родичів батька, — водить рукою по аркуші. — Батькові родичі мали якісь гріхи. Тепер ця жінка несе на собі їхню карму. Ще до народження вона була приречена хворіти. Раджу замовити у церкві від 8 до 12 служб, які називаються ”парастас”. На них нехай назвуть імена померлих по роду батька. Знайдіть цілителя, який виливає на воску. Воском можна почистити і родове коріння. Раджу не відмовлятися і від класичної медицини. |
|
( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 5 липня 2008 року) В рамках започаткованої мистецької акції під назвою "Моє село - моя колиска" мешканці села Красна Лука Гадяцького району представили свій творчий доробок у Полтавському краєзнавчому музеї. Кожна представлена на громадський огляд робота з любов'ю розповідає про історію, побут, красу рідного села, засвідчуючи, що в ньому шануються споконвічні народні традиції, відроджуються і розвиваються стародавні ремесла. Передбачається, мистецька акція "Моє село - моя колиска" поетапно охопить всю Полтавщину з її багатою культурною спадщиною і живим творчим струменем, збереженим, на щастя, у сільській місцевості. Гості свята на Гадяччині мали змогу оглянути виставку самобутніх художніх виробів з українською вишивкою сільських майстринь-рукодільниць, фотогалерею відомих краснолучан. Розпочалося культурно-мистецьке дійство з демонстрації відеофільму «Моє село-моя колиска», змістовної розповіді про мальовничий куточок Полтавщини – село Красна Лука та здобутки його територіальної громади. У виступах голови районної ради Анатолія Цимбала, Краснолуцького сільського голови Анатолія Живогляда, директора приватно-орендного підприємства «Нива» Володимира Нікитенка звучала щира гордість за своїх земляків, чия трудова звитяга та духовні надбання заслуговують на найвищу оцінку та суспільне визнання. Заступник голови обласної ради Володимир Марченко, представник МГО «Полтавське земляцтво» Олександра Сидоренко тепло привітали краснолучан та вручили кращим із кращих нагороди – почесні грамоти обласної ради та подяки «Полтавського земляцтва». А далі краснолучани наочно продемонструвати свою високу виконавську майстерність, велику любов і безмежну відданість українській пісні та поезії. Гучні аплодисменти та вигуки «Браво!» супроводжували кожен виступ самодіяльних колективів села та окремих виконавців. Завершилося свято урочистою передачею естафети проекту Великобудищанській територіальній громаді Диканського району, яку прийняла разом із хлібом-сіллю сільський голова Христина Покутня. Красна Лука - вже четверте село області, удостоєне права бути представленим на обласному рівні. У планах організаторів цього краєзнавчого проекту презентація найкращих сіл з усіх районів області. |
|
У Гадячі будують церкву без цвяхів ( "Газета по-українськи", 10 липня 2008 року) Михайлівську церкву Київського патріархату з дерев’яних колод без цвяхів будують у Гадячі. На храмі буде п’ять бань, усі з позолоченими хрестами. 
Священик Ростислав Степанюк біля Михайлівської церкви в Гадячі. Її зводять без жодного цвяха (фото: Наталія БОНДАР) — Усередині ніякої штукатурки, розпису стін і стелі, — розповідає настоятель церкви Ростислав Степанюк, 30 років. — Ікони намалюємо на полотні або дереві. Із них складемо іконостас. Прикрасимо його рушниками. Будує церкву бригада робітників із селища Верховина Івано-Франківської області. Будівництво триває з осені минулого року. Священик пояснює, що все відбувається повільно, бо гроші на спорудження збирають самі парафіяни. При храмові є церковний комітет. Добудована церква вміщуватиме до 250 людей. Нині залишилося зробити сходи, встановити двері, вікна, огорожу та впорядкувати подвір’я. Церкву назвали Михайлівською на честь Святого Михаїла — покровителя Гадяча. Її настоятель Ростислав Степанюк переїхав до Гадяча з міста Кременця Тернопільської області. 10 років прислужував у місцевому храмі. Після школи вступив на другий курс Волинської духовної семінарії. За перший курс склав іспити екстерном. У 19 років Степанюка направили священиком у село Ціпки Гадяцького району. Тепер він настоятель у Ціпках та Мартинівці. Одружений із Наталією Біляк. За фахом вона медик. Нині їй 28 років. Подружжя виховує 7-річного сина Іллю, який навчається в Гадяцькій школі-інтернаті. Храм збудують у районі залізничного вокзалу. Цього року на Великдень біля недобудованої церкви зібралися понад півтисячі місцевих жителів. У місті є дві великі церкви: Успенська в центрі і Всесвятська на кладовищі. Також працюють дві каплиці — на території райлікарні та будинку для літніх людей. |
|
Поряд з навчанням - праця. До 75- річчя від дня заснування Гадяцької однорічної сільськогосподарської школи ("Гадяцький вісник", №55(11056), 12 липня 2008 року) Благодатна Полтавщина... Як пише Анатоль Костенко, — «безмежні поля, сади, круті високі гори, звідки відкривається безмежний світ. Внизу виблискує сонячним промінням чарівний Псьол, облямований сріблястими піщаними берегами, стеляться далекосяжні розмаїті луки. Під самим Гадячем вибігає з очеретів сестриця Грунь і впадає в обійми Псла, доповнюючи його води чистою благодатною течією». Недалеко від драгоманівського дворища видніється крутий виступ між двома ярами. Своїм обривистим кінцем він дивиться на Псьол, а з містом сполучається вузьким перешийком. На вершині цього виступу в кінці XVI та на початку XVII ст. польськими магнатами збудовано замок. Після визвольної війни з Польщею 1648 року в замку містилась урядова гетьманська резиденція Б.Хмельницького. За часів Лесі Українки від замку лишилися тільки кріпосні вали, куди мешканці міста любили здійснювати «прохідку» помилуватися краєвидами. Однак замковий майдан не став пустирем — цар Микола І збудував там інший замок — тюрму. І була вона на той час найбільшою спорудою в Гадячі. Стояла вона на тій Замковій горі, відлюднена, понура, мовчазна, як і всі в'язниці. За першого відвідання Замкової гори Лесю Українку надзвичайно вразила розповідь матері про ту давню і недавню бувальщину. Дійсно, більшого глуму і такої наруги химерної долі не знайти ніде в світі! На місці, де жила, боролася козацька воля, де кожна п'ядь землі омита гарячою кров'ю відважних народних лицарів України, — поставлено твердиню неволі... Пройшли роки, століття, і на Замковій горі в 1932 році була перебудована споруда тюрми в гарний, привітний будинок. Видалені грати, замінене опалення з пічного на газове в 1997 році, зроблено капітальний ремонт приміщення. І хоч не найбільша тепер ця споруда в місті, але найкраща. Тут і розміщується Гадяцька однорічна сільськогосподарська школа. Чисте, красиве подвір'я, чудові краєвиди на річки Псьол, Грунь, на дивовижні луки... Наша школа — один з провідних навчальних закладів України, в якому готують спеціалістів з бджільництва і садівництва, її було організовано як районну колгоспну школу для підготовки фахівців масової кваліфікації сільськогосподарського виробництва — завідуючих фермами, техніків-рільників, пасічників для роботи в колгоспах району. Термін навчання спочатку був 6 місяців, а з 1934 року — один рік. У 1936 році на базі районної колгоспної школи була організована однорічна сільськогосподарська школа, яка вже обслуговувала й інші райони Полтавської області. З вересня 1940 року школу перевели на дворічний термін навчання. Проте у 1941 році, коли почалася війна, вона припинила своє функціонування. Після звільнення території від німецьких загарбників у 1944 році однорічна сільськогосподарська школа відновила свою роботу. Фінансування здійснювалось Міністерством сільського господарства України. На клопотання директора школи їй виділили сад, пасіку, ввели нові профілі в підготовці кадрів. З 1947 по 1963 рік школа готувала спеціалістів масової кваліфікації: техніків-садоводів, техніків-плодоовочівників, техніків-пасічників, лісоводів, майстрів з переробки продукції овочівництва і плодівництва. Для поглибленого вивчення садівництва учні школи заклали помологічний сад зерняткових порід 20 різних сортів, який нині перебуває у стані промислового плодоношення. Площа саду — 8 га (тепер він знаходиться в підпорядкуванні Інституту бджільництва ім. П.І.Прокоповича). З 1989 року в школі є денне та заочне відділення, на яких готують пасічників-матководів, техніків-пасічників, пасічників, садівників для всіх областей України. Розміщена школа в двоповерховому будинку з напівпідвальним приміщенням, у якому є їдальня на 40 місць, столярна майстерня, забезпечена достатньою кількістю інструменту для роботи і набуття практичних навичок, спортивні кімнати з тенісним та більярдним столами й сучасними тренажерами. Добре обладнано кабінети бджільництва, економіки, кімнату-музей. У бібліотеках з читальним залом налічується близько 19 тисяч примірників наукових видань і підручників, де Н.Г.Кривобок та Л.П.Давиденко з глибоким знанням справи роблять підбір літератури по заданих темах. Школа має багаторічні традиції співробітництва з науковими інститутами, пасічницькими підприємствами в Україні та за рубежем, зокрема Інститутом бджільництва імені П.І.Прокоповича та Гадяцьким восковощинним заводом, де заняття відбуваються в добре обладнаних лабораторіях, майстернях, цехах. Такий тісний зв'язок сприяє поліпшенню професійної підготовки учнів. Для потреб практичного навчання використовуються пасіки Інституту бджільництва, Гадяцького бджолопідприємства. Гадяцька однорічна сільськогосподарська школа — єдиний навчальний заклад в Україні по підготовці пасічників-матководів. До послуг учнів добре обладнана лабораторія по виведенню маток. У даний час випускники проходять виробничу практику на передових пасіках Інституту бджільництва імені П.І.Прокоповича. Близько 27 років очолювала педагогічний колектив кандидат біологічних наук Антоніна Іванівна Черкасова. Вона обрана дійсним членом (академіком) та віце-президентом міжнародної Академії наук з апіфітотерапії та бджільництва (1995 р.), членом ради науково-виробничого селекційного центру (1977р.), керівником центральної регіональної спілки пасічників України, брала активну участь у видавництві журналу «Пасіка». Була хорошим організатором і спеціалістом, висококваліфікованим і ерудованим педагогом, талановитим лектором, який уміло поєднував теорію з практикою. А.І.Черкасова розробила державні стандарти на продукти бджільництва. За результатами проведених дослідів видано рекомендації з масового виробництва і переробки квіткового пилку, боротьби з восковою міллю, технології виробництва продуктів бджільництва та захисту бджіл від отруєння пестицидами. Антоніна Іванівна мала понад 180 праць та один винахід. Вона співавтор ліцензій з продуктів бджільництва. За її участю було видано такі посібники: «Словарь-справочник по пчеловодству», «У саду, на городі, пасіці», «Календар пасічника». За сумлінну багаторічну працю А.І.Черкасову нагороджено орденом Дружби народів, срібною медаллю ВДНГ, трудовою відзнакою орденом «Знак Пошани». Підготовку кадрів у школі здійснюють викладачі, які розуміють, що заслужити повагу і авторитет можна лише за умови, коли будеш глибоко компетентним, з широким світоглядом, високою загальною культурою. Педагогічний колектив постійно працює над підвищенням науково-методичного, професійного рівня. Серед колег профтехосвіти відомі викладачі Тамара Володимирівна Мельник, Василь Євдокимович Тулинський, Людмила Сергіївна Губська, Лідія Григорівна Хижа, Світлана Іванівна Льовіна, Наталія Миколаївна Саута. Кожен з них брав участь у розробці методичних розробок, дослідів, спостережень. Вони проводять конкурси професійної майстерності, де вирішуються теоретичні й практичні завдання, під час виконання яких враховуються якість, культура, організація та безпека праці. Цікаво і змістовно проходять уроки викладачів, наукових співробітників Інституту бджільництва імені П.І.Прокоповича Василя Дмитровича Хижі — кандидата сільськогосподарських наук, Юрія Володимировича Суботи — завідуючого відділом селекції, Миколи Олександровича Шамра — завідуючого філіалом Інституту бджільництва імені П.І.Прокоповича, Ганни Миколаївни Гречко — старшого наукового співробітника лабораторії розведення та утримання бджіл, кандидата сільськогосподарських наук, Лілії Миколаївни Солошенко — завідуючої лабораторією кормової бази бджільництва, Катерини Миколаївни Ємець — завідуючої відділом економіки, Людмили Миколаївни Григорків, Інни Валентинівни Губської, Олени Володимирівни Будник, Юрія Леонідовича Мельника, Максима Олександровича Плискача, Любові Михайлівни Кошової, Євгена Івановича Крата, Олени Василівни Катькало та інших. Однією з активних форм роботи викладачів з учнями є тижні професій, предметів, теоретичні конференції. Успішно розв'язуємо завдання формування соціально активної, фізично здорової і духовно багатої творчої особистості. Навчання і виховання намагаємося здійснювати так, щоб навчити юнаків і дівчат розвивати свої здібності, відповідати за свої вчинки на основі совісті, довіри, поваги, взаєморозуміння і співпраці національно свідомих громадян з високими моральними якостями. У школі регулярно працюють спортивні гуртки, гурток художньої самодіяльності. Цікаво проходять масові спортивні заходи, такі як змагання на першість з волейболу, футболу, тенісу, шахів. Значну роль у житті молодих людей відіграють і зустрічі з працівниками правоохоронних органів, лікарями, ветеранами війни і праці, передовиками виробництва. Актуальною є участь школи у реформуванні аграрних відносин на селі шляхом підготовки сільськогосподарських робітників, здатних ефективніше господарювати на землі, впроваджувати передові сучасні технології й забезпечувати підготовку фахівців для сільської місцевості. Враховуючи соціальні та економічні проблеми, намагаємося вносити зміни у підготовку робітничих кадрів. Виховувати працею — основна традиція школи. Учні з першого дня починають працювати на пасіці. Вчаться виготовляти годівниці для бджіл, збивати рамки, нуклеуси, ремонтувати вулики. Під керівництвом викладачів, наукових співробітників, досвідчених пасічників-наставників виконують весь цикл робіт по догляду за бджолиними сім'ями, беруть участь у проведенні дослідів, самостійно виводять маток, відбирають маточне молочко, бджолину отруту, обніжку, прополіс, формують нові бджолині сім'ї, пакети, нуклеуси. Школа гордиться своїми випускниками, з-поміж яких вийшло багато хороших організаторів сільськогосподарського виробництва, наукових співробітників, передових пасічників. Гордістю школи є Василь Антонович Гайдар. Випускник школи працював пасічником і продовжував навчатись і вдосконалювати свої знання та вміння. В даний час Василь Антонович — кандидат сільськогосподарських наук, очолює відділ селекції і репродукції карпатських бджіл Інституту бджільництва імені П.І.Прокоповича. Своїм умінням, досвідом і знаннями щедро ділиться з учнями школи, які перебувають на виробничій практиці у Закарпатській області. Пасічницьку справу і знання передав своєму синові нині покійний випускник, кавалер ордена Леніна Василь Григорович Перепелиця, який працював у Котелевському районі й одержував по 50-60 кг товарного меду на вулик. Постійний зв'язок з учнями школи підтримує і родина Сенчуків. Олексій Іванович та колишні випускники Юрій Олексійович і Наталія Дмитрівна Сенчуки нині очолюють Полтавські обласні спілки пасічників-пюбителів і є частими гостями в школі. Діляться передовим досвідом у бджільництві України і за рубежем, допомагають учням у питаннях працевлаштування. Нашою гордістю є випускники пасічники-фермери Олександр Пархоменко, подружжя Василь і Надія Вареники, Олексій Рубан, Володимир Білокінь, які свою любов до бджіл передали синам і дочкам, зятям і внукам, які доглядають за бджолами, виводять маток і дають Україні цілющі продукти — мед, маточне молочко, пергу. Багато наших випускників працювали пасічниками і продовжували навчання в технікумах, інститутах, університетах, академіях. Так, Анатолій Олександрович Бірдус, закінчивши навчання, працює викладачем на кафедрі бджільництва Національного аграрного університету, передаючи свої знання і досвід молодому поколінню. Гордимося і аспірантом Національного аграрного університету Олександром Володимировичем Ладикою, який продовжує навчання, поєднуючи його з працею на кафедрі бджільництва. У своїй роботі ставимо за мету і прагнемо здійснювати на практиці підготовку справжнього спеціаліста, який відповідав би вимогам не тільки сьогоднішнього, а й завтрашнього дня. Можна назвати сотні й тисячі випускників школи, які своєю відданою працею зміцнюють нашу Вітчизну. В 2006 році за багаторічну підготовку висококваліфікованих пасічників школа була нагороджена ювілейною медаллю «40 років систематичного вивчення карпатських бджіл». У 2008 році виповнюється 75 років з дня заснування Гадяцької однорічної сільськогосподарської школи. Оргкомітет запрошує всіх випускників школи на святкування, яке відбудеться 27 вересня о 10 годині ранку. |
|
Танцювальний калейдоскоп ("Гадяцький вісник", №55(11056), 12 липня 2008 року) Народний танець завжди славився своєю неповторністю, яскравістю, темпераментом, а ще якщо його виконують молоді, талановиті, закохані в свою справу учасники народного ансамблю танцю "Джерело» училища культури імені І.П.Котляревського. Незважаючи на закінчення екзаменаційної сесії і початок канікул, вони продемонстрували свою майстерність в Опішні, куди були запрошені на Міжнародний фестиваль гончарського мистецтва. 
А 5 липня колектив узяв участь у святі Івана Купала в Недригайлові Сумської області. З вуст начальника управління культури Сумської обласної державної адміністрації ансамбль «Джерело» отримав найвищу оцінку за свій виступ. Наступного дня колектив узяв участь у такому ж обласному святі в с.Гоголеве Шишацького району. Бурхливими аплодисментами зустрічали глядачі кожен номер колективу. Незважаючи на негоду, виконавці продемонстрували високу техніку, зібраність, професійне ставлення до своєї справи. 
В успіху колективу неабияка роль його талановитого наставника, людини, відданої своїй професії, Григорія Олексійовича Островного. Його творчі наробки, такі як «Гадяцькі гуляночки», «Ой при лужку, при лужку», російські танці «Колечко» та «Утушка», запальний український «Гопак» глядачі зустрічали бурхливими оплесками. |
|
Чавунні кришки люків замінили бетонними ( "Газета по-українськи", 15 липня 2008 року) На вулицях Гадяча замість украдених чавунних кришок на каналізаційних люках установили 26 залізобетонних по 99,5 грн кожна. Гроші виділили з міського бюджету. Виготовив їх місцевий завод залізобетонних виробів. — Ми спеціально замовили круглі кришки, щоб їх не можна було використати для викладення доріжок на подвір’ях, — розповідає начальник Гадячтеплоенерго Тетяна Кучер, 48 років. Кришки за розміром більші за чавунні й виступають на поверхні на 10 см. Але їх поставили не на проїжджій частині. Навесні міліціонери в Гадячі затримали викрадачів люків. Повернути награбоване не змогли. Злодії розбили кришки на частини й здали їх на брухт. |
|
Для пам’ятника в Гадячі позували місцевий гітарист і торговка овочами ( "Газета по-українськи", 16 липня 2008 року) Два тижні тому в мікрорайоні Заяр на в’їзді до міста Гадяч зі сторони Полтави власники магазину ”Хуторянка” встановили пам’ятник молодості. На протилежному від крамниці боці вулиці з’явився постамент у вигляді східців. На них сидить хлопець із гітарою. Поруч стоїть боса дівчина в сарафані. Обоє золотистого кольору. Позаду них — синя потрійна арка. 
Директор Гадяцького аграрного ліцею Олександр Мигаль (ліворуч) і викладач цього навчального закладу Віктор Оленченко біля пам’ятника молодості в Гадячі. Їхні родичі — власники магазину ”Хуторянка” — звели цей постамент. Замість колонки водопостачання планують закласти бювет. Хочуть прибрати електростовпи (фото: Наталія БОНДАР) — Не тільки, щоб ковбасою торгувати, ми збудували ”Хуторянку”. Коли почали роботи, то кілька заярян лаялися й були настроєні проти магазину. Кричали, що це, мов, мафія і що ми робимо погане. Я пообіцяв, що буде тротуар, благоустрій. І тоді мені заділо оцю струнку, не дає спокою, — розповідає викладач Гадяцького аграрного ліцею Віктор Оленченко, 43 роки. Його дружина 41-річна Наталія — співвласниця ”Хуторянки”. Вона — колишній медпрацівник. Мають 21-річну доньку Лілію та сина Юрія, 15 років. Він працює в материному магазині вантажником, заробляє на бензин для скутера. Із Наталією співвласником крамниці є Андрій Мигаль. Вони і збудували пам’ятник молодості. Скільки витратили грошей, не кажуть. Напроти магазину була зупинка. На ній студенти чекають на автобус. А ввечері збирається молодь. Там і вирішили звести постамент. — У часи нашої молодості була епоха гітари. Тому хлопець і грає на гітарі. Арки — символ світу, майбутнього. Дівчина — молодість, — пояснює елементи композиції Оленченко. Пам’ятник виготовив місцевий художник і скульптор 45-річний Владислав Мороз. Постамент зробили із залізобетону, товстої арматури, потім пофарбували. Плити дорожні, міцні. Арматуру зварив Роман Павлюк. Від зайвих прикрас відмовилися — щоб виріб був міцний. На нього можна залізти, сісти. Поряд розбили дві багатоярусні клумби. Їх стінки виклали камінням. Планують зробити дитмайданчик та ще дві клумби. На Спаса, 19 серпня, на цьому місці святкуватимуть День мікрорайону Заяр. До того часу встановлять хрест. Пізніше поряд планують збудувати капличку. До пам’ятника підходить Андрій Шиян. Він позував для постаменту. — Мене всі спрашивають: дорого за пам’ятник отдал? А я відповідаю: та Господь з тобою, я ще живий. — Це в нас гітарист, який свого часу постійно тут грав на гітарі, — пояснює директор Гадяцького аграрного ліцею Олександр Мигаль. Його син Андрій — співвласник ”Хуторянки”. — У нас так і кажуть на скульптуру, що це Андрій та Світлана. Для образу дівчини позувала Світлана Кизь. Вона торгує овочами з лотка неподалік пам’ятника. |
|
Геннадій Муканов ледь не втопився у річці ( "Газета по-українськи", 17 липня 2008 року) 14 липня в річці Псел у Гадячі ледь не втопився 13-річний Геннадій Муканов. 
Курсант Черкаської академії пожежної безпеки Сергій Рудкін (ліворуч) прийшов до Гадяцької райлікарні провідати Геннадія Муканова, якого врятував, коли той тонув (фото: Світлана НАТАЛЕНКО) — Він погано плаває, — каже його мати Тетяна Муканова. — Тому ми ніколи не відпускали його на річку самого. 13 липня подружжя поїхало в Петрівку Роменську на батьківщину Тетяни. Геннадій залишився із бабусею. У понеділок пішов на річку. Купався неподалік берега на третьому пляжі, де мілко. — Я пірнав і плавав біля берега, — згадує Геннадій. — А тоді вирішив перепливти на другий пляж. Це 10—15 метрів за течією. Але треба пливти через очерет і водорості. Мене щось почало тягти на дно. Зрозумів, що тону. Злякався і знепритомнів. За густим очеретом ніхто з відпочивальників хлопчика не помітив. — Через переляк він не міг покликати на допомогу, — каже Світлана Наталенко з Головного управління МНС у Полтавській області. — Річка підхопила його й понесла за течією. На березі з товаришем стояв курсант Черкаської академії пожежної безпеки Сергій Рудкін, 17 років. Вони побачили тіло хлопчика і витягли з води. Серед відпочиваючих був лікар, який почав робити штучне дихання. Викликали ”швидку”. Нині хлопець у лікарні, почувається добре. Йому проведуть необхідні процедури, щоб не пішло ускладнення на легені. За тиждень випишуть. — Уже коли взнав, що сину нічого не загрожує, то купив у магазині пляшку горілки ”Штурман” і випив, бо усього трясло, — згадує батько, теж Геннадій Муканов. |
|
( "Батьківщина молода". Офіційний сайт молодіжного "крила" Блоку Юлії Тимошенко, 18 июля 2008 года) В городе Гадяч (Полтавская область), известный в истории как казацкая город-крепость, открылся необычный памятник - памятник молодости. 
Гадяч имеет богатую историю и насыщен всевозможными постаментами от необычных, таких как памятник-трактор до статуй известных писателей (Леся Украинка, Михаил Драгоманов…). Памятник молодости установлен в микрорайоне Заяр на въезде в город Гадяч со стороны Полтавы, здесь часто собираются и отдыхают молодые люди. 
Одними из первых зрителей были молодые БЮТовцы из Гадяча. Памятник представляет собой постамент в виде ступеней. На них сидит юноша с гитарой. Рядом стоит босая девушка в сарафане. Обе фигуры - золотистого цвета. Позади - синяя тройная арка. ”Во времена нашей молодости была эпоха гитары. Поэтому юноша и играет на гитаре. Арка - символ мира, будущего. Девушка - молодость”, - объяснил элементы композиции преподаватель аграрного лицея, один из инициаторов создания памятника Виктор Оленченко. 
Рядом с памятником разбиты две многоярусные клумбы. Их стенки выложили камнями, планируется рядом открыть детскую площадку. |
|
«Червоноармійців ненавидять, як собак»... Антибільшовицьке повстання Леонтія Христового ( "День", №130, 25 липня 2008 року) У травні 1920 року в містечку Лютенька та навколишніх селах Гадяцького повіту спалахнули селянські виступи. У червні—липні в лютенському загоні вже налічувалося понад 500 повстанців, і кількість їхня постійно зростала. Лютенський загін згодом формально приєднався до Повстанської армії України (махновців). Свій гнів вони спрямовували проти більшовицьких продзагонів та органів влади: ревкомів, волвиконкомів, комітетів незаможних селян. Подібні загони (близько двохсот) з’явилися в різних куточках Полтавської губернії. Так, у Кременчуцькому повіті діяли повстанці під проводом Кикотя, Овдієнка, Приходька, Скирди, в Кобеляцькому — Левченка. А загони Кременчуцького повіту називали себе штабом 5-ї Повстанської Лівобережної армії. Не менше повстанських сіл з’явилося на півночі губернії. Крім уже згаданого лютенського, в Гадяцькому повіті вели боротьбу загони Коваля, Крупського, Дмитренка, Буховецького , які контролювали північ повіту від Розбишівки до Веприка й Липової Долини, де місцеві загони об’єдналися в Повстанську армію «Козацька Січ». У Зінківському повіті діяли загони Мандика, Масюти, Степенка, Латоха, Антоненка, Левченка, Тимошенка, Турчина, Тютюнника та інших. Більшовицька пропаганда не визнавала широкого повстанського руху й називала численні селянські загони бандами. І це не дивно, адже будь-який окупант прагнення поневолених народів до свободи завжди називав бандитизмом. Що ж спричинило масові виступи селян, які не припинялися протягом двох років і подекуди тривали аж до 1922 року? Відповідь на це питання знаходимо в більшовицьких документах того часу. Так, у протоколі засідання Гадяцького ревкому 22 грудня 1919 року самі більшовики змушені були засудити дії райупродкома Замаріна, який «...разослал по селам Гадячского уезда для учета хлеба агентов, которым было поручено оставлять для населения минимальное количество, и этим сильно настраивает население против Советской власти». Місцеве населення в переважній більшості проявляло неприховане невдоволення більшовицьким режимом, який хотів розколоти село, поділити колишніх козаків на своїх і «чужих». Так, газета гадяцької земської управи «Рідний край», редактором якої була Олена Пчілка — мати Лесі Українки, 21 березня 1918 року писала: «11 березня союзне нам німецьке військо вступило в м. Гадяч і очистило його від більшовицьких банд, давши тим змогу приступити всім законним установам УНР до роботи, давши громадянству спокій і забезпечивши всім недоторканність та інші найпростіші права людські і громадянські, які так жорстоко попиралися диким Московським військом... Більшовицькі орди біжать, безглуздо грабуючи наші села і міста, руйнуючи залізниці, все, що здобуто руками українського народу, вбиваючи людей; без сорому і без совісті все забирають вони і вивозять з України. Не жалують ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Чи знайдеться ще хоч одна людина з совістю, яка повірить поганим брехням московських та інших більшовиків про мир, землю, свободу, рівність і братство? Хто ще повірить дворянину Леніну, прохвосту Троцькому, приставу Муравйову і всій більшовицькій шайці після всього того, що вони зробили? Де їхній мир, свобода, рівність, братерство, хліб і все інше, що вони обіщали? Оббріхуючи всіх, оббріхуючи старих захисників народних, справжніх борців за народні права, темні большовицькі шайки бувших каторжан, стражників, дезертирів, злодіїв та інших хижаків організували неволю ще гіршу, ніж найстрашніші Московські царі...» Другий прихід російської Червоної Армії в Україну в січні 1919 року привів до поступової ліквідації реальних ознак Української державності. Перші місяці радянської влади викликали у полтавців загальну ненависть до неї та глухий опір, який все частіше переростав у відкриті антибільшовицькі повстання. «Більшовизм на Україні уже зжив себе, — писав 13 травня 1919 року в своєму щоденнику письменник В.Г.Короленко, — «комунія» повсюдно зустрічає ненависть». Збройна боротьба проти більшовицького режиму на Полтавщині розгоралася з кожним днем. Особливо запеклою вона була в1920—1921 рр. В цей час в Гадяцькому повіті діяло 7 повстанських загонів, на території Зіньківщини — близько 40, Полтавського — 55, Кобеляцького — 36, Миргородського — 18, Лохвицького — 14 загонів і т.д. Влітку 1920 року становище влади на Полтавщині було критичним. Про це свідчать рядки «Записки», надісланої Гадяцьким повітвиконкомом Полтавському губвиконкому 26 липня 1920 року: «Уезд весь охвачен волной бандитизма, организованного, Петлюровского, растущего с каждым часом... Бандитами, в занятых ими волостях, проводится добровольная и принудительная мобилизация населения, и силы банд, насчитывающих в данное время до 3000 вооруженных человек, беспрерывно увеличиваются... Половина уезда, таким образом, целиком во власти бандитов; в другой половине Советской власти также не сочувствуют. Советской власти в уезде нет. Неоднократные наши требования о присылке вооруженной силы остаются гласом вопиющего в пустыне...» На негативне ставлення полтавців до більшовицького режиму вказували у своїх листах, які були перлюстровані військовою цензурою, червоноармійці з Росії, що перебували на Полтавщині у вересні 1920 року. Ось деякі уривки з них: «Життя наше сповнене небезпеки: всі селяни борються проти радянської влади...», «На Україні справжній саботаж проти радянської влади. Усі хохли — бандити...», «Настрій жителів поганий. Червоноармійців ненавидять, як собак...», «Уся Полтавщина проти радянської влади...», «Навряд чи щось вийде з нашої влади, тому що всі проти комуністів...» Документи свідчать, що більшість населення Полтавщини не визнавала заходів нової влади. Значна частина селянства поділяла ідеологію української партії боротьбистів, яка виступала за радянську, але незалежну Україну. Радянську владу воно розглядало як владу всього українського народу, без класових та національних обмежень, й було рішуче проти однопартійної більшовицької диктатури і спроб російських комуністів нав’язати силою свою волю та ідеологію українському народові. Ось що писав у своєму листі до командира російського карального загону Соболєва отаман Олександр Коваль: «...ми, українці, гадали, що спільними силами з російськими совєцькими військами виженемо Денікіна з України, розсіємо чорні зграї контрреволюції і збудуємо радянську Україну на федеративних началах з совєцькою Росією. Програма партії боротьбистів (комуністів) цілком відповідала моїм прагненням. Ми, боротьбисти, небагато просили у центрального уряду: мати свою українську Червону армію, і свій політичний, і економічний центр і тільки. Але центральний уряд не дав нам, українцям, 34-мільйонному населенню, цієї автономності і наказав партії боротьбистів (комуністів) злитися з комуністами-більшовиками. Миритися з таким розрішенням цієї справи я не міг і одверто зі своїми однодумцями виступив на боротьбу з комуністичним урядом. Довгий час я мріяв, що ми, українці, зможемо порозумітися з комуністичним російським урядом, але згодом переконався, що тільки силою і кулею ми, українці, здобудемо для себе право на вільне життя...» Користуючись присутністю значних військових сил, більшовики вирішили ліквідувати останню перепону, що заважала їм господарювати на завойованій Україні, — партію українських комуністів-боротьбистів, які домагалися від Москви широкої автономії для 34-мільйонного українського народу. На початку 1920 року боротьбистів силою примусили об’єднатися з російськими більшовиками. 20 березня на драматичному спільному засіданні представників цих партій сталося таке «об’єднання» і в Гадяцькому повіті. На знак протесту частина боротьбистів залишила збори і згодом організувала повстанські сили в селах Ціпки і Великі Будища. Невдоволення політикою Центрального уряду передавалося армії, в якій панувало масове дезертирство. Багатьох офіцерів-дезертирів повсталі селяни обирали своїми ватажками. У Зіньківському повіті до таких належали Пилип Масюта (очолював повстання проти денікінців, закінчив школу червоних командирів у Полтаві, був комендантом міста Зінькова, а потім перейшов на бік повсталих селян) і Максим Мандик (служив у Зінківській міліції, пізніше був обраний командиром бірківських повстанців). Там же, в Зінькові, на початку 1920 року служив командиром кавескадрону, а згодом головою Зіньківського ЧК Леонтій Христовий. Щоб уникнути арешту, він у травні того ж року втікає у лютенські ліси, де переховувалося кілька десятків селян та дезертирів, які називали себе «лісовиками». «Лісовики» на своїх зборах обрали Христового отаманом. Маючи на озброєнні кілька гвинтівок та мисливських рушниць, а також вила-трійчата, коси, дрючки та іншу селянську зброю, «лісовики» 24 травня 1920 року розгромили в Лютеньці продзагін, який прибув для збору продрозкладки. Усіх полонених червоноармійців Христовий відпустив до м. Гадяча з умовою, що вони більше не прийдуть грабувати селян. На сходці лютенчан для захисту від нових грабунків він оголосив мобілізацію. Так невеликий загін «лісовиків», очолюваний Христовим, перетворився незабаром, як повідомляла агентура більшовицької військової розвідки, «в крупную организованную силу». За цими ж даними, домінуючою для повстанців була політична орієнтація на Петлюру, боротьба за незалежність України. У загоні було три піхотних, а також кавалерійська й караульна сотні. У штабі значну роль відігравали вчителі, колишні офіцери Микола Степовий, Борис Пошивайло, Парфентій Галагуза, Варсинофій Любарець та інші. 7 серпня 1920 року повстанці Христового й Коваля оволоділи Гадячем. Успішні дії загону сприяли його зростанню. У серпні в списках лютенських повстанців налічувалося більше 1500 чоловік. 12 — 16 серпня просторами Зінківського, Гадяцького та Миргородського повітів рейдом пройшло численне військо Нестора Махна, який мав зустріч із Христовим. Він допоміг місцевим повстанцям зброєю та боєприпасами, й залишив у Лютеньці 14 своїх хлопців, щоб навчали селян воювати по-махнівськи. 17 серпня, як тільки махновські тачанки залишили Миргород, більшовики кинули на Лютеньку значні сили. Зі сходу, з боку Зінькова, наступали військові частини 185-ї бригади ВОХР, а з Гадяча — 226-й батальйон. Христовий завчасно підготував свої сотні до бою. Та коли червоні підрозділи вдарили по окраїнах Лютеньки з гармат, її захисники не витримали й поспішно відступили до лісу на західні околиці. Карателі вступили в село. Почалися розправи. Село запалало. Червоні обливали будівлі темною рідиною — й хати охоплювало полум’я. На місці розстрілювали не тільки чоловіків, які допомагали повстанцям, а й жінок, стариків. Кількох iз них вони кинули живцем у вогонь. Того дня в Лютеньці згоріло близько семисот дворів. Через десять днів каральні загони знову вступили в бунтівне село, й знову запалали вулиці... Про ті трагічні дні місцевий кобзар Петро Гузь співав: ...Вісімсот дворів згоріло: пішов дим за хмари, І не треба тій Лютеньці і страшної кари, І не треба тій Лютеньці і страшного суду — Тут немало й так пропало невинного люду... Про масштаби селянського опору на Полтавщині згодом стало відомо навіть у Москві, більшовицький уряд прагнув якнайшвидше погасити вогонь селянських повстань. За наказом Леніна передбачалося Лютеньку спалити повністю, рештки населення виселити у східні райони країни, а територію села переорати й засіяти. Чутки про ці плани докотилися до Лютеньки. Налякані такою звісткою жителі негайно відправили до Харкова свою делегацію. Вони просили підтримки у самого всеукраїнського старости Петровського. Лютеньку було помилувано, проте не надовго. Через 11 років, у час Голодомору, її занесли на республіканську чорну дошку... Так в українському селі утверджувалася радянська влада, яка привчала людей жити в атмосфері терору, постійного страху, підозрілості й ненависті. Криваве протистояння повстанців і влади наростало. Христовий мстив червоним за спалене село, в якому на попелище перетворилася й заможна садиба його батька. Він поділив свої численні повстанські сили на ройові загони, які на конях і швидких тачанках несподівано нападали на більшовицькі волості. У вересні—листопаді 1920 року повстанці тримали під своїм контролем не тільки села Гадяцького і Зіньківського повітів, а й виходили на простори Охтирського і Полтавського. Наприкінці серпня загони Христового пройшли рейдом по Миргородщині й захопили села Савинці, Обухівку, Хомутець, Попівку та інші, не дійшовши до Миргорода лише 10 — 15 верст. Та на початку вересня під час нового рейду Миргородщиною до Лохвицького повіту біля села Остапівки головні сили Христового спільно із загоном Дмитренка потрапили у засідку, і, зазнавши значних втрат, відступили через Зуївці до Лютеньки. Після поразки під Остапівкою Христовий розпустив половину свого поріділого загону. В ньому тепер залишилось трохи більше 300 чоловік. Та й цих непросто було забезпечити боєприпасами. На одного повстанця видавали не більше десятка патронів. Не кращі були справи і з продовольством. Сили ж червоних, які прагнули будь-що придушити повстання, зростали з кожним днем. Так, у Лохвиці, Гадячі, Зінькові розмістилися 487-й, 488-й, 489-й полки 44-ї окремої кадрової бригади та 64-й полк 22-ї бригади ВНУС. Окрім того, для боротьби з повстанцями було створено спеціальні маневрові групи. У середині листопада після невдалих переговорів про здачу загону повстанців Христового було оточено на луках поблизу села Лютенські Млини. Операцією особисто керував командуючий збройними силами губернії комбриг Воронін. Підрозділи 64-го полку спільно з кавескадроном 24-ї бригади 18 листопада притисли повсталих до Псла. Ті у відчаї кидалися на тонкий лід і тонули на очах товаришів. Разом з іншими на Пслі загинули начальник штабу Пилип Масюта і командир сотні Ластовина. Лише винахідливість Христового допомогла йому і решткам загону переправитись на протилежний берег під прикриттям «Максима», біля якого до останнього патрона стримував червоних командир кавалерійської сотні — махнівець Сергій Кириченко. Його захопили в полон червоноармійці, які витягли Сергія з крижаної води. Після цього бою в лютенському загоні залишилося близько 50 чоловік. Христовий застосовує партизанські методи боротьби. Він вчиняє несподівані терористичні акти проти радянських активістів і зникає на глухих хуторах та в лісах. У відповідь на ці дії більшовики оголошують червоний терор, розстрілюючи по 10 заложників у Лютеньці та Бірках. Незважаючи на поразки і невдачі повстанців, їм вдалося на тривалий період загальмувати процес встановлення на селі Радянської влади, принесеної на більшовицьких багнетах. Майже рік у Лютеньці не було зібрано жодного пуда продрозкладки. Подібною була картина і в сусідніх селах. Лише 15 липня 1921 року більшовицьким таємним агентам вдалося встановити місце, де переховувався загін Христового. Біля Великої Загрунівки Зіньківського повіту повстанці витримали свій останній бій. У ті дні Леонтію Христовому ледь виповнилося 23 роки. 
ЛЕОНТІЙ ХРИСТОВИЙ Він народився 29 червня 1898 року в Лютеньці, у заможній козацькій родині. Відтоді минуло 110 років. Та й до цього часу в нашому краї пам’ятають про нього, переповідають легенди про боротьбу повстанців. У спогадах свідків тих подій — отаман живий. Він врятувався з кількома побратимами. Його нібито бачили в 20-х, 30-х, 40-х і навіть 1960-х роках то в рідному селі, то в Донбасі, то за Уралом... Можливо, він і не загинув... А може, вдячні його земляки у численних споминах увічнили свого героя, який боронив їхню землю, їхню мову, їхню віру й право на вільне життя. Бо як тільки притих тупіт копит повстанських коней і завмерли тачанки отамана Христового, наше беззахисне село було поставлене поза законом. А селяни постали перед лицем репресій і голодоморів, які загубили цвіт українського селянства. Тому, незважаючи на плин часу і політичні бурі, постать Леонтія Остаповича Христового займає помітне місце в літописі революційних подій на Полтавщині та в Україні. |
|
Петро Яківець хоче продати музею гоголівські гуслі ( "Газета по-українськи", 31 липня 2008 року) 73-річний Петро Яківець із села Книшівка Гадяцького району зберігає на горищі старовинні гуслі. Музичний інструмент належить родині письменника Миколи Гоголя по материній лінії. Гуслям понад 200 років. Чоловік хоче, аби їх купив музей. Виручені гроші планує віддати на будівництво церкви в селі. 
Житель села Книшівка Гадяцького району Петро Яківець показує гуслі, які зберігає вдома на горищі. Їм понад 200 років (фото: Наталія БОНДАР) Усе життя Яківець зберігає гуслі на горищі хати. — Вони важкі. Ніяк тягати туди-сюди, — говорить Петро Кузьмич. — Оце недавно зняли з жінкою, щоб до родичів перевезти. У них вони ціліші будуть. Гуслі Петрові Яківцю дісталися у спадок від батька Кузьми Павловича. У дитячі роки той жив у селі Веприк Гадяцького району. У тому ж селі мешкав Микола Духов, конструктор важких танків, тричі Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської та п’яти державних премій. — Як були дітьми, дуже дружили, — згадує чоловік. — Духов був родичем Гоголя по материній лінії. Його діда Михайла на руках тримав сам Микола Гоголь. Коли Миколі Духову виповнилося 10 років, дід Михайло на день народження подарував йому гуслі. Він їх беріг. Але як прийшла совєтська власть, Духов создав у селі комсомольську організацію. На нього почалися гонєнія, і Духов втік до Охтирки. Перед тим, як їхати, передав гуслі батькові. Казав, що вони гоголівські. Гуслі за розміром 1,5 м завдовжки. Їх ширина — до півметра. Раніше стояли на ніжках, як стіл. На кришці з червоного дерева із внутрішнього боку було прикріплено два дзеркала. Між ними фотокартки. — Дзеркала повиймали, як пацанами були, — згадує Яківець. — Що було на фотокартках, не пригадаю. В Яківців гуслі стояли в хаті замість стола. Нещодавно Петро Кузьмич під кришкою знайшов у них заховані гадяцькі газети за 1903 рік. Відніс їх до місцевої редакції. На гуслях умів грати батько Кузьма Павлович. Послухати його до хати сходилася на свята рідня. Чоловік перераховує струни. Каже, їх збереглося 50. Переважно середні. — Так на рибалку повитягали ж, — підказує дружина Яківця Валентина, 75 років. У війну Книшівку захопили німці. На городі Яківців впало 28 снарядів. Люди втекли до сусідньої Красної Луки. — Гуслі зоставили в порожній хаті, — згадує Петро Кузьмич. — Вернулися лиш, коли німці відступили. Сусідську хату спалили, а наша залишилася. Гуслі стояли на підлозі. Не тронули їх. Тільки ніжки повикручували. Петро Яківець у Книшівці 34 роки працював слюсарем газових установок. Дружина Валентина була агрономом місцевого колгоспу. Мають двох дітей та трьох онуків. — Гуслі в наслєдство дітям не передаватиму. Та вони й не дуже просять, — говорить чоловік. — Не хочу, щоб на них хтось нажився. От якби музей який купив, я б міг у селі церкву построїти. Це моя мєчта. Щоб на церкву гроші зібрать — грав у лотерею. Але подумав, що то не по Божому. Улітку цьогоріч у Книшівці почали зводити церкву. Землю під храм подарувала місцева жителька Феодосія Горкун. У дворі Яківця на час будівництва зберігають церковну баню та хрест. Біля хати складені дошки, які привіз настоятель церкви. Син Петра Кузьмича Віталій допомагає церкві брухтом. Його закладають у бетон фундаменту. |
|
Вантажівки не можуть розминутися на мосту ( "Газета по-українськи", 5 серпня 2008 року) Міст через річку Псел при в’їзді до Гадяча збудували понад 45 років тому. Нині споруду закрили через аварійний стан. Поряд поставили тимчасовий міст. Ним їздитимуть протягом двох років, доки не відремонтують старий. Водії нарікають, на новозбудованому неможливо розминутися з великим транспортом. Старий міст збудували 1963-го. Це єдиний шлях на Полтаву, Лебедин, Охтирку, інші міста в цьому напрямку. Три роки тому звідти впала балка. — Як бувало їдемо мостом, так і читаю ”Отче наш”. До того страшно було їхати, — ділиться жителька Гадяча 54-річна Ірина Петрова. У районному автодорі кажуть, міст будувався на 20 років, а використовували 45. Він не розрахований на такі навантаження. — Деформувалася конструкція. Габарити не відповідають сучасним вимогам, — пояснює начальник Гадяцького райавтодору Олексій Нечитайло, 57 років. Старий міст оглянула комісія з Києва. Після її висновку за 250 м почали зводити новий. Ним планують користуватися протягом двох років. Новозбудований завширшки 7 м, завдовжки 70. Довжина старого — 220 м. Для будівництва тимчасового мосту обрали найвужчу частину річки. Це місце незручне для водіїв автівок. — Тільки з’їдеш із гори — треба робити два різких повороти, а місця для маневру немає, — додає водій автобуса 33-річний Анатолій. — А якщо дві фури зустрінуться або зимою сніг? Старий міст потребує заміни всіх несучих балок. — Три роки тому це коштувало 7–10 мільйонів гривень. Нині утричі дорожче, — говорить Нечитайло. Грошей на ремонт поки що немає. Це повинні бути державні кошти. Ремонтні роботи не ведуться. |
|
У Гадяча є шанси незабаром мати свій краєзнавчий музей ( сайт "Полтава-Інформ", 5 серпня 2008 року) У Гадячі хочуть створити Краєзнавчий музей. Для цього вже виділили спеціальне приміщення. „Це будівля, у якій раніше знаходилась міліція, - повідомив голова Гадяцької райради Анатолій Цимбал, - рішенням місцевої сесії було виділено кошти на кошторисну документацію, у якій передбачено розширити будівлю шляхом добудови двох крил до даного приміщення”. Проте наразі для того, щоб довести до ладу добудови потрібно 300-350 тис. грн. Тож на нараді в облдержадміністрації, де обговорювали проект обласної програми „Будівництво та реконструкція об’єктів ландшафтного історико-культурного туристично-оздоровчого парку „Гетьманська столиця” та розбудова туристичної інфраструктури на 2008-2011 роки”, перший заступник голови облдержадміністрації Іван Близнюк вніс пропозицію закласти ці кошти у названий проект. На розсуд депутатів програму планують віддати вже на найближчій сесії обласної ради. |
|
У Гадяцькому дитбудинку наблизили умови до сімейних ( сайт "Полтава-Інформ", 13 серпня 2008 року) Якщо раніше – це був просто дитячий будинок, де перебували дошкільнята, які не мають батьків, то нині з нього зробили заклад, у якому будуть проживати діти-сироти та позбавлені батьківської опіки віком від 2 до 18 років. „Братів і сестер не розділятимуть – вони проживатимуть разом, - повідомила голова Гадяцької райдержадміністрації Ірина Гулей, - умови їхніх помешкань наблизили до родинних – це і затишні кімнати, окремі кухні, пральні машини тощо. До сімейних груп „прикріплені” вихователі.” Навчатимуться діти у третій Гадяцькій школі, яка знаходиться через дорогу. „Таке відокремлення помешкання та навчання теж є кроком до сімейних форм, - продовжує Ірина Гулей, - а коли старші діти закінчать школу – вони зможуть приїжджати до менших братів чи сестер, як додому.” Вже з 1 вересня в Гадячі будинок дітей запрацює в такому режимі. |
|
Свято вулиць пройде у Гадячі ( "Газета по-українськи", 14 серпня 2008 року) 19 серпня в Гадячі відзначатимуть свято вулиць району міста, який називають Заяр. Зібратися на святкування місцеві вирішили на цьогорічному святі Івана Купала. Тоді пообіцяли спільно визначити день для влаштування гулянь. Розпочнеться свято оглядом робіт умільців Заяру. Влаштують також виставку меду та яблук. Концерт пройде поблизу магазину ”Хуторянка на вул. 50 років Жовтня. По ній перекриють рух автомобілів. О 18.00 виступлять ансамблі ”Дивоцвіт”, ”Золота осінь”, духовий оркестр, аматори Заяру, наймолодші вихованці дитсадка ”Дзвіночок”, студенти аграрного ліцею, персонал санаторію та інші жителі Заярських вулиць. На святі гратимуть гармоністи. Після концерту на екрані, встановленому поряд зі сценою, покажуть фільм. Його спеціально до цієї події зняла місцева телестудія Миколи Таряника. Звукова 35-хвилинна стрічка про життя та історію району міста називається: ”Заяр”. Планують також спортивні змагання. Поміж покупцями заярського магазину ”Хуторянка” розіграють цінні призи. На святі пригощатимуть кашею, звареною кращими кухарями району. Святкову дискотеку проведе діджей Гадяцького Будинку культури Олексій Сиваш. |
|
Площу Революції перейменували на Соборну ( "Газета по-українськи", 14 серпня 2008 року) У Гадячі центральну площу Революції перейменували на Соборну, а головну вулицю міста Карла Лібкнехта — на Гетьманську. Пропозицію перейменування влада Гадяча винесла на обговорення мешканців. Про це оголосили по радіо та телебаченню, надрукували в газетах. Люди зібрали 280 підписів проти зміни назв. Підписи надіслали до міської ради. — Це ж треба буде перереєстровувати всі будинки, — обурюється гадячанка Тамара Нікітенко. Жінка дізнавалася, перепрописка обійдеться у 6,78 грн. Міський голова Тетяна Савченко пояснює, доки людина не буде вчиняти нотаріальних дій до Бюро технічної інвентаризації для перепрописки їй звертатися необов’язково. Нові назви затвердили на сесії міськради. Площу назвали Соборною, бо на ній побудовано Спасо-Успенський собор. |
|
Трасу для мотоциклів поливали з пожежної машини ( "Газета по-українськи", 15 серпня 2008 року) У неділю 10 серпня до міста Гадяч з’їхалися понад 70 мотоциклістів із Конотопа, Чернігова, Шостки, Ніжина, Прилук, Кременчука, Хорола, Харкова, Полтави. Тут проходив чемпіонат України серед непрофесіоналів. Змагання були присвячені 350-й річниці підписання Гадяцького договору. Трасу в Гадячі мотоциклісти випробовували вперше. 
На трасі в Гадячі майстер спорту міжнародного класу киянин Антон Асьманов показує майстер-клас (фото: Наталія БОНДАР) Траса — півтори тисячі метрів завдовжки. Вона має трампліни, підйоми та спуски. Спочатку її накатали мотоциклом, потім розрівнювали трактором. Він зняв верхній шар ґрунту. — Якби хоч раз дощик трасу намочив, пилюку прибив, — бідкається перед початком змагань керівник секції мотокросу в Гадячі Сергій Марченко. Щоб збити пилюку, яку підняли мотоцикли, дорогу поливають із пожежної машини. Глядачів близько не підпускають. Вони спостерігають за змаганнями із пагорбів, у долині. Змагаються мотоциклісти від 7 до 60 років. Заїзди проводять за категоріями: спортсмени на мотоциклах з об’ємом двигуна більше 50 куб. см, ветерани, хобі-клас, майстер-клас. На турнір із мотокросу до Гадяча приїхав майстер спорту міжнародного класу Антон Асьманов. Під час першого заїзду виступали новачки. — Траса цікава, але важко їхати, — відхекується Тарас із міста Конотоп Сумської області. У Конотопі змагання з мотокросу пройдуть 27 вересня. — На змагання все купуємо за свій кошт, — ділиться гонщик. — На підготовку траси скидаємося. Відриваємо гроші від родини. Тарас каже, до другої ночі ремонтував мотоцикл. О п’ятій ранку вже був у Гадячі. Призером став 48-річний Сергій Шевченко. Він у мотоциклетному спорті майже 40 років. — Задоволення це дороге, — хитає головою Шевченко. — Вбрання спортсмена коштує кілька тисяч доларів. Один мотоцикл — 10 тисяч зелених. На гонку потрібно до 10 л палива. У кожного учасника є автомобіль або автобус, в якому він перевозить мотоцикл. Або на причепі ззаду везе. — Гонки — це адреналін. Замість водки, — сміється спортсмен. Найстарший учасник змагань — 60-річний Володимир Потапенко з Шостки Сумської області. — Мотоцикл — техніка складна, — каже Потапенко. — Після мотокросу хлопцю на машині їхати що на дивані. Тут усе вирішують секунди. Мені спонсор на сьогодні дав на змагання ”ямаху”. Це казка, хоч раз спробував. Владислав Ройко — учень восьмого класу Полтавської школи N32. Хлопець переміг у своєму заїзді. У мотокрос його привів батько. — Поки не попробуєш — не зрозумієш, — вигукує голосно Владислав. — А щоб пилюка не заважала, треба першим їхати. Спортивно-технічний клуб ”Гадяч-мото” діє із січня цього року. У клубі 10 спортсменів віком від 18 до 41 року. Нині мають 5 мотоциклів, усі імпортні. Засновник мотоклубу Марченко Сергій займається цим спортом півтора року. |
|
Ім’я благодійників вибили на дзвонах ( "Газета по-українськи", 18 серпня 2008 року) Володимира Нестеренка та Сергія Супруненка з міста Гадяч нагородили орденами Нестора Літописця. Чоловіки купили дзвони для місцевої Всіхсвятської церкви УПЦ Московського патріархату. Іншим вісьмом парафіянам храму вручили почесні грамоти. Найбільший дзвін для церкви купили за гроші віруючих. Він коштує 90 тис. грн. Володимир Нестеренко, директор місцевої фірми ”Будівельник”, придбав для Всіхсвятської церкви 200-кілограмовий дзвін. На другий, такої ж ваги, пожертвував гроші Сергій Супруненко. Він родом із Гадяча. Працює в Росії. Інші два 100-кілограмові дзвони купили настоятель Всіхсвятської церкви 41-річний отець Стефан, подруги-підприємці Людмила Дроб’язко та Ірина Кулик. На кожному дзвоні написали прізвище людини, яка його придбала. У районі це найбільша кількість дзвонів на храмі. Із старими — їх 10. Всіхсвятська церква в Гадячі збудована на місцевому кладовищі 1836 року. Відтоді служіння не переривалося. Вона розрахована на 100 парафіян. 2000-го в храмі зробили капітальний ремонт. Звели більшу за розмірами дзвіницю. Дзвони замовляли в Росії у Воронежі. Отець Стефан каже, в Україні немає такої майстерні. Головний дзвін ”Благовіст” важить 351 кг. Настоятель церкви отець Стефан одружений. Його 36-річна дружина Світлана співає в хорі. Донька Марина навчається в 11 класі. Родом панотець зі Львівської області. |
|
Шестиметровий рушник вишивають у Хитцях ( "Газета по-українськи", 18 серпня 2008 року) На Гадяччині в Хитцях жінки із сіл району по черзі вишивають 6-метровий рушник. Робота присвячена 350-річчю підписання Гадяцького договору. — Ювілейний рушник побував у 12 майстринь, — каже вчитель історії Хитцівської школи Людмила Зубко. — Жіночки його вишивають, незважаючи на сезон городів. Бажаючих чимало. Моя сусідка питала, коли їй принесу. Я пообіцяла. Та бачу, що до неї, мабуть, черга не дійде. А давати всім по хрестику — нереально. Рушник завширшки 75 см. На білому полотні вишивають хрестиком чорними й червоними нитками муліне. Їх купували в Києві. — Три метри полотна, яке розрізали навпіл та зшили, подарував колишній мер Гадяча Микола Гайдамака, — розповідає Зубко. — У його дружини є магазин тканин. За місяць роботи жінки вишили половину рушника. Днями нанесуть напис ”Гадяцький договір” та рік його підписання — 1658. На другій половині — зображення гетьмана Івана Виговського. По краях залишили місце для бахроми. Візерунок для рушника на основі старовинних вишиваних матеріалів трьох сіл Хитці, Книшівка та Сари Гадяцького району скомпонував Григорій Кисіль, викладач декоративно-ужиткового мистецтва Гадяцького училища культури. Чоловік для вишивки хрестиком виготовляє схеми портретів видатних людей України, Полтавщини, ікони. — Несу рушник місцевій вишивальниці Катерині Остапенко. Вона вишиватиме написи складним шрифтом, — продовжує Зубко. — Жінки, яким не вистачило роботи над ювілейним виробом, можуть приєднатися до вишивання рушника до свята трьохсотріччя села Красна Лука Гадяцького району. На полотні зобразять 300 маківок. Ескіз рушника розробляв Григорій Кисіль. У Красній Луці жінки сказали, як закінчимо картоплю, почнемо. Гадяцький договір — угода, укладена 16 вересня 1658 в Гадячі за ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою та Гетьманщиною. Вона передбачала входження України до складу Речі Посполитої під назвою ”Великого Князівства Руського” як третього рівноправного члена союзу Польщі і Литви. |
|
На святі вулиць з’їли 14 відер каші ( "Газета по-українськи", 21 серпня 2008 року) 19 серпня в Гадячі святкували день вулиць, які утворюють мікрорайон Заяр. Так його називають здавна, бо він відділений яром від центральної частини міста. 
Жителів мікрорайону Заяр у Гадячі на святі вулиць пригощають хлібом нового врожаю від мера міста Тетяни Савченко. Міський голова була на святі до кінця (фото: Наталія БОНДАР) У центрі Заяру на вул. Жовтневій встановили сцену, поряд із нещодавно відкритим пам’ятником першому побаченню. Рух автівок перекрили. На святкування прийшли понад 2 тис. чоловік. Сцену прикрасили великими білими вазами з трояндами, кошиками з яблуками, калиною, горобиною. Для ветеранів та літніх людей поставили лавки. П’ять наметів із 20 столами встановили біля магазину ”Хуторок”. — Привезла сюди маму з Лохвиці, — каже 40-річна з вигляду білявка жінці, що сидить поруч. — Вона мене сварить, що переселила її на край світу. Тому з табуреткою на свято привела, щоб побачили, які люди хороші у Заярі живуть. На площі заярівські майстри показують вишивки, вироби зі шкірки. Розмістили на стенді від аграрного ліцею, який розташований у цій частині міста. Інститут бджільництва поклав на столі дерев’яний ківш. Пропонують з’їсти меду, стільки, скільки він вміщує. За це дадуть приз — літр меду. Бажаючих не знайшлося. Зі сцени квітами та подарунками вітають ветеранів війни, афганців, найстарших та наймолодших жителів Заяру. Виступають ансамблі ”Золота осінь”, ”Дивоцвіт”, місцеві аматори. Перед сценою на велосипедах виїжджають вихованці тутешнього дитсадка. Діти роблять три кола. Люди їм плескають. Призів серед присутніх розігрують на 2 тис. грн. 35-хвилинний фільм про Заяр зняла місцева телестудія під керівництвом Миколи Торяника. Його показують на встановленому екрані. На свято зварили дві 70-літрові каструлі пшоняної каші з курятиною. Її з’їли дуже швидко. — Каші наварили на 14 відер. Розхапали хутко. Нам навіть не дісталося, — перемовляються між собою дві жінки в квітчастих сукнях. Близько опівночі — салют. — Втерли носа місту, — гукає хтось із натовпу. — Заярівське свято вийшло кращим. Після салюту розпочалася дискотека. Люди зі святкування не розходилися до першої ночі. Стільки ж працювали й магазини. Місцеві підприємці дали на святкування 4 тис. грн, міська рада — 2. Пообіцяли, що день Заяру стане традиційним. |
|
Що означає Гадяч для мене? ("Базар Медіа в Україні", №34, 21 серпня 2008 року) Гадяч для мене - це одне із знакових міст і місць в Україні. Козаччина передовсім, саме часи розквіту Гадяча як столиці для мене як для журналістки є найцікавішим періодом. Одна з моїх авторських радіопрограм, яка називається "Відлуння" (УР-2), досліджує маловідомі історичні аспекти, в ній я разом з гостем щоразу намагаюся наблизити минуле нашого краю, розкрити призабуті, замовчувані або й зовсім недосліджені сторінки життєпису народу, нації. Дуже хотілося б приїхати, аби пізнати, доторкнутися давніх вуличок, церков, будинків. Ваше місто їх майже не зберегло. На превеликий жаль, чужа політика і немилосердний час зробили з колишньої столиці глибоку провінцію. А заразом із знищеними пам'ятками втекла і сама пам'ять. Їі, на мою думку, тут дуже бракує, вона, я впевнена у тому, додала б упевненості, самоповаги жителям. Жити у Гадячі і жити Гадячем - це різні значення. Попри невиправдані очікування, я таки знайшла у місті людей, які не просто живуть - вони намагаються щось змінити, їм не байдуже оточуюче середовище, одне слово, - гадячани. Я впевнена, мине небагато часу, і їх число значно збільшиться. Тоді місто знову поступово поверне до себе пам'ять і повагу, а може, й колишню славу, а жителі козацької столиці по-справжньому заслужено пишатимуться своїм містом. Тоді вони перестануть руйнувати й плюндрувати пам'ятники, ламати й нищити зелені насадження. Гадяцькі діти гратимуться на красивих сучасних майданчиках, сміття не валятиметься повсюди, а туристи приїжджатимуть з усього світу і захоплюватимуться не лише природою. |
|
Гімн Гадяцького району є - це здорово! ("Базар Медіа в Україні", №34, 21 серпня 2008 року) У своєму листі у газеті „Базар Медіа в Україні" за 7 серпня 2008 року Віра Клименко за сприяння небайдужих, висловила своє враження від поетичного тексту Гімну Гадяць¬кого району. У відповідь на це коротко. Зміст, форма гімну, як літературно-мистецький жанр має відповідні класичні, канонічні норми і тому образні аналогії абсолютно можливі. Гімн - мистецький твір, а у мистецтві категоричні оцінки - справа сумнівна. А земля в нас справді хліборобська - бо і сьогодні Гадяччина - аграрний район. Відносно тексту хочу зазначити, що слова Гімну написано членом Полтавської спілки літераторів Недовісом Олександром Івановичем. Це його особисте бачення прославлення Гадяцької землі, донесення до слухача почуття любові до праотчого краю, і за це йому велика вдячність. Розпливчастий текст? Але ж це художній твір у характері народної пісні, а не історична і географічна довідка. У творі логічні і близькі для гадячан образні замальовки. Були б інші - був би інший твір. Навіть Конституція, як основний закон у будь-якій державі зазнає змін і редакцій, тому і гімн, як ідейно-мистецька візитівка територіальної громади може зазнавати редакційних змін (доповнень) у відповідному порядку. Пропонуйте. Але з небайдужістю. Доброзичливість і толерантність у оцінках, як основа цивілізованого спілкування, і діалогу не завадили б, і автору листа, оскільки факту прийняття Гімну Гадяцького району надано майже аморального забарвлення, не пошкодувавши образливих епітетів. Та це, мабуть, через „гнітючий осадок" у Вашій душі. У своєму зверненні хочу передати слова захоплення звукооператора обласної державної телерадіомовної компанії „Лтава» Сливки П.П., які було сказано під час запису Гімну Гадяцького району. В області вже 6 районів мають свій гімн, але на сьогодні, Гімн Гадяцького району один з найкращих по змісту, оркестровому та вокальному звучанню. Враховуючи високий рівень виконання рекомендовано викладачам, хоровому та оркестровому складу училища культури взяти до свого доробку та вивчення текст та музику гімну інших районів області, відбір яких проводиться на конкурсній основі, а в подальшому буде надано можливість запису на професійній студії. А „місцеве культучилище", як це зневажливо звучить у шановного автора листа - Гадяцьке училище культури ім.І.П.Котляревського - авторитетний в області і в Україні навчальний заклад, де працюють талановиті, творчі, віддані своїй справі викладачі, які вже понад 70 років готують кваліфікованих спеціалістів для закладів культури та мистецтва Полтавщини, країни. Даний заклад, до речі, жодного відношення до тексту гімну не мав, а лише втілив твір у завершену концертну форму. І сьогодні гімн у виконанні народного хору і оркестру училища є. І це здорово! Мені, працівнику культури, з 38 річним стажем роботи прикро, що все ж таки знайшлися „авторитетні працівники" училища, які де працюють, там і виливають бруд. А свої „творчі думки" для гостей міста, ніхто не забороняв висловлювати і своїм колегам, так було б чесніше. Можна було б говорити ще, але обіцяла коротко. |
|
Чи буде Гадяч гетьманською столицею? ( сайт "Полтава-Інформ", 2 вересня 2008 року) „На рівні області вперше хочемо прийняти рішення про визнання Гадяча Гетьманською столицею”, – сказав голова облдержадміністрації Валерій Асадчев під час обговорення проекту обласної програми „Будівництво та реконструкція об’єктів ландшафтного історико-культурного туристично-оздоровчого парку „Гетьманська столиця” та розбудова туристичної інфраструктури на 2008-2011 роки”, який буде винесений на розгляд найближчої сесії обласної ради (17 вересня). Якщо депутати схвалять цю пропозицію облдержадміністрації, то з наступного року на виконання програми включатимуться історичні пам’ятки гадяцького краю. Поступова наполеглива розбудова об’єктів дозволить виходити на державний рівень з пропозицією про надання Гадячу статусу етьманської столиці, вважає Валерій АСАДЧЕВ. На території Гадяцького району розміщено 185 об’єктів культурної спадщини, які потребують ремонту і реконструкції, серед них чимало культових споруд. А якщо згадати історію, то ще на початку національно-визвольної війни українського народу в 1648 році Гадяч став центром одного із семи полків Полтавщини – Гадяцького, і проіснував з невеликими перервами до 1782 року. У 1658 році перетворився на політичну столицю України, де за ініціативи гетьмана Івана Виговського був підписаний „Гадяцький договір”, що визначив подальшу долю українських земель. Гадяч був резиденцією гетьмана Лівобережжя Івана БРЮХОВЕЦЬКОГО, з часом перетворився на край козацької слави. На гадяцькій землі народився видатний культурно-політичний діяч М.П.ДРАГОМАНОВ, його сестра, талановита письменниця Олена ПЧІЛКА, а в збудованому нею дачному будиночку в урочищі Зелений гай писала свої твори її донька Леся УКРАЇНКА. Саме в Гадячі проходили дитячі та юнацькі роки Панаса МИРНОГО. Окрім цього, долі багатьох видатних особистостей пов’язані з гадяцькою землею. Прийняття програми сприятиме розвитку туристичної галузі, створенню нових робочих місць, поліпшенню роботи з охорони пам’яток історії та архітектури. |
|
«Гадяцька унія 1658 року: контроверсії минулого і сучасність» ( сайт "Полтава-Інформ", 4 вересня 2008 року) Під такою назвою сьогодні в малій актовій залі Полтавського педагогічного університету розпочала роботу міжнародна наукова конференція. Першим на пленарному засіданні виступив декан історичного факультету Петро Кравченко, який сказав, що Гадяцьку унію можна розуміти як „спробу України увійти в групу безпеки”. З цього приводу присутній на конференції голова ОДА Валерій Асадчев (представників влади сюди теж запросили, як одних із організаторів) зазначив: „Багато подій тогочасної доби перегукуються з сьогоденням . Тоді Україна шукала свою нішу в світовій спільноті, як шукає вона своє місце й сьогодні”. Під кінець свого виступу Валерій Асадчев наголосив, що треба „глибинно вивчати ці сторінки історії, щоб ми могли бачити, які помилки тоді були. Свою думку з цього приводу висловив і заступник голови Полтавської обласної ради Петро Ворона. Він, зокрема, зазначив, що Україна через своє географічне, політичне та економічне становище ніколи не може бути нейтральною. Як розповіли організатори заходу, наукова конференція пройде у два етапи: перший – сьогодні та завтра у формі пленарного та секційних засідань; другий – у дні, коли була підписана Гадяцька угода (16-17 вересня). Під час другого етапу організатори планують поїздку в Гадяч, де вчені виступлять зі своїми науковими дослідженнями по цій темі. До речі, участь у конференції візьмуть не лише українські історики, а й вчені з Канади, США, Польщі та Росії. |
|
( сайт "Полтава-Інформ", 4 вересня 2008 року) Вчора у Гадяцькому училищі культури ім. Котляревського відбулося урочисте відкриття нового навчального корпусу хореографічного відділення. На урочистостях були випускники минулих років училища, виступили: Валерій Асадчев - голова облдержадміністрації, Ірина Гулей - голова райдержадміністрації, Володимир Годзенко - начальник управління культури ОДА та Тамара Савченко - міський голова Гадяча. Валерій Асадчев, зокрема, зазначив, що Гадяцьке училище культури заслуговує на такий навчальний корпус, адже демонструють найкращу майстерність на сценах Полтавщини та України, а також наголосив, що добудова танцювальної зали та реконструкція приміщення училища (2009 р.) стануть складовою відродження Гадяча як гетьманської столиці. У свою чергу, Ірина Гулей звернула увагу присутніх на пріоритетному значенні культури у розбудові державності України, в тому числі сьогоднішній захід став можливий завдяки цілеспрямованій політиці Президента щодо національного відродження, а також завдяки розумінню та підтримці голови ОДА та депутатського корпусу обласної ради. Директор училища культури подякував присутнім за допомогу і фінансову підтримку щодо будівництва та запросив присутніх перерізати стрічку. Згодом, Валерій Асадчев разом із головою райдержадміністрації та головою міської ради оглянули приміщення аварійної нині будови районного будинку культури, щоб розглянути можливість його реконструкції під молодіжний театр - повідомили у відділі з питань внутрішньої політики, зв'язків з громадськими організаціями та ЗМІ апарату Гадяцької РДА. |
|
Будівля суду в Гадячі палала півдоби ( "Газета по-українськи", 8 вересня 2008 року) У ніч із 6 на 7 вересня в центрі Гадяча на Соборній площі згоріла будівля, що належить районному суду. Два роки тому Гадяцький райсуд переїхав у нове приміщення поряд зі старою спорудою. Та стояла зачиненою. Із полум’я пожежники винесли меблі, комп’ютер, герб та прапор України. 
У неділю о 9.00 пожежники заливають водою вогонь у старому приміщенні районного суду в Гадячі. Дерев’яні перегородки та перекриття будівлі горіли з другої години ночі до обіду. Сморід від пожежі в центрі міста тримався дві доби (фото: Наталія БОНДАР) До пожежної служби о 2.00 подзвонив місцевий житель Володимир Гринь. Гасити вогонь виїхали дві машини, один автомобіль підприємства ”Гадяч-Елеватор”. Уранці до приміщення суду посходилися жителі найближчих будинків. — Прокинулася від гудіння авто, — переказує 30-річна жінка з натовпу. — Певно, воду качали. Потім шифер почав гучно стріляти. І диму багато найшло. До ранку заснути не могла. А як почало світати — вибігла подивитися. Будівля колишнього суду — довоєнна. Зовні обкладена цеглою, всередині — дерев’яні стіни та перегородки. Вогонь повністю знищив дах та перекриття. У понеділок уранці працівники суду перекидали з вікна згорілого приміщення до причепу машини тюки намочених водою судових справ. Відновленню споруда не підлягає. — Горіло 12 годин, — каже старший інспектор місцевої пожежної частини Іван Головко, 40 років. — Полум’я збивали постійно, але диму було багато. Причину займання пожежники не встановили. Припускають, замкнула електропроводка. Ширяться чутки, що старий суд підпалили. Після цього почали перевіряти, чи справна електрика в інших установах Гадяча. Будівля старого суду в райцентрі згоріла у переддень свтякування Дня Гадяча. Двоповерховий магазин побутової техніки ”Ельдорадо”, житлові будинки та дитсадок, які знаходяться неподалік, вогонь не зачепив. |
|
Отныне у Приморска появился город-побратим - Гадяч Полтавской области ( Сайт газеты "Мелитопольские ведомости", 15 сентября 2008 года) Отныне у Приморска появился город-побратим - Гадяч Полтавской области. Об этом было объявлено 13 сентября на праздновании 65-й годовщины освобождения Приморска от немецко-фашистских захватчиков. Договор о дружбе и сотрудничестве двух городов подписали их мэры. В рамках праздничных мероприятий – подарки новорожденным, поздравления с «золотой» свадьбой, торжественная регистрация брака, парад первоклассников. В качестве подарка приморчанам город-побратим привез концертную программу, которую подготовил лучший творческий самодеятельный коллектив в Украине – народный ансамбль песни и танца «Джерела» училища культуры им. Котляревского. С ней коллектив выступил на Всеукраинском фестивале искусств национальных культур «Мы – украинские», который проходил в Приморске 12 – 14 сентября. А уже 20 сентября делегация Приморска, в состав которой войдут творческие коллективы – народный ансамбль русской песни «Сударушка» (г. Приморск), народный фольклорный болгарский ансамбль «Червена Китка» (с. Петровка), солисты - примет участие в праздновании Дня города Гадяча. |
|
Великим Князівством Руським Україна побула півроку ( "Газета по-українськи", 18 вересня 2008 року) Вона ставала третім рівноправним членом Речі Посполитої 
Іван Виговський походив із православного шляхетського роду. Родове гніздо — Вигів на Овруччині, нині село Коростенського району на Житомирщині ”Ми народженні у свободі, виховані у свободі, і як вільні люди нині повертаємося до неї”, — виголошував у квітні 1659-го перед депутатами сейму у Варшаві 47-річний Юрій Немирич — канцлер новоствореного Великого князівства Руського. 350 років тому, 16 вересня 1658-го, на козацькій раді в Гадячі на Полтавщині було укладено договір, що під такою назвою Україна стає третьою рівноправною складовою Речі Посполитої. Поряд із Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Після смерті Богдана Хмельницького в серпні 1657-го на час до повноліття його сина Юрася гетьманом обрано генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Москва, під зверхністю якої Україна перебувала третій рік, від Переяславської ради в січні 1654-го, формально визнає обрання Виговського. Насправді ж підтримує більш лояльного до неї полтавського полковника Мартина Пушкаря, який повстав проти нового гетьмана. У травні 1658-го Виговський із допомогою кримськотатарської орди здобуває Полтаву і винищує прихильників свого конкурента. Розправа була прямою конфронтацією з Москвою. Після тривалих переговорів гетьман у вересні збирає в Гадячі козацьку раду. Прибувають на неї й польські дипломати. Повернутися Війську Запорозькому до складу Речі Посполитої переконують козаків не так Виговський чи полковники, як посланець польського короля — волинський шляхтич Станіслав-Казимир Беньовський. Промовляючи на раді, він ”бранил Москву, уверял, что у москалей другая вера, чем у казаков, что москали не дозволят им свободно приготовлять водку, мед и пиво, прикажут надевать московские зипуны и лапти, запретят носить сапоги и впоследствии станут переселять казаков за Белоозеро, — пише історик Микола Костомаров. — А с другой стороны, обещал им счастье в союзе с Польшей. Теперь, — говорил он, — не будет более рабства: строгий закон не допустит панам своевольствовать над подданными”. — Вітчизна озивається до вас: я вас породила, не москалі! — завершив свою промову Беньовський. — Схаменіться, будьте рідними дітьми, а не виродками! 
Ідеї триєдиної Речі Посполитої ожили в часи польського повстання 1830—1831 років. На її гербі поряд із польським орлом і литовським вершником мав з’явитися й ”герб Русі” — київський архістратиг Михаїл. Тогочасний проект Представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої, який згодом в істориків отримає назву Гадяцької угоди. На початку 1659-го оприлюднено царську грамоту. Виговського в ній названо зрадником, а народ закликано до повстання. Гетьман відповідає універсалом, де звинувачує царя в намаганні ліквідувати козацькі права та вольності. Починається війна. У липні в битві під Конотопом царське військо зазнає поразки від козацько-татарської армії. Московські воєводи заходять із тилу: шукають спільної мови з тими в Україні, хто незадоволений умовами Гадяцького договору, грають на антипольских настроях. Кошовий Іван Сірко, із яким Виговський давно не міг порозумітися, із Січі завдає татарам удару в тил. Тож орда полишає гетьмана сам на сам із ворогами як усередині України, так і на її північно-східному кордоні. ”Підставили” й поляки: при ратифікації обмежили Гадяцькі статті. Зокрема, королеві на затвердження мали подавати не одну кандидатуру гетьмана, а чотири. У вересні 1659 року Виговський складає булаву. Обраний гетьманом Юрій Хмельницький заявляє про вірність цареві. Але вже наступної осені й він переходить на бік поляків. Коли старшина знову ставить перед ними питання про ”Гадяцькі комісії”, поляки його відкидають. 
Велике князівство Руське не проіснувало й півроку — якщо рахувати від моменту ратифікації угоди на сеймі у Варшаві. Та ідея Гадяцького договору — побудови Речі Посполитої як польсько-литовсько-української федерації оживала і згодом. Через півстоліття Генеральний суддя Василь Кочубей у доносі цареві Петрові І на гетьмана Івана Мазепу писав: ”Октоврія 10 дня (1707 року. — ”ГПУ”), ку вечеру, були замкнені двері у избі пана гетмана, а он, писар, в синех будучи хотив биті для свого діла у пана гетмана, але не могл допустити. И когда з той изби вийшол покоевий Дмитро, питал его писар, кто есть у пана, и что диется? Он сказал, же ”есть панове полковники, а діло у їх такое, жи читают пакта Комиссии Гадяцкое”. Творцем концепції Великого князівства Руського вважають його першого й останнього канцлера Юрія Немирича (1612–1659). Він походив зі старовинного шляхетського роду, що перейшов на протестантство. Здобув вищу освіту в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембриджа. Завершував освіту у паризькій Сорбонні. У Парижі видав латиною політологічний трактат ”Розвідка про московитську війну” і богословський ”Опис і виклад духовного арсеналу християн”. Повернувшись до Речі Посполитої, у 1648–1654 роках воював у польському війську проти Богдана Хмельницького. 1657-го, незадовго до смерті гетьмана, перейшов на його бік і повернувся до віри предків — православ’я. На початку серпня 1659-го Немирич загинув у сутичці з козаками переяславського полковника Тимоша Цецюри, що воювали на московському боці. Велике Князівство Руське (ВКР) охоплювало територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств і входило на рівних правах із Польщею і Литвою до складу Речі Посполитої. Виконавчу владу і командування військом здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство. Вища законодавча влада належала Національним зборам. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал. Усе діловодство мало вестися руською (староукраїнською) мовою. ВКР мало право створити монетний двір для карбування власної монети. Збройні сили ВКР: 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. постійного найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку до ста козаків із кожного полку мали приймати до шляхетського стану. Православні зрівнювались у правах із католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася лише поза межами ВКР. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. ВКР мало право на два університети (Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет, а другий вуз мали заснувати в іншому місті), а також відкривати гімназії, колегії (середні навчальні заклади) та друкарні ”скільки буде потрібно”. Землі шляхти, конфісковані після 1648 року, поверталися попереднім власникам. Питання селян та козаків, що вже мешкали на цих ґрунтах, не врегульовувалося. Обумовлювалося лише, що шляхтичам заборонено тримати приватні збройні загони. Саме останній пункт значною мірою пояснює несприйняття Гадяцького договору значною частиною козацтва і старшини. |
|
Тривають заходи до 350-річчя підписання Гадяцького договору ( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 18 вересня 2008 року) Якщо 16 вересня 1658 року Гадяч зібрав чільних політиків тодішньої України, то рівно три з половиною століття по тому – провідних вітчизняних учених. Другий етап міжнародної конференції «Гадяцька унія 1658 року: контроверсії минулого і сучасність», яка проводилась під патронатом Президентів Польщі й України – Лєха Качинського й Віктора Ющенка – за підтримки Міносвіти і науки та облдержадміністрації, розпочався в Полтавському державному педагогічному університеті ім. В.Г. Короленка. А наступного ранку - «перекочував» у приміщення Гадяцького училища культури ім. І.П. Котляревського. Присвячувалась конференція видатній події нашої історії – Гадяцькому договору 1658 року, що фактично був проектом міждержавної спілки України, Польщі та Литви. За угодою, Україна в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою «Великого князівства Руського». Це була перша спроба офіційно об'єднати Україну і поставити її на один рівень з державами Європи, мати власний сейм, суд, адміністрацію, фінанси, армію, тощо. Учні й викладачі училища культури, вчителі та інші люди, залюблені в минувшину рідного краю, уважно слухали промови науковців з Києва, Донецька, Полтави. Самі теж у боргу не лишилися: змістовними були доповіді директора Лютенської ЗОШ, депутата райради від «Нашої України», краєзнавця Івана Чайки «Від Любліна до Гадяча – перші кроки до колективної безпеки», вчительки Гадяцької школи Катерини Кулик «Гадяцький договір 1658 – історичні паралелі». Пані Катерина – одна з ініціаторів створення благодійного фонду відродження історичної пам’яті Гадяцького краю. У конкурсі учнівських дослідницьких робіт «Я пишаюся малою батьківщиною», торік започаткованому фондом, узяли участь майже сто дітей. Проект-переможець «Перша спроба європейської інтеграції України» (як ви здогадалися, йдеться саме про Гадяцьку угоду) представили на конференції його юні авторки з училища культури ім. Івана Котляревського. Учасники зібрання переглянули фільм «Шлях до Європи – 350 років Гадяцького договору», створений місцевою телерадіокомпанією, побачили тематичні малюнки вихованців навчальних закладів району, літературу про ті події. До 350-річчя Гадяцької угоди приурочили й конкурсну програму «Юний гетьман», учасники якої мали знати історію свого роду, бути кмітливими, ерудованими, дужими й спритними. Звання «Юний гетьман-2008» отримав гадяччанин Богдан Карпенко. Переможців нагородили грамотами й цінними подарунками. За кілька днів мешканці міста й області зібралися на Соборній площі Гадяча на концерт «Золота підкова козацької слави». Окрім традиційних виступів фольклорних колективів, виставок декоративно-прикладного й ужиткового мистецтва, на гостей свята чекали смачний куліш, театралізоване дійство від студентів училища культури (зі справжнісіньким гетьманом Іваном Виговським), вітання від знаного музиканта Тараса Компаніченка та київського гурту «Хореа козацька», інші цікавинки. |
|
( "Газета по-українськи", 18 вересня 2008 року) 20 вересня в Гадячі відбудуться урочистості та концерт ”Золота підкова козацької слави” до 350-річчя підписання Гадяцького договору. Цю угоду уклали 16 вересня 1658-го в Гадячі за ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою та Гетьманщиною. Вона передбачала входження України до складу Речі Посполитої під назвою Великого Князівства Руського як третього рівноправного члена союзу Польщі і Литви. 14.00 — виступи колективів району на майданчиках біля універмагу ”Росія”, магазину ”Лілея”, приміщення філії Укртелекому, районного Будинку культури, гуртожитку училища культури, магазину ”Гадячанка”, дитячої музичної школи. 14.00 — виставка декоративно-прикладного й ужиткового мистецтва на літньому танцювальному майданчику міського парку. Виступи фольклорних колективів, пригощатимуть кулешем. 15.00 — урочисте зібрання та театралізоване дійство. 16.20— виступи колективів художньої самодіяльності. 17.00 — виступ пісенно-танцювального колективу ”Полтава”. 18.30— виступ ансамблю ”Краяни”. 20.00 — музичні вітання від Тараса Компаніченка та київського гурту ”Хорея козацька”. 21.30 — феєрверк, дискотека. |
|
("Гадяцький вісник", №75(11076), 20 вересня 2008 року) Такою широкоспектральною була тематика виступів провідних науковців з Полтави і Києва та краєзнавців Гадяччини на виїзному засіданні другого етапу Міжнародної наукової конференції «Гадяцька унія 1658 року: контроверсії минулого і сучасність», яке відбулося в залі училища культури ім. І.П.Котляревського. Роботу засідання відкрив, побажавши його учасникам цікавої дискусії та плідної праці, директор Гадяцького училища культури А.М.Насменчук. Вітання від Президента України В.А.Ющенка учасникам Міжнародної науково-практичної конференції озвучив заступник голови райдержадміністрації А.А.Середа. В ньому говориться: «Щиро вітаю учасників та гостей представницького наукового форуму. Тема Гадяцького трактату 1658 року, яку ви плануєте обговорити, досі не знайшла єдиної оцінки серед фахівців, що зумовлює її актуальність для вчених із різних країн. Водночас безсумнівним є те, що договір, укладений у Гадячі, був яскравим прикладом пошуку українською елітою шляхів збереження реальної незалежності України та забезпечення розвитку її державності в надзвичайно складних історичних умовах. Можемо також говорити про спробу тодішніх провідників нації взяти участь у творенні нової геополітичної конфігурації на континенті, про вибір ними для України європейського вектора. Сподіваюся, що конференція висвітлить нові, невідомі грані подій 350-літньої давнини, сприятиме досягненню наукового й суспільного консенсусу щодо нашої національної історії, допоможе сучасникам через історичні аналогії осягнути теперішнє й зазирнути у майбутнє. Бажаю всім учасникам конференції цікавої дискусії, плідної роботи та вагомих результатів». У зверненні міського голови Т.М.Савченко до учасників конференції прозвучало повідомлення про проведену роботу щодо отримання Гадячем статусу гетьманської столиці. Про Гадяцький договір як систему колективної безпеки, прекрасну нагоду для піднесення нашого національного духу, Гадяч другої половини XVII століття та Гетьманщину повели мову директор Лютенської середньої школи І.Ф.Чайка та вчителька міської школи № З К.П.Кулик. Цікавим був виступ учениць міської школи № 3 — учасниць мініпроекту «Я пишаюся малою батьківщиною». Віктор Ревегук та Олександр Єрмак, кандидати історичних наук Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, більш детально зупинилися на Гадяцькому трактаті, підписаному гетьманом Іваном Виговським. Згідно з договором, Україна входила в союз Речі Посполитої на рівних правах, хоча, як зазначили науковці, були й певні обмеження, встановлені польською шляхтою. Перед слухачами постали образи автора Гадяцької угоди — людини з фундаментальною освітою, найбільшого українського магната Юрія Немирича, та полтавського полковника Мартина Пушкаря. Історіографічний огляд проблеми антигетьманського виступу Мартина Пушкаря — Якова Барабаша зробила у своєму виступі студентка Полтавського педуніверситету, кандидат історичних наук Вікторія Воскобійник. Кандидат історичних наук Полтавського педуніверситету Лариса Шаповал слухацькій аудиторії запропонувала тему: «Висвітлення ключових проблем гетьманування Івана Виговського у праці Дмитра Дорошенка «Нарис історії України». Наголос було зроблено на протистоянні Іван Виговський — Мартин Пушкар і Яків Барабаш, на добровільному складанні гетьманом своїх клейнодів. Заступник начальника Головного управління освіти Петро Шемет, звертаючись до молоді в залі, звернув її увагу на необхідності вивчення історії рідного краю, гуманізації освіти, поступовому її входженні в європейську інтеграцію. Цікавими були виступи гостей з Києва. Юрій Приходько кульмінаційним моментом Гадяцької угоди виокремив ідею козацької держави. Ірина Петренко розповіла про становище православної жінки в Україні за козацької доби. Учасники конференції, особливо гадячани, з хвилюванням переглянули фільм «Гадяч — місто козацької слави» (режисер і постановник Валентина Онопрієнко, директор картини Іван Юревич). На завершення конференції всі присутні переглянули концертну програму, підготовлену студентами училища культури. |
|
Богданові Карпенку подарували гетьманську булаву ( "Газета по-українськи", 22 вересня 2008 року) 16 вересня в Гадячі пройшов конкурс ”Юний гетьман”. Змагалися вісім юнаків. Переміг 11-класник місцевої школи N4 Богдан Карпенко. На першому етапі ”Козацькому роду нема переводу” кожен учасник розповідав про свій родовід. Хлопці досліджували коріння свого роду, шукали документи в архівах. Потім треба було швидко відповісти на 10 запитань із різних галузей знань. Учасники мірялися силою, натискаючи на силомір. Кидали дротики на влучність. Потрібно було показати власний сценічний номер. Богдан Карпенко заспівав пісню про козака, Сергій Повісенко читав вірш Тараса Шевченка. Власні вірші про запорожців розповіли Роман Кійко та Євген Черевко. Владислав Булах заспівав пісню ”Козацькі розваги”, яку написав разом із батьком. Микола Гречкосій показав 19 медалей, 54 грамоти, 4 кубки, які виборов на змаганнях з боксу. Наостанок хлопці на швидкість одягали козацький одяг і танцювали в ньому гопака. Найспритнішому з учасників Богдану Карпенку подарували булаву. 2002 року хлопець уже здобував це звання. — Наше прізвище походить від давнього козацького роду, — розповідає Богдан. — Сім’я завжди гордилася своїм прізвищем. |
|
( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 22 вересня 2008 року) Презентували цей витвір мистецтва під час урочистостей з нагоди 350 - річчя підписання Гадяцького договору. Вишитий рушник, який назвали "Гадяцький ювілейний", передадуть до новозбудованого краєзнавчого музею. Також майбутньому музею подарували портрет Івана Виговського - доробок лютенського художника В. І. Перетятька та ювілейний конверт, автором якого став викладач училища культури Г.О.Кисіль. На святковій площі зібралося близько 3-ох тисяч гадячан та гостей міста. Театралізоване дійство, підготовлене Гадяцьким училищем культури ім. І.П.Котляревського та відділом культури та туризму райдержадміністрації "Золота підкова козацької слави" передбачила присутність на заході акторів у образах козаків Гадяцької сотні, гетьмана Івана Виговського. 
Усі бажаючі мали змогу скуштувати Гадяцького кулешу, переглянути вироби більше 50 умільців у "Містечку майстрів", виставки квіткових композицій та малюнків, відповідної тематики. Після заходу відбувся святковий концерт. На Соборній площі міста Гадяча відбулися урочистості та святкове дійство. З вітальним словом до гадячан звернулися 1-й секретар посольства Республіки Польща в Україні Кшиштоф Зелінський, який передав вітання від посла Польщі в Україні, єпископ Федір, начальник управління культури облдержадміністрації В. Д. Годзенко, професор, викладач Академії образотворчого мистецтва В. І. Баринова-Кулеба, автор книги "Гадяч у стародавній листівці" В.С.Костюк, голова райдержадміністрації І. В. Гулей, голова районної ради А. Г. Цимбал, міський голова Т.М.Савченко, заступник голови Лебединської райдержадміністрації І. І. Легкий. |
|
Двері до Європи Україна відчинила 350 років тому «ключем» Гадяцького договору, ювілей якого днями відзначили на Полтавщині ( "Україна молода", 23 вересня 2008 року) Минулої суботи місто Гадяч відзначало 350-річчя «іменної» для себе угоди майже весь день. Урочисте зібрання та театралізоване дійство доповнили вуличні гуляння, козацькі розваги, виставка творів народних майстрів, виступи самодіяльних і професійних артистів, святковий феєрверк і молодіжна дискотека. Теперішній райцентр Полтавщини нарешті згадав про те, що свого часу він був однією з гетьманських столиць України. Причому саме тією, де відбувалися події, що могли найсуттєвіше «переписати» подальшу історію не лише нашої держави, а й Європи та світу. Адже тут 1658 року гетьман Іван Виговський зібрав козацьку раду, на якій 16 вересня з посланцями польського короля підписали історичну угоду про входження Гетьманщини-України під назвою «Велике Князівство Руське» разом із Королівством Польським та Великим Князівством Литовським до складу триєдиної Речі Посполитої. Формально Україна, яка об’єднувала тоді Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, ставала рівноправним суб’єком договору, а значить, і новоствореної федеративної держави. Зі своїми обраним довічно гетьманом, збройними силами, рідною мовою для діловодства, Національними зборами, навіть монетним двором. І це при тому, що за чотири роки до Гадяча попередній гетьман Богдан Хмельницький разом зі своїми соратниками, серед яких був і один із найближчих — генеральний писар Іван Виговський, у Переяславі нібито поклявся у «вічному підданстві» Москві. Однак у більш ніж сумнівних «милостях» протекторату російського царя, власне, брутальному порушенні останнім домовленостей і зобов’язань перед Козацькою державою її новий гетьман переконався досить швидко. Тож підписана тим же таки Іваном Виговським Гадяцька угода фактично перекреслювала Переяславську і «прорубувала» для України двері до Європи. Подібна «зухвалість», звісно, не влаштовувала Москву. Вже на початку 1659 року російський цар оголошує Виговського зрадником і закликає його підданих до повстання. Однак улітку 1658 року гетьман уже придушував збройні виступи промосковських заколотників Якова Барабаша і Мартина Пушкаря. Тож цього разу для «прінуждєнія к міру», тобто до покірності цареві, з Москви вирушає добірне військо. Але і його гетьман Іван Виговський за підтримки союзників-татар у липні 1659 року вщент розбиває під Конотопом. І лише підступні дії проти легітимного провідника Козацької держави всіляко заохочуваної тією ж Москвою внутрішньої антигетьманської опозиції призводять до швидкої втрати Іваном Виговським своєї булави у тому ж 1659 році, підпорядкування російській владі Лівобережної України та засмоктування її у тяжке болото Руїни. Неабияк посприяла тому й інша прикра обставина: Гадяцький договір не був реалізований і навіть не набув чинності у повному обсязі. Адже у квітні 1659 року під час ратифікації у польському сеймі саме ті його статті, де йшлося про права та вольності козацької старшини і «народу руського», суттєво «урізали», чим , власне, вихолостили угоду, яка спершу мала всі ознаки міждержавного союзу. Як з’ясувалося, значна частина польської еліти воліла розглядати підписану в Гадячі «унію» лише як тактичний хід, спосіб утихомирення своїх «заклятих друзів» — українських козаків, забезпечити спокій на дальніх «кресах» Речі Посполитої і не хотіла ділитися ні власними привілеями, ні загарбаними раніше територіями та маєтностями. За що пізніше також поплатилася (Польщу, як і Україну, неодноразово шматували сусідні імперії). Та перед тими набагато серйознішими викликами і загрозами тоді ще до усвідомлення необхідності спільних дій справа не дійшла... То чи був підписаний 350 років тому Гадяцький договір лише таким собі протоколом намірів, нездійсненною мрією, історичною утопією? Чи залишив він слід у реальній історії? І чи став уроком для нащадків його фігурантів? На ці та чимало інших подібних запитань прагнули дати відповіді учасники міжнародної конференції «Гадяцька унія 1658 року: контраверсії минулого і сучасність», яка також відбувалася на Полтавщині. Про високий рівень згаданого наукового форуму свідчить хоча б той факт, що на ньому текстологічний аналіз Гадяцької угоди робила доктор історичних наук, професор СанктПетербурзького університету Тетяна Таїрова-Яковлєва — авторка сенсаційної не лише для російської історіографії книги про гетьмана Івана Мазепу в серії «Жизнь замечательных людей». А польські «корені» згаданої унії на конференції репрезентували одразу три доктори історії, професори Варшавського університету — Піотр Кролль, Кшиштоф Коссаржецький та Конрад Бобятинський. Одним із організаторів і фактично головним спонсором заходу, за кошти якого видали ґрунтовний збірник праць його учасників, став Канадський інститут українських студій Альбертського університету. Директор цього інституту, професор історії Зенон Когут, також доповідав на конференції у Полтаві. Разом із такими відомими українськими дослідниками нашої минувшини, як доктори історичних наук Тарас Чухліб, Віктор Брехуненко, Юрій Мицик, Петро Кулаковський та інші. І якщо, вдаючись до узагальнень, Тетяна Таїрова-Яковлєва назвала текст Гадяцького договору «чудовим феноменом» державотворчої думки тодішніх провідників Козацької держави, який можна порівняти з Конституцією Пилипа Орлика, то українські і польські історики навели конкретні приклади використання його ідей, постулатів у практичній діяльності послідовників Івана Виговського. І водночас спростували міфи про безальтернативність «вічного союзу» з Москвою, власне, вічного їй підданства українців. До речі, згідно з домовленостями президентів України та Польщі, на початку жовтня у Варшаві також відбудеться наукова конференція, присвячена 350-річччю Гадяцького договору. |
|
Євген Гончаров хоче відкрити музей молотка ( "Газета по-українськи", 24 вересня 2008 року) Власник магазину будівельних матеріалів у Гадячі 49-річний Євген Гончаров збирає з усієї області молотки, аби відкрити при магазині музей. Магазин чоловік назвав відповідно — ”Молоток”. Усім, хто принесе до магазину незвичне ручне знаряддя, підприємець дає взамін новий. А серед власників найцікавіших екземплярів на відкритті музею розіграють лотерею. Магазин будматеріалів ”Молоток” працює в Гадячі з весни 2008 року. Його відкрито при Гадяцькому вентиляторному заводі ”Горизонт”. Гончаров одночасно є директором заводу та власником магазину. 
Директор магазину й майбутнього музею ”Молоток” у Гадячі Ольга Будко з експонатами (фото: Наталія БОНДАР) — Хотілося, щоб у магазині якась ізюминка була, — каже він. — Молоток — популярний інструмент у народі. Супроводжує людину все життя. У кожного спеціаліста є свій — і в невропатологів, і в альпіністів. Чув, цікаві молотки використовують космонавти. Найбільш заслужений був на гербі Радянського Союзу. Нині Гончаров збирає до музею молотка експонати. Хвалиться, перший — дитячий надувний інструмент — принесла його донька. Є в колекції знаряддя, які виготовляють на заводі. — Коли розповіли про музей, люди почали зносити не тільки молотки, але й інформацію, розповіді про них, — розповідає Гончаров. Показує старий журнал ”Техника молодежи”, в якому опублікована стаття про молотки. — Ось цей інструмент, — піднімає величезного дерев’яного молотка, — дід із села віддав. Таким робили насічки на жорнах. Уже немає ні жорнів, ні млинів, але прилад зберігся. Одна місцева жителька принесла до музею вірш про молоток. До відкриття музею власник задумав установити на майданчику перед магазином механічний пневматичний молот. Усі принесені знаряддя фіксують у журналі. На кожний причеплено бирку із прізвищем того, хто приніс. Усі ці люди матимуть змогу взяти участь у розіграші призів у день відкриття музею. За цікаві молотки та історії даватимуть золотий сертифікат на участь у розіграші ноутбука. Музей буде на другому поверсі магазину. Матиме площу до 25 кв. м. Поки що експонати складені у великому ящику. — Оцей молоток я приймала, — згадує директор магазину Ольга Будко, 37 років. — Зроблений спеціально із гвоздодьором, і топорик з іншого боку. Чоловік приніс. Говорить, що його дід робив. Два молотка в них залишилося, а один до музею вирішив віддати. Можна показати, як та киянка (дерев’яний молоток у столярстві. — ”ГПУ”) пройшла еволюцію. Ольга показує принесену стару киянку та сучасну, що виготовляє підприємство ”Горизонт”. Окремо лежать підготовлені до виставки сучасні вироби цієї ж фірми. Музей молотка планують відкрити навесні наступного року. |
|
Гадяч вабить до себе, як і 350 років тому ( "Просвіта". Всеукраїнське товариство ім. Тараса Шевченка – Полтавський осередок, 25 вересня 2008 року) Якщо 16 вересня 1658 року Гадяч зібрав чільних політиків тодішньої України, то рівно три з половиною століття по тому – провідних вітчизняних учених. Другий етап міжнародної конференції «Гадяцька унія 1658 року: контроверсії минулого і сучасність», яка проводилась під патронатом Президентів Польщі й України – Лєха Качинського й Віктора Ющенка – за підтримки Міносвіти і науки та облдержадміністрації, розпочався в Полтавському державному педагогічному університеті ім. В.Г. Короленка. А наступного ранку – «перекочував» у приміщення Гадяцького училища культури ім. І.П. Котляревського. Присвячувалась конференція видатній події нашої історії – Гадяцькому договору 1658 року, що фактично був проектом міждержавної спілки України, Польщі та Литви. За угодою, Україна в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою «Великого князівства Руського». Це була перша спроба офіційно об'єднати Україну і поставити її на один рівень з державами Європи, мати власний сейм, суд, адміністрацію, фінанси, армію тощо. Учні й викладачі училища культури, вчителі та інші люди, залюблені в минувшину рідного краю, уважно слухали промови науковців з Києва, Донецька, Полтави. Самі теж у боргу не лишилися: змістовними були доповіді директора Лютенської ЗОШ, депутата райради від «Нашої України», краєзнавця Івана Чайки «Від Любліна до Гадяча – перші кроки до колективної безпеки», вчительки Гадяцької школи Катерини Кулик «Гадяцький договір 1658 – історичні паралелі». Пані Катерина – одна з ініціаторів створення благодійного фонду відродження історичної пам’яті Гадяцького краю. У конкурсі учнівських дослідницьких робіт «Я пишаюся малою батьківщиною», торік започаткованому фондом, узяли участь майже сто дітей. Проект-переможець «Перша спроба європейської інтеграції України» (як ви здогадалися, йдеться саме про Гадяцьку угоду) представили на конференції юні авторки з училища культури ім. Івана Котляревського.Учасники зібрання переглянули фільм «Шлях до Європи – 350 років Гадяцького договору», створений місцевою телерадіокомпанією, побачили тематичні малюнки вихованців навчальних закладів району, літературу про ті події.До 350-річчя Гадяцької угоди приурочили й конкурсну програму «Юний гетьман», учасники якої мали знати історію свого роду, бути кмітливими, ерудованими, дужими й спритними. Звання «Юний гетьман-2008» отримав гадяччанин Богдан Карпенко. Переможців нагородили грамотами й цінними подарунками.За кілька днів мешканці міста й області зібралися на Соборній площі Гадяча на концерт «Золота підкова козацької слави». Окрім традиційних виступів фольклорних колективів, виставок декоративно-прикладного й ужиткового мистецтва, на гостей свята чекали смачний куліш, театралізоване дійство від студентів училища культури (зі справжнісіньким гетьманом Іваном Виговським), вітання від знаного музиканта Тараса Компаніченка та київського гурту «Хореа козацька», інші цікавинки. |
|
Шестиметровий рушник зберігатимуть у музеї ( "Газета по-українськи", 30 вересня 2008 року) 20 вересня в Гадячі відзначали 350-річчя підписання Гадяцького договору. Із цієї нагоди в райцентрі пройшло козацьке свято. Договір 16 вересня 1658-го за ініціативи гетьмана Івана Виговського уклали між Річчю Посполитою та Гетьманщиною. За угодою, Україна мала ввійти до Речі Посполитої та стати третім рівноправним членом союзу Польщі й Литви. На початку святкування гадячан катають вулицями запряженою трійкою коней. Виступають артисти, організували містечко майстрів. На центральній площі, яку із Революції перейменували в Соборну, поставили чотири козацькі курені. Людям роздають вареники та пиріжки. Пригощають кулішем. Прогулюються кілька пар молодят, котрі одружилися цього дня. Театралізоване дійство з нагоди ювілею починають вершники. На сцену запрошують Катерину Остапенко, Марію Харченко, Надію Гребеник, Галину Павленко, Галину Рубан, Тетяну Пшеничну, Світлану Недовіс, Марію Луцай, Людмилу Зубко. Жінки три місяці вишивали до свята шестиметровий рушник. Із рушником тримають портрет гетьмана Івана Виговського. Його намалював викладач місцевого училища культури Григорій Кисіль. Він же став автором малюнка для поштової марки, присвяченої ювілейній даті. Її погасили на сцені. Конверт і рушник зберігатимуться в музеї. По завершенні свята в небо з допомогою повітряних куль випускають шовкове панно із написом ”350”. Урочистості в райцентрі тривали два дні. |
|
Бджолі поставлять пам’ятник ( "Газета по-українськи", 1 жовтня 2008 року) 27 вересня школа бджільництва в Гадячі відзначала 75-річчя. На святкування з’їхалися випускники різних років. Це єдиний навчальний заклад в Україні, який готує бджолярів-маточників. Зранку на подвір’ї школи працюють виставки-продажі. Медом та медовухою пригощає колишній випускник закладу, срібний призер конкурсу медоварів ”Питні меди України-2008” Микола Вертилецький. 1,5 л медовухи коштує 45 грн. Випускники школи — голова Полтавської спілки пасічників Надія Материнко з сином Віталієм — дають пробувати мед. Агропромислова фірма з Харківщини ”Меліса-2003” продає вулики за ціною від 570 до 670 грн, медогонки — від 535 до 1200 грн. Кожну область на святкуванні представляє голова спілки пасічників. Гадяцькі бджолярі Андрій Кора і Василь Хижа запропонували поставити пам’ятник бджолі. Мер міста Тетяна Савченко підтримала ідею. Гадяцький архітектор і скульптор Григорій Сидоренко стане автором пам’ятника. Його спорудять наступного року в центрі міста навпроти бібліотеки. За задумом одне крило бджоли буде направлене на школу бджільництва, друге — на філіал науково-дослідного інституту бджільництва. Нині в школі навчаються 330 учнів. Переважно їх приймають за направленням сільськогосподарських і фермерських господарств. Після навчання всіх працевлаштовують. 1666 року на місці закладу була резиденція гетьмана Івана Брюховецького. 1832-го її розібрали, на фундаменті збудували тюрму. 1930-го приміщення передали сільськогосподарській школі. |
|
Станція Гадяч (Сайт статутного територіально-галузевого об'єднання "Південна залізниця", 2008 рік) «Вас вітає Гадяч — місто козацької слави!», «Гадяч — гетьманська столиця», — такими написами на рекламних банерах зустрічає цієї осені своїх гостей місто, у якому рівно 350 років тому для України «були «прорубані» двері до Європи». Про «двері до Європи», європейський вибір України, який вона зробила три з половиною століття тому, йшлося на міжнародній науковій конференції «Гадяцька унія 1658 року: контроверсії минулого і сучасність», що пройшла минулого місяця в Полтаві та Гадячі в рамках святкування 350-річчя Гадяцького договору. В урочистому відкритті наукового зібрання взяв участь губернатор Полтавщини Валерій Асадчев, привітання учасникам конференції надіслав Президент України… Як відомо, 16 вересня 1658 року в Гадячі, що на той час вже десять років був полковим містом, наступник Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський уклав з представниками польського уряду договір, згідно з яким Україна під назвою «Великого князівства Руського» мала увійти як рівноправна з Польщею і Литвою до нової Речі Посполитої. Втім, у квітні 1659 року під час ратифікації договору в польському сеймі було відкинуто багато положень, у яких йшлося про права і вольності «народу руського», тобто Гадяцька угода, що спершу дійсно мала всі ознаки рівноправного міждержавного союзу, сеймом була фактично вихолощена. Не сприйняла Гадяцьку унію і більшість козацтва, а Виговського — за те, що «ляхам запродався» — позбавили гетьманської булави. У період правління гетьмана Івана Брюховецького (1663 – 1668) в Гадячі містилися його резиденція та уряд. Місто було столицею Лівобережної України, на яку поширювалась влада обранця так званої «Чорної ради». Розташований на високих кручах, укритих розкішними гаями, над мальовничим Пслом, Гадяч давав наснагу для роботи і творчості багатьом відомим діячам української культури і науки. Зокрема, тут народились і якийсь час працювали Михайло Драгоманов, видатний культурно-політичний діяч, якого за значенням для утвердження самосвідомості українців ставлять поруч з Тарасом Шевченком, його сестра письменниця Олена Пчілка. Донька Олени Пчілки, геніальна Леся Українка, що з 1893-го до 1906 року майже щолітку жила в Гадячі, називала місто «краєм лагідної краси», вважала «такою Україною, що українішої й нема»... 
Залізничне сполучення з’явилось тут наприкінці 19 сторіччя. Цьому сприяв тодішній міністр шляхів сполучення Російської імперії Аполлон Костянтинович Кривошеїн, який мав у цій місцевості маєток. Будівництво Гадяцької під’їзної колії нормальної ширини було дозволено Комітетом Міністрів 1 червня 1893 року, а вже 15 жовтня 1894-го дільниця Лохвиця —Гадяч відкрилася для правильного руху. Спорудження лінії мало продовжуватись, але, на жаль, попри всі плани, станція Гадяч так і залишилась тупиковою. За найпершим проектом «чавунка» повинна була пройти від Лохвиці — через Гадяч — до Лебедина. Але від цього відмовилися у тому ж таки 1894 році, коли Кривошеїн пішов у відставку. Пізніше, перед Першою світовою війною, Гадяч мали сполучити залізницею з Охтиркою. 13 березня 1912 року комісія з нових залізниць, закінчивши обговорення проекту будівництва кількох залізничних гілок до державних магістралей, серед першочергових та найбільш нагальних планів назвала спорудження гілки до Південних залізниць — від ст. Охтирка до ст. Гадяч. «Комиссия о новых железных дорогах … по вопросу о сооружении линии Ахтырка — Гадяч предложила предпринимателю — генералу В. В. Максимову осуществить кратчайшее соединение между конечными пунктами, причем линия должна подходить к Чупаховскому и Веприкскому сахарным заводам. К гор. Зенькову должно произвести изыскания для соединения его отдельной ветвью, которая могла бы в будущем стать частью магистрали, проектируемой от ст. Полтава к ст. Конотоп или к ст. Путивль», — повідомляв 7 квітня 1912 року «Вестник ЮЖД». Перша світова війна зупинила бурхливий розвиток залізничного транспорту Російської імперії, тож проекту лінії Гадяч — Охтирка не судилося стати реальністю. А просторий залізничний вокзал, який було побудовано з розрахунку на те, що станція має бути вузловою, у 1943 році підірвали німці... Нині лише залізничний насип, що був збудований до села Мартинівка, та кам’яні мостові опори через річки Грунь та Псел нагадують про колишні плани. Сьогодні Гадяч — це, перш за все, місто нафтогазового комплексу, залізничників тут зовсім небагато. Але все одно, залізниця відіграє значну роль у житті міста і району. На станції Гадяч — вантажній, 4-го класу, обладнаній напівавтоматичним блокуванням, зі значним колійним розвитком (11 станційних, 12 під’їзних колій) — жваво ведуться вантажно-розвантажувальні роботи. Цьогоріч тут завантажено близько трьох тисяч вагонів, розвантажено — дві тисячі. Основний номенклатурний вантаж — зерно. З квітня воно йде суцільним потоком — спочатку старого врожаю, потім цьогорічного. Виручка ж від продажу квитків на пасажирські поїзди дальнього слідування за системою «Експрес» склала за 10 місяців 2009 року 952 тисячі гривень – майже мільйон! Жителі Гадяцького, Зіньківського та Липоводолинського районів купують залізничні квитки в Гадячі, а потім, кому як потрібно і зручно, сідають на потяги в Полтаві, Ромодані, Харкові, Ромнах чи Миргороді. Вокзал станції теплий, затишний та компактний. Його збудували на місці зруйнованого під час війни у 1968 році. У 2001-му, до 10-річчя незалежності України, Південною залізницею була проведена реконструкція будівлі, відреставровано посадочну платформу, у привокзальному сквері збудовано альтанку для пасажирів. І хоча з тих пір пройшло вже сім років, ремонт наче вчора проведений. У кожній дрібниці відчувається дбайлива жіноча рука начальника станції Катерини Мартишевської. Катерина Іванівна, навіть зовні та манерою розмови, — справжня українська господиня, моторна, метка, рішуча та працелюбна. Певно, саме ці риси допомагають їй у роботі, бо за сумлінну працю вона нагороджена знаком «Залізнична Слава» всіх трьох ступенів. Серед кращих працівників колективу станції (всього їх 18) Мартишевська називає чергову по станції Ганну Батряк та її сина, складача поїздів Руслана Батряка, чергову по станції Ірину Рубан та її чоловіка, складача поїздів Андрія Рубана, товарного касира Валентину Євсєєву, яка працює на цій посаді 30 років, квиткового касира Галину Грибинник. А всі питання утримання облаштувань Катерина Іванівна вирішує з дорожнім майстром Роменської дистанції колії Тиміром Алманбетовим, старшим електромеханіком Миколою Жаданом і електромеханіком Сергієм Лоєнком (ШЧ Кременчук), оглядачем-ремонтником вагонів Іваном Коваленком (ВЧД Кременчук). Звичайно, для гадяцьких залізничників їхня станція — найкраща. Але є й такі, хто щиро переймається давніми нереалізованими проектами… |
|
У п’ятирічної Тані дві мами ( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 3 жовтня 2008 року) А у обох мам – дев’ятеро дітей. Щоправда тата у них поки немає, але, як пообіцяли, незабаром з’явиться. Йдеться про житловий комплекс, створений на базі Гадяцького дитячого будинку, який об’єднав дітей за родинними ознаками „Родинний затишок” та „Надія”. До „Родинного затишку” завітали і полтавські журналісти. Мушу зазначити, - якраз вчасно – прямо на млинці. Їх готувала для себе та своїх старших братика і сестрички, які були в школі, п’ятирічна Танечка. Звичайно - з допомогою мами (так тут діти називають виховательок). А ще вони разом зробили салат із капусти та зварили компот. „А розкажи гостям, Танюш, з чого ми компот з тобою варили, - запитує „мама”. – З винограду, - каже тихесенько дівчинка, засоромившись через присутність гостей. – А ще з чого? - допитується вихователька. – З яблуками і сливами”, - відповіла Таня. 
У „Родинному затишку” живе 9 дітей – це 4 сім’ї. Четверо з них уже ходять до школи: двоє у перший клас і двоє у п’ятий. За ними доглядають дві виховательки-мами та няня. Виховательки допомагають дітям не лише по господарству, а й разом з ними вчать уроки. „Зараз тут у нас дітки від 2, 5 до 11 років. Раніше у цьому закладі діти були тільки до семирічного віку, а зараз, якщо підуть навчатися, то й до 23 років можуть жити, - розповіла вихователька-мама Людмила Головко. Пообіцяли діткам, що окрім мам скоро у них з’явиться й тато. „Ми будемо претендувати на те, щоб у нас у сім’ї були батько і мати, - говорить заступник голови ОДА Надія Мякушко. - Працівники („мами” – авт.) про це вже знають – нехай спілкуються з чоловіками. Це може бути й просто чужий чоловік, співробітник, брат, кузен. Не обов’язково, щоб законний. Кожен з них проходитиме спеціальне навчання”, - додала вона. Також Надія Мякушко пояснила мету перепрофілювання Гадяцького дитячого будинку у сімейний (першими ластівками й стали „Родинний затишок” та „Надія”). „Ці діточки сюди потрапляли, як правило, після Кременчуцького будинку дитини. Щоб не травмувати дітей тричі: перший раз - забравши від батьків (чи мати сама покидає), другий раз – сюди перевезти, третій – віддавати у школу-інтернат. Тепер, якщо дитина сюди потрапила, то звідси піде або в сім’ю, або буде тут аж до 18 років. А якщо піде навчатися, то й до 23 років. Ці „мами” будуть супроводжувати їх все життя. Звідціля вони підуть у школу, училище, технікум, працювати, а хто схоче, то й заміж”, - сказала Надія Мякушко. За її словами, цього річ вперше в історії цього закладу діти з інтернату пішли до школи. Їх за ручки повели у перший клас мами-виховательки. 
До речі, у закладі виховується 35 дітей, з них 12 мають родинні стосунки. Директором тут працює Світлана Литвиненко. Гадяцький дитячий будинок працює з 1968 року. |
|
На святкуванні Дня вулиці малюватимуть графіті ( "Газета по-українськи", 7 жовтня 2008 року) 8–9 жовтня на стадіоні Гадяцької гімназії відбудеться конкурс графіті. Його приурочили відзначенню Дня Гетьманської вулиці в місті. Учасники конкурсу малюватимуть місця та будівлі Гадяча, козаків, українських гетьманів. Конкурс розпочнеться о 15.00. У ньому зможуть взяти участь всі охочі. У п’ятницю святкуватимуть День Гетьманської вулиці. Його організовує Гадяцька гімназія. Вшанують ветеранів, проведуть конкурси, ігри. На завершення запланували феєрверк. Виступить творчий колектив народного артиста України Мар’яна Гаденка. Початок о 16.00 на вулиці перед гімназією. |
|
( "Газета по-українськи", 9 жовтня 2008 року) ”Газета по-українськи” визначила десятку найзавидніших женихів області. Статус з’ясовували за матеріальними статками чоловіків, впливовістю, відомістю в місті чи районі, родинними зв’язками. Опитали журналістів, посадовців, бізнесменів, впливових людей. Спілкувалися із завидними женихами, їхніми друзями, знайомими, родичами. Не визначали місць у рейтингу, бо кожен із обраних є відомим та успішним у своєму місті чи районі. Олег Литвиненко, 34 роки, Гадяч 
Робота. Керівник оптової фірми, яка розвозить морозиво. Родина. Батько Олега в минулому будівельник, матір працювала в дитсадку. Квартира. Має власний будинок, живе сам. За два роки відремонтував дім та облаштував подвір’я. У дворі поставив вітряк, зробив колодязь, побудував альтанку, гойдалку. Розбив доріжки та газони. На них поставив садово-паркові скульптури — лелеку, собаку, декоративні гриби. У дворі Литвиненка є квіти. Запевняє, квіти, як жінка, — їх треба любити, постійно доглядати. АВТО. Має власний автомобіль ”фольксваґен”, але найчастіше їздить спортивним велосипедом. Освіта. Закінчив Харківську академію культури. Хобі. Грає на баяні та гітарі. Уранці і ввечері вигулює містом німецьку вівчарку. Де МОЖНА ЗУСТРІТИ. — Мої друзі — це працівники фірми, — розповідає Литвиненко. — Любимо зустрітися після роботи. Сходити на природу, порибалити на Пслі. До нічних клубів, ресторанів, кафе Олег ходить рідко. Вільний час присвячує облаштуванню садиби, риболовлі. |
|
Альпіністи з Гадяча зійшли на найвищу гору Європи ( "Газета по-українськи", 10 жовтня 2008 року) На найвищу вершину Європи — гору Ельбрус на Кавказі, заввишки 5,6 тис. м — наприкінці вересня зійшли альпіністи з Гадяцького туристичного клубу ”Лотос”. 
Із Гадяча їхали 22 години мікроавтобусом 1,5 тис. км. Кожному дорога й харчування обійшлися в 1,1–1,2 тис. грн. У групі було 11 туристів. Перед самою вершиною завжди розбивають базовий табір. Тож на вершину зійшли тільки сім. Наймолодшою була учениця Гадяцької школи N4 Наталія Фролова, 14 років. Її батько — 40-річний Сергій Фролов — керівник групи. Інші учасники — дорослі, студенти. Всі — випускники клубу ”Лотос”. Ним також керує Сергій Фролов. Він на Ельбрус сходив уже кілька разів. Маршрут гадячан мав другу категорію складності. Шоста — найскладніша. Заходили по Ачкер’якольському лавовому потоку зі східної сторони Ельбрусу. Перед цим пройшли перевали Ірік-Субаши і Джеклангол. — Перший перевал — суцільний льодовик із нахилом градусів під 70, снігу нема, йшли в кошках (спеціальне спорядження на ноги з металічними виступами, щоб ”чіплятися” за кригу. — ”ГПУ”), — розповідає Фролов. — На перевалі лежала записка від групи з Дніпропетровська, залишена ще 2006-го. На цей перевал ходять нечасто. Гадячани теж залишили повідомлення про склад групи, маршрут. Льодовик за день не пройшли. — Стоїш на кризі, а в ній дна не видно. У половини учасників з’явилося питання: ”Чого я сюди пішов?” — продовжує Сергій Фролов. — Зіпсувалася погода. Почалася електризація повітря. Всі одягнуті в синтетику, одяг почав лущати, ніби хтось тебе заряджає. Палець виставляєш, а він іскрить. Хочеш звести всі разом, а між ними — блискавка. Потім почалася завірюха, почав сипати мілкий град. Почало вечоріти, а спускатися нікуди. У льодовику знайшли нішу, поставили три палатки, навкруги прірва. Так і заночували. Вранці прокинулися, над палатками та рюкзаками — метр снігу. За сім годин піднялися з останнього базового табору на вершину. Пробули там 30 хв. і чимдуж спускатися тією ж дорогою. — Бо піднявся вітер, курява. Аж з ніг почало зносити, — згадує Фролов. Наступного року альпіністи планують піднятися на Ельбрус іншим маршрутом. Дитячому туристичному клубу ”Лотос” — 15 років. Діє в Гадячі при школі N4. У спортзалі збудували скеледром. На ньому відбуваються тренування й змагання з лазіння по скелі. За відвідування занять платять 30 грн щомісяця. За ці гроші купують спорядження. Скажімо, 60-метрова мотузка коштує 700 грн, а до неї потрібно 13 відтяжок-кріплень по 85 грн кожна. У жовтні в ”Лотос” набрали нову групу із 30 дітей. Клуб бере участь у багатьох змаганнях зі скелелазіння. Сергій Фролов із дружиною Іриною, 38 років, мають у Гадячі взуттєву майстерню. Чоловік у туризмі — із 16 років. Цією справою займаються троє дітей Фролових — 14-річні двійнята Наталія і Тетяна та 18-річний син Віталій, студент Харківського інституту радіоелектроніки. Ірина скелелазінням не захоплюється. |
|
Триразові чемпіони України ("Гадяцький вісник", №81(11082), 11 жовтня 2008 року) У місті Переяславі-Хмельницькому Київської області проводився Всеукраїнський футбольний фестиваль «Даруймо радість дітям» серед команд юнаків та дівчат шкіл-інтернатів 1993-94 років народження. Організатор змагань — Всеукраїнське фізкультурно-спортивне товариство «Колос». Для участі у фінальних іграх була запрошена футбольна команда «Інтер» юнаків Гадяцької школи-інтернату, як минулорічний чемпіон. Взяла участь також інтернатівська команда дівчат, яка стала цьогорічним переможцем у зональних іграх. Юні гадяцькі футболісти перемогли футбольні команди Київської, Вінницької, Донецької, Чернігівської областей і втретє стали чемпіонами України. Команда дівчат зайняла третє місце. 
У місті Яготині Київської області відбулися урочистості, під час яких міністр України у справах сім'ї, молоді та спорту Юрій Павленко вручив юнакам футбольного клубу «Інтер» кубок, диплом та комплект форми для команди і футбольні м'ячі. Інтернатівці сфотографувалися на згадку разом із міністром. Від Полтавської обласної організації спортивного товариства «Колос» її голова Анатолій Головань вручив спортивні костюми та м'ячі. В тому, що команда досягла успіху, заслуга директора школи-інтернату, заслуженого працівника освіти України Володимира Беседи та тренерів команд — відмінника освіти Василя Ванди і Миколи Колотвінова. |
|
( "Газета по-українськи", 16 жовтня 2008 року) ”Газета по-українськи” визначила десятку найбажаніших наречених області. Статус з’ясовували за матеріальними статками, популярністю у своєму місті чи районі, родинними зв’язками, особистими досягненнями. Аби визначити десятку, опитали журналістів, посадовців, бізнесменів, впливових людей. Спілкувалися із завидними нареченими, їхніми друзями, знайомими, родичами. Не визначали місць у рейтингу, бо кожна є відомою та успішною в своєму місті чи районі. 
РОБОТА. Працює лікарем-лаборантом Гадяцької районної санепідемстанції. Член Гадяцького інтелектуального клубу гри ”Що? Де? Коли?”. ОСВІТА. Біолог. РОДИНА. Живе з батьками в приватному будинку. ХОБІ. Серед її захоплень — різнопланова музика, сучасна література і краєзнавчі подорожі. — Не можна подорожувати за кордоном, не взнавши рідну країну, — каже Жанна. Захоплюється флористикою. Цінує широту душі ДРУЗІ ПРО НЕЇ. — Представник нової української інтелігенції. Розумниця з великим почуттям гумору, — характеризує Жанну подруга Леся. — Вона делікатна, тактична, добра. Цінує в людях відданість і широту душі. Друзі Жанни живуть по всій Україні. ПРО ЧОЛОВІКІВ. — Не подобається хамство, підлість, — перераховує Жанна. — Пробачити можу навіть фізичну зраду, але духовну не прощу. |
|
Через фонтан води з газом селяни розкупили всі пігулки від головного болю ( "Газета по-українськи", 16 жовтня 2008 року) Із 3 жовтня в селі Великі Будища Гадяцького району з недіючої газової свердловини б’є струмінь води заввишки 1,5 м, діаметром до 1 м. Її на поверхню зі швидкістю 400 куб. м/год витісняє газ. Під напором вода витікає з майже 800-метрової глибини. Через аварію порушилися земляні пласти, з яких беруть питну воду для Гадяча. У жителів Великих Будищ зникла вода в криницях. Люди скаржаться на головний біль. 
Спочатку навкруги фонтану, що б’є на полі місцевої школи за селом, технікою управління ”Полтавагазвидобування” вирили глибокий рів. Довкола зробили чотири великих сховища для води. Із початку аварії витекло 600–700 куб. м рідини за добу, нині — 400. — Воду беремо на аналіз щодня, — розповідає головний геолог газовидобувного управління Адам Куль. — Вона хімічно не забруднена. У воді лише глина та пісок. Очищаємо її відстоюванням у сховищах. Із останнього сховища насосами брудну рідину пожежними рукавами зливають до балки. Біля шлангів чатують два охоронці. Вода кілька кілометрів тече балкою і луками до річки Грунь, має темно-сірий колір, потім впадає у Псел. У ній багато піску та глини. На поверхні — масна плівка з чорним осадом. За 4 км за течією річки, пастухи напувають худобу. — Може, і є якась хімія, але ж виходу не маємо, — хитає головою один із чоловіків. — Корів треба чимось поїти. Після аварії сильно болять голови. На головний біль скаржаться багато жителів Великих Будищ. — За себе не страшно. Вже піввіку прожила, — каже працівниця Великобудищанської сільради, називатися не хоче. — За дітей страшно. Ми їх по родичах розвезли б, та нас усе заспокоюють. У місцевій аптеці 57-річна санітарка Марія Лагута розповідає, що завідувачка аптеки поїхала за новими ліками — розібрали всі пігулки від головного болю. — Водою з колодязів не користуємося, запретила санстанція, — говорить сільський фельдшер Володимир Аврамко. — Із вагітних матерів і батьків малих дітей беремо розписки і попереджаємо, щоб не пили воду з колодязів. Одна дитина навіть у лікарні лежала через це. Жителі села жаліються, що після аварії колодязі обміліли. Можна набрати лише кілька відер води. Вона має неприємний запах. На полі вода виривається з-під землі із газом. Над фонтаном стоїть туман. — Десь три-п’ять тисяч кубів газу за добу виходить у повітря. Це штатна ситуація, — говорить Адам Куль. — За десять метрів від свердловини тиск газу в нормі. Біля аварійної свердловини нині бурять ще дві. Через них трубами хочуть забрати частину води з аварійної. Так сподіваються зменшити тиск води і тоді засипати отвір, з якого вона витікає. — Скважині більше 30 років. Середовище внизу хімічно агресивне, — пояснює ситуацію заступник голови комісії з екології Гадяцької райради Микола Торяник. — Насичена газами, баритом та іншими хімічними реактивами вода може забруднити водоносні горизонти на глибині. У селі Книшівка Гадяцького району, що за 6 км від Великих Будищ, на воді, яку дістають зі свердловини завглибшки 180 м, також з’явилася масляна плівка. — Раніше такого не було, — говорить 59-річний Юрій Павлюченко з Книшівки. — Через три дні після аварії помітили негаразди з водою в Будищах. |
|
Школярі шукали гроші в купі сіна ( "Газета по-українськи", 16 жовтня 2008 року) 8–9 жовтня в Гадячі відзначили свято вулиці Гетьманська. Його організувала розташована на ній гімназія. Раніше вулиця називалася Роменською. Три місяці тому її перейменували. Учні розмальовують графіті стіни стадіону гімназії. Біля гімназії організували виставку майже 300 учнівських вишивок. На святі безкоштовно виступив народний артист України Мар’ян Гаденко. Учителі закладу товаришують з ним. Для школярів організовують конкурси. Ставлять стіл із мисками вареників, піци. Змагаються, хто швидше з’їсть. Ведучі свята виносять на сцену кілька оберемків сіна. У нього ховають 50-гривневу купюру. Понад десять дітей за командою кидаються на сіно. Верещать, відпихають одне одного. Із купи вилазить Роман Козаченко. Тримає 50 грн. — Ледь не задавили, — відсапується хлопець. Після феєрверку безкоштовно роздають торт. |
|
Голод крокував Україною 22 місяці ("Базар Медіа в Україні", №42(381), 16 жовтня 2008 року) 6 вересня в Україні розпочалася акція «33 хвилини», покликана увічнити пам'ять жертв Голодоморів, від яких, за підрахунками, загинуло близько 10 мільйонів наших співвітчизників. Захід ініціювала всеукраїнська молодіжна організація «Пласт» за підтримки Президента України, прагнучи посилити увагу суспільства до злочинів колишньої тоталітарної системи. Головне завдання, що ставлять перед собою організатори заходу - це доступно розповісти про злочини сталінського комуністичного режиму, вшанувати жертви Голодомору, а також переключити тему Голодомору на персональний рівень від «мільйонів жертв» до конкретних прізвищ жертв. 
Акція «33 хвилини» триватиме до 22 листопада у всіх обласних та районних центрах України і є складовою міжнародної акції «Незгасима свічка», що присвячена 75-річниці Голодомору. Вранці 11 жовтня, біля пам'ятного знаку жертвам голодомору у Гадячі, зібралися старшокласники та вчителі Гадяцької спеціалізованої школи І-III ст. №4, щоб вшанувати пам'ять заморених голодом. 
Голод - страшенна біда людства. 1933 рік - це перший і єдиний випадок за всю історію людства, коли голод організували правителі країни. Такого не знала жодна країна у жодні часи. Масове голодування селян розпочалось у грудні 1931 року і тривало до вересня 1933 року. Голод крокував Україною 22 місяці. Він забирав найкраще, що є в нації - гени розуму, здоров'я, досконалості, гени милосердя й справедливості, людяності і відваги, усіх мислимих людських чеснот і талантів. 06ривався вічний живий ланцюг поколінь. Українському народові, який ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він досі не знав. Протягом символічних 33 хвилин молодь, запаливши свічки, зачитувала імена та прізвища людей загиблих у 1932-33 роках. Акція пройшла при підтримці відділу внутрішньої політики райдержадміністрації. |
|
Графіті: мистецтво чи стінообписування? ("Базар Медіа в Україні", №42(381), 16 жовтня 2008 року) Мабуть, і ви, коли йдете по вулиці, не раз помічали розмальовані стіни, які дратують погляд. Ганебні малюночки на кожному кроці. Але художники настінних картин сприймають це зовсім по-іншому. Для одних графіті - це дитячі пустощі, а для тих, хто знає історію виникнення цього художнього виду - сучасне мистецтво. Преса пише багато поганого про графіті, можливо і заслужено, бо ті „ганебні малюночки" та написи на парканах і стінах аж ніяк не можна назвати мистецтвом графіті. Але існують люди, які шукають компроміс і захищають цю культуру і у нашому місті. Один із них, директор Гадяцької гімназії Олександр Олексійович Зозуля. Саме за його ініціативи у програму святкування дня вулиці Гетьманської був включений конкурс графіті. „Підлітки почали писати свої імена, псевдоніми на стінах міста, вони обписують все, що потрапляє під руку, - говорить Олександр Олексійович. Ось я і запропонував, нехай малюють на бетонній стіні на території гімназії, де вони сміливо і сповна можуть себе реалізувати, а в результаті - замість сірості та одноманітності - малюнки всіх кольорів веселки, що тішать око перехожих. Тематикою було обрано - „Гадяч - гетьманська столиця". Бажаючих виявилося чимало. Спочатку слухали умови конкурсу з насторогою, але потім творча робота поглинула їх повністю. 
Переможці - команда „Галіон" Однією з 4 команд-учасниць була команда „Легенди Заяру". її учасники - хлопці 13-15 років: Владислав Паньків, Богдан Юзефович, Віталій Козирь та Ярослав Кириченко. „Фарби купували самі, ескіз придумали разом, а виготовив його Ярослав Козер, - розповідають Влад Паньків та Богдан Юзефович. - Той стиль, що використовуємо ми, називається - диким. Це коли малюється чи пишеться щось заплутано і незрозуміло. Нам подобається. Основні кольори наших малюнків червоний, білий і чорний. Коли ми починали писати, то тільки такі кольори були в продажу. Та потім, з кожним разом їх поєднання нам подобалося все більше." 
Команда „Легенди Заяру" (зліва на право - Ярослав Кириченко, Владислав Паньків, Віталій Козер, Богдан Юзефович) біля свого малюнку Владислав Паньків, до того ж, розповів історію виникнення стилю графіті. Хлопці, перебиваючи один одного, запевнили, що малюють тільки у підвалах та на парканах, де їм дозволяють. І висловили побажання частіше організовувати такі конкурси або надавати для розпису місця. Після підведення підсумків переможцем стала команда „Галіон" Гадяцької гімназії (Антон Дмитрієв, Ростислав Бакренєв, Ігор Мотрич, Олександр Панченко, Владислав Сліпаков). |
|
Невтомна фантазія митця ("Базар Медіа в Україні", №42(381), 16 жовтня 2008 року) - Мистецтво - це те прекрасне, що є у нашому сірому одноманітному житті. Скульптура, живопис вносять у наші будні яскраві фарби свята,- починає розмову гадяцький художник і скульптор В'ячеслав Костянтинович Мороз. Це робота, яка приносить радість, задоволення не тільки майстру, а й тим, хто потім милується її плодами. 
В.К.Мороз за роботою - Нещодавно Заяр стала прикрашати чудова скульптурна композиція у вигляді арки, автором якої Ви є. Розкажіть, будь-ласка, що наштовхнуло на втілення такої ідеї? - До мене звернувся приватний підприємець Віктор Оленченко з проханням доповнити скульптурний ансамбль, розташований біля магазину «Хуторянка» ще й аркою-входом. Тема була визначена одразу: хуторянка. Працював спочатку над ескізом. Я подумав, що найкраще розкриє задану тему композиція з двох поєднаних між собою арок у вигляді стовбурів дерев. На невеликих майданчиках біля основи арки я вирішив розташувати скульптури козака, жінки-українки в національному костюмі, хлопця з сопілкою та пари гусей. Зверху композицію увінчує лелече гніздо. Раніше вважалося: якщо на будинку оселилися лелеки, то це на щастя. Я вирішив прикрасити арку саме такою композицією, щоб заяряни, та і всі гадячани були щасливими. Лелек у гнізді двоє - щоб завжди була пара. 
Біля магазину «Хуторянка» - Чи вдалася композиція такою, якою Ви її задумували? - Звичайно, завжди хочеться, щоб було ще краще. Ви ж розумієте, що бетон - це не глина, всю роботу потрібно виконувати швидко, щоб розчин не встигав висихати, бо потім доведеться довбати скульптуру, а накладати додаткові шари не можна, бо вони все одно триматися не будуть і відпадуть через деякий час. В цілому, вийшло непогано. Думаю, що моя скульптура буде приносити задоволення всім, хто її побачить. |
|
«Світанок» бального танцю ("Базар Медіа в Україні", №42(381), 16 жовтня 2008 року) При Гадяцькій дитячій музичній школі створено єдиний в місті та районі ансамбль бального танцю «СвіТанок» під керівництвом Надії Іванівни Суіменко «У листопаді 2007 року до мене звернулася викладач Гадяцького училища культури ім.І.П.Котляревського Надія Іванівна Суіменко з проханням допомогти створити ансамбль бального танцю, - коментує директор Гадяцької дитячої музичної школи Григорій Миколайович Сидоренко. - Я з радістю відгукнувся на її прохання. Вже в березні ми почали набір учнів до створюваного класу. Бажаючих було дуже багато: молодші школярі та старшокласники, яким не байдуже до мистецтва. Зверталися і дорослі, що хотіли опанувати складне мистецтво бального танцю. В результаті було створено молодшу і старшу групи дітей та організовано індивідуальні заняття для дорослих. Я вважаю, що це добра ідея, адже діти будуть долучатися до прекрасного у позаурочний час, а не проводити його у пошуку якогось нецікавого і малокорисного заняття.» На уроках у класі панує творча атмосфера. Всі викладаються на повну, щоб опанувати складне мистецтво бального танцю. Знайомство з діяльністю ансамблю продовжує завуч Гадяцької дитячої музичної школи Омельченко Ольга Віленівна: «Всі види мистецтва несуть у дитячу душу радість, задоволення. Бальний танець не тільки допомагає навчитися гарно рухатися, а й виробляє особливу манеру поведінки. Менуети, сарабанди, вальси - прекрасні танці, що вчать дітей бути ввічливими, спокійними. Я вважаю, що наше нововведення у майбутньому принесе гарні плоди і через декілька років ми зможемо пишатися тим, що підготували перший випуск по спеціальності бальний танець.» Учасники ансамблю радо відвідують заняття, готуючись до концертів, активними учасниками яких вони є. Для дітей - можливість навчитися чогось нового, цікавого. Танцюючи, можна відчути себе більш розкутими, виразити свої емоції та почуття. Самба, вальс, ча-ча-ча, драйв, танго дають дітям можливість почуватися маленькими зірочками, які незабаром засяють на сцені. 
Старша група ансамблю з керівником Н.І.Суіменко Надія Іванівна Суіменко не покладаючи рук працює над вихованням у дітей почуття індивідуальності, артистизму. Вона з 6 років на сцені. Спочатку займалася народними танцями, а під час навчання в Полтавському педагогічному інституті захопилася бальною хореографією і вирішила, що не тільки сама танцюватиме, а й буде навчати інших. «У бальному танці мене приваблюють неповторні ритми, рухи, а також почуття, які вони викликають. Оскільки після виходу програми «Танці з зірками» багато дітей і дорослих виявили бажання опанувати мистецтво танцю, я вирішила спробувати організувати ансамбль «СвіТанок». Назва поєднує в собі два слова - свій танок. Наші композиції створені на основі рухів бального танцю. Вони своєрідні, неповторні, придумані саме нами. Бальний танець - це стиль життя, а не тільки мистецтво.» Спілкування з учасниками ансамблю приносить радість, тому запрошуємо всіх бажаючих приєднатися до «СвіТанку», щоб обрати танець як хобі, яке дає змогу відчути себе зіркою. |
|
Нам було про що згадати і розповісти ("Базар Медіа в Україні", №42(381), 16 жовтня 2008 року) Взятися за перо спонукала мене надзвичайно важлива в моєму власному житті та в житті нашого міста подія. 23 вересня цього року Гадяцька школа-інтернат ім.Є.П.Кочергіна відзначила славний ювілей - 50-річчя з дня заснування. Про цю важливу подію не тільки в місті, а й в області було відомо набагато раніше вказаної дати. Ми, вихованці цієї школи першого набору, з великим хвилюванням чекали цього дня. Я часто згадувала про той доленосний у моєму житті день. 23 вересня 1958 року нас під своє крило зібрала рідна школа, щоб зігріти, нагодувати, дати освіту і вивести в люди. Сонячний, теплий, вересневий день для нас, майже 200 вихованців, став початком нового життя. Більшість із нас не мали батьків (вони загинули на війні або померли від отриманих ран вже після неї). Для нас дітей-сиріт та напівсиріт, стали самою найріднішою і найтеплішою домівкою стіни рідної школи. А батьками, які разом з нами пережили всі труднощі (їх неможливо описати), стали: Ф.В.Бондаренко, П.П.Коломієць, В.В.Павелко, М.К.Андрієвський, М.Ф.Кужим, Г.Ф.Попко, В.Л.Кужим, В.А.Марченко, В.І.Тупкало, М.Ю.Коломієць, В.М.Дикий, А.І.Дзвоник, Р.М.Кузьменко, Г.П.Перепадя, Н.Ф.Вовк, М.І.Вовк, О.М.Клочан, В.М.Тимошенко, В.П.Калмикова, Н.В.Тяло, К.І.Дузь, О.І.Сова, А.П.Погоріла та багато інших вчителів, вихователів, інших працівників школи. Таких шкіл, як наша, на той час було небагато. Ніякої методики по вихованню такого складного підбору учнів у педколективу не було. Все випробовувалося у повсякденному житті. Навіть зараз, з позиції дорослої людини (я за фахом педагог), не можу збагнути, як витримували таке моральне і фізичне навантаження наші наставники. На озброєння за основу була взята методика великого педагога XX ст. А.С.Макаренка. Величезна роль у вихованні відводилася учнівському самоврядуванню. У перший рік навчання у школі не було піонерської організації (дружини). І тому, найвищим колективним органом учнівського самоврядування була рада колективу. Я була обрана першим головою ради колективу (пізніше дружини). Члени ради колективу несли величезну відповідальність за всі сфери багатогранного учнівського життя незвичайної школи. Проблем було дуже багато, і як в кожній незаможній родині. В перші роки для гадячан ми були „інкубаторцями" - так нас образливо називали. Але головну заповідь інтернатівця - „Завжди і скрізь бережи честь школи-інтернату", ми чесно несемо все своє життя. Наші наставники, попри свою молодість, були мудрими психологами і чуйними до чужого болю людьми. Вони навчали нас тому, щоб думки, слова, конкретні справи завжди співпадали. Вже через рік-другий школа-інтернат почала завойовувати авторитет і пошану. Коли інтернатівський духовий оркестр йшов вулицями Гадяча, ним милувалося все місто. Виступи художньої самодіяльності ставали дійсно визначною подією в культурному житті міста. Я не говорю вже за спортивні досягнення наших вихованців-спортсменів. За цих всіх успіхів образливе „інкубуторці" почало забуватися. Своїм працелюбством, почуттям власної гідності, патріотизмом до рідної школи ми створювали сучасний „імідж" навчального закладу. Багато батьків, колишніх випускників закладу, та й не тільки, бажають щоб їх діти навчалися саме у школі-інтернат. З новим директором - нові погляди. Такий лейтмотив золотого ювілею моєї рідної школи. Ось я і підійшла до ще одного моменту, який хочу озвучити. Нам, першим вихованцям, на все життя запам'яталися слова М.К.Андрієвського (його вклад у розбудову навчального закладу важко переоцінити): „Не забувайте, що ви всі брати і сестри, допомагайте один одному." Нам було, що розповісти сучасним інтернатівцям. Але так сталося, що ми не зрозуміли коли і як запросили нас на цей ювілей. Не один з нас витирав сльози, згадуючи своє складне дитинство, але на жаль, це було не в стінах рідного дому. Дорогі мої однокласники, „інкубаторці", вітаю Вас дійсно з доленосним для кожного з нас святом. Зичу Вам міцного здоров'я, великого сімейного щастя, благополуччя і успіху в усіх сферах Вашого життя. Головне - збережіть і передайте своїм дітям, внукам, правнукам ті риси людяності, порядності, чуйності, які по крупицям закладали в наші душі інтернатівські наставники. |
|
Нова зустріч з книгою ("Базар Медіа в Україні", №42(381), 16 жовтня 2008 року) Без перебільшення наш час можна назвати динамічно стихійним, бурхливим, переповненим різними катаклізмами, демографічними вибухами, час, що несе певні негаразди, роздратування, психологічну нестійкість. І в такий період людина шукає рівноваги, альтернативи свого буття на Землі. Як на мене, то душевний спокій, гармонійну єдність із Всесвітом ми черпаємо із книг. І кожна нова зустріч із доробками письменників, безперечно, - це велика радість. Для нас, українських філологів району, таким святом стала звістка про нову книгу, яку видав Гадяцький районний методичний кабінет «Вивчення біографії письменників на уроках української літератури в 9-12 класах». Цей посібник, за словами упорядника Ігоря Гіцмана, - це "плід роботи учителів української філології Гадяцького району. Майже півсотні практиків надали свої матеріали, творчі розробки для створення цього методичного посібника..." Куратор даного проекту - методист районного відділу освіти Киреєва Галина Мирославівна. Посібник створено під загальною редакцією завідуючої Гадяцьким районним методичним кабінетом Пилипенко Ніни Вікторівни. Хочеться висловити щиру вдячність за постійний юнацький запал, за творчий ентузіазм упоряднику Гіцману Ігорю Анатолійовичу. Завдяки творчому "горінню" та невичерпній насназі до удосконалення методики викладання української літератури, він знайшов зручний і водночас оптимально-науковий спосіб вивчення біографії письменників у 9-12 класах за новою програмою. "Скажемо відверто, - зазначає Ігор Анатолійович, - на шляху до створення цієї колекції уроків було немало труднощів, але й немало приємних відкриттів. І людських і методичних... І кожного разу щеміло серце: є ще порох в порохівницях..." Приємно відзначити, що автори розроблених і поданих до проекту уроків безкоштовно отримали примірник разом із найщирішими побажаннями успіхів у викладанні літератури. Завдяки міцному та обдарованому осереддю, існує, плідно розвивається методичне об'єднання вчителів української філології. |
|
На зйомки фільму відбирали пишнотілих жінок ( "Газета по-українськи", 20 листопада 2008 року) На фото 1959 року — актори та місцеві жителі — учасники масовки під час зйомок у Гадячі фільму за повістю Миколи Гоголя ”Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”. Стрічку знімала група Одеської кіностудії. 
Актори й учасники масовки у Сарах Гадяцького району під час зйомок фільму ”Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”. Ліворуч — гадячанка Олександра Жигульова (фото з архіву Людмили Король) У Гадяцькому районі довго шукали для зйомок дерев’яну церкву часів Гоголя. Її знайшли в селі Сари. Велику калюжу посеред села навмисно наливали водою. Хати в селі вже були вкриті черепицею або залізом. Їх зверху покривали соломою, ставні розфарбовували. — Моя мати Олександра Жигульова йшла на роботу повз готель. На ґанку стояли кілька чоловіків респектабельного виду. Між ними була працівник Будинку культури Катерина Лукаш. Вона показала на маму. Того ж дня до неї на роботу в артіль ”Червоний кооператор” прийшли із кіностудії та пояснили, що підбирають пишнотілих жінок на роль панночок. Директор відпустив на зйомки, — розповідає жителька Гадяча Людмила Король, 55 років. — У масовках брали участь багато місцевих. Лідію Вовк зупинили в овочевому магазині, Пашу Білан і Марію Мартишевську — біля хлібного магазину. Літні сцени знімали холодної осені. Жінки були в легких платтях. — Мама носила за собою піджака, весь час між зйомками грілася, — продовжує Людмила Олексіївна. — Одна з актрис за сценарієм була одягнута в дрантя. Вона носила із собою чекушку, всім пропонувала. Ночували артисти в сільських хатах. Спали покотом на соломі. — Одного разу я на зйомки також попросилася поїхати. Мені тоді було шість років, — каже Король. — Надіялася, що мене панночкою нарядять, як і маму, в голубе плаття. А мені дали дрантя, старі ботинки, розпатлали. Я була худа і бліда. Поставили в ряд нищих просити милостиню. Я й розплакалася. Потім заспокоїлася. Усю репетицію видержала. Поруч зйомки йшли, нас ще того дня не знімали. Приїхали із батьками додому в захваті. Потім я захворіла і моя кар’єра акторки закінчилася. А мама їздила ще кілька днів. За один день зйомок платили 25 рублів. За репетиції грошей не давали. — Прем’єрний показ був у кінотеатрі в Гадячі. Багато кадрів до фільму не ввійшло. Народу на прем’єрі було ужас, як багато, — згадує Людмила Король. — Ми сім’єю сиділи спереду. Потім другий раз я бачила кіно, коли вже в школі вчилася. ”Он твоя мама!” — кричали однокласники. |
|
Відбудовників храму годували галушками ( "Газета по-українськи", 20 листопада 2008 року) У селі Лютенька Гадяцького району Полтавщини на місці Свято-Успенського храму розкопали мавзолей. Його 1686 року збудував козак Михайло Борохович. 1659-го Лютеньку спалили татари. Через 27 років козацький полковник Михайло Борохович заклав кам’яну церкву на місці згарища дерев’яної. Коли розрили фундамент, натрапили на нетлінне тіло. Старожили села не чули, чиє саме тіло знайшли під згорілою церквою. Духовенство порадило Бороховичу знайдені мощі поховати під новою церквою в мавзолеї. Він так і вчинив. 
Краєзнавець із села Лютенька Гадяцького району Полтавщини Іван Чайка показує, якою була Свято-Успенська церква до 1974 року, коли її зруйнували (фото: Наталія Бондар ) — Будівельники із Зінькова до Лютеньки по цеглині передавали живим ланцюгом. За це людей годували галушками. Досі на храмове свято в селі пригощають галушками, — розповідає місцевий краєзнавець 63-річний Іван Чайка. Правили в церкві до 1961-го. Потім храм простояв ще 13 років. — Люди згадують, як приїхав до села поважний чиновник у краватці, — переказує Чайка. — Тицьнув пальцем і наказав зруйнувати церкву. Не зупинила навіть табличка ”Пам’ятка архітектури”. У Москві храм визнали аварійним. Взривали спеціалісти нафторозвідки. Наприкінці літа вранці в неділю люди почули вибух. Вискочили надвір, а церква осіла, один купол лише не впав. Кажуть, чоловік, який підривав храм, того ж дня розбився в Гадячі на мотоциклі. А моряк, якому наказали зрізати хрест із дзвіниці, втопився у ставку. У селі було ще чотири церкви, їх теж зруйнували. Службу правлять у приміщенні колишньої колгоспної контори. Люди вирішили відбудувати церкву. Зв’язалися з академіком Борисом Стогнієм. Він допоміг вийти на Фонд Олеся Гончара. — Я 1978-го була головою місцевого осередку охорони пам’ятників історії, — розповідає дружина краєзнавця Марія Чайка. — Мене, ще молоду дівчину, вилаяв гість із Канади, що приїздив до Лютеньки. Він обурився, як ми допустили руйнування храму. Показав книжку, в якій Лютенська церква поряд з індійським Тадж Махалом. Фонд Гончара виділив 25 тис. грн на початок робіт. У липні науковці розкопали фундамент церкви. — Де копнуть, там і поховання. Збереглися кістки, але біля них немає нічого, тільки гвіздки від домовин, — розповідає Іван Чайка. — Самі домовини зотліли. Знайшли останки, частину яких замуровано у фундамент. Одна людина із похованих була тяжко поранена, лежала із перебитою ногою. |
|
Безробітний спробував пограбувати банк ( "Газета по-українськи", 28 листопада 2008 року) ”Ваша сім’я у нас в руках. Якщо вам дорога вона, ви зараз мовчки в пакет грузите гроші і без ”подарунків”! Через 20 хвилин ви заявляєте в мінтуру. Судьба ваших родичів у ваших руках! Любий кіпіш — прощайтеся з ними. Тихенько! У вас нема виходу”. Таку записку разом із пакетом для виручки цієї середи поклав 36-річний Володимир у віконце перед касиркою ”Правексбанку” в райцентрі Гадяч на Полтавщині. — Він зайшов до банку, навіть обличчя не прикривав, — каже Юрій Сулаєв із обласної міліції. — Записку показати наважився з третього разу. Спершу зайшов і запитав у працівників, чи продають тут долари. Потім вийшов покурити. Коли зайшов удруге, каса була зачинена. Після перекуру знову зайшов. 
Пом’ята записка з погрозами залишилася у касирки, коли грабіжник утік із відділення ”Правексбанку” в Гадячі (фото: ВЗГ ГУ МВС України в Полтавській області) Коли касирка читала записку, до неї підійшла колега. Вона все зрозуміла, швидко зачинила віконце каси і натиснула кнопку виклику міліції. Володимир вибіг із банку. За 30 хв. його затримали в барі за чаркою. Касири впізнали грабіжника. Володимир живе із батьками, дружиною та двома дітьми в селищі Липова Долина Сумської області. Безробітний. За це батьки і дружина йому постійно дорікали. Як розповів затриманий слідчим, 26 листопада він прокинувся о п’ятій ранку і думав, де б заробити. Пізніше взяв аркуш паперу, кулькову ручку і пішов до бару. — Там випив 150 грамів горілки і вирішив їхати в Гадяч. Від Липової Долини це за 30 кілометрів, — розповідає Яна Холодна із відділу зв’язків із громадськістю міліції Полтавщини. — Вийшов у центрі міста, зайшов у бар, випив ще 150 грамів і там написав записку із погрозами. Спершу обійшов три банки — не наважився вимагати грошей. Вибрав ”Правексбанк” у провулку. У цьому відділенні є охоронець. Він був на робочому місці, коли Володимир запитував про долари. Але де був під час спроби пограбування, не кажуть ані в міліції, ані в банку. Слідчі пояснюють: в установі є тривожна кнопка, тому охоронець не зобов’язаний сидіти на місці постійно. Володимир перебуває під вартою. Йому загрожує від 2 до 7 років позбавлення волі. |
|
Вихователям дитбудинку бракує сиріт ( "Газета по-українськи", 28 листопада 2008 року) Працівники Гадяцького дитбудинку мітингували днями під Полтавською облдержадміністрацією. Люди протестують проти скорочень. Після того як більшу частину вихованців дитбудинку всиновили, педагоги залишилися без роботи. Вихователі нарікають, що їх звільняють незаконно. — Чому під скорочення потрапили педпрацівники, а не робітники господарчої частини? — обурюється Ніна Панасенко, помічник вихователя. Жінка працює в сиротинці 15 років. Рік тому в Гадяцькому сиротинці виховували 90 дітей. Нині — 34. Більшість всиновили. Таку кількість дітей доглядали 98 вихователів та їхніх помічників. Кількість сиріт зменшилася, тому 17 вихователів вирішили скоротити. Мітингуючі вимагають від керівництва дитбудинку та від влади, аби дітей-сиріт зібрали зі всієї України в порожні групи. Вихователі мають намір реформувати дитбудинок, аби зберегти його. Педагоги хочуть, щоб вихованці надалі жили в дитбудинку до 23 років. Раніше в ньому виховували дітей від 3 до 6 років. Потім їх передавали до чотирьох обласних інтернатів. Вихователі хочуть створити в Гадячі дві групи родинних зв’язків, аби не розлучати рідних братів і сестер. Дітей для цих груп розшукували по різних притулках України. — У дитбудинку йде реформування, — пояснює його директорка Світлана Литвиненко. — Для 34 дітей не потрібно 98 вихователів. Скорочення — болючий процес. Прокуратура влаштовувала перевірку, порушень із мого боку немає. |
|
( Офіційний веб-сайт Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2 грудня 2008 року) У суботу 29 листопада відбулося освячення новозбудованого храму на честь Святого Архистратига Божого Михаїла в м. Гадячі Полтавської єпархії. З благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета освячення звершив митрополит Рівненський і Острозький Євсевій. Йому співслужили єпископ Харківський і Богодухівський Лаврентій, керуючий Полтавською єпархією єпископ Полтавський і Кременчуцький Федір, духовенство Полтави, Кременчуцького, Гадяцького районів, священики Київської і Тернопільсько-Кременцької єпархії. Свято зібрало велику кількість віруючих та гостей м. Гадяча. Майже все церковне подвір’я було зайняте вірянами. Знаменним є те, що покровителем уславленого за доби Гетьманщини міста Гадяча є Архистратиг Михаїл. Як відомо Гадяч був столицею за часів гетьмана Івана Виговського, нещодавно місто відзначило 350-ліття з дня укладання Гадяцького трактату, також в цьому місті проживав останній гетьман України Кирило Розумовський. До більшовицького перевороту Гадяч мав сім храмів, проте комуністичний режим знищив всі православні святині… Сьогодні місто відроджується і ознакою цього є постання прекрасного дерев’яного храму на честь свого небесного покровителя. 
Свято-Михайлівський храм збудовано стараннями настоятеля прот. Ростислава Степанюка, за сприяння меценатів та віруючих громади. Після чину освячення та Божественної Літургії владика Євсевій виголосив повчальну проповідь в якій наголосив на тих духовних і матеріальних проблемах нашого суспільства, вказав на причини наших бід, які криються частково в бездуховності теперішнього покоління в нашій ментальності, розповів про те як ми можемо подолати наші духовні, економічні, політичні проблеми. Наприкінці Літургії було вручено ордени, та благословенні патріарші грамоти меценатам та активістам парафії. 
Від імені обласної влади віруючих привітала заступник голови Полтавської облдержадміністрації Надія М’якушко, міський голова Гадяча Тетяна Савченко, голова райдержадміністрації Ірина Гулей. Богослужіння прикрасив прекрасний церковний спів у виконанні парафіяльного хору с.Білокриниця Кременцького району Тернопільської області. Хор прибув разом з настоятелем отцем Миколаєм Дем’янчуком – духівником і вихователем отця Ростислава. Освячення храму стало справжнім духовним святом для всіх гадяччан та гостей гетьманської столиці. |
|
Андрій Дрофа: «Головне – вірити у те, до чого прагнеш» (Інформаційно-розважальний портал "ЕХО", 4 грудня 2008 року) Колись Андрій Дрофа навчався в Кобеляцькому інтернаті, зараз у свої двадцять шість років він працює на Всеукраїнській радіомережі «Мелодія», паралельно втілює в життя проект «Новий рік-РеПеТиція - «Найкреативніший новорічний ранок» у 30 містах України, який невдовзі зможете побачити на телеканалі «М1». 
Він побував у Польщі (знімався в телепроекті), до Вірменії їздив по програмі «Study visit» (навчальний візит), до Угорщини - на найбільший фестиваль Східної Європи. Отже, вперше, відверто, Андрій розповідає про шлях, який йому довелось пройти перед тим, як стати успішним Я народився у Чернiговi. Оскільки місцем мого народження виявилася тюрма, де матір відбувала строк за крадіжку, потрапив до дитячого будинку в Прилуках (зі слів єдиного рідного дядька). Я батька ніколи не знав i даних про нього не маю. Яким чином пішов до першого класу в селі Мар’янiвка Гребiнкiвського району Полтавської області, мені теж невідомо. Очевидно, матір, забравши мене з дитячого будинку, вирішила "осісти”, влаштувавшись у цьому селі дояркою, за що i отримала квартиру, в якій ми мешкали. Та через 2 роки (я закінчив 2 класи) вона з невідомих причин, забравши мене з собою, поїхала у «нікуди»... Пам’ятаю, що бомжували ми 4 роки, здебільшого "осідаючи” у столиці та Харковi, а взагалі об’їздили ледве не весь колишній Союз. На проживання, звісно, заробляли тим, що просили «милостиню» по переходах, в метро, біля церков. В цей час у Борисполi мати народжує дівчинку, яку назвали Інною, але, не дивлячись на це, не зупиняється, i забравши немовля з пологового будинку, ми знову прямуємо в те ж-таки "нікуди”. 
Так би мовити, "родинний бізнес” розширився, адже люди ще більше співчували брату i його маленькій сестричці, які сиділи взимку у холодному переході (матір зазвичай в цих "акціях” участі не брала). Протягом цих років нас разів 10 затримувала міліція i направляла мене до дитячого розподільника, сестру — в лікарню, а матір — у спецприймальник. Але днів через 2 вона виходила, відшукувала, забирала нас, i починалося все спочатку. Боюся, що це б продовжувалося принаймні ще декілька років, але одне з таких затримань природно виявилося останнім: у липні 1993 року в переході на Хрещатику мене одного (сестру забрали раніше у Харкові i більше не віддали матері) забрали до київського розподільника i через те, що мама народилася на Полтавщині, направили до Полтави. Таким чином у 11-рiчному віці я пішов до 3 класу Кобеляцької школи-iнтернату. Протягом першого року навчання у iнтернатi мати, якимсь чином відшукавши, один раз приїздила до мене, але потім десь пропала, i більше я її не бачив, з чого роблю висновок, що її вже немає на бiлiм свiтi... Про єдине жалкую, що не можу дізнатися, де опинилася сестричка (мені відомо, що її удочерили за кордон з прізвищем Іванова). Я намагався її розшукати, провів масштабну пошукову роботу, віднаходив інформацію в архівах, писав у програму «Жди меня», однак знайти її так і не вдалося. Перші шість років навчання в iнтернатi за статусом я вважався дитиною, яка мала батьків. Але потім у зв’язку з виходом закону, який давав право позбавляти батьківських прав без суду після 6 місяців вiдсутностi батьків, нарешті отримав статус дитини, позбавленої батьківського піклування. Я ж був вельми активною і різноплановою дитиною... 
Ну, найперше, добре пам’ятаю керівника гуртка будинку дитячої творчості Галину Івахненко. Ця жінка багато чого дала мені для життя. Щоправда, вельми дивно: чого це я «поперся» на гурток «Одягни ляльку»??? Якось не «по-чоловічи»! Пригадую, вона постійно мені говорила: ти забагато говориш і до того ж... часто не те, що потрібно... По-друге, хоча, можливо, і по-перше, це Олена Лашко. Чудова, добра, ніжна, чуйна, щира, беззаперечно талановита жінка! Маючи безліч проблем і двох дітей, вона завжди могла приділити якусь хвилинку уваги. Нагодувати врешті-решт! Інтернат згадується мені, як... голодна пора. Незважаючи навіть на те, що нам постійно дорікали: ось, типу, в наших сім'ях м'яса не бачимо, а ви ще й «козні строїте»... Щось таке... Але не м’ясо було для мене головне, а родинний затишок і звичайна смажена картопля з пиріжками... Тому багато знайомих, яких я можу згадати, переважно пов’язані з тим, що «смачно кормили»! Не можу не згадати Срібних. Золота родина! Раді мені були завжди. Приходив до них майже щонеділі. Любов Койнаш тоді працювала у будинку культури, зараз, здається, в інтернаті. Своєрідна, імпульсивна, але з великою душею людина. Ну, хто ще?! Ніна Анохіна. Вона забирала нас з інтернату на концерти. Їздили по селах різних... Коли я вступав до училища культури у Гадяч (абсолютно самостійно), ніхто, окрім Лашко, навіть морально не підтримав. Вважалося, що випускникам інтернату далі, як ПТУ, і «суватись» не варто. Я сам поїхав здавати документи, поступив. Найбридкіше у цій ситуації, що мене на перше вересня навіть не відвезли туди. Я сам (з «клунками», назбираними за 7 років) поїхав у абсолютно чуже мені місто на рейсовому автобусі! 
У 2000 році мене зараховано до числа студентів режисерського відділення Гадяцького училища культури iм. I.П.Котляревського. Цей вибір професії був невипадковим: іще під час навчання в iнтернатi я вiдвiдував майже всі гуртки і творчо-мистецькi заклади, які лише були у містечку, закінчив музичну школу по класу акордеона, брав участь i сам готував вечори в школі. Найвищим своїм творчим досягненням в період навчання в училищі вважаю перемогу (диплом лауреата 1 ступеня) на Всеукраїнському конкурсі читців, присвяченому пам’яті Т.Г.Шевченка, у Києві. В обласному театрі проходив звіт Гадяцького училища. Там були присутні керівники Комсомольського палацу культури, яким я дуже сподобався, як ведучий. Вони запросили мене працювати методистом у палац культури. Я згодився і поїхав туди працювати, одночасно вступивши до Київської державної академії керівних кадрів культури і мистецтв на заочне відділення. 
Два роки відпрацював у цьому палаці культури, але були такі ситуації, які мене в цій роботі не влаштовували. Мене поселили в гуртожиток. Одного разу я поїхав на сесію, а в цей час у гуртожитку вкрали кілька цінних для мене речей. Я перебрався на квартиру. Хоч робота в мене була цікава, але ніякого розвитку і перспектив я не бачив. Треба було щось вирішувати. І я вирішив – поїхав до Києва. У творчому житті Андрій Дрофа прагне (і це йому успішно вдається) реалізовувати свої творчі амбіції. У цьому напрямку спостерігається постійний професійний ріст, пов'язане з ораторським мистецтвом і навиками ведучого, mc, журналіста, режисера, організатора різноманітних свят і заходів. Андрій - лауреат всеукраїнських конкурсів декламаторів, закінчив училище культури з червоним дипломом, а згодом - державну академію з дипломом за фахом «Режисер, арт-директор, продюсер». 
Після дворічної роботи за професією в палаці культури йде працювати на телеканал «Світ» як «brand-voice» (голос каналу). Неповторний тембр і характеристики голосу дають можливість якісно озвучувати програми і анонси. Висока оцінка «закадрової» роботи підбиває творчу натуру Андрія на рішення пов'язати своє життя з радіо («Ваша хвиля», «Київ», «Українське радіо «Культура»). Тут він починає з проведення інформаційних, вітальних інтерактивних програм як DJ-ведучий. Надалі робота в студії стає Андрію «тісною», і він пробує свої сили в журналістиці (шукає матеріал, пише сценарії, проводить інтерв'ю зі знаменитостями, робить репортажі і прямі включення з різноманітних подій). Кінцевим «пунктом призначення» на сьогоднішній день стала Всеукраїнська радіомережа «Мелодія», де авторська програма «КультКонтроль» стає одним з найуспішніших проектів. 
Знаючи Андрія Дрофу як високопрофесійного ведучого, його запрошують у всілякі культурні акції. За його плечима проведення фестивалів «Пісенний вернісаж», «Калинове літо на Дніпрі», «Сузір’я талантів», «Біле озеро», «Сергіївські зорі», «Київщина молода», конкурсів «Кращі установи на ринку державних закупівель», «Людина року»… І це далеко не повний перелік тільки постійно діючих проектів. Не був би Дрофа «всюдисущим» (а саме так його «охрестили» в радіокругах), якби обмежився тільки цією роботою… Спостерігаючи за розвитком еvent-сфери, створює Art-agency «Max Professionals», яке надає послуги на ринку організації і проведення свят. Людей постійно потрібно чимось дивувати! І в цьому справжній професіонал повинен уміти втілити ідеї і фантазії в життя та ще здійснювати проекти так, щоб це несло прибуток! Багатство досвіду, ентузіазм, креативність і особливий шарм – те, що створює особистий стиль і підхід до роботи відповідального, комунікабельного, цілеспрямованого Андрія. Андрій задає безліч різноманітних питань сучасним знаменитостям, міркує, коментує їх відповіді і як на духу викладає результати бесід у вигляді інтерв'ю на хвилі радіо «Мелодія». Ексклюзивна, якісно нова, цікава, жива і навіть корисна програма не залишить байдужих вух біля радіоприймачів! Все найцікавіше, новіше і актуальніше з області культури і шоу-бізнесу тепер під контролем! 
Він не запитує у зірок про творчу діяльність, про їх досягнення. Як правило, Андрій дізнається про щось особисте, про те, що маловідоме загалу. Кожне його інтерв’ю - це відкриття, адже людина розповідає про те, про що ніколи нікому не розповідала. Керівник гуртка Кобеляцького БДЮТ Галина Івахненко: - З дитинства Андрій сам складав сценарії, сам співав, сам грав. Він був у всьому безвідмовним, завжди допомагав. Я неабияк переймалась, як він із своїми здібностями буде обирати професію у майбутньому. Пам’ятаю, Андрій говорив: «Галино Іванівно, трактористом я точно не буду…» У нього все вийшло, я за нього дуже радію! 
Олена Лашко, педагог, психолог Кобеляцької школи-інтернату: - Андрій, безумовно, унікальний випадок у моїй педагогічній практиці. Я працюю у школі-інтернаті 18-й рік. За цей час бачила багато обдарованих і талановитих дітей. Але їм усім не вистачало того у характері, на що вони б могли спертися, щоб подолати негаразди свого колишнього життя і чогось досягти у житті новому. Школа-інтернат, звичайно, не той заклад, де дитина може розраховувати на всебічний розвиток і подальший успіх у житті. Але, повторюся, у багатьох теперішніх і колишніх учнів школи є іскра Божа. Проте небагато з них дійсно чогось досягли. Але тут не обійшлося без чиєїсь доброї твердої руки здебільшого поза межами нашого закладу. Андрій протоптував собі дорогу сам. Можливо, він ще в школі на загальному фоні якось виглядав «білуватою» вороною, але його вистачало всюди. Я у той час на громадських засадах частково виконувала роботу педагога-організатора, і Андрій був незмінним художником-оформлювачем, ведучим, сценаристом, артистом, виконавцем, організатором. Я ще тоді звернула увагу на його руки. У фізіогноміці є такий термін: «артистична рука» - тонкі довгі пальці, вузькі долоні, красивої форми нігті, щось таке аристократичне. Безумовно, щось дісталося хлопцеві від пращурів особливе. А ще - його характер, я б не назвала його твердим. Швидше гнучкий. І головне – його вміння не тримати зла, не зациклюватися на образах, яких дитина в інтернаті зазнає досить часто. Він легкий, світлий, цілеспрямований, у нього чуйне серце. Я ніколи не сумнівалася, що у нього в житті все складеться. |
|
( Обласне комунальне інформаційне агентство "Новини Полтавщини", 8 грудня 2008 року) Учителька з Гадяча Руслана Шаманська за програмою Бюро освіти та культури США півтора місяця навчалася в Америці. Жінка відвідала там музей космонавтики НАСА. Бачила, як американці голосували за новообраного президента Барака Обаму. — На виборчій дільниці в черзі сидить бабуся з дихальним апаратом, поруч дід з ціпком, за ними товста американка, далі мексиканець. Такі всі різні, — розводить руками жінка. — Людям дають папірці, на яких треба відзначити, за кого голосуєш. Кабінок немає. Пишуть на стіні, спині, колінах. Потім всовують папірець у спеціальний автомат і на табло висвічує +1. Зразу ж отримують наклейку ”Я проголосував”. Агітують навіть на виборчій дільниці в день виборів. За освітньою програмою відбір на навчання в США проходили 300 українських учителів. Відібрали з них вісім. Руслана Шаманська навчалася в університеті міста Хантсвіль штату Алабама. Вивчала нові методи викладання англійської мови. — Учителька школи, в якій я стажувалася, заробляє 4 тисячі доларів, — говорить Шаманська. — За будинок та комунальні послуги платить 500. У неї троє дітей і п’ять машин. Чоловік працює інженером. Харчувалася Руслана в університетському кафетерії. Їй видали картку, з якої знімали гроші. — Вони товчонку варять із нечищеної картоплі, — морщить носа. — Майонез непопулярний. Учителів водили на американський футбол. Та найбільше всім сподобалася екскурсія до музею космонавтики НАСА. Там є макети всіх видів ракет, кораблів, — ділиться враженнями жінка. — Можна заходити всередину апаратів. На сувеніри Руслана брала з Гадяча вишивані серветки, вироби з дерева, обереги, прапорці. Із США привезла одяг, інтерактивне обладнання для уроків, книги, навчальні диски, спортивний інвентар для американських ігор. — Брала ще сувеніром горілку ”Козаки”, — сміється. — Тільки прийшла в гості до одних американців, вони з порога кажуть: чули, що у вас горілка добра. По завершенні навчання Шаманській видали сертифікат уряду США про участь у програмі і свідоцтво про те, що вона є почесним громадянином штату Алабама. |
|
Найважливіші події 2008 року на Полтавщині. Несподіванка року ( "Газета по-українськи", 18 грудня 2008 року) 22 листопада на овочевому складі підприємця з Гадяча 35-річного Васіва Гафарова відеокамера зафіксувала сяючу білу хмару. Вона змінювала форму і рухалася приміщенням. За два тижні відеоспостереження хмара з’являлася чотири рази. Чоловік вирішив, що то привид. Склад розташований на подвір’ї Гафарова. Через дорогу — кладовище. Господар боявся злодіїв, тому встановив на складі відеоспостереження. Вона фіксує лише рухомі об’єкти. — За тиждень її роботи о пів на другу ночі 22 листопада глянув на екран. Побачив білу хмарку. Не міг зрозуміти, що то таке, і вибіг на вулицю. На складі нічого не побачив. Пізніше переглянув відео. На записі чітко видно хмаринку, яка швидко пересувається і змінює розміри. — Світилася досить сильно, — говорить Васів. — На відеозйомці на стіні складу видно, як відбивається світло блідо-зеленого кольору. Гафаров викликав священика освятити склад і хату. — Перед освяченням батюшка розставив по хаті свічки. Не поставив тільки у ванній і туалеті. Сказав, що там не годиться, — веде далі Васів. — Як почав читати молитви, у ванній і туалеті почався страшний шум. Ніби тарілками брязкали. — Батюшка заборонив мені глянути, що там коїться. Коли зайшли потім до кухні, кіт вийшов з-під столу весь у павутинні. Хоч стільки павутиння ніде до цього не було, — дивується чоловік. Після освячення яскрава пляма перестала з’являтися на складі. |
|
Привид з’являвся чотири рази ( "Газета по-українськи", 25 грудня 2008 року) 22 листопада в місті Гадячі на Полтавщині у приміщені складу місцевого підприємця камера відеоспостереження зафіксувала сяючу білу хмару. — Вона змінювала форму та рухалася приміщенням складу. За два тижні з’являлася чотири рази, — розповідає азербайджанець за походженням 35-річний Васів Гафаров. 
Біла хмара з’являлася на складі підприємця Васіва Гафарова у Гадячі на Полтавщині, коли у приміщенні нікого не було. Чоловік зафіксував її відеокамерою нічного бачення Склад збудований на подвір’ї підприємця. Через дорогу від обійстя — кладовище. Васів Гафаров тримає тут овочі. Каже, на початку листопада встановив камеру відоспостереження, бо побоювався злодіїв. 
— Це камера нічного бачення, вона фіксує тільки рухомі об’єкти, — показує Гафаров. — За тиждень її роботи, 22 листопада, близько пів на другу ночі глянув на екран. Побачив білу хмарку. Не міг зрозуміти, що то таке, тому вибіг на вулицю. Коли повернувся до будинку — переглянув відео. Камера записала, як хмара ставала то великою, то маленькою, то швидко рухалася. Світилася досить сильно. На відеозйомці навіть видно, як на стіні складу відбивається світло зеленого кольору. Уже не знав, що й думати. Сам злякався, жінка та діти також. Хмара у приміщенні складу з’являлася також 23 листопада, 2 та 3 грудня. Вона виникала, коли нікого не було. — Знаючі люди порадили звернутися до священика, щоб освятив склад і хату, — розповідає Гафаров. — Коли прийшов батюшка, перед освяченням розставив свічки по всій хаті. Не поставив тільки у ванній та туалеті, сказав, що так годиться. Як почав читати молитви, у ванній та туалеті, почався страшний шум. Ніби в ансамблі тарілками брязкали. Усі, хто був у хаті, полякалися. Найбільше діти. Аж мурашки тілом побігли. Усі збилися за спиною священика. Він не переставав молитися. Я запитав, чи можна глянути, що робиться. Батюшка заборонив. Коли зайшли потім до кухні, з-під столу вийшов кіт, увесь у павутинні, хоча стільки павутиння ніде до цього не було. Після освячення хмара у складському приміщенні більше не з’являлася. |
|
|
