Щоб належно оцінити величне, треба бути на певній відстані від нього, бо, як сказав поет «большое видится на расстоянии». Звичайно, з плином часу всі оцінки й наголоси в творчості Анатолія Володимировича будуть розставлені прийдешніми математиками. Однак вже тепер можна сказати – теорія ймовірностей з доробком Анатолія Володимировича – це якісно зовсім інша річ порівняно з тим, якою вона була до появи його робіт.

Слід сказати, що доробок Анатолія Володимировича вражає навіть видатних математиків сучасності не стільки своїм об’ємом, скільки вишуканістю конструкцій при побудові нових теорій та витонченим ходом думки при обґрунтуванні тих чи інших тверджень. Мені неодноразово доводилось чути захоплені відгуки приїжджих математиків про неможливість того, щоб весь цей доробок міг належати одній людині. Як правило, Анатолій Володимирович уникав розмов про те, як це йому вдалося зробити, але деяким із своїх близьких московських приятелів він розказував, що з юних літ привчив себе до щоденного напруженого розмірковування над проблемою. Для нього день, протягом якого він не пізнав щось нове для себе, був марно втраченим. Думаю, що небагато таких днів було в житті Анатолія Володимировича. Саме ця щоденна напружена праця його мозку і дозволила йому роздмухати Богом дану йому іскру до такої міри, що вона тепер сяє зіркою Першої величини на математичному небосхилі.

Якщо говорити про метод Анатолія Володимировича, то мені пригадуються його слова про те, що на проблему треба йти прямо, без всяких фокусів. Звідси – прямі ймовірнісні методи, про які тепер так багато розмов. Звичайно, пояснити, що це значить – «йти на проблему прямо» – не так просто. Можливо, з того місця, де стояв Анатолій Володимирович, і можна було йти на проблему прямо, але якщо ти стоїш в іншому місці, то, можливо, і звідси теж є «прямий шлях на проблему». Це питання тонкі, вони зачіпають саму незбагненну суть творчого процесу. В зв’язку з цим мені пригадується такий епізод. Це було років з 30 тому. Якось я, ввімкнувши телевізор, побачив на екрані В.А. Вишенського, який підбивав підсумок проведеній перед тим олімпіаді. Серед інших він проаналізував доведення твердження: скінченною кількістю параболічних фігур (параболічна фігура – це частина площини, що обмежена гілками параболи) не можна накрити всю площину. Авторське доведення вразило мене своєю красою. Воно ґрунтувався на тому, що пряма на площині, яка не паралельна осі симетрії параболи, має спільним з відповідною параболічною фігурою щонайбільше скінченний проміжок. Тому, якщо на площині є скінченна кількість параболічних фігур, то кожна пряма, яка не паралельна осі симетрії жодної з цих парабол, матиме в перетині з цими фігурами щонайбільше скінченну кількість обмежених проміжків. А такими проміжками пряма не вичерпується. Якось після того я зустрів Анатолія Володимировича і розказав йому, що вражений красою розв’язку однієї задачі, про який дізнався від В.А. Вишенського. «А що за задача?» – запитав Анатолій Володимирович. Я сформулював задачу. Він задумався і через кілька секунд сказав таке: «Кожну параболу можна заточити в кут як завгодно малої величини. Тому, якщо є скінченна кількість парабол, то їх можна заточити в такі кути, що їх сумарна величина буде строго меншою, ніж повний кут. А такими кутами площину не накриєш.» Потім він поцікавився тим розв’язком, про який я дізнався від В.А. Вишенського. Я розповів, закінчивши словами: «Погодьтеся, що красивий розвязок». Він відповів, перебуваючи в задумі: «Так, красивий». Але в його словах я не відчув особливого ентузіазму.

Взагалі, його поняття красивого в математиці було особливим. На своїх лекціях він ніколи не вставляв монологів про красу того чи іншого міркування, тієї чи іншої формули, не вживав тих виразів, які росіяни називають «для красного словца». Думаю, що сам хід думки при доведенні того чи іншого факту видавався йому таким, що є красивим сам по собі і не потребує жодних прикрас. Його лекції були насиченими. В моїй педагогічній практиці я не один раз намагався вмістити в одну мою лекцію матеріал однієї лекції Анатолія Володимировича, але всі такі спроби виявлялися марними.

Був у Анатолія Володимировича принцип, якого він завжди притримувався в своїй науковій роботі, а саме, він ніколи не користувався твердженнями других математиків, які він сам не вмів довести, або не бачив, як це можна зробити. Іншими словами, він ніколи нічого не будував на чомусь такому, що йому здавалося б неясним. Здається, лише один виняток з цього правила можна знайти в його творчості. Я маю на увазі оцінки московського математика (який тепер є професором університету м. Міннеаполіса, США) Н.В. Крилова, добре відомі спеціалістам з теорії стохастичних диференціальних рівнянь.

Думаю, що Анатолій Володимирович потратив немало зусиль, щоб знайти «пряме» доведення цих оцінок, і тому він вірив у їхню справедливість. Через те й користувався ними. Однак мені довелося бути присутнім при його розмові з Н.В. Криловим, в ході якої Анатолій Володимирович висловив своє невдоволення тим, як його співрозмовник доводив свої оцінки. Звичайно, у автора оцінок був свій погляд на те доведення, і дискусія проходила вельми цікаво.

Ще хочу сказати кілька слів про ставлення Анатолія Володимировича до своїх учнів. Мені здається, що в цьому відношенні він близький до Г.С. Сковороди: ніяких виявів зверхності по відношенню до учня, ніякого менторського тону в спілкуванні з ним. Лише особиста зацікавленість проблемою, якою спільно займається він і учень, спільний пошук шляхів до її розв’язання.

Закінчуючи мій виступ, я хочу згадати про ще одну пристрасть Анатолія Володимировича. Маю на увазі його захоплення поезією. Під час наших прогулянок чи то в Лансінгу, в Штатах, чи тут, в Києві він міг годинами читати напам’ять вірші О. Мандельштама, А. Ахматової, Б. Пастернака, Л. Костенко, Й. Бродського та ін.

Я щиро вдячний Долі за те, що в моєму житті був такий Учитель і Друг.

М.І.Портенко