Хто був і є у місті Гадяч
(експериментальний довідник)

АМБОДИК-МАКСИМОВИЧ Нестор Максимович (7 листопада 1744, с.Веприк Гадяцького району — 5 серпня 1812, м.Петербург, Росія) - один з засновників акушерства, ботаніки та фітотерапії в Росії. Автор перших в Російській імперії підручників з акушерства та медичних словників. Навчався в Київській духовній академії, по закінченні курсу в якій (1768) був направлений до Петербурзької госпітальної школи; у Страсбурзі отримав ступінь доктора медицини. Після повернення до Петербурга почав викладання акушерства в адміралтейському та військово-сухопутному госпіталях (1776). Головні праці: "Мистецтво сповивання" (Санкт-Петербург, 1784 - 1786), "Анатомо-фізіологічний словник" (Санкт-Петербург, 1783), "Словник медико-хірургічний латинською та російською мовою." (Санкт-Петербург, 1780), "Новий ботанічний словник російською, латинською та німецькою мовою" (Санкт-Петербург, 1795). Написав також перший посібник з фармакології та фармакогнозії “Лікарське речослів’я, або опис цілющих рослин“, де систематизував відомості про лікарські рослини. АНДРІЄВСЬКИЙ Михайло Костянтинович (21 листопада 1922, м.Гадяч - 29 грудня 1998, м.Гадяч) - заслужений вчитель України, Герой соціалістичної праці. У 1940 році закінчив Гадяцьку середню школу № 2. Закінчив Харківський педагогічний інститут у 1956 році. З 1962 працював директором Гадяцької спеціалізованої школи-інтернату імені Є.П.Кочергіна. Депутат Верховної Ради СРСР 9—10-го скликань. Кандидат у члени ЦК КПУ в 1971—1986 р. АНІСІМОВ Володимир Георгійович (народився 4 лютого 1951, м.Дніпродзержинськ Дніпропетровської обл.) - професор кафедри інформаційних систем в економіці Санкт-Петербурзького державного університету, генерал-майор, заступник начальника Михайловської артилерійської академії з учбової та наукової работи. Дійсний член академії військових наук, міжнародної академії транспорту, академії інформатизації освіти. Заслужений діяч науки РФ. Спеціаліст в галузі моделювання та керування складними соціальними, економічними та технічними системами. Закінчив Гадяцьку середню школу №2 в 1968. Закінчив Військову артилерійську академію (1983). Доктор технічних наук (1993). Професор (1995). Розробив новий ефективний науково-методичний апарат прогнозування втрат вимірювальної техніки, методи визначення потреб в силах і засобах метрологічного забезпечення, моделі та методи обгрунтування рішень з метрологічного забезпечення операцій та бойових дій. Отримав принципово нові розв'язання фундаментальних проблем створення та розвитку спеціального математичного забезпечення автоматизованих систем керування ракетних військ та артилерії Збройних сил РФ, що не мають аналогів в світовій практиці. Розробив теоретичні основи спеціального математичного забезпечення адаптивного планування вогневого ураження, розвинув теоретичні основи розв'язання задач ресурсно-часової оптимізації на мережах, дискретних задач оптимального розподілу ресурсів, стандартизації при синтезі систем, оцінки ефективності бойового застосуванняя ракетних військ та артилерії в операціях, застосування марковських та напівмарковських процесів для моделювання динаміки систем. Загальний об'єм наукових праць понад 190, в т. ч. 12 монографій та теоретичних праць; 2 підручники та 4 навчальних посібники. Автор винаходів. АНІСІМОВ Євген Георгійович (народився 4 лютого 1951, м.Дніпродзержинськ Дніпропетровської обл.) - начальник науково-інформаційного відділу Російської митної академії. Закінчив Гадяцьку середню школу №2 в 1968. Закінчив Саратовське вище командно-інженерне училище (1973), Військову артилерійську академію (1983), Військову академію Генерального штабу (1995). Доктор військових наук (1997). Професор (2003). Заслужений діяч науки Російської Федерації. Академік Міжнародної академії транспорту (1997), академії безпеки (2004). Член-кореспондент Академії військових наук (2003). Генерал-майор. В Збройних силах з 1968. Курсант (1968-1973). З 1973 по 1981 проходив службу на різних посадах в ракетній бригаді оперативно-тактичних ракет в м.Кіровограді. З січня 1995 по червень 1996 знаходився в службовому відрядженні в Іраку. Слухач академії (1981-1983). Потім на посадах: ад'юнкт Військової артилерійської академії (1983-1986); старший науковий співробітник лабораторії 32 НІЦ МО СРСР (1986-1989); начальник лабораторії 27 ЦНДІ МО СРСР (1989-1992), зам. начальника відділу 27 ЦНДІ МО СССР (1992-1993). Слухач ВАГШ ЗС РФ (1993-1995). Старший викладач ВАГШ (1995-2002). Професор кафедри ракетних військ та артилерії ВАГШ ЗС РФ (с 2002 г.). Визначний фахівець в галузі: бойового застосування Ракетних війск та артилерії в операціях та бойових діях; розробки оперативно-тактичних і методичних основ спеціального математичного забезпечення керування бойовими діями з'єднань і частин роду військ; прогнозування і розробки програм розвитку ракетно-артилерійських озброєнь; розвитку методів інформатики, дослідження операцій, теорії бойової ефективності, моделювання систем та бойових дій. За час творчої наукової діяльності особисто і в спіавторстві виконав понад 250 наукових праць, в тому числі 12 монографій, 3 підручники, 28 винаходів та ін.

БАДЕР Отто Миколайович (29 червня 1903, с.Олександрівське Гадяцького району — 2 квітня 1979, м.Москва) - російський археолог, визначний спеціаліст з археології кам'яного віку, засновник пермської школи археології. Закінчив гімназію в м. Білий (Смоленської губ.), де, зокрема, організував перше в місті краєзнавче товариство. В 1922—1926 вчився в 1-му Московському державному університеті на археологічному відділенні факультету суспільних наук. З 1924 завідуючий археологічним відділом Музею центральної промислової області в Москві, в 1927—1930 спеціаліст-археолог в музейному відділі Головнауки Наркомату освіти. Брав участь в організації археологічних відділів в ряді обласних музеїв. В 1926—1941 науковий співробітник, з 1931 — вчений секретар Інституту та Музею антропології МДУ, вчений секретар «Антропологічного журналу». В 1933—1941 науковий співробітник, з 1937 г. — вчений секретар Інституту матеріальної культури (нині Інститут археології РАН). З 1937 кандидат історичних наук за сукупністю праць. Керував спеціалізацією на кафедрі антропології та істфаку МДУ, в 1936—1939 вів курс археології на Вищих музейних курсах, був головою Археологічної коміссії Московського науково-дослідного бюро краєзнавства та Коміссії з історії Москви, з середини 30-х років — постійний член Четвертинної комісії. Одночасно брав участь в експедиціях, відкрив і дослідив велику кількість мезолітичних та неолітичних знахідок. З початком Великої Вітчизняної Війни пішов на фронт в складі ополчення МДУ, але наприкінці 1941 відізваний з фронту як німець і направлений в будармію в Нижній Тагіл. З 1944 працював в штаті Тагільського краєзнавчого музею, в 1946—1955 — доцент історичного факультету Пермського университету. Очолював Камську та Воткінську археологічну експедиції, досліджував настінні розписи в Каповій печері. Описав Камську мезолітичну та Камську неолітичну культури, розробив періодизацію кам'яного, бронзового та раннього залізного віку Приуралля. З 1957 систематично працював на палеолітичній стоянці Сунгір, де знайшов знамениті поховання. В 1966—1972 заступник голови Науково-методичної ради з охорони пам'яток історії та культури при Міністерстві культурі СРСР, керівник її археологічної секції. Член Четвертинної коміссії Відділення наук про землю АН СРСР та Радянської секції Міжнародної асоціації з вивчення четвертинного періоду (INQUA), Коміссії з вивчення геології та географії карсту АН СРСР, Уральської археологічної коміссії, член редколегії журналу «Радянська археологія». Автор більш ніж 400 праць, в тому числі 12 монографій. Член Італійського інституту передісторії, Товариства доісторичної археології Франції. БАКАЙ Микола Микитович (10 квітня 1861, м.Гадяч - 14 січня 1927, м.Томськ, Росія) - історик-архівіст, дослідник Сибіру. Після закінчення Харківського університету в 1887 був направлений до Красноярська, де викладав історію в чоловічій та жіночій гімназіях. В 1902–1917 був директором Єнісейської, Іркутської, Томської гимназій, а в 1917–1921 – вченим секретарем Інституту дослідження Сибіру. Розпочавши наукову роботу ще в студентські роки, він особливо активно проявив себе у вивченні колонізації Сибіру. Серед його робіт – "Тобольск во второй четверти XVIII века". Написав біографію "сибірського Карамзіна" П.А.Словцова. З 1921 читав в Томському університеті курс історії Сибіру. Організатор і перший завідуючий Томським губернським архівом. БАКЛАЙ Наталія Михайлівна (народилася 24 лютого 1958, с.Терни Лубенського району Полтавської області) - українська поетеса, прозаїк. Закінчила Гадяцьке училище культури ім.І.П.Котляревського (бібліотечна справа) та Полтавський державний аграрний коледж управління і права Полтавської аграрної академії (юридичне відділення). Впродовж 1976–1986 працювала в Лубенському краєзнавчому музеї, з 1986 – у відділі реєстрації актів цивільного стану Лубенського міськрайонного управління юстиції, нині – головний спеціаліст. Мешкає в м.Лубни. Друкується з 1981. Твори публікувалися в багатьох українських часописах, видавалися в альманахах “Біла альтанка” (Полтава, 1996), “Новий обрій” (Австралія, 1997, 1998), в хрестоматії “Література рідного краю” (Лубни, 2000), в антології поезії полтавських літераторів XX століття “Калинове гроно” (Полтава–Кременчук, 2004). Автор поетичних збірок “Два береги душі…” (Полтава, 1993), “Осяяна Тобою” (Полтава, 1996), “Триєдиний біль” (Полтава, 1997), “Свіча невінчана” (Лубни, 1999), “Ще не вицвіло літо” (Лубни, 2003), “Ожинова купіль” (Лубни, 2005), історичної поеми “Лубни” (Глобине, 2004), а також книг прози “Коралове намисто” (Полтава, 1997) та “Меди тернові” (Лубни, 2001). Член Національної спілки письменників України з 1995. БАЛАКЛИЦЬКИЙ Іван Ілліч (народився 7 жовтня 1952, с.Березова Лука Гадяцького району) - український юрист і державний діяч. У 1980 закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Трудову діяльність розпочав у 1973 матросом Клайпедської бази тралового флоту Литовського виробничого управління рибної промисловості "Західриба". З 1980 по 1981 працював у виконкомі Київської міської ради народних депутатів референтом відділу підготовки до святкування 1500-річчя заснування м. Києва, референтом секретаря виконкому, референтом загального відділу, юрисконсультом юридичного відділу виконкому. У 1983-1984 - інспектор УВС м. Києва. З 1984 по 2002 - заступник, перший заступник начальника управління адміністративної служби міліції ГУМВС України в м. Києві, начальник відділу координації державних закупівель Головного управління економіки КМДА, начальник відділу експертно-правової роботи Головного управління економіки КМДА. У 2002-2005 - заступник голови Державної судової адміністрації України. Заслужений юрист України. З 2005 - голова Державної судової адміністрації України. Нині — перший заступник голови Державної судової адміністрації України. БАРИНОВА-КУЛЕБА Віра Іванівна (народилася 1 грудня 1938, с.Римарівка Гадяцького району) - український живописець, заслужений діяч мистецтва України з 1989 року, член Національної Спілки художників України (1967). Народний художник України (2009). Дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України з 2017 року. В 1965 році закінчила Київський художній інститут (майстерня В.Пузиркова). Навчалася в 1969 році у творчих майстернях Академії мистецтв СРСР під керівництвом С.Григорьєва. Працює у галузі станкового живопису. Успадкувавши реалістичні традиції національної школи образотворчого мистецтва як засадничі позиції своєї творчості, виробила самобутню манеру мистецького самовираження, яскраво позначену культурно-психологічними рисами української ментальності. Наскрізною темою її творчості є селянське буття у різноманітних виявленнях його, твори пройняті ідеєю незнищенної генетичної памяті народу. Педагогічну роботу в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури розпочала викладачем на кафедрі живопису і композиції в 1968 році, з 1994 — професор. Нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня. БАСАРАБ Іван Михайлович (народився 1 липня 1950, с.Сари Гадяцького району) - український поет. У 1976 закінчив історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка. З 1976 по даний час - вчитель історії Ланнівської ЗОШ І-ІІІ ст. Карлівського району Полтавської області, з 1979 по 1989 - директор Ланнівської ЗОШ І-ІІІ ст. Неодноразово друкувався у Карлівській районній газеті «Життя і слово» та у Гадяцькій газеті «Гадяцький вісник». Автор збірок віршів «Зіниці пролісків» (2009) та «Між струнами дощу» (2010). Член Полтавської спілки літераторів. БЕССОНОВ Дмитро Опанасович (29 серпня 1932 - 17 березня 2010) - вчений, викладач, один з організаторів та керівників піонерського табору "Юний математик" (село Соснівка Гадяцького району). Закінчив Гадяцьку середню школу №2 в 1950 та електрофізичний факультет Ленінградського електротехнічного інституту в 1956. Кандидат фізико-математичних наук. БОЙКО Анатолій Володимирович (народився в 1939 в м.Лохвиця)— доктор технічних наук, професор, академік Російської академії природничих наук, завідуючий кафедрою турбінобудування Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Закінчив Гадяцьку середню школу №2. Закінчив Харківський політехнічний інститут у 1961. З 1972 по 1985 проректор ХПІ, з 1985 по 1999 — директор відділу промисловості та технології Європейської економічної комісії ООН. Запропонував та розробив теоретичні основи та методологію нового наукового напрямку в турбінобудуванні — оптимальне проектування турбомашин. Автор монографії «Оптимальное проектирование проточной части осевых турбин». Лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки (1992). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1980), орденом Дружби Народів (1985) і медалями. Підготував 12 кандидатів та 3 докторів наук. БОРОХОВИЧ (БОРУХОВИЧ) Михайло Андрійович (рік та місце народження невідомі - 13 жовтня 1704) - гадяцький полковник (1687-1704). Наказний гетьман під час Півнійної війни (1701). Брав участь у бойових походах. Відвагу і військовий талант Бороховича цінував гетьман Іван Мазепа. В 1692 на свій кошт спорудив у Гадяцькому монастирі Миколаївську кам'яну церкву. Ще раніше у 1686 у сотенному містечку Лютенька побудував Успенську церкву. БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван Мартинович (1623, біля Диканьки - вбитий 7 червня 1668 на Сербиному полі під Диканькою) - гетьман Лівобережної України (1663-1668). Своєю столицею зробив Гадяч, переніс сюди свою резиденцію, розбудував дерев'яний замок, адміністративні споруди, звів нові укріплення та церкви. БУРЛЯЙ (БУРЛІЙ, БУРЛЮЙ) Кіндрат Дмитрович (роки народження та смерті невідомі) - гадяцький полковник (1648-1649), сподвижник Богдана Хмельницького. На чолі козацьких загонів здійснив ряд вдалих морських походів, в 1624 здобув Синоп. Служив у реєстровому війську, але з початком Визвольної війни перейшов на бік Хмельницького. Виконував дипломатичні доручення гетьмана, на початку 1648 вів переговори з кримським ханом Ісламом Гіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі, кілька разів призначався наказним гетьманом. Був тяжко поранений в 1649 при облозі Збаража. В 1653 разом із Силуяном Мужиловським очолював українське посольство до Москви для ведення переговорів стосовно укладення між Україною та Російською державою військового союзу у війні проти Польщі. Незважаючи на відповідні повноваження від гетьмана, до Швеції посольство пропущено не було. В 1655 Богдан Хмельницький доручив Бурляю бути його повноважним послом та супроводжувати до Швеції мандрівного абата Данила. Проте Москва знову не пропустила українських дипломатів. Документів про дальшу діяльність Бурляя не виявлено. БУТЕНКО Анатолій Павлович (19 квітня 1925, м.Гадяч - 9 травня 2005) - радянський і російський філософ, автор великої кількості робіт з проблем розвинутого соціалізму і перехідного періоду. Доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки Російської Федерації. Перший політолог на території СРСР. Неодноразово звинувачувався в ревізіонізмі радянським офіціозом. В шістнадцять років пішов добровольцем на фронт, для чого приписав до свого віку два зайвих роки. Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, вчився в льотному училищі на військового штурмана. Мав військові нагороди. Закінчив філософський факультет Московського університету (1952), навчався там в аспірантурі. Працював в журналі «Коммунист». В 1964-1988 – завідуючий відділом загальних проблем соціалізму Інституту економіки світової соціалістичної системи АН СРСР. В 1988-2005 – головний науковий співробітник інституту (з 1993 - Інституту міжнародних економічних та політичних досліджень РАН). Брав Участь в розробці конституції СРСР 1977 року. Наукова спадщина А.П.Бутенка складає 445 робіт (з них 3 монографії), ряд з яких перекладений на англійську,німецьку, французьку, болгарську, угорську, румунську, польську, монгольську та інші мови. БУТОВИЧ Микола Григорович (псевдонім — БУТУМБАС; 6 грудня 1895, с.Петрівка Гадяцького району — 21 грудня 1961, м.Гакензак, штат Нью-Джерсі, США) — український живописець і графік, поет. У 1906—1913 рр. навчався в Полтавському кадетському корпусі. Під час Першої світової війни потрапив до австрійського полону, де почав ілюструвати «Енеїду» Котляревського. Ці ілюстрації зберігаються в архівах Української вільної академії наук (УВАН) в Нью-Йорку. Згодом як вояк армії Української Народної Республіки був інтернований у Польщу, далі певний час жив у Празі. Навчався в мистецьких закладах Праги, Берліна, закінчив Лейпцизьку академію графічних мистецтв (1926), був стипендіатом Українського наукового інституту в Берліні (1926—1928). У 1924-му випустив альбом дереворитів «Українські духи», у якому зобразив персонажів української демонології. У міжвоєнний період жив у Парижі, Дервенті, Спліті, Празі та Львові. Оформляв часописи і книжкові видання, присвячені переважно українським міфологічним і фольклорно-демонологічним сюжетам. Біля витоків його оригінального мистецького стилю стояли імена І. Котляревського і М. Гоголя, твори яких він ілюстрував. Написав лібрето до балету «Ладо» на тему боротьби зими з весною, а також віршовану казку для дітей. Певний час перебував у Зальцбургу (Австрія). У 1947-му виїхав до США (м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка), де працював дизайнером — проектував узори для текстильної фірми. Підтримував стосунки з багатьма діячами української культури та літератури. Належав до Об’єднання митців-українців Америки, брав участь у художніх виставках. Опублікував «Автобіографію» (1956), спогади «Кадетський корпус», «Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)» („Вісник“, обидві роботи 1959) та ін. Починаючи з 30-х рр. і до смерті писав епіграми, опубліковані окремим виданням лише в 1995 р. в Києві під назвою „Епіграми Бутумбаса“ (за життя готував збірку „Наш Парнас“). У них створив сатирично-іронічні образи багатьох українських письменників, акторів, скульпторів, видавців (С.Литовченка, В.Барки, О.Лятуринської, О.Олеся, Є.Маланюка, О.Теліги, О. Ольжича та ін.). Рукописи, у тому числі літературні, зберігаються в УВАН (США), написані здебільшого в 1949—1958 рр. Похований на українському православному цвинтарі в Саунт-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

ВАШЕЦЬ Олександр Дмитрович (9 вересня 1939, м.Гадяч - 2001) - видатний спеціаліст з планетарних механізмів трансмісій військових плазунових машин. В 1962 закінчив Ленінградський політехнічний інститут. Кандидат технічних наук. Працював в ВНДІтрансмаш. Автор 57 наукових праць, в т. ч. 3 монографій та 5 винаходів. Лауреат премії Уряду Російської Федерації (1997). ВОЗІЯНОВ Микола Кирилович (народився 19 січня 1937, с.Байрак Горлівського району Донецької області) - український письменник-гуморист. Закінчив Гадяцьке училище культури ім.І.П.Котляревського. Закінчив Український заочний політехнічний інститут (м. Харків). Працював слюсарем, майстром, старшим майстром, заступником начальника цеху, інженером-енергетиком. Друкуватися почав з 1954. Тільки в періодиці опубліковано майже півтори тисячі байок, гуморесок, усмішок. Автор книг "Мудрість кутнього зуба", "Смішний заєць", "Фіговий листок", "Заміж до Європи" та інші. Лауреат літературних премій імені Олександра Олеся, Леоніда Глібова, Остапа Вишні. У літературі відомий як прозаїк, поет, гуморист. Автор розважальної передачі на радіо "Від суботи до суботи" Член Національної спілки письменників України з 1999. З 2000 – відповідальний секретар Харківської організації Національної Спілки письменників України.

ГОЛОВЧЕНКО Олександр Іванович (народився 13 травня 1962, м.Гадяч) - відомий гепатолог, доктор медичних наук, полковник. Закінчив Гадяцьку середню школу в 1979, Полтавський медичний стоматологічний інститут та Нижегородську державну медичну академію в 1985. Працював начальником клініки гастроентерології Повітряних сил Збройних сил України. Президент Української асоціації з вивчення захворювань печінки, член Української гастроентерологічної асоціації, член Європейської асоціації гепатологів та асоціації з вивчення хвороби Крона і виразкового коліту. Провідний спеціаліст Медичного центру "Хелс Клінік". ГОЛУБ Петро Пилипович (28 серпня 1930, с.Гречанівка Гадяцького району - 25 листопада 1999, м.Гадяч) - вчитель фізики та математики. Закінчив Харківський педагогічний інститут. Працював директором Гречанівської восьмирічної школи, Книшівської середньої школи, Гадяцької середньої школи №3, інспектором районного відділу народної освіти. ГРАБЯНКА (ГРАБ'ЯНКА) Григорій Іванович (рік та місце народження невідомі - 1738) - український козацький літописець, гадяцький полковник (1729-1738). Учасник Кримських походів 1687 і 1689, Азовських походів 1695-96 і Північної війни 1700-21. В 1723 разом з іншими старшинами їздив до Петербурга добиватися скасування Малоросійської Колегії та відновлення виборів гетьмана. За це був 1723-25 ув'язнений у Петропавловській фортеці. В 1725 після смерті Петра I повернувся в Україну. Брав участь в російсько-турецькій війні 1735-39. Влітку 1738, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, загинув у бою. Грабянка — автор історичного твору літописного характеру «Действия презельной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницкого... с поляками... Року 1710». Твір викладає історію України з давніх часів до 1709. Джерелом для написання твору Грабянки служили офіційні документи, польські хроніки, "Синопсис", щоденники, розповіді сучасників подій: Кромера, Бєльського, Стрийковського, Гваньїні, Коховського, Пуфендорфа та ін. Головну увагу приділяє історії козацтва та національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57. Оригінал твору не зберігся. Відомо близько 20 списків літопису. ГУЗЬ Петро Іванович (19 жовтня 1895, с.Лютенька Гадяцького району - 2 травня 1959, там же) - кобзар. Був одним із визначних майстрів бандурної гри першої половини XX століття, здібним імпровізатором. Виконував думи "Про Олексія Поповича", "Про трьох братів Самарських", "Вареники-невільники" та ін. Автор пісень. Народився та помер в селі Лютенка. У трирічному віці захворів на золотуху й осліп. У 15-річному віці батько віддав його вчитися до кобзарів. Навчався у М. Кравченка. Від 1939 Гузь – у складі ансамблю кобзарів при Київській державній філармонії. Того самого року був запрошений на першу республіканську нараду кобзарів та лірників, під час якої було записано на фонограф низку пісень; він був зарахований до новоутвореного Державного етнографічного ансамблю кобзарів. Учасник Всесоюзної наради народних співців у Москві (1940). Під час Великої Вітчизняної війни був у партизанському загоні. За заслуги в розвитку кобзарського мистецтва Гузю було призначено персональну пенсію республіканського значення.

ДАНИЛЕЙКО Олександр Іванович (народився 20 липня 1967, м.Гадяч) - український дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу (01.2007). Закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості (1992), Академію зовнішньої торгівлі при Міністерстві зовнішніх економічних зв’язків та торгівлі України (1995), Національну академію державного управління при Президентові України (2007). В 1992–1998 - головний економіст, заступник керівника управління, керівник управління двосторонніх відносин Міністерства зовнішніх економічних зв’язків та торгівлі України. В 1998–1999 - керівник відділу міжнародних зв’язків управління економічного співробітництва Міністерства зовнішніх справ України. В 1999–2004 - радник, тимчасовий повірений Посольства України в Швеції. В 2004–2007 - заступник керівника головної служби зовнішньої політики Секретаріату Президента України. З 5 лютого 2007 по 30 листопада 2007 - член делегації України на переговорах з Європейським Союзом щодо укладення нового базового договору між Україною та Європейським Союзом. У 2007—2012 рр. — Генеральний консул України в Торонто (Канада). У 2012—2014 рр. — Директор Департаменту економічного співробітництва Міністерства закордонних справ України. У 2014—2015 рр. — Посол з особливих доручень Міністерства закордонних справ України, Виконавчий секретар Ради експортерів та інвесторів при Міністерстві. З 2015 — Начальник Управління економічного співробітництва МЗС України, Заступник Голови Ради експортерів та інвесторів при Міністерстві закордонних справ України. ДОЛЯ Олексій Леонтійович (17 січня 1964, с. Плішивець Гадяцького району — 4 грудня 2017, Київ) - вчений-етнограф. Закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1989). Спеціальність: філолог, викладач української мови та літератури. З 1987 по 2008 працював на посадах молодшого, старшого та провідного наукового співробітника-етнографа та на посаді заступника директора з науково-організаційної роботи в Державному музеї народної архітектури та побуту України. За цей час організував і здійснив десятки етнографічних експедицій у різні регіони України. Ним зібрано тисячі етнографічних експонатів, опубліковано низку науково-популярних статей, присвячених різним аспектам музейної справи та розвитку етнографічної науки в Україні. За роки збирацької, наукової та популяризаторської діяльності було проведено понад сотню виставок декоративно-ужиткового мистецтва та взято участь в організації та проведенні десяти етнофестивалів («Червона Рута», «Країна мрій», «Свірж»). Був автором проекту «Українська традиційна іграшка та лялька», що протягом десяти років презентувався виставками у Києві, Луганську, Вінниці та ін. Є незмінним науковим консультантом телевізійних телепередач з народної творчості. За значний особистий внесок у збереження і популяризацію історико-культурної спадщини України, розвиток музейної справи, високий професіоналізм Указом Президента від 17 травня 2006 Олексію Долі присвоєне почесне звання «Заслужений працівник культури України». Протягом 2008-2010 був членом Колегії Міністерства культури та туризму України та радником Міністра культури та туризму з питань народної культури. З 1 вересня 2009 працює в Центрі фольклору та етнографії Інституту філології на посаді провідного спеціаліста-етнографа. З січня 2011 займає посаду Директора Центру фольклору та етнографії Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та доцента кафедри фольклористики (за сумісництвом). Був консультантом в телепроекті «Майстер-клас із Наталкою Фіцич». 17 листопада 2017 в Михайлівському Золотоверхому монастирі прийняв чернецтво із іменем Нестор. ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (18(30) вересня 1841, м.Гадяч - 20 червня (2 липня) 1895, Софія, Болгарія) - визначний український публіцист, історик, фольклорист, суспільний діяч. Один з організаторів "Старої громади" у Києві. З 1870 – доцент Київського університету. Після звільнення за політичну неблагонадійність у 1876 емігрував до Швейцарії, де створив своєрідний осередок української політичної еміграції. У 1889–1895 – професор Софійського університету. Батьки Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...» — згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», — виявилися пророчими. У 1863 Драгоманов стає членом Громади. Ці об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури,народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з’явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». З середини 60-х років становлення Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв’язку з його публіцистичною діяльністю. По суті, в цих роботах Драгоманова — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання. У 1871 Київський університет відряджає Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада» Драгоманов створив у Женеві восени 1876. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням Івана Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім’я Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство. Виважений і проникливий політик Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою у суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — так свідчила Леся Українка про останні дні життя Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований Драгоманов у Софії. ДУХОВ Микола Леонідович (28 жовтня 1904, с.Веприк Гадяцького району - 1 травня 1964, м.Москва, Росія) - уславлений головний конструктор важких танків КВ та ІС, головний конструктор першої радянської атомної бомби, тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і п'яти Державних премій СРСР. Народився в родині фельдшера цукроварні. Закінчив початкову школу в с.Веприк; Гадяцьку чоловічу гімназію та Веприцьку трудову школу в 1920. Працював у Веприку: секретарем комітету бідноти, агентом продрозверстки при райвиконкоми, завідуючим районною хатою-читальнею, завідуючим ЗАГСом, секретарем райземлісу. З липня 1925 (після того як перестала існувати Веприцька цукроварня) працює робітником Чулахівського цукрового заводу. Тут він вирішив заробити собі путівку на навчання на робітфаку. І це йому удалося. Важко працював на заводі. У вільний від роботи час в Чупахівці він відремонтував і розмалював клуб, брав участь у художній самодіяльності, налаштував рояль... Тут він сконструював радіоприймач - перше радіо в Чупахівці. Розпочавши простим робітником, за рік він опанував професії хронометражиста та завідувача техніко-нормувального бюро. В 1926-1928 Микола навчався на робітфаці при Харківському геодезичному інституті, після закінчення якого отримав направлення на навчання в Ленінградський політехнічний інститут. В 1932 закінчив механічний факультет Ленінградського політехнічного інституту за спеціальністю "Конструювання тракторів і автомобілів" та отримав роботу на Кіровському заводі. Тут він працював над конструюванням пристроїв масового виробництва для популярного тоді трактора "Універсал", над створенням першого вітчизняного автомобіля Л-1, брав участь у виробництві важкого підйомного залізничного крану. В 1938 - начальник конструкторського бюро серійних танків Т-28. В 1939 розробляє конструкцію нового важкого танка КВ. Призначається заступником Головного конструктора Кіровського заводу. В 1940 група конструкторів під керівництвом Духова розробляє захисні щитки для червоноармійців, мінні трали. За це його нагородили першою медаллю та першим орденом Леніна. На початку війни призначений Головним конструктором Челябінського тракторного заводу, де під його керівництвом освоюють випуск танків КВ і Т-34. В 1943 його призначають головним конструктором Кіровського заводу в евакуації на Уралі. Тут освоєно випуск важкого танка ЙС, ЙС-3, модифікації інших танків. За цю роботу та вдосконалення танка Т-34 нагороджений Сталінською премією і орденом Трудового Червоного Прапора. В 1944 за нові розробки важких танків і самохідних артилерійських установок нагороджується орденом Леніна. Обирається завідуючим кафедрою Челябінського механіко-машинобудівного інституту. В 1945 йому присвоєно військове звання генерал-майора інженерно-танкової служби. Присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1948 переведений на роботу в атомну промисловість. Призначений головним конструктором і заступником наукового керівника науково-дослідного інституту, за видатний внесок у створення ядерної зброї нагороджений другою золотою медаллю "Серп і Молот", присуджено Державну премію І ступеня. В 1951 - Державна премія І ступеня. В 1953 знову присуджено Державну премію СССР І ступеня. Обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР. В 1954 за виняткові заслуги при виконанні спеціального завдання уряду нагороджений третьою золотою медаллю "Серп і Молот". Призначений головним конструктором і науковим керівником новоствореного конструкторського бюро оборонної промисловості. Нагороджений четвертим орденом Леніна, йому присвоєно військове звання генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби. В 1960 Духову присуджено Ленінську премію. Похований в Москві на Новодівичому цвинтарі. Бюст Героя встановлений в 1981 в с. Веприк. ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30 січня 1895, с.Березова Лука Гадяцького району – 23 квітня 1965, Філадельфія, США) - український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР, командир полку Чорних Запорожців («чорношличників»). Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи і Оренбурзьку кінну школу прапорщиків (1 січня 1916). Під час Першої світової війни як командир роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї дивізії брав участь у боях у Польщі, Литві та Галичині. Російську армію залишив у чині штабс-капітана. 17 грудня 1917 – найважливіший день у житті Петра Дяченка. Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Після державного перевороту 29 квітня, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 полтавця призначено сотенним, а 17 січня 1919 – курінним... 27 червня 1919 Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника. Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців. 23 червня 1920 його, командира найкращого полку української армії (оцінка командарма Михайла Омеляновича-Павленка), підвищили до звання полковника Армії УНР. 25 червня 1941 у Кракові було створено Українську генеральну раду к омбатантів, до якої увійшли переважно вищі старшини Армії УНР. Очолив Раду Михайло Омелянович-Павленко, його заступниками стали Всеволод Петрів та Альфред Кравс. Петро Дяченко став членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради, а 5 липня (серпня?) 1941 року очолив штаб Української повстанської армії "Поліська Січ" отамана Тараса Бульби-Боровця. Бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям... 25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять – на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА "Поліська Січ" отамана Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. За подвиги Петра Дяченка було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької... Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні. Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії. 1959 в часописі "Америка" вийшли друком його спомини "Чорні запорожці" – про тяжкий і славний шлях полку чорношличників у 1919 – 1920. "Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі", – писав командир Чорних запорожців... 1 лютого 1961 еміграційний уряд УНР нарешті визнав заслуги Петра Дяченка перед Батьківщиною, зазначивши в наказі вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928. Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР. Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 у Філадельфії, що в Сполучених Штатах Америки. Поховали його на українському цвинтарі Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі).

ЖОВТОБРЮХ Михайло Андрійович (17 квiтня 1905, с.Ручки Гадяцького району - 16 грудня 1995, м.Київ) - видатний український мовознавець, автор монографій „Мова української преси”, „Мова української періодичної преси”, „Українська граматика” та інших. Доктор філологічних наук з 1964, професор з 1965. Закінчив факультет професорської освіти Дніпропетровського ІНО (1929 — мовно-літературне відділення, 1930 — соціально-економічне відділення). Працював викладачем, пізніше — старшим викладачем у Запорізькому педагогічному інституті (1930—1937), доцентом Київського педагогічного інституту (1937—1941, 1944—1948), завідувач кафедри російської мови в Тюменському (Росія, 1948—1951) і Бухарському (Узбекистан, 1951—1953), завідувач кафедри мовознавства в Черкаському (1953—1954) педагогічному інститутах. Протягом 1959—1982 був завідувачем відділу теорії української літературної мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР і водночас (1960—1985) — професором Київського педагогічного інституту.

ЗАДНІПРОВСЬКИЙ (КОНОНЕНКО) Леонід Сергійович (25 липня (8 серпня) 1904, м.Гадяч — 7 травня 1971, м.Одеса) - український актор. Заслужений артист УРСР (1943). Лауреат Сталінської премії (1952). В 1934—1951 (з перервою) — працював у Дніпропетровському українському драматичному театрі. В 1946—1947 — працював у Київському українському драматичному театрі. В 1952—1966 — працював в Одеському українському драматичному театрі. ЗАЛИВЧИЙ Андрій Іванович (26 жовтня 1892, с.Млини Гадяцького району — 13 грудня 1918, м.Чернігів) - український письменник і громадський діяч. Народився в бідній селянській сім'ї. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету (нині — Харківський національний університет імені Василя Каразіна). Був керівником студентського руху Харкова, членом ЦК Соціалістичної юнацької спілки. 1915 був одним з організаторів студентського виступу проти відправки на фронт неблагонадійних студентів. За це того ж року його засудили до довічного заслання в Тургайський край (Казахстан). Після Лютневої революції 1917 повернувся (в березні 1917) в Україну. Працював у Зінькові (тепер Полтавської області): редагував газету «Зіньківська народна управа», брав участь у створенні земельних комітетів у місті Зіньків. Був членом ЦК Селянської спілки, Української Центральної Ради. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), входив до її харківської організації, був одним із засновників так званої фракції лівобережців, підтримував політичну орієнтацію лівого крила партії. У грудні 1918 очолив повстання проти гетьмана Павла Скоропадського в Чернігові. Під час цього повстання загинув. Похований в Чернігові на міському кладовищі. Написав автобіографічний цикл новел «З літ дитинства», що мають імпресіоністичний характер. Новели приваблюють психологізмом, ліричністю, драматичною сповідальністю про голодне й холодне дитинство («Їсти», «Родина», «Обкладки»), співчуттям до знедолених («Школа», «З благородними дітьми»). ЗАЛМАН Шнеур (АЛТЕР РЕБЕ) (1745, м.Ліозно, Білорусь - 1813, с.Піни Курської обл., Росія) - рабин, один з основоположників хасидизму, засновник руху Хабад. Автор ряду богословських творів, зокрема, книги "Танія". Похований в м.Гадяч. ЗАРЕЦЬКИЙ Іван Антонович (серпень 1857, с.Лютенька Гадяцького району - 14 серпня 1936, ст.Кувандик, Казахстан) - археолог, етнограф, земський і громадський діяч, почесний громадянин Полтави (1902). Народився в сім'ї заможного козака. Самотужки опанував освіту, освоїв мистецтво фотографії, мав талант рисувальника. З 1891 — співробітник управи Полтавського земства, один із фундаторів Полтавського природничо-історичного музею. Зацікавившись старожитностями, на початку 1880-х років за власний рахунок провів серію археологічних розкопок у Поворсклі, досліджував полтавські підземелля. В 1892—1902, 1910—1912 працював у музеї Полтавського земства; вивчав народні промисли Полтавщини, уфундував зразкову гончарну майстерню в Опішні (1894), заснував у Полтаві фарфорове виробництво. Брав участь у дослідженнях і збереженні всесвітньовідомого Малоперещепинського скарбу (1912) та підготовці першої наукової праці про цю пам'ятку. В 1912 переїхав до Воронежа; в 1915 оселився в Оренбурзі. Помер під час археологічних розкопок в Північному Казахстані. ЗАСЯДЬКО Олександр Дмитрович (7(18) листопада 1779, с.Лютенька Гадяцького району - 27 травня (8 червня) 1837, маєток під Харковом) - генерал-лейтенант, творець ракетної техніки. Закінчив елітні Артилерійський та Інженерний шляхетні кадетські корпуси. Військову службу розпочав 1797 року підпоручиком артилерії у військах О.Суворова. Брав участь у славнозвісному Італійському поході 1799 року, відзначився під час штурму фортеці Мантуї, у складі російського експедиційного корпусу 1804 року висаджувався на середньоземноморському острові Корфу, де брав участь у бойових операціях проти французьких військ, а за виявлену мужність у битві при Костельно (1806) отримав орден Святого Георгія 4-го ступеня. Під час російсько-турецької війни 1806-1812 років відзначився в облозі і штурмі Ізмаїлу, в битвах при Туртукаї, Рущуку і заслужив ще одну високо шановану в армії нагороду - золоту шпагу з написом на ефесі і лезі "За хоробрість". А далі була війна 1812 року і закордонний похід проти наполеонівської армії, за що Засядько удостоївся ордена Святого Георгія 3-го ступеня і дістав звання полковника. Після закінчення війни, 1815 року, О.Д. Засядько йде у відставку і віддається улюбленій справі - винахідництву. Він намагався розгадати таємницю своїх пращурів-запорожців, котрі застосовували у боях із татарами і турками зброю, схожу на ракети. Учений починає експерименти з пороховими ракетами, удосконалює їхні фізичні параметри та хімічний склад зарядів. Все це вимагало неабияких коштів, і Олександр Дмитрович продав свій маєток під Одесою. Йому вдалося сконструювати досить досконалі, як на той час, запалювальні і гранатні ракети, а також установки для їхнього запуску, що дозволяло вести залповий вогонь одночасно 6-ма ракетами. Він також винайшов пристрій для влучного наведення ракет на ціль та розробив тактику бойового застосування ракетної зброї. Випробування ракет конструкції Засядька були успішними й отримали схвалення з боку імператора Олександра І та воєнного міністра П.П.Коновщина. О.Д.Засядька знову призивають на військову службу у чині генерал-майора. 1820 року його призначають начальником Охтенського порохового заводу, Петербурзького арсеналу і піротехнічної лабораторії. Це забезпечило матеріальну базу для подальших робіт зі створення реактивної техніки. Того ж року за ініціативою Засядька засновується перше в Росії Михайлівське артилерійське училище, де готували офіцерів-артилеристів. Обійнявши 1827 року високу посаду начальника штабу військ артилерії, О. Засядько сформував першу в Російській армії ракетну батарею. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 років ракети вітчизняної конструкції знайшли бойове застосування на кавказькому і румунському театрі воєнних дій. Тоді було випущено по позиціях ворога близько тисячі ракет. Зброя виявилася настільки ефективною, що Олександр Дмитрович із гордістю відзначив: "Були б у нас ракети раніше, хто знає, чи наважився б Бонапарт ступити на нашу землю". До останніх днів життя Олександр Засядько продовжував працювати над своїми технічними проектами. Відомо, що вчений-артилерист мріяв про освоєння космосу і навіть зробив розрахунок ракетного заряду для польоту на Місяць. З цього приводу він писав: "Від бойових ракет - до міжпланетних! Прийде пора - люди оселяться в інших світах! Я бачу цей час!". ЗЕЛЬМАНОВ Абрам Леонідович (15 травня 1913, м.Гадяч - 2 лютого 1987) - астроном, теоретик в області космології та загальної теорії відносності, один з засновників радянської космологічної школи. В 1937 закінчив мехмат Московського державного університету. В 1944 захистив кандидатську дисертацію "Про деформацію та кривину супутнього простору (релятивістські рівняння для елемента неоднорідного Всесвіту)". В 1982 захистив докторську дисертацію "Про поведінку та властивості тривимірних просторів". Одним з перших висловив думку про зв'язок виникнення життя та розуму на Землі з загальними властивостями Всесвіту ("антропний принцип"). Працював в Державному астрономічному інституті імені Штернберга Московського державного університету.

КАНТОР Олег Ярославович (1955, м.Гадяч - вбитий 20 липня 1995 на підмосковній дачі Снєгірі, Росія) - російський бізнесмен і банкір. Закінчив Новосибірський інститут радянської кооперативної торгівлі. Керував виробничим об'єднанням з будівництва лісопереробного заводу і заводу залізобетонних виробів в Нижньовартовську, де прожив 18 років. Тут же він створив філіал Кредо-банку. З 1991 - президент Югорського акціонерного банку. Був також віце-президентом Союзу нафтопромисловців, членом вищої ради Російської об'єднаної промислової партії (РОПП), членом президії координаційної ради «Круглий стіл» бізнесу Росії. КАРАСЮК Іван Маркіянович (23 листопада 1923 року, с.Сари Гадяцького району - 26 листопада 2015 року) - відомий український вчений у галузі агрономії, професор, почесний член товариства ґрунтознавців і агрохіміків України. Закінчив Сарську середню школу. З 1 жовтня 1941 року до 1 травня 1945 року – учасник бойових дій Південно-Західного, Західного, Волховського, Ленінградського, Другого і Третього Прибалтійських, Першого Білоруського фронтів. Брав участь у боях за Москву, в обороні Ленінграда (прориві і повному знятті блокади), звільненні Новгорода, Пскова, Виборга, Тарту, Шауляя, Риги та інших міст Прибалтики, звільненні Польщі та її столиці Варшави, форсуванні великих рік Волхов, Велика Вісла, Одер, штурмі ( 16 квітня – 1 травня 1945 року) Берліна. Воював у складі мінометного батальйону 22 ОЛСБ, заряджаючим полкової батареї 60-го стрілецького полку 65-ї Забайкальської стрілецької дивізії, командиром гармати, командиром вогневого взводу, старшим на вогневій шостої батареї 798-го артилерійського полку 265-ї Червонопрапорної Виборзької стрілецької дивізії 36-ї гвардійської корпусної артилерійської бригади РГК у військових званнях від курсанта артучилища до гвардії підполковника. Після закінчення Великої Вітчизняної війни, в 1945-1947 рр., продовжував службу у військових з’єднаннях на території Німеччини. Демобілізувався у березні 1947 року. В 1947 – 1952 рр. навчався в Уманському СГІ (слухач підготовчого відділення, студент), який закінчив з відзнакою у березні 1952 року. В 1952-1956 рр. працював на виробництві (дільничним агрономом Уманської МТС, завідувачем сільгоспвідділу і секретарем райкому в зоні Уманської МТС). В 1956 – 1959 рр. – аспірант кафедри загального землеробства Уманського СГІ і одночасно в 1958 – 1962 рр. асистент, старший викладач кафедри організації сільськогосподарських підприємств цього інституту. В травні 1960 року захистив кандидатську дисертацію на тему: «Поліпшення зяблевого обробітку грунту під цукрові буряки в умовах Лісостепу України». В 1962 – 1973 рр. доцент кафедри агрохімії і ґрунтознавства, декан агрономічного факультету Уманського СГІ. В грудня 1970 року захистив докторську дисертацію на тему «Поліпшення системи зяблевого обробітку грунту під просапні культури в зернобурякових сівозмінах південно-західного Лісостепу України». В 1973 – 1989 рр. – проректор з навчально-виховної та наукової роботи Уманського СГІ, з 1973 р. – доктор сільськогосподарських наук і одночасно з 1979 р. завідувач кафедри агрохімії і ґрунтознавства, з 1982 р. – професор Уманського СГІ. З 1988 р. – голова Уманського відділення Українського товариства ґрунтознавців і агрохіміків; в 1998 році удостоєний диплома «Почесний ґрунтознавець України». В 1988 р. Указом Президії Верховної Ради України від 30 вересня присвоєно звання «Заслужений працівник освіти Української РСР». З 1998 р. – голова Ради ветеранів Уманського ДАУ, з 2000 р. – довічний стипендіат Президента України. В 2003 р. рішенням ученої ради університету вперше присвоєно звання заслуженого професора Уманського ДАУ. На початку 2008 року обраний академіком Міжнародної академії аграрної освіти. Як керівник наукової школи підготував два доктори і 11 кандидатів наук, автор понад 400 наукових праць, в тому числі: монографії, підручники, навчальні посібники, рекомендації і методичні вказівки, довідники, статті, тощо. За активну участь у захисті Вітчизни та у відбудові і розбудові народного господарства України нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-2 ступеня, «За мужність» 3-го ступеня, понад 20 медалями, в т.ч. «За відвагу», а також пам’ятними нагрудними знаками міністерств і відомств: «Відмінник соціалістичного сільського господарства» (1974 р.) «За відмінні успіхи в роботі» (1983 р.) «Знак пошани» (2003 р.) «Відмінник освіти і науки» 1 ступеня (2004 р.); почесними грамотами і цінними подарунками, серед них годинники і Почесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР (1984 р.) і Верховної Ради України (2004 р.) КАЦЮБА Дмитро Васильович (12 жовтня 1921 року, с.Лютенька Гадяцького району - 2009) - відомий російський вчений-педагог, академік Академії історії та політології Росії. Після закінчення 8-го класу вступив до Полтавського технікуму землевлаштування, гідромеліорації та рибництва. Одночасно навчався в Полтавському аероклубі. В 1941 був призваний до армії і направлений на навчання в Саратовську військову авіаційно-планерну школу, після закінчення якої був направлений в діючу армію - в 6-ту гвардійську військово-десантну бригаду. В 1946 демобілізувався і вступив до Ленінградського обласного учительського інституту на історичне відділення. Після закінчення учительського інституту в 1948 поступив на заочне відділення Ленінградського державного педагогічного інституту ім.М.М.Покровського на факультет історії. Після його закінчення працював в м.Бежецьку Калінінської області завучем, а потім директором середньої школи. В 1953 вдруге був призваний до рядів Радянської Армії. Служив на флоті. В 1960 був демобілізований в званні майора. В цьому ж році зайняв посаду старшого викладача логіки та філософії в Кемеровському державному педагогічному інституті. Дисертацію з методики позакласної історико-краєзнавчої роботи в середній школі захистив в 1966. В 1994 була присуджено степінь доктора педагогічних наук (тема дисертації "Теорія та практика історичного краєзнавства в школі і вузі"). Д.В.Кацюба в 1991-94 опублікував цілий ряд монографій. Всього опубліковано понад 170 робіт. КАЧАЛА Микола Петрович (народився 18 грудня 1946 року, с.Книшівка Гадяцького району) - заслужений журналіст України (1998), член Спілки журналістів України (1980), працював заступником головного редактора - відповідальним секретарем газети "Зоря Полтавщини". Закінчив Полтавський державний педагогічний інститут в 1969. КИСІЛЬ Григорій Олексійович (1 лютого 1936 року, с. Великий Бакай Решетилівського району - 2 січня 2017 року) - художник декоративно-ужиткового мистецтва. Заслужений майстер народної творчості (2006). Обласна премія ім. Панаса Мирного (2007). Закінчив Харківський інститут культури (1958). Працював у Гадяцькому коледжі культури і мистецтв ім. І.П.Котляревського (1977-2017). КОБІЗЬКА Наталія Олександрівна (народилася 7 серпня 1991 року, с.Рашівка Гадяцького району) - українська актриса театру і кіно. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв у 2014 році, акторський курс Нінель Антонівни Биченко. З 2015 року Наталка Кобізька грає у виставах театрального колективу «Чесний театр» (режисерка — Катерина Чепура), а з 2016 року — в українському незалежному театрі «Дикий Театр». КОГНОВИЦЬКИЙ Олег Станіславович (народився 28 серпня 1938 року, с.Лютенька Гадяцького району) - відомий російський вчений-електротехнік. В 1955 закінчив середню школу і в цьому ж році вступив в Військову академію зв'язку ім.С.М.Будьонного в Ленінграді. В 1957 в зв'язку зі скороченням Збройних Сил був переведений на третій курс Ленінградського електротехнічного інституту зв'язку ім.проф.М.О.Бонч-Бруєвича, який закінчив в 1960 за спеціальністю "Телефонно-телеграфний зв'язок". В 1967 після закінчення аспірантури захистив кандидатськую дисертацію. В 1976 присвоєно наукове звання доцента, а в 1993 - наукове звання професора. Написав 4 навчальних посібники, присвячених циклічним перешкодостійким кодам та питанням передачі даних цифровими каналами. Має понад 50 наукових праць, серед них 17 авторських свідоцтв на винаходи. Найбільш істотні особисті наукові досягнення належать до галузі обробки рекурентних (зворотних) послідовностей над полем GF(pk) на основі двоїстого базису поля. З 1972 по 1979 був деканом факультету автоматичного електрозв'язку, а з 1986 - завідуючий кафедрою обробки та передачі дискретних повідомлень. Автор монографії "Двойственный базис и его применение в телекоммуникациях" – СПб: Линк, 2009. Заслужений працівник вищої школи Російської Федерації. КОРЕНІВСЬКИЙ Данило Григорович (18 жовтня 1937 року, с.Харківці Гадяцького району - 31 січня 2014, м.Київ) - український математик. Закінчив Київський університет (1959). Кандидат фізико-математичних наук (1966). Доктор фізико-математичних наук (1990). Працював в Інституті математики НАН України. Основні праці стосуються якісної теорії диференціальних, різницевих і диференціально-різницевих рівнянь, математичної теорії стійкості стохастичних систем, теорії оптимального керування літальними космічними апаратами. Автор понад 150 наукових робіт, серед них чотири монографії. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1983). КОРОСТ Тетяна Михайлівна (народилася 13 січня 1954 року, с. Березова Лука Гадяцького району Полтавської області) - директор ТОВ «Агрофірма «Маяк», Герой України. У 1973 закінчила Полтавський сільськогосподарський технікум; у 1982 - агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. У 1973-1982 працювала агрономом-хіміком, головним агрономом колгоспу "Маяк", з 1987 – голова колгоспу "Маяк" Котелевського району Полтавської області. У 2004 колгосп було перейменовано у ТОВ "Агрофірма "Маяк", а Т.М. Корост обійняла посаду директора. Указом Президента України Леоніда Кучми № 1415/2004 від 16 листопада 2004 року за визначний особистий внесок в організацію та забезпечення одержання найвищих показників з виробництва сільськогосподарської продукції, впровадження сучасних форм господарювання, багаторічну самовіддану працю директору товариства "Агрофірма "Маяк" Котелевського району Полтавської області Тетяні Михайлівні Корост присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. Була членом Політради Народної Партії. Член Партії регіонів. Депутат Полтавської обласної ради. Голова Котелевської районної державної адміністрації (з квітня 2010). Заслужений працівник сільського господарства України. Почесний громадянин Котельви. Орден княгині Ольги ІІІ ступеня (2003), знак ордена "Свята Анна" ІV ступеня (Українська Православна Церква, 2002), орден Святої великомучениці Варвари (Українська Православна Церква, 2004). КОСТЮК Володимир Степанович (народився 27 січня 1955 року) - - актор і режисер кіностудії ім. О. Довженка, член Спілки кінематографістів України, голова фонду «Українська спадщина», колекціонер українських старожитностей. Очолює фундацію "Гадяч - гетьманська столиця". Закінчив Гадяцьку середню школу №1. Закінчив Гадяцьке училище культури ім.І.П.Котляревського (1977). Закінчив акторський факультет Київського театрального інституту ім.І.К.Карпенка-Карого (1981). Автор книги "Гадяч у стародавній листівці". КРАТ Михайло Миколайович (6 серпня 1892, м.Гадяч - 8 серпня 1979, м.Детройт, США) - генерал-поручник Української Національної Армії. Закінчив Гадяцьке повітове училище, 1-й Петроградський корпус у 1910 році, Павловське воєнне училище у 1912 році, із званням підпоручника вступив до Оранієнбаумської військової школи й став інструктором кулеметної справи в полках 2-ї пішої дивізії в Новгороді. За чотири роки служби на фронтах першої світової війни перейшов усі військові ступені від підпоручника до полковника у 1917 році. Після проголошення II універсалу Українською Центральною Радою вирішив закінчити службу в імперській армії, відвідав рідний Гадяч і в середині грудня 1917 року став помічником начальника оперетивного відділу Київської Військової Округи і брав участь у першій українсько-більшовицькій війні (грудень 1917 - березень 1918), а відтак командував 33-м пішим Охтирським полком, був помічником командира 2-ї Запорозької дивізії, командиром 8-го Чорноморського пішого полку. У Першому Зимовому Поході на більшовицько-денікінське запілля (6 грудня 1919 - 5 травня 1920) був начальником штабу Запорозької групи і заступником командира дивізії генерала Гурого-Гуленка. Після підписання польсько-української умови і військової конвенції в квітні 1920 року і злуці армії генерала Михайла Омелянович-Павленка з Зимового походу з союзницькими польсько-українськими військами з Київського походу, став помічником командира Окремого кінно-гарматного дивізіону полковника (відтак генерала) Олекси Алмазова. У тридцятих роках був нагороджений польським військовим відомством орденом за участь у більшовицькій війні 1920 року. Навесні 1945 року став командиром 1-ї дивізії Української Національної Армії, в складі якої були в основному вояки дивізії СС „Галичина”. Після закінчення Другої світової війни разом з 12 тисячами вояків УНА попав в англійський полон і був призначений англійцями командантом табору в Белярі-Ріміні (Італія). Після розпуску табору в Ріміні проживав в Лондоні, а відтак до смерті в Детройті. За бойові подвиги в українській армії був нагороджений „Залізним Хрестом” та „Хрестом Симона Петлюри”. Був також автором десятків нарисів та статей, опублікованих на сторінках журналів. КУЛЬБАКА Валерій Миколайович (народився 30 травня 1952) - комерційний директор підприємства "Авіалінії Антонова", віце-президент компанії "Ruslan International". Закінчив Гадяцьку середню школу №1 (1969). КУРИШКО Катерина Сергіївна (народилася 12 квітня 1949, с.Веприк Гадяцького району) - українська веслувальниця, байдарочниця, олімпійська чемпіонка. Виступала за київський клуб «Динамо». Закінчила Київський державний інститут фізичної культури. Заслужений майстер спорту (1972). Золоту олімпійську медаль здобула в парі з Людмилою Хведосюк-Пинаєвою в 1972 на Мюнхенській Олімпіаді, веслуючи в байдарці-двійці на дистанції 500 метрів. Чемпіонка світу з веслування на четвірці (1971). Призерка чемпіонатів світу і Європи. Чемпіонка СРСР (1970-1972) в складі різних екіпажів. Нагороджена орденом «Знак Пошани». КУСТОВ Сергій Павлович (народився 12 жовтня 1946, м.Гадяч) - народний артист України (1992), актор Першого українського театру для дітей та юнацтва у м.Львові. Закінчив Київський театральний інститут ім.Карпенка-Карого. Автор книги "Скомороший зорепад". КУЧУГУРА-КУЧЕРЕНКО Людмила Всеволодівна (народилася 13 жовтня 1942) - головний лікар Національного інституту фтізіатрії і пульмонології імені Ф.Г. Яновського Академії медичних наук України (м.Київ), заслужений лікар України, кандидат медичних наук. Закінчила Гадяцьку середню школу №2. Нагороджена Орденом Святого Станіслава IV ступеня (2015).

ЛАЗУРЕНКО Степан Савич (28 грудня 1892, м.Гадяч - 27 лютого 1969, м.Детройт, США) - військовий діяч, полковник Армії УНР. Народився в козацькій родині. Закінчив Гадяцьку гімназію. Деякий час навчався на учительських курсах губернського земства в Полтаві. З початком Першої світової війни добровольцем пішов на фронт. Після кількамісячного навчання в офіцерській школі в Петергофі перебував на передовій. Воював на Південно-Західному фронті. За виявлені в боях хоробрість і відвагу нагороджений золотою зброєю і Георгіївським хрестом. Лютневу революцію штабс-капітан С. Лазуренко зустрів у Саратові, де перебував у відрядженні. Повернувшись до України, взяв активну участь у творенні національного війська. Був одним із засновників Богданівського полку (травень 1917). Після розформування частини служив курінним у Дорошенківському полку Запорозької дивізії. Бився з червоними військами під Крутами. В березні 1918 брав участь в боях проти більшовиків на території Полтавщини. Після того, як у Полтаві Запорозька дивізія була розгорнута в корпус, а Богданівський курінь — в полк, командував другим куренем богданівців. Взимку 1918—1919 захищав від більшовиків північно-східні рубежі України. Вирвавшись із оточення біля Лозової, провів поріділі частини через місцевості, контрольовані махновцями, на Правобережжя Дніпра. У 1919 очолив Богданівський полк, воював проти білогвардійців і червоних. Внаслідок виснажливих переходів двічі захворював на тиф. У листопаді 1919 при відході Українського війська за Збруч, був залишений у лікарні м.Ярмолинці з обмороженими ногами, у тифозній гарячці. Дивом виживши, якийсь час переховувався, а потім виїхав за кордон. Мешкав у Чехословаччині й Німеччині. В 1950 перебрався до США. Брав активну участь у громадському житті української діаспори, співробітничав з часописами "Тризуб", "Прометей". Залишив спогади про рідний Богданівський полк, зустрічі й розмови з Симоном Петлюрою ("Тризуб", 1962—1967). Останній притулок знайшов на відомому українському цвинтарі Бавнд-Брук поблизу Нью-Йорка. Син Сергій живе в Детройті. В серпні 1995 із донькою Ольгою відвідав батьківський край. ЛЕВИЦЬКИЙ Парфеній (Панфил) (28 вересня 1858, с.Плішивець Гадяцького району - рік смерті невідомий) - архієпископ, відомий педагог, просвітник–українофіл, церковний діяч, один з чільних організаторів перекладу Євангелія українською мовою та провідників українського церковного руху. ЛЕОНТОВИЧ Володимир Григорович (27 липня 1881, м.Гадяч - 29 квітня 1940, м.Київ) - український інженер-будівельник і вчений, професор (з 1940). Після закінчення (1906) Київського політехнічного інституту проводив інженерно-геодезичні дослідження на Волині, займався відбудовою архітетурних пам'яток у м.Житомирі, реставрував замок в м.Острозі, спорудив (за проектом архітектора В.М.Максимова) храм-пам'ятник на козацьких могилах під м.Берестечком, з 1914 працював у Києві на інженерних посадах, викладав у Київських вузах (політехнічному, інженерно-будівельному, художньому та інших). Автор праць з питань, пов'язаних із застосуванням геодезії в будівельній справі. ЛИПОВЕЦЬ Карпо Андрійович (рік народження невідомий, м.Гадяч — липень 1919, м.Полтава) - старшина української армії. У 1914—1917 служив у 240-му піхотному Ваврському полку. Нагороджений Георгіївською зброєю (21 листопада 1915 за бій 13-14 грудня 1914). Останнє звання у російській армії — підполковник. Восени 1917 був ініціатором виокремлення українців 60-ї піхотної дивізії в Український полк ім. Пилипа Орлика. У липні 1919 був розстріляний білими у Полтаві за відмову служити в Збройних Силах Півдня Росії. ЛИТВИНЕНКО Володимир Миколайович (3 червня 1930, м.Гадяч - 1 травня 2011, м.Одеса) - український художник, майстер міського пейзажу. В 1956 закінчив Одеське державне художнє училище ім. М.Б.Грекова, де навчався у М.А.Павлюка, М.Кордонського, М.А. Шелюто (на дочці якого,Тамарі Миколаївні Литвиненко, пізніше одружився). В 1956 дипломна работа «Городки» була відзначена республіканською комісією. З 1958 участник виставок в Україні, Росії, США, Канаді, Італії, Франції, Греції. З 1964 член Національної спілки художників України. Нагороджений медаллю «За заслуги в праці». З 2008 заслужений художник України. Працював у Франції і співробітничав з аукціоном «Acole». Праці знаходяться в музейних і приватних колекціях України та інших країн.

МАКАРЕНКО Андрій Гаврилович (17 липня 1886, м.Гадяч — 28 вересня 1963, м.Х'юстон, штат Техас, США) - український політичний діяч. Служив в управлінні Південно-Західної залізниці. В 1917 р. обраний головою Всеукраїнської спілки залізничників. Під час Гетьманату працював директором департаменту у міністерстві шляхів. Взяв участь у підготовці антигетьманського повстання. 13 листопада 1918 р. обраний до складу Директорії, зробив внесок у відродження й розвиток УНР. Склавши повноваження члена Директорії, в листопаді 1919 р. одержав дипломатичне доручення за кордон. Залишився в еміграції. Жив в Австрії, Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США. В 1921 р. був обраний членом Всеукраїнської національної ради у Відні. МАКАРОВСЬКИЙ Михайло Михайлович (1783, с.Галицьке, тепер Білопільського району Сумської області - 19 вересня 1846, м.Гадяч) - український письменник і поет. Закінчив Полтавську духовну семінарію. Працював домашнім учителем, з 1818 викладав у Гадяцькій повітовій школі. Автор поем і віршів на етнографічно-побутові та історичні теми (поеми "Наталя, або Дві долі разом", "Гарасько, або Талан в неволі" та ін.). МАЛАХУТА Микола Данилович (народився 23 лютого 1939, с. Рашівка Гадяцького району) - відомий український поет, прозаїк, публіцист. Навчався у Луганському педінституті та Вільнюському державному університеті імені В. Мицкявічуса-Капсукаса. Головний редактор Луганського Всеукраїнського видавництва "Книжковий світ". Автор збірок віршів "Зозулиння", "Балада про зустріч", "Мужня доброта", "Проводи травня", "Запас молодості"; документальних повістей "Оптимальний варіант", "Сонцедари"; роману "Материнський хліб"; збірки повістей та оповідань "До побачення, тишо". Редагує дві газети — «Літературну газету» та «Луганський край», є членом двох творчих спілок — Національної спілки письменників України та Спілки журналістів. МЕТЛИНСЬКИЙ Амвросій Лук'янович (1814, с.Сари Гадяцького району — покінчив життя самогубством 17(29) липня 1870, м.Ялта) - український поет, фольклорист, перекладач і видавець. Вчився спочатку у Гадяцькій повітовій школі. Закінчив у 1835 році Харківський унівеситет. Працював професором Харківського університету (1843-1849, 1854-1858) та Київського (1849-1854) університету. Автор книжки «Думки і пісні та ще дещо» (1839), укладач збірника «Народные южнорусские песни» (1854). МИРНИЙ Панас (РУДЧЕНКО Панас Якович) (1849, м.Миргород - 1920) - видатний український письменник. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Працював в Гадяцькому повітовому суді та помічником бухгалтера в повітовому казначействі. На основі вражень, отриманих за цей час, написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (в співавторстві з братом Іваном Біликом). МИХАЙЛИК Віктор Дмитрович (народився 20 червня 1937, м.Гадяч) - доктор технічних наук (1990), професор (1991). Закінчив Гадяцьку середню школу №2. Закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості (1961) за спеціальністю «промислова теплоенергетика». З 1961 — інженер-конструктор відділу головного енергетика Тракторного заводу (м.Мінськ, Білорусь). 1975-1984 — завідуючий відділом промислової енергетики, завідуючий сектором використання вторинних енергоресурсів Білоруського відділення Інституту ВНІПІЕЭП. 1984-1991 — завідуючий кафедрою Інституту хімічного машинобудування (м.Тамбов, Росія). З 1991 — професор, з 1997 — завідуючий кафедрою екології і безпеки життєдіяльності Xерсонського національного технічного університету. Автор монографій, більш ніж 100 наукових праць, більш ніж 150 винаходів. Нагороджений Грамотою Державного департаменту інтелектуальної власності України. МІЩЕНКО Павло Якович (народився в травні 1904, м.Гадяч) - радянський партійно-господарський працівник. З 1938 по 1939 - начальник Далекосхідного відділу Народного комісаріату харчової промисловості СРСР. З 1939 по 1941 - Керуючий Північним рибним трестом НКХП СРСР. В 1941-1942 - директор заводу "Перемога праці" в м.Артемівську, в 1942-1943 - директор Механічного заводу. В 1943 закінчив Військово-педагогічний інститут Радянської Армії. В 1943-1946 - інспектор політвідділу стрілецького корпусу. З 1946 по 1950 - заступник директора заводу ім.Нікольского в м.Новочеркаську. В 1950-1952 - директор заводу Гірничо-бурового обладнання. В 1952-1953 - заступник начальника Північно-Кавказького геологічного управління Міністерства геології. З 1957 по 1965 - заступник директора, потім проректор Таганрозького технологічного інституту Південного федерального університету з адміністративно-господарської роботи. МУСІЄНКО Ростислав Андрійович (народився 24 грудня 1955, м.Макіївка Донецької області) - український письменник і журналіст, автор роману-антиутопії «2004», роману «Віч-на-віч», серії детективів на податкову тематику «Детективи. Пригоди. Архіви» (у співавторстві з Сергієм Бортніковим та Богданом Пташником під колективним псевдонімом Георгій Вісник), заступник редактора журналу «Літературний Чернігів», власний кореспондент Держтелерадіо по Чернігівській області, президент шахової федерації Чернігівської області. Член Національної спілки письменників України. Дитинство та юність провів в селі Сари Гадяцького району. Вчився в Чернігівському педінституті, вчителював у Чернігові.

НЕКРАСОВ Олександр Васильович (народився 29 жовтня 1950) - голова правління "Полтава-банк", член Партії "Реформи і порядок". Закінчив Гадяцьку середню школу №2 та Полтавський інженерно-будівельний інститут. НОВИЧЕНКО Леонід Миколайович (31 березня 1914, с.Русанівка нині Липоводолинського району Сумської області — 22 листопада 1996, м.Київ) - український літературний критик, літературознавець. Доктор філологічних наук. Професор. Дійсний член АН УРСР (обрано 28 березня 1985). Закінчив Гадяцький педагогічний технікум. В 1939 закінчив Київський університет. У роки німецько-радянської війни був військовим кореспондентом. Працював у газеті "Гадяцький вісник". У 1943—1946 працював відповідальним редактором газети «Література і мистецтво», у 1950—1952 — головним редактором журналу «Вітчизна». В 1968 отримав Шевченківську премію за книгу літературно-критичних нарисів «Не ілюстрація — відкриття!». Від 1949 працював в Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Похований на Байковому кладовищі

ОГРИЗЬКО Василь Гаврилович (народився 21 вересня 1938, с.Вельбівка Гадяцького району) - хірург, заслужений лікар України з 1981 року. Після закінчення Тернопільського державного медичного інституту працював лікарем-хірургом Свердловської міської лікарні Луганської обл. (1961-1968 рр.). З 1972 року – очолював хірургічну службу Гадяцької центральної районної лікарні. За успіхи у праці нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. ОДАРЧЕНКО Петро Васильович (20 серпня 1903, с.Римарівка Гадяцького району - 12 березня 2006 року, Бавнд-Брук, США) - відомий педагог, дослідник-літературознавець, мовознавець, критик. Закінчивши сільську школу в 1913 р., перейшов до Гадяцької гімназії. Півроку навчався в Полтавському відділі Історико-Філологічного Факультету Харківського університету, з 1923 – студент Ніжинського інституту народної освіти. Після завершення навчання – аспірантура при кафедрі української мови і літератури. У 1942 році залишив Україну і подався до Польщі. У 1950 році приїхав з родиною до Нью-Йорка. У 1952-54 роках працює у Бібліотеці Конгресу США. З 1955 до 1973 року в “Голосі Америки” на посаді перекладача й редактора. В 1962 році був обраний дійсним членом Вільної Української Академії наук (ВУАН) у США. Протягом 12 років був секретарем вашінгтонської групи ВУАН, а від 1973 року очолював її. Він також належить до Об’єднання письменників діаспори «Слово», а з 1993 року член Спілки письменників України. Бібліографія праць Петра Одарченка охоплює понад 600 позицій — окремих видань і газетно-журнальних статей, рецензій і заміток. Стосуються вони і літературознавства, і фольклору та етнографії, і мовознавства.

ПАВЛОВСЬКИЙ (ЯЗЛОВСЬКИЙ) Феоктист (1706, с.Лютенька Гадяцького району — 28 листопада 1744) - український іконописець. Навчався в Київській академії. З 1730 працював разом з І.Максимовичем у Лаврській іконописній майстерні. Писав ікони, пейзажі й портрети. ПАЗИНИЧ Василь Федорович (народився 22 жовтня 1960, с.Мартинівка Гадяцького району) - український поет, член Національної спілки письменників України. Закінчив Московськобобрицьку середню школу Лебединського району та фізико-математичний факультет Сумського педагогічного інституту. Після цього відбував строкову військову службу на Далекому Сході. Потім працював у школах Лебединського району, де викладав ази фізики й математики підліткам. Автор книжок: "Язичеські обійми", "03". ПАСМАНИК Данило Самойлович (Даніель ГДАЛЬЯХУ) (1869, м.Гадяч – 1930, Париж) - російсько-єврейський публіцист і суспільний діяч. В 1892 закінчив медичний факультет Цюрихського університету. В 1899-1905 працював приват-доцентом медичного факультету Женевського университету. Брав участь в сіоністському русі. Автор роману "Історія єврейського інтелігента", статей в сіоністських журналах та альманахах, робіт з медичних питань в спеціальних виданнях на німецькій та французькій мовах. ПАЩЕНКО Дмитро Романович (1759 — 1809) - український історик. Народився в сім'ї військового товариша Гадяцького полку. Склав "Опис Чернігівського намісництва" (1779-1781). ПОЗИВАЙЛО Михайло Феодосійович (25 травня 1922, с.Гусине Глобинського району - 8 вересня 1999) - художник. Учасник Великої Вітчизняної війни, внаслідок поранення втратив ліву руку. Але як людина твердої волі він не втратив віру в життя. В 1951 році закінчив Харківське художнє училище і працює викладачем малювання і креслення, а також викладав історію образотворчого мистецтва і декоративного малювання в Гадяцькому училищі культури. З 1959 року М.Ф.Позивайло - позаштатний художник районної газети «Гадяцький вісник». Учасник багатьох районних, обласних та республіканських виставок, дипломант художньої виставки України в Києві 1964 року. Його картини з життя Лесі Українки та міста Гадяча відомі далеко за межами гадяцької землі. ПОПОВИЧ Іван Володимирович (4 березня 1905, с.Лютенька Гадяцького району - 17 травня 1985, м.Житомир) - відомий український вчений-економіст. У 1924 р. закінчив Розбишівську профсільгоспшколу, у 1930 р. – Кубанський сільськогосподарський інститут (м.Краснодар), у 1933 р. – аспірантуру з економіки сільського господарства при цьому вузі. В 1933–1934 – завідуючий відділом економіки Всесоюзного інституту олійних культур (м. Краснодар); 1935–1936 – замісник директора з наукової частини та завідуючий відділом економіки Кримського філіалу Всесоюзного інституту тютюну і махорки (м.Ялта); 1937–1940 – завідуючий відділом економіки Всесоюзного інституту виноградарства і виноробства (м.Ялта). У 1938 рішенням вченої ради Московського інституту ім.Плеханова був присуджений вчений ступінь кандидата економічних наук; 1941–1942 - завідувач кафедри економіки і організації Краснодарського інституту виноградарства і виноробства; 1943–1947 – старший агроном Українського м’ясорадгоспу в Кустанайській області Казахської РСР; 1947–1955 – завідуючий відділом колгоспного виробництва Казахського інституту економіки сільського господарства (м.Алма-Ата); 1955–1957 – доцент кафедри організації сільського господарства Львівського сільськогосподарського інституту; 1957–1971 – завідувач кафедри економіки і організації виробництва Львівського зооветінституту. У 1967 захистив докторську дисертацію на тему “Методика економічних досліджень у сільському господарстві”. З 15 серпня 1971 працює на посаді професора кафедри економіки та організації сільськогосподарського виробництва Житомирського сільськогосподарського інституту. Був ініціатором створення кафедри аналізу і статистики Житомирського сільськогосподарського інституту, яку очолював з 1 грудня 1971 по 17 травня 1985 р. Всю свою трудову діяльність професор І.В.Попович присвятив підготовці спеціалістів вищої кваліфікації, розробці актуальних питань сільськогосподарського виробництва. Іван Володимирович опублікував понад 170 наукових праць, у т.ч. 8 навчальних посібників, 30 монографій та брошур. Під його керівництвом було підготовлено біля 4000 спеціалістів сільського господарства, 16 кандидатів і 2 доктора економічних наук. Всі опубліковані праці мали істотне значення для розвитку економічної науки, відіграли важливу роль у підготовці висококваліфікованих спеціалістів сільського господарства. І.В. Попович вперше систематизував питання економічних досліджень у сільському господарстві, які були опубліковані в трьох виданнях “Методика економічних досліджень у сільському господарстві” (1968, 1973, 1977) з грифом Головного управління вищої та середньої освіти МСГ СРСР. За відмінні успіхи в галузі вищої освіти був нагороджений орденами, медалями, грамотами та іншими почесними відзнаками. Рішенням вченої ради університету від 27 січня 2005 року у зв’язку зі 100-річчям з дня народження вченого кафедрі аналізу і статистики Житомирського національного агроекологічного університету було присвоєно почесну назву “Кафедра аналізу і статистики ім.І.В.Поповича”. ПЧІЛКА Олена (Ольга Петрівна ДРАГОМАНОВА) (17(29) червня 1849, м.Гадяч – 4 жовтня 1930, м.Київ) - відома українська поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка.

РУСАНІВСЬКИЙ Макар Олексійович (6 серпня 1904, с.Гречанівка Гадяцького району — 26 липня 1941, м.Київ) — український вчений, літературознавець, філолог-шевченкознавець, педагог. В 1939 захистив кандидатську дисертацію. Об’єктом його дослідження була творчість харківських романтиків у порівнянні, зіставленні з творчістю Тараса Шевченка. Очолював філологічний факультет Київського університету. У перші дні Великої Вітчизняної війни Макара Олексійовича було заарештовано й звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Без суду й слідства його стратили в Лук’янівській в’язниці Києва. В 1956 Русанівського було посмертно реабілітовано, а 10 травня 1989 Комісія партійного контролю ЦК Компартії України прийняла постанову про партійну реабілітацію безпідставно репресованого колишнього декана філологічного факультету Київського університету доцента Макара Олексійовича Русанівського.

САВИЧ Микола Іванович (1808, с.Середняки Гадяцького району - 20 травня (1 червня) 1892, м.Одеса) - український громадський діяч, публіцист і педагог. Закінчив філософський факультет Харківського університету У 1827-31 служив в армії на Кавказі, де брав участь у російсько-турецькій війні 1828-29. У 1831-34 вивчав хімію у Колеж де Франс у Парижі. Під час навчання у Харкові познайомився з М.Костомаровим, пізніше - з Т.Шевченком. У 1846 став членом Кирило-Мефодіївського братства. У 1848 переселився до Одеси, де співпрацював у газеті “Одесский вестник”, писав статті, переважно з економічних питань. САВЧЕНКО Микола Лаврінович («Байда») (20 лютого 1921, с.Березова Лука Гадяцького району - 1 січня 1979, Детройт, США) — хорунжий УПа, командир сотні «Східняки», заст.командира ТВ-26 «Лемко», командир 2-го Перемиського куреня. Заступник керівника Місії УПА за кордоном. Член Закордонного представництва УГВР у 1948–1950. Співорганізатор і неодноразовий голова Об'єднання колишніх вояків УПА в США. Ініціатор створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», його засновник. Закінчив десятирічку та керамічний технікум у Миргороді. В РСЧА отримав звання лейтенанта, під час відступу Червоної армії залишився на Полтавщині. З кінця 1943 він зголосився до УПА в Карпатах, призначений командиром підрозділу Військової Округи-5 «Маківка» на Дрогобиччині, частини охорони Великого Збору УГВР у липні 1944. В серпні 1944 очолив сотню «Східняки», в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 сотня «Байди» увійшла до Лемківського загону ВО-6 «Сян», який підпорядковувався тимчасовій спеціальній військовій окрузі УПА-Захід-Карпати, що існувала протягом двох місяців (серпень-вересень 1944) на території, ще зайнятій німцями. Після зміни лінії фронту — залишився в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдував по Станиславівщині та Дрогобиччині. В поворотному рейді на Лемківщину його сотня провела 17 листопада 1944 оборонний бій в околиці с. Сторонна Дрогобицького району, в якому відбила численні атаки ворога. У січні 1945 сотня перейшла згідно з наказом Головного Військового Штабу УПА на північно-східню Тернопільщину вже без нього, бо тяжко захворів на запалення нирок. Однак, восени «Байда» був покликаний на посаду курінного ад’ютанта й підвищений до старшого булавного з датою старшинства від 1 січня 1946. У лютому 1946 «Байда» був призначений заступником командира 26-го (Лемківського) Тактичного Відтинку «Лемко» та командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого з датою старшинства від 22 січня 1946. В серпні 1947 відділ УПА під керівництвом «Байди» здійснив успіший рейд на Захід. На еміграції, у 1948 Савченко Старшинським Збором був обраний командиром частин, що рейдували на Захід, згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном, членом ЗП УГВР у 1948–1950. Підвищений ЗП УГВР до майора з датою старшинства від 1 липня 1949. Емігрував до США у 1950, де закінчив студії механічного інженерства, працював за фахом. Був активним в УАПЦ, громадському житті, комбатантських організаціях. Петро Миколенко (називав себе саме так, аби не постраждала родина в Україні) став одним із організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, обирався кілька разів його Головою. В 1973 проявив себе з-поміж ініціаторів створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», став його засновником, членом та співробітником. САДИЛЕНКО Михайло Опанасович (7 листопада 1881, м.Гадяч - 15 липня 1973, Канада) - літературознавець. Завідував українським відділенням Краснодарського педінституту. Дослідник кубанського діалекту української мови, автор книг «Культ Шевченко на Чорноморiї», «Батрахомiомахiя». За «збочення лінії партії і Радянської влади з українізації» 5 лютого 1930 був засуджений до висилки в Північний край на три роки. В роки війни емігрував до Англії, а потім до Канади, де займався журналістикою. Реабілітований в 1989. СВІТЛИЦЬКА (МИСЮРА) Олена Олександрівна (народилася 1 листопада 1991, м.Гадяч) - українська актриса театру і кіно, диктор та ведуча програм телебачення. В 2013 закінчила Київський інститут театру, кіно та телебачення ім. Карпенко-Карого, спеціальність "диктор та ведуча програм телебачення" (майстерня П.Д. Богдана та Г.Ю. Максименка). В 2015 закінчила Театральну студію Олени Лазович. Автор та ведуча інтернет-програми «I Love Kiev». Актриса Нового драматичного театру на Печерську. СЕРГІЄНКО Микола Іванович (30 квітня 1957, с.Красна Лука Гадяцького району - 26 січня 2015, м.Київ) - перший заступник Генерального директора Укрзалізниці. В 1981 закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту за спеціальністю "тепловози та тепловозне господарство". Кандидат технічних наук. Трудову діяльність розпочав у 1981 з посади майстра з ремонту тепловозів у локомотивному депо Волноваха Донецької залізниці. Пізніше працював старшим майстром, заступником начальника депо з ремонту, а з 1992 – головним інженером. З 1996 по 2005 займає посади головного інженера Головного управління локомотивного господарства Укрзалізниці, головного інженера Придніпровської залізниці та начальника Головного управління локомотивного господарства Укрзалізниці. З 2005 по 2006 – начальник Придніпровської залізниці. З 2006 року по січень 2008 – заступник Генерального директора Укрзалізниці. З січня 2008 по січень 2010 - начальник Донецької залізниці. Мав відзнаки та нагороди: «Почесний залізничник» (1999), Знак «Залізнична Слава» ІІІ ступеня (2001), Почесну Грамоту Кабінету Міністрів України (2006). Сергієнко Микола Іванович – лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки (2004), Заслужений працівник транспорту України (2007). Закінчив життя самогубством. СИВАШИНСЬКИЙ Ізраїль Юхимович (Хаїмович) (25 березня 1909, м.Гадяч – 31 січня 1991, м.Ієрусалим, Ізраїль) - педагог, математик. Закінчив фізико-математичний факультет Київського університету (1936). В 1941–43 – на фронті. Служив офіцером топографічної служби. В 1943 після тяжкої контузії демобілізований. В 1943–45 викладав математику в школі Військово-повітряних сил у Москві, в 1945–47 – механіку в Московському станкобудівному технікумі, в 1947–60 – математику в школі № 17 в Москві. В 1960 організував в Москві математичну школу № 2. Наприкінці 1960-х працював методистом з математики. З 1971 – в Ізраїлі. В 1971–82 викладав математику в Єврейському університеті (Ієрусалим). Заслужений вчитель РРФСР (1968). Автор книг: "Как помочь детям учиться". - М.: Знание, 1965. - 77 с. (в співавторстві з І.Є.Овчинниковою); "Элементарные функции и графики. Теория и задачи с решениями". - М.: Наука, 1965. - 243 с.; "Неравенства в задачах". - М.: Наука, 1967. - 303 с.; "Теоремы и задачи по алгебре и элементарным функциям. - М.: Наука, 1971. - 368 с. та ін. СКАКУН Віталій Михайлович (народився 22 лютого 1950) - український диригент, заслужений артист України(2005), народний артист України(2010). Випускник хорової спеціалізації Гадяцького державного училища культури імені І.П.Котляревського 1965 року. Закінчив Київську державну консерваторію імені П.І.Чайковського по класу заслуженого артиста України Д.Завадинського в 1973 за спеціальністю хорового диригента та викладача музичних дисциплін. В 1980 закінчив цю ж консерваторію по класу професора В.Гнєдаша за спеціальністю оперно-симфонічного диригента. З 1979 по 1990 працював диригентом в різних оркестрах Києва. З 1991 працює диригентом Полтавського академічного музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя, де в 2000 організував Полтавський симфонічний оркестр в кількості 55 музикантів. Лауреат літературно-художньої премії імені П.Мирного. З 2012 є членом Національної спілки композиторів України. СОМОВ Юрій Соломонович (1918, м.Гадяч — 2004, м.Москва) — радянський архітектор і дизайнер, кандидат мистецтвознавства. Закінчив Московський архітектурний інститут по класу академіка архітектури І.В.Жолтовського в 1946. В 1949—1955 — працював начальником відділу народних інтер'єрів Управління будівництва Палацу Рад, потім — архітектором в Моспроекті та інших проектних організаціях. В якості архітектора брав участь в проектуванні висотної споруди МДУ, зокрема проектував Актову залу та парадні інтер'єри. За кордоном були здійснені його проекти виставкових павільйонів СРСР. Виграв ряд архітектурних конкурсів. Як дизайнер створив в 60-70-ті роки ряд проектних робіт. Один з засновників Спілки дизайнерів СРСР (1987). Автор 20 книг та великої кількості статей з питань теорії архітектури та дизайну. Книга "Композиція в техніці" витримала кілька видань і донині є настільною книгою багатьох професіоналів. Роботи художника знаходяться в престижних приватних колекціях більш ніж 40 країн. СТОГНІЙ Борис Сергійович (народився 18 березня 1936, с.Гречанівка Гадяцького району) - вчений в галузі електроенергетики та електротехніки. Закінчив Гадяцьку середню школу №2. Закінчив Київський політехнічний інститут у 1959 році. Кандидат технічних наук (1966), доктор технічних наук (1984), професор (1988), член-кореспондент НАН України (1988), академік НАН України (1990). Завідувач відділу автоматизації електричних систем Інституту електродинаміки НАН України (за сумісництвом) (з 1975 по теперішній час), керівник Науково-організаційного відділу НАН України (1983–1988), головний вчений секретар, член Президії НАН України (1988–1998), академік-секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики НАН України (з 1998 по теперішній час). Автор понад 200 наукових праць, з яких 10 монографій та 14 винаходів. Заслужений діяч науки і техніки України. Лауреат державної премії України в галузі науки і техніки. СТОГНІЙ Вадим Сергійович (народився 6 квітня 1951, с.Гречанівка Гадяцького району) - вчений в галузі електроенергетики та електротехніки. Кандидат технічних наук. Закінчив Гадяцьку середню школу №2. Закінчив Київський політехнічний інститут у 1973 році. У 1973-85 - інженер, молодший науковий співробітник, старший інженер, завідувач сектору, заступник секретаря партійного бюро Інституту електродинаміки НАН України. У 1985-88 - інструктор Київського міського комітету Комуністичної партії України. У 1988-90 - старший референт відділу з роботи постійних комісій Верховної Ради УРСР. У 1990-98 - заступник директора, 1-й заступник ґенерального директора, директор Українського відділення міжнародної неурядової організації "Міжнародний центр наукової культури - Всесвітня лабораторія". У 1998 - помічник Міністра, начальник відділу забезпечення діяльності Міністра, Міністерство України у справах науки і технологій. У 1998-99 - заступник завідувача, у 1999-2003 - завідувач секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. У 2003-2005 - заступник Міністра, у 2005-2006 - директора Департаменту інновацій та трансферу технологій, Міністерство освіти і науки України.З 2006 - заступник голови - вчений секретар Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки. Державний службовець 3-го ранґу.

ТАРАПАТА Іван Кузьмич (народився 11 липня 1920 р., с.Перевіз Гадяцького району) - український актор. Народний артист України (1978). Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва (1949, майстерня І.Чабаненка). Працює у Вінницькому українському музично-драматичному театрі. Знявся у фільмах: «Кров людська — не водиця» (1960), «Женці» (1978, Семен Іванович Сивокінь). ТЕРЕХОВСЬКИЙ Мартин Матвійович (1740, м.Гадяч - 1796, м.Петербург) - визначний російський врач і натураліст. В 1763 закінчив Київську духовну академію, в 1765 — курс навчання в Петербурзькому генеральному сухопутному шпиталі. В 1775 в Страсбурзькому університеті захистив дисертацію «Про наливочний хаос Ліннея». В ній він, використовуючи обширний експериментальний матеріал, заперечив можливість самозародження мікроорганізмів («анімалькулей») і довів їх утворення лише шляхом розмноження. Автор книги "Краткое описание болезней, часто приключающихся в армиях, с правилами как оные врачевать" (переклад з латинської, СПб., 1778, 2 вид., 1788). З 1777 працював в Кронштадтському генеральному морському шпиталі, з 1783 був директором Петербурзького ботанічного саду. ТУМАРКІН Лев Абрамович (14 січня 1904, м.Гадяч — 1 серпня 1974, м.Москва) — радянський математик. Професор Московського університету (1932). Декан механіко-математичного факультета МДУ (1935—1939). В 1925 закінчив Московський університет, в 1929 — аспірантуру при Московському університеті.

УКРАЇНКА Леся (КОСАЧ-КВІТКА Лариса Петрівна) (1871, м.Новоград-Волинський - 1913, м.Сурамі, Грузія) - славетна українська поетеса. Тривалий час проживала і творила в м.Гадяч, в садибі своєї матері Олени Пчілки та дядька Михайла Драгоманова. УСТИМЕНКО Віктор Васильович (8 червня 1955, м.Гадяч - 28 грудня 2009, м.Харків) - депутат Харківської обласної ради, голова комісії з правових питань та регуляторної політики. Закінчив Харківський юридичний інститут в 1980 році. Кандидат юридичних наук (1983). Доцент кафедри кримінального права Національної юридичної академії України ім.Я.Мудрого. Автор понад 40 наукових робіт, зокрема монографії "Специальный субъект преступления" (1989).

ФЕДОРЧЕНКО Віктор Микитович - вчитель математики. Працював директором Гадяцької середньої школи №2, викладав в Гадяцькій середній школі №3. ФЕСЕНКО Надія Михайлівна (9 квітня 1929, Гадяч - 11 листопада 1990) - освітня діячка, мовознавець і літератор. До початку війни навчалася в Гадяцькій середній школі, легко сприймала філологічні предмети. Влітку 1943 на кінному візку родина Фесенків з двома дівчатками — Женею і Надійкою — вирушила в невідомий світ на захід. Від’їжджаючи, дівчинка бачила, як німці палили поля і села, як убивали невинних людей. Ці враження відбилися у її вірші «Вогнистий шлях»: «Людей тим рідним шляхом гнали на чужину, немов рабів. А навкруги снопи палали, і край дороги дім горів...» Переживши чимало пригод, Фесенки прибилися до містечка Вангена, що біля Баденського озера на межі з Швейцарією. Цікаво, що Ванген є рідним містом Генріха Унгера, німецького солдата, персонажа повісті Н. Фесенко «Чужинка», виданої в 1993 в Полтаві. До Вангена наприкінці війни прибивається в пошуках свого коханого і героїня цього твору Оксана Короленко. Рятуючись від сталінських людоловів (як відомо, союзники дозволяли ці безборонні лови в своїх зонах), родина Фесенків переїхала до міста Новий Ульм на Дунаї, в американську зону. У Новому Ульмі в перші повоєнні роки зібралася чимала українська колонія тих, хто не побажав повернутись додому. Надія закінчила гімназію, а потім Інститут живих мов в Аугсбурзі, грунтовно оволодівши німецькою, англійською та французькою мовами (пізніше вона знала їх вісім). Якийсь час викладала англійську мову в гімназії, яку сама закінчила. В 1950 сім’я Фесенків отримала дозвіл на переїзд до Америки. Надія вступає до Х’юстонського бізнес-коледжу. Закінчивши навчання, осідає в Чікаго і близько 10 років працює секретарем відділу закордонної торгівлі в корпорації «Сігнод Стіл». Одночасно продовжувала навчання у вищих закладах Чікаго. В 1974 закінчила мовознавчий факультет університету Луї з відзнакою, отримавши ступінь бакалавра. Не гаючись, вступає після цього до Іллінойського університету, і в серпні 1978 здобуває ступінь магістра іноземних мов. Скоро по тому їй було надано чіказьким відділом освіти право викладача американських шкіл в штаті Іллінойс. Як досвідчений педагог і вихователька Надія Михайлівна близько 20 років навчала дітей в українських школах Чікаго, найдовше — в українознавчій «Рідній школі», яку й очолювала. Відзначалась вона відмінним знанням свого предмету, мала власний методичний підхід до викладання мови і літератури й користувалася авторитетом серед своїх вихованців. Роботу над докторською дисертацією обірвала невиліковна хвороба.

ХРАПАЛЬ Іван Георгійович (1860-ті, м.Гадяч — після 1915) - педагог, публіцист, активний учасник монархічного руху в Києві.

ЧАЙКА Андроник Архипович (1881, с.Ручки Гадяцького району — 19 липня 1968, Київ) — генерал-майор медичної служби, заслужений діяч науки УРСР (1947), доктор медицини (1914), професор, завідувач кафедрою урології (1929—1941). В 1911 закінчив Військово-медичну академію; у 1914 році захистив докторську дисертацію на тему «До техніки нефротомії. Експериментально-клінічне дослідження». Учень професора С. П. Федорова. В 1928—1944 — професор Київського інституту вдосконалення лікарів, в 1944—1962 — медичного інституту в Києві. Учасник російсько-японської (1905), першої світової (1914) і радянсько-німецької воєн. Автор близько 150 наукових робіт. Науковий напрямок — захворювання нирок та інших органів системи сечовиділення, проблеми гнійної хірургії. Розробив оригінальну техніку нефротомії і відновлення сечовивідного каналу при його облітерації. Один із засновників урологічної школи в України. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, медалями. Похований в Києві на Байковому кладовищі. ЧАЙКА Євген Іванович (25 лютого 1902, с.Розбишівка Гадяцького району – 16 листопада 1976, м.Київ) - патологоанатом. Заслужений діяч науки УРСР (1957). Закінчив Київський медичний інститут і з 1940 року став його професором. Праці присвячені вивченню реактивних змін сполучної тканини, бруцельозу, брайтової хвороби, панкреатиту, хвороб крові тощо. ЧАРНИШ (ЧОРНИШ, ЧЕРНИШ) Іван Федорович (народився на Гадяччині - помер 10(21) грудня 1728) - український військовий і політичний діяч Мазепинської доби, гадяцький полковник. Був військовим канцеляристом, виконував дипломатичні доручення Івана Мазепи в Москві (1699) й Константинополі (1700), резидент гетьмана при Петрі І у Ґродні (1705). На чолі Гадяцького полку брав участь у Північній війні 1700-1721. За причетність до змови проти гетьмана І.Мазепи, яку очолювали В.Кочубей та І.Іскра, був ув'язнений (після поразки І.Мазепи Чарниша звільнили), що сприяло його кар'єрі за гетьманування Івана Скоропадського, з яким породичався (його дружиною була Євдокія Голуб, дочка Анастасії Марківни, дружини гетьмана). З 1709 до 1715 очолював Гадяцький полк, потім з 1715 - генеральний суддя Лівобережної України (до 1723). Іван Чарниш різними засобами здобув собі великі маєтки. Належав до козацької старшини, очолюваної Павлом Полуботком, яка відстоювала політичну автономію Лівобережної України, домагався права на обрання нового гетьмана та ліквідації Малоросійської колегії. У 1723 Чарниш був викликаний до Петербурґу разом з наказним гетьманам П.Полуботком і генеральним писарем С.Савичем. Разом з ними ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Звільнений по смерті Петра І в 1725 році. ЧЕПІГА Віктор Петрович (народився 10 листопада 1941 в Челябінській обл.) - вчитель фізики та астрономії. Закінчив Полтавський педагогічний інститут. Заслужений вчитель України. Працював директором Гадяцької середньої школи №2. Зараз працює в Гадяцькій спеціалізованій школі-інтернаті імені С.П.Кочергіна. ЧИЖЕВСЬКИЙ Павло Іванович (1860, м.Гадяч — 17 квітня 1925, м.Женева, Швейцарія) - громадський і політичний діяч, депутат 1-ї Державної думи від Полтавської губернії (підписав Виборзьку відозву). Освіту здобув у Петровському Полтавському кадетському корпусі й Миколаївській інженерній школі в С.-Петербурзі. Прослуживши рік сапером, вийшов у відставку і виїхав до Швейцарії, де познайомився із своїм земляком Михайлом Драгомановим. Це знайомство стало визначальним у формуванні політичних переконань. Закінчивши університет у Женеві (1884), повернувся на батьківщину. Одержав ступінь магістра хімії в Київському університеті. За участь у студентських заворушеннях у 1885 р. висланий до Тобольської губернії, де перебував до 1888 р. По закінченні терміну заслання повернувся в Україну. Працював у земських установах м. Олександрівська (нині Запоріжжя). У 1905 переїхав на постійне проживання до Полтави, де вступив до Української радикально-демократичної партії. За її списком обирався депутатом І Державної Думи, входив до складу Української парламентарної громади. У 1912 почав працювати в Полтавській губернській земській управі. Водночас був одним із організаторів і провідників Полтавської громади Товариства українських поступовців (ТУП). Із квітня 1917 — член Української Центральної Ради від Полтавської губернії. Член Центрального Комітету Української партії соціалістів-федералістів. Гетьманського перевороту не схвалив і пов'язав свою долю з Директорією. Входив до складу торгово-фінансових комісій УНР в Австрії, Чехословаччині, Польщі й Швейцарії. У 1918 очолював закордонне бюро УПСФ у Відні. У лютому-серпні 1921 входив до Ради Республіки — тимчасового верховного органу УНР, що діяв у Тарнові (Польща). Написав ряд публіцистичних статей, де пропагував ідею української державності.

ШАФІРКІН Борис Ісаакович (1911, м.Гадяч – 1982, м.Москва) - економіст. Доктор економічних наук (1974). Генерал-директор руху (1954). В 1934 закінчив Московський інститут інженерів транспорту. З 1935 – в управлінні Московсько-Курсько-Донбаської залізниці. В 1936–38 начальник планово-економічного управління в Народному комісаріаті шляхів сполучення. В 1939–41 начальник вантажної служби на залізниці в м.Калуга. В 1941–43 начальник військово-експлуатаційного відділення, потім уповноважений командуючого армією по залізничному транспорту. В 1943–46 начальник вантажної служби Куйбишевської залізниці, в 1946 – в Міністерстві шляхів сполучення (в Головному управлінні руху, в Головному вантажному управлінні), в 1954–62 заступник начальника Головного вантажного управління, в 1962–82 завідуючий відділенням економіки ВНДІ залізничного транспорту. Основні наукові праці пов'язані з проблемами організації вантажних перевезень на залізничному транспорті, з плануванням перевезень. Займався розробкою питань комплексних перевезень, проблемами взаємодії різних видів транспорту. Один из перших розробників концепції створення єдиної транспортної мережі в СРСР. Автор більш ніж 100 наукових друкованих праць, в тому числі монографій та підручників. Почесний залізничник СРСР (1938, 1956). Заслужений економіст РРФСР (1977). ШЕВЧЕНКО Олександр Анатолійович (народився 14 січня 1963, м.Гадяч) - поет, композитор. Середню школу і музичну школу по класу акордеона закінчив у Івано-Франківській області. З 1980 по 1985 навчався у Львівському політехнічному інституті по спеціальності "інженер-механік". Пісні пише з 1979. Як автор і виконавець брав участь у фестивалях "Дзвін" (м.Київ), "Червона рута-91" (м.Запоріжжя), "Всесвітній фестиваль молоді і студентів" (1985, м.Москва). Написано близько 140 творів. До 2005 в ДП УААСП зареєстровано 91 твір. Виконавці, які мають в репертуарі пісні О.Шевченка: "Піккардійська терція", Наталя Самсонова, Володимир Питель, Андрій Заліско, Людмила Кролюк, Тетяна Іванів, Зоряна Циганко, Даша Грішина, Борислава Білоцерківська, Ярина Прокопчук, Петрович, В'ячеслав Сінчук, група "Black Jack".

ЩЕПОТЬЄВ Володимир Олександрович (25 жовтня 1880, Полтава – 09 листопада 1937, Полтава) - літературознавець, історик, етнограф, фольклорист, краєзнавець, архівіст, педагог, композитор, перекладач. Народився в сім'ї дрібного службовця. Закінчив Полтавську духовну семінарію та відділ словесності Петербурзької духовної академії. З 1904 р. перебував на вчительській роботі в Полтавській єпархіальній жіночій школі та музичній школі Полтавського відділу Російського музичного товариства. З 1917 по 1921 рр. викладач Полтавського учительського інституту, з квітня 1921 р. по 1928 р. — Полтавського інституту народної освіти (у 1921—1923 рр. — ректор, з 1926 р. — професор). Брав активну участь у проведенні українізації в установах і навчальних закладах. Фундатор Полтавського історичного архіву, Українського наукового товариства дослідження пам'яток старовини та мистецтва на Полтавщині, Полтавського наукового товариства при ВУАН. Автор понад 100 наукових розвідок, статей, книг, у т. ч. двотомного видання "Розмови про українських письменників". Організатор наукових історико-краєзнавчих досліджень на Полтавщині. Самобутній композитор, написав 103 музичні твори: пісні, романси, дуети, хори. В 1921 р. був у числі засновників театральної студії в Полтаві, у 1925—1926 рр. завідував літературною частиною у трупі драматичного театру. Творчий злет винятково обдарованої людини обірвали незаконні репресії. У березні 1928 p. був притягнутий до кримінальної відповідальності у сфабрикованій справі "Спілки визволення України". В 1929 p. засуджений до 4 років заслання до Алтаю. Після відбуття терміну покарання проживав у родичів у с. Веприк Гадяцького району, де займався перекладацькою діяльністю, керував постановками сільського драматичного гуртка. Вдруге заарештований у вересні 1937 p. 29 листопада того ж року розстріляний за рішенням особливої трійки УНКВС по Полтавській області. Реабілітований в 1958 р. На фасаді навчального корпусу Полтавського педуніверситету В.О. Щепотьєву встановлено меморіальну дошку.

ЮЗЕФОВИЧ Олексій Миколайович (народився 17 серпня 1949, м.Гадяч) - український диригент. Заслужений діяч мистецтв України (1993). В 1972 закінчив музично-педагогічний факультет Київського педагогічного інституту (клас Віктора Іконника). Від 1972 викладач Богуславського гуманітарного коледжу ім.І.С.Нечуя-Левицького (місто Богуслав Київської області). Організатор і керівник народної самодіяльної хорової капели ім. Олександра Кошиця. Лауреат Всеукраїнських конкурсів і міжнародних фестивалів.

Останні зміни внесено 28 жовтня 2019 року.