|
Літопис РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ Про присилку на Ніжинське воєводство Савелова з супровідною патріаршою грамотою до гетьмана; про відвідання митрополитом Ясинським своєї єпархії і про посвячення великої мурованої церкви в Лубенському монастирі; про Петрикову втечу із Січі в Крим і про постановлення його гетьманом на Каланчаку; про Петрикові похвалки в тодішньому його намірі; про солтанський марш, з Петриком на Малу Росію і про їхнє підбурювання запорожців; про негативну до них відповідь від запорожців; про запобіжний Мазепин лист до запорожців, щоб Петрика не слухали, і про Мазепину поготовність до відсічі ворогові; про розіслання в Малу Росію нагадувальних універсалів, щоб не слухали Петрикових підбурювань; про Петрикові універсали, заслані в орільські міста, і про вчинену до Петрика листовну відповідь із Полтавського полку, згідно до гетьманської науки; про Петриковий наступ війною під орільські міста і про піддання тих міст Петрикові; про виправу від Гетьмана з-під Гадяча за Ворсклу повторних проти супротивників полків і про повернення ворогів назад; про гетьманське рушення з-під Гадяча до Полтавщини і від Полтави назад до Гадяча і про гетьманську грамоту, писану з-під Гадяча до царської пресвітлої величності про всі тодішні події; про гетьманське рушення з-під Гадяча до Батурина і про розпуск усього війська по домівках; про листовне вимовляння писаря Кочубея, писане до митрополита Ясинського на Мазепин наклеп: про Палієві апеляції до гетьмана з огляду на небезпеку для нього від ляхів і про гетьманську грамоту, писану про те до царської пресвітлої величності. Року від розділення первісної тьми зі світлом 7200, а від ангельського радісного славослов’я у Віфліємі 1692 року. Либонь, писалося раніше, що від 1689 року почав володіти й управляти усім Російським царством сам великий государ цар Петро Олексійович, і так воно неодмінно й було, однак у грамотах і в монарших указах згадувалися й писалися обидва всеросійські самодержавці — Іоанн та Петро Олексійовичі. Ті-бо монархи й брати, управляючи потрібними справами в своєму Російському государстві, прислали тоді до Ніжина на воєводство думного свого дворянина Івана Петровича Савелова, постаючи за яким, писав святійший московський патріарх Адріян 20 лютого таку грамоту до гетьмана Мазепи: АДРІЯН, милістю божою архієпископ московський, усієї Росії і всіх північних країн патріарх. Улюбленому в господі нашої мірності синові царської пресвітлої величності Запорозького війська гетьману Іоанну Стефановичу Мазепі архіпастирське благословення! На видовищі цього світу, де люди дістають християнську приємність, там перебуває громадянство у належних зручностях — від такого всетворящого вина всеблагий Бог прославляється і пізнається в людях при добророзумних словах, і через це таке в тобі чується творче мудромисля! Дбаєш-бо за апостольськими заповітами про добро і мир перед Богом та людьми, і служба твоя в державі благочестивих наших великих государів царів та великих князів Іоанна Олексійовича та Петра Олексійовича, самодержців усієї Великої, Малої та Білої Росії, твориться охоче й вірно при правлінні Малоросійської країни. Наша мірність, подякувавши Богові, молимося: хай подасть тобі здоров’я і спасіння і доброго пробування на многі літа. Після цього бажаємо тобі з усіма твоїми близькими: хай дістанеш ти у небесах вічне блаженство й радість! Амінь. При цьому послухайся нашої мірності як улюблений син і, з огляду на наше прохання, зволь прийняти в любові Христовій думного дворянина царської пресвітлої величності Іоанна Петровича Савелова, котрий нині піде за указом благочестивих наших великих государів на службоправительство Ніжинським воєводством; він там дуже потребуватиме твоєї любові й жадає приятельських благодіянь. У чому вас господь Бог благословить: день від дня живи добре! Писано у царському великому місті Москві від світобудови 7200 року, а від Різдва Ісуса Христа 1692, 20 лютого Того-таки літа новий київський митрополит преосвященний Варлаам Ясинський у місяці травні чи у вересні, об’їжджаючи всю свою малоросійську єпархію з київськими ігуменами і своїми консисторами, був у всіх малоросійських полках та монастирях і, навідавши в цей-таки час Мгарський Лубенський монастир, освятив у ньому великим освяченням новозбудовану велику муровану церкву Преображення Господнього. Того-таки року, на самому його початку, душевний противенець, котрий завжди ненавидить православний християнський козако-руський рід, не задовольнившись згубою та запустінням цілої тогобічної малоросійської України, відповідно до своєї лихої поради, це було 1676 року, винайшов нове збурення на розор та пагубу і сьогобічної малоросійської України через канцеляриста Петрика, який на самому початку цього року, ледве пробувши на січовому писарстві рік, відійшов із Січі до Криму і, згідно підступної інформації, яку дав йому Мазепа (про це багато хто балакав), збудив хана і всю Кримську державу війною на Малу Росію, знамірюючись начебто досягти з кримською допомогою чогось корисного і віддалити її від московського володіння. Але ті його замисли за божим розглядом не змогли досягти своїх результатів, і він, Петрик, виходячи з кримськими ордами на Малу Росію, хоч іще кілька літ п’явся здійснити свій намір, але змарнував у тому, як раніше зі своїми помічниками татарами і Суховій. Ті його виходи з ордами були, однак, не без шкоди Малій Росії, бо кримський хан, бувши дуже роздразнений од минулих двох російських походів на Крим, радий був Петриковому почину й раді і сподівався за його проводом щось справити собі корисне в Малій Росії. Але оскільки того літа турки воювали з християнським цісарем, то й хан з частиною кримських та білогородських орд вибирався того літа на Маджари в допомогу туркам, тобто на цісарчуків, а солтану своєму Калзі наказав іти з кримськими ордами і Петриком війною на Малу Росію. Калга, прецінь, виконуючи ханське повеління (як оповів про те 11 червня всім детально у військовій канцелярії старосанжарівський житель Микита Антоненко-Сластюн, який тільки-но звільнився з кримської неволі і був присланий від полтавського полковника в Батурин), разом із ханом, котрий ще не відійшов на Маджари, якраз у Троїчний понеділок Зелених свят виїхав із Перекопу з беями, мурзами та іншими кримськими начальниками і чорною ордою на долину Коланчак, що лежить на милю чи півтори від Перекопу, і учинили вони там раду щодо того нового тодішнього починання. А переночувавши там-таки, на Коланчаку, прикликали у вівторок до себе з Перекопу й Петрика з п’ятнадцятьма козаками, що були при ньому, і з кількома запорозького товариства, навмисне присланими із Січі для звільнення згаданого невільника Миколи Сластюна і які нагодилися на той-таки час і в Перекоп. А коли він, Петрик, прибув з Перекопу до хана на Коланчак, то відразу при всіх начальниках та кримських ордах він, Петрик, був на раді названий козацьким ханським гетьманом і дано було йому там хоругву, прапорець, бунчук, срібний пірнач, золотоголову чугу та турецького коня з усім прибором, а близькому пораднику Петриковому дано коня й чугу, іншим же п’ятнадцятьом Петрикового товариства і згаданим запорозьким посланцям дано від хана по киндяку і по парі сап’янових чобіт. А даючи ті подарунки, ханський візир вимовив до всіх козаків такі слова, щоб більших собі подарунків від хана не сподівалися, бо ми вправі не давати, сказав він, але хочемо брати собі, як брали за гетьмана Хмельницького. На завтрашній день, у середу, він, Петрик, прикликавши до себе запорозьких посланців і його, звільненого з неволі, Микиту Сластюна, говорив їм те, попиваючи вино, що має через нього початися така війна, що батько на сина, син на батька і брат на брата воюватиме, але він те залагодить, аби тільки пристало до нього, як прийде до Кам’яного Затону, низове Запорозьке військо. І про те, сказав він, подбаю, що люди, вийшовши з московських слобід, селитимуться на чигиринській стороні і житимуть спокійно на обидвох боках, так як жили за старого Хмельницького, не знаючи оренд, індукт, сердюків, підвод, ральців та інших тяжарів. Сподівався також, що з малоросійських міст приходитиме до нього в допомогу військо і може прибути до нього якийсь Василь, що живе тепер убого. Вимовляв він і те, що від гетьмана Мазепи кривди йому не було, тільки була кривда від генерального писаря Кочубея, яку хвалився йому відомстити. Після постановлення Петрика гетьманом хан рушив на Манджари, а солтан Калга після відправлення свого, що настав тоді, Байраму рушив на Малу Росію. Коли ж прибув до Кам’яного Затону, то відізвався Петрик і солтан Калга до запорожців, закликаючи до своєї нецнотливої кампанії. Тоді запорожці, старшина та чернь, відписали до солтана так, що лишаються при своїй неодмінній вірності до царської пресвітлої величності, а до Петрикової дуже згубної заваби не прихиляються і на вітчизну свою малоросійську з ним воювати не стануть. І просили запорожці солтана в тому-таки листі, щоб його, Петрика, як Іуду та зрадника, до них не приводив близько для спокуси. Та й Мазепа, хоч і виправив його в ту дорогу, однак потім, отямившись і роздивившись, що його замисли не можуть добре завершитися через Петрика, запобіг своїми листами запорожців, щоб ні в чому не слухали Петрикової намови і до нього не приставали, заховуючи свою неодмінну статечність та зичливість до царської величності і до своєї милої малоросійської вітчизни, що запорожці й вчинили. Тоді Калга-солтан, одержавши таку відповідь від запорожців, рушив сам з ним, Петриком, на Малу Росію. А гетьман Мазепа, завчасно провідавши про той солтановий та Петриковий похід з Криму, незабаром зібрав до себе полки свого малоросійського рейменту, одні, а саме: Миргородський, Гадяцький, Прилуцький та інші, послав за Ворскло супроти ворожого наступу, а з іншими станув під Гадячем, надчікуючи до себе великоросійських військ, що мали прибути від Білгорода з Шереметом та від Севська з князем Борятинським. Стоячи тут і бажаючи бачити в малоросійському народі статечність та постійність і щоб люди не схилялися на жодні Петрикові зваби, розіслав з-під Гадячого, 28 липня, в усі полки малоросійські свого рейменту такий свій нагадувальний універсал: Їхньої царської пресвітлої величності Запорозьких військ обох боків Дніпра гетьман Іван Мазепа. Усьому православному християнському народові, як духовного, так і світського станів, що перебувають у всіх городах, містах та селах свого полку, зичачи доброго здоров’я і щасливого та мирного прожиття від господа Бога, ознаймовуємо, що дійшло до слуху нашого: декотрі з-поміж вас, нинішні обивателі, прочувши поголоски про зрадника та облудника Петрика, що він, щенюк, утік до ворогів і взяв своїм негідництвом собі в братерство татарів, одні починають сумніватися, а інші боятися, кажучи, начебто той його, злого сина, зачин зашкодить нашим порядкам, які є в Малій Росії. З цього знати, що такі люди не шанують своєї повинності, а вони повинні дотримати заприсяженої вірності православним своїм монархам і повинні лишатись у постійності та міцно стояти за православну віру, за божі церкви, за вітчизну і за цілість домів своїх та свого добра. Ми, отож, гетьман, виказуючи дбання з тієї оказії та горливе старання щодо цілості усього малоросійського краю, спільної для всіх вітчизни, і щодо добробуту божих святинь, а над те щодо мирного всіх вас життя при належній вірності до великих государів, засвідчуємо кожному з вас, що є справді пожиточне всьому народові, а що шкідливо. Так усьому народові буває пожиточно й корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи жадних бунтівничих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного свого старшого, віддають йому своє щире послушенство і неодмінно дотримуються існуючих порядків. І кожен з вас самих зауважив уже, що коли (а це вже 20 з лишком років) живете ви під високодержавною їхньої царської пресвітлої величності рукою статечно, то не тільки доступилися милого й пожаданого спокою, але й на все добро збагатилися, оскільки маєте в господарствах своїх досить усякого здобутого статку, маєте вдосталь хліба, чого всього нехай Господь Бог вам удесятеро збільшить. А згадайтено тільки оті минулі колотнечі й замішання, внесені в наш народ через легковажних людей, коли належному володарю і своєму рейментарю чинилося противенство від багатьох неуважливих людей, а від заколотників уносилося поміж народ розрізнення та внутрішнє замішання. Яке тоді учинилося знищення і на хліб нестача, про те жахливо й казати! Але ми про те просторо свого слова не розширюємо, бо самі ви знаєте, через кого і в який спосіб це діялося. Приводим вам, однак, у пам’ять свіжіші події на тому боці Дніпра, що справили і який пожиток учинили народові оті горливі властолюбці: полковник Сірко, який приніс колотнечу в Умань та в інші міста, багатьох людей довів до смерті і подав на грабунок безліч худоби, а потім, не можучи утриматися у такому неґрунтовному житті, пішов звідти геть і змушений був шукати слобід. Тоді ж і Сулимко, назбиравши своїм бунтом більше як 20 000 свавільних людей і притягши під Білу Церкву, ледве звідти втік з безчесним для себе соромом, а потім десь загинув, та й помічників усіх своїх допровадив до ганебної згуби. Суховій, котрий двічі виправляв у міста на людську шкоду потужні орди, чого досяг? Тільки завів колотнечу поміж народом, а в людських набутках страту, а для себе лишив вічну ганьбу. Також і Ханенко, взявши нечинно й непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення, був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стеблевом, хоч мав при собі й немало орд з мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх пізнали нещастя й занепад, але за той їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували людні міста, оздоблені божими святинями, там тепер за гріхи наші пустеля і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожен зичливий син своєї вітчизни мусить точити з очей своїх сльози, але обійме жаль і кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалкує оту всього нашого народу невідшкодовану втрату? А коли був би той народ у такому багатовидному множестві і в ті часи дотримувався статечності та відповідно постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої царської пресвітлої величності, не слухаючи жодних заколотних оман, певне, й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла і неумалена в своїх оздобах. Коли ж згадані особи, які й заслуги мали у війську, так непорядно чинячи, нічого доброго тоді не справили своїй вітчизні, а тільки зашкодили їй, цей один блазень своїм глупством не що інше справить, а напевне принесе людям шкоду, а собі загибель. Згадуючи тут про все це, прикладаємо вам усім таку нашу зичливу рейментарську пораду й нагадування: по-перше, щоб ваші милості усі, як старші так і менші, чули в собі християнську повинність боронити як зіницю очей своїх святу віру й цілість божих церков тут-таки, у вітчизні своїй Україні; по-друге, щоб ви, ваші милості, пам’ятаючи свою присягу на вірне й вічне підданство, виконану їхній царській пресвітлій величності, постійно поставали за тією присягою за достойність їхнього, монаршого пресвітлого престолу, і то не тільки всілякими способами й усіма своїми силами, але й голови свої покладали; по-третє, щоб ви, ваші милості, лишались у своєму послушенстві нам, гетьманові, і заховували в себе порядок, який постановлено від нас, згідно давнього звичаю. На останок, щоб ви зважили на свою цілість і в майбутньому житті, отож повинні запобігати тому, щоб вас ворожа неприязна омана і зваба не привели до розорення й викоренення. Не страхаючись відтак ворожих бусурманських находів, які вам ніколи не бували страшні, і не кладучи сумніву на бунтівливий вчинок щенюка Петрика, який приведе його до швидкої погибелі, лишайтеся статечно при своєму чині й повинності. А коли ті противенці обішлють вас своїми звабами чи самі наблизяться до вас своїм наскоком, давайте їм на їхню ганебну мову жорстоку й сувору відповідь, а на їхній ворожий наступ приготуйте при божій помочі сміливий та охочий бій на відсіч. Отак в иконаєте ви вищеперечислені свої повинності з огляду на святу віру, з огляду на православних царів і з огляду на охорону цілості своєї вітчизни. А коли хто з вас зважає, що при тому ошуканці й щенюку орди в’яжуться, то чи багато може він доказати у тому своєму лихому зачині? А хто похилиться до його зваб, то чи буде він безпечний? Отож хай кожному буде відомо, що богохранимі й непоборні сили їхньої царської пресвітлої величності багаті як на хоробре рицарство, гармати та воєнні порядки, так будуть міцні вони і в перемогах. Вони такі великі й сильні, що можуть стояти не тільки супроти самих бусурманських татарських військ і супроти других, коли б були, лядських, таж-бо на тому боці спільно з Запорозьким військом одночасно зводили бій і вигравали битву супроти турецького вейзира та кримського хана з їхніми великими бусурманськими потугами. Надія отож наша на господа Бога, що за покровою Пресвятої Діви Богородиці справить нам оте всемогутньою своєю поміччю. Коли ми, гетьман із військом, будемо в поготовності до відсічі і коли рушать усі великоросійські сили, понесуть оті вороги-бусурмани відсіч, і незабаром марно загине збуджена на людську шкоду ота проява. В цей час ми, гетьман, вимагатимемо всенародної малоросійської постійності й нерушної зичливості; особливо вам, усім обивателям поіменно, про те нагадуємо. А що злий син, той щенюк, наносить огуду начебто нашому малоросійському народові чиняться від православного Російського царства якісь утиски, то всі теє знаєте, що наш малоросійський народ дізнає превеликої монаршої милості, а не якихось утисків. Жодної він, ошуканець, не може знайти причини, від чого народ наш мав би відійти від міцної їхньої царської пресвітлої величності оборони і премилостивої держави! Докладаємо наостанок ще й те, що коли б хто завзятий приводив через безбожний і душопагубний зачин народ посполитий до того, щоб дався він звабити себе й ошукати тому погибельному синові та ошуканцю Петрику, то всі те знайте, що той провідник вестиме до конечного знищення і до остаточної загибелі. Коли ж таких відступників та зводників порядку не помилують монарші сили, то й ми, гетьман, не захочемо помилувати їх у жодний спосіб. Отож цим нагадувальним нашим універсалом і обсилаємо вас, бажаючи завжди бачити вас у статечності та постійності і тішитися з доброго вашого життя та поводження. І наказуємо пильно, щоб ви всі, статечні люди, стерегли поміж себе облудників та заколотників, а хто такий з’явиться, брали б до міцного ув’язнення і присилали до нас, гетьмана, щоб через таких лихих людей не наносилися на вас усіх нечесть та небезпека. Нагадавши про це таким нашим ласкавим словом, по-рейментарському та побатьківському повторно й подесятирично всім вашим милостям, старшим та меншим, старим та молодим, зичимо знову-таки доброго здоров’я і щасливого всім буття. Дано в таборі під Гадячим, 28 липня 1692 року Вищеназваний гетьман рукою власною Після розіслання таких універсалів незабаром принесено до гетьмана з Полтави під Гадяч звістку, що й Петрик, прибувши з Калгою-солтаном до Самари, розіслав звідти 29 липня в околичні орільські міста такі свої писані універсали: ПЕТРО ІВАНОВИЧ, з божої ласки гетьман Запорозького війська Вам усім, товариству й посполитим обивателям орільських міст, зичу заживати від господа Бога здоров’я та щасливого буття! Вже вашим милостям має бути відомо, що я, знаючи, що Запорозьке військо живе ущемлено, і бачачи невиносні кривди й ущемлення ваші, які діються від Москви та наших немилостивих панів, і бажаючи звільнити вас од підданства, удався до Кримської держави і в цій справі й до Криму їздив. А тепер, коли дійшов із Криму з ордами до Кам’яного під Січчю, чинило все Запорозьке військо при кошовому отамані і при всій курінній отаманії військову раду. Тоді утверджено з Кримською державою вічний мир, з обох боків присягали, а потім на другій раді вибрано мене з волі всемогутнього Бога гетьманом і звелено йти з Січі з тими всіма ордами та з Запорозьким військом на вашу оборону, на війну проти Москви. За чим тепер, рушивши з Запорозьким військом від Кам’яного і з’єднавшись із тим військом, котре стояло на Молочній, і зі всіма ордами, котрі були при його милості Калзі-солтану, прийшли ми до Самари, звідки обсилаємо вас цим нашим листом, щоб ви, повіривши тому й учинивши належний порядок, вислали назустріч його милості солтана і назустріч нам свою, Запорозького війська, старшину, а самі наготувалися з ними з усім належним у ту воєнну дорогу на свого ворога москаля, щоб, більше не носячи невільничого ярма на своїх вільних козацьких шиях, з божою поміччю змогли його скинути. І те знайте, що ця війна на москаля почалася не через що інше, тільки задля ваших вольностей і для загального посполитого добра. Про це не треба вам багато писати; самі знаєте, що вам діють москалі та й свої драпіжні пани і що чиниться вам від орендарів,— все те знаєте добре, оскільки об’їздили вам шиї і худобу вашу всю позабирали. Отож візьміться всією щирою правдою, без жодної обмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній господь Бог, виб’єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки наші за Хмельницького. І оце тепер Запорозьке військо постановило на таких пунктах вічний мир з Кримською державою, і чигиринський бік Дніпра, докіль Хмельницький з ордами відвоював од ляхів, віддано нам з усім належним, а цьогобічна сторона закріплена при нас з усіма полками та містами. А добувати рибу, сіль, звіра в річці Дніпрі, в Бозі і в усіх ріках та річках вільно без жодного датку. Прецінь, вибившись із божою поміччю із теперішнього підданства, підете, куди хто захоче, на свою вітчизну, де перед тим мешкав, а тривоги й небезпеки не матимете там ніколи, бо Кримська держава виконала свою присягу на те, що мають завше боронити нас від Москви, і від ляхів, і від усяких ворогів. А коли б тепер не повстали за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитесь уже вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи. А тепер чого в Бога милостивого просили, того й дочекалися і, прецінь, візьмітеся за свою вольність усіма своїми силами. Того, отже, бажаю вам, щоб були вільні і жили в мирі та в усьому гаразді малися,— доручаю Вас Господу Богу! Дано 29 липня 1692 року на Самарі Вищеназваний гетьман рукою власною А оскільки ми тут зайняті, здобуваючи Самару, то прибувайте до нас зараз на допомогу в повному воєнному порядку; коли ж не прибудете, то дивіться, щоб самі для себе не загубили свого діла. З цих Петрикових універсалів два їх прислано з-за Ворскли під Гадяч до гетьмана від миргородського полковника з товаришами. Тоді гетьман, зрозумівши їхню силу, звелів 31 липня в своїй військовій канцелярії учинити отвористим листом від полтавців та жителів Полтавського полку таку відповідь: Ми, старшина, і військова чернь, і посполиті міста Полтави та інших міст обивателі Полтавського полку Тобі, Петрику Іваненку, злоначальнику бунтів та крамол, ознаймовуємо, що дійшли до нас од тебе, затятого чоловіка, звабні та оманливі листи, в яких ти, називаючи себе гетьманом, хвалишся й пописуєшся тим, що вдався до Криму і витягнув орди, а тепер ідеш з ними до наших міст для того, щоб звільнити нас від підданства й неволі, і інші щодо того кладеш безумні свої слова. Тому відтак дуже дивуємося ми, всі старші й менші, старі й молоді, твоєму безумству й шаленству: хто це тебе, такого щенюка, поставив начальником та опікуном над нами, що убиваєшся й піклуєшся про наше життя? А ти сам, будучи злидарем, бідним і безрідним, нічого про себе доброго не можеш сказати. Всі ми знаємо, що батько твій жебрак і мешкав у нашому місті Полтаві у шпиталі, а ти, валяючись у школі між нищими і під вікнами нашими ходячи, вигодовувався крихтами. І не тільки ти в рицарському навчанні, але й у домових науках не бував, і хоч утрапив був у військову канцелярію, але й там, негарно вчинивши, обікрав товариство і, зрадивши пана, втік на Запорожжя. Через це тепер уступив у Люциперову гординю, що без сорому підносишся до такого великого й високого гонору, якого навіть гідні й заслужені в Запорозькому війську рицарі ніколи не сміли на себе натягати. З ним ти віддався весь дияволу, бо, не оглядаючись на страх божий і на християнську православну віру, приліпився до того владолюбства, яке не пристає до твого лиця, що тебе й запровадило до бусурман, а потім потягне душу твою в пекельну прірву. Як тобі, собако скажена, не соромно за твою підлість, що зачинаєш діло, собі не належне, і як не візьме тебе страх і трепет, то за ці твої богопротивні справи, якими прагнеш унести поміж християнський народ розрухи й кровопролиття, незабаром поб’є тебе божа помста! Не думай, божевільний глупче, щоб тебе хоч одна душа жива хотіла б тут, поміж народу, назвати тим, чим сам себе, негіднику, титулуєш. Не допоможуть у тому тобі жодні ошуканства й брехня, хоч би розірвався, складаючи їх. А що ти, брехуне, в поганому своєму листі кладеш, начебто нам діються якісь тяжарі й неволя, то всьому світові те ясно, що лжеш і брешеш, бо під великодержавною рукою наших пресвітлих монархів, їхньої царської пресвітлої величності, жодної нікому нема неволі. Всі, як старші, так і менші товариші Запорозького війська, бувши заховані при належних правах, заживають усякої вольності, так само й посполитий народ не несе жодного незвичного утяження. А коли б нам, усьому народу, робилася б кривда від кого, то в Малій Росії не ти, блазню і щенюку, а гідні й розумні особи виступили б, які не через прокляті бунти, але виправили б те й улагодили розумними способами. А так ліпше б тобі, щенюку, в таких богопротивних лжах і брехнях твоїх зжувати язик свій, щоб таких огудних слів не казав і на гіршу свою пагубу не збуджував божого гніву! А коли б і надалі хотів би ти здуватися, як булька на воді, то тільки підійди сюди ближче до нас і сам побачиш, що тебе й твоїх помічників спіткає на вічну твою ганьбу й прокльон у нашім російськім народі! А що згадуєш Калгу-солтана з ордами, що начебто йде тобі на поміч, то ми тому не віримо і того не сподіваємося, що така особа з Кримської держави, впавши у легковаження, мав би за тобою, брехуном і щенюком, слідувати. Ніколи-бо солтани за такими блазнями й ошуканцями не ходили і ні про що з ними не домовлялися, дбаючи про свою повагу. Хіба б якийсь циган перед тобою, дурним блазнем, назвався солтаном і, прибравши кілька тисяч голоти-татар, пішов допомагати тобі в безумному твоєму ділі, а цього й малий солтан, не тільки калга, не захотів би насправді учинити. Ти ж сам, погибельний сину й ошуканцю, як і помічники твої, згинете й пропадете, бо а нами є Бог при багаточисельних їхньої царської пресвітлої величності силах, які з боярами й воєводами, а також з ясновельможним його милістю паном гетьманом тут-таки на кордоні стоять приготовані на ваш занепад. Дано в Полтаві 31 липня 1692 року Справивши таку відповідь у військовій канцелярії і переписавши начисто, відіслано її незабаром у Полтаву з такою гетьманською наукою, щоб її в Полтаві було переписано і швидко відіслано через кого можна до Петрика. Коли ж Петрик, нічого не досягши під Новобогородицьким самарським містом, притягнув до крайніх орільських міст Полтавського полку, то було донесено до його рук і згадану полтавську відповідь, яку він, вичитавши, либонь, дуже знітився і засоромився, однак у своїй злості не погамувався і міцно наступив війною на згадані орільські міста, які (а особливо Китай-город) одне через неміцність городову й малолюдність свою, а також через маленькі присилки до них війська від миргородського полковника та інших, а друге через віддаленість (з огляду, що годі сподіватися гетьманської допомоги), адже той був із військами під Гадячим, злякалися великої ординської сили, поклонилися солтанові й Петрику і принесли їм їстівні та питні подарунки, за що потім китайгородський сотник Сало прийняв у Полтаві смертну кару. Гетьман Мазепа, звідомившись про такий неслушний учинок орільських міст, сам хоч не рушав на їхній захист з-під Гадячого (дочікувався московських військ), однак виправив туди ж таки, за Ворсклу, полки Ніжинський, Лубенський і компанію Пашковського на з’єднання до згаданих уже полків. Калга-солтан з Петриком звідомилися про ці полки і, злякавшись, відразу ж погамувалися у своїх воєнних промислах та й відступили назад до себе, однак не без шкоди у людях і в хлібах людських, тим більше, що був тоді час жнив. Потім і сам гетьман рушив з-під Гадячого з усім військом, прибув до Полтави, де, діставши відомість про ворожий відступ від орільських міст, зараз-таки повернувся назад під Гадяче і сам. А з-під Гадячого писав Мазепа 2 серпня до їхньої царської пресвітлої величності, доносячи про той перший військовий нахід і напасть Петрика з Калгою-солтаном під орільські міста і про всі свої військові дії таку грамоту: «Завжди ми, гетьман із Запорозьким військом, за нашою підданською обітницею і з належним дотриманням нашої православної християнської віри, бувши готові радісно служити вам, пресвітлим та державним великим государям, вашій царській пресвітлій величності, єдиним під сонцем пресвітлосильним ревнителям та оборонцям східного православ’я, не жаліємо і зараз у тому дбання, щоб на потребу покласти наш труд і працю у цьому воєнному поході, в спеку і при дощовій непогоді в полях, під небом. І вже той похід відправлений, по-давнішньому довготривалий, супроти отого явного прикордонного вашого, великих государів, ворога. В таких випадках не боїмося ми і голів покласти за вашу превисоку монаршу достойність, але жаль нам і соромно від того, що ті подвиги й трудові забави наші, так само, як і бояр та воєвод ваших государських з численними великоросійськими військами, покладено нинішнього літа даремно супроти підлого лиця вашого государського зрадника, злодія Петрика, проти нього й одного охотницького полку посилати не годилося б, коли б до того злодія не доєдналися бусурмани, Калга-солтан із ордами, які через давню свою поганську озлобу супроти християн допомагали в його злопідступному намірі; через це мусили ми прийняти на себе військове ярмо, дане нам у покару за численні наші гріхи. Від цього-от зрадника і проклятого ворога почали були надходити в прикордонні вашої царської пресвітлої величності малоросійські міста, а саме в Полтавський полк, звабні листи, яких два прислали мені полковники миргородський, гадяцький, прилуцький та інші, що були поставлені від мене під полтавськими містами на тому боці ріки Ворскли на відсіч тим ворогам. І одержуємо ми правдиву звістку, що ті вороги, Калга-солтан з ордами, разом зі згаданим зрадником, перебувають на Самарі. 31 липня, в неділю, приступали до Новобогородицького міста, а їхні ворожі набіги підходили під українські орільські містечка. В тих містечках було за моїм наказом по кілька сотень військових людей із середніх сотень Полтавського полку, їх поставлено в допомогу тамтешнім жителям для оборони. Однак тамтешні жителі, побачивши ворогів, які близько наступали, почали сумніватися і просити собі прибавки посилок. Я послав до тих полків (Миргородського, Полтавського, Прилуцького, піхотного й кінного, які перебували за річкою Ворсклою за кілька миль від прикордонних містечок) Ніжинський, Лубенський і кінний охотницький полк Пашковського, щоб усі ті полки, з’єднавшись, давали тим ворогам відсіч і чинили при божій помочі оборону тим українським містам. Я знаю належне собі, що треба було б і мені, гетьману, не тільки присунутися заздалегідь до тих орільських містечок для дання в дальніх місцях ворогам відсічі, але й піти далі, до річки Самари. Проте не випало того мені вчинити, одне через те, що ви, великі государі, милостивим своїм указом не веліли мені, гетьману, самому ходити з військом у дальні місця для чинення промислу над ворогом, але посилати наказного, а друге через те, що мало при мені є війська, бо полки мого рейменту стоять у розрізненні: одні вилучено й поставлено давно під українські міста, а другі хоч і були залишені в домах, але під час нинішніх подій через хлібні жнива не встигли, та й не кожен охоче виходить на війну. А третє через те, що ближній боярин, воєвода та Вятський намісник, його милість пан Борис Петрович Шереметьєв, також окольничий і воєвода, його милість, князь Федір Юрійович Борятинський пізно рушили зі своїх місць і перебувають ще поодаль від того місця, де нам указує потреба з’єднатися в одне ополчення, щоб давати тим ворогам відсіч. А особливо треба було на теперішньому моєму становиську під Гадячим озиратися на внутрішній стан у малоросійських військах, щоб через якихось злонавмисних крамольників не внеслося поміж народ якесь зло, і це потрібно з огляду на внутрішнє становище. Через це я наказав полтавському полковнику пильно стежити в українських містах Полтавського полку за підкидуванням ворожих звабних листів. Про це все я покірно доносив вам, великому государю, й раніше, однак (після тих вищеоповіджених відомостей), коли до мене притягли з виборними військовими людьми зі своїх полків полковники київський і наказний чернігівський, а стародубський має притягти цими днями, я рушу звідсіля, з-під Гадячого, ближче до річки Ворскли і при божій помочі буду дбати у всілякі способи, як би тим ворогам-бусурманам та їхнім боговідступним помічникам дати відсіч. А до боярина та воєводи, його милості Бориса Петровича, так само і до окольничого та воєводи князя Федора Юрійовича я писав, пропонуючи, щоб ішли в поході швидше з військами вашої царської пресвітлої величності до належних місць. Після написання до вас, великих государів, цього мого листа прислали мені полковник миргородський з товаришами ще два звабні листи, послані у міста Полтавського полку від погибельного ворога Петрика, а при тому і від себе пишуть вони, полковники, що поспільство в орільських містах, злякавшись ворожого бусурманського наближення, має намір кланятися йому, злопідступному облуднику. Мушу отож я, вірний підданий вашої царської пресвітлої величності, дуже вболівати, що з того злодійського ворога зваби, як з малої іскри великий вогонь, від підлого його лиця вносять поміж народ велике замішання, а цього ніколи б не бувало, коли б за моїм попереднім донесенням і за вашим, великих государів, вашої царської пресвітлої величності, указом вийшли ми були належно у військовий похід і стали на кордонах у добрих місцях, де б і я був з військом свого рейменту. Звідтіля можна було б тому при божій помочі запобігти, щоб не допустити ворога так близько до українських міст. А тепер буде немала трудність виперти їх назад, коли в тих містах буде ним зваблене поспільство. Бо в тих орільських містечках жителі поселилися з того боку Дніпра, зайшли з різних місць і годі їх пострашити. Я побоююся того, щоб та пожежа не поширилася далі, всередину малоросійських міст, оскільки вони, сили вашої царської величності, як з боярином та воєводою, його милістю паном Борисом Петровичем Шереметьєвим, так і з окольничим та воєводою, його милістю князем Федором Юрійовичем Борятинським тільки-но рушили, одні від Білгорода, а другі з Севська, і перебувають у ближніх своїх місцях. А мені, гетьманові, з цим малоросійським військом самому йти супроти ворога ненадійно, оскільки треба озиратися і на становище в Україні. Дано в обозі під Гадячим 2 серпня 1692 року» Після виправлення через нарошного гінця тої грамоти на Москву, сам гетьман рушив з-під Гадячого до Батурина, а все військо розпустив по їхніх домівках. |
|
Енеїда Так вiчной пам'яти бувало У нас в Гетьманщинi колись, Так просто вiйско шиковало, Не знавши: стiй, не шевелись; Так славниї полки козацькi Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках було, як мак цвiтуть. Як грянуть, сотнями ударять, Перед себе списи наставлять, То мов мiтлою все метуть... |
|
Лист до Сави Кононовича Павло Михнович Бут, гетьман з військом Й. К. М. Запорозьким. Пану атаману переяславському і всьому товариству, черні, т. є. поспольству і всій братії нашій назавжди бажаємо від Бога доброго здоров'я. Милостиво оголошую своїм вірним і благоприхильним товаришам, що я з дозволу і за наказом війська, незважаючи на великі утруднення військові, посилаю до вас у Переяслав двох полковників: пана Карпа Павловича Скидана і пана Семена Биховця, а з ними війська Й. К. М. Запорозького кілька тисяч. Про що Ваші Милості, як вірні товариші наші, не турбуйтеся, але пожалійте себе і приставайте до цих полковників, і що ж стосується тих зрадників війську, скільки б їх не виявилося у вас, яким давалися обіди, вечері і банкети у п. Жолкевського і які за то видали йому наших товаришів, так що багатьом з них відрізали вуха, а самих відправили в Гадяч будувати вали, — цих зрадників не забороняйте ловити і препроводжувати до військової гармати, де вони мають дати необхідні пояснення... |
|
Була та гадяцька садиба на високій, крутій горі і спускалася до річки Псла. Під самим Гадячем впадає у Псьол річка Грунь і разом з водами Псла оточує великий острів з кучерявими вербами, а поза островом розстеляється зелена долина, поки не замика її на обрію великий вічнозелений бір сосновий... Дивлячись з нашого вікна на все те поєднання гір, води і зеленощів, я завжди думала, що се чи не найкращий на всю Полтавщину краєвид, - а вона ж має так багато чудових куточків... |
|
Спогади про Михайла Драгоманова Є на Україні, серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид! Се той, що в'являється перед очима, коли дивитись на нього з високого узгір'я стародавнього, гетьманського міста Гадяча. Станете на краю Драгоманівської гори, і перед вами відразу розстелиться велика долина Псла. Та яка ж широка й розмаїта! Псьол звивається по ній химерним бігуном, леліючи плетеницею рукавів-перетоків; а тут ще й сестриця Грунь вибігає з очеретів і перед самим Гадячем впадає Пслові в обійми, доповняючи його води чистою, блакитною течією та обгортаючи разом з ними той милий острівець, що лежить мов у віночку з кучерявих верб: кучері їм звили ті щедрі води. Поза островом геть далеко стеляться долиною луки, яріють зеленощами свіжих трав, перелісків та поодиноких розкішних дерев, що розбіглися по тих просторах. Перед тією панорамою мов збігла з гадяцького узгір'я й стала на останньому горбочку, над самими водами й луками, маленька церковка, присвячена архангелові Михайлові, патронові города; поблискує золотим хрестом, окрита високими гіллястими деревами. Дійсно, тільки б на ангельських крилах витати над тим краєвидом! Гарний він літньою порою, як пишає зеленощами, радісним життям, красен і зимовою добою, як долина здається ще просторішою — укрита широким, білим сніговим подолом, що сяє блисками і по сивій мережці вод, скованих кригою, і на білих роздолах, і по срібних кучерях дерев, опушених інеєм; красен той вільний краєвид і напровесні, як уся велика біла пелена повернеться в широку, вільну повінь, розіллється геть-геть долиною, а небо весняне відбивається в ній сяйвом, блакиттю! Ліворуч від Драгоманівської гори біліють хатки, розбіглись по підгір'ю разом з садочками, вільно, де самі хотіли, спускаючись до гадяцького Подолу. Ще далі, за Грунню, простяглеся друге велике узгір'я, обгортаючи понад Пслом широку долину; внизу підгір'я видніють села, понад ними красують різними барвами картаті ниви, веселі гаї, а ще вище, на самім обрію, стоять високі, думливі могили, насипані у прадавні часи невідомим племенем. Увесь краєвид замикається проти Драгоманівської гори темною, довгою смугою поважного бору. Такий краєвид побачите з Драгоманівської гори, з того крутого виступу гадяцького узгір'я, що найближче підступився до Псла, щоб найліпше бачити красу його долини. На верху того виступу стоїть старосвітське дворище з забудуванням під солом'яними стріхами. У більшому будинку, що стоїть повернений причілком до тихої, невеличкої вулички, омаяний давніми шовковицями та акаціями, народився Михайло Драгоманов [1]; тут, у сьому дворищі на високій горі, виростав він, проводив свої дитячі літа. У 1918 році три українських видавництва (полтавське, харківське й вінницьке) вдалися до мене з запросинами написати спомини про Михайла Драгоманова: бажали їх видати в світ... Тепер існує часопис «Україна». Се видання з нагоди 25-літніх роковин смерті Михайла Драгоманова теж вдалося до мене з запросинами подати свої спомини про нього. Хочу вволити волю шановної редакції «України». Годиться мені вчинити се уже з самої вдячності до величної пам'яті мого дорогого брата; він так багато зробив і для мене особисто: коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло б на інший шлях. Зрозуміло, що видавництва, бажаючи подати по можливості повніші біографічні відомості про Михайла Драгоманова, вдаються й до мене, по мої спомини: я зістаюся єдиною на світі з драгоманівської сім'ї, з того старішого покоління, що до нього належав брат Михайло; лише невелике число років одрізняє час його народження від мого: Михайло вродивсь у 1841 році, а я в 1849-му. Однакова доба, одна сім'я, багато всяких інших обставин і зв'язків єднають моє життя з Михайловим. Можливо, що мої спогади виправлять деякі хибні відомості, подані в біографіях М. Д-ва, писаних чужими, значно молодшими, людьми іншого життєвого поля, не досить обізнаними з життєвими обставинами того чи іншого давнішого часу. Можливе й інше: хтось, читаючи мої спомини, знайде «зайві речі», зайві «дріб'язки». Нехай не здивує! Я тієї думки, що інколи одно чиєсь речення або якась подробиця не менш ясує певну постать чи подію, ніж інша довша розповідь або докладне свідоцтво. Дбатиму про те, щоб по можливості менш говорити про себе. Хоч нагадаю знову, що обставини й події мого життя дуже щільно злучені з особою брата Михайла, отже, не завжди можу додержатися свого бажання, бо іноді, минувши щось моє особисте, ущербила б образ, або вчинок, чи думку, належні братові Михайлові. Лишаю цю річ на волю шановної редакції «України». Як вона зважить, так і буде! Отже, беруся за перо, хоч і нелегко мені ворушити спогади минулого,— чи ясного, та вже не вертаного, чи смутного, та — живучого!.. Нелегко торкати дорогі тіні, що смерть розлучила з ними на віки вічні... Перш ніж говорити про мого брата Михайла, скажу дещо про наш рід. В нашій драгоманівській сім'ї збереглась пам'ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині. Як звісно, слово «драгоман» і в нашій мові здавен мало значення назви загальної, а не імені власного; отже, І. Котляревський вживає його так у своїй «Енеїді»: «А также пхнув він драгомана і до латинського султана»; слово це по своєму первісному змісту означає — перекладач; можливо, що означало воно взагалі назву якогось урядовця при чужоземній державі, а як і український уряд мав різні взаємини з урядами чужоземними, то й при уряді гетьманському були драгомани — перекладачі або й взагалі люди причетні до якоїсь місії, посольства (власне, в такому розумінні і вживає це слово Котляревський), урядовці для справ дипломатичних. За яким часом назва ця могла стати й іменем власним, як сталося з прізвищем роду драгоманівського, на зразок Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кобзар, Кобзаренко і т. ін., хоть ці нащадки давніших майстрів уже й не були ні ковалями, ні кобзарями. Власне, єсть актовий документ, що прадід наш Стефан Драгоман вже й не був драгоманом, а однак мав це прізвище. Жив він уже на Полтавщині, і вибрано його було, мовляв документ, «яко чоловіка зацного і віри годного», війтом міста Переяслава. Треба зауважити, що цей Стефан Драгоман (як свідчить один актовий документ) підписував своє ймення й прізвище не «Степан Драгомановъ», а «Стефанос Драгоман» і до того — буквами грецькими, лишивши, таким чином, слід своєї родової культури грецької (дарма що інші урядовці підписалися поруч із ним, на тім самім документі, нашим звичайним актовим письмом руським). Син Стефана Драгомана, Яким (наш дід), підписувався вже «Акимъ Драгомановъ», міняючи вже початок свого імені й закінчення прізвища (на -ов) по звичаю московському, що став уже, по зміцненню московської влади на Україні, ніби й для наших людей урядових, чи взагалі письменних, майже обов'язковим... Треба зауважити, що наше родове прізвище Драгоман і Драгоманов зостається двоїстим, можна сказати; і до сього дня писалося воно й вимовлялося в осередку письменному, сказати б «панському», по-московському — Драгоманов, а селяни й міщани нашого рідного полтавського кутка завжди казали й кажуть «Драгоман» або «Драгаман»; «лікар Драгоман» — кажуть наші селяни ще й тепер, коли спогадують мого брата Олександра, дуже відомого проміж гадяцьким селянством (помер тільки в 1919 році). «Старий Драгоман» — казали про нашого батька. Але вернусь до спогаданого діда нашого, Якима. З Переяслава переселився він до іншого полтавського й теж гетьманського міста Гадяча, або по-стародавньому — Гадячого {* Гадяч — звано це місто по-урядовому, а Гадяче зветься воно проміж околишніми селянами ще й тепер; кажуть: «поїхати до Гадячого», «купити щось - у Гадячому». Либонь, ця назва пішла через те, що в околиці сього міста, по його узгір'ю, в лісах, у ярах, та й на луках, було чимало (є й тепер) вужів і гадюк; є й рослина така— зветься «гадяче зілля». (Прим. Олени Пчілки).}. Тут служив Яким Драгоман при гетьманськім уряді генеральним суддею і одружився з дочкою теж доволі значного урядовця, військового обозного {* Військовий обозний — старший над військовою арматою, се перший по гетьмані старшина у війську. (Прим. Олени Пчілки).} Колодяжинcького. Цей Колодяжинський був досить багатий, мав чималий земельний маєток і велику садибу при селі Будищах. Приставши в прийми до Колодяжинського, Яким Драгоман і оселився в Будищах, у просторій садибі Колодяжинського, що займала ціле узгір'я над річкою Пслом і сягала аж до села, що тягнеться й тепер геть берегом тієї ж річки. Ця садиба, млини та земля Колодяжинського й перейшли до Якима Драгомана, пізніш — Драгоманова, яко посаг його дружини, дочки Колодяжинського. Таким чином село Будища було первісним гніздом Драгоманових у Гадяччині. Це — гарне село, в семи верстах від Гадячого. На Полтавщині скільки сіл звуться Будищами (найбільше з них — Великі Будища під Полтавою), а ці Будища, що під Гадячим, звуться Монастирські Будища [2], бо коло них на горі, в лісі таки й був колись монастир, знищений за цариці Катерини нібито за свавільне життя його ченців. Перейнявши маєток Колодяжинських, дід наш Яким Драгоман ретельно взявся до господарства: опріч земель будиських, орудував він теж іншими маєтностями на повіті: мав ліси за Пслом, мав і хутір з лісом та млином під селом Сергіївкою (урочище це й тепер зветься Драгоманщиною). З Будищ Драгоман вже не виїздив нікуди, жив там до самої своєї смерті. Отже, в будиській оселі в подружжя Драгомана та Колодяжинської і вродився батько наш Петро Якимович, записаний яко «Петръ Драгомановъ». Опріч цього найменшого сина, Петра, було в нашого діда ще двоє старших синів — Олексій і Яків; була й дочка Ганна («Анна Акимовна»). Неоднакову освіту дав дід Яким своїм дітям. Дочку не посилав з Будищ учитись нікуди; вона зосталась ледве грамотною і пішла заміж за гадяцького купця Ялового. Цей Яловий був доволі багатий, мав свою крамницю у Гадячому, де торгував переважно рибою та сіллю, що привозилися з Криму. Мав Яловий і хороше дворище в Гадячому (єсть воно й тепер при Соборній площі) [3]. Ганна Якимівна, пішовши за міщанина, мовби вже й не мала на думці якогось «панства», ходила по-міщанському і говорила «по-простому», себто мовою українською, власне так, як говорилося здебільшого і в драгоманівському дворі, в селі Будищах. Старшого сина Олексія дід віддавав у науку, але тільки в Гадячому: не посилав нікуди далі, щоб він не відбивався від дому та щоб, яко старший в роді, заступив у свій час батька на господарстві в родовій маєтності (власне, так воно й сталося). Менших же синів, Якова й Петра, дід виправив учитися аж до столиці. Він мав там досить сильну руку в особі одного свого колишнього товариша по службі, з числа тих українців, що, після занепаду місцевого врядування, подалися «шукати щастя» на Московщині — і не помилились. Отже, в великому драгоманівському молитовнику (так званих «святцях») зосталось записано рукою нашого діда при відповідному дні: «Сего дня сыновья мои, Яков и Петр, выехали въ Санкт-Петербург. Да сохранит их господь на всех путях их!» З сих слів та з листів нашого діда до свояків видно, що бажав він висловлюватись «високим штилем» письменних людей того часу; взагалі був досить освічений, як те й подобало більшому урядовцеві (таки ж бо він був замолоду суддею). В Петербурзі синів його вряджено до видатніших шкіл. Якова — до військової, а Петра, згідно з бажанням батьковим,— до «Училища правоведения», що випускало вчених правників та дипломатів. В училищі тому, опріч науки, належної до правництва, учено теж чужосторонніх мов — німецької, французької й латинської (наш батько й знав їх добре). По скінченні своєї науки Яків і Петро Драгоманови й зостались у тому Санкт-Петербурзі. Яків вийшов в офіцери, а Петро одержав при військовому міністерстві посаду «вченого юриста» (був такий уряд при цьому міністерстві, такому урядовцеві належалось і військове вбрання, тая військова форма). Молоді хлопці жили в Петербурзі нарізно: Яків при своїй військовій часті, а Петро наймав собі опрічну домівку; при Петрові жив для послуги й хлопець, присланий з Будищ (Павло Кобзаренко), як то було в звичаї тоді. Обидва юнаки, Яків і Петро, прилучались до передових кругів тодішньої столичної молоді. Петро зосібна цікавився літературою. Якова за його участь в «недозволенном обществе» («Соединенных славянъ») та в революційному рухові декабристів виправлено з Петербурга на заслання [4]. А Петро ще зостававсь у Петербурзі скільки літ, вернувся на своє родовище в 1838 році. Чи йому обрид той чиновний Санкт-Петербург та закортіло вернутись на Україну? Може... Але на се нема ніяких доводів. Певна річ лише та, що, прибувши на рідну Гадяччину, він вже не вертався ніколи до столиці, дарма що вже був «пристроївся» там. Є портрет нашого батька, знятий у Петербурзі (як видно, роботи доброго майстра) за останній час пробування там. Дивна річ, один з онуків — надзвичайно подібний до того портрета! Я пам'ятаю тата вже в вікові багато старшому, але очерти його обличчя на тому портреті я пізнаю, мама ж говорила завжди, що портрет був дуже схожий (вона ж знала тата в вікові молодому, власне від тої пори, як він саме вернувся з Петербурга). На тому портреті, писаному олійними фарбами і майже натуральної великості, тато знятий у щільному мундирові, з високим коміром, оздоблений скількома смужками позлотистого шиття; волосся — темне, зачесане набік; буйний чуб складається ніби кучерями над чолом; обличчя, здається мені, досить інтелігентне. До мундира, змальованого на портреті, належалася й вузенька шпага, з золотим держалном. Тая шпага зберігалася в нашій сім'ї довго, хоч не було їй ніякого вжитку, опріч хіба того, що як відбувалося в нашому підгородньому хуторі Підварку селянське весілля, то приходили до нас просити тієї шаблі, бо вона відбувала певну почесну роль при якомусь весільному обряді. Потім ту шаблю вірно вертали і мама знов обережно ховала її, вкупі з належною піхвою, в скрині. Коло того часу, як отець наш вернувся з Петербурга, помер наш дід Яким Драгоман. Треба було влаштувати справи позосталої сім'ї. Брати Олексій і Петро поділилися батьківщиною. Будиська садиба, згідно з батьківською волею, дісталася разом з будиською землею старшому, Олексієві; отже, Петрові, хотячи зоставатись на Гадяччині, треба було шукати іншого місця для своєї нової оселі. Одначе інші частки батьківської землі, що достались Петрові, в тім гурті й спогаданий драгоманівський хутір Сергіївський, були значно далі від Будищ і від Гадячого (все-таки «города»!), та й не надавались до забудування. Отже, Петро Якимович Д—ов наважив оселитися в Гадячому. Купив він собі там простеньку садибу в одного міщанина з готовим домочком. Забудовання було лихеньке, але місця при садибі малося доволі,— цілий уступ гадяцького підгір'я з тим спогаданим чудовим краєвидом! Батько пильно взявся до опорядкування купленої садиби. Саме й на часі була та справа, бо він задумав одружитися. Хто ж була його обраниця, а незабаром мати його дітей? Маю виправити тут належну до цього питання помилку в одному значнішому життєписі Михайла Драгоманова. Говориться там, що мати його була дочка петербурзького чиновника. Це зовсім невірно, і цей непевний вираз може дати привід до прикрого непорозуміння, бо чи була б дружина Петра Драгоманова дочкою якого петербурзького сановника, чи дрібного чиновника, якоюсь тією «салопницею», така постать однаково не відповідає образові нашої матері, української панночки-хуторянки, що нічого петербурзького в собі не мала. Власне, була вона дочкою Івана Прокоповича Цяцьки, полтавського дворянина, поміщика середньої руки Гадяцького повіту. Мав сей наш дід по матері невеликий хутір, що й тепер зветься Цяцьчин хутір [5] (дістався дідові од його дядька, Дебагорія Мокрієвича, а через те має ще й другу назву — Мокріївщина). Хутір цей, ніби захований проміж байраків та лісів (у ту давню пору ще не вирубаних),— дуже близько від Гадячого й від Будищ, верстов шість звідти й звідти; через те ще й старі Драгомани та Цяцьки були добре знайомі між собою; отже, зовсім природно, що Петро Драгоманов, оселившись у своїй рідній стороні, одружився з панночкою-сусідкою Єлизаветою Іванівною Цяцьківною. Може бути, що після проживання у Петербурзі батька нашого власне й привабила та молоденька українська панночка-хуторянка — зовсім іншої подоби, ніж відомі йому жіночі постаті петербурзькі. В кожнім разі, по своєму походженню мама наша нічого спільного з петербурзьким чиновництвом не має. По своїй матері була вона з сім'ї поміщиків Стишевських, теж гадяцьких, що весь вік прожили в своєму хуторі Стишевщині. Хутір цей зветься й тепер так, тільки вже розрісся в ціле село, воно верстов три від Гадячого та близесенько й від хутора Цяцьчиного. Все пак те в близькому сусідстві, тільки дуже далеко від Петербурга. Одружившись та опорядивши куплену садибу, батько наш рішуче осівся в Гадячому (вийшло потім, що вже тут судилося йому жити до кінця його віку!..). Старий куплений домочок батько перебудував, розточив, і вийшов тоді зовсім порядний, досить просторий будинок {*Від тієї пори й гору з нашою оселею названо Драгоманівською, так її зазначено й на городському плані. (Прим. Олени Пчілки).; був при будинку й садочок, таки на тім самім місці, що й тепер є; між грушами та шовковицями дід наш Іван Прокопович Цяцька, маючи в себе в Цяцьчиному хуторі дуже велику пасіку, поставив десяток вуликів і казав глядіти їх. «Буде,— мовляв,— колись утіха для дітей!» В тім дід не помилився: дуже охоче ласували ми тим медом, що добувано пізніше з таких чудових щільників нашої пасіки! Правда, сусідство з тими пчолами (або, як ми вимовляли, бджолами) було занадто близьке від житла, біля самого дому, і ми частенько добували іншого «меду», особливо хлопці, як лазили по шовковицях серед вуликів... Дрібний спогад щасливих літ! Прошу вибачення за нього, але ж мов зараз побачила перед собою ті круглі, невеличкі вулики, накриті жовтими череп'яними покришками. (Коли б хто хотів знати, то й своє письменницьке прізвище позичила я від тих добре мені знайомих пчілок!) Але звідкіля взялися кошти для влаштування нашої гадяцької оселі? Джерело тих коштів зовсім незвичайне. Був у будиських Драгоманів позов з Розумовськими. Річ у тім, що під той час, коли гетьманська резиденція була в Гадячому (був же тут і замок гетьманський), то деякі лани, ліси й хутори призначено було «на булаву», на вжиток замкового, взагалі гетьманського уряду; коли ж сього уряду в Гадячому не стало, то надані йому маєтності розподілено в різний спосіб; дещо відійшло до міста Гадячого (площа самого замку й землі під городом, геть по Полтавському шляху, в напрямку до села Будищ); дещо залічено до скарбу вже московського (в казну), до «государственных имуществ» (державних маєтностей); а дещо опинилося в руках опрічних, просто в того, хто мав силу щось захопити; власне таким способом деякі землі драгоманівські перейшли до Розумовських, саме ті, що колись належали Колодяжинським. Справа, майже безнадійна, точилася довго... наостанку розв'язано її на користь Драгоманових: Розумовські повинні були сплатити їм за землю певну суму. Драгоманови, починаючи позов, помінилися, якщо вони колись виграють справу, дати кошти на збудування церкви. Обітницю ту виконано вірно: на одержані гроші Драгоманови й збудували церкву в селі Будищах [6]. Тая церква й тепер стоїть над цим селом, на високій горі над річкою Пслом, додаючи мальовничому краєвидові ще більшої краси. Остачу грошей сім'я Драгоманових поділила між собою і повернула на влаштування своїх домівок: брат Олексій збудував собі нове дворище в Будищах, таки при давньому батьківському маєткові, а брат Петро купив і влаштував собі оселю в Гадячому. До сеї нової оселі нашого батька ніби прилучився хутір Підварок (званий теж Вербняги) [7] під самим Гадячим. Це був мамин посаг, що прийшовся їй від її материнського роду, поміщиків Стишевських. У Підварку у мами панського дворища не було; на горі було поле, а під горою — ліс, левада, садок та луки понад Грунню; при хуторі — скілька простих селянських хат (один такий дворик біля самого садка). Отже, в гадяцькій новій оселі наша сім'я жила, а в Підварку тато й мама (за помоччю нашого діда Івана Прокоповича Цяцьки, досвідченого хазяїна) завели хазяйство: поставили деяку господарську будівлю, завели чимало скота і сяк-так господарили; Підварок же був близенько, верстов зо дві {*Потім Підварок забудувався більше і тепер становить ніби передмістя Гадячого, ідучи попід узгір'ям далі, за тією частиною міста, що зветься Гончарівкою. З узгір'я над хутором Підварком видно той самий краєвид, що й з Драгоманівської гори, тільки з іншого позору. (Прим. Олени Пчілки).}. Одначе треба сказати, що господарством клопоталася більше мама, батько ж не дуже-то дбав за нього, бо й відбився давно від землі, та й ні хисту, ні охоти не мав до господарства. Спочатку кликано його до громадської праці: дворянство вважало на те, що батько наш був чоловік «образований», роду на Гадяччині відомого, отже, й вибрано його земським суддею. Але він не справдив надій свого дворянського стану. Річ у тім, що між дворянством були менші й великі пани. Отже й зостались незадоволені найбільші, особливо найможніший магнат у Гадяцькім повіті пан Война, що, власне, й заправляв тими дворянськими виборами. За яким часом спостережено, що Петро Якимович Драгоманов держить руку дрібноти, часто зовсім не дворянської, буває навіть «пристороннім» у своїй судовій діяльності тій дрібноті; дає теж юридичну пораду таким людям і в таких справах, що зовсім його не торкаються, а, в кождім разі, вимагали б від судді обережності. Особливо великого розголосу наробила одна кріпацька справа: у поміщика Бегича засікли на смерть дівчину-кріпачку за те, що вона нібито вкрала в горницях якусь дорогу золоту оздобу. Все хотіли, щоб дівчина до крадіжки призналась, а вона не призналась, бо й справді не була в злочинстві винна (оздоба потім і знайшлась). Бито дівчину різками, доки побачили, що вона вже нежива... Тоді прив'язано дівчину мотузком до дерева, неначеб вона сама завісилась. Дівчину поховали як самовбійницю. Але брат її, що саме вернувся з якоїсь мандрівки чи з заробітків, довідався на селі, як дійсно було діло, і почав позов на пана. Дівчину відкопували, і пана покликали до суду. Що саме було далі, чи він сипнув грошима, де треба було, чи справді не знайдено доводів злочинства, тільки справу було припинено. Але й такий кінець тієї справи не заспокоїв людей, причетних до неї, та й тих людей, що хоч тільки спочували обвинуваченому. «Сильні миру свого» були розгнівані й на батька нашого за те, що то ж власне він давав юридичну пораду братові нещасної дівчини. Гукали: «Як? Учинити такий дешпет?! Кому? Людині свого стану?» Батько утратив ласку в дворянства, його більше не вибирали нікуди. Взагалі він більше ніколи ніде не служив. Юридичних справ, одначе, не кинув; пособляв усе тій же таки дрібноті: багато таких людей, що доправлялися свого права проти заповернення їх у кріпацтво з давнішого їх стану козацького або справувалися за свою землю, захоплену в них, і т. д. Прибутку з такої юридичної праці було батькові небагато. Оскільки знаю, платилося більше натурою: то приносилось гостинця, якого добрячого балика з Дону, то привозилось кавунів або динь зі свого баштану, солодких, як мед, або, в кращому разі,— «замічательних» кримських смушків на хутро... Дарма! Жилось якось і на свої достатки, хоч не розкішно, але й не бідно. Справи були не все такі трагічні чи драматичні, як спогадані вище. Були навіть і зовсім забавні. Мені згадується тут дві такі постаті з гурту батькових клієнтів; брат Михайло, було, згадує їх у пізнішому часі з веселим сміхом. Заможний міщанин міста Гадячого Шишко (власне, з передмістя Заяр'я) приходить і просить написати скаргу на його сусіду Вовка про те, що Вовк наврочив, а потім ще й заворожив найкращого коня в Шишка — «люди бачили, як і ворожив»,— і той кінь другого дня здох. Шишко доводив, що Вовк тим паче міг зробити таку річ, бо він чоловік дуже «вредний», та навіть зовсім і не чоловік, а вовкулака, «бо всі знають, що він сім літ ходив вовком, а тільки бреше, що він у той час був на Дону». «Не забудьте й сього написати в скарзі,— додає позивач,— тоді побачать у суді, що то за зілля!»— «Не буду я такої пустої скарги писать,— відмовляється батько,— та й вам не раджу такі нісенітниці говорити!» — «Оце тобі й юриста! — кінчає розмову позивач.— Прощавайте! Шкода, що тільки час дармо згаяв». Та й пішов з хати. Клієнтка, на прізвище Канівцівна, вже немолода й убога «дворянська дочка», до нашого батька приходить і просить добути їй нові документи на дворянство, бо вона всі свої бумаги десь загубила і не може довести свого дворянства, а через те її ніхто не поважає. Батько, їздивши до Полтави, доправився, що вона дійсно дворянського роду, і, коли клієнтка знов прийшла до нас довідатись про свою справу, сказав, що дворянське депутатське собраніє зробить посвідчену виписку з дворянських книг і через скілька днів документи на дворянство будуть у Гадячому. Канівцівна, дуже врадувана, виходить з хати; аж тут у дворі кидається на неї наш собака. Вона дуже злякалась і кинулась набік. «Не бійтесь! — гукнув хтось із челяді.— Він благородних не рве!» — «Ой лишенько! — скрикнула Канівцівна.— А моїх документів ще немає!..» Остання оказія скидається вже зовсім на анекдот, але влучний. Скільки-то людей жадали того дворянства, щоб їх поважали навіть собаки!.. А в вовкулаків та в «уроки» й чари ще й досі вірить так багато людей! Маючи немало праці й мороки з клієнтами всякого розбору, батько наш зате, яко людина зовсім опрічна, не знав ні осоружної канцелярщини, ні сутужної залежності урядової, ні прикрих обов'язкових знайомств. Мав свій вільний круг відносин. Перше всього була рідня, своя й з боку дружини. Правда, з Будищами було мало зносин: брат Олексій був зовсім іншої вдачі, думки й інших звичаїв, чоловік менш освічений, отже, не дуже-то родичався з братом Петром; зате сестра Ганна Якимівна частенько приходила до нас. Добре пам'ятаю цю нашу тиху, сумирну тіточку. Ось вона, зав'язана шовковою «міньоною» хусточкою, з вузликом над чолом, убрання щільне, темненьке, окрите на плечах другою більшою хусткою, теж темною (лише береги з «турецькими квітками»). Коли тіточка довідувалася, що в домі гості, не йшла в гостинну, тільки, було, побавиться з дітьми, віддасть принесеного гостинчика (здебільшого це були крамні м'ятні коржики) і йде додому. Як нема гостей — посидить у гостинній, поговорить із старшими. Братові говорила вона «Ви», «братець», але здається, це був у неї єдиний московський вираз (хоч не з московською вимовою); взагалі ж тіточка говорила з братом мовою українською. Батько наш поводився з нею щиро, приязно. З сім'ї маминої приїздило до нас чимало: дві сестри, обидві заміжні; одна була за паном Коломійцем, жила в сусідньому селі Сарах, друга — за паном Політикою, жила в хуторі Пирятинщині; брати мамині, Цяцьки, або Цацкіни (це залежало від того, хто про них говорив), жили в Цяцьчиному хуторі: один (Кость Іванович) — офіцер, служив давніш на Кавказі, досить освічений, типу лермонтовського Печоріна, одружився з «великою панночкою», що закохалася в йому, бо він був гарний і привабливий; збудував ради дружини хороші нові горниці в старому саду з батьківською пасікою, з краєвидом, що простягався по другий бік розложистого зеленого яру,— і подружжя оселилося назавжди в тихому Цяцьчиному хуторі; дядько Костянтин Іванович часто бував у нас. Наша дядина аристократичного роду не жила довго; незабаром помер і дядько Костянтин Іванович. По його смерті другий дядько Петро Іванович продав братовий новий будинок сусідові генералові (для перенесення в його маєток), а сам оселився знов у старому цяцьківському домі і жив собі бурлакою, простакуватим паничем-хуторянином; приїздивши інколи до Гадячого, скаржився нашій мамі на свою самотність та на «лиху долю»; на цьому й припинився потім мамин цяцьківський рід. Бував у нас у гостях мамин дядько, Онуфрій Лукич Стешевський, заступник ще давнішого поміщицького стану. Ходив він у якомусь брунатному жупанку; приїжджаючи до нас, часом на скільки днів, брав з собою хлопчика-служку, що подавав йому та пособляв розпалювати люльку на довжелезному чубуку; привозив і гітару, називаючи її бандуркою; співати не співав, а все щось грав на ній, і якось робилося смутно, слухаючи... Була ще одна постать з маминого роду, доволі цікава. Це була бабушка Федора Петрівна, дружина по другому шлюбі Івана Прокоповича Цяцьки (давніше — Данилевська); отже, приходилась вона мачухою нашій мамі, але любила нашу сім'ю. По смерті діда Івана Прокоповича вона постійно жила в Красній Луці (велике волосне село на Груні, близько Гадячого); Цяцьчин хутір бабушку не вабив, бо вона була й сама багата, мала свою власну велику садибу (отож Краснолуцьку) і, опріч того, мала цілий маєток. Ми, діти, залюбки їздили в Красну Луку, як нас туди брали; там була така простора оселя, таке дозвілля, як і дома, такий великий садок з усякою садовиною та ягідьми. Навіть і в старшому віку охоче одвідувалось Красну Луку. Бабущина дочка, рідна по батькові сестра мамина Олександра йванівна Цяцьківна була замужем за паном Шульженком, а в неї був син одного віку з нашим Михайлом, і обидва хлопці дуже приятелювали. Ціла та сім'я жила при Федорі Петрівні. Брат Михайло прозвав бабушку Федору Петрівну «XVIII вік», і справді, щось в ній нагадувало той час. Була вона вже зовсім стара, але ніяких чепців не надівала, сиве волосся закручувала вузлом і пришпилювала великим гребінцем, а з-під того вузла спускалися з обох боків останки сивих кучерів; сукні були з коротким стаником та з викотом коло шиї. Невважаючи на свої поважні літа, бабушка була бадьора, весела, навіть жартлива. Говорила вона завжди мовою українською; московські вирази вкидала тільки тоді, як когось передражнювала з тих людей, що намагались говорити по-московському; а хист до того передражнювання та до всякого кумедного вдавання мала просто артистичний! Іноді бабушка висловлювала свавільні думки; було, каже: «Я не хочу бути в раю, бо там, мабуть, велика нудота!.. Все те саме!.. Кажуть, там янголи день у день співають. Та що з того? Добре, як вони гарно співають, а коли так, як наші краснолуцькі дяки, то не дай боже такі співи чути раз у раз!..» Були у бабушки давні книжки, таки дійсно XVIII віку (їх зложено було в неї в кладовій у великій скрині). То були здебільшого французькі романи або й інші такі твори в російському перекладі. Тая давня літературна мова російська здавалась такою важкою, чудернацькою! Але брат Михайло, своїм звичаєм, з великою охотою зачитувався й тими книжками. Було, бабушка гука, надійшовши до тієї кладової в садку: «Та йди-бо вже, Мишо, обідати! Годі вже тобі гризти книжки по-мишачому!» Розповіла, було, Федора Петрівна давні-предавні пригоди, що Миша слухав з великою цікавістю, наприклад, про те, як бабущин давній свояк, которийсь Данилевський, їздив у Ліворно, бувши якось причетний до тієї ганебної місії, що цариця Катерина II посилала по князівну Тараканову [8]. Бабуня Федора Петрівна померла, як їй було вже більше 80-ти літ... (Мовляли, була міцної комплекції). Таке розмаїтне гроно було нашої родини. До нього слід було б додати ще й таку постать, як мамин родич Амвросій Метлинський, але я скажу про нього в іншому місці. Розмаїтне було й коло знайомих нашої сім'ї. Спогадаю тільки найближчих приятелів. Се була сім'я Кучинських, що жили в Гадячому та мали й під городом хутір Кучинщину й іншу землю. Пан Кучинський жив здебільшого в Києві, бо служив там у військовій службі, але дружина його Марфа Осипівна більше жила в гадяцькому кутку й дуже приятелювала з нашими, була навіть їх кумою (власне, хрестила мене). Походила вона з Чорномор'я, була особа розумна й завзята, цікава бесідниця. Діти однієї й другої сім'ї теж приятелювали між собою, і пізніш, дійшовши літ, дочка Кучинських Людмила стала дружиною Михайла Драгоманова. Приятелювали наші родивці і з сім'єю Ковалевських. Жили ці поміщики верстов за три від Гадячого, по дорозі в Цяцьчин хутір. Свій хутір один з давніших Ковалевських, Лука, прозвав був Лукіндорф (таку й табличку було прибито при дорозі коло хутора), бо Л. Ковалевський, служивши колись у військовій службі, був у Німеччині і дуже вподобав ту сторону. Але назва Лукіндорф була дуже вже неприродна для наших людей і ніхто не схотів так звати хутора, отже, він як звавсь, так і зветься по сей день — Ковалевщина. Наші приятелювали з Василем Ковалевським, а син його Микола Ковалевський [9] заприязнився ще в дитячих літах з нашим Михайлом, між іншим і через те, що вчитись починав по сусідству з Красною Лукою, в німецькому пансіоні. Цікава побутова подробиця: власне, в сусіднім селі Римарівці був пансіон німця Блюмеля та його дружини; туди приймано хлоп'ят і дівчат. Дітей учено разом: Herr Blumel опікувався хлоп'ятами, а дружина його — дівчатами. Вчили в пансіоні німецької мови й французької, грати на фортеп'яно і чогось там ще з загальних наук... Коля Ковалевський через дітей Блюмеля добре пізнався з сусідом Колею Шульженком, а з нашим Михайлом приятелював і через Гадяч та Ковалевщину. Пізніш усі три хлопці вчилися вкупі в Полтаві та в Києві, а ще пізніше Микола Ковалевський став товаришем і однодумцем Михайла Драгоманова по його праці яко політичного діяча. Хто докладніше знає життя М. Драгоманова за останній час його діяльності, тому відоме й ім'я Миколи Ковалевського, того самого, що його батьки приятелювали з Михайловими. Ще в дальшому поколінню дочка Миколи Ковалевського дуже приятелювала з Лесею Українкою, нащадницею роду драгоманівського. Так давнє коріння новими памолодками сплелося. Великим приятелем нашого тата був Петро Васильович Ставицький. Жив він далеко (в селі Підставках), але бував у нас часто. Був він чоловік дуже добре освічений, мав багато книжок, мінявся ними з нашим батьком (журналами, альманахами). Здається, се був єдиний з татових приятелів-поміщиків, що дбав про якусь більшу культуру в господарстві свого маєтку, навіть розводив багато винограду. (Нам, дітям, той овоч здавався чимсь баєчним!) Зналися наші тато й мама з поміщиками близенького села Ціпків Чижевськими. Був у них і в городі свій двір. Хочеться мені подати одну цікаву історичну подробицю про походження їх родового прізвища: в їх домі висіла на стіні грамота, дана першому Чижевському, родом з Гадяцького повіту, співакові при дворі цариці Єлизавети Петрівни, грамота на те, що за гарний спів йому надається прізвище Чижевський. До якої вже міри наших тодішніх людей було приборкано та приголомшено, коли прирівняння з царської ласки когось до чижика вважано за велику честь, достойну пошанування! [...] Не буду більше називати приятелів та знайомих нашої давньої сім'ї, їх було чимало. Додам тільки, що не всі вони були панського, поміщицького стану. Були добрі знайомі міщани й інші; от приходили до батька так собі, посидіти, погомоніти. Вирина з моєї пам'яті й така постать безвісна, однак показлива. Це був один заштатний дяк, Степан Григорович, ходив, однак, у подобі людини духовного стану: з довгим волоссям,— уже сивим,— у доброму підряснику, темненькому. Жив Степан Григорович на спуску до Подолу в своєму власному дворикові, по дорозі в Підварок. Ідемо, було, в свято й бачимо: сидить під хатою Степан Григорович з книжкою в руках,— великою, в шкуратяній оправі й читає. Отож він, було, й приходить до нашого тата на бесіду, мовляв він, «розважити душу». Говорив він по-простому, себто українською мовою, з додатком церковної слов'янщини. Говорить, було, про «марність сього світу», про те, що «правди на світі не стало»... Ми, бувши дітьми, не могли зрозуміти, через що батько прозвав Степана Григоровича Сковородою. Думалось нам: «Як може бути людина схожа на сковороду?!» А пізніше стало нам зрозуміло, що тато прирівнював Степана Григоровича до того давнього лохвицького філософа-ідеаліста, мандрівця по світах і «по стезе искания правды»... Тільки простіший Степан Григорович не вмів висловити добре свого духовного прагнення; однак знаходив розвагу для своєї душі в тих розмовах. Дивно, що могло бути поєднання в розмовах таких неоднакових бесідників; але ж тато вмів знаходити спосіб розмовляти з людьми далеко меншої освіти й слабшого розвитку. Тією притаманною, вродженою властивістю своєї вдачі брат Михайло був дуже подібний до батька: мав ту саму снагу давати бесідникові змогу щиро висловлювати свої думки; часто його бесідник мовби навіть не помічав безмірної проти себе переваги вченості й освідомленості в справі, зачепленій у розмові. Великої прихильності й поваги придбав собі наш тато проміж гадяцьким людом особливо під час холери, що заклюнулась була в Гадячому в 50-х роках; не бувши медиком, тато ходив у міщанські двори, носячи безпорадним хворим ліки й пораду словом. Немало часу й уваги вділяв наш тато й дітям. Сім'я ж наша була чимала. Деякі діти померли немовлятами, а таких, що доросли в батьковій хаті до старших літ, було шестеро: найстарший син Михайло, підстарший — Іван, три дочки — Варвара, Ольга і Єлена та найменший син Олександр. Завдяки тому, що наші тато й мама не були «великими панами», у нас не було ніяких гувернерів, ні гувернанток. Доглядала нас мама, за помоччю няньок; про духовний розвиток і про початок науки, себто книжної науки,— дбав тато. Жили ми в дуже близькім оточенню нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. А та полтавська повітова людність в ті давні часи ще значно більше зберігала українські властивості, ніж пізніше. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усім тим зливалося й наше життя, власне через те, що ми не були штучно відірвані від того всього хатнім вихованням і всім нашим життям. Дозволю собі трошечки спинитись на наших друзях, казках. Це був цілий калейдоскоп, особливо коли прилучити до них і дрібні приповістки, що з кожного поводу щедрою рукою сипалися. Тут слідно було й особисте вподобання оповідачеве: бабуся Марина, нянька, любила більше оповідати казки, як то пишуть, «звіриного епосу»: про лисичку, про козу, вовка й т. ін., а молодий хлопець Кіндрат — той любив оповідати казки «циклу героїчного»: про бійки з трьохголовими зміями, про ворожбитів, вовкулак і т. ін. Сама наша мама, либонь, пригадуючи деякі приповістки, принесені ще з Цяцьчиного хутора, оповідала чи про ледачу господиню, чи про хитрого цигана і т. ін. Деяких з тих казок та приповісток я по збірниках навіть і не стріваю!.. А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити! Особливо багата на них була доба, коли приходили з Підварку прясти (і пряли таки в горницях) «тижнівки». Розлягалася хата від співу! А ще як котора дівчина збирається, було, тієї зими заміж, то ж то вже їй приспівували! Мама наша мала гарний голос; часом, було, шиє щось,— найбільше дітям,— і співає; улюблена пісня її була «Ой не ходи, Грицю...». Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля. У Підварку ще грали на Великдень веснянок: у хрещика, в короля. Силоміць тиснуться спогади. Ось перший день різдва: ледве звечоріє, під вікном чути гомін; крізь химерні морозні квіти на шибках мріють постаті колядників. Гукають: «Чи позволите колядувати?» Колядників кличуть у хату. Свіжа хвиля надвірнього повітря увіходить разом з ними. «Кому колядувати?» — «Михайлові» (старшому, бачите). Гучно, ретельно лунає колядка: «Ой рано, рано Михайло устав, раненько устав, коня напував...» (далі довгенька розмова з конем). «Дівці Варочці» (старшій сестрі) колядують про червону рожу, що їй на віночок у гаю процвіла... Колядникам дають на подяку, що належиться. А ось і перший день Нового року. З самого рання тупотять хлоп'ята — посівальники. Разом із бризками золотого зерна летять шпаркі примовляння тонкими та дзвінкими голосами: «На щастя, на здоров'я, на Новий рік, щоб діждали на безрік!» Друге хлоп'я перехоплює: «Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця!..» Минула пилипівка, минули різдвяні святки, справляють весілля. Он у двір іде з дружкою молода — гарно вбрана, у вінку, з цілою хвилею барвистих стьонжок, що в'ються за плечима. «Просить батько, просить мати і я прошу на хліб, на сіль, на весілля!» — мовить молода і кланяється старому і малому... Опріч пісень, приповісток, обрядових примовлянь, єсть, на мою думку, ціла окрема царина, мовляли, «народної словесності»: це розповідання снів. «Сеї ночі,— мовить! дівчина або молодиця,— сниться мені сон...» Товаришка уважно слуха, а по скінченні розповіді каже й собі: «А мені снилося, що мовбито я...» І знов довга розповідь... Чи справді все те снилося, чи охоча фантазія прикрашувала, поширювала ті розмаїті, дивні сни, що розповідано в нас, а тільки в премудрого Мартина Задеки не ставало мудрості в його великому «Соннику», щоб розгадувати всі ті сни і мрії!.. Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією? Не хочу замовчувати й того, що воліла б і викинути з тієї теж близької нам української етнографії, що виявляла собою народний світогляд, народну, так би сказати, первовірну думку. Я маю на увазі все те, що означалося виразом «не годиться»: се не те, що «гріх» так робити, чи «не подоба» комусь; ні, се — остача власне прадавньої первісної віри в добру та лиху світову силу і в приписи, злучені з тією вірою. «Не годиться щось починати в понеділок, бо не поведеться діло», «не годиться класти хліба на столі спідкою догори, бо перевернеться лад у хаті»; «не годиться зашивати на собі одежу, бо зашиєш розум»; «не цокай ножем по столу, бо буде напасть»; «не свищи, хлопче, в хаті — не годиться!»— «Чому?»— «Бо чортів скликаєш». Спогадала я тут лише найменшу частину численних приписів того первовірного регламенту, а було ж їх, та єсть і тепер,— сила! Хоч би й той «понеділок», що зостається правдивим деспотом по сей день (і то не тільки для «простоти»!). Ті забобони вгризаються в дитячий розум, як цвяшки; звичайно, пізніші впливи, культура їх вибивають, але на те треба часу й заходу... Такі були наші українські враження дитячих літ. [...] Учив нас грамоти й початкової книжкової премудрості взагалі наш тато; він дбав і про те, щоб ми ще змалку пізнавалися з кращими авторами; все давав нам Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя. Вчили ми багато віршів напам'ять і навіть видатніші уривки прози Гоголевої (це був улюблений автор татів). Потім, пізнавши в тому смак, виучували ми вже й самохіть вірші Пушкіна, Лєрмонтова. «Буря мглою небо кроет, вихри снежные крутя...», «Когда волнуется желтеющая нива и свежий лес шумит при звуке ветерка...». Се нам здавалося гарно! Подобався нам самий вислів, склад, гомін віршів. Тут уже сполування було нерівне. 3 одного боку літератури української не було в нас зовсім, а тут мали ми такі добірні твори. Певне, коли б мали ми й гарні письменні твори українські, то вони були б нам до сподоби ще більше, бо вони більше торкали б нашу душу, але ж до нас не доходила ніяка література українська. На весь вік зосталось у мене враження від того, як тато читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого «Тараса Бульбу». Було се чогось у Підварку (ходили ми туди на збір яблук, були в садку цілий день). Тато прослав свого плаща, кликнув мене й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору, що зостається до сього часу найкращим історичним оповіданням в усій російській літературі, вкувалися з одного разу навіки в мою пам'ять! Шкільну науку мої брати, яко старші, почали значно раніш за нас, дівчат. Брата Михайла віддано ще в 1849 році в школу, що звалася «Гадячское уездное училище». Се був не дуже-то показний будинок, на один поверх, одначе виходив на Соборну площу, і була ця школа вища за так звану приходську школу. Брат Михайло пізніше звав жартома своє «Уездное училище» Гадяцьким університетом, бо ще й довго не було в Гадячому старшої школи за нього; лише в кінці XIX віку земство відчинило в Гадячому Торгову школу, а пізніш і дві гімназії (хлоп'ячу й дівочу); ветхий [...] будинок давнішого «Уездного училища» земство розібрало і на тім же самім місці збудувало двоповерхове «Высшее начальное училище». Пізніш доля мовби схотіла справдити жарт Михайлів про Гадяцький університет, чи, може, долі самій заманулось пожартувати, тільки літом 1919 року в будинку Вищої початкової школи (що стала на місці колишнього «Уездного училища») відчинено, досить бучно, ще вищу школу і таки справді названо її — Гадяцький народний університет. Се звучало гордо: в Гадячому — університет! Але той університет існував лише два місяці: зачинився за недостачею коштів, професорів і студентів... Вертаюсь до пробування брата Михайла в Гадяцькім училищі. Я не можу пам'ятати сього часу, бо я була тоді ще дуже мала: як Михайло вже й кінчав училище (в 1853 році), то мені було всього 4 роки. Одначе знаю дещо про той час від самого Михайла, від мами й від інших людей, близьких до нього. Коли Михайла мали віддавати до училища (1849 року), у нас оселилися два маминих племінники, два Колі — Микола Шульженко й Микола Політика (Політиченко); наш тато підучував їх до вступу в училище разом з Михайлом, та й потім наглядав хлопців, як вони вже й вступили до училища. Хотів тато, щоб вони вчилися в нього й французької мови; отже, Михайло та Коля Шульженко і вчилися, але Колі Політиченкові трапилась така притичина, що він вчитися французької мови не міг: казав, що не може справитися з французькою вимовою, бо може вимовляти mon, ton, maman та інші французькі носові звуки тільки тоді, як стисне собі носа пальцями. Тато такого способу вимовляння не вхвалив, і прийшлося французьку науку з сим небожем кинути. Та й взагалі сей Коля пізнавати «бездну премудрости» охоти не мав. Що ж до Колі Шульженка, то він вчився з Михайлом досить рівно по всіх науках, і, по скінченні училища, вони разом вступили до Полтавської гімназії. Якось не дуже давно, у 1917 р., пізналась я в Гадячому з одним товаришем Михайловим по училищу. Се був старенький, але ще міцний гадяцький міщанин Петро Заколодязний, чоловік розумний і моторний. Він сам пропитався до мене й розповів дещо про своє спільне з Михайлом учіння в училищі. Розповідав про свої дитячі забави школярські, як грали в нашому дворі у м'яча, пускали змія, як спускалися з нашої гори зимою, на книжках (на історії Устрялова або на географії Ободовського), як ходили до ратуші, городської управи, дивитись на тих давніх радників, урядовців сього встановища... За спогадами П.Заколодязного, сі члени ради городської зійшли вже тоді на якісь комічні постаті,— в довгих балахонах (каптанах?), у величезних брилях, — і мало не завжди були під чаркою. Чи се вже в такі особи повернулися колишні «райці магістратські»? Хлоп'ята-школярі ходили вже тільки, щоб з їх посміятися!.. На думку д.Заколодязного, брат Михайло був надзвичайно здатний до науки. «Куди нам було до нього! — мовляв сей Михайлів товариш по вчилищу.— Куєш, було, куєш той урок, насилу витовчеш, а Драгоманов раз прочитає — і вже зна». Нічого, одначе, нема дивного в тім, що товариші не могли дорівнятися Михайлові в здатності до вчіння: для них книжка взагалі була твердим каменем, «гірким плодом», а Михайло був уже добре обізнаний з книжкою, настільки привчений до читання, до розуміння прочитаного, що й до вступу в училище залюбки прочитав багацько книжок з батьківської збірки; між іншим, мовляв він, ще малим двічі прочитав «Историю государства Россійскаго» Карамзіна. То певне, що Заколодяжний, чи інший такий товариш, не міг би сполуватися з М. Драгомановим. За «отличные успехи в науках» Михайло одержував «награды» книжками; одна з них, хрестоматія Галахова, гарний збір зразків з російської словесності, служила потім і нам, меншим. Оповідав добродій Заколодязний про цікаву особливість Михайлового пробування в училищі: його (в ті часи) ніколи там не били і взагалі ніяк не карали. (Власне, батько наш поклав таку умову, як віддавав Михайла до училища). Одного разу хотів був котрийсь учитель покарати Михайла, але він «не дався», мовляв Зак[олодяжн]ий. В того вчителя був такий спосіб карати учнів: котрий школяр щось там напрокудить у класі, то вчитель каже йому взяти обома руками книжку, держати її над головою і так стояти який час перед всім класом, поки вчитель не скаже «годі». Якось і Драгоманов пустував за уроком, щось там коїв. Учитель і йому сказав держати книжку над головою. Драгоманов не схотів і пошпурив ту книжку додолу. Другого дня прийшов батько («старий Драгоман») і нагадав в училищі, що він же просив не карати його сина ніяк, а коли що трапиться, сказати йому, батькові, він з сином поговорить, і хлопець тоді, з певністю, нічого лихого не робитиме. Так і було: Драгоманова більше не займали. Він шанувався без кар. Того ж 1853 року, як Михайло скінчив училище (весною) та перебув дома й літо, батько повіз його разом з Миколою Шульженком у Полтаву й віддав учитися в гімназію. Се був уже виліт з родинного гнізда... Але від Полтави до Гадячого недалеко (лише 110 верстов), отже, додому приїздилося часто і зв'язок з родиною був міцний ще й за часів пробування в гімназії. Про наших батьків згадує Михайло в своїй автобіографії з почуттям вдячності, з твердим признанням одержаного від батька духово-коштовного добра. Він каже: «Охоту до читання та свого роду політики я перейняв змалку од батька і за його приводом ще школярем гадяцької школи перечитав майже всі цікаві книжки з його книгозбірні». Далі: «Щиро повинен я дякувати батькові своєму за те, що він розвинув у мені інтелектуальні інтереси та що між нами не було розладу морального й боротьби — явище незвичайне в Росії і тепер, а колись — тим більше». Дійсно, такий батько міг розвинути інтелектуальні інтереси у своєму синові. Поза оточенням, так би сказати, етнографічним, в хаті нашій трималася атмосфера інтелігентності: батько до кінця свого життя виписував собі газету («Санкт-Петербургские ведомости»), журнали («Библиотеку для чтения» й ін.), альманахи. В одному альманахові, — здається, він звався «Гирлянда»,— уміщено було батькове оповідання за підписом «Петр Драгомановъ». Оповідання було народницького напрямку, змістом його було нещасливе кохання одного візника («ямщика») з сільською дівчиною. Коли я читала те оповідання, бувши підлітком та знайшовши його в наших книжках, мені було втішно бачити батькове ім'я, надруковане в книжці, одначе не зосталося в мене враження, що те оповідання було написане якось особливо гарно; але все ж було його надруковано в столичному літературному збірнику, то можна думати, що якусь літературну вартість воно мало. У кождім разі, сей друкований твір свідчить, що була в нашого батька якась письменницька поваба й здатність і що коли нащадки його, починаючи з сина Михайла, виступали на полі письменства, то мали до того призвід у традиції своєї сім'ї; менша чи більша здатність і хист — се річ інша, залежна від багатьох причин, але має вагу існування родової зав'язки, природженої кебети письменницької у нащадків. Про значні інтелектуальні інтереси свідчить сила всяких виписок, що робив для себе наш батько: по ньому зістались цілі зшитки з виписками відомостей юридичних (був же він юриста), історичних, спостережень славетних мандрівців. Був осібний зшиток — скорочений переклад якогось висліду про Велику Французьку революцію. Були й записи етнографічні, власне збірники народних українських пісень. На жаль, всі ті збірники (як і всі зшитки з виписками) загинули; про них зосталися лише спогади, між іншим, у брата Михайла (в тій же його автобіографії). Думаю, що батькове записування українських пісень має зв'язок з працею двох гадяцьких письменників — А. Метлинського й М. Макаровського [10]. Амвросій Метлинський доводився нашій мамі свояком (по її материнському родові Стишевських), часто бував у нас; але власне знався з татом, на маму не вважав зовсім: мав чудернацьку вдачу — духом ненавидів усе жіноцтво, весь рід жіночий, навіть малих дівчаток. Як довідувався, приїхавши з свого хутора до нас, що тата нашого нема дома, то зараз же виходив з хати, навіть не повітавшися з мамою чи з якою іншою істотою жіночою; з татом же нашим охоче бачився й розмовляв. Можливо, що татове записування українських пісень було надихом Метлинського, відомого збирача їх; у кожному разі, було в Метлинського якесь близьке поєднання з татом, що виявилось і в спільній праці — записуванні пісень Гадяцького повіту. Михайло Макаровський був наш близький сусіда по своєму гадяцькому дворищу. Він теж приятелював з нашим татом, а сестри його — з мамою. Вірші його (поеми «Наталя» й «Гарасько, або Талан в неволі») Метлинський видав у Харкові в «Южному русскому зборникові», а се теж вказує на єднання місцевої інтелігентської сили в Гадячому. Як відомо, ні власні вірші Метлинського, ні поеми Макаровського не сяють великою поетичною вартістю, але все ж вони, разом з етнографічною працею Метлинського й такими ж самими записами третього гадячанина, нашого батька, вказують на існування прихильників українського слова в такому глухому місці, як Гадяче, і в таку давню пору. Макаровського я не пам'ятаю, а сім'ю його, сестер, знаю добре. Сама їх домівка робила враження великим портретом Богдана Хмельницького (в шапці з перами, з булавою в руці) і дивною для нас, дітей, книжкою — історією України («Малой Россіи») Бантиша-Каменського. Я не знаю, чого й нас, дітей, водили в гості до Макаровських (я пам'ятаю тільки дорослих двох панночок Макаровських); видно, щось близько зв'язувало обидві сім'ї. [...] Не знаю, звідки наша мама знала уривки з «Енеїди» Котляревського; але нам було дуже втішно, як вона проказувала напам'ять (не то для себе, не то для нас) ті уривки. Може, знала їх від когось із старших родичів, а більше того, що від своєї дружини, бо вся її освіта взагалі прийшла з сього джерела. Треба сказати, що, не бувши ніде в науці і навіть нікуди не виїжджаючи з свого Цяцьчиного хутора аж до самого шлюбу, мама наша зосталась наполовину неграмотною, бо не вміла писати; могла тільки підписати своє ім'я й прізвище; навіть листи до дітей, що мама посилала пізніше, писав завжди хтось інший, а мама тільки підписувала під ними — «Елизавета Драгоманова»; але читати вміла і дуже люоила читання; мовляла, що привчив її до читання наш тато. А привчившись, читала дуже багато; навіть як помер тато і як ми всі повилітали вже з родинного гнізда, то мама й тоді, проживаючи в Гадячому самотою (не хотіла виїздити звідти нікуди надовго), завжди виписувала собі газету й журнал, бо цікавилась і політичними новинами, й красним письменством. По своїх поглядах була цілком під надихом татовим. Такі самі «інтелектуальні інтереси», як то згадує про них брат Михайло, защепив наш тато і своїй дружині. Про те ж, які саме були переконання й погляди нашого тата, можна до певної міри бачити й з того, що сказано вище. Михайло так писав про світогляд і напрямок батьків: «То була мішанина християнства з філософією XVIII віку та якобінства з демократичним цезаризмом». Означення цілковито вірне, власне так і було. І та мішаниця релігії, не тільки обрядової, а релігії яко вищої ідеї християнства, з новішими ідеями гуманізму, поваги до прав людини відбилася й на взаєминах нашого батька з людьми близького оточення його; в той час, коли повновладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти,— у нас ніколи нікого не били, ні з кого не знущались; в ту пору, коли в педагогіці шкільній і хатній учити мало собі синонім бити,— нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть ніякими іншими способами не карали; отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів — з тілом і душею беззахисних дітей; для наставляння на добрий розум було тільки спокійне, лагідне слово. Думаю, що велося так не тільки завдяки природній лагідній вдачі нашого батька, а й завдяки його освіті та присутності у нього спогаданих вищих ідей. Мама ж ішла слідом за ним. Либонь, ота мішанина вищої християнської ідеї з філантропією водила нашого батька й до тих безпомічних людей, хворих на холеру. Михайло зовсім слушно дякує батькові й за те, що між ним і сином «не було розладу морального й боротьби». Мабуть, се насамперед стосується до питання релігійного. Наші батько й мати були, відповідно своєму часові, люди дуже набожні і дітей старалися виховувати теж в дусі релігійному. Але Михайло зарання, ще в гімназії, досить грунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумові, могли надати раціоналістичного напрямку його думці; отже, ще в ранньому юнацькому віці відійшов Михайло далеко від релігійних переконань своїх старих (хоч багато Михайлових товаришів зоставалося,— не то в гімназії, айв університеті,— вірними «старим завітам»). Одначе те радикальне розходіння думок в справі релігійній не викликало дійсно ні боротьби, ні ворожнечі в нашій сім'ї між старим і новим поколінням; я не пам'ятаю ні одного разу, щоб Михайло допустився різкої критики, а тим паче якогось грубого висміювання, зневажання того, що для наших старих було святим... Не пам'ятаю я такого, щоб наші старі картали когось із дітей за «вільнодумство». Тут була неначе якась мовчазна поспільна угода: я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї душі... Така обопільна обережність, пошана лишилася на весь вік. Кримська кампанія [11]<, ота велика, така нещаслива для Росії війна, зосталась і в наших дитячих спогадах, хоч ніхто з нашої родини не був у військовій службі. Багато було розмов між дорослими ще з самого початку війни, хоч багато було в тих розмовах незрозумілого для нас: як се так, що війна зчинилася за якісь там ключі? Які ключі?.. Кажуть, від гробу господнього. Нащо ж його замикати? І кому потрібні ті ключі? чого за них воюватися?.. Тим часом говорилося, що багато везуть ранених на війні, багато й убивають там наших вояків... Для ранених, щоб гоїти рани, скубли по хатах «корпію»; давали й нам, дівчаткам, шматочки старенького полотна, щоб ми розсмикували їх на окремі ниточки; потім ту смиканину по хатах збирали й кудись одправляли для закладання того м'якенького клоччячка в рани... Такий се був, у ті часи, знадібок при коруванню ран... Везли через наше місто якихось полонених турків. Якось, на Великдень саме, що прийшовся дуже рано, напровесні, зайшли на наш куток і посідали на пригорі, на сусідньому цвинтарі, троє турків; ми боялись їх, виглядали тільки через тин, хоч і не було чого боятись: вони сиділи такі нужденні, беззбройні, так смутно дивилися на весняну повінь... Ну, а все ж то були турки, справжні, в чалмах, у якомусь чудному вбранні; обличчя темне, очі такі чорні. Наш тато пішов до тих бранців і закликав їх до нас у хату; казав мамі, що годиться в таке велике свято пригостити й ворогів... На столі, по звичаю, стояли паски й багато всього їстівного; одначе турки не все могли їсти,— додержували свого закону,— тільки охоче їли паску, взяли дечого й з собою. Відходячи, говорили щось таке незрозуміле, прикладаючи руку до чола, до грудей. Острах і жаль брав нас, як дивились ми на них... Переїздили й наші вояки, дехто з них без руки, без ноги... Один такий офіцер без правої руки зостався й надовго в Гадячому; пізнався де з ким, приходив часто й до тата, багато чого розповідав про війну. Дивна річ! Війна ж кінчалася дуже нещасливо для російського війська, отже, можна було ж сподіватися зовсім іншого змісту від російських тих творів з поводу її, що ходили по руках під кінець війни; але ні: осібні вірші й цілі зшитки їх повні були всяких зухвалих прикладок та глуму над ворогами, неначе б ті вірші йшли з руки переможців! До нашої хати теж доходили ті чванливі, гумористичні твори, такого змісту, наприклад: Вот в воинственном азарте Воевода Пальмерстон Покоряет Русь на карте Указательным перстом. І так далі всякі присмішки. Були й вірші мовою українською: Сидить Абдул, Губи надув, Та й думку гадає: «Що то моє Турецькеє Військо поробляє?..» і т. ін. Наші хлопці теж проказували, часом приспівували ті віршики. Чи в тім виявлявся якийсь патріотизм, що захоплював і підлітків, чи віршики заучувались просто ради їх сміхотворного вислову?.. Думаю, вабило останнє. В одному життєписі брата Михайла говориться, що в дуже молодому вікові він перебув добу російсько-патріотичну. Я такої доби в житті Михайловім не знаю; хіба б якийсь правопатріотичний настрій мав приходитись до тієї пори в Михайловім житті, коли «патріотичний» настрій під час напруженого військового стану, тієї нещасливої кримської війни, міг до деякої міри відбитися й на чулому настрої підлітків; одначе такого настрою ще не можна бачити в зацікавленні напівдитячому тими патріотичними віршами, бо привертати увагу й підлітків міг самий гумористичний склад тих віршів; діти такий склад люблять, тішаться ним. [...] Щодо Михайлового розвитку взагалі, то Полтавська гімназія дала юнакові багато (хоч і була вона школою тих давніх часів, далекою від ідеалу і по методах навчання, і по звичаях педагогічних взагалі). Особливо вдалим був на той час, власне, самий склад учителів. Деяким своїм учителям Полтавської гімназії Михайло й присвятив ті відомі його вдячні спогади. Книжок же Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл, пізнішого часу, здобувши собі позашкільну освіту тільки з деяких щуплих брошурок, здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі, може, невідомі їм і по іменах,— як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо [12]. Про письменство ж красне вже зайве й казати! Ще й для нас, менших, зоставив Михайло дома, в Гадячому, найвидатніші твори Діккенса, Теккерея, Вальтера Скотта (в російських перекладах) [13]. Розумова працьовитість Михайла визначалась помітно ще й у гімназії: опріч того, що був він у гурті перших учнів у класі, ще самохіть (на свою руку) вивчився німецької мови, був редактором рукописного часопису гімназичного. Такі були Михайлові інтелектуальні інтереси в гімназії, розбуджені в Гадячому. Самого вступу Михайлового до гімназії я не пам'ятаю. Найперший образ його з гімназичних часів, що відбився в моїй дитячій пам'яті, був такий: тато привіз якогось ніби чужого хлопчика в чудному вбранні,— в дуже короткій курточці, тільки до пояса, щільній, з ясними великими ґудзиками. Отож, либонь, я вперше побачила свідомо ту гімназичну курточку і через те вона зробила таке враження, що і зосталась у пам'яті тільки курточка... Не знаю, від якого часу після того мріється другий образ, уже повніший і ясніший: ось той самий хлопчик у курточці, тільки я вже знаю, що се наш Миша; хлопчик дуже швидкий, бігає по всіх кімнатах, всі його цілують... Далі. Невідомо, коли воно було,— мабуть, Михайло був уже в 3-м класі, — тільки се вже ціла подія; в ній Миша й все належне оточення виступають виразно. Тато привіз Мишу, а разом з тим дві ляльки з Полтави, такі прехороші, з камінними голівками, в рожевім убранні, одну сестрі Варі, більшу, а другу — мені. Літо; ми сидимо надворі, на ґанку, граємось тими ляльками. Коло самого ганку висока драбина, що мала завжди стояти коло дому на випадок пожежі. (По тодішніх поліцейських приписах на самій покрівлі повинна була стояти й діжечка,— зелена,—з водою напоготові). Граємось. Де не взявся Коля Політиченко,— він гостює в нас,— і почав дражнитися з нами; далі схопив наших ляльок, наших прекрасних нових ляльок, мов кіт, подрався на драбину і почепив їх високо на щаблі, щоб дощу просили ( бо тоді в гадяцьких дітей був звичай вішати жука-рогача за роги, щоб випросив дощу). Ми зчинили страшенний крик, плач! На той лемент вибіг Миша; він почав дуже сварити Колю за те, що обіжає малих дівчат, швидко поліз на драбину сам і визволив наших ляльок. Ми не знали тоді слова «геройство», «великодушний вчинок», але вдячна радість наша була велика!.. Не знаю чого в пам'яті в мене зостався такий живий спогад про те, як Миша привіз одного разу (певне, вже бувши в которому старшому класі) чималий друкований портрет свого улюбленця, Гоголя, і оправляв його сам. Ми товпились коло стола під час тієї роботи. Миша накрив портрета скляною шибкою, облямував папером та золотим бордюрчиком, а на ріжках підклеїв під склом, навскіс, величенькі букви з золотого паперу: на одному ріжку, було Вели, на другім — кому, на третьому ріжку внизу — сла, а на четвертому — ва. Все ж разом становило: Великому — слава. Той портрет дуже довго висів у нашій залі на стіні, на чільному місці. Сам Миша почепив його, яко дарунок рідній домівці. (Пізніше з тією ж метою Михайло,— вже за своїх студентських часів,— привіз і залишив дома портрет славутнього педагога й ученого Пирогова). Здається, вже бувши у 7-му класі, Михайло надзвичайно втішив усю хатню громадку, показавши нам у своїй особі «Наталку Полтавку» Котляревського. Так, всіх дієвих осіб тієї комедії, чи оперети, показав він у одній своїй постаті (зостаючись таки в гімназичній курточці). Тільки пояснялось кожного разу, хто саме говоритиме: «оце дівчина Наталка», «а оце — Возний, що хоче одружитися з Наталкою», і так далі. Де треба було співати, там співалося. Голосу особливо гарного у Михайла не було ніколи й потім, але як співав, було, своїм дітям або показував кому мелодію пісні, то, жартуючи, казав: «В імператорських театрах не виступаю, а для хатньої сцени голосу мого досить». Не знаю тільки через віщо, співаючи в «Наталці Полтавці» на гадяцькім хатнім кону, дуже розмахувалося руками, зовсім по оперному; чи то взагалі для виразності співалось так, чи, може, такий спосіб виконання співу вживано взагалі співцями-аматорами того часу. А власне ж, тільки від таких виконавців міг Михайло перейняти виконання «Наталки Полтавки», побачивши її в Полтаві в якому аматорському, мовляли тоді, спектаклі. Всім споглядачам,— і дітям, і челяді,— «Наталка Полтавка» навіть у виконанні Михайловому дуже сподобалась, хоч ні ми, ні інші присутні зовсім не знали, що то воно за видовище було, бо ніхто з нас ніколи ніякого театру не бачив! Взявши на увагу, що «голови слухащі» з такою заохотою прийняли «Наталку Полтавку», Михайло навіть удруге показав її нам, вибравши знов такий час, коли старших не було дома. (Либонь, присутність їх! варувала б його). А було се на різдвяних святах, то розвага театральна була тим більш до речі!.. Захоплення самого виконавця «Наталкою Полтавкою» (настільки значне, що він охоче показав її аж двічі) доводить, що полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-х років минулого віку, під надихом... загарливих старших патріотів українських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милорадовичка та інших. Власне, Єлизавета Милорадовичка, приятелька Пильчикова, влаштовувала й українські «любительські спектаклі». Останній рік перебування Михайлового в гімназії (рік 1859-й) я, звичайно, вже пам'ятаю дуже добре, бо вже мені кінчалося тоді 10 літ. Отже, й подію виключення Михайлового з Полтавської гімназії пам'ятаю гаразд. Сталась та причина зовсім несподівано. Ждали тато й мама, що син їх незабаром приїде укінченим гімназистом, дійшовши, звичайно, кінця курсу щасливо, так як то бувало при скінченні попередніх класів, коли Михайло все привозив то похвального листа, то якусь книжку — «награду» за «благонравіє» і «успехи в науках». Аж тут прийшов якийсь лист, що вдарив неначе бомба в нашу тиху оселю! Що таке?.. Тато й мама вражені, без краю стурбовані: Миші біда, якесь лихо сталося, якась напасть... Говорять, що, може, Мишу виженуть з гімназії!.. Як се так? Хіба се може бути?.. Тато поїхав до Полтави; власне, його викликано туди через ту ж таки напасть. Шкода розпитуватись, бо малим про поважні речі не говорять... Тільки з уривків від розмов можна було дещо довідатись, доміркуватись. Справа ж була так. Інспектор якось пробирав одного малого учня, гімназистика, за якусь провину і назвав його дурнем. Михайло якраз натрапив на ту розмову чи суперечку, встряв у неї й собі, почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора. Інспектор «дав ход» прикрому випадкові, у справу вмішався директор гімназії, і дійшла вона аж до «Учебного округу» (київського, а до нього ж належали й школи полтавські, себто й Полтавська гімназія). Полтавський гімназичний уряд надав провині Драгоманова такої великої уваги, невважаючи на прохання товаришів Михайлових і скількох учителів, прихильних до нього, незважаючи навіть на сприяння Михайлові з руки самого попечителя округу, Пирогова; гімназичний уряд, власне директор гімназії, рішуче постановив: Михайла Драгоманова за його провину (зухвале слово, сказане інспекторові) з гімназії вигнати, хоч йому зоставалося всього зо два місяці до скінчення гімназичного курсу. От по цій то прикрій справі й було викликано батька в Полтаву. Тут йому сказали, розповівши докладно про Михайлову провину, що нехай він вибирає одно з двох: або сина його, Михайла, виженуть з гімназії, не давши йому докінчити курсу і при тім без права вступу в якусь іншу школу, або нехай він, батько, висіче сина різками таки тут, у Полтаві в гімназії, щоб усім учням було відомо про ту кару, щоб вони не надилися допускатись «дерзкого» поводіння супроти свого начальства. Батько зостався вірний своїм переконанням і вибрав перше, сказавши, що хоч йому дуже тяжко бачити велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не могтиме скінчити гімназії та йти далі, але він, батько, волить прийняти вже таке лихо, аніж висікти сина різками: не бито його малим, тим паче неможливо завдавати йому такої ганьби, коли він став дорослим юнаком. Нехай буде, що буде! Отже, Михайла викинули з гімназії! Ще хотіли були дати йому при тім свого роду «вовчий білет», написати, що він «исключается из гимназіи с тем, чтобы его впредь никуда не принимать»; але вже вчинили волю славетного попечителя округи Пирогова, згодилися написати замість «исключается» — «увольняется» (ніби по своїй волі), через те зоставалось хоч право вступити в університет. Такий був несподіваний кінець Михайлового вчіння в Полтавській гімназії... Вся та історія з його вигнанням наприкінці гімназичного курсу в біографіях його відома; останнім часом здобуто чимало документальних знадібків, належних до тієї історії,— цілу переписку по тій справі: з неї видно, що саме доводив інспектор, що писав сам М. Драгоманов, як висловлювались його товариші, гімназична рада («совет»), округ і ін. Все це доволі цікаво. Нема тільки між тими документами одного, що мав би бути найцікавішим для вияснення справи з вигнанням Михайла; а не знайдено такого документа через те, що його й не могло бути серед урядових документів, бо торкався б він особистої справи, досить делікатної, власне образи одного діяча, багато значнішого, ніж якийсь там інспектор. Власне, через ту образу й було збито таку велику бучу в гімназії, що внаслідок її Михайло «вилетів» з гімназії. Річ у тім, що під той час був у Полтаві губернатором Волков, урядовець потужний і суворий, що надовго дався взнаки полтавцям і дрібнішим, і поважнішим. Мав він, одначе, й ту особливість, що був прихильником жіночої краси. В Полтаві ж на ту пору була, між іншими місцевими красунями, одна особливо вславлена вродливиця, панна Калиновська. Губернатор Волков на якомусь там банкеті в «благородном собрании» (сказати б, у клубі) накинув оком ту вродливу дівчину і почав до неї залицятись. По городу пішов про те поговір... Нічого такого особливого в тім не було. Калиновська була, як казали, «хорошого роду» і додержувала добрих звичаїв, отже, ні на яке зводіння й не могла б здатись, але молодь її кругу, в тім гурті й деякі старші гімназисти (що в таких містах, де нема університету й студентів, теж грають ролю кавалерів), усе-таки гнівалися на те, що губернатор Волков «чіпляється» до їх знайомої вродливої панночки. Хтось із молоді, може, на осторогу Калиновської, а більше того, що на прикрість Волкову, написав (красками на папері) карикатуру, підписав під нею цікавенький віршик і, пустивши ту карикатуру по руках, ще приклеїв її серед міста, в Александрівському садку, близенько біля губернаторського дому. На карикатурі ж було намальоване пишне деревце, червону калину, і перед нею вовка, що ласо дивився на неї. Під малюночком стояв такий віршований підпис: Червона Калинонько, Бідная головка, Стережися, прехороша, Ти хижого Вовка! Бо Вовк хижий тільки дбає Про свою забаву, Пограється та й покине, Пустить лиху славу! Баєчна подобизна, ніби алегорична, була досить прозора: которі мудріші з полтавців-споглядачів, ті швидко догадувалися, що хороша Калина — се Калиновська, а хижий Вовк — Волков; угадав алегорію й Волков, коли довідався про карикатуру. Малюнок і підпис дуже розлютували його. Звичайно, його поривало довідатись про те, хто автор тієї образи, такої зухвалої, і — покарати суворо! Почали шукати, кому це відати належало. Слід показав неначе б на гімназію... В гімназії виходив тоді рукописний малий часопис, а редактором його був гімназист Драгоманов... Якраз трапилось, що він показав своє зухвальство супроти гімназичного начальства, інспектора. Отже, досить було, щоб губернатор сказав директорові, що його гімназисти розпущені, пишуть пасквілі, що винуватого треба покарати, як директор натиснув більше на справу Драгоманова з інспектором. І Драгоманова покарали якнайтяжче, викинувши з гімназії, не давши йому докінчити скількох місяців курсу. Такий причинок (образа самого губернатора) більше пояснює сувору розправу з Михайлом, ніж тая звада з інспектором. Перш за все, не таке-то вже «велике цабе» був гімназичний інспектор, таки ж це навіть не директор, а такий службовець, що має суперечку з учнями щодня; в кожнім же разі за якесь там гостре слово, сказане йому, хоч би й положено було на учня кару, то таки, з певністю можна думати, не таку сувору, як було з великою впертістю доконано супроти Драгоманова: вигнати першого учня з гімназії, не давши йому навіть докінчити курсу, ще й хотіти дати йому свідоцтво, щоб його в іншу школу не приймали,— се була кара вже значно більша від провини. Коли ж образа ніби торкалася такого дійсно «великого цабе», як губернатор Волков,— се інша річ! Тут справді можна було збити бучу велику. Бо досить було б довести з руки губернаторової, хоч би й до самого міністерства освіти, що завдяки поблажливості гімназичного уряду гімназію «розпущено», то можна було злетіти з посади й самому директорові!.. Отже, цілком признаючи суперечку Михайлову з інспектором (вона, разом з усією належною до неї перепискою, була), можна думати, що суперечку ту було взято лише за приключку до тяжкого покарання обвинуваченого Михайла; дійсною ж причиною здійнятої бучі й вигнання його з гімназії була образа губернатора та його насідання на гімназичний уряд. Мовляли німці, «тут закопано собаку» («Da liegt der Hund begraben!»). Одначе ся пружина орудувала, звичайно, за лаштунками, і зовсім зрозуміло, чому про неї не знаходиться сліду в офіційній переписці. Волков, звичайно, не міг бажати, щоб про зухвалий жарт над ним пішла ще більша поголоска та щоб в урядовому світі було якось зазначено його причетність до тієї глумливої справи. Та й як офіційно ставити обвинувачення гімназистові в тім, що він намалював дерево з червоними ягідьми й вовка? Тоді треба було б дешифрувати малюнок і сказати, кого вгадують у постаті хижого вовка... Бо тільки тоді набував би малюнок злочинного змісту, достойного покарання його автора. Отже, такого обвинувачення нікому в гімназії й не ставлено. Про карикатуру там уголос і не говорено. Губернаторові Волкову лише було доведено, що винного покарано, вигнано з гімназії. На тім уже Волков міг зірвати свою злість і заспокоїтись, бо вже більшого гімназичний уряд не міг зробити. Чи був автором карикатури й віршика взагалі хто з гімназистів? Навряд. Правда, ні простенький малюнок, ні такі ж простенькі вірші під ним не потребували великого хисту, але все ж можна думати, що автором був тут який-небудь старший лицар, більше зацікавлений тією справою залицяння до вродливої панночки, ніж юнак гімназист. В кождім разі, не Михайло був автором того малюнку й віршика. До малювання він взагалі й хисту не мав, а вірші, особливо жартливі, хоч і міг складати (складав їх і в пізнішому віці для хатнього вжитку; Михайло було каже, жартуючи: мало не кожна грамотна людина пробує складати вірші, вся річ у тім, щоб завчасу спинитись, як віршування виходить «не до шмиги»)... але автором віршів до тієї карикатури Михайло не був. Коли наш тато був у Полтаві, викликаний по Михайлове справі, то чув він там і про карикатуру на Волкова. Хто йому казав про неї — невідомо, але в сім'ї нашій була розмова про те; питали в Михайла дома, чи то він писав ту карикатуру. Він одповів, що ні, і хто її писав — не знає. Пам'ять про карикатуру жила довго в Полтаві; підпис під нею пам'ятали пізніше й деякі тогочасні гімназисти. Микола Шульженко, що передав мені той віршик на пам'ять, спогадуючи полтавське життя багато літ пізніше, гадав, що даремне подейкувано, ніби карикатуру й вірші написав хтось із гімназистів: «Се не могло б затаїтись у нас, ми знали б і автора,— казав Микола Шульженко,— тим часом ми зовсім не знали, хто й що». Лиха помилка з тим авторством коштувала нашому татові багато здоров'я, бо й одразу був він дуже стурбований тією напастю на Михайла й потім немало смутився, думаючи про те, що буде з Михайлом далі. Все вони вдвох з мамою говорили про це. Прикро було татові і з гостями говорити про Михайлову «історію»... Як се так? Був такий надійний хлопець, і ось тобі — не дають скінчити гімназію, вигнали!.. Отже, тато наш, та й мама, були все літо зажурені, заклопотані тією напастю та невідомістю, яке буде далі з сином. Одначе Михайло хоч був збентежений, приїхавши з татом з Полтави, але незабаром якось оговтався і бадьорився. Молодості взагалі властиво бадьоро, з певністю дивитися в прийдешнє!.. Треба буде тримати екзамен (ми чогось вимовляли це слово — «екзамент»), то що? Михайло був, либонь, певен у тім, що витрима його. А все інше — якось буде!.. Знайде собі спосіб життя в Києві. Про Київ таки гадав; про це раз у раз говорилося. Михайло немов почував, що вже не буде в Гадячому таким частим гостем, як пробуваючи в Полтаві, і, мов, на прощання, ходив по близьких гадяцьких околицях. Часто брав і декого з нас. Найближче наше місце для гулянок — два цвинтарі коло нашого двора: на одному була колись церква («Успенія») і на другому теж (церква «Покровська»). Обидві ті церкви давно згоріли; за наших дитячих часів зоставались тільки круглі рови на тих місцях, де були церковні підмурівки, та стояли ветхі каплички (по-гадяцькому — «камплички»), дерев'яні, темні, мовби смутні, з маленьким похилим хрестиком наверху, на покрівлі; кожда з двох капличок стояла на меншому круглому горбочку, там, де був колись алтар («вівтар» — казали ми). Більш нічогісінько не було вже й за наших часів на тих цвинтарях. Тепер же нема ні капличок-пам'яток, ні ровів. А за наших дитячих літ цікаво було бігати, ховатися по тих ровах, та й краєвиди відкривалися гарні з самого краєчку тих виступів, де стояли колись церкви. Ходячи з нами, Михайло, бувши того літа особливо ласкавим до нас, казав нам, які то були церкви, як вони звались, коли погоріли (давно, давно!), біля якої церкви поховано гетьмана, що загинув під той час, як збунтувалося проти нього військо[...]. Було ще одне цікаве місце для гулянок, але туди вже нас не пускали самих, бо се було значно далі від нашого двора, за глибоким яром. Се теж крутий виступ, що висторочується далеко вперед між двома ярами. (Все гадяцьке узгір'я ділиться на такі виступні, вужчі або ширші, відрізнені один від одного ярами). Сей виступень, що я про нього кажу отут, повернений стрімким кінцем до Псла, до його широкої оболоні, лучиться з містом лише вузькою шиєю, а крайній кінець його розпросторюється чималою площиною, природно й штучно розрівняною. З одного боку тієї високої площини йдуть останки земляного валу: він круто стримить над спуском до глибокого, розлогого яру, що біліє такими чепурними хатками та зеленіє розкішними садками гадяцького передмістя Заяр'я. З валу такий гарний позір на те зелене Заяр'я. От на сей виступень ми й охотилися ходити на прохід. Се так і звалось — ходити на вали, на замок. Тоді (70 літ назад!) ще жило це слово, бо й справді на тій горі, на площовині, оточеній валами, стояв колись гетьманський замок. За часів нашого дитинства не було навіть убогих руїн від того замку! Ні цурочки, ні цеглинки малої... Все мов лизень злизав! А однак замкове містище не порожнювало й тоді: стояв на великій горі, якраз на тій горішній площині, де був колись гетьманський замок, оточений земляними валами, інший «замок» — тюремний. Так, стояла тут, стоїть і тепер звичайнісінька тюрма, збудована при цареві Миколаєві І. (За часів нашого дитинства це був найбільший будинок в Гадячому). Висока озія на два поверхи вишкіряється двома одноманітними рядами вікон, окутих гратами. Біле тинькування мало б надавати якоїсь веселішої подоби тій камениці, але сьому будинкові біла барва надає мовби тільки більшої зимності. І стоїть він на тій Замковій горі відлюдний, понурий, мовчазний, як усі в'язниці. [...] Сумне й неохвітне місце. Крізь грати часом маячить нужденне, замліле обличчя, дивиться на вільне, широке видноколо... Поуз тюрму вздовж валу йде дорога, ходять по ній люди: інше сяде й на валу. Отож ходили й діти, а між тим гуртом і ми (з Мишею нас пускали туди). Михайло казав нам, чого гора зветься Замковою, показував у напівосу-неному, пощербленому валу більшу пробоїну, де було коли вроблено браму, спуском до Псла. Чули ми від брата, а пізніше чула я й від інших гадячан, легенду про новий «замок» тюремний. Легенда каже таке: «Як скінчили будувати нову тюрму, то приїхав якийсь там значний урядовець,— був він ще й князь,— та й подавсь подивитись на нову скарбову будову. А коло тюрми було чимало селян, що позганяли їх з підгородніх сіл з підводами: вивезти позосталий знадібок (цеглу, пісок тощо) та розрівняти землю коло будинку. Князь подивився на одного козака поблизу, та й каже: «Ну що? Хороша тюрма? Добре вам буде сидіти в ній?» — А козак не стерпів глуму та й одказав: «Куди нам у таких хоромах проживати! Се так, якби вам, ваше сіятельство, то якраз до речі було б!»— Князь як розлютується тоді! І сказав зараз же скатувати того козака на тому ж місці. Схопили небораку й били до теї пори, поки аж на смерть убили; та й загребли тут же, біля тюрми, на пострах усім». Така була легенда. Скільки правди в тій байці — невідомо, а тільки по миколаївському часові легенда тая здавалася правдою... Походивши по гребені старого валу, сідали ми на ньому й дивилися на Заяр'я, що розкинулося по обидва боки широкого й глибокого яру, поза тією Замковою горою. Розкішна садиба Кошового (цілий гай) і менш мальовничі міщанські оселі, розкидані недбало проміж садками, становлять надзвичайно гарний краєвид. Кажуть би то, що якийсь мистець аж два літа поспіль приїздив малювати Заяр'я, його прехороші куточки. Отак сяде було, кажуть, на валу проти Заяр'я, та й малює. Опріч гулянок-проходок поблизу, ходили ми з Михайлом і в Підварок (се ж було теж недалеко, тільки в другий бік від нашого двора). Там же, в Підварку, був наш садок, і нас, дітей, кортіло до нього. Поруч нашого підварського хутора була теж гарна містина; тепер те урочище звуть Ключі, бо там з-під гори б'ють джерела і збираються в природні криниці; давніше ж підварчани звали те урочище — Гайдамацький яр. Так, яр глибокий, самотній, з глинястими кручами, увесь зарослий деревами, що здавались такими мальовничими, як, стоячи на белебнях, простягали над галявами та над криницями кучеряве гілля; а проміж меншими чагарями сутужно було й пролізти! Не знаю, чи й досі цілий той прехороший гай У яру... Дуже мені в пам'ятку одна дальша мандрівка моя того ж літа з Михайлом,— чи вже, як мені тоді здавалось, ціла подорож (була вона аж за 20 верстов од Гадячого!). Се було завітання до нашого найдальшого хутора, Сергіївського. Жила там колишня ще Михайлова нянька Параска сергіївська. (Бо була ще мала Параска, дочка нашого візниці, і Параска краснолуцька, що Михайло звав «чиновник особых поручений», бо тая наша бабушка Федора Петрівна часто посилала її з Красної Луки до нас то з гостинцями дітям,— з яким особливим печивом або з «постолою» з яблук,— чи в якій господарській справі до мами). А ся, третя Параска, звалася сергіївською через те, що жила в хуторі під селом Сергіївкою, у своїй хаті. Отже, буваючи в Гадячому на ярмарку абощо, ся Параска просила панича Мишу, щоб він, як буде хто їхати в хутір, приїхав до неї в гості. Якраз трапилось і діло в Сергіївський наш хутір: поклячити дерево в нашому лісі, потрібне для деякого полагодження в нашому млині, що був там; та й Параска просила дерева на щось там у її дворі. Тато наш уже занепадав тоді на здоров'я і мало виїздив з дому, то мама й припоручила Михайлові поїхати по тій господарській справі в Сергіївський хутір. Намоглась і я; отак, як то кажуть: хто за ділом, а лоша — за безділлям! Михайло підтримав моє невідчепне прохання, і ми рушили вдвох, з візницею Дам'яном, малою господарською бричечкою (їздилося нею тільки «по хазяйству»). Я тішилась тим усім безмірно! Заїхали перше всього до Параски. Вона дуже зраділа Михайлові і приймала нас якнайщиріше. Потім ходили по лісі, щось там клячили (Парасчин чоловік з Михайлом), потім посиділи у млині. Михайло хотів, щоб я розібрала, як там що діялося з мливом, та ще й у валюшах — там, де щось підскакувало, мов несвітською силою, та товкло сукно, мов у ступі, в якомусь там жолобі. Вийшло так, що поки се та те, поки ще й підвечіркували, то вже й загаялись, і ми зосталися ночувати в хуторі; Параска не пустила нас у дорогу «проти ночі, та ще й з дитиною» (хоч тій дитині, себто мені, скінчилося тоді вже 10 літ...). Спати Михайло й Парасчин чоловік пішли кудись «на сіні», а я не відчепилась від Параски, поки вона не послала мені коло себе та її дочок надворі. В хаті було душно і, по тодішньому селянському побуту, спати надворі було звичайна річ; але для мене се було правдиве свято! Бо мені до тієї пори ще ніколи того не траплялось. Сказати по правді, спати надворі, під хатою, було не дуже-то добре, бо дошкуляли комарі (десь їх так багато бралося, чи з лісу, чи з близької річки...). Та то дарма! Зате, приїхавши додому, я могла сказати сестрі Варі й всім нашим, що я спала надворі! Взагалі вся подорож до Сергіївки стішила мене надзвичайно. Щасливий вік!.. Михайло теж був дуже задоволений своєю мандрівкою. Тільки, приїхавши додому, значно підірвав мій «тріумф», жартливо розказавши, як я ранком скаржилась йому і на комарів, і на хутірських півнів, що страшенно кукурікали! Про це Михайло склав навіть віршика гумористичного; якось там починалося: «Комарі гудуть, бідну Олю тнуть». Але мені та прикладка щось не дуже сподобалась, то я й не хотіла пам'ятати її... Так на лоні сім'ї минали Михайлові останні немовби ще полтавські вакації. А тим часом вони вже кінчались, треба було вже рушати до Києва, до того ще невідомого, привабного Києва, де житиме вже не гімназистом у тому полтавському урядовому пансіоні при гімназії, а студентом! Саме слово лунає зовсім по-іншому!.. Отже, й виїзд до Києва був уже інший: ніхто Михайла тепер не віз, як то давніш возив до Полтави тато; Михайло поїхав сам, себто хоч і не сам, не один, а в товаристві з Миколою Шульженком, та тут вже ніхто не віз другого, обидва їхали самостійно, маючи перед очима чарівну юнацьку мрію — університет! Вперше надруковано в журналі «Україна», 1926, № 2—З, стор. 38—64. Подаються за цією публікацією, з незначними скороченнями. Спогади Олени Пчілки про М. Драгоманова, хоч вони доведені тільки до його вступу в університет і лишилися незакінчені, є цінним літературним документом, що змальовує обставини виховання Михайла Драгоманова й Олени Пчілки та розкриває родовід Лесі Українки. 1. Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український вчений, історик, соціолог, етнограф, літературний критик, публіцист. Вчився в Полтавській гімназії, закінчив Київський університет, у ньому ж займав посаду приват-доцента всесвітньої історії аж до звільнення за антиурядові виступи, «сепаратизм», «нігілізм» (1875). 1876 р. змушений емігрувати за кордон. Політична програма М. Драгоманова не була чіткою й послідовною. Він закликав громадськість до радикальних дій, стверджував неминучість революційних вибухів у країні. З 1881 р. схилявся до лібералізму, правда, суперечливого, непослідовного. В. І. Ленін вбачав у політичних працях М. Драгоманова чимало справедливого, але заперечив його дрібнобуржуазну теорію федералізму, критикував також нерозуміння вченим сенсу й справедливості польського національно-визвольного повстання 1863 р. З 1889 р. М. Драгоманов — професор всесвітньої історії в Софійському університеті. Помер і похований у Софії. 2. Монастирські Будища.— Теперішня назва села — Малі Будища. 3. Мав Яловий і хороше дворище в Гадячому (є воно ще й тепер при Соборній площі).— Колишня Соборна площа — тепер майдан Революції з кінотеатром на місці колишнього собору. Дворища купця Ялового вже немає. 4. Якова за його участь...— Драгоманов Яків Якимович, учасник руху декабристів, належав до товариства «З'єднаних слов'ян», був ув'язнений у Петропавловській фортеці, засуджений на довічне заслання і звідти не повернувся. 5. Цяцьчин хутір.— Цю назву хутір має і тепер. 6. ...збудували церкву в селі Будища х. — Церква, що її збудували Драгоманови, стоїть і нині. 7. ...хутір Підварок (званий теж Вербняги)...— тепер це частина Гадяча. 8. ...князівну Тараканову. — Князівна Тараканова — дочка цариці Єлизавети Петрівни та Олекси Розумовського, українського козака, що дістав титул графа. Виховувалась за кордоном. З наказу Катерини II була привезена в Росію, пострижена в черниці під ім'ям Досифеї і ув'язнена в Івановському монастирі у Москві. 9. Микола Ковалевський — Ковалевський Микола Васильович (1841—1897), український прогресивний педагог, друг Олени Пчілки та її брата М. П. Драгоманова. Діяльної участі в революційному русі не брав, але за співчуття революціонерам-народникам (його дружина Марія Павлівна Воронцова за революційну роботу була засуджена на каторгу) та підтримку їх без суду відбув трирічне заслання в Сибіру. М. Ковалевського глибоко шанувала Леся Українка і написала спогади про нього. 10. А. Метлинського й М. Макаровського.— Метлинський Амвросій Лук'янович (1814—1870) — український поет, фольклорист, видавець, належав до харківської групи письменників-романтиків 30—40-х рр. Макаровський Михайло Михайлович (1783— 1946) — маловідомий український поет, що написав твори «Полтавська різанина», «Полтавська могила», у яких оспівував перемогу Петра І над шведами. 11. Кримська кампанія... — війна царської Росії за свої позиції на Близькому Сході (1853—1856). «Кримська війна, — писав В. І. Ленін,— показала гнилість і безсилля кріпосної Росії» (Твори, т. 17, стор. 90). 12. ...Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо. — Шлосер Фрідріх Крістоф (1776—1861) — німецький буржуазно-демократичний історик. Найвідоміші його праці — «Історія вісімнадцятого сторіччя» та 19-томна «Всесвітня історія», що її російською мовою переклали М. Чернишевський та В. Зайцев. Творами Шлосера цікавився Карл Маркс. Маколей Томас Бібінгтон (1800—1859) — англійський буржуазний історик, публіцист і політичний діяч, автор багатотомної «Історії Англії». Прескот Вільям Хіклінг (1796—1859) — американський буржуазний історик, автор книжок «Історія завоювання Мексіки», «Історія завоювання Перу» та ін. Гізо Франсуа-П'єр-Гійом (1789—1874) — французький буржуазний історик і політичний діяч, автор праць «Про уряд Франції до Реставрації та про сучасне міністерство», «Етюди з історії Франції», «Історія цивілізації в Європі» та ін. 13.. ...твори Діккенса, Теккерея, Вальтера Скотта...— Діккенс Чарлз (1812—1870) — англійський письменник, реаліст, демократ. Набув світової слави передусім романами «Олівер Твіст», «Давід Копперфілд», «Тяжкі часи». Теккерей Вільямс-Мейкпіс (1811—1863) — англійський письменник, критичний реаліст, відомий «Книгою снобів», романами «Ярмарок пихи», «Історія Пенденніса» тощо. Скотт Вальтер (1771—1832) — англійський письменник, автор історичних романів. Найвідоміші його твори — «Пуритани», «Вудсток», «Айвенго», «Роб Рой». |
|
Є на Україні серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид. Це той, що з'являється перед очима, коли дивишся на нього з високого узгір'я стародавнього гетьманського міста Гадяч. Станьте на краю Драгоманівської гори, і перед вами відразу розстелиться велика долина Псла... Побачите вже таку Україну, що "українішої і немає"... |
|
Іван Брюховецький Вперше ім'я Івана Брюховецького згадано в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року серед козаків гетьманської Чигиринської сотні під іменем «Іванець Хмельницького». За твердженням літописця Самійла Величка, старший служник Брюховецький виконував гетьманські доручення. Після смерті Богдана він супроводжував гетьманового сина Юрка до Києва для навчання в колегію. 1659 року Юрко Хмельницький, скориставшись невдоволенням козаків політикою Івана Виговського, задумав заволодіти булавою. Тому він відправив Брюховецького на Січ шукати підтримки у запорожців. І незабаром Юрко став гетьманом, але Брюховецький покинув його. Він розумів, що молодий і бездарний новий гетьман не допоможе йому досягти високого чину. Цьому заважали розбурхане, хитке становище України, неусталені політичні ідеали козацьких верхів, які створили широке поле для діяльності безпринципних людей, різних інтриганів, владолюбців, що задля своєї кар'єри, спекулювали настроєм народу, його мріями, зневажали мораль, честь і традиції. Яскравим представником такого типу козацької старшини був Іван Брюховецький. Єдиною авторитетною, безкорисливою, щиро відданою тоді Україні суспільно-політичною силою лишалося Запорожжя. Тут не було інтриг, віянь нових політичних ідей, чітких свідомих орієнтацій на нові зовнішні сили й держави. На Запорожжі далі панувало усвідомлене всім українським народом бажаня стояти за правду, волю, державну самостійність. Запорожці вороже зустрічали спроби поширення польсько-шляхетських порядків, пропольських прагнень козацької старшини, привілеїв. Всілякі спроби порушити ці народні погляди завжди мали рішучу відсіч на Запорожжі. Тому кожному владолюбцю й шанолюбцю було зрозуміло, що здобути вищий державний чин, кар'єру, захопити владу зможе лише той, хто схилить на свій бік запорожців, матиме їхню підтримку. Це добре розумів і Брюховецький Після обрання гетьманом Юрка він три роки (з 1659 по 1662) лишився жити на Січі. Брюховецький вдавав із себе щирого прихильника черні. Тим часом Юрій Хмельниченко виявився недбалим гетьманом. У складних обставинах він розгубився, не дотримав присяги цареві, відновив Гадяцьку угоду 1659 року, за якою Україна шукала захисту Польщі. Цей учинок викликав невдоволення лівобережних полків, і вони відмовилися слухати Юрія, заявивши, що хочуть мати нового гетьмана, вірного цареві. Очолювали невдоволених ніжинський полковник Василь Золотаренко та полтавський полковник Яким Сомко. Кожний із них обливав брудом один одного перед Москвою та своїми. Таким чином обидва вони знеславили себе на Україні, втратили можливість мати булаву. Цим і скористався Брюховецький. Влітку 1662 року він разом із загалом запорожців прибув із Січі до табору російського князя Григорія Ромодановського. Брюховецький заявив, що не визнає ні Сомка, ні Золотаренка й запропонував Ромодановському виступити спільно проти військ Юрія Хмельницького. Перебуваючи кілька тижнів у таборі разом із Ромодановським, Брюховецький здобув у нього довір'я і таким чином викликав підозру до обох полковників-претендентів на гетьманство. Тим часом запорожці висунули Брюховецького єдиним претендентом від народу, вірного цареві. Вони ганьбили Сомка й Золотаренка, звинувачуючи їх, що вони здатні перейти на бік Польщі. Завдяки Ромодановському, цар вважав Брюховецького за найдостойнішого для Москви претендента на булаву. 1663 року цар видав указ про вибори нового гетьмана. Керувати виборами прибув до Ніжина на Україну князь Великогагін. За наполяганням Брюховецького й запорожців зібралася не козацька рада, а так звана Чорна рада, участь у якій мали взяти не тільки козаки, але й усі інші стани України. Вибори гетьмана проходили у великій метушні, серед суперечок і кривавих сутичок. Натовп запорожців і селян, розігнавши силою своїх супротивників, виніс на руках Брюховецького, якому вручили гетьманські відзнаки й проголосили його гетьманом. Потім натовп кинувся грабувати майно Сомка і Золотаренка та їхніх прибічників. Наступного дня Великогагін затвердив раду й наказав ув'язнити значних козацьких старшин і разом із претендентами віддати їх до рук Брюховецького. Через кілька місяців за наказом гетьмана в Борзні були страчені на горло Сомко, Золотаренко, Йоанникій Силич. Багатьох їхніх прибічників відправили до Сибіру. Перші три роки гетьманування Брюховецького проходило в безперервних війнах із правобічним гетьманом Павлом Тетерею та поляками. В 1663—1664 роках козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро. Тим часом Брюховецький не виправдав сподівань українського народу в проведенні внутрішньої політики, розв'язанні соціальних питань. На місце страченої й висланої до Сибіру старшини він тут же поставив своїх прибічників, зміцнивши їхню владу. Кожного із них охороняла сторожа із запорожців, яких мусили утримувати навколишні мешканці. Нова старшина в жадобі збагачення й утисках народу перевершувала своїх попередників. Отже, у боротьбі за булаву Брюховецький тільки прикривався народними інтересами й прагненнями. Ставши гетьманом, він одразу ж забув про все. Тепер свою булаву він намагався тримати за допомогою страху та жорстокостей. Найменший протест закінчувався конфіскаціями, ув'язненнями, стратами. Він жорстоко покарав і ті міста, що мусили здатися королеві Яну Казимиру. В зв'язку з цим популярність гетьмана швидко падала й він бачив свій кінець з боку собі подібної старшини. Щоб захиститись од народного гніву, Брюховецький задумав зміцнити свою владу за допомогою царя. 1665 року разом із багатьма іншими полковниками він прибув до Москви, де їх шанобливо зустріли. Гетьман одружився з дочкою московського боярина, сам одержав боярське звання, як і полковники, що його супроводжували. Тепер він підписувався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирный холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». Оцих гетьманів, холопів і подніжків картав Тарас Шевченко у своїх творах. Одначе все це не допомогло. Івашко пішов ще далі, усвідомлюючи, що тільки суттєвими поступками російському централізму він досягне становища людини, яка потрібна московському урядові. Такими діями була і його відмова від тих статей Переяславської угоди, які забезпечували адміністративне й фінансове самоуправління Україною. Тому він віддав російським воєводам державні функції, які підпорядкували собі українські міста й оселилися в них разом із загонами війська. 1666 року гетьман передав воєводам всі полкові міста й право збирати податки з населення. Воєводи почали переписувати людей, оподатковувати їх подушним та всілякими іншими поборами від промислів, торгівлі тощо. Народ скрізь став нарікати, й почалися спалахи невдоволення проти гетьмана, полковників, воєвод, прикажчиків, збирачів податків. Становище Івашка та його прибічників ставало небезпечним. Один із них — полтавський полковник Децик загинув від гніву своїх козаків. Старшина розуміла, що хвиля народного гніву скине їх хутчій, аніж цар прийде їм на допомогу. Тому вона зважилася ВКРИТИ із тяжкого стану шляхом нових зрад, смут, як це робили їхні попередники. 1668 року у Гадяч до Брюховецького з'їхалися всі полковники на таємну раду, де вчинено спробу очолити народний рух, почати першими виганяти російських воєвод, щоб відновити свою популярність. Повернувшись додому, вони виступали проти воєвод, бо спалахнуло народне повстання, під час якого частину воєвод повбивано, а інші втекли. Цар мав підстави покарати «вірного» гетьмана за його зраду. Російські війська під командуванням Григорія Ромодановського ступили на Україну й оточили Котельву та Опішню. Брюховецький розгубився. Його запізнілий протест проти воєвод не відновив до нього народного довір'я. Івашко Брюховецький навіть вдався за допомогою до татар. З невеликим загоном найманої охорони він виїхав з Гадячого й почав, не кваплячись, рухатися назустріч начебно російським військам. На шляху зупинився біля села Диканьки в урочищі «Сербине поле». Не маючи допомоги, не знав, що чинити. Мабуть, здався б князеві Ромодановському, але тут доля завершила його кар'єру. Ще до вигнання воєвод багато лівобережних полків звернулися до гетьмана Правобережжя Петра Дорошенка взяти їх під свою опіку. Тепер, коли з появою російських військ небезпека збільшилась, Дорошенко, використавши запрошення, пішов допомагати Лівобережній Україні. З великим козацьким військом і загонами татар, Дорошенко переправився через Дніпро й попрямував до Опішні. На шляху він натрапив на табір Брюховецького й зупинився. Дорошенко запросив до себе лівобережного гетьмана. Хоча запорожці, що супроводжували Брюховецького, були проти цього побачення, але городові козаки й старшина змусили безсилого й безпорадного гетьмана Івашка поїхати до супротивника й майже силою потягли його туди. Тільки-но Брюховецький наблизився до могили, де, сидячи верхи на коні, чекав його Дорошенко, як із натовпу підлеглих супровідників посипалися нарікання, докори. Звинувачення посилювалося, незважаючи на прохання й умовляння Дорошенка. Натовп кинувся на Брюховецького і розшматував його тіло. Дорошенко тимчасово був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра, всієї України. Князь Ромодановський, довідавшись про долю Брюховецького, зняв облогу й одступив за межі України. Так закінчилося життя, яке було сповнене владності, інтриг, шанолюбства, колишнього служника Хмельницького — Івашка, який зневажав усі інтереси народу, України для власної вигоди. Зрадою та вбивствами супротивників він домагався гетьманської булави й боярського звання. |
|
Гетьман Іван Виговський Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз поїхав в Гадяч i викопав з землi закопаний гетьманом Богданом в Гадяцькому замковi великий скарб, цiлий мiльйон талярiв. Виговський вважав на цей скарб як на козацький, скарбовий, а не за власний, Богданiв. Цей скарб Виговський задумав тратити для своїх замiрiв, щоб оддiлити Україну од Москви i оддати в пiдданство польському королевi; думав за Богдановi таляри найняти орду, найняти в свiй Чигиринський полк нiмцiв i ходачкових шляхтичiв для своєї особистої оборони... Незабаром пiсля того, 16 сентября 1658 року, гетьман скликав козацьку раду в Гадячi. Пан Беньовський приїхав на раду, сказав пишну промову i вговорив прихильникiв Польщi прилучити Україну до Польщi. Простi козаки мало розумiли кучеряву та премудру промову пана Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив змiст i тямку тiєї промови в народних простих примовках та в приказках. - Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! - закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю. Гетьман i полковники пiдписали ту Гадяцьку умову i постановили послати посланцiв в Варшаву на сейм i просити, щоб король знов прийняв Україну пiд свою державу. На радi постановили, що козаки пристають до полякiв як рiвнi до рiвних; козацька старшина повинна була дiстати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князiвством, а Виговський - гетьманом i руським великим князем... |
|
Бруховецький та Тетеря. Українські гетьмани В осени перед самим Воздвиженнєм 1665 р. в'їзджав в Москву гетьман Бруховецький з своєю старшиною. Два бояри виїхали йому назустріч за город. Бруховецький скочив з коня і двічи поклонився до самої землі. Бояри спитали його про здоровля і звеліли подати йому царського сірого коня. На коневі була дорога срібна позолочена збруя з дорогим камінням, вишитий золотом по срібному полі чупрак і аксамитове сідло. Гетьман сів на коня і бояри поїхали по обидва боки гетьмана. З гетьманом вступила в Москву козацька старшина з своїми слугами — всього 535 чоловік. Гетьмана з старшиною постановили на посланецькому дворі. Цар звелів видавати всім гроші на харч з свого скарбу. Шістьсот сімдесять козацьких коней вигнали пасти на луки під Москвою. Через два дні 13 вересня гетьмана й старшину привели в царські покої. Всі цілували царя в руку, а цар питав всіх про здоровля. Гетьман приніс цареві дари: мідну гармату, увойовану од Тетері, срібну гетьманську булаву, одняту од наказного гетьмана Яненка, арабського жеребця та сорок чабанських волів. З царських покоїв гетьман з старшиною вернув на свою кватиру. Зараз за ними слідком приїхав царський ключник і привіз їм од царя обід. День був пісний: страва була пісна, з дорогої риби, білюги, осятрини, стерлядів та пирогів. За обідом пили дорогі вина за здоровля царя і його трьох синів. Після того гетьман просив приняти під царську руку всі українські городи, послати туди московських воєвод і забірати з їх податки в царську казну. Цар звелів гетьманові написати ті всі пункти на папері. Гетьман не був скупий на чужу кишеню і поступився богато де в чому цареві, щоби здобути собі в царя ласки й грошей. Він написав, щоб всі податки з українських міщан та селян брати в царську казну; у всіх українських городах дохід з шинків повинен був іти в царську казну; а так само податки з млинів, пасік і чужоземських купців; давні козацькі вольности зостаються по давньому: кожний новий гетьман повинен їхати в Москву і брати булаву і знамя з царських рук. Київським митрополітом повинен бути архієрей з Москви; в кожному українському місті з московським воєводою повинно бути ще й московське війско, а в кінці всього в Москві ніхто не смів би звати козаків зрадниками. Цар прийняв усі пункти, окрім того, де говорилось про настановлення митрополіта в Київі з Москви. Цар хотів попереду змовитись об тім з царгородським патриярхом. Але взагалі цар був дуже задоволений тими пунктами, бо гетьман оддавав йому в руки українські гроші, український скарб, і в Україні на городах мостив, рядом з козацькими полковниками, московських воєвод, котрі, перегодя, могли зовсім зайняти місце полковників і забрати в свої руки всіх козаків (як воно потім, через сто літ і сталось). Цар назвав Бруховецького боярином, а всіх полковників та осаулів — дворянами, себто подавав їм уже московські чини, як Польща ширила колись свої польські чини. Гетьман був дуже радий. Цар покликав його на обід до себе в дворець і посадив його за столом третім боярином. Од того часу Бруховецький підписувався на паперах: боярин і гетьман. Після того обіду цар подарував гетьманови дорогу золоту одежу, обсипану дорогими каміньчиками та перлами, та високу боярську шапку. Полковникам та писарям дали соболів та сукон. Бруховецький випросив у царя собі і своїй жінці й дітям на вічні часи Шептаківську сотню під Стародубом, хоч був тоді ще нежонатий; бо Гадяч з волостю належав не до його, а тільки до того гетьмана, котрий буде гетьманом. Гетьман випросив у царя всім полковникам по селу. Цар згодився на всьо. Хитрий гетьман вгадував, що поступився цареві вже геть-то багато, вгадував, що Україна не згодиться на се все, і випросив собі маєтність в Чернигівщині, як можна близче од Москви. Щоб зовсім запобігти ласки в Москви, Бруховецький задумав женитись в Москві і просив царя вибрати йому дівку, яку небудь боярську дочку. Цар звелів йому женитись з дочкою князя Дмитра Долгорукого. Гетьман оженився з нею, а декотрі полковники так само поженились в Москві з боярськими дочками. Одначе не всій старшині прийшлось вернутись до дому. Раз гетьман з старшиною обідав у князя Юрія Долгорукого. За обідом писар Захар Шийкевич почав лаяти поганими словами переяславського протопопа Григория Бутовича, військового суддю Петра Забілу та двох полковників. Шийкевич замахнувся на протопопа ножем. Протопоп вихватив у його ножа, він кинувся на протопопа з виделками. Сам гетьман пожалівся на писаря цареві. Цар звелів зробити над писарем суд. На суді козацький осаул Богдан Щербак показав, що Шийкевич обходився з козаками гордо та пишно, бив і навіть скалічив декотрих козаків, а як хто з козаків прийде до писаря за ділом, то він лається, і ніхто з ним не сміє говорити, доки він сам не заговорить. Суд засудив писаря і цар звелів вислати його в Сібір. Бруховецький засидівся в Москві до самого Різдва. А тим часом з України до його доходили недобрі вісти. На західній Україні, в Київщині піднимався славний Петро Дорошенко, черкаський полковник. Дорошенко бачив, що ні Москва, ні Польща не мають сили і не можуть вигнати одна другу з України, не хотять дати ніяких прав та вольности для козаків та для народа і тільки руйнують дурнісінько край. Він задумав вигнати з України і Поляків і Москалів і знов злучити до купи обидві половини України, розірвані Москвою і Поляками, ставши гетьманом усієї України. Не маючи в руках доволі війська, він задумав привернути Україну під власть турецького султана і з турецьким військом вигнати з України і Поляків, і Москалів. Ще за рік попереду він уже посилав в Крим до хана посланців і просив його оступитись за козаків перед польским королем, щоб король вивів своє військо з України і вернув з тюрми Юрія Хмельницького та Гуляницького. Хан тоді його не послухав. А тим часом козаки вибрали гетьманом Опару і він піддався під власть кримського хана. Але Татари довідались, що 0пара і до хана горнеться, і до Москалів листи пише: вони вхопили Опару, закували в кайдани і послали до короля. Король звелів посадити його в тюрму в Марієнбурзі. Після того Татари напали на Опариних козаків і почали стреляти та однимати коні. Битва тяглася до ночі, а вранці Татари виступили перед Опарину ватагу й закричали: козаки! Хочете взяти собі за гетьмана Петра Дорошенка? Як візьмете його, то ми не будемо вас зачіпати. Козаки зібрались на раду і згодились прийняти за гетьмана Дорошенка. Дорошенко був внук Михайла Дорошенка, котрий був гетьманом. Він родився в Чигирині. Ще за Богдана Хмельницького він був полковником прилуцьким, потім черкаським, а за Тетері він був генеральним осаулом. Вибравши Дорошенка гетьманом, Опарина ватага козаків присягнула королеві в вірности і ханові — в приятельстві. Дорошенка вибрали 1665 року, і він зараз оповістив себе прихильником Татар та Турок і почав одбивати городи, забрані Бруховецьким. Він напав на Брацлав, де сидів полковник Дрозд, вірний Москві та Бруховецькому, а Дорошенкові козаки набігли під самий Київ, на Мотовилівку. Наказний гетьман, переяславський полковник Єрмоленко писав до царя і просив, як можна скоріше пустити гетьмана на Україну. Зимою, з самого початку 1666 року Бруховецький вернувся на Україну. По Україні пройшла чутка про пункти гетьманської умови з царем. Та умова не подобалася ні духовенству, ні козакам, ні городянам, ні Запорожцям. Перший підняв голос проти гетьмана його давний приятель архиерей Методий з київським духовенством. Методий 22-го лютого 1666 року, з печерським архимандритом, з ігуменами монастирів прийшов до московського воєводи Петра Шереметєва, що тоді сидів в Київі і просив, щоб він дозволив подати до царя просьбу, щоб цар не однимав од духовенства давних прав та вольностей. Методий говорив, що київське духовенство просило Бруховецького дозволити вибрати митрополіта в Київі по старому звичаю, вольними голосами од духовенства, городян і козаків, а гетьман одписав, що в Київ цар пришле митрополіта з Москви. Методий говорив горяче, розпалився, а далі сказав: "Як тільки цар не дозволить нам вибрати митрополіта вольними голосами з українських архиєреїв та пришле з Москви готового, то ми запремося в монастирях і хиба нас виволочуть звідтіль за шию та за ноги, тоді тільки буде в Київі московський митрополіт. От в Смоленському наставили з Москви архиєрея Филарета, а він уже пооднимав вольности од духовенства і зве Смольнян неправославними, иновірцями". Шереметєв заспокоїв духовенство, але воно вже стало проти гетьмана за те, що він, на свою користь, поступився цареві правами духовенства. І справді Бруховецький почав однимати од монастирів маєтности й землі. В марті київське духовенство послало в Москву ігумена Мелетия Дзіка просити в царя дозволу, вибрати собі митрополіта вольними голосами. Цар сказав, що він послав лист в Цареград, спитати про се діло патриярха. Раз на обіді в Лаврі Методий і всі духовні, при московському бояринові прямо сказали, що вони не приймуть митрополіта з Москви, що Бруховецький їх лютий ворог і їм непотрібний, бо він забрав тепер всю власть в свої руки. Давні приятелі, Методий та гетьман тепер стали ворогами і писали обидва листи до царя та обговорювали один другого. Разом з духовенством не злюбили Бруховецького городяни-міщани. Бруховецький хотів одняти од міщан їх вольности і наговорював на їх перед царем, що через ті вольности міщани тягнуть до Польщі. Міщани повинні були давати кватирі для московського війська, а гетьман приказував міщанам давати кватирі й козакам. Міщани тепер мусіли платити податки в царський скарб. В городи наїхали московські цєловальники і збірали з міщан податки для царя, а козаки брали з їх збори і в гетьманський скарб, видирали силою. Московський воєвода Шереметєв, довідавшись, що козаки збірають гроші з міщан в гетьманський скарб, написав до його і велів йому не зачіпати міщан. В Переяславі Грек Іван Тамара збірав на перевозі плату з проїзжачих людий для гетьманів. Тепер московський воєвода Шереметєв звелів Тамарі збірати плату для царя. Тамара зібрав пятьсот карбованців і хотів одвезти гроші в Київ і подати через Шереметєва в Москву, а Бруховецький звелів йому привезти гроші до себе в Гадяч та ще й не пятьсот, а тисячу карбованців і наказував, як тільки Тамара не привезе йому гроший, то він йому голову зітне. Козаки однимали од міщан млини, брали з їх підводи, а Москалі і собі забірали од їх підводи. Міщанам стало дуже важко. Городи стали проти гетьмана. Як тільки Бруховецький вернувся з Москви боярином, на його почали гримати й козаки. Бруховецький, вернувшись на Україну московським боярином, став гордий до козаків, недоступний. Тепер козаки вже не вибирали полковників вольними голосами, як було попереду. Бруховецький сам сажав полковників, неначе цар, сажав людий до себе прихильних, а неприхильних скидав самоправно з місця, забивав в кайдани та кидав в тюрму. Ще в Москві він спровадив писаря Шийкевича в Сібір. Тепер він покарав суддю Юрия Незамая за те, що він видав пашпорт на виїзд з Канева пяти жінкам неприхильних до гетьмана козаків. Гетьман побив Незамая, забив в кайдани і одіслав в Москву, звідкіль цар вислав його в город Казань. Потім посадив в тюрму нелюбого для себе полковника Гамалію, Децика. Козаки кричали, що до сього часу між козаками не було бояр та дворян, а тепер, як настали бояри та дворяни, козаки теряють свої давні вольности. Ті полковники, що добули собі в Москві дворянство, соромились і боялись зватися дворянами. Переяславський полковник-дворянин, Єрмоленко сказав на обіді при всіх, навіть при московських людях: "Мені дворянства не потрібно! Я по стародавньому козак". Козаки в Переяславі кричали: "Ходім на Запорожжя! зберемося всі та й ударимо з Січі на гетьмана". Бруховецький побачив, що вийшло погано і писав до царя, щоб він прислав ще більше московського війська на Україну: він думав через те військо вдержатись на гетьманстві. А тут почали прибувати на Україну московські воєводи з московським військом. Окрім Київа, воєводи сіли в Прилуках, Лубнах, Гадячі, Миргороді, Полтаві, Батурині, Глухові, Сосниці, Новгороді-Сіверському, Стародубі. Московське військо лилося на Україну, як колись польске. Разом з воєводами наїхали з Москви урядники і почали переписувати всіх людий в городах і в селах: записували землі, млини, ліси, заводи, пасіки і все обкладали податками для царя. Московські воєводи грубо обходились з козаками і з міщанами, обдирали їх, лаялись паскудними словами, безчестили молодиць та дівчат, били козаків палицями. Сам Бруховецький жалівся в Москву, що переяславський воєвода Вердеревський бив його зятя, Михієнка, посадив без вини в тюрму, гетьманським людям не дав косити сіна. В Полтаві московський воєвода Хитрово ставив Москалів в козацьких хатах, лаяв козацького полковника і його жінку паскудними словами, козаків бив палицею, вибивав їм очі, плював в лице, випихав в шию, безчестив дівчат. Козаки кидали козаковання і приписувались в міщан. На Україні схопилось проти воєвод повстання. Поперед усього в Переяславі. Якийсь чоловік в Переяславі, Петрушка Челюсткин, родом москвин, але давно живучий в Переяславі змовився з козаками вирізати всіх московських людий. Бруховецький дізнався про се і звелів закувати Петрушку в кайдани і одіслати в Москву. Швидко після того, літом, як полковник Єрмоленко стояв з своїм полком в слободі Богушкові, його полк збунтувався: козаки вбили Єрмоленка, пішли в Переяслав, вирізали московське військо і запалили половину города. Бруховецький сидів тоді в Гадячі. Він дав знати в Київ воєводі Шереметєву і обидва вони разом, з Київа та з Гадяча, рушили на Переяслав і задавили бунт. Ватажків повстання вхопили і постинали голови одним в Київі в Шереметєва, другим в Гадячі, в гетьмана. Разом з тим за Дніпром декотрі городи Бруховецького передались до Польщі. Тим часом проти Бруховецького та Москви піднималося і Запорожжя. В Січі ще й досі сидів московський воєвода Касогов, той самий, що разом з Сірком воював з Поляками. В його було пятьсот чоловік московського війська. Запорожці почули, що виробляють в українських городах воєводи з гетьманом і почали кричати, що вони готові пристати до Дорошенка і Татар. Вони зараз скинули з місця отамана Леська Шкуру за те, що він знався з московськими воєводами, Касоговим та Шереметєвим і вибрали отаманом Рога, московського ворога. Московський цар тимчасом послав уже московське військо в Кодак, невеличку твердиню на Дніпрі, з котрої можна було напасти на Січ і держати запорожців в московських руках. Ріг написав до Бруховецького лист, в котрому він говорив, що запорожцям в Кодаку Москва непотрібна і що Бруховецькому не приходиться дражнити запорожців, бо хоч він має царську ласку, але став гетьманом через запорожську ласку й поміч. Кошовий отаман заборонив козакам навіть ходити до Касогова і знатися з ним. Касогов мусів утікати з Січі, а Ріг послав запорожців в Кодак не пускати туди московського війська. Окрім того січовики послали двісті козаків на Україну, в Полтаву, щоб впіймати самого Бруховецького і підняти проти його Полтавцїв. Саме в той час прийшла вістка на Україну, що цар Олексій помирився з королем. Як ми вже говорили попереду, Поляки вигнали московське військо з Білої Руси. Цар мусів миритись з ним і оддав Польщі половину України по сам Дніпро, все Поділлє, Київщину і Білу Русь. Один тільки Київ з повітом, до Трипілля та Стайок зостались при гетьманї Бруховецькому та під Москвою. Сей мир ставає 1667 року в Андрусові і тим зветься андрусівським. Цілою половиною України поступився Польщі московський боярин Ордин-Нащокин, що переговорювався з Поляками в Андрусові. Цар обіцяв ще до того заплатити один міліон золотих, чи двісті тисяч карбованців тим польским панам, котрі мусіли перебратись з гетьманщини Бруховецького на польский бік Дніпра і покинути свої маєтности. Цар з боярами оддали Польщі половину України, а козаків навіть про те й не спитали, не тільки що не покликали на раду в Андрусів... В Андрусові постановили, що Запорожжя зостається під московським царем, але щоб і цар і король мали право оборонятись од Татар запорожським військом і забороняти їм пливати по Чорному морі, нападати на Турків, щоб не роздражнити турецького султана. Сей андрусівський мир лягав важким каменем на Україну, а ще важчим на Запорожжя. Поляки говорили боярам, що треба розділити Україну між Польщею й Москвою, щоб зовсім знести козаччину, тобто, щоб вигубити саму силу України, а потім господарювати на Українї, як Польщі й Москві буде завгодно, бо вже ніхто не буде мати сили оборонятись од їх обох. На Запорожжі пішла чутка, що московський цар хоче миритись і з Татарами. В Крим до хана їхав уже московський посланець Ладиженський з гостинцями і з листами до хана. З ним їхали і татарські посланці. Запорожці побачили, що їх хотять уже здавити з трьох боків: з Польщі, з Москви і з Криму; вони перейняли на дорозі Ладиженського, привели в Січ, забрали в його гроші і папери і сховали в Січі. Новий кошовий Остап Васютенко вговорив козаків на раді випустити Ладиженського. Його випустили ще й для проводу послали з ним сорок козаків. Тільки що вони за дві верстви одплили по Дніпру, їх догнали козаки на човнах і звеліли їм пристати до берега. Козаки звеліли москалям розібратись і тікати в воду. Тільки що вони кинулись в воду, на їх почали стреляти з рушниць. Куля потрапила в Ладиженського і він потонув. Після того Запорожці постановили пристати під руку Дорошенка, йти на Україну і виганяти московських воєвод, щоб вони не дерли податки з братів Українцїв. Нелюбов до Бруховецького і до його приятелів, московських воєвод виросла та прибільшувалась, а воєводи та московські збірачі податків дерли і з козаків і з селян, скільки можна було здерти. Воєвода Волконський в Полтаві записав козаків між міщанами і брав з їх податки і чини з пасік. Московські перепищики їздили по селах п'яні і брали в свої кишені з чоловіка по шагу й по два шаги. Разом з Москалями обдирали народ і козацькі полковники, наставлені Бруховецьким, а не вибрані козаками. Полтавський полковник Витязенко за малу провину одбирав у мужиків товар і коні, загадував мужикам возити йому дрова. Козаки й селяни ненавиділи московських збірачів податків, ловили їх і били. Міщани й селяни не любили козаків за те, що вони й собі брали з їх податки в гетьманський скарб. Всі згожувались в тому, що Бруховецький накликав на їх московську пеню: воєвод, москалів та московських переписувачів і збірачів усяких податків. Всі ненавиділи гетьмана. Тимчасом гетьман Дорошенко зовсім піддався під власть турецького султана і його думка, за поміччю Турків і Татар, одбитися од Москви і од Польщі чим далі тим більше розходилась між козаками. Ще перед андрусівським миром, зимою 1666 року, Дорошенко зібрав під Лисянкою козацьку старшину і говорив, що треба вигнати з України всіх Поляків в Польщу, передатися під власть Турків і Татар і потім з ордою йти на Бруховецького за Дніпро, щоб вирвати з рук царя сусідню Україну: Старшина одного полка почала кричати на Дорошенка: "ти татарський гетьман! тебе постановили Татари, а не військо вибрало; ми поїдемо до короля!" "Про мене, їдьте й зараз! ви на мене не кричіть; я вас не боюсь". З сими словами Дорошенко поклав булаву і пішов собі в город: то був знак, що він одрікається од гетьманства. Полковники і вся старшина догнали Дорошенка вернули назад і знов настановили гетьманом. Тоді Дорошенко дав знати в Крим і Царгород, що Україна передається під власть султана та кримського хана. Тоді султан звелів ханові Аділь-Гиреєві, щоб він ішов з Татарами на Польщу. В осени 1667 року хан послав татарського царевича Девлета-Гирея на Україну. Царевич кинувся на гетьманщину Бруховецького, на Крилов, Переяслав, Ніжин, набрав тисяч з пять бранців, оступився під Умань і через два місяці злучившись з козаками, рушив на короля. Козаки й Татари рушили на Межибіже, розбили до останку польске військо, взяли в полон польского воєводу Маховського і в кайданах послали в Крим. Після того Татари й Дорошенкові Козаки кинулись під Львів, Кам'янець, набрали в полон шляхти, жінок, дітий та жидів. Москва стревожилась; вона боялась, щоб Дорошенко і справді, за поміччю Татар, не одняв од неї усієї України. Московський воєвода Шереметєв слав листи до Дорошенка, просив його одкаснутись од Татар і пристати до Москви. Шереметєв послав свого посланця в Чигирин, намовляв митрополіта Йосифа Тукальского, печерського архимандрита Іннокентия Ґізеля, Юрия Хмельницького, щоб вони вговорювали Дорошенка приставати до Москви, слав Дорошенкові дари, щоб вірно служив королеві й цареві. Але Дорошенко був не з таківських. Він ненавидів Польщу, не йняв віру Москві і одказував Шереметєву, що він боярства з Москви для себе не хоче, до короля не пристане, а до царя готов би й пристати, як би він не слав своїх воєвод на Україну та не зачіпав козацьких прав та вольностий. Дорошенко докоряв московським воєводам, що вони роздерли Україну на дві половини, хотять з Поляками знести козаччину, наслали московських писарів записувати людий і брати податки на царя по московському звичаю. Дорошенків брат, Грицько писав до московських воєвод, що гетьман може б і привернувся до царя, як би йому дали гетьманство на обох боках Дніпра, скинувши Бруховецького. Бруховецький бачив, що на його з усіх боків збірається лихо. Старшина, духовеньство, народ, Запорожжя ненавидять його за його братання з Москвою. Він бачив, що все піднимається проти Москви і задумав і собі встати на Москву, щоб вернути собі ласку Козаків і народа. Бруховецький задумав одірвати Україну од Москви. В той час вертався на Україну архиєрей Методий, лютий ворог Бруховецького. Методия кликали в Москву на суд, що тоді нарядили над московським патриярхом Никоном і він пробував в Москві більше півроку. Бруховецький боявся Методия, як московського приятеля, боявся, що він буде про все писати в Москву і викаже заміри Бруховецького. Але Методий вертався з Москви вже московським ворогом. В Москві прийняли Методия вже не так щиро, як попереду. Методий хотів стати київським митрополітом, йому сього не дали. Раз він попросив собі в царя соболів, і соболів йому не дали, а виряжаючи в дорогу, наказали, щоб вів покорився гетьманові, не лаявся з ним. Саме тоді, як Методий їхав з Москви просто в Гадяч, тодішну столицю Бруховецького, Бруховецький послав посланців до печерського архимандрита Ґізеля, котрий тоді проживав в Смілі, в маєтности Печерського монастира. Посланці кликали Ґізеля в Гадяч до гетьмана. Ґізель злякався; він був не в ладу з гетьманом, одначе хоч-не-хоч мусів їхати. "Чого на мене сердитесь і в Печерській обителі за мене Богу не молитесь?" спитав в архимандрита гетьман. "Ми не бажаємо тобі ніякого лиха", - сказав архимандрит, - "але бачимо твою неласку до нас: твої Козаки граблять монастирські маєтности, беруть коні, товар, хліб, обижають нас і людий". "Я сього більше не дозволю Козакам", - сказав гетьман: "я чув, що до нас їде Методий. До сього часу було в нас тихо, а як приїде, то начнеться лихо. Поговори з ним отче, щоб він зо мною помирився". Надаремно гетьман боявся! Методий сам прийшов до його миритись. Методий розказав, як його погано вітали в Москві, не хвалив московських архиєреїв, московських норовів, розказав, що він сподівається од Москви для України богато лиха, що московський воєвода, Ордин-Нащокин веде на Україну велике московське військо, хоче силою забрати всі українські городи. Гетьман і Методий знов стали приятелями по давньому. Методий видав свою дочку за гетьманового небожа. Вернувшись з Гадяча у свій рідний Ніжин, Методий перед усіма кляв Москву, лаяв тамошніх архиєреїв та воєвод і писав Бруховецькому, щоб він стерігся, щоб його не потягли за шию в Москву. В той час Дорошенко через митрополіта Тукальского переговорювався з Бруховецьким. Тукальский писав до його листи, що Дорошенко оддасть йому гетьманську булаву і як тільки він встане на Москву і вижене Москалів з України, то забере під свою руку всю Україну. Тоді Бруховецький скликав своїх полковників в Гадяч на потайну раду, і почав міркувати, яким би способом витурлити Москву з України. Полковники слухали, але не дуже поняли віри. Бруховецький зараз примітив теє, заприсягнувся і поцілував хрест. Полковники й собі заприсяглись перед ним і поцілували хрест. Швидко після того була друга рада, по другий бік Дніпра, в Чигирині, в другого гетьмана. На ту раду зібрались: гетьман Дорошенко, митрополіт Тукальский, чернець, Юрий Хмельницький, Дорошенкові полковники і вся старшина, татарські посли з Криму, чернець, присланий од Методия і посланець од Бруховецького. На сій раді Дорошенко постановив, щоб, Українці на обох боках Дніпра жили в мирі та в згоді, щоб вся Україна привернулась до турецького султана і платила йому податок, як платить волоський князь. Турки й Татари будуть обороняти Україну і ходити на Польщу й Москву. Юрий Хмельницький сказав: я викопаю ввесь батьківський скарб, дам плату Татарам, аби тільки не бути під рукою московського царя та польского короля. На тій раді постановили побити по всій Українї царських воєвод та московське військо. На тій раді були посли і з Запорожжя. Вони присягли за Січ, що зостануться під рукою гетьмана Дорошенка. Татари вже стояли за Чорним лісом. Дорошенко був уже готовий пустити всіх на Польщу й на Москву. В місяці лютому 1668 року в Гадячі московський воєвода Огарев і московські полковники прийшли до Бруховецького вдарити чолом. Бруховецький був дома, але не вийшов до їх. Слуги сказали воєводі, що гетьман в церкві. Воєвода послав до церкви подивитись, чи є там гетьман, гетьмана в церкві не було. Огарев пішов до церкви, а полковники пішли до дому. Після того, на половині служби божої, Бруховецький послав за московським полковником, Німцем Йоганом Гульцом і сказав йому, що прийшли з Січи Запорожці і намагаються, щоб московське військо виходило з України, так, ви московські полковники, виходьте собі з наших городів. Бруховецький покликав воєводу Огарева і сказав йому: "Геть виходьте з наших городів! а як не вийдете, то козаки вас поб'ють." Огарев забрав своїх двісті москалів і пішов до воріт. Ворота були заперті і коло воріт стояли козаки. Козаки випустили Гульца з старшиною, а воєводу й Москалів не пустили. Іван Бугай кинувся на Огарева, козаки на москалів. Воєвода вискочив за город, але козаки догнали його, догнали й Гульца, половину москалів побили, половину забрали в полон. Огарева поранили в голову і поклали в хаті у протопопа на ліки. Бруховецький розіслав грамоти по Україні, щоб козаки вигонили воєвод та Москалів. В тих грамотах Бруховецький жалувався на царя, що він роздер Україну на дві половини, оддав половину Полякам ще й наслав обдирачів збірати з Українців податки в московський скарб. Таку саму грамоту Бруховецький послав на Дін, щоб підняти на царя доньских козаків. В сій грамоті він жалувався на воєвод і звав їх московськими цариками. Козаки скрізь піднялись на московське військо. Чернигівський полковник Іван Самійлович з козаками та міщанами напав на воєводу Андрея Толстого. Толстой запалив город і почав одбиватись. Козаки забрали воєвод у всіх городах, декотрих повбивали, декотрих забрали в полон і побили й порозганяли Москалів. Весною царські воєводи Щербатий та Лихарев виступили з Москви на Бруховецького і розбили козаків під Почепом, а літом знов розбили під Новгородом Сїверським, попалили й спустошили українскі села на двадцять верстов кругом по всій дорозі. Воєвода Ромодановський обліг з москалями городи Котельву та Опошню. Бруховецький тимчасом накликав до себе Запорожців і дав їм волю. Запорожці зневажали старшину і виробляли що тілько хотіли. Бруховецького полковники послали до Дорошенка і накликали його на Бруховецького. Дорошенко і митрополіт Тукальский послали до Бруховецького, щоб він привіз до Дорошенка гетьманську булаву, покорився йому, собі взяв би тільки маєтности в Гадячі до живоття. Бруховецький скипів. Він звелів хапати Дорошенкових козаків, а сам наслав посланців в Цареград, піддатись під його руку, як піддався й Дорошенко. Бруховецького посли: полковник Грицько Гамалія, писар Лавріненко та обозний Безпалий прибули в Адріянополь, де тоді проживав султан Магомет. Вони просили султана прийняти гетьманщину Бруховецького під своє підданство, тільки щоб султан обороняв Козаків од Поляків та Москалів. Султан згодився. В Гадяч приїхав Татарин Челібей приймати присягу на підданство султанові. Бруховецький дав Татарам сім тисяч червінців, а Челібеєві подарував карету з кіньми, килимами, ще й дві дівки. Бруховецький виступив з козаками і Татарами проти московського війська під Диканьку. Але тут прийшла чутка, що на його йде Дорошенко. До Бруховецького прийшли десять Дорошенкових сотників, щоб він оддав гетманську булаву, знамено і буньчук. Бруховецький велів забити сотників в зеліза і одіслати в Гадяч. Другого дня появились Дорошенкові полки. Як тільки козаки Дорошенка й Бруховецького зійшлися до купи, то всі разом закричали: "ми за гетьманство не будемо битись! Бруховецький ніякого добра нам не зробив і тільки розпочав війну". Козаки кинулись грабити Бруховецького вози. Дорошенко послав сотника Дрозденка взяти Бруховецького і привести до себе. Дрозденко увійшов у гетманське шатро. Бруховецький сидів в кріслі. Дрозденко взяв його під руку і хотів вивести з шатра, але тут нагодився запорожський полковник Іван Чугуй, давний приятель Бруховецького. Чугуй ударив Дрозденка мушкетом в бік. Дрозденко впав на землю. Але не помогло. Дорошенкові козаки вбігли в гетьманський намет, взяли Бруховецького і повели до Дорошенка. "Чом ти не оддав мені булави?" спитав його Дорошенко. Бруховецький мовчав. Дорошенко махнув рукою. Козаки кинулись на Бруховецького, почали рвати на йому одежу, бити його киями, рушницями, палицями, вбили й покинули голого. Чугуй боронив його до самої смерти. Дорошенко запевняв Чугуя, що він не хотів смерти Бруховецького. В вечері козаки з обох сторін Дніпра попились, почали кричати, галасувати і хотіли вбити й Дорошенка. Дорошенко насилу втихомирив їх, звелівши викотити їм кільки бочок горілки, а в вечері виїхав з старшиною, на всякий час, на край обоза. Дорошенко звелів поховати Бруховецького в Гадячі, в місяці липні 1668 року, в тій церкві, котру він сам поставив. |
|
Князь Єремія Вишневецький Єремія захопив Хорольщину, котру вже давно королі подарували Станіславові Жолкевському, і вже там хазяйнував. Несподівано старости заповістили Єремії, що Олександер Конецпольський вже оселився в Гадячі, вже господарює на всіх гадяцьких землях. Єремія стривожився. Вишневецький під приводом своїх старостів послав до Гадяча своє військо. Військо несподівано напало на Гадяч і обгорнуло його навкруги, неначе вороже місто. Невеликий палац, стайні, загороди, надвірні хати запалали заразом і згоріли в одну годину. Лубенські старости зігнали з села хлопів з плугами, звеліли виорати увесь двір, усю оселю, де стояло забудування Конецпольського, й засіяли житом. Єремія зараз посадив своїх старостів на господарство в Хоролі та в Гадячі. |
|
Чорна рада А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...» От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й гвалт уночі, як Сомко піймав Іванця* з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу... — Ні,— каже Череваниха,— хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од його. Братик мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців у двір. Показав братові якийсь перстень: «Оддавай,— каже,— мені Череваня з усім його кодлом».— «Нащо? Куди?» — «Звелів гетьман забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Череванівні на роду написано бути гетьманшею». — Так, так, братику! — каже Черевань.— Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем. — Стали просити,— знов веде річ Череваниха,— стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі — куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двору. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: «Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмарище»... *Іван БРЮХОВЕЦЬКИЙ, гетьман України (1663-1668). |
|
Іван Мазепа Гетьман писав про те, що Москва завсіди заздрила українцям і ненавиділа їх рідний край, який віддавна хотіла знищити при кожній нагоді. Ось і недавно нищила вона села і міста, проганяла українських провідників, старшин і полковників, переміняла на драгунів вільних козаків, засилала у Московщину за Волгу українських селян, присилаючи на їхні землі москалів... Полковники за прикладом гетьмана, в першу чергу Апостол, розсилали по провінції прокламації. Сміливі вістуни перехитрювали російські стежі і розкидали метелики на землях, зайнятих московським військом. 29 листопада Карло XII і Мазепа зайняли важне місто Ромни. На другий день гетьман з козаками взяли Гадяч, фортецю великої стратегічної ваги. Через міста Ромни, Гадяч, Прилуки та Лохвицю ішов перериваний фронт шведської армії. Москалі розташувались на окраїнах давньої Полтавщини і Харківщини, але два московські гарнізони загрожували ще більше у глиб комунікаційній лінії шведів від Миргорода до Ніжина. Карло XII залишився досить довго у Ромнах. Він проголосив там маніфест до українського народу, дбайливо приготований його державним секретарем Гермеліном і Орликом. Ось два виїмки з нього: "З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності..." "Те, що каже цар, буцімто ми змовилися з польським королем, щоб йому видати Україну, це брехня, яка переходить межі нахабства, чисто московська вигадка". Карло XII пригадував при цьому людяну лицарську і чемну поведінку шведів, яка була у них звичаєм, звертаючи увагу українського народу на варварські методи Москви. Короткими штрихами він змальовував усі кривди царів, заподіяні Україні, звертаючись до неї з гарячим покликом об'єднатись однодушне довкола ясновельможного гетьмана Мазепи, що підніс прапор свободи. Петро відповів на це прокламацією, до якої долучив фальшивий документ на доказ, що гетьман продав свою країну Польщі. Між Карлом XII, що користав із рад Мазепи і Петром, почалася справжня гра маніфестів, в якій ставкою була Україна. Та вона у нічому не змінила рішень, прийнятих на полі бою. Землі, зайняті москалями, не могли висловити свого голосу ні волі, а все ж найкращі їх сини потайки приступали до визвольницької армії. Прийшла зима; ця зима 1708-1709 рр. належала до найсуворіших із коли-небудь відомих в Європі. Ріки скрізь позамерзали, навіть у Франції та в Італії. На українських степах, вкритих грубезним шаром снігу, була виїмкова, просто нелюдська студінь; серед неосяжної білини пощезали дороги і перервались зв'язки між шляхами. Більш як 4000 шведів згинуло від морозів; Гадяч перемінений у величезний шпиталь, став могилою Карлової армії. На початку 1709 р. Карло XII переніс свою головну команду до Зінкова і побив москалів в околиці Веприка, біля Гадяча. У цьому бою визначився Войнаровський. Шведський король і гетьман, заохочені тим успіхом, рішили почати остаточні воєнні операції, щоб прогнали москалів з України. |
|
Леся ...Через тиждень пiсля повернення її з Сан-Ремо потяг мчав Ларису Петрiвну на Полтавщину, до Гадяча... Вчителька Антонiна Семенiвна Макарова, Лесина подруга ще з часу перебування в Гадячi, мешкала в школi. Пiсля кiлькох днiв спочинку, в недiлю, Лариса Петрiвна вирiшила провiдати товаришку. Вкрита соломою, чепурна хатина стояла оддалiк вiд центру мiстечка, в незабрукованiм провулку. На подвiр'ї кучерявився рiденький вишняк, а пiд вiкнами привiльне розляглись квiтники. Дiтвора, що гуляла на вулицi, провела приїжджу до вчительки. ...Вони сидiли в маленькiй скромнiй кiмнатцi. - Отак i живете? - Як бачите. Взяла собi хлопчика-сиротину, та й горюємо. - А пам'ятаєте, як ви просили мене навчить на свiтi жити? Макарова зашарiлася - її лице взялося густим рум'янцем. - Я й зараз не проти вашої науки, Ларисо Петрiвно. Шкода, що нам рiдко доводиться стрiчатись. - Рiдко. Свiт такий великий, що двi людини в ньому - як двi пiщини. А ще отi мої постiйнi хорування, через якi доводиться їхати не туди, куди хотiв би, а куди треба... - Леся замислилася, проте одразу ж заговорила знову: - I знаєте, я все-таки задоволена, що тодi не вийшло з вашим влаштуванням десь у великому мiстi. Чому? Не дивуйтеся... Хто знає, якого мали б гадячани учителя. Був би якийсь попович та вдовбував би денно i нощно в дитячi голови як не закон божий, то непротивлення злу. А так - я певна - з ваших учнiв, Антонiно Семенiвно, вийдуть люди, якi цiнуватимуть i рiдне слово, i рiдну землю. Так що, бачте, нема лиха без добра. - Важко менi. Часами так зробиться важко... - А кому тепер легко? I взагалi я не можу уявити якогось iншого, легшого для себе життя, крiм того, яким щоденно живу. - Ви - iнша, не така... - Хочете сказати: надлюдина? - засмiялася Леся. - Нi, дорога товаришко, i я така ж, як усi. От тiльки вогонь, що палає в моїй душi, можливо, й сильнiший. То це вже залежно вiд самої людини, одна згоряє швидше, iнша повiльнiше. ...Над Гадячем прозорими хвилями спадав тихий вечiр. Яких тiльки слiв не чув вiн з тої розмови! Яких не наслухавсь речей! |
|
Дикий кабан, або вепр На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, - хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!... |
|
Берестечко Велика Глуша. Жаботин і Гадяч. Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий. Куди не глянеш — Гайворон і Галич. Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий... |
|
Дуби шумлять Панас* залишався в Гадячi i по вiд'їздi брата. Гостював у батькiв, дарував їм утiху, працюючи в садку. Розчищав дорiжки, пiдрiзував дерева. Ходив до Гадяцького повiтового училища, згадуючи навчання в ньому. Одноповерховий, оббитий вiтрами будинок нагонив смуток. Таким вiн був, напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросiй Метлинський... Бiля кожної корчми в Гадячi можна було зустрiтися з чумаками, послухати їхнiх пiсень, оповiдань про мандри, пригоди й тяжку долю сiроми. Панас ретельно записував усе цiкаве. Йому здалося, що тут люди дуже чулi до пiснi, до всього, що звеличує душу, пiдносить її над сiрою убогiстю... *Панас МИРНИЙ (Панас Якович РУДЧЕНКО, 1849-1920), український письменник, уродженець Миргорода. |
|
Прилетіла в Україну... Прилетіла в Україну Я на гривни брата. В Україні степи мрійні, В білім сяйві хата. Повернулася, не можу Знайти собі місця, По Хабаровську проходжу Місто Гадяч сниться. В Україні сонце сходить Не так, як на Сході... Діти кажуть, що за мода, Може, мамо, годі! Над Амуром сонце сяє, Золотить хмарини, А мені не вистачає Сонця України. |
|
Пам'ять серця. Вірші Осінній ранок схлипує дощами, Сіріє місто, вбравшися у бруд. І все, що вчора трапилося з нами — Уже розплата, і біда, і суд. Куди подіти чвари і незгоди, Розчарування біль і гіркоту? Саме життя уже виходить з моди, Приречене на тьму і пустоту. Душа тріпоче полоненим птахом, Не в силах розірвать силки образ. Все найсвітліше обернулось крахом Для мене, тут, і вже не перший раз. Стражденний краю, згублений в долині Псла чарівного, в пагорбах, ярах. За що тобі од віку і донині Насилля, глум, нещастя, біль і страх. 2003 У дзеркало Псла опустилося небо. Тремтить, в глибину опустившись, блакить. Для чого живу я? Чого мені треба? Не знаю. І річка мовчить. 2007 |
|
И Дорошенко приказал войску его Брюховецкого бутто к пушкам принять, а на другую сторону указал рукою. И тотчас взяли его безбожного Брюховецкого яко неключимага раба, и учали терзать, и платья на нем резать, и его ослопьем и дулами и чеканами и рогатины как собаку бешеною до смерти прибив, нагого покинули. И так злый окаянную свою душу зле за клятвопреступленіе во ад послал, а тело его нагое, положив на воз, брат его Дорошенков Андрюшко повез в Зенков местечко, и, приехав, во гроб положили, послав сена, нагого, а в Гадичъ пріехав, в иной гроб положили, вздев на него платья; а на теле нигде целого места не было: всего избили ослопами. И похоронили его в Гадиче в церкви: от него создана... |
|
История государства Российского Петр писал Апраксину: "Малороссийский народ так твердо, с помощию божьей, стоит, как болше нельзя от них требовать; король посылает прелестные письма, но сей народ неизменно пребывает в верности и письма королевские приносит". Таким образом, переход старого гетмана на шведскую сторону не принес Карлу никакой выгоды, а тут еще к концу 1708 года явился новый страшный враг, сильные морозы, свирепствовавшие в то время по всей Европе. 16 ноября Петр выступил из Глухова прямо на юг, к Путивлю, откуда направился немного к юго-востоку, в Лебедин; Карл двигался рядом на Ромны, где и остановился. Гадяч был занят шведским отрядом, Веприк - русским. В начале декабря царь держал в Лебедине военный совет, на котором положено: большей части войска идти добывать Гадяч, а генералу Алларту к Ромнам с тем, что если шведский король пойдет на помощь к Гадячу, то главной армии отступить от этого города, Алларту же захватить Ромны. План удался. Карл вышел из Ромен к Гадячу в надежде поразить главную русскую армию, но та, узнав о движении короля, немедленно отступила к Лебедину, а между тем Алларт занял Ромны. Эта передвижка армий происходила во время таких жестоких морозов, что птицы на воздухе мерзли, и хотя русские большую часть дороги шли возле лесу и ночевали около деревень, однако человек с полтораста ознобили себе руки и ноги, и несколько десятков померло; шведы же пострадали гораздо больше, потому что Карл продержал их двое суток на степи, все дожидаясь, что русские подойдут к Гадячу, станут его штурмовать, и тут-то он задаст им вторую Нарву. Гадяч не сделался второю Нарвою, но Петр писал к Апраксину: "Не чаю, чтобы без генеральной баталии сия зима прошла, а сия игра в божиих руках, и кто ведает, кому счастие будет?"... |
|
Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей Мазепа давал царю такой отзыв о всем малороссийском народе: "Я у здешних не только мало, но и никого так верного не имею, который бы сердцем и душой верен и радетелен вашему царскому величеству по сей случай служил". Это было сказано в такт с тогдашними воззрениями Петра, который и сам опасался, чтобы прокламации Карла XII, расходясь по Малороссии, не взволновали там умов. В октябре Карл уже подходил к пределам Малороссии; Шереметев и Меньшиков с русским войском находились близ Стародуба, готовые встречать идущего в Малороссию неприятеля. Сам Петр, после победы под Лесным, готовился лично идти к своей армии. Головкин по царскому приказанию торопил гетмана письмами, побуждая идти к Стародубу со своими казаками на соединение с царскими силами. Мазепа еще раз хотел отделаться "хирагричною и головною болезнью и многодельствием", а более всего указывал на опасность беспокойств в Малороссии. "Уже теперь, - писал он к Меньшикову, - по городам великими толпами ходят пьяницы, мужики по корчмам с ружьями вино насильно берут, бочки рубят и людей побивают. Из Лубен пишут, что там гуляки, напившись насильно взятым вином, убили до смерти арендатора, и старшину чуть не убили. Мятеж разливается в полтавском, гадячском, лубенском, миргородском, прилукском, переяславльском полках... Стародубский полковник пишет, что в Стародубе сапожники и портные и весь черный народ напали на дом тамошнего войта с дубьем, отбили погреб, забрали закопанные в землю вина и в иных домах побрали бочки с вином и, перепившись, побили до смерти пятьдесят жидов. В Мглине сотника до смерти приколотили и три дня в тюрьме держали, если бы товарищи, казаки его сотни, не освободили его, то он бы жив не остался, арендаторов хотели перебить, да они в лес ушли. В черниговском полку сын генерального есаула насилу ушел от своевольников ночью со своим имуществом... В Гадяче гуляки и пьяницы учинили нападение на мой замок и хотели убить моего управителя и разграбить мои пожитки, но мещане не допустили. Отовсюду пишет ко мне городовая старшина и просит помощи против бунтовщиков. По берегу Днепра снуют шайки, одна в 800, другая человек в 1.000, - все это русские люди, а главное, донцы. Над одною шайкою атаманом Перебий-Нос, а над другою Молодец. Бродяги, как вода, плывут к ним отовсюду и, если я с войском удалюсь в стародубский полк, то надобно опасаться, чтоб эти негодяи не сделали нечаянно нападение на город. Да и со стороны Сечи нельзя сказать, чтоб было безопасно. По этой-то причине полковники и старшина полковая с сотниками не желают похода к Стародубу, и хоть явно мне в глаза не противятся монаршему указу, но заочно ропщут на меня, что я веду их в Стародубовщину на крайнюю погибель их жен, детей и достояний. Если и теперь, когда я внутри Украины с войском, бродяги и чернь затевают бунты, то что ж тогда, когда я с войском удалюсь? Начнут честных и богатых людей и пожитки их грабить. Будет ли это полезно интересам его царского величества?" |
|
История России с древнейших времен. Том 12 ГЛАВА ПЕРВАЯ ПРОДОЛЖЕНИЕ ЦАРСТВОВАНИЯ АЛЕКСЕЯ МИХАЙЛОВИЧА Вести от Брюховецкого о турецких замыслах; доносы на Запорожье и на епископа Мефодия. - Убиение царского посланника Ладыженского в Запорожье. - Письма кошевого Васютенка к Брюховецкому по этому случаю - Следствие по козацким жалобам на полтавского воеводу. - Увещательная царская грамота к козакам. - Сношения с Дорошенком. - Неудовольствия епископа Мефодия на Москву и примирение его с Брюховецким. - Наговоры Мефодия на Москву. - Тукальский сносится с Брюховецким и склоняет его окончательно к измене. - Начало волнений в Малороссии. - Царская грамота к Брюховецкому по поводу этих волнений. - Решительное восстание против московских воевод в малороссийских городах. - Грамота Брюховецкого на Дон. - Внушения польские против козаков. - Движения князя Ромодановского. - Татары и Дорошенко на восточном берегу Днепра. - Гибель Брюховецкого. - Дорошенко удаляется на западную сторону, и восточная снова тянет к Москве. - Наказной гетман Демьян Многогрешный. - Архиепископ Лазарь Баранович и протопоп Симеон Адамович. - Грамота Барановича к царю с увещанием простить малороссиян и вывести от них воевод. - Последняя деятельность епископа Мефодия. - Татары провозглашают нового гетмана - Суховеенка. - Затруднительное положение Дорошенка. - Сношения его и Многогрешного с киевским воеводою Шереметевым. - Большое малороссийское посольство в Москве. - Письмо протопопа Симеона Адамовича, к царю. - Разговоры Многогрешного и Барановича с посланцем Шереметева. - Глуховская рода: избрание Многогрешного в гетманы. - Сношения с Польшею и Швециею. - Король Ян-Казимир отрекается от престола. - Вопрос об избрании в короли польские царевича Алексея Алексеевича. - Последняя служба Ордина-Нащокина. - Переписка его с царем. - Избрание в польские короли Михаила Вишневецкого. - Съезды Нащокина с польскими комиссарами. - Удаление Нащокина в монастырь. - Польские послы Гнинский и Бростовский в Москве. - Дело о возвращении Киева и о союзе против турок. - Русское посольство в Турции. - События в Крыму. В то время как Москву занимали важные события, с одной стороны, окончание тяжелой тринадцатилетней войны, с другой - небывалый собор в присутствии двух патриархов восточных, осуждение и заточение Никона, решение раскольничьего вопроса, - в это время, т.е. в конце января 1667 года, посланцы Войска Запорожского каневский полковник Яков Лизогуб и канцелярист Карп Мокриевич подали информацию от боярина и гетмана Ивана Мартыновича Брюховецкого. По-прежнему боярин и гетман просил помощи против неприятелей и тогобочных изменников и объявлял свое плохое и недостойное разумение, чтоб не принимать просьбы крымского хана о мире: "Бусурманин хочет только оплошить миром и потом напасть на города малороссийские; купцы греческие рассказывали за верное, что султан велел воеводам молдавскому и волошскому идти войною на Украйну; мир весь опасается приходу бусурманского и изменничьего и бьет челом о прибавке ратных людей в города малороссийские; при боярине и гетмане с воеводою Протасьевым государевых ратных людей нет, все разбрелись по домам; в изменничьем городке Тарговице по указу ханскому, а по просьбе Дорошенка бусурманским именем начали деньги делать, чтоб этими деньгами, будто серебряными, а не медными, всяких людей к бусурманской мысли приклонять; Чигирин и другие изменничьи города надобно вконец разорить, потому что, пока они будут стоять целы, Украйне не будет покоя; боярин и гетман, по христианскому обычаю, ради царя и веры православной велел построить церковь Сорока мучеников под Конотопом, на месте побоища: бьет челом, чтоб государь помог на церковное строение из казны и на колокола дал две пушки; да будет царскому величеству ведомо о бесчинии некоторых духовных лиц: людям обоего пола беззаконно жить и разводиться позволяют; пожаловал бы великий государь митрополита на митрополию Киевскую, который бы всякое бесчиние уничтожал: духовенство двоедушествует, а как от патриарха московского на митрополию Киевскую прислан будет митрополит, то все шатости на Украйне прекратятся. Жена покойного Богдана Хмельницкого приехала в Киев с изменничьей стороны, с нею дочь Гришки Гуляницкого, и живут в Печерском монастыре; во всех государевых городах воеводы позволили мужикам вино курить и продавать сколько кто сможет: это дело нестаточное, от него вырастают бунты, лесам умаленье и хлебам убавка; велел бы великий государь воеводам заказ учинить, чтоб, кроме козаков, мужикам не курить вина". Наконец посланные объявили о винах нежинского полковника Матвея Гвинтовки: будучи в Москве, он не хотел приложить руки к статьям; по возвращении из Москвы съехались к гетману полковники и объявили о неправой службе Гвинтовки; в прошлом году под Чигирином показал явную измену, и когда гетман стал ему за это выговаривать, то Гвинтовка отвечал: "Нигде не ведется, чтоб свой на своего воевал". Да он же научал гетмана собрать раду и положить булаву. Теперь, объявили послы, Гвинтовка сидит в Гадяче за караулом, а на его место выбрали со всею старшиною Артема Мартинова. С ответами на все эти статьи и с объявлением о заключении Андрусовского перемирия отправился в Малороссию стольник Телепнев. За службу и остерегательство насчет хана великий государь жаловал гетмана, милостиво похвалял; ратные люди в малороссийские города присланы будут вскоре; о митрополите в Киев царский указ будет впредь: с Гвинтовкою указал государь учинить по войсковым правам чего доведется. Боярин и гетман после торжественного молебствия о всемирной радости, о замирении с поляками объявил Телепневу, что турский султан сам хочет идти войною на поляков под Каменец, который хотят сдать ему армяне. Потом гетман стал просить, чтоб государь указал ему быть в другом городе, а в Гадяче быть ему не у чего - место пустое; по-прежнему Иван Мартынович предостерегал насчет Запорожья: "Козаки идут толпами в Запороги; надобно в Койдак и Кременчуг как-нибудь ввести ратных людей, чтоб в Запорожье хлеба не пропускать; а когда в Запорожье будет козаков многолюдство, то ждать от них шатости". От боярина и гетмана Телепнев отправился в Киев к боярину и воеводе Шереметеву, от которого услыхал жалобы на козаков: "Мещанам от козаков чинятся налоги большие, и мещане бредут врознь; а в Киеве ратные люди от голоду бредут врознь; конных и пеших людей всего в Киеве 3177 человек". Скоро пришли новые вести от Брюховецкого о Запорожье вместе с доносом на епископа Мефодия. "Скорее, как можно скорее прислать ко мне ратных людей, чтобы народ на этой стороне Днепра в отчаяние не приходил, - писал боярин и гетман. - Запорожских козаков всякими гостинцами обсылаю, на доброе дело всячески уговариваю, только бы мне в этом деле двоедушные духовные особы не были препоною и запорожцам на всякое зло поджогою, как, например, преосвященный епископ мстиславский: с его поджоги невинная кровь христианская разливается; теперь, когда этого епископа здесь, на Украйне, нет, то многим кажется, что другой свет стал; пусть епископ живет в Москве или где будет угодно государю, только бы не в городах, близких к Запорожью; и переяславские бунты не легко бы укротились, если бы прошлого года епископ не уехал в Москву. Епископ уговорил епарального судью Петра Забелу послать сына своего в Запорожье, зачем? Сам Забела состарился, а в Запорожье не бывал; сыновья его и подавно, были только у польского короля и привилегии себе повыправили; а теперь умыслил сына в Запорожье слать, людьми мутить и запорожцев на зло уговаривать. Бью челом великому государю, чтобы не велел видаться на Москве с епископом козакам, которые от меня приезжают, особенно запорожцам: он их научает на всякое зло. Некоторые из них мне сказывали, что епископ тайно призывал к себе голодных запорожцев и жаловался, будто по моей милости ему казны с дворца не доходит". Опасения Брюховецкого насчет Запорожья сбылись, не помогли его гостинцы! В апреле месяце переправился за Днепр стольник Ладыженский, ехавший в Крым вместе с ханскими гонцами. На дороге пристало к ним человек полтораста запорожцев, которые зимовали в малороссийских городах, ночевали вместе две ночи спокойно, но на третий день напали на татар и перерезали их, имение пограбили и скрылись. Приехавши в Запорожье, Ладыженский обратился к кошевому Рогу с требованием, чтобы велел сыскать злодеев, а его, стольника, проводить до первого крымского городка. "Воры учинили это злое дело без нашего ведома, - отвечал кошевой, - в Сечу к нам не объявились, и сыскать их негде". Чрез несколько дней собралась рада, после которой козаки захватили у Ладыженского все бумаги и казну, пересмотрели и спрятали в Сечи, а Ладыженскому объявили, что его не отпустят, потому что к ним нет грамот ни от государя, ни от гетмана. Как скоро узнали об этом в Москве, то в Гадяч к Брюховецкому поскакал хорошо знакомый с Малороссиею стольник Кикин. "Вам бы, - говорил он боярину и гетману, - службу свою и раденье показать, послать в Запороги верных и досужих людей, чтобы кошевой и все войско про то про все разыскали наскоро, воров казнили смертию по стародавным войсковым правам, пограбленное отдали сполна и стольника Ладыженского отпустили". Но Ладыженский был уже отпущен. 12 мая зашумела новая рада в Запорожье: скинули с атаманства Ждана Рога, выбрали на его место Астапа Васютенка и начали толковать об отпуске Ладыженского; решили отпустить. Тут старый атаман Рог повел речь, что надобно сыскать тех козаков, которые побили татар. "Чего сыскивать? - закричали ему из круга. - Сам ты про то ведаешь, татарская рухлядь теперь у тебя в курене". Побежали к Рогу в курень и принесли вещи на улику. "Это мне принесли в подарок козаки, - отвечал Рог, - а того не сказали, где взяли". Тем дело и кончилось в Сечи. Сам кошевой Астап Васютенко с 40 козаками отправился провожать Ладыженского вниз по Днепру; но едва отъехали они от Сечи версты с две, как нагнали их козаки в судах и велели пристать к берегу. Москвичи повиновались; козаки раздели несчастных донага, поставили их на берегу, окружили с пищалями и велели бежать в Днепр, но только что те побежали, как вслед за ними раздался залп из пищалей; смертельно раненный Ладыженский пошел ко дну; других пули не догнали, и они были уже близко другого берега, но убийцы пустились за ними в лодках, захватили и перебили. Объявивши таким запорожским способом войну Москве, козаки начали толковать, чтобы быть в соединенье с Дорошенком и выгонять московских ратных людей из малороссийских городов, не давать московскому царю никаких поборов с отцов своих и родичей. Запорожцы хвалились, что полтавский полковник на их стороне, и действительно, стоявший в Полтаве воевода князь Михайла Волконский дал знать государю, что между полтавцами шатость большая: "От полтавского полковника козакам и мещанам, которые тебе, великому государю, хотят верно служить, заказ крепкий, с большим пристрастием, чтобы ко мне никто не ходил и с твоими русскими людьми никто не водился, а кто станет водиться, тех хотят побивать до смерти; мещанам, которые выбраны к таможенному сбору в целовальники, полковник грозит большим боем, чтобы с проезжих людей на тебя, государя, возовых пошлин не брали". Гетману Брюховецкому дал знать об убийстве Ладыженского сам кошевой Васютенко. "Грустна нам нынешняя весна, - писал Астап, - никто о целости народа нашего не заботится; за грехи наши и тот, кто прежде нам хлеб давал, теперь камень дать замыслил. Не знаю, кто бы был благодарен за камень, потому что он на пищу не потребен. Царское величество тешит нас листами бумажными, как детей яблоками. Пишет нам, чтоб мы верно служили, а сам, заключивши мир с королем польским, тотчас с тем же и к хану отзывается, обещая за его дружбу нам всего умалить, что, как видим, уже и начал. За что бедных людей, войною разоренных, так стесняют? Не один лице свое кровавыми слезами омывает. Не хочет государь нас, птенцов своих, под крылами держать: так милосердие божие избавит от такого ига горького, которое прежде было сахарно. Человек, желая устроить ниву для потомства, прежде терние из нее вымечет - так и предки наши, не жалея здоровья, терние из отчины своей выметывали, чтобы нам вольность уродила, которую считаем самою дорогою вещию, ибо и рыбам, и птицам, и зверям, и всякому созданию она мила. Река великая много иных речек преодолеет: так и всемогущего бога помощь все замыслы земных монархов превозможет. Не довелось не только делать, но и мыслить о том, чтоб нашу отчину к последнему разорению привести, на которое смотря и самый злой зверь, если бы имел человеческий разум, мог сжалиться. Знаю, что и стольник (Ладыженский) без ведома нашего смерть принял за то, что в городах великие обиды от них люди терпят. Однако, оставя все это, желаем с вашим вельможеством по-прежнему жить в любви. Изволь царскому величеству донести, чтоб запретил своим ратным людям чинить в городах всякие вымыслы, пусть живут по-прежнему, а если не перестанут, то чтобы больший огонь не встал, потому что, доколе живы, будем остерегать, чтобы наши права и вольности не умалились. В этом они напрасно головы свои ломают: им этого не удастся, как слепому в цель попасть; пусть монархи о том подумают, что человек начинает, а бог совершает". Для разведания об убийстве Ладыженского Брюховецкий отправил есаула Федора Донца. 26 мая, в Троицын день, Донец приехал в Сечь; собралась рада, прочли лист гетманский и начали толковать. Запорожцы, которые вышли с восточной стороны Днепра, также и те, которые хотя и с западной стороны, но жили долго в Запорожье, накинулись на тех козаков, которые недавно пришли с Дорошенковой стороны: "Это от вас такое зло учинилось; а как вас не было, так у нас, в Запорогах, такого зла не бывало". Началась брань, кошевой подошел к Донцу и сказал ему: "Уходи-ка лучше к себе в курень, а то, неровен час, убьют". Козаки с западной стороны показывали бумаги, взятые у Ладыженского, и кричали: "Вот смотрите, что написано: московский государь с королем польским, с царем турским и с ханом крымским помирился, а для чего помирился? Разумеется, для того чтоб Запорожье снести. Вот почему мы Ладыженского и потопили!" Покричали и разошлись, не решивши ничего. Старые козаки ворчали между собою в куренях: "Не знаем, что с этими своевольниками и делать; видишь, сколько их нашло! Нас и старших не слушают!" Кошевой, старшины и старые козаки рассказали Донцу, что пущий бунтовщик Страх, который Ладыженского потопил, был у них пойман и прикован к пушке, но, подпоив караульщика и прибив его мало не до смерти, сломил с цепи замок и ушел. Он скрылся в крымском городе Исламе; но татары, признав в нем убийцу своих, повесили его. Донец возвратился к Брюховецкому с грамотою от кошевого, в которой тот писал, что запорожцы сами рады бы были казнить преступников, совершивших такое злое дело, но их до сих пор в коше нет. Но при этом Васютенко давал знать гетману, что убийцы татарских гонцов могут быть извинены. "Собственные слова гонца, - писал он, - возбудили жалость и жестокий гнев в козаках: меня, говорил татарин, царское величество отпустил к хану с тем, чтобы вас, запорожских козаков, искоренить, ваше жилище разорить; уже вас больше щадить не будут". Кошевой не счел за нужное объяснить, кто же слышал эти слова крымского гонца, если убийцы его не явились в Сечь? Васютенко, выдавая эти слова за непреложно верные, распространялся по-прежнему в жалобах на московского государя, в жалобах, что на них с трех сторон сети закидывают. В заключение кошевой просил, чтобы царь простил запорожцев за убийство татар и Ладыженского, обещая за это стоять мужественно против всякого неприятеля. И вот Брюховецкий действительно говорит Кикину, что государь должен простить запорожцев за это двойное убийство и грабеж казны: иначе кошевое войско, отобравшись от государевой руки, соединится с крымским ханом и с заднепровским гетманом Дорошенком "А я, - продолжал Брюховецкий, - буду стараться, чтобы по времени, не вскоре злодеев и заводчиков истребить". Донец рассказывал, что кошевой прямо ему говорил: "Если государь нас простит, то мы ради ему вперед служить; если же будет гневаться, то у нас положено, сложась с Дорошенком и татарами, пойдем воевать в государевы украинские города". Но прежде всего нужно было разузнать, не поступают ли московские воеводы в самом деле дурно с козаками? Ряд жалоб подан был на полтавского воеводу, князя Волконского, за то, что он некоторых козаков поместил в число мещан и берет с них денежные и медовые оброки. Тот же Кикин отправился из Гадяча в Полтаву по этому делу, сравнил имена челобитчиков со сказкой Волконского и с переписными мещанскими книгами и нашел, что многие люди прозвищами не сошлись. Тогда он обратился к полтавскому полковнику Григорью Витязенку, чтобы тот выслал к нему всех челобитчиков на лице к допросу для подлинного розыска. "Выслать их к допросу нельзя, - отвечал Витязенко, - теперь пора рабочая, пашня и сенокос, козаки работы не кинут и не поедут; а иных многих козаков и в домах нет, живут на Запорожье. А что козаки прозвищами не сходятся, так это потому: у нас на Украйне обычай такой, называются люди разными прозвищами, у одного человека прозвища три и четыре: по отцу и по тестю, по теще, по женам прозываются; вот почему одни и те же люди у воеводы в мужицком списке писаны прозвищами, а у нас, в полковом козацком списке, другими. Как были присыланы в Полтаву из Москвы переписчики, и они писали многих козаков в мужики заочно, а козаки в то время были все со мною в походе под Кременчугом, а иные на Запорожье. Сам переписчик жил в Полтаве, а по уезду посылал писать подьячих, подьячие эти и писали козаков в мужики заочно и не расспрося подлинно, кто козак и кто мужик? А мужики им нарочно называли козаков мужиками для своей легкости, чтобы и козаки с ними заодно всякие поборы давали и подводы выставляли". Кикин стал осведомляться, справедливо ли было донесение воеводы на полковника; он обратился с вопросом об этом к протопопу Луке, и тот сказал: "Полковник с воеводою живет недружно, козакам и мещанам многим к князю Волконскому ходить заказывал; только ты, пожалуйста, меня не выдавай, чтоб мне от полковника гнева и гоненья не было". Вечером пришел к Кикину полковой судья Клим Чернушенко, разговорились, и от судьи пошли те же речи, что и от протопопа; но Чернушенко был разговорчивее, начал рассказывать про свое житье-бытье, что они терпят от полковника: "Нас, козаков, полковник Витязенко многим зневажает и бьет напрасно, а жена его жен наших напрасно же бьет и бесчестит; и кто козак или мужик упадет хоть в малую вину, и полковник его имение все, лошадей и скот берет на себя. Со всего Полтавского полка согнал мельников и заставил их на себя работать, а мужики из сел возили ему на дворовое строение лес, и устроил он себе дом такой, что у самого гетмана такого дома и строения нет; а город наш Полтава весь опал и огнил, и о том у полковника раденья нет; станем мы ему об этом говорить - не слушает! Мы уже хотим бить челом великому государю и гетману, чтобы Витязенку у нас полковником не быть. А приводят его на всякие злые дела жена его да писарь Ильяш Туранской; мы ему, писарю, не верим, потому что он с того боку Днепра; чтобы от него не было измены? Он сделал другую печать полковую и держал у себя тайно, без полковничья ведома". После этого Кикин начал разыскивать по селам насчет правильности в сборе податей. Оказалось, что в списках между мужиками были написаны и козаки, но козаки давные, которые козаковали во времена Хмельницкого и после тянули с мещанами заодно, когда же пришлось платить подати, то они и вспомнили о своем старом козачестве. Но кроме этого оказались действительные злоупотребления со стороны москалей: переписчики ездили по селам пьяные и брали деньги - по шагу и по два шага с человека: назначенный для сбора податей рейтарский прапорщик Должиков сам не сбирал, присылал своих денщиков, которые сверх государева оброка брали еще себе по чеху с человека. Кикин учинил управу, за что Брюховецкий со всеми полтавскими козаками благодарил государя. Чиня управу по козацким челобитным, чтобы отнять предлог к восстанию, в Москве сочли за нужное отправить увещательную царскую грамоту ко всем полкам Войска Запорожского. "Московские ратные люди, - говорилось в грамоте, - живут с вами в городах малороссийских не для того, чтобы наблюдать за вашею верностию, но для вашей защиты, на страх врагам вашим. Мы надеялись, что перемирие с польским королем будет принято у вас с особенною радостию, потому что вами началась война и прилагались христианские крови к вашей обороне; но вместо всенародной христианской радости объявилось в ваших городах нечаемое противление и страшная кровь. Где слыхано посланников побивать? У вас бесстрашные люди, на свою кровь наступив и забыв суд божий, такое преступное и нехристианское дело учинили и злую славу на весь свет пустили. Мы от вас как от верных подданных ожидали розыскания и отлучения преступных людей от правдивых христиан; но ныне с удивлением слышим, что у вас вопреки присяге и уставленным статьям смятение во всем поспольстве начинается, хотите раду чинить без нашего указу, а с какою мыслию - не знаем! Удержитесь от такого злого начинания! Огонь огнем не обычай людям тушить; пламень заливать надобно мирною водою, которую милосердый бог приумножил, сердечные сосуды и черпала подал в христианские руки наши: почерпая от этих спасительных струй, крововидный пламень военного огня заливать, и зноем оскорбления иссохшие людские сердца прохлаждать, и мирно напоять должно. У вас некоторые легкомысленные люди в злой путь гетману Дорошенку хотят последовать, а надобно было и самого Дорошенка напоминать единою купелью христианства; ей попекитесь о сем богоугодном деле!" О богоугодном деле хотел попечься киево-печерский архимандрит Иннокентий Гизель: по обязанности иерейской Гизель умолял Дорошенка не мыслить о подданстве бусурманам, которые истребление христиан по закону своему во спасение себе вменяют; уговаривал покориться православному государю московскому. Московское правительство, с своей стороны, пеклось также о богоугодном деле: выпустили из плена брата Дорошенкова, Григория, за что гетман Петр в ноябре прислал царю благодарственную грамоту: "Проповедовал милость, хвалил незлобие, исповедовал неизреченное благодеяние, кланялся до лица земли со всяким смирением, обещал всякое радение, обещал не допускать никакого озлобления государевым людям". Киевской воевода Шереметев послал сказать ему, чтобы он доказал благодарность свою на деле, отстал от татар, обратился к христианству и служил обоим великим государям - московскому и польскому. "За милость великого государя я желаю голову свою сложить, - отвечал Дорошенко, - только от татар отстать и под государевою рукою быть вскоре нельзя: будет у меня с королем на сейме договор в силу постановления с гетманом Яном Собеским, который обещал отдать мне Белую Церковь, но она до сих пор мне не отдана, и если Белой Церкви после сейма мне не отдадут, то я буду доступать ее сам". Боярский посланец требовал у Дорошенка, чтобы он не пускал татар за Днепр, на государевы малороссийские города. "О татарских замыслах я ничего не знаю, - отвечал Дорошенко, - а если татары и придут, то у них, и у меня, и у всего Войска Запорожского есть неприятель поближе государевых городов: служил я с козаками королю польскому много лет, и головы свои за него складывали, а выслужили то, что поляки церкви божии обратили в унию; король даст нам на всякие вольности привилегии и универсалы, а потом пришлет поляков и немцев, и те всякие вольности у нас отнимают и православных христиан, не только простых козаков, но и полковников, старшин бьют, мучат, берут с нас всякие поборы и во многих городах церкви божии обругали и пожгли, а иные обратили на костелы, чего всякому православному христианину терпеть невозможно, и мы за православную веру и за правды свои стоять будем. Я христианского кровопролития не желаю, а если я пошлю татар на государевы города, то пусть тогда разольется моя кровь; если бы я служил государю столько же, сколько королю, то получил бы от царского величества милость; я под рукою великого государя быть давно желал, только меня прежде не призывали; а от татар мне вскоре отлучиться нельзя, потому что, прежде чем придут государевы полки на защиту, татары нас разорят. Татары мне беспрестанно говорили, чтобы идти разорять государевы малороссийские города, но я их удержал, боярину Шереметеву об осторожности против татар писал и впредь писать буду; быть под рукою великого государя желаю, боярства и ничего от него не хочу, хочу только государевой милости, чтобы козаки оставались при своих правах и вольностях. По Андрусовскому договору Киев надобно полякам отдать; но я со всем войском головы свои положим, а Киева полякам не отдадим". Посланец виделся и с митрополитом Иосифом Тукальским, и с монахом Гедеоном (Юрием) Хмельницким, говорил им, чтоб они отводили Дорошенка от татар. Оба обещали. Все, Петр Дорошенко с братом Григорием, Тукальский и Хмельницкий, говорили посланному по секрету, что будут давать знать боярину Шереметеву о всяких тайных вестях непременно, за то что боярин оказывает к ним большую любовь, посланцам их честь великую воздает, поит, кормит и подарками великими гетмана и посланцев его дарит. Шереметев не жалел подарков, чтобы только задобрить опасного Дорошенка, от которого теперь зависело спокойствие Восточной Украйны, именем которого волновались запорожцы. В Москве Ордин-Нащокин зорко следил за Чигирином; он отправил в Переяславль стряпчего Тяпкина для свидания с Григорием Дорошенком, для склонения гетмана Петра отстать от татар и быть под рукою великого государя, ибо соединение с Польшею для него более уже невозможно. Тяпкин сообщал Нащокину, что Тукальский уговаривает Дорошенка поддаться московскому государю, думая чрез это добиться митрополии Киевской, а епископ Мефодий рад бы и не слыхать о Тукальском, не только видеть его, точно так как Брюховецкий не хочет слышать о Дорошенке, боясь лишиться чести своей. Мещане и козаки, особенно черный народ по обеим сторонам Днепра, очень любят и почитают Тукальского и Дорошенка. "Да будет известно, - писал Тяпкин Нащокину, - что печерский архимандрит с Тукальским великую любовь между собой и в народе силу имеют. Хорошо было бы обвеселить архимандрита милостивою государевою грамотою и твоим боярским писанием, которого он безмерно желает, также бы отписать и к прочим игумнам и братии киевских монастырей, потому что чрез них может всякое дело состояться, согласное и развратное. В Переяславле нет верного и доброго человека ни из каких чинов, все бунтовщики и лазутчики великие, ни в одном слове верить никому нельзя. Одно средство повернуть их на истинный путь - послать тысячи три ратных людей: тогда испугаются и будут верны; а которые теперь ратные люди в Переяславле немногие, те все наги, босы, голодны и бегут от бедности розно. Хуже всего для меня то, что не могу верного человека приобрести из здешних, последнее бы отдал, да лихи лгать, божатся, присягают и лгут". Но лгалось не в одном Переяславле, лгалось сильно в Чигирине, хотя здесь не было никакой нужды лгать по независимости положения. 1 января 1668 года Петр Дорошенко написал Тяпкину резкое письмо, что не может поддаться царю; причины к отказу можно было бы найти, но Дорошенко наполнил письмо лжами и клеветами, Богдан Хмельницкий, по словам Дорошенка, отдал Москве не только Белую Русь, но и всю Литву с Волынью; во Львов (!) и в Люблин царских ратных людей ввел и многою казною учредил. Какая же благодарность! Послов гетманских московские комиссары в Вильне до переговоров не допустили! Выговского гетманом учредили и между тем подвигли на него Пушкаря, Безпалого, Барабаша, Силку! В Андрусовском договоре оба монарха усоветовали смирять, т. е. искоренять, козаков. Дорошенко решился даже упрекнуть московское правительство за возвращение Польше Белоруссии, вследствие чего здесь опять началось гонение католиков на церкви православные. Дерзость Дорошенка перешла наконец пределы, перешла в смешное, в шутовство: он спрашивает у Тяпкина: "На каком основании вы без нас решили одни города оставить, другие отдать, тогда как вы их приобрели не своею силою, но божиею помощию и нашим мужеством?" И в то же самое время Дорошенко и брат его Григорий в сношениях с Тяпкиным беспрестанно повторяли, что они - подданные короля; но, провозглашая себя королевскими подданными, по какому праву выговаривали они московскому правительству за уступки земель в королевскую сторону? Этого мало: зная очень хорошо, что всем известно отступничество их от короля к султану, они решались утверждать, что настоящий союз их с ханом основывается на Гадячском договоре Выговского с Польшею, по которому козаки должны были находиться под властию королевскою и в союзе с татарами! Но когда нужно было похвастаться, показать свое значение, то все позабывалось, и начинали твердить, что Андрусовским перемирием Москва обязана им, козакам, ибо они с татарами напали на поляков и заставили последних спешить миром с Москвою. Такую страшную порчу произвели политические смуты, шатость в этих несчастных людях, заставили потерять уважение к самим себе, к своим словам! Козаки никак не могли переварить Андрусовского перемирия не потому, что благодаря им же Москва должна была заключить его на условии кто чем владеет и отказаться от западного берега Днепра; но потому, что мир между двумя государствами, из которых каждое имело много причин негодовать на козаков, был опасен для последних; козаки подозревали соглашение обоих государств против себя, но не довольствовались высказываньем одних подозрений, а прямо уже утверждали, что соглашение действительно существует. Они отводили душу тем, что стращали Москву непродолжительностью мира. "Договор с польской стороны не будет исполнен, - говорил Григорий Дорошенко Тяпкину, - князья Вишневецкие, иные сенаторы и шляхта, которые имели в Малороссии города, местечки и села, теперь этих маетностей всех отбыли, а королю наградить их нечем, и оттого Польша должна будет нарушить мирный договор". Григорий Дорошенко не отставал от брата в вымышлении вин московского правительства относительно козаков. "Великий государь, - говорил он, - дал козакам право на гетманство и на всякие уряды выбирать своих природных козаков; а теперь у великого государя выбран в гетманы не природный украинский козак, также и полковники многие иноземцы, волохи и неприродные козаки, и Войско Запорожское от того в великом непостоянстве пребывает, а заднепровский гетман и старшие все природные козачьи дети. Да и от того многие бунты: по указу великого государя ныне гетмана учинят, грамоту, булаву и хоругвь вручат, а после другого гетмана втайне выберут, грамоту, булаву и хоругвь ему вручат, и вот эти гетманы - Выговский, Пушкаренко, Барабаш, Силка, Безпалый, Искра, желая каждый удержать данную себе честь, междоусобие в Войске Запорожском учинили. От неприродных гетманов и полковников прямые воры свободны, а верные слуги царские - Самко-гетман, Васюта Золотаренко, Аника черниговский - горькою смертию казнены". Дерзость, упреки сменялись робостию, просьбами. Пронесся слух, что царь приедет в Киев на богомолье, и вот Григорий Дорошенко обратился с просьбою к Тяпкину: "Когда царское величество, даст бог, будет в Киеве с великими силами, тогда опасаемся накрепко и весь народ сильно ужасается, чтобы, надеясь на силы царского величества, поляки на нас не пошли войною; милости просим у великого государя, чтоб не позволил своему войску помогать полякам. Народы наши сильно боятся прихода царского величества в Киев, не верят, что молиться идет. А когда поляки одни на нас будут наступать и мы поднимем против них татар, то царское величество на нас не гневался бы и ратей своих на нас не посылал". Наконец Григорий Дорошенко объявил Тяпкину тайную статью: "Под высокодержавною рукою царского величества быть хотим, только бы у нас в городах и местечках воевод, ратных людей и всяких начальников московских не было, вольности наши козацкие и права были бы не нарушены и гетманом бы на обеих сторон Днепра быть Петру Дорошенку, поборов и всяких податей с мещан и со всяких тяглых людей никаких не брать; а гетману Брюховецкому по милости великого государя можно прожить и без гетманства, потому что пожалован самою высокою честью и многими милостями". Но, выговаривая себе у Москвы гетманство на обеих сторонах Днепра, Дорошенко вместе с Тукальским хлопотал об этом другим путем, поднимая восстание против Москвы и на восточном берегу, обманом побуждая к восстанию и самого Брюховецкого. Мы видели, что те же самые опасения, какие высказывались в Чигирине относительно союза обоих государств против козаков, высказывались и в Запорожье, и мы видели, что запорожцы и все вообще козаки поведением своим спешили заставить московское правительство действительно смотреть враждебно на козачество. Легко понять, какое впечатление должно было произвести в Москве известие об убийстве крымских гонцов и потом об убийстве Ладыженского и о волнениях в целой Украйне, а Брюховецкий писал, чтобы великий государь простил запорожцев, иначе будет плохо! Понятно, что после этого в Москве не могли встречать козацких посланцев с улыбающимся лицом и распростертыми объятиями. Так, присланный гетманом бунчужный пробыл в Москве только три дня, государевых очей не видал, отпущен ни с чем и, возвратясь, рассказывал, будто Ордин-Нащокин, отпуская его, сказал: "Пора уже вас к богу отпущать!" Афанасий Лаврентьевич, как человек порядка, любитель крепкой власти, действительно был не охотник до козаков, и козакам он был особенно неприятен и страшен, как виновник Андрусовского перемирия, сближения Москвы с Польшею, виновник того, что ненавистной шляхте, лишенной козаками земель в Украйне, государь пожаловал миллион в вознаграждение; козакам представлялось, что Нащокин докончит свое дело, и вот между ними понесся слух, что Нащокин идет в Малороссию с большим войском - и какого добра ждать козакам от Нащокина? Но все эти опасения, слухи и волнения между козаками не могли бы иметь важных последствий на восточном берегу Днепра, если бы в челе движения против Москвы не стал сам боярин и гетман, царского престола нижайшая подножка. Что же заставило боярина превратиться вдруг в козака, прямо выразить свое сочувствие Стеньке Разину? Враг Брюховецкого, епископ Мефодий, находился в Москве в 1666 и начале 1667 года по Никоновому делу. Поведение Мефодия в Киеве по вопросу о митрополите и ожесточенная вражда его к гетману, столь противная спокойствию Малороссии и государственным в ней интересам, не могли не ослабить того расположения, каким прежде пользовался епископ в Москве. Хотя опыт и должен был научить здесь не верить всем доносам, приходившим из Малороссии, однако постоянные и сильные обвинения боярина и гетмана также не могли остаться без действия. Мефодий увидал перемену, чести ему прежней не было, попросил он однажды соболей - соболей не дали и при отпуске в Малороссию строго наказали: не продолжать смуты, помириться с гетманом. В сильном раздражении выехал преосвященный из Москвы, направляя путь в Гадяч, столицу гетманскую. Здесь уже знали о выезде Мефодия из Москвы; страшно стало боярину и гетману; и вот станица знатных козаков помчалась из Гадяча в Смелую, маетность Киево-Печерского монастыря, где жил в это время сам отец архимандрит Иннокентий Гизель: козаки везли приглашение архимандриту приехать в Гадяч, боярину и гетману очень нужно с ним видеться. Гизель испугался, жил он с гетманом в больших неладах; но делать нечего, не поедет, так козаки неволею повезут, поехал. "За что это вы на меня сердитесь и в Печерской святой великой лавре за меня бога не молите?" - встретил Брюховецкий Гизеля. "Зла тебе мы никакого не хотим, - отвечал тот, - а неласку твою видим: многократно мы писали к тебе с великим прошением слезным, что козаки лавру нашу Печерскую разоряют, в маетностях подданных бьют, коней и волов и всякий товар и хлеб грабят, меня и братью мою, иноков, людей честных бесчестят, бьют; ты учинил немилосердие, писание и слезное наше прошение презрел, и за такую к святой обители неласку твою мы за тебя бога не молили". "Правда, - сказал Брюховецкий, - козаки наделали много зла святой обители; я им верил, а теперь верить не стану. Слышу, что едет из столицы епископ Мефодий; до сих пор было у нас тихо, а как приедет, то не будет ли нам лиха? Поговори-ка ему, отец архимандрит, чтобы он со мною помирился, зло укротил и жил в совете, чтобы во всем Малороссийском краю люди жили в покое и великому государю нашему чистыми сердцами работали". Боярин и гетман напрасно беспокоился: Мефодий сам явился к нему с словом примирения, все старое было забыто, кроме старой дружбы, бывшей до 1665 года; и в знак новой дружбы дочь епископа сосватана была за племянника гетманского. Но гетман и епископ подружились и породнились не для того, чтобы чистыми сердцами работать царскому величеству: Мефодий передал свату все свое неудовольствие, все свое раздражение против неблагодарной Москвы, передал ему свои наблюдения, свои страхи, что Москва готовит недоброе для Малороссии. Но одними тайными разговорами с гетманом Мефодий не удовольствовался. Из Гадяча поехал он в свой родной город Нежин и здесь в своем доме при гостях бранил вельмож и архиереев московских, в черном свете выставлял нравы тамошних людей, клялся, что никогда ноги его не будет в Москве. Те же речи начал он говорить у протопопа в присутствии воеводы царского Ивана Ржевского, так что воевода счел приличным для себя уйти, не дождавшись обеда Мефодий не скрывал причину своего неудовольствия на Москву: бесчестили его там, соболей и корму, сколько хотел, не давали. Но Мефодий, говоря о своей обиде, не забывал внушать, что обида готовится и всей Малороссии "Ордин-Нащокин, - говорил он, - идет из Москвы со многими ратными людьми в Киев и во все малороссийские города, чтобы все их высечь и выжечь и разорить без остатку". Речи эти дошли до Тяпкина в Переяславль, тот нарочно прискакал в Нежин, чтобы спросить у Мефодия, от кого это он слышал? Епископ сказал от кого: "Московские торговые люди, которые ездят с товарами в Литву и Польшу и потом приезжают в Малороссию, сказывают мещанам, что боярин Афанасий Лаврентьевич со многими ратными людьми идет в Малую Россию для отдачи Киева; а к гетману и ко мне в грамотах великого государя о Киеве и о малороссийских городах не объявлено, и мы с гетманом об этом очень скорбим и смущаемся". Мефодий дал знать и в Москву о слухах, что Киев и все украйные города уступлены ляхам, писал, что он объявляет об этом, видя во всем народе смятение и помня к себе великого государя милость. Шереметев, узнавши в Киеве о речах Мефодия, отправил к нему немедленно голову московских стрельцов Лопатина сказать, что все слухи, беспокоящие малороссиян, вздорные. "Великий государь, - говорил Лопатин, - учинил мир с королем для того, чтобы в его государской стародавной дедичной отчине, в граде Киеве и во всех малороссийских городах, всякий человек в православии доброхотно жил в добром покое и веселии. Ныне великий государь хочет идти в Киев, поклониться его святыне, свою отчину, город Киев, осмотреть, малороссийские города и верного Войска Запорожского ратных людей и всех жителей своим пришествием увеселить и вовеки непоколебимых в вере и подданстве учинить; а боярина своего Афанасья Лаврентьевича Ордина-Нащокина изволил в малороссийские города послать наперед себя, как издавна государский чин належит: перед государским походом посылаются бояре и думные люди для заготовления запасов и для объявления всем о походе царском. А что бунчужный написал о словах боярина Ордина-Нащокина, и то дело нестаточное: боярин Афанасий Лаврентьевич человек умный, государских великих дел положено на нем множество, и таких слов не только что бунчужному вслух говорить, и тайно мыслить не будет; такие слова вместил какой-нибудь враг креста господня, сатанин угодник, ненавистник рода христианского. Тебе бы, епископу, слыша, что плутишка бунчужный такие слова вместил, разговаривать, что ничего такого быть не могло". Но эти увещания не действовали. Мефодий писал Брюховецкому: "Ради бога, не оплошайся. Как вижу, дело идет не о ремешке, а о целой коже нашей. Чаять того, что честной Нащокин к тому привел и приводит, чтобы вас с нами, взяв за шею, выдать ляхам. Почему знать, не на том ли и присягнули друг другу: много знаков, что об нас торгуются. Лучше бы нас не манили, чем так с нами коварно поступать! В великом остерегательстве живи, а запорожцев всячески ласкай; сколько их вышло, ими укрепляйся, да и города порубежные людьми своими досмотри, чтобы Москва больше не засела. Мой такой совет, потому что утопающий и за бритву хватается: не послать ли тебе пана Дворецкого для какого-нибудь воинского дела к царскому величеству? Чтобы он сошелся с Нащокиным, выведал что-нибудь от него и дал тебе знать; у него и своя беда: оболган Шереметом и сильно жалуется на свое бесчестие. Недобрый знак, что Шеремет самых бездельных ляхов любовно принимает и их потчивает, а козаков, хотя бы какие честные люди, за лядских собак не почитает и похваляется на них, да и с Дорошенком ссылается! Бог весть, то все не нам ли назло? Надобно тебе очень осторожну быть и к Нащокину не выезжать, хотя бы и манил тебя. Мне своя отчизна мила: сохрани бог, как возьмут нас за шею и отдадут ляхам или в Москву поведут. Лучше смерть, нежели зол живот. Будь осторожен, чтобы и тебя, как покойного Барабаша, в казенную телегу замкнув, вместо подарка ляхам не отослали!" Брюховецкий не ограничился одною осторожностию: он прямо изменил, прямо поднял восстание против царя. Но неужели Мефодий так умел передать свое раздражение, свои опасения Брюховецкому, что тот по одним внушениям епископа решился сделать это? Нет сомнения, что Мефодий своими внушениями приготовил гетмана к измене, но окончательно Брюховецкий решился на нее по другим, более сильным побуждениям. Мы видели, какие замыслы питались на западном берегу Днепра, в Чигирине: Дорошенко хотел быть гетманом обеих сторон Днепра, Тукальский - митрополитом киевским и всей Малороссии. Тукальский был не прочь достигнуть своей цели и с помощию Москвы, и Дорошенко готов был называться гетманом царского величества, но старый соумышленник Выговского не хотел быть гетманом на условиях Брюховецкого, а других условий теперь трудно было получить от Москвы. И вот Дорошенко и Тукальский находят средство оторвать восточный берег Днепра от Москвы с помощию самого Брюховецкого. Тукальский завел переписку с последним, стал его обнадеживать, что Дорошенко уступит ему свою булаву и таким образом будет он, Брюховецкий, гетманом обеих сторон Днепра, но прежде всего он должен выжить из Украйны воевод московских, отложиться от царя и отдаться под покровительство султана. Сам Дорошенко писал, что царь прислал к нему Тяпкина с призывом на гетманство восточной стороны Днепра. Брюховецкий не преодолел искушения, тем более что внушения Мефодия уже сделали свое дело: Брюховецкий, потакая Москве, возбудил против себя ненависть в козачестве, но какого добра ждать от Москвы? Об этом знает епископ Мефодий, об этом знает бунчужный; надобно выйти из тяжелого положения между двумя огнями, между ненавистию козацкою и замыслами московскими - и средство готово: поднявшись против Москвы, против воевод царских, Брюховецкий приобретал расположение козаков, Дорошенко откажется от гетманства, и Иван Мартынович засядет в столице Богдана Хмельницкого. И вот гетман шлет за полковниками, зовет их на тайную раду; в Гадяч съехались: нежинский полковник Артема Мартынов, возведенный на место сверженного Брюховецким Гвинтовки, черниговский Иван Самойлович (будущий гетман), полтавский Костя Кублицкий, переяславский Дмитрий Райча, миргородский Грицко Апостоленко, прилуцкий Лазарь Горленко, киевский Василий Дворецкий. Была рада о том, какими мерами дело начать, как выживать Москву из малороссийских городов? Сначала полковники слушали Брюховецкого подозрительно, думали, что он этими словами искушает их; Брюховецкий заметил это и поцеловал крест, и полковники ему поцеловали. Уже в конце 1667 года между козаками пущена была весть, что Брюховецкий больше не нижайшая подножка царского престола, и волнения начались. В Батуринском и Батманском уездах козаки Переяславского полка начали разорять крестьян, бить их, мучить, править деньги и всякие поборы, вследствие чего уездные люди перестали давать деньги и хлеб в казну царскую. В январе 1668 года в Миргороде многие мещане записались в козаки и отказались платить подати в казну; приехал челядник Брюховецкого и запретил мельникам давать в казну хлеб. В Соснице нечего было взять с мещан и крестьян, которые от козацкого разоренья или разбрелись, или сами записались в козаки. То же самое произошло в Козелецком уезде. В Прилуках в большом городе стояла на площади вестовая пушка: полковой есаул велел пушку взять и поставить в проезжих воротах, и когда воевода прислал солдат взять пушку в верхний городок, то есаул бил солдат и пушки не дал. "Мы и из верхнего городка все пушки вывезем!" - кричал он. По его же наущению все мещане и поселяне перестали платить подати, и сборщикам нельзя стало появляться в уездах: им грозили смертию; козаки грабили мещан-откупщиков, резали им бороды и прямо говорили мещанам: "Будьте с нами, а не будете, то вам, воеводе и русским людям, жить всего до Масляницы". В Нежине откупщики были не из мещан, и тем сильнее сердились на них последние; но здешние мещане, довольные воеводою Ржевским, действовали законным путем, послали челобитчиков в Москву, чтоб государь хотя на один год льготою их пожаловал для уплаты долгов. "На арендовый откуп даны были грамоты самому городу, а теперь стрелец отпускает из наддачи, чиня великую обиду оплаканному месту; утвержденные грамотами доходы на ратушу: весчее, померное, с продажи лошадей, дегтярная торговля, табак и мельницы Авдеевские - все эти доходы стрелец Спицын с великою налогою выдирает. По жалованной грамоте, в случае большой неправды в суде, указано не звать магистрата к боярину и воеводе, но звать в Москву; а теперь киевский приказ все это разорил". Но кто был виноват при тогдашней новости, неопределенности отношений? Челобитчики указали любопытный случай: в гостях у троицкого попа Ильи нежинский мещанин Петрушка Сасимов учинил досадительство неведомо какое райце Гавриле Тимофееву; райца начал ему говорить: "Изневажил ты жену мою, а теперь и меня изневажаешь, буду на тебя права просить!" А Петрушка, показав ему кукиши, сказал: "Вот вам на ваше право!" Тут был бурмистр Яков Жданов; обиделся он таким поруганием праву и пошел донести об этом в съезжей избе воеводе. Воевода отдал Петрушку на суд в ратушу; но Петрушка отправил жену в Киев к боярину Шереметеву с челобитьем, и тот велел взять в Киев бурмистра и райцу; сидели они в приказе в оковах больше двух недель, да за порукою выжили в Киеве 12 недель, суда и очной ставки ни с кем не было а взяли за правежом в съезжей избе 220 рублей неведомо за что. Из Москвы была послана немедленно грамота в Киев, чтобы Шереметев разъяснил дело да чтобы не велел брать в Киев из Нежина ратушных людей по челобитьям. Нежинцы били также челом, чтобы государь велел еще оставить у них воеводу Ржевского, потому что он человек добрый, живет с ними, бога боясь, никаких бед, разоренья и воровства не допускает. И в то же время били челом на черниговского архиепископа Лазаря Барановича, что великую им горесть учинил, отнял два села. В конце января Шереметеву в Киев дали знать, что в Чигирине была рада, сошлись - Дорошенко, митрополит Тукальский, Гедеон Хмельницкий, полковники, вся старшина, послы крымские, монах, присланный от Мефодия, и посол от Брюховецкого. Дорошенко не вытерпел и начал говорить последнему: "Брюховецкий человеченко худой и не породный козак, для чего бремя такое великое на себя взял и честь себе, которой недостоин, принял? И козаков отдал русским людям со всеми поборами, чего от века не бывало". "Брюховецкий это сделал поневоле, - отвечал посланный, - взят он был со всею старшиною в Москву". Дорошенко притворился удовлетворенным этим ответом и со всею старшиною утвердил: по обе стороны Днепра жителям быть в соединении, жить особо и давать дань турскому султану и крымскому хану, как дает волошский князь; турки и татары будут защищать козаков и вместе с ними ходить на московские украйны. Послышался голос монаха Хмельницкого: "Я все отцовские скарбы откопаю и татарам плату дам, лишь бы только не быть под рукою московского царя и короля польского; хочу я монашеское платье сложить и быть мирским человеком". На той же раде положили: в малороссийских городах царских воевод и ратных людей побить. Были на раде и послы от Запорожья, они присягнули за свою братью быть под властью Дорошенка. Татары уже стояли под Черным лесом: Дорошенко хотел часть их отправить с братом на Польшу, а с другою частию идти сам на московские украйны. Когда в Москве из отписок Шереметева узнали о волнениях в Малороссии, то к Брюховецкому в начале февраля пошла царская грамота: "Козаки не дают денег и хлеба на раздачу нашим служилым людям: воеводы писали к тебе об этом, а ты не веришь и от своевольства козаков не удерживаешь, в своих волях бесстрашно чернь пишут в козаки, а наших ратных людей голодом и всякою теснотою морят, чтобы и остальные от нужды разошлись. Гонцы наши малороссийскими городами с великою нуждою проезжают, в подводах им отказывают, во всем чинятся непослушны и бесстрашны. Смотреть за козаками ваша гетманская обязанность, также полковников и всей старшины, которые многою нашею милостию пожалованы, а преступления их все забыты. Ты в письме своем называешься верного Войска гетман, и неотлучно житье твое с козаками, а в противных делах не сдерживаешь: и та верность не против обещания, надобно держать ее на деле, а не на языке; которые устами чтут, а сердца их отстоят далече, таким судит бог. Знатно по таким козацким своевольным делам явное отступление не только от подданства нашего, но и от веры христианской: отступив от бога жива и от обороны христианской, предаются бусурманам в вечное проклятство. Думают, что Киев будет уступлен в польскую сторону, и за то прежде времени под злое бусурманское иго поддаются, а не рассудят, что до того времени души христианские спаслись бы от крови и от плену бусурманского: верным христианам годится ли такое злое убийство брать на свои души? Для обнадежения христианских людей и для приведения к истине злых послан к вам с надежным объявлением дворянин Желябужский, который прочтет вам и полковникам договорные посольские статьи с королем польским; вы бы, согласившись с епископом Мефодием, с полковниками и старшиною, съехались в одно место, говорили и малодушных утверждали духом кротости, а об отдаче Киева никакого бы смутного помышления христианские народы не имели: даст бог, дойдет впредь миром христианским к успокоению безо всякого оскорбления. В войну, многие убытки приняв, Украйны мы не отступились! А если малодушные волнуются за то, чтоб нашим воеводам хлебных и денежных сборов не ведать, хотят взять эти сборы на себя, то пусть будет явное челобитье от всех малороссийских жителей к нам, мы его примем милостиво и рассудим, как народу легче и богу угоднее. Мы указали сбирать поборы с черни полковникам с бурмистрами и войтами по их обычаям, без всякого оскорбления, и давать служилым людям на корм и платье, а воеводам сборщиков от себя не посылать. А которых посыльных своих с письмами станешь к нам впредь посылать, то выбирай разумных и верных людей, а не таких, что твой бунчужный, который вместо нашей государской милости ненавистные дурные речи в народ внес". 6 февраля написана была эта грамота, а 8-го боярин и гетман уже начал свое дело в Гадяче. В этот день воевода Огарев и полковники московского войска, по обычаю, пришли к гетману на двор челом ударить Брюховецкий был дома, но не сказался; вышел из хором карлик Лучка и сказал: "Гетман пошел молиться в церковь под гору". Огарев послал денщика к церкви проведать про гетмана; посланный никого там не нашел, и Огарев отправился к обедне, а полковники по домам. В половину обедни Брюховецкий присылает за полковником Яганом Гульцом и говорит ему: "Пришли ко мне из Запорог кошевой атаман да полковник Соха с козаками, говорят: не любо нам, что царские воеводы в малороссийских городах и чинят многие налоги и обиды; я к царскому величеству об этом писал, но ответа не бывало; так вы, полковники, из городов выходите". "Пошли за воеводою и за моими товарищами", - сказал на это немец. Брюховецкий стал бранить воеводу: "Если вы из города не пойдете, то козаки вас побьют всех!" - кричал он. Немец испугался и сказал: "А если мы пойдем из города, то ты не вели нас бить". Брюховецкий перекрестил лицо и сказал: "От козаков задоров не будет, только вы выходите смирно". Гульц отправился к воеводе и объявил ему о своем разговоре с гетманом. Воевода пошел к Брюховецкому: тот сначала долго не выходил, наконец вышел и стал говорить, чтоб выбирались вон из города. Огарев объявил своим ратным людям, что надобно выходить, потому что против козаков стоять не с кем, всего московских людей с 200 человек, и крепости никакой в городе нет. Русские люди собрались и пошли, подходят к воротам - заперты, стоят у них козаки; Гульца с начальными людьми выпустили, но стрельцов, солдат и воеводу остановили; Иван Бугай бросился на Огарева, козаки - на ратных людей. Воевода с немногими людьми пробился было за город, но козаки догнали его, догнали и Гульца с товарищами, те отбивались, сколько было сил, но козаки одолели; 70 человек стрельцов и 50 солдат пало под ножами убийц, человек 30 стрельцов успели уйти из города, но перемерзли по дороге, 130 начальных и лучших служилых людей было захвачено козаками в плен, воевода Огарев ранен в голову и положен лечиться к протопопу, лекарем был цирюльник; не пощадили и жену воеводы: в поругании водили ее простоволосую по городу и, отрезав одну грудь, отдали в богадельню. Покончив с Москвою у себя в Гадяче, Брюховецкий разослал листы по всем другим городам с увещанием последовать его примеру: "Не с нашего единого, но с общего всей старшины совета учинилось, что мы от руки и приязни московской отлучились по важным причинам. Послы московские с польскими комиссарами присягою утвердились с обеих сторон разорять Украйну, отчизну нашу милую, истребив в ней всех жителей, больших и малых; для этого Москва дала ляхам на наем чужеземного войска четырнадцать миллионов денег. О таком злом намерении неприятельском и ляцком узнали мы чрез духа свят. Спасаясь от погибели, мы возобновили союз с своею братьею. Мы не хотели выгонять саблею Москву из городов украинских, хотели в целости проводить до рубежа: но москали сами закрытую в себе злость объявили, не пошли мирно дозволенною им дорогою, но начали было войну; тогда народ встал и сделал над ними то, что они готовили нам: мало их ушло живых! Прошу вас именем целого Войска Запорожского, пожелайте и вы целости отчизне своей, Украйне, промыслите над своими домашними неприятелями, т. е. москалями, очищайте от них свои города: не бойтесь ничего, потому что с братьею нашею той стороны желанное нам учинилось согласие, если нужно будет, не замедлят вам помочь, также и орда в готовности, хотя не в большой силе, на той стороне". Пошла из Гадяча грамота и на Дон: "Обман ляцкий и злоба развращенная правоверных бояр едва меня и все Войско Запорожское в густо связанные сети не уловили. Жалуюсь на них перед вами, братьями моими, и перед всем главным рыцарским войском, подавая вам к рассуждению сию вещь: праведно ли Москва сотворила, что с древними главными врагами православного христианства, ляхами, побратався, постановили православных христиан, на Украйне живущих, всякого возраста и малых отрочат мечом выгубить, слобожан, захватив, как скот, в Сибирь загнать, славное Запорожье и Дон разорить и вконец истребить, чтобы на тех местах, где православные христиане от кровавых трудов питаются, стали дикие поля, зверям обиталища, да чтобы здесь можно было селить иноземцев из оскуделой Польши. Бояре московские, помогая разоренным ляхам, дали им четырнадцать миллионов денег и вечную дружбу присягою утвердили не для чего иного, думаю, как для того только, чтоб выбиться из-под царской руки, чтобы могли как в Польше, ляцким обычаем, и городами владеть, потому что в Польше сенаторы все королями и одного господином иметь не хотят; поэтому всех невинных людей и начальника, богом данного, к нищете и хлопотам приводят, а наконец, и сами к пагубе приходят. Мы великому государю добровольно и без всякого насилия поддались потому только, что он царь православный: а московские царики, бояре безбожные, усоветовали присвоить себе нас в вечную кабалу и неволю; но всемогущая божия десница, уповаю, освободит нас. Подаю вам к рассуждению: Москва, взявши перемирье с ляхами, жидов и других иноверцев-пленных, которые покрестились и поженились на Москве, отпускала в Польшу, а те, как только вышли из Москвы, крест святой бросили и стали держать веру своим древним поганым обычаем: праведно ли это? А нашу братью, православных христиан, никак освободить не хотят, но еще в большую кабалу и беду ведут. Жестокостию своею превосходят они все поганые народы, о чем свидетельствует самое поганское их дело: верховнейшего пастыря своего, святейшего отца патриарха, свергли, не желая быть послушными его заповеди; он их учил иметь милость и любовь к ближним, а они его за это заточили; святейший отец наставлял их, чтобы не присовокуплялись к латинской ереси, но теперь они приняли унию и ересь латинскую, ксендзам в церквах служить позволили, Москва уже не русским, но латинским письмом писать начала; города, которые козаки, саблею взявши, Москве отдали, ляхам возвращены, и в них началось уже гонение на православных. Вы, братья моя милая, привыкли при славе, победе и вольности пребывать: порадейте, господа, о золотой вольности, при которой все богатства бог подает, и не прельщайтесь обманчивым московским жалованьем. Остерегаю вас: как только нас усмирят, станут промышлять об искоренении Дона и Запорожья. Их злое намерение уже объявилось: в недавнее время под Киевом в городах Броворах, Гоголеве и других всех жителей вырубили, не пощадив и малых деток. Прошу вторично и остерегаю: не прельщайтесь их несчастною казною, но будьте в братском единомыслии с господином Стенькою, как мы находимся в неразрывном союзе с заднепровскою братьею нашею". Дон не тронулся на призыв Брюховецкого, ибо, к счастию для Москвы, силы голутьбы с господином Стенькою были отвлечены на восток; но козачество Малороссийской Украйны поднялось против государевых ратных людей. Еще 25 января черниговский полковник Иван Самойлович (будущий гетман) с козаками и мещанами осадил в малом городе царского воеводу Андрея Толстого, покопав кругом шанцы. 1 февраля к Толстому явился священник с предложением от Самойловича выйти из города, потому что гетман Брюховецкий со всею Украйною отложился от государя, присягнул хану крымскому и Дорошенку. В ответ Толстой сделал вылазку, зажег большой город, побил много осаждающих и взял знамя. 16 февраля воеводе подали грамоту от самого гетмана. Боярин и гетман царского величества писал приятелю своему Толстому, что все верное Войско Запорожское и весь мир украинский умыслили изо всех городов выпроводить государевых ратных людей, потому что они жителям великие кривды и несносные обиды починили; Брюховецкий предлагал также приятелю своему выйти из Чернигова, оставивши наряд, по примеру воевод - гадяцкого (!), полтавского и миргородского. Толстой не принял приятельского предложения. Воеводы: сосницкий Лихачев, прилуцкий Загряжский, батуринский Клокачев, глуховский Кологривов были взяты козаками. В Стародубе погиб воевода князь Игнатий Волконский, когда город был взят козацкими полковниками - Сохою и Бороною. В Новгороде-Северском сидел воевода Исай Квашнин; несколько раз присылали к нему козаки с предложением выйти из города. "Умру, а города не отдам", - отвечал воевода. 29 февраля на рассвете явились к нему три сотника с тем же предложением; Квашнин велел убить посланных; рассвирепевшие козаки полезли на приступ и взяли город, но воевода, прежде чем сам был сражен пулею из мушкета, отправил на тот свет более десяти козаков; рассказывали, что Квашнин хотел убить свою жену, ударил ее саблею по уху и по плечу, но удар не был смертельный: судьба жены воеводской в Гадяче объясняет поступок Квашнина. К Переяславлю и Нежину козаки делали по два приступа, но понапрасну. К Остру приступил полковник Василий Дворецкий, но не мог взять города благодаря помощи, присланной из Киева Шереметевым. Но положение самого Шереметева было незавидное. Донося, что в Остре, Переяславле, Нежине и Чернигове ратные люди храбро отбиваются от козаков, Шереметев писал государю: "Только в городах скудость большая хлебными запасами, беда, если засидятся долго! Изменники везде поставили заставы крепкие, в Киев и из Киева мещан для покупки хлебной никуда не пропускают, и если возьмут Остер, то Киеву еще больше тесноты будет. В Киеве в казне денег нет ничего, и хлебных запасов скудость великая, на март месяц мы роздали хлеба ратным людям в половину меньше прежнего, апрель кой-как прокормили с большою нуждою, а потом, если лошадей станут есть, то больше как на два месяца не хватит. Дорошенко дожидается татар и сейчас с ними нагрянет под Киев, а у нас ратных людей мало, да и те наги, голодны и скудны вконец, многие дня по три и по четыре не едят, а Христовым именем никто не даст". В это время в Варшаве находился московский посланник Акинфов. Узнав о малороссийских событиях, он потребовал у сенаторов, чтобы согласно с условиями король высылал свое войско на бунтовщиков на помощь войскам царским. "Обманы их козачьи нам уже знакомы, - отвечали сенаторы, - и теперь писал Дорошенко к гетману Собескому, чтобы войск коронных король посылать не велел, а он, Дорошенко, сделает так, что обе стороны Днепра будут за королем. Но это явный обман: будто королевскому величеству радеет, а сам турку уже давно поддался; также и той стороны козаков бунтует, чтобы и их поддать турку. Поэтому надобно хана теперь как-нибудь приласкать, чтоб он к ним не пристал. Король послал универсалы к гетманам коронному и литовскому, чтобы собирали войска и ссылались с царскими воеводами". Литовский гетман Пац говорил присланному к нему подьячему Полкову: "Надобно обоим великим государям, совокупя войска, высечь и выжечь всех изменников-черкас, чтобы места их были пусты, потому что они обоим государям присяги никогда не додерживают, да и вперед от них никогда доброго не чаять; а что они султану турецкому поддались, то султану ежегодно защищать их за дальностию трудно, а царскому и королевскому величеству их, собак, сгубить можно". Сам Ян-Казимир писал царю, что он велел гетману коронному вести свои войска для соединения с войсками царскими, и просил, чтобы часть русских полков переправилась на западную сторону Днепра, ибо надобно опасаться волохов. Все ограничилось одними обещаниями со стороны Польши; надобно было управляться своими силами. В апреле царские воеводы князь Константин Щербатый и Иван Лихарев поразили козаков под Почепом, в июне под Новгородом-Северским и на возвратном пути к Трубчевскому разорили много сел и деревень, верст по двадцати около дороги. Князь Григорий Григорьевич Ромодановский облег своими войсками города Котельву и Опошню. Что же Брюховецкий? Ему было не до Ромодановского. Полковники восточной стороны не любили его и прежде, а теперь еще более возненавидели, потому что он окружил себя запорожскою чернью и дал ей волю: запорожцы что хотели по городам, то и творили. Полковники призывали Дорошенка; тот вместе с Тукальским послал сказать Брюховецкому, чтоб привез свою булаву к нему и поклонился, а себе взял бы Гадяч с пригородами по смерть. Рассвирепел обманутый Брюховецкий, сейчас же порвал все сношения с Чигирином, начал хватать дорошенковых козаков и отправил посланцев в Константинополь, поддаваясь султану. 2 апреля приехали в Адрианополь, где жил тогда султан Магомет, полковник Григорий Гамалея, писарь Лавринко, обозный Безпалый и били челом, чтоб гетману Брюховецкому и всем черкасам быть под султановою рукою в вечном подданстве, только бы с черкас никаких поборов не брать, да указал бы султан оберегать их от царя московского и от короля польского. В Гадяч явилась толпа татар под начальством Челибея для принятия присяги. Брюховецкий должен был дать гостям 7000 золотых червонных, а Челибею подарил рыдван с конями и коврами да двух девок русских. Вместе с татарами выступил Брюховецкий из Гадяча против государевых ратных людей и остановился под Диканькою, сжидаясь с полками своими, как вдруг пришла весть о приближении Дорошенка. Кручина взяла Ивана Мартыновича: он стал просить татар, чтобы велели Дорошенку удалиться на свою сторону. Но татары не вступились в дело и спокойно дожидались, чем оно кончится. Сперва явились к Брюховецкому десять сотников с прежним предложением от Дорошенка - отдать добровольно булаву, знамя, бунчук и наряд. Брюховецкий прибил сотников, сковал и отослал в Гадяч; но на другой день показались полки Дорошенковы, и, как скоро козаки обеих сторон соединились, раздался крик между старшиною и чернью: "Мы за гетманство биться не будем! Брюховецкий нам доброго ничего не сделал, только войну и кровопролитие начал!" И тотчас побежали грабить возы восточного гетмана. Дорошенко послал сотника Дрозденка схватить Брюховецкого и привести к себе. Иван Мартынович сидел в палатке своей, в креслах, когда вошел Дрозденко и взял гетмана под руку; но тут запорожский полковник Иван Чугуй, верный приятель Брюховецкого, безотлучно находившийся при нем с начала его гетманства, ударил Дрозденка мушкетным дулом в бок так, что тот упал на землю. Это, однако, не спасло Брюховецкого: толпы козаков восточной стороны с криками и ругательствами ворвались в шатер, схватили гетмана и потащили его к Дорошенку. "Ты зачем ко мне так жестоко писал и не хотел добровольно булавы отдать?" - спросил его Дорошенко. Брюховецкий не промолвил ни слова. Не добившись никакого ответа, Дорошенко дал знак рукою - и толпа бросилась на несчастного, начали резать на нем платье, бить ослопьем, дулами, чеканами, рогатинами, убили как бешеную собаку и бросили нагого. Чугуй храбро защищал его и тут, но ничего не мог сделать один с немногими товарищами. Дорошенко уверял Чугуя, что вовсе не желал смерти Брюховецкого. Его самого чуть было не постигла та же участь: вечером козаки обеих сторон, подпивши, зашумели, стали кричать, что надобно убить и Дорошенка, тот едва утишил их, выкативши несколько бочек горелки, а ночью со всею старшиною выехал для осторожности на край обоза. Тело Брюховецкого велел он похоронить в Гадяче, в построенной им церкви (июнь 1668 г). Покончив с соперником и провозгласивши себя гетманом обеих сторон Днепра, Дорошенко двинулся к Котельве, которую осаждал боярин князь Григорий Григорьевич Ромодановский. Воевода отступил, Дорошенко его не преследовал и возвратился в Чигирин, взявши имение Брюховецкого и армату войсковую (сто десять пушек), пограбивши всех, на которых ему указали, как на богатых людей. Москва вследствие измены Брюховецкого потеряла 48 городов и местечек, занятых Дорошенком, 144000 рублей денег, 141000 четвертей хлебных запасов, 183 пушки, 254 пищали, 32000 ядер, пожитков воеводских и ратных людей на 74000. На восточной стороне Дорошенко оставил наказным гетманом черниговского полковника Демьяна Игнатовича Многогрешного. Но как скоро гетман покинул восточный берег, то здесь повторилось то же самое явление, какое мы видели после Конотопа и Чуднова: восточная сторона потянула к Москве; князь Ромодановский собрался с значительными силами и начал наступательное движение; наказной северский гетман, как назывался Многогрешный, не имел сил ему противиться, да и под чьим знаменем он стал бы оказывать это сопротивление? Сначала он послал к Дорошенку с просьбою о помощи, но получил ответ: "Пусть сами обороняются!" Ромодановский взял приступом новое место в Чернигове; не надеясь спасти старого места, Многогрешный вступил в переговоры с царским воеводою. 25 октября приехали в Москву нежинский протопоп Симеон Адамович, брат наказного гетмана Василий Многогрешный да бывший нежинский полковник Матвей Гвинтовка. Они объявили, что князь Ромодановский отправил их вместе с сеунщиками, сыном своим князем Андреем, Скуратовым, Толстым из обоза, из-за Белой Вежи; но на дороге напали на них татары и захватили в плен сына Ромодановского с товарищами Малороссиян стали расспрашивать порознь: Гвинтовка сказал, что до измены Брюховецкого сидел у него в Гадяче скован, а на его место был поставлен в полковники Артема Мартынов; когда начали государевых людей побивать, то его, Гвинтовку, перевели в Нежин за караулом; а когда Брюховецкого убили, то его освободили; в то же время в Веприке освободили из заключения Василия Многогрешного, который сидел в тюрьме за то, что жену свою побил и та с побоев умерла. Оба - Гвинтовка и Василий Многогрешный поехали в местечко Седнево к гетману Демьяну Многогрешному и стали ему говорить, чтобы учинился в подданстве у царского величества по-прежнему. Демьян обрадовался этому совету и отпустил их в полк к князю Ромодановскому; в той же думе с ними был и стародубский полковник Петр Рословченко. Когда они приехали к Ромодановскому, то между ним и Демьяном пошли пересылки, и кончилось дело тем, что Демьян и Рословченко в присутствии двоих московских полковников, присланных Ромодановским, поцеловали крест, а потом в городе Девице Демьян имел свидание с Ромодановским Гвинтовка прибавил к своим показаниям: "Слышал я от полковников, Демьяна и Рословченка, и от иных, чтобы у них вперед в войске гетман был данный от царского величества, а не избранный козаками; если государевы ратные люди станут под черкасские города подступать и промысл чинить, то города все станут сдаваться". Рассказавши свои похождения, Гвинтовка и Василий Многогрешный объявили, что Демьян Многогрешный и Рословченко приказывали им накрепко домогаться царской милостивой обнадеживательной грамоты да особо от патриарха московского прощальной грамоты в нарушении крестного целования. Как скоро они возвратятся к Демьяну и Рословченку, то немедленно к царскому величеству придут козацкие послы, чтобы государь изволил быть у них гетману русскому с войском, и стоять ему в Коробове, а козаки будут кормить царское войско всяким довольством. Доходы бы государь указал собирать с полков оптом, а не так, как до сего времени было: у кого и не было, и на тех правили; а они сами между собою обложатся, что с которого полка дать; обо всех этих статьях Демьян и Рословченко уже говорили с князем Ромодановским. В то время как Многогрешный и Гвинтовка рассказывали в Москве такие приятные новости, приходит грамота от черниговского архиепископа Лазаря Барановича, из которой нельзя было заключить о такой безусловной покорности наказного гетмана и о желании видеть над собою русского гетмана, данного царским величеством. Мы видели, что Лазарь был одно время блюстителем Киевской митрополии и был сменен в этом звании Мефодием. Чтобы понять характер политической деятельности Лазаря, надобно припомнить, за какие главные интересы шла борьба в стране. Мы видели, что интерес войска или козачества рознился с интересом городового народонаселения. Старшина козацкая стремилась к тому, чтоб вся власть находилась в ее руках и чтобы над нею было как можно менее надзора со стороны государства: отсюда сильное нежелание видеть царских воевод в городах малороссийских. Иначе смотрело на дело городское народонаселение: ему тяжело приходилось от козаков и полковников их, и потому оно искало защиты у царских воевод и от врагов внешних, и от насилий полковничьих. Духовенство относительно этих двух стремлений не могло сохранить единства взгляда: взгляд архиереев, властей был отличен от взгляда городского белого духовенства. Архиереи сочувствовали стремлению старшины козацкой: для них важно было, чтобы страна удержала как можно более самостоятельности в отношении к Московскому государству, ибо эта самостоятельность условливала их собственное независимое положение. Оставаться в номинальной зависимости от константинопольского патриарха, а не подчиняться патриарху московскому, который не захочет ограничиться одною тенью власти, - вот что было главным желанием малороссийских архиереев; интересы их, следовательно, были тождественны с интересами старшины козацкой. Напротив, городское белое духовенство, по самому положению своему тесно связанное с горожанами, разделяло стремления последних, и это не случайность, что протопоп городского собора, лицо тогда очень важное, является в Москве представителем горожан, доносит великому государю о их желании видеть у себя воевод. С таким характером мы видели нежинского протопопа Максима Филимонова; теперь с таким же характером является другой протопоп, Симеон Адамович. Но архиерей черниговский Лазарь Баранович и прежде являлся в глазах московского правительства человеком, холодным к его интересам, и теперь, принимая на себя роль посредника, примирителя, он хлопочет, однако, о том, чтобы требования старшины козацкой относительно вывода воевод были исполнены. Лазарь умолял царя простить преступных козаков: "Аще есть род строптив и преогорчевая, но ему же со усердием похощет работати, не щадя живота работает. Ляхи под Хотином и на различных бранех силою их преславная соделаша; род сицев иже свободы хощет, воинствует не нуждою, но по воли; ляхи к каковой тщете приидоша, егда их Войско Запорожское остави? Ныне видят и различными образы их утверждают, но большее усердие их к вашему царскому пресветлому величеству, но от одних воевод, с ратными людьми в городех будучих, скорбят, и весь мир, сущим воеводам в городах украиных, одне в Литву, а иные в Польшу итить готовы, подущение всегдашнее от варвар имеют; свободою убо, ею же Христос нас свободи, помазаниче божий, пресветлый царю, их свободи, да стоят на свободе их укрепи, да истинно тебе поработают и от варвар отлучатся всяко! На знамение обращения своего Демко Игнатович, гетман северский, плененных отпущает. Яко жена кровоточивая, егда коснуся края риз Христовых, ста ток крови ея: сице егда Войско Запорожское со смирением припадает и касается края риз вашего пресветлого царского величества чаю яко станет ток крови". Баранович переслал в Москву письмо к себе Многогрешного, где высказаны были условия, на которых козаки могли снова подчиниться царю. "Посоветовав с полками сей стороны Днепра, при каких вольностях хотим быть, ведомо чиню, - пишет Многогрешный, - когда великий государь нас, своих подданных, захочет при прежних вольностях покойного славные памяти Богдана Хмельницкого, в Переяславле утвержденных, сохранить и нынешних ратных людей своих из городов наших всех - Переяславля, Нежина, Чернигова - вывесть, тогда изволь, ваше преосвященство, написать царскому величеству: буде нac по милости своей примет, вольности наши сохранит и, что учинилось за подущеньем Брюховецкого, простит (а то учинилось от насилия воевод и отнятия вольности Войска Запорожского), то я готов с полками сей стороны Днепра царскому величеству поклониться и силы наши туда обратить, куда будет указ царский. Если же царское величество нашею службою возгнушается, то мы при вольностях наших умирать готовы: если воеводы останутся, то хотя один на другом помереть, а их не хотим". В ответ на все эти грамоты к Барановичу и Многогрешному отправлены были в ноябре грамоты из Москвы: государь объявлял прощение козакам и удостоверял их в своей милости: никаких условий или более определенных обещаний не было. Но в то время как Лазарь Баранович принял на себя посредничество между козаками и великим государем, что делал другой архиерей, бывший до сих пор на первом плане, Мефодий, блюститель митрополии Киевской? Он так же обманулся в своих расчетах, как и сват его, Брюховецкий, гибель которого неминуемо влекла за собою и беду Мефодию: ибо если Дорошенко не мог терпеть подле себя Брюховецкого, то Иосиф Тукальский не мог терпеть Мефодия. Сперва держали его за караулом в разных местах на восточном берегу, потом перевезли за Днепр и посадили в Чигиринском монастыре. Сюда прислал к нему Тукальский отобрать архиерейскую мантию. "Недостоин ты быть в епископах, потому что принял рукоположение от московского митрополита", - велел сказать ему Иосиф. Из Чигирина перевезли его в Уманьский монастырь, но здесь он напоил караульных монахов и ушел в Киев. По приезде в этот город первым его делом было обвинить перед боярином Шереметевым киевских архимандритов и игуменов в сношениях с Дорошенком, Тукальским и Брюховецким: архимандрит печерский Иннокентий Гизель отвечал на допрос, что Брюховецкий присылал за ним для того, чтобы он помирил его с Мефодием, приезда которого гетман опасался: оправдывая себя, Гизель рассказал, как Мефодий в Нежине бесчестил вельмож и архиереев московских: на обвинение в сношениях с Дорошенком Гизель отвечал, что действительно писал к чигиринскому гетману, просил запретить козакам грабить маетности Печерского монастыря, о том же писал и к Тукальскому. Николопустынский игумен Алексей Тур оперся на то в своем ответе, что Мефодьевы обвинения голословные, ничем подтвердить их нельзя; игумены - михайловский Феодосий Сафонович, кирилловский Мелетий Дзик, Братского монастыря Варлаам Ясинский, Выдубицкого Феодосий Углицкий, Межигорского Иван Станиславский - подали сказки, что они сносились с Чигирином с ведома боярина Шереметева, все в один голос объявили, что, пока Мефодий был в Москве, все было тихо, а как он приехал в Малороссию и породнился с Брюховецким, то и начались бунты. С теми же речами приходили к Шереметеву и мещане киевские; Дорошенко также прислал обвинительную грамоту на Мефодия, прислал письмо, которое тот писал к Брюховецкому, восстановляя его против Москвы. Положение Мефодия было незавидное: он совсем растерялся, не знал что делать, к кому обратиться? У Шереметева подслуживался доносом на своих; а к Феодосию Сафоновичу писал, что он поссорился с Шереметевым из-за общей пользы, для целости отчизны, церкви божией и вольности народной. Шереметев признал за лучшее отправить Мефодия в Москву, а то, пожалуй, он и в Киеве какие-нибудь бунты заведет. Голова московских стрельцов Иван Мещеринов повез Мефодия Днепром до Лоева, отсюда сухим путем в Старый Быхов. В этом городе пришел к нему комендант Юдицкий и спрашивал, на какие места он поедет и кого это он с собою везет? Когда Мещеринов объявил ему, что везет Мефодия, то Юдицкий начал: "Служа обоим великим государям, не могу тебя не остеречь: на Могилев не езди, там мужики своевольные, взбунтуются и епископа у тебя отобьют, они такие же своевольцы, как и запорожские козаки; за день до твоего приезда пригнали сюда два монаха, сказали, что из Киева, из Печерского монастыря, и в тот же час погнали в Могилев, а там, я знаю подлинно, они мужиков взбунтовали; ступай лучше на Чаусы да на Смоленск". Мещеринов послушался и поехал на Чаусы. В этом городе Мефодий начал бранить сотника. "Бог до вас добр, - говорил он, - что вы на Могилев не поехали: увидали бы, что бы там над вами сделалось!" В Москве на все обвинения епископ отвечал одно, что он об измене Ивашки Брюховецкого не ведал до тех пор, как государевы люди были побиты в Гадяче. Его оставили в московском Новоспасском монастыре под стражею; здесь он и умер. Дорого поплатились сваты - Брюховецкий и Мефодий - за смуты; недолго торжествовал и главный ее виновник - Дорошенко. Татары не мешали ему разделаться с Брюховецким; но скоро пришла к нему страшная весть - татары поставили в Запорожье другого гетмана. Был в Запорогах писарь, Петр Суховей или Суховеенко, молодой человек 23 лет, досужий и ученый, посылан был в Крым для договоров и так там успел всем понравиться, что писали оттуда в Запорожье: "Вы бы и впредь присылали к нам таких же досужих людей, а прежде вы таких умных людей к нам не присылывали". Этого-то досужего и умного человека татары провозгласили гетманом козацким. Дорошенко скрежетал зубами. "Еще я, - говорил он, - не зарекаюсь своею саблею обернуть Крым вверх ногами, как дед мой Дорошенко четырьмя тысячами Крым ни во что обернул!" Суховеенко писал в Чигирин, что он гетман ханова величества и чтоб Дорошенко не смел писаться запорожским гетманом. На грамоте была ханская печать - лук и две стрелы, а не старая гетманская запорожская - человек с мушкетом. "Я иду на сокрушение этого лука и стрел", - велел сказать Дорошенко Шереметеву. Он надеялся на разделение Запорожья: из 6000 тамошних козаков половина была за Суховеенка, а другая половина за Дорошенко. Шестеро знатных запорожцев приехали в Чигирин, привезли письмо к Дорошенку от его приверженцев. "Выходи, - писали они, - в поле, на черную раду, а мы Суховеенка и неволею выведем в поле и убьем, ханские стрелы мушкетами своими поломаем". Дорошенко отпустил запорожцев с честию, дал им по шубе, сафьянные сапоги, шапки, послал с ними в Запорожье козакам подарки, хлебные запасы, овощи. Но были и другие вести из Запорожья, что если соберется черная рада, то Дорошенку несдобровать. Плохо пришлось чигиринскому гетману между Польшею, Москвою и татарами, и вот он со всеми пересылается, на все стороны манит, лжет, обманывает. Сносится с татарами, покупает у хана Суховеенко; но хан дорого просит: дай ему Серка за Суховеенка! Сносится Дорошенко и с Шереметевым, с Ромодановским, уверяет в преданности своей великому государю. Рассказывали, что много раз сзывал он полковников и толковал - не поддаться ли Москве, не отправить ли за этим послов к царю? Но полковники приговорили оставаться в подданстве у султана, потому что московский царь велит старшин всех казнить, точно так же и король, если ему поддаться, будет им мстить. Малороссия разрывалась. Суховеенко стоял с Ордою на Липовой Долине, недалеко от Путивля; уже неслись слухи, что он обусурманился и называется татарским именем Шамай; козаки полков Полтавского, Миргородского и Лубенского присоединились к нему: но прилуцкий полковник держался Дорошенка и, впустив к себе сотню татар, всех их перебил. Григорий Дорошенко, назначенный братом в наказные гетманы, стоял с войском в Козельце. Он писал в Киев Шереметеву, что хочет служить великому государю; но когда Шереметев прислал взять с него присягу, то он отвечал посланному: "Я писал не о том, что великому государю служить и присягу давать, а писал, что пришел с полками в Козелец не для войны, чтобы не тревожились и задоров военных со мною не делали. А присягу мне давать из какой неволи? Я теперь по своей воле плаваю, что орел сизый. Война у нас стала за козацкие вольности; по неволе нас в подданство привесть трудно; мы за свои вольности до последнего человека помрем; если же великий государь укажет из малороссийских городов воевод и ратных людей вывесть, то мы великому государю в послушании быть рады: Войско Запорожское государству Московскому и Польскому каменная стена". То же самое продолжал повторять и северский наказный гетман Демьян Многогрешный. "Нынешняя война с великим государем, - писал он Лазарю Барановичу, - возникла по благословению его милости, отца Мефодия Филимоновича, епископа мстиславского, и его послушника, протопопа нежинского. Слышу, что князь Ромодановский отпустил этого протопопа с братом моим Васильем и с Гвинтовкою к великому государю: отпустил он его на последнюю гибель нашей бедной Малороссии и всему миру; да туда же, в Москву, поехал и отец Мефодий! Этот пуще всех будет бунтовать и своими непотребными замыслами царское величество, бояр и весь синклит побуждать и наговаривать. Если великий государь не захочет подтвердить нам вольности, постановленные при Богдане Хмельницком, тогда ради не ради поддадимся поганцу; а на ком будет грех? На епископе Мефодии да на протопопе нежинском. Пошли, ваша святительская милость, к царскому величеству, бей челом, чтобы тем злосеятелям-клеветникам не верил". Баранович прислал эту грамоту в Москву вместе с своею, в которой словами писания умолял государя исполнить просьбу Многогрешного: "Отврати лице твое от грех их, и нечестивии к тебе обратятся; умолен буди на рабы своя, да не от отчаяния сопрягутся к неверному ярму бусурманскому". Но в Москве знали, что требования Многогрешного и Дорошенка - это требования козацкие или, лучше, старшины козацкой, и для отвращения этих требований решили дать голос всей Малороссии, всем составным частям ее народонаселения. Царь отвечал Барановичу: "Пусть Демьян и Войско Запорожское пришлют к нам знатных людей от себя, от духовного и мирского, служилого и мещанского чина и от поселян с просьбою о принятии под нашу государскую руку: тогда о вольностях и правах наш милостивый указ им будет". С тем же требованием отправлена была грамота к Многогрешному и ко всему Запорожскому Войску. Между тем Дорошенко не переставал сноситься с Шереметевым, не переставал твердить, что согласен быть под рукою великого государя, если в Малороссии не будет московских воевод. "Имею о том подивление великое, - отвечал Шереметев, - что гетман Петр Дорофеевич о таких делах приказывает! И какое вам будет от того добро, что воеводам и ратным людям на восточной стороне не быть? В нынешнее шаткое время, при воровстве переяславского полковника Дмитрашки Райча, если бы в Переяславле государевых ратных людей не было, то Переяславль был бы за татарами: они сделали бы из него себе столицу и желание свое исполнили бы, что хотели вас всех выгнать в Крым". "Потому, - продолжал Дорошенко, - надобно московских ратных людей из Малороссии вывесть, что в прошлых годах король польский велел своих ратных людей вывесть из Корсуни, Умани и Чигирина и тем малороссийских людей увеселил; гетман Дорошенко и все Войско Запорожское, видя такую королевскую милость, утешились и по воле его королевского величества учинили". "Да, - отвечал Шереметев, - видели мы, как учинено было но королевской воле: как только польский комендант из Чигирина выступил, то гетман призвал татар, пошел в Польшу и многие города, села и деревни разорил. Того же надобно опасаться и в Малороссии, если государевы ратные люди будут выведены. Нападет неприятель, козаки выйдут против него в поле, а в городах кто останется? Робкие мещане будут сдаваться". Шереметев пересылался и с Многогрешным, также уговаривал его отстать от требований насчет воевод. "Боярин Петр Васильевич, - говорил посланник Шереметева Многогрешному, - никогда не мыслил, чтобы ты, приятель его, был великому государю неверный слуга; беспрестанно вспоминает он твой правдивый ум, дородство, желательное радение и кровопролитие, как ты великому государю служил верно и радетельно и над неприятелями промысл чинил. Вольности ваши и права никогда нарушены не были, а чинил ссоры вор Брюховецкий с подобными себе, с Ваською Дворецким и с архиереем. В городах воеводы все исполняли по вашим договорным статьям, права ваши и вольности ни в чем не нарушены, а если какие неприятности вам и были, так не по воле великого государя, но по челобитьям вора Брюховецкого". Но Многогрешный с товарищами не отставал от своего требования. В январе 1669 года явилось в Москву большое малороссийское посольство: от Лазаря Барановича игумен Максаковского монастыря Иеремия Ширкович, от гетмана Демьяна обозный Петр Забела, есаул Матвей Гвинтовка, судья Иван Домонтов, сотников 6 человек, 2 атамана, судья полковой, подписок войсковой, рядовых козаков 46 человек; представителями городов явились два войта, бурмистр, поселян никого. Послы объявили наказ от гетмана и всего Войска: бить челом о подтверждении вольностей, данных Богдану Хмельницкому: "Войско Запорожское частые расколы чинило оттого, что по смерти Богдана Хмельницкого гетманы, для чести и маетностей, Войску умаляли вольностей. Хотя по статьям Богдановым и должны быть воеводы в Переяславле, Нежине и Чернигове для обороны от неприятелей, однако они вместо обороны пущую нам пагубу нанесли; ратные люди в наших городах кражами частыми, пожарами, смертоубийствами и разными мучительствами людям докучали; сверх того, нашим нравам и обычаям не навыкли; когда кого-нибудь из них на злом деле поймают и воеводам челобитную подадут об управе, то воеводы дело протягивали. Нынешняя война ни от чего другого началась, как от этого. Чтоб изволил великий государь своих людей из наших городов вывести, а в казну оброк мы сами будем давать через своих людей, которых войско выберет, и то не с этого времени, а когда Украйна оправится. Те же воеводы, несмотря на постановленные статьи, в козацкие права и вольности вступались и козаков судили, чего никогда в Войске Запорожском не бывало. А когда Войско Запорожское будет свои вольности иметь, то никогда измены не будет. В немалой смуте гетман и все Войско Запорожское пребывает оттого, что ваше царское величество город царствующий Киев королевскому величеству отдать изволили; а Войско Запорожское за то только и войну с Польшею начало, что поляки церкви божии на костелы обращали, и теперь они на нынешнем сейме постановили церкви православные на костелы обращать, святые мощи в Польшу розно развесть. Все духовенство и Войско Запорожское просит и молит: смилуйся, великий государь наш, помазанник божий, не подавай своей отчины во иго латинское!" Государь объявил им лично, что он "вины их велел им отдать и к прежнему своему милосердию принять изволил: а если б впредь, забыв страх божий и великого государя милость, стали бы к какой измене и к суетным и ссорным словам и письмам приставать и верить, и учинять какую шатость и междоусобие, то великий государь больше терпеть не будет: прося у всемогущего бога милости и пречистые богородицы помощи и взяв святый и животворящий крест и во всех своих милосердых к ним делах свидетельствовавшись всемогущим богом, станет сам своею государскою особою в подданство приводить и своевольных унимать". А между тем в Москву пришла весть, что только старшина козацкая желает вывода воевод московских; в том же январе прислал государю письмо известный нам протопоп нежинский Симеон Адамович, о котором так дурно отзывался Многогрешный. Протопоп знал, что на него донесли царю, обвинили в дружбе и сообщничестве с Мефодием, и потому начинает письмо свое оправданием: "Милости у вас, великого государя, не прошу, только свидетель мне бог и вся Малая Россия, что от измены и невинного христианского кровопролития чиста моя душа пред богом и пред вами, великим государем, и пред всеми людьми. После моих трудов я никак не хотел ехать из Москвы, зная непостоянство своей братии, малороссийских жителей; но ваше царское величество приказали мне ехать в Малую Россию с милостию вашею государскою и грамотами к архиепископу Лазарю Барановичу, гетману Демьяну Игнатовичу и полковнику Рословченку. Гетман северский сначала принял меня любовно, а потом, по совету преосвященного Лазаря, возъярился и с 27 ноября до 10 января мучил меня за караулом, за порукою и за присягою, не отпускал ни в Москву, ни в Киев, ни в Нежин, беспрестанно волочил меня за собою. Стал я писать к полковникам и городам, приводя их под вашу высокодержавную руку, писал и к воеводе нежинскому Ив. Ив. Ржевскому, чтобы он о всяких вестях писал к вам, великому государю, и отписку свою прислал ко мне; и с теми проходцами, которых я посылал в Нежин, воевода прислал отписки к вам, великому государю. Но как только проходцы пришли ко мне из Нежина, гетман велел их перехватать и в тюрьму посадить, а меня из Березны до Сосницы переслать ночью за караулом, отписки все мне же велел читать перед собою под смертною казнью и пожег их; если бы воевода Ржевский хотя мало не на их руку в этих отписках что написал, то гетман хотел меня тотчас расстрелять и запретил мне, под смертною казнию, ни в Москву, ни к воеводам отнюдь не писать. Потом потащил меня с собою в Новгородок Северский; туда съехалась из полков старшина, и, по совету архиепископа Лазаря, учинился Демьян Игнатович совершенным гетманом над тремя полками, точь-в-точь как покойник Самко в Козельце; нежинским полковником сделал Филиппа Уманца Глуховского, а Остапа Золотаренка отставил за то, что он в Нежине вашему царскому величеству присягнул. Там же, в Новгороде, преосвященный архиепископ приговорил гетману держать меня за караулом до тех пор, пока возвратится Забела с товарищами из Москвы, и если ваше царское величество по желанию архиепископа и гетмана позволите своим ратным людям из городов выйти, то оставить меня в живых, если же нет, то меня либо смерти предать, либо татарам отдать. Я стал со слезами просить архиепископа, чтоб не для меня, но для милости вашего царского величества отпустили меня либо в Москву, либо в Нежин. Архиепископ отвечал мне: "Не сделаю этого для земного царя, а только для небесного, и, если б не мое заступление, давно бы тебя гетман смерти предал". А Василий Многогрешный говорит: "Брат мой, гетман, перед тобою не виноват, архиепископ велит держать тебя за крепким караулом, сердясь, что ты желаешь добра царскому величеству и что к тебе милость государская есть". А Василий Многогрешный верен тебе, великому государю, много раз брата своего лаял, что он гордится, людей дерет и тебе, великому государю, не хочет истинно служить; и Гвинтовка добр же. Сам я слышал своими ушами, как архиепископ говорил: "Надобно нам того, чтобы у нас, в Малой России, и нога московская не была; если государь не выведет своих ратных людей из городов, то гетман хотя и сам пропадет, а царство Московское погубит, как огонь - вещь подлежащую спалит и сам погаснет". Воля ваша: если прикажете из Нежина, Переяславля, Чернигова и Остра вывести своих ратных людей, то не думайте, чтоб было добро. Весь народ кричит, плачет: как израильтяне под египетскою, так они под козацкою работою жить не хотят; воздев руки, молят бога, чтоб по-прежнему под вашею государскою державою и властию жить. Говорят все: за светом государем живучи, в десять лет того бы не видали, что теперь в один год, за козаками. Нынешний гетман безмерно побрал на себя во всей северной стране дани великие медовые, из винного котла у мужиков по рублю, а с козака по полтине и с священников (чего и при польской власти не бывало) с котла по полтине: с козаков и с мужиков поровну, от сохи по две гривны с лошади, и с вола по две же гривны, с мельницы по пяти и по шести рублей брал, а кроме того, от колеса по червонному золотому; а на ярмарках, чего никогда не бывало, с малороссиян и великороссиян брал с воза по 10 алтын и по две гривны; если не верите, велите допросить путивльцев, севчан и рылян. Уже об нем не умолкают козаки и мужики, а как вооружатся на него, хочет утекать в цесарскую землю. Ей, ей, ей, государь, от его уст я слышал трижды на тайных со мною разговорах; я его, гетмана, уговаривал и милостию вашею царскою обнадеживал всячески; отнюдь не хочет служить вашему царскому величеству, на вас, помазанника божия, и на царство ваше православное хулы возлагает, стыдно и писать мне. Поверь, государь, священству моему: великий враг, а не доброхот вашему царскому пресветлому величеству. Ныне разорвались на три доли: одни к сему гетману, другие к Дорошенку, третьи к Суховею; отнюдь ничего доброго нет, для чего выводить из городов воевод и ратных людей; еще бы ныне промышлять, доколе посланцы у вашего царского величества на Москве: послать бы из Севска, будто в Киев на перемену, в Глухов приказа три или четыре с воеводою каким умным; а там сами князя Ромодановского просят в Гадяч; а если бы эти два города вашего царского величества ратные люди осели, то козакам бы уже нечего делать! А то их горстка, а затевают небылицу, будто они победу и одоление одержали, таких статей домогаются, каких не было и прежде, когда все Войско было вместе, не рознясь. Козаки умные, которые помнят свое крестное целованье, мещане и вся чернь говорят вслух: если вы, великий государь, изволите вывесть своих ратных людей из малороссийских городов, то они селиться не хотят, хотят бежать врознь: одни в украйные города вашего царского величества, другие за Днепр в королевские города. А которые посланы к вам от гетмана козаки, Забела с товарищами, изволь, государь, их задержать и через них посланцами договор чинить для того: если вы по желанию архиепископа и гетмана не сделаете, то они тотчас к татарам, а татары с калгою до сих пор стоят за Днепром. Забела и Гвинтовка со мною говорили, что они не желают выхода государских людей из городов: вели, государь, их по одному тайным обычаем допросить, как бога боятся, пусть так скажут; учинилось это не их советом, а только архиепископским и гетманским. Да и о том милости у вас, великого государя, прошу: пощади меня, убогого богомольца своего, не вели этого моего письма объявлять: как скоро доведаются, тотчас меня смерти предадут. А людей, государь, бога ради, из малороссийских городов не вели выводить, а лучше и прибавить". |
|
История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытнаго состояния сего края Наложенная на Брюховецкаго клятва. Примирение его с Мефодием. Союз с Дорошенком. Измена. Кровопролитие в Малой России. Поход Российских войск в Украйну. Сношение с Польшею. Осада Котельвы. Вероломство Дорошенки. Убиение Брюховецкаго. Заточение Мефодия. Малодушие и неосновательность Заднепрскаго Гетмана. Разорение Нежина. Царская Грамота. Брюховецкий, по личным неудовольствиям на Полковника Константина Мигалевскаго, отправил его в Москву с Посланцами своими: Каневским Полковником Яковом Лизогубом и Канцеляристом Карпом Мокреевым, в Генваре 1667 года. В то время находились в Госсийской столице два Вселенские Патриарха: Паисий Александрийский и Макарий Антиохийский, приглашенные Государем для изследования дел Патриарха Никона. Мигалевский прибегнул к покровительству сих Святителей, которые не только совершенно оправдали его перед Царем, но еще испросили ему Дворянское достоинство, сорок соболей в награду за несправедливый на него донос; а на Гетмана наложили клятву. Пораженный сим известием Брюховецкий, отправил в Марте (1667 года) в Москву других Посланцов своих: Нежинскаго полковаго Судью Федора Завадскаго и Канцеляриста Касперовича, для испрошения у Святейших Патриархов прощения и разрешения от помянутой клятвы; к Государю же писал следующее: "Известился я, что Святейшие Вселенские Патриархи гнев, вместе с неблагословением, наложили на меня; а какая моя вина, совершенно не знаю и знать не могу. Не щадя здоровья моего за всю фамилию Вашего Царскаго Величества, сражаясь с Бусурманами и с другими неприятелями, не допущая их поработить Малороссиян и храмы Божии привесть в запустение, надеялся чрез то получить душе своей пользу, а не пагубу. Ныне величайшая болезнь снедает сердце и утробу мою. Какая польза человеку, аще мир весь приобрящет, душу же свою отщетит? и проч." В сем же письме Брюховецкий изъявлял свою радость о заключенном с Польшею на тринадцать лет перемирии и обещал не делать Полякам никаких оскорблений и обид. Епископ Мефодий прибыл тогда из Москвы в Нежин, куда он был переведен с наименованием Нежинским-Украинским. Мстительный сей человек ездил нарочно к Государю с разными доносами на Гетмана, но кроткий Царь не поверил оным, а напротив советовал Епископу примириться с предводителем Козаков, и велел Боярам писать о том же к Брюховецкому. Мефодий, исполняя Монаршую волю, принужден был оставить вражду свою и отправился из Нежина в Гадяч для примирения с Гетманом. Сей последний встретил его за пять верст от города и угощал целую неделю. Забыты были ими все прежния неудовольствия, и теснейшая дружба заменила непреодолимую вражду. Для большаго утверждения сего союза, Епископ предложил Гетманскому племяннику руку своей дочери. Свадьба сия была совершена в Нежине с большими издержками и увеселениями. Государь, чрез примирение Мефодия с Брюховецким, неумышленно положил основание произшедшему вУкрайне мятежу. Андрусовский договор, с великим неудовольствием принятый Малороссиянами, также послужил к сему орудием, равно как и донесение Старшины Рубана и Канцеляриста Мокреевича, отправленных Брюховецким в Москву. Сии Козацкие Посланцы, не получившие никакого удовлетворения на принесенную ими Государю жалобу, по поводу чинимых в Малой России обид Воеводами и сборщиками, ложно уведомили своего предводителя о скорой уступке всей Украйны Полякам. Тогда же получена была Брюховецким Царская Грамота, о назначении в Малой России зимних квартир для десятитысячнаго Великороссийскаго войска. Сие известие еще более удостоверило Малороссиян, что земля их снова поступит под иго Польское. Распространились разные возмутительные слухи в народе. Епископ Мефодий, как доносил о том Государю из Переяславля Стряпчий Тяпкин, уверял в Нежине, что Боярин Ордын-Нащокин приближается с ратными людьми, к Киеву, для обращения в пепел всех Малороссийских городов; к Брюховецкому же отправил следующее любопытное письмо: "Для Бога, не плошай. Теперь идет торг о нас; хотят, взявши за шею, выдать Ляхом. Окружай себя более Запорожцами, укрепляй также своими людьми порубежные города. Утопающий хватается за бритву для своего спасения. Безбожной Шереметев ныне в тесной связи с Ляхами и с Дорошенком. Остерегайся его и Нащокина. Мила мне отчизна. Горе, если поработят оную Ляхи или Москали! Лутче смерть, нежели зол живот. Страшись иметь одинакую участь с Барабашом." В то самое время хитрый Дорошенко вступил в сношения с Брюховецким и письменно укорял его: "что он подверг новому утеснению вольный Козацкий народ, от Польскаго ига мужеством и кровию своею освободившийся; советовал ему отступить от России и для блага соотчичей принять начальство над всею Украйною." Брюховецкий обольстился сим коварным предложением и, как повествуют Малороссийския Летописи, преклонил к смятению сердца народныя. В первых числах Генваря 1668 года, Брюховецкий созвал в Гадяч Генеральных Старшин и Полковников, из простых Запорожцев им в сие достоинство возведенных, которые, вместо удержания своего предводителя в должном к Царю повиновении, радовались предстоявшим тогда грабежам и убийствам и положили с ним отступить от Российскаго Самодержца, поддаться Турецкому Султану, послать в Крым за вспомогательными Татарскими войсками и очистить Украйну от Россиян. Злодейское сие намерение вскоре было ими совершено. В начале Февраля Козаки и жители городов, в которых находились для обороны Царския войска, возстали на Воевод и денежных сборщиков; иных убили, других отвезли связанных в Чигирин, некоторых отдали в плен Татарам. Следующая роспись показывает, на кого именно пал сей несчастный жребий: В Стардубе: Стольник Князь Игнатий Волконской убит. В Новгороде-Северском Исай Квашнин убит. В Лубнах Фома Бибиков отдан Татарам в Крым. В Миргороде Стольник Михайло Приклонской отвезен в Чигирин. В Соснице Василий Михайлов, не известно какую имел участь. В Батурине Тимофей Клокачев взят в Чигирин. В Глухове Мирон Кологривов отвезен в Крым. В Прилуках Кирило Загрязской взят в Чигирин. В Гадяче Евсей Огарев взят в Чигирин. В четырех только укрепленных городах: Киеве, Переяславле, Чернигове и Нежине Россияне могли оборониться от тамошних жителей, хотя, кроме Киева, остальные города были в то время опустошены мятежным народом. Царь Алексей Михайловичь, известясь об измене Гетмана Брюховецкаго и произшедшем в Малой России бунте, велел немедленно вступить в Украйну многочисленному войску, под предводительством Боярина и Воеводы Князя Григорья Григорьевича Ромодановскаго; Стольников Князя Константина Щербатова и Ивана Лихарева, Думнаго Дворянина Якова Тимофеевича Хитрова и Генерала Филиппа фон Буковена. Последним двум приказано было идти на Запорожье. Сверх сего Государь разсудил заблаго отправить 27 Февраля нарочнаго к находившимся в то время. В Польше Российским Посланникам, поручив им донести, Королю о воспоследовавшем в Украйне кровопролитном мятеже, по причине разсеваемаго Гетманами Дорошенком и Брюховецким внушения в простыя и добрыя сердца Малороссиян: будто возобновленное между ими, Государями, перемирие учинено на пагубу всей Украйны. Царския к Королю Грамоты содержали в себе: просьбу о скорейшей присылке Польскаго вспомогательнаго войска, для приведения к послушанию вероломных Козаков и извещение о намерении Государя на первом пограничном съезде, в 1669 году, заключить, чрез Послов своих с Королем вечный мир, посредством Цесарскаго, Датскаго, Шведскаго и Бранденбурскаго Дворов. Гетман Брюховецкий с своей стороны отправил Козацких Посланцев: Степана Гречанаго в Крым, для приглашения повелителя Татар поднять оружие против России и Польши, а Григория Гамалею и Канцеляриста Кашпоровича послал к блистательной Порте, отдавая ей в подданство Украйну. Тогда же Брюховецкий писал и к Донским Козакам, советуя им отступить от России. Князь Ромодановский принял весьма благоразумныя меры для водворения прежняго спокойствия в Украйне. Он знал, что Брюховецкий был ненавидим Козаками и народом и что одни Запорожцы поддерживали его, почему и обратил все свои силы на истребление сих мятежних людей, а с тем вместе и на пагубу клятвопреступнаго Гетмана. Большая часть Запорожцев находилась тогда в Котельве (*); Князь Ромодановский осадил сей город при наступлении весны и лишил чрез то Брюховецкаго многих надежных защитников. В сие время Серко, согласясь тайно с Генеральным Асаулом Многогрешным и некоторыми Старшинами, отправили Посольство к Дорошенке, прося его принять начальство над ними. Малороссийския Летописи повествуют: что Брюховецкий был сам виновником своего падения; что причиняемыя им тогда обиды и разорения простирались до величайшей степени, и что он из свирепаго человека соделался безчеловечным, велев за малую вину сжечь Гадячскую Полковницу, по имени Острую. Можно представить себе радость Дорошенки при появлении в его лагерь, давно ожидаемаго им Козацкаго Посольства. Исполнилось тогда желание его соделаться Гетманом обеих сторон Днепра. Одарив щедро представителей народа, поспешил он выступить в поход с своими полками к Опошне и прибыл в сие местечко Полтавской Губернии в одно почти время с Гречаным, возвратившимся из Крыма вместе со вспомогательными Татарскими войсками. Нетрудно было Дорошенке подкупить Посланца вероломнаго Гетмана и Татар. Брюховецкий явился также в Опошню для подтверждения с Крымцами взаимной клятвы в верном сохранении существовавшаго между ими союза. Тогда ослепленный счастием изменник сей, не подозревая пагубных для него намерений лукаваго соперника, выступил с своими Козаками и Татарами к Котелве, против Князя Ромодановскаго; но Дорошенко, искусным движением своих войск, вдруг преградил ему дорогу, за пять верст от Опошни. Брюховецкий соделался в то время жертвою легкомысленнаго и непостояннаго своего нрава ; предводимые им Козаки напали на него и привели связаннаго к Дорошенке, который выдал своего противника Опошнинской черни, тогда же дубьем его убившей. Потом умерщвлены были многие его советники и Запорожцы; а несчастная жена сего изменника, дочь Боярина Шереметева, отослана в Чигирин со всем имуществом. Дорошенко велел, однакож, отвезть в Гадяч тело Брюховецкаго и похоронить оное в церкви Богоявления Господня. Сим поступком явил он войску опыт своего великодушия и мнил загладить учиненное им злодеяние. |
|
Великий раскол Из хмурой, холодной Москвы, где птица на лету замерзала, а волки от стужи укрывались в человеческое жилье, перенесемся на теплый юг, в благодатную Украину. Весна, усыпав землю опавшими лепестками роз, шиповника, горицвета, желтого дрока и пахучей липы, уже уступала место жаркому лету, предшествуемому "зелеными святами", "русальными игрищами", "клечальными ходами" и отпевающими свой положенный природою термин соловьями и кукушками. Вместо цвета желтого дрока и горицвета зеленые рощи, возлески и садочки горят "червонными чоботками" черноклена, пунцовыми, с черным крапом, глазами бруслины, пышными лепестками мака, чернобровцев и гвоздики. Неумолчные ночные трели соловьев и гугнявые покукиванья кукушек заменялись неумолчными "русальными" песнями звонкоголосых "дивчат". Молодежь, в ожидании рабочей поры, дни и ночи проводит на улице, либо у реки, либо в поле за цветами, за выискиванием утиных и перепелиных яиц, либо рассыпается по лесу. Старые бабы бродят по лугам и полям, рвут добрые и недобрые травы: от порчи и дурного глаза, травы чаровницкие и всякое полезное и вредное зелье. Шла "русальная" неделя. Слышались россказни о том, что Пилип, возвращаясь из лесу лунною ночью, видел, как русалка качалась на гибких ветвях вербы и манила к себе Пилипа; но Пилип сказал: "Цур тоби, проклятая мавка, вот тоби дуля", - и благополучно дошел домой; или как Харько, переезжая на човне через Псел вечером, тоже видел, как на берегу, в высокой осоке, какая-то дивчина чесала косу, а когда он вынул из шапки горсть полыни и показал ее дивчине, она захохотала не своим голосом и бултыхнулась в воду. Говорили также, что на Остапа Прудкого напали разом пять русалок и стали его щекотать, а он был немножко выпивши, да и ну их всех "мацать" куда попало, так они, аспидские, простоволосые девки, все и разбежались от него с визгом, а он, Остап, ничего-то он не боится, да за ними, да все кричит: "Улю-лю-лю! улю-лю-лю!" После парубки говорили, что это были не русалки, а свои же, гадячские девчата, которые хотели испугать пьяненького Остапа; так не на таковского наскочили: он их всех полапал-таки порядком. А Явдоха Танцюриха, так та застала ночью русалку у себя на огороде; русалка рвала молодой бут, так Явдоха как кинет на проклятую русалку пучок любистку; а она как перекинется козою, да как закричит: "Меке-ке-ке!", да как махнет через плетень, только ее и духу было. Вот уже третью такую "русальную" неделю, третью весну проводит в Гадяче молодая пани гетманова, боярыня Брюховецкая, которую мы видели еще княжною Долгорукою в кремлевском дворце, в мастерских царицыных палатах, вместе с боярынею Морозовою, княгинею Урусовою и маленькою царевною Софьюшкою. Третье лето боярыня Брюховецкая живет в Украине, слышит и веселые, и тоскливые украинские песни, видит и приветливые, и сумрачные лица этих черкасов и черкашенок, эти черные чубы и усы, эти чернявые, увитые лентами и цветами красивые головки и все тоскует по своей родной сторонушке, по хмурой, но дорогой ей Москве белокаменной. Недавно муженек ее, гетман Иванушко, "с великим поспешением" выступил в поход с казаками, а куда, против кого, она не ведает: не то против татар, не то против поляков, не то против Дорошенка. Уж этот ей Петрушка Дорошонок-вор! Почему-то она давно не любит его и боится. Должно быть, он недоброе что затевает против матушки Москвы и супротив его царского пресветлого величества... А что-то на Москве делается? Говорят, что был там собор и на нем патриарха Никона с престола низложили, а черкасские люди на Москву за это серчают: сказывают, что его низложили неправедно, по злобе бояр. И за то черкасские люди серчают, что с Москвы приехали писчики перепись делать на Украине да всех в московское тягло записывать. - А ты, матушка боярыня, все по муженьку, по боярину Иван Мартыновичу убиваешься? Полно, родная, погляди, как вон люди веселятся, - говорила старая няня Аксентьевна, которая не хотела расставаться с своей боярышней и вместе с нею оставила родную Москву для этой постылой черкасской сторонки. - Такое уж его ратное дело, матушка... А побьет, погромит этих татар да поляков и к тебе, голубушке, воротится. - Да я, няня, по Москве соскучилась, - отвечала молодая гетманша-боярыня. - Легко сказать, третий год не вижу родной стороны... Хоть бы собачка с родимой сторонушки прибежала. - И-и, родная! Что об Москве-то убиваться! Что там? - утешала ее старуха, а у самой тоже сердце щемило. - Одне смуты топерево на Москве и по всей московской земле стоят... Гонцы вон сказывают, и не приведи бог!.. Никона патриарха посхимили, протопопа Аввакума заслали, сказывают, туда, куда ворон костей не занашивал... И стала на Москве шатость; не знают люди, как и молиться, как и метания в церкви творить... И просвиры, матушка, сказывают, уже не те ноне пекут, все по-новому, по-хохлацкому, сказывают... А на Дону, сказывают и по Волге воровские казаки царским воеводам дурно чинят: проявился у них, сказывают, воровской атаман, по прозванию Стенька Разин; так его, мать моя, и пуля не берет: в его это стреляют, а он пули рукой хватает да назад пущает. А коли ему нужно через воду плыть, так он, собачий сын, расстелет это зипун, сядет на ем и поплыл по морю, словно бы на корабле. - А все же на Москве, няня, лучше, чем тут, - не унималась молодая боярыня. - И-и, родная! А ты-ко послушай, как оне, черкашенки-то, песни свои играют, ишь голосищи какие! И в Москве таких не сыскать... А вон как оне кружатся-то, плетень, что ли, заплетают, вона короводы как водят, девчаты да паробки, видный народ... Смотрит-ко, смотри, матушка; а вон и наши парни, стрельцы молодые, туда же, в коровод, затесались, то-то дело молодое, веселое... Дом гетмана Брюховецкого в Гадяче, гетманской временной резиденции, расположен был на возвышенности, недалеко от берега Псела, и фасом выходил на эту небольшую, но живописно текущую среди зелени речку. К большому деревянному гетманскому дому, осененному стройными тополями, примыкал сад, тянувшийся по скату и густо заросший ветвистыми, с серебряной листвой, тополями, дубом и липами. В густой листве искрились золотом на солнце и высвистывали золотистые иволги. Иногда, как бы нечаянно или ошибкой, начинала гугнеть кукушка, но тотчас же срывалась с голоса и кончала крикливым и хриплым говорком. Звонко кикали над вершинами копчики, гоняя от своих гнезд сорок и галок. Пустельга пряла в высокой, прозрачной синеве своими подвижными крыльями и разом срывалась в траву, завидя добычу. Пчелы усердно работали и гудели в ветвях развесистой липы. Под одной из таких лип, у ствола которой разостлан был богатый персидский ковер, на деревянном резном кресле сидела молодая гетманша и вышивала золотым бисером и мелким жемчугом кисет для своего мужа, а старая нянька, повязанная платком, сидела на ковре и вязала свивальник: ее молодая боярынька была если еще не на сносе, то все-таки уже с заметным спереди округлением. Внизу, перед глазами у них, по берегу Псела двигались или неподвижно сидели на траве живописные группы гадячской молодежи. Шли "русальные" игры под звонкий смех и пение десятков молодых женских голосов, которым иногда вторили, передразнивая их, голоса мужские: Проводили русалочки, проводили, Щоб вони до нас не ходили. Да нашего житечка не ломили, Да наших дивочок не ловили. Свежие, чистые, сильные голоса разом обрывались, потому что выходило какое-то замешательство. Молодой, с русыми кудрями, стрелец погнался было за круглолицей, утыканной цветами дивчиною, настиг было ее, звонко хохочущую и звонко звенящую монистами, у самого хоровода, но та его разом оборвала. - Геть, москалю! Одчепись! - протестовала она, защищаясь кокетливо, когда стрелец хотел дать волю своим московским рукам. - Жартуй с своею московкою. Последовал дружный хохот. Все девчата, перестав петь, вооружились против стрельца, швыряя в него травой и цветами. - Женихайся с своими товстопузыми московками! - смеясь, кричали ему. - Да московки, девыньки, далече, где ж их взять! - оправдывался стрелец. - Геть, геть, поганый! Стрелец, почесывая затылок, удалился, тем более что ближайшие парубки поглядывали на него не особенно дружелюбно. Солнце, спускавшееся к западу, играя на раскрасневшихся лицах дивчат и на целых горстях цветов, украшавших их головы, кидало длинные двигавшиеся тени на воду. Хохлята, роясь у воды в песке, оглашали воздух своим пением: Савка-булавка Покотив булку Та вбив курку. Положив на столи: Дивитеся, москали. - Явдохо! Явдохо! Чи не тая русалка у тебе на городи бут поила? - кричал Остап Прудкий, указывая на гетманского козла, которого дразнили дети, а он становился на задние ноги и тряс бородою. - А то ж вона: може, и тебе таки русалки лоскотали, а ты их, пьяненький, мацав, - отрезала Явдоха Танцюрчиха. Опять взрыв хохота, который прекратился только тогда, когда к берегу Псела потянулась из города процессия старух и молодиц с ковшами и черепками в руках. В ковшах и черепках было молоко. Старухи и молодицы, макая в молоко пучками полыни, кропили вокруг себя дорогу, которой шли. Это они задабривали молоком русалок: когда по тем местам, которые в русальную неделю окроплены молоком, будут ходить коровы, то русалки не станут ни портить их, ни доить. - Ох, матушки! Никак нам бог гостей посылает, - радостно сказала старая няня гетманши, отеняя ладонью глаза и вглядываясь в приближавшуюся группу прохожих с котомками за плечами. - Где, где, няня? - встрепенулась молодая боярыня, бросая работу и мгновенно покрываясь румянцем. - Да вон идут к нашему двору. Действительно, берегом, по которому мимо гетманского двора пролегала большая дорога, двигалась группа богомольцев. Их можно было сразу узнать по длинным палкам в руках, по буракам и тыквенным кубышкам у пояса и по котомкам за плечами. В группе виднелись старики и молодые парни, а больше всего бабы и девушки. Все они смотрели загорелыми, запыленными и усталыми. Ноги, обутые в лапти, с трудом передвигались. - Беги, нянечка, голубушка, заверни их к нам, - видимо волновалась боярыня, - это наши московские страннички, я вижу. Старуха торопливо пошла навстречу прохожим. Она издали махала им рукой и кланялась. - У-у! Москали в лаптях! - кричали хохлята с берегу, завидя прохожих. Брюховецкая торопливо, насколько позволяла ей это ее "непраздность", пошла к дому, чтобы встретить странничков, и притом странничков с родной стороны. Стрельцы, стоявшие у ворот гетманского дома и издали любовавшиеся "русальными" играми хорошеньких "хохлаток", также радостно приветствовали своих запыленных земляков и землячек. "Давно ли с Москвы? Что там делается, в Расеюшке-матушке, все ли здорово? Как крестятся? Не тремя ли персты? Как схимили Никона патриарха?" - слышались вопросы. Страннички наскоро отвечали, и что "с Москвы давно, как реки прошли", что теперь идут "от угодничков, из Киева", а насчет креста и Никона "и-и! и не приведи бог!"... А с берега широким потоком лилась чуждая московскому уху мелодия: Перед воротьми долина, А в той долини калина, Ой там Ганочка гуляла, Жемчуг-намисто бирвала... Богомолки и богомольцы, ведомые старою нянею, у которой от удовольствия даже морщины сгладились и щеки покраснели, гуськом взошли на галерею с навесом, примыкавшую к гетманскому дому, и низко кланялись гетманше, которая встречала их со слезами радости на глазах. - Вот, матушка боярыня, ты говорила, что хуть бы собачка с родной сторонки прибежала, ан вон на, бог послал своих странничков, - тараторила няня, разводя руками. - Как-то, матушка-боярынюшка, поживаете на чужой сторонушке? А мы вам святости от святых угодничков принесли, - говорила передняя странница в костюме чернички. - О-ох! Давно-давно не видали мы на Москве твоих ясных очушек, матушка, не слыхали твоего голосу медового... А частенько-таки про твою милость вспоминали с матушкой боярыней Федосьей Прокопьевной да сестрицей ее милости, княгинюшкой Авдотьей Прокопьевной: что-то де, говорим, наша гетманша золотая на чужой черкасской сторонке? Далеко-де, высоко-де, говорим, залетела наша пташечка сизокрылая... А с берега неслись надрывающие душу "черкасские" голоса: Ой, туда приихав миленький, Став с коника слизати, Став с коника слизати, Став намиста збирати: Збирай, миленький, збирай, С тобою я гуляла, Дороги намисты порвала... Брюховецкая, томимая этою мелодиею и разбереженная словами старой странницы, закрыв лицо ладонями, плакала. Старуха няня между тем рассаживала гостей по лавкам, тянувшимся вдоль всей галереи. Сошлась и челядь гетманская, бабы и пахолята. Разом нанесли жбаны квасов, медов и тут же, на галерее, стали накрывать стол, чтобы угощать дорогих гостей. После неожиданного взрыза слез Брюховецкая успокоилась. Она подходила ко всем и со всеми здоровалась. Странницу-черничку, как особу, по-видимому, бывалую, она расспрашивала о своих бесчисленных родных, Долгоруких, Ртищевых, Морозовой и Урусовой, об Аввакуме и о том, что делалось "наверху", при дворе. В то время, когда правильной почты не существовало, когда гонцы с грамотами и отписками посылались в два-три месяца, а иногда и в полгода раз, когда ни телеграфов, ни газет не существовало, известия из одного края в другой передавались устно, через странников и торговых людей, и человек, заброшенный куда-либо вдаль от родного места, чувствовал, что он действительно "на чужой дальней стороне", а чужа дальня сторона горем горожена, слезами поливана, тоскою-кручиною изнасеяна... - А уж Морозову боярыню, Федосеюшку свет Прокопьевну, и узнать нельзя, таково свято житие ее стало, - говорила словоохотливая черница, которую звали сестрою Акинфеею (она была из богатого дворянского рода Даниловых; но поэтическая натура увела ее из родительского дому, и она сделалась странницей). - Уж она ноне, отай от всех и от царицы, на теле своем власяницу носит, а дом-от ее полон людей божиих, нищих, пустынничков, юродивых, странничков, бездомных; всем-то она своими руками служит, гнойные их язвы омывает, сама их кормит и ест из одной с ними чаши - не брезгует матушка... Утром, чуть свет, помолясь истово, она уже на ногах: то суд творит своим домочадцам да вотчинным деревенским людям, да все по-божьему, милостиво, то поучает их от писания, а там, родная моя, за прялку сядет, сама прядет и сама рубахи да порты шьет; и вечером, соймя платье цветное, боярское, взденет на себя рубище - да и пошла бродить по Москве, по дальним закоулочкам, где бедность, матушка, гнездо свила, да по темным темницам и всех-то жалует: кому рубаху, кому деньги, кому и иное одеяние, а то и рубь, и десять рублев, а то и мешок сотный при случае. Узнает ли кого на правеже, с правежу выкупает, на кого падет гнев царский, из опалы того выручает святая душа... И отец Аввакум, бывало, не нахвалится ею: "Такой у меня дочери и не бывало: единое, - говорит, - красное солнышко на небе, единое красное солнышко и на Москве Федосеюшка свет Прокопьевна". Сестра Акинфея, увлекшись рассказом, совсем преобразилась. Запыленное и загорелое лицо похорошело, живые серые глаза почернели как-то и были прекрасны. Какой-то дебелый молодой парень, босой, с потрескавшимися от солнца и пыли ногами, с длинными, никогда не чесанными рыжими волосами, с корявым веснушчатым лицом и добрыми детскими глазами, подошел к ней, сел у ее ног на пол и не спускал с нее глаз. Акинфея улыбнулась своими красивыми глазами. - Ты что, Агапушка? - спросила она. - Сказочку хочу послушать, - отвечал тот, глупо улыбаясь. - Какую тебе сказочку? - Вон ту, что ты ей, - он указал пальцем на Брюховецкую, - сказывала, святенькую сказочку... А меня Никон посохом побил за двуперстное сложение. "Вот тебе, - говорит, - вот тебе"! - И юродивый парень расхохотался идиотическим смехом. Сидит зайчик пид липкою - очки тре: Похваляются козаченьки бить мене... - доносится с берега. Юродивый парень изумленно вслушивается. - Ишь, какая хохлацкая служба, водосвятие, - бормочет он, - без попа поют. Между тем молоденькие пахолята таскали на стол белые хлебы, кувшины с цветными питьями, ковши, солоницы; нанесли горы зеленых свежих огурцов, вяленой рыбы, пирогов. Мимо двора, по дороге, гурьбой бежали хохлята. Они радостно подпрыгивали, размахивали руками - Козаки йдуть! Татар везуть! - слышались их звонкие голоса. - Гетьман! Гетьман иде! Брюховецкая встрепенулась и испуганно поглядела вдоль большой, тянувшейся в гору дороги. Она не ожидала так скоро своего мужа, и эта неожиданная весть, что он идет, и радовала, и пугала ее. Неужели поход кончен? Не может быть; он не надеялся так скоро вернуться. Притом же она замечала в последнее время, что он часто и долго о чем-то тайно совещался с своими полковниками, рассылал во все концы гонцов и, видимо, что-то таил от нее. Но она и не старалась проникнуть в его деловые тайны: на то он гетман, у него на плечах государево великое дело, так ей, бабе, не след соваться в него. Иногда у него как бы нечаянно стали прорываться сердитые замечания насчет Москвы, насчет бояр и воевод... "А! Забирается бисова Москва, мов голодни вовки, в нашу отару!" - срывалось у него иногда с языка. Но жена не придавала этому большого значения: "Осерчал что-то Иванушка на бедную Москву... только, бог даст, ненадолго, отойдет его сердечко..." Действительно, скоро показались толпы конных и пеших. Они поднимали невообразимую пыль по дороге. Слышались громкие голоса, смех, иногда выкрикивалось начало песни, которая тотчас же и обрывалась. Что-то недоброе слышалось в этих звуках: такой сумятицы при гетмане никогда не было слышно... Это не гетман едет... Нестройная толпа приближалась к гетманскому дому. Русальные песни замолкли, и толпы гулявшего народа, бабы с черепками и ковшами, дивчата в цветах и парубки с ветками любистка в руках или с люльками в зубах сыпнули навстречу двигавшейся толпе. Заходившее солнце освещало всю эту пеструю картину косыми лучами и кидало длинные тени впереди толпы. Виднее всех выдавался казак в багряном, словно кровь, кармазине. Он размахивал саблей и кричал: - Шкода москалям верховодити! Годи вже! Попогодували мы их своим тилом? Чам им додому!.. У Брюховецкой и руки, и ноги похолонули. Странники поднялись и смотрели то на яркий кармазин, то друг на дружку с недоумением и страхом. В багряном кармазине Брюховецкая узнала Василька Многогришного, родного брата генерального есаула Демки Многогришного. Ни того, ни другого она не любила за их пьяную необузданность и подслуживание, когда они трезвы. - А! Пани боярыня! - злорадно воскликнул Василько, увидав Брюховецкую. - Идить, велможно боярыня, стричати своего мужа, пана гетьмана боярина! Он вин пьяный лежить на вози, упився казацькою та мищаньскою кровью и головы не зведе... Брюховецкая стояла, дрожа от ужаса. В толпе между тем раздавались и пьяные голоса, и испуганные крики, и отчаянный вопль. "От-так голота! Повен виз бурякив наклала!" - "Ох матинко! О-о! Ивашечку мий, о-о-о!" - "Гуляй, голота, поки штанив черт ма!" - "Ой-ой! Ой лишечко! Кров мертви забити!" Показалась телега, запряженная волами. Чем ближе подъезжала телега, тем очевиднее становилось, что она наполнена доверху мертвыми человеческими телами. Ярко и страшно кричали глазу черные пятна крови... - Приймайте, пани боярыня, вашего мужа! Разбудить его, крипко заснув! Поцилуйте его кари очи та чорни брови, зарак прокинеться! - раздался пьяный, злой голос Василька. Брюховецкая ринулась к телеге, протягивая вперед руки, как безумная. Телега остановилась. Брюховецкая, добежав до телеги, ухватилась рукою за высокую перегородку и, казалось, застыла. На телеге, поверх обезображенных трупов - то была побитая голотою, по подстрекательству Дорошенка, левобережная старшина - лежал, откинувшись навзничь, гетман Брюховецкий. Он был в одной только окровавленной и исполосованной в клочки рубашке: голота раздела его донага... На широкой, поросшей черными волосами груди блестел обрызганный кровью золотой крест... Виднелись голые подошвы мертвых ног, перебитые дубьем колени, пробитые бока и обезображенное лицо с выскочившим из орбиты и висевшим на щеке левым глазом... И брови и усы остались целы... Эти-то брови и усы и увидела несчастная жена его и, казалось, внимательно рассматривала их... В одно мгновенье безумная, пораженная ужасом мысль ее перенеслась в Москву, в Кремль, и она увидела, как тогда, в первый раз, из-за тафты каретного окна, и эти длинные усы, и эти черные, дугою, брови... но только тогда под бровями были глаза... а теперь их нет... Вон один висит на щеке... Москва... Кремль... Из груди ее вылетел глухой стон, как бы сквозь крепко сжатые губы, и несчастная женщина грохнулась наземь, взмахнув руками, как крыльями... - О господи! О-ох! - кто-то крикнул сзади. - У-у! Та и гаспидськи ж нижки! От ноги! Мов у дитинки, таки маленьки, ув одну жменю заберешь! - дивился пьяный голос маленьким ножкам, выглядывавшим из-под юбки упавшей на землю боярыни... |
|
История Малой России Все тайны наконец объясняются: потомство узнало кто был Иван Брюховецкий. Слуга Богдана Хмельницкого, спасая жизнь господина, однажды попался он Татарам в плен; его пытали, мучили, наконец за дорогой выкуп отпустили к Гетману. По смерти Богдана, он достался Юрию; молодой Пан одевал его богато, дал ему саблю, и на своем «коште» для него содержал коня. Он любил своего старого слугу, слушал его советы, требовал от него мнений, и эти мнения уважал. Летописи говорят, что и слуга никогда не употреблял во зло господской доверенности; полагал кончить жизнь при Пане своем, всегда был при нем неотлучно, все его чувства принимал к сердцу. Верный слуга был известен каждому Украинцу под именем Мартынца. У Юрия было два любимца; мы уже знаем о их подвигах: Василий Золотаренко, прославившийся под Смоленским в 1654 году, потом изменивший Украине, и в 1658 подписавший Гадячские статьи; козаки называли его Васютою, Поляки Злотаревским. Другой был: «лыцарь войска Его Пресветлого Царского Величества Запорожского, товарищ статный » — Яким Самко, который разбил помощников Виговского Сулиму и Цюцюру. Он называл себя безграмотным, но в Украине славился письменностью, и знал несколько языков. На одном собрании Старшин в Гадяче, говоря об важном деле, Гетман спросил у слуги своего, что скажет он на вопрос Самка. «Старого пса непристойно бы мешать в нашу беседу», сказал Самко. Мартынец вышел, ни слова не вымолвив; но в ту же ночь пробужденный чьими-то шагами, Самко вспрыгнул с постели и удержал руку Мартынца над собою; в этой руке быд огромный нож. Мартынца заковали и кинули в погреб. Через четыре дня Юрий «выплакал» его; на пятый день сбрили ему «чуприну». Несколько дней продержали у столба на рынке, в базарный день посадили на свинью лицом к хвосту, провезли через весь Гадяч, потом объявили, что будет на колу, если затеет что-либо еще раз, и отпустили к Юрию. Верность его к Пану Гетману не изменилась; но, чего с ним никогда не бывало, он стал для каждого услужлив, к каждому приветлив, с каждым простодушен; перестал гордиться безкорыстием, оставил презрение к наградам и чинам. Все Старшины, и даже Самко, полюбили его — он вкрался к ним в доверенность. Наконец, получив чин Хорунжего, просился в отпуск, и всеми обласканный, каждым обдаренный, уехал на Запорожье. Едва он разстался с Гетманщиною, открылась вражда Самка с Золотаренком; на Радах начались драки и поединки; Безпалый принял управление делами Украины, Полковники разехались по городам; Самко отправился на Буг усмирять взбунтовавшихся козаков; Золотаренко удалился в Нежин; дела остались нерешенными, универсалы валялись неподписанными; открылись самоуправства, грабежи, дела не разследованные, злодейства ненаказанные. Явился Мартынец; его назначили Куренным Атаманом Куреня Гетманского, Членом Гетманской домовой Рады, правителем, дел. Тогда-то вражда Старшин стала разгораться; Куренный Атаман богател усиливался и вскоре из Мартынца сделался паном Иваном Мартыновичем Брюховецким. Начались известные нам военные действия с Поляками; разбитие Русских у Слонима, победа над ними близ Ляховичей, их отступление к Полоцку, взятие Поляками Вильно, гибель Шереметьева у Чуднова. Брюховецкий был с Юрием под Слободищем; потеряв надежду на бывшего Пана своего, он снял личину и передался Полякам; его отправили к Цюцюре и к Самку с убеждениями отступиться от Москвы; это привело Самка в ярость, от которой едва бегством мог спастись Советник. Украину наводнили Иезуиты, Поляки и Жиды. Юрий был назначен Гетманом Чигиринским, Ивану Мартыновичу обещано было Гетманство Гадячское. Остались верными Полковники: Черниговский Силич, Переяславский и Острянский Самко и Нежинский Стародубский Золотаренко. Они друг с другом враждовали; но когда Поляки разбили Золотаревцев под Козельцем, когда они, проникнув до Прилук, разогнали козаков Самка, тогда Полковники регаились примириться. Самко просил прощенья у Золотаренка и Силича; писал: «Не время нам считаться, время начать жить в братстве по прежнему». Назначили Раду в Высоком на Супое, сехались, утвердили мир между собою крестным целованием, избрали Самка Наказным Гетманом, пошли общими силами на Поляков, разбили их у Лукомли и Листвицы и прогнали за Днепр; с ними бежал и Брюховецкий. Что оставалось ему? Смятения между Католиками и Диссидентами, Конфедераты, Королева, Иезуиты, слабость Короля заставили Республику забыть об Украине. Лишась надежды на Польскую помощь, Брюховецкий отправился на Запорожье. Там дрались Сечь с Сечью, курень с куренем. Явясь в Сечь Калницкую, Брюховецкий примирил ее с Никитинскою и был избран в Кошевые. В это время Самко с Золотаренком спорили о булаве; Протасьев доносил Царю о мнении Протопопа Максима; Епископ Мефодий ездил от Золотаренка с Доносами на Самка, и при Дворе Царском ходатайствовал за Брюховецкого; Юрии домогался Гетманства с помощию Татар и Поляков. Золотаренко поражал Татар, проникнувших к Нежину и Стародубу, Самко бил Юрия близ Хотомли и Ирклеева, Татары грабили Альтицу, Юрий бежал к Каневу и удалился в монастырь Жидичинский. Тогда оставя Наказными, какими обявили себя оклеветанные Мефодием Самко и Золотаренко, Государь назначил Брюховецкого Наказным южной Украины по город Ромен, и приказал созвать Раду для избрания Гетмана действительного. На этом остановились мы в главе предыдущей. Рады Козелецкая и Переяславская избрали Самка; Выдубецкая и Острянская Золотаренка; за разногласием Государь не утвердил ни того ни другого; назначили Раду в Нежине. Окольничий, Наместник Галицкий, Князь Данило Степанович Великого-Гагин, Стольник Кирило Осипович Хлопов, Дьяки Дементий Башмаков и Евстрат Фролов выехали в Нежин. Брюховецкий поехал к ним навстречу из Гадяча в Батурин, преклонил их на свою сторону ласкательствами и деньгами, а Запорожцев разослал по городам приглашать Посполитство в Нежин «для разграбления города». Со всех сторон не только козаки, но и крестьяне собирались на мнимый грабеж. Под Нежином встретил Гагина Самко, воздал ему должные почести, поручил Царской милости себя, Полковников и Сотников. Но задаренный Брюховецким, Гагин не взял стороны мужественного Полковника. Когда же Самко предуведомил его, что Рада будет спорная, что без бунтов и драк не обойдется; то став обозом и имея достаточное количество Московского войска, он окружил себя стражею, а козакам и черни приказал явиться безоружными. Июня восьмнадцатого барабанный бой созвал народ к Царскому шатру; «такой Рады дотоле еще не бывало на Украине». Брюховецкий, стоя между Запорожцами, насмехался над Самком и Золотаренком. Начали читать Государеву грамоту; вдруг народ зашумел; Переяславцы закричали: «хотим Самка!»; Нежинцы закричали: «Золотаренка!»; Крик Запорожцев: «Брюховецкого, Брюховецкогю!» все заглушил. Послы хотели заставить народ замолчать, шум увеличивался, началась Драка, засверкали ножи, толпа бросилась на толпу, кончилось кровопролитием. Силич был ранен, Самко побежал через Царский шатер, Запорожцы и его бунчук, он успел скрыться, но едва не был убит кулаками. В Государевом шатре и за шатром многие были забиты в смерть Запорожцами; и самого Гагина в давке чуть не задушили; козаки Самка и Золотаренка, видя невозможность противустоять Сечевым, с ними соединились; Брюховецкого подтвердили, поставили на стол, прикрыли войсковою хоругвию и провозгласили Гетманом. |
|
Итинерарий Мы надеялись получить здесь (в Ромнах) надолго зимние квартиры, так как московиты действительно захватили зимние квартиры наших. Король Карл двинулся отсюда в город Гадяч, намереваясь оказать там помощь своим. Победив московитов, он захватил город Веприк во время сильнейшего мороза. Атака шведов сначала была несчастлива, ибо пали из их числа около 500 человек, и среди них некий граф Левенгаупт (капитан А. Левенгаупт) и другие известные полковники и должностные лица. При вторичной атаке король также поднялся на лестницы и взял город, в котором было 2000 московитских солдат и столько же жителей — казаков. Король оказал всем милость. Гетман же Мазепа вверг одних своих подданных в ямы, других же уморил голодом. Некоторые победители в бешенстве рубили мечами женщин, которые поливали атакующих шведов кипятком и поражали камнями... 2 января 1709 г. мы неожиданно должны были выступить в город Гадяч, ненавистный нам уже по самому имени своему, ибо мы думали, что это название дано ему от гадов. Мы уже слышали, что его пригороды были преданы огню московитами и что они страдали там от недостатка хлеба и других жизненных припасов. Нашим счастьем было, что один друг королевского начальника почт, прибывший в Гадяч из расположения этого достохвального начальника, находившегося уже тогда в Гадяче, вознаградил наш завтрак доброй горилкой. Я положил еще на воз раскаленный кирпич для обогревания ног и рук. Ибо, обладая таким образом внутренним и внешним теплом, смог продержаться более половины пути. Притом надо было преодолеть во всяком случае две мили, идущие через широчайшие степи, которые так пронзительно продувал яростный и леденящий скифский ветер, что некоторые из наших конных возниц окоченели насмерть. Они были найдены бездыханными на телегах и возах, особенно те, которые заснули после неумеренного поглощения горилки... При таком неистовстве стужи добрались мы после полудня до Гадяча, и хотя огромное пространство перед воротами было заполнено телегами и санями, мы проникли в город и, проведя напрасно два часа в поисках распорядителя квартирами, вошли в какой-то пустой от солдат дом и восстановили свои силы скромной едой и теплом... В этом городе (Гадяче) был схвачен завербованный московитами один слуга Мазепы при подготовке покушения на его жизнь. Он был отведен на место казни и должен был быть повешен. Был в Гадяче и человек, знавший немного латынь, Федор Хоминский, который, говорят, имел звание доктора богословия, через посредство тестя своего, Стефана Тышковича, гадячского протопопа, но это звание отказался при нас получить, после того, как мы коснулись разных основ веры, и он увидел, что, защищая святых с помощью добрых дел, сам отпал от их призывов к справедливости. Иоанн же Борзовский покинул священную церковь святой Девы Марии до прихода шведов, которые поэтому захватили ее имущество — книги, чаши и всю церковную утварь. На его место был поставлен в этой церкви Георгий Ероштацович, который при погребении ребенка нашего гостя совершил обряды чтения и отпевания и затем смешался с толпой женщин, окруживших могилу, и на моих глазах обнимал каждую женщину из присутствующих. Местные мужчины и женщины посмеивались, мы же были поражены изумлением, что в час погребальной скорби, без всякого перехода, повернув лицо, он осмелился на этот бесчестный поступок. Дерзость одного человека обнаружила духовную сущность других людей... Гадяч имеет деревянную крепость, усиленную валами. Также и самый город весь окружен валами и насыпями и немало укреплен шведами, чтобы быть более защищенным от нападений неприятелей. Собираясь из него уйти, шведы сожгли некоторые дома, владельцы которых переходили к московским частям, и разрушили более укрепленные места. Гетман Мазепа имел под крепостью огромной величины погреба с медом, пивом и воском, удобные для их сохранения. В крепости же, расположенной на возвышенном месте, воздвигнуты оборонительные сооружения, установлены наблюдательные пункты и боевые орудия. Крепость имеет огромный запас оружия, фуража и других предметов... |
|
Северные войны России Таким образом, запорожцы предлагали провести кардинальные изменения на Украине, которые при этом прямо не задевали ни интересов России, ни самого царя. Однако личные амбиции Петра не позволили ему принять предложение запорожцев или хотя бы взять его в качестве основы для переговоров. Русские войска стали готовиться к вооруженной борьбе с запорожцами. В ответ 19 марта 1709 года делегация казаков прибыла в Великие Будища — резиденцию Карла XII. Казаки получили аудиенцию у короля, который отнесся к ним крайне благосклонно. Все время своего пребывания в Будищах запорожские депутаты предавались веселью до излишества. На прощание фельдмаршал Реншильд объявил десяти казакам, что они снова будут допущены к прощальной аудиенции у короля, но с условием не пить вина раньше обеда, так как король не переносит пьяных. Запорожцы, много пившие в последние дни, с трудом выдержали такое требование и простились с королем трезвыми, получив от него грамоту ко всему Войску Запорожскому. Между тем Карл, вопреки своей наступательной тактике, с осени 1708 года до лета 1709 года воздерживался от решительных действий, ограничиваясь мелкими операциями. Создается впечатление, что король тянул время, но оно давно уже работало на русских. 3-4 декабря в главной ставке русской армии Лебедине состоялся военный совет, наметивший план овладения Ромнами, где размещалась главная квартира Карла XII. Планируя операцию, военный совет учел некоторые свойства характера короля-забияки: его азартность и любовь к стремительным атакам кавалерии, вносившим смятение в ряды оборонявшихся. На военном совете было решено демонстративным сосредоточением значительных сил в районе Гадяча сделать вид, что войска готовятся к штурму города. Суть плана русского командования в "Гистории Северной войны" изложена так: большей части войск велено идти "добывать Гадяч, а генералу Алларту идти в Ромну... в таком намерении, что ежели король не пойдет на сикурс Гадяча, то Алларту не приближаться к Ромну, но добывать Гадяч; буде же пойдет на сикурс, то от Гадяча отступить, а Алларту в Ромен вступить, Дабы одно из двух сделать". План удался лучшим образом. Карл, находившийся в Ромнах, поверил в серьезность намерений русского командования овладеть Гадячем и во весь карьер отправился оказывать "сикурс" гадячскому гарнизону. Как только шведы оставили Ромны, в город тут же беспрепятственно вошли русские полки. Что произошло в городе после его занятия (без боя) русскими, хорошо описано русским генералом Аллартом в письме к царю от 19 декабря 1708 года. Алларт пишет, что, прибыв в Ромны, он стал свидетелем "настоящей конфузии: все домы во всем городе разграблены, и ни ворот ни одних не осажено, ни главного караулу не поставлено, и ни малого порядку для унятия грабежу не учинено, и все солдаты пьяны". Алларт высказал опасение, что, если бы на город напали 300-400 неприятельских солдат, они без труда изгнали бы русских, нанеся им большой урон. Впрочем, армии обоих противников вели себя на Украине одинаково. Вот что записал в своем дневнике швед Адлерфельд: "10 декабря полковник Функ с 500 кавалеристами был командирован, чтобы наказать и образумить крестьян, которые соединялись в отряд в различных местах. Функ перебил больше тысячи людей в маленьком городке Терее (Терейской слободе) и сжег этот городок, сжег также Дрыгалов (Надрыгайлово). Он испепелил также несколько враждебных казачьих деревень и велел перебить всех, кто повстречался, чтобы внушить ужас другим". Шведы придумали такой трюк: останавливаясь в деревне, давали за провиант деньги, а уходя, отбирали их. "Таким образом, - пишет Адлерфельд, — мы постоянно находились в драке с обитателями, что в высшей степени огорчало старого Мазепу". В конце декабря шведы заняли Гадяч. Зима 1708-1709 годов выдалась очень холодной как на Украине, так и по всей Европе. Из-за сильных холодов шведы несли большие потери в людях и в лошадях. После взятия Гадяча Карл XII решил не возвращаться в Ромны, а захватить укрепленный городок Веприк в 12 верстах от Гадяча. Всего с четырьмя полками и без пушек король подошел к Веприку и сходу повел солдат на штурм. Три приступа шведов были отбиты. Но 7 января 1708 года комендант крепости генерал В.Ю. Фермор капитулировал с условием свободного выхода гарнизона из крепости. По русским данным шведы потеряли у Веприка до 1200 человек убитыми. В это время произошел эпизод, о котором наши историки предпочитают не упоминать. Петр приказал отпустить пленного шведского обер-аудитора к королю с предложением о размене пленных. Чего это вдруг царя обуял приступ человеколюбия? А вот с чего. Обер-аудитор, прибыв в королевскую ставку, вел переговоры с премьер-министром графом Пипером и другими министрами о заключении мира. О размене пленных не договорились, скорее всего этот вопрос не поднимался вообще. Зато после возвращения обер-аудитора началась переписка по схеме: Петр — Бэловкин — Пипер — Карл. Петр требовал передачи ему района Санкт-Петербурга и Нарвы, за что обещал большую денежную компенсацию. Взбалмошный, а может быть психически не вполне нормальный, Карл отказался от выгодных условий мира. В конце зимы начались стычки русских с запорожцами. Так, у местечка Царичанка 800 запорожцев атаковали бригадира Кампеля, у которого было три полка драгун (три тысячи человек). Запорожцы изрубили 100 драгун и 90 захватили в плен, потеряв своих только 30 человек. Запорожское войско и примкнувшие к ним гетманские казаки составили почти 15-тысячное войско. Запорожцы вскоре овладели городками по рекам Орель, Ворскла и Днепр и везде оставляли в них сильные гарнизоны. 27 марта 1709 года кошевой атаман Гордиенко с отрядом казаков прибыл в Великие Будища, где был принят шведским королем. 28 марта запорожцы заключили договоры как с Мазепой, так и со шведским королем. Карл объявил, что не сложит оружия перед царем до тех пор, пока Украина и Запорожье не будут совершенно изъяты у москалей. Интересно, что в этих договорах говорится лишь о "покровительстве" Карла над гетманщиной и запорожцами, то есть они признавались формально независимыми, о какой-либо власти над ними польского короля не упоминалось вообще. |
|
Сорочинская ярмарка И, посмеиваясь и покачиваясь, побрел он с нею к своему возу, а наш парубок отправился по рядам с красными товарами, в которых находились купцы даже из Гадяча и Миргорода - двух знаменитых городов Полтавской губернии, - выглядывать получшую деревянную люльку в медной щегольской оправе, цветистый по красному полю платок и шапку для свадебных подарков тестю и всем, кому следует... |
|
Иван Федорович Шпонька и его тетушка Уже четыре года, как Иван Федорович Шпонька в отставке и живет в хуторе своем Вытребеньках. Когда был он еще Ванюшею, то обучался в гадячском поветовом училище, и надобно сказать, что был преблагонравный и престарательный мальчик... Наконец Иван Федорович получил отставку с чином поручика, нанял за сорок рублей жида от Могилева до Гадяча и сел в кибитку в то самое время, когда деревья оделись молодыми, еще редкими листьями, вся земля ярко зазеленела свежею зеленью и по всему полю пахло весною... Ты знаешь тот лесок, что за нашею левадою, и, верно, знаешь за тем же лесом широкий луг: в нем двадцать без малого десятин; а травы столько, что можно каждый год продавать больше чем на сто рублей, особенно если, как говорят, в Гадяче будет конный полк... |
|
Славный город Гадяч. Приезжие из Конотопа часто удивляются красоте и благоустройству гадячских улиц, высоте домов. Замечательный город. Но вот ежели бы вы видели Пирятин!... |
|
Письмо к Л.В.Головиной Многоуважаемая Любовь Валерьяновна, Пишу к Вам в город Гадяч, а сам не уверен, точно ли Вы этот город назначили мне, когда позволили писать к Вам, - такова моя ужасная память. Я понадеялся на нее и не записал Ваш адрес тогда же; вот будет беда, если я ошибся, и это тем более, что, очутившись в Эмсе совершенно один, ощутил истинную потребность напомнить о себе всем из тех, от которых видел искреннее и дорогое для меня участие. - Здесь я всего две недели, а в Петербурге, в последний месяц особенно, так был занят и столько было у меня хлопот, что даже и теперь вспоминаю с тоской. А впрочем, и здесь не лучше: я никак не могу быть один. Здесь шумная, многотысячная толпа со всего света съехавшихся лечиться, и хоть русских много и нашел даже знакомых, но все не те, а потому скучаю ужасно. Восхитительные здешние виды и окрестностей и города даже еще усиливают тоску: любуешься, а не с кем поделиться. Но я все о себе. Каково Ваше здоровье? Весело ли Вам? Сколько я Вас разглядел, Вы прекрасная мать, любите Ваш дом и сверх того любите Вашу Малороссию. О том, как Вы будете жить летом в Гадяче, Вы говорили мне с весельем я удовольствием. Лучше этого, т. е. лучше таких чувств и наклонностей, ничего бы и не надо. Но неужели Вы и вправду не светская женщина? Если б я был на Вашем месте, мне кажется, я непременно, хоть на время, стал бы светской женщиной, несмотря на то, что это и вправду скучное занятие. Пусть это было бы даже жертва, но я счел бы себя даже обязанным принесть эту жертву. Впрочем, развивать этого не стану, да и сопоставление себя с светской женщиной считаю очень смешным, хотя, право, у меня была какая-то мысль. |
|
За рубежом И вдруг подходит ко мне простодушнейший мужчина, в теплом картузе с козырьком, точно вот сейчас из-под Гадяча выскочил. |
|
"Дворянское гнездо" в иностранных переводах ...не бранись, Демосфен полтавский. - Рольстон в своем переводе романа сделал к этому месту пояснительное примечание: "Полтава - университетский город" (vol, I, р. 225). Тургенев разъяснил ему в письме от 24 июня (6 июля) 1869 г.: "Полтава - не университетский город, это - Харьков; но Полтава, так сказать, центр Малороссии, - вот почему Лаврецкий называет своего друга полтавским Демосфеном" (Т, Письма, т. VIII, Л" 2340). Давая Михалевичу это шутливое прозвище устами Лаврецкого после длинного, но содержательного спора друзей, Тургенев хотел подчеркнуть истинное красноречие Михалевича на классический манер, сочетавшееся в нем с ярко национальными чертами характера. Это определение не сразу было найдено Тургеневым: в рукописи первоначально было - Цицерон, затем - Зенон из Гадяча. |
|
Человек в футляре Она спела с чувством "Виют витры", потом еще романс, и еще, и всех нас очаровала, - всех, даже Беликова. Он подсел к ней и сказал, сладко улыбаясь: - Малороссийский язык своею нежностью и приятною звучностью напоминает древнегреческий. Это польстило ей, и она стала рассказывать ему с чувством и убедительно, что в Гадячском уезде у нее есть хутор, а на хуторе живет мамочка, и там такие груши, такие дыни, такие кабаки! У хохлов тыквы называются кабаками, а кабаки шинками, и варят у них борщ с красненькими и с синенькими "такой вкусный, такой вкусный, что просто - ужас!" |
|
Молодость Мазепы Приехавши в Гадяч, Мазепа без особого труда разыскал лавника Варавку. Когда добрый седой старичок прочел письмо Гострого и узнал, что Мазепа едет от Дорошенко, то радости его не было границ. Варавка был одним из богатейших горожан города Гадяча, а потому Мазепа и весь его отряд нашли у него все необходимое. Старик решительно не знал, чем бы оказать свое наибольшее внимание Мазепе. После первых хлопот о размещении отряда, жена Варавки, польщенная прибытием столь важных гостей, занялась с помощью челяди приготовлением достойного обеда, а Мазепа с Варавкой поместились в ожидании его в богатом покое пана лавника. Узнавши, что Мазепа состоит ротмистром у Дорошенко и только для предосторожности переоделся купцом, а своих казаков одел мещанами, Варавка весьма одобрил эту меру и сообщил Мазепе, что он должен немедленно прописаться у воеводы гадячского, так как вследствие последнего Андрусовского договора, собственно для того, чтобы удержать приезд заднепрян, постановили здесь гетман и воеводы, что с правого берега на левый дозволяется приезжать только купцам, а приехавши в какой город, они должны сейчас же прописываться у городского воеводы... Мазепа вышел из верхнего города, собственно замка гадячского, в котором находился и дом воеводы, и спустился в нижний город. Внизу, подальше от гетмана и его стражи, языки, очевидно, ворочаются свободней, решил он, да и самому лучше прежде времени не показываться на глаза. Нижний город Гадяч располагался у подножия возвышенности, на которой находился замок, заключая его в своих пределах. После неприглядных осенних дней выглянуло, наконец, солнышко; облака на западе разорвались, растянулись по небу длинными белыми пасмами, сквозь которые проглянула всюду ясная лазурь... Когда полковник узнал о решении Марианны, он сначала воспротивился ему. Да он сам думал послать отряд и попробовать вырвать Мазепу из когтей Бруховецкого, наконец он поедет сам в Гадяч, но она, Марианна, не должна туда ехать. Но когда старик выслушал все доводы и резоны Марианны, он должен был согласиться с нею, взявши с нее предварительно слово в том, что она не станет без толку рисковать собой. На другой день полковник отобрал из своей компании двадцать самых сильных и отважных казаков, и Марианна с Андреем выехали из замка во главе своего маленького отряда. Вечерело. На большой переяславской дороге подвигались не спеша к Гадячу два паломника. Один из них был уже почтенных лет монах, другой еще молодой послушник с бледным, красивым и строгим лицом. Видно, он был еще очень молод, так как на лице его не видно было никаких признаков растительности. Длинные черные одежды монахов были подтыканы и подтянуты ременными поясами, из-под них выглядывали огромные, порыжевшие и запыленные чоботищи. Одежды обоих путников были в пыли и в грязи, за плечами их висели котомки, а в руках были толстые, суковатые палки. По всему видно было, что они шли издалека. Иноки шагали . сосредоточенно и молчаливо. Чем больше приближались они к Гадячу, тем чаще обгоняли их всадники, обозы и телеги, спешившие к городу. Наконец путники поравнялись с городскими стенами и вошли в "городскую браму". Увидевши почтенных путешественников, "воротар", стоявший тут же у ворот и благодушно болтавший о том, о сем с проезжими и проходящими горожанами, почтительно подошел под благословение к старшему монаху. Монах благословил его. — Откуда Бог несет, панотче, — полюбопытствовал "воротар". — Ox, издалека, чадо, — отвечал нараспев монах, — от синего моря, от белого каменя, от самой святой Афонской горы. Услышавши о пребывании монаха в таком священном месте, "воротар" почтительно и сочувственно закивал головой. — Пешие! — Пешие, чадо! Потрудились для Господа. А ты скажи нам, кто здесь, в граде сем, обретается из людей значнейших и "добреосилых", чтобы дал нам на недолгий час и пищу, и кров, дабы отпочила малость бренная плоть. "Воротар" назвал несколько фамилий, между ними и Варавку. — Так, так, вот к Варавке лучше всего и идите, — подтвердил он, — то человек богобоязный и странноприимный, — Добро творит, чадо! Яко речено бысть: воздается тому сторицею, — отвечал монах, — но како пройти к нему, не ведаю. Не вем бо стогон града сего. "Воротар" указал и разъяснил им дорогу, и монахи пошли, не спеша, по узким гадячским улицам. Наконец они остановились у дома Варавки. Почтенный старичок сидел у своих ворот, но, увидав подошедших иноков, он почтительно встал с места и подошел к монаху под благословение. — Благословение дому сему! — забормотал нараспев монах какие-то неизвестные слова и, кончивши .их, обратился гнусавым голосом к Варавке. — Глаголаша о тебе, чадо, сограждане твоя, иже добр, милостив и странноприимен еси, отверзи же десницу щедрую и от нас, бедных иноков, в чине ангельском пребывающих, не пекущихся о мирском. Глаждем и жаждем, ибо плоть немощна. Уразумевши из мудрой речи монаха, что они голодны и просят приюта, радушный старик бросился с восторгом исполнять их желание. Он ввел иноков в дом и только что было хотел пойти сообщить своей супруге о неожиданных гостях, как старший монах удержал его за рукав. — Стой, Варавка! — произнес он совершенно другим, здоровым и молодым голосом. — Не торопись! Варавка остолбенел от изумления. А монах между тем подошел к дверям, задвинул их на засов и продолжал тихо, но внятно: — Мы от полковника Гострого; никто, слышишь, не должен знать о том, кто мы такие... Это дочь полковника! Лицо Варавки просияло. — Господи! — всплеснул он руками. — Честь-то какая мне, убогому.. Так это ты, Марианна"? — и растроганный старик поклонился молодому иноку чуть ли не до земли. Марианна поблагодарила его за такую радушную встречу, а монах продолжал: — Да, это она. Но ты знаешь, что думает о нас Бруховецкий, а потому помни, что никто, ни даже жена твоя, не должны знать, кто мы... — Умру, а не выдам! — прошептал старик. — Добро, мы верим тебе, друже. Теперь же садись и слушай зачем мы пришли к тебе... И Андрей рассказал Варавке о том, что Мазепа дал слов вернуться на обратном пути к полковнику, или прислать своего гонца, и вот никого нет до сих пор, а потому они прибыли сюда с Марианной. У него ли останавливался в Гадяче Мазепа? Не случилось ли с ним чего и благополучно ли выехал он из города? Услыша эти вести, Варавка сильно опечалился. — Ох, Боженьку, Господи! — закивал он грустно головой. — Так и чуяла душа моя, что лихо не минется! И он рассказал в свою очередь Андрею и Марианне все, что знал о пребывании Мазепы в Гадяче, о ласковом приеме который сделал ему Бруховецкий, о встрече с Тамарой, так озадачившей Мазепу, так как от Тамары он, Мазепа, ожидал непременной мести. — Ох, а если уж Тамара на кого зло имеет, он его и на дне моря найдет!.. Уж эта гадюка ужалит хорошо! Марианна слушала Варавку с напряженным вниманием. — О, если бы только один Тамара бросился за Мазепой, то это было бы еще полбеды! — произнесла она, когда старик умолкнул. — Что ж, он мог бы собрать душ десять розбышак, с ними Мазепа справился бы. А вот не участвовал ли в этом деле и сам гетман? — Да, да, — поддержал и Андрей, — трудно предположить, чтоб собака отважился сам на такое дело, без гетманской на то згоды. Но на эти слова Андрея и Марианны Варавка замахал отрицательно рукой. — Что до гетмана, то нет, нет! — возразил он. — Я сам за ним "назыраю", ни. он, ни воевода не выезжали никуда, войска никуда не выступали, да и в городе тихо, не слышно ничего, а уж если бы они схватили его, так было бы чутно... Но Марианна и Андрей все-таки сомневались: трудно была допустить, чтоб сам Тамара мог устроить такую роковую западню Мазепе, да и что бы мог он сделать? Убить?.. Но удовлетвориться одной смертью врага для такой низкой душонки было бы мало. Он захотел бы, конечно, унизить свою жертву, помучить ее, поиздеваться над ней, а главное, без согласия Бруховецкого он никогда бы не решился убить столь важного для гетмана посла. Варавка тоже задумался, в словах Марианны и Андрея была доля правды. — Так вот что, панове, — произнес он, — я пойду завтра в замок, там есть у меня родич, в гетманских сердюках служит, хлопец добрый и верный, если что-нибудь только было, так он сумеет пронюхать. На этом решении разговор собеседников прервался, так как у дверей комнаты раздались чьи-то шаги. За вечерей вокруг почтенных иноков собралась вся челядь Варавки, послушать, как рассказывает спасенный человек о святых местах. Жена Варавки, ничего не подозревавшая, находилась тут же и со слезами на глазах слушала повествования блаженного человека. Андрей врал сколько мог о неслыханных чудесах, явлениях, мучениках, подвижниках, пересыпая свою речь безбожно исковерканными изречениями. Пребывание в братстве теперь помогло ему. Добрая старушка, жена Варавки, не раз даже горько всплакнула, слушая его рассказы. Марианна же все больше молчала. Впрочем, на нее мало обращали внимания, так как Андрей сразу объявил всем, указывая на нее: — Он у нас хворый, так больше молчит: истинно не от мира сего... На другое утро Варавка вышел рано из дому и возвратился только поздно вечером. Войдя в комнату к инокам, он осторожно притворил за собой дверь и объявил им с печальным видом: — Ну, выспросили, вынюхали все, и все так, как я вам и говорил: ни гетман, ни воевода не выезжали из Гадяча и войск не высылали, и никакого теперь узника в замковых подвалах нет. Все молчали. Куда броситься, где начать свои поиски — было теперь совершенно неизвестно. |
|
Флориан В начале июня двадцать второго года прошел слух об увольнении в бессрочный отпуск красноармейцев и военнослужащих 1900 года рождения. Задумался было, что же с ним будет, да оказалось, что это не касалось состоящих на службе в строевых частях кавалерии. Значит, Флориан оставался на службе. Вспомнил о своем намерении навестить сестер. Может быть, комбриг 32-го, а им стал де Ларм, разрешит краткосрочный отпуск в Зеньков, Великую Павловку? Подал рапорт. Получил благожелательную резолюцию и был откомандирован в Штадив 11-й кав. Там получил литер, отпускные документы, деньги (с марта курс довоенного золотого рубля был приравнен к 200 тысячам советских рублей – дензнаками). Из Гомеля сразу же и отправился в Гадяч. С пересадкой в Ромнах. В Ромнах пришлось ждать поезд на Гадяч. Хуже некуда, чем ездить в тупики. Наконец-то Гадяч. Утро. Ясное небо. Хоть и не здесь рос, а будто бы домой попал... |
|
Преображение России Однако дней через пять куда-то уходившая сестра Нилы (звали ее Софа) вернулась, имея победоносный вид, и сказала ему твердо: - Я нашла себе место! - Где место?.. Какое место? - удивился он. - Бухгалтером в одной конторе... Мне не так далеко будет отсюда ходить на службу... Бухгалтером я была и в Гадяче, и ведь у меня есть рекомендации оттуда... Она и заняла ту комнату, для которой не хватило мебели, и Кашневу самому пришлось переносить туда кое-что из других комнат. Но в Гадяче оставалась, как узнал это вскоре Кашнев, еще и мать Нилы и Софы, и не больше как через две недели после Софы приехала и она... |
|
Победа Человека В другой больнице, в городе Гадяче врач Монбланов, вместе со всем персоналом, спас сотни жизней. В больнице лежали раненые офицеры. Врач объявил их заразными больными, он искусственно поддерживал у этих "больных" температуру 40 градусов. Он снабдил их гражданским платьем и документами. Он ободрял их, передавая сводки Информбюро и повторяя: "Скоро наши вернутся". Он говорил это не только в августе 1943 года, он говорил это и в августе 1941 года. Монбланов, другие врачи, сестры, все они хорошо понимали, что их ждет, если немцы узнают о спасении офицеров. Но врачи и сестры Гадяча думали не о себе - о своих согражданах, о своем долге. Трудно быть героем один день в бою, еще труднее быть героем два года, среди врагов и предателей. А сколько у нас таких врачей, таких сиделок, таких мужчин и женщин, беззаветно преданных своей родине и своему делу! |
|
Сокровище "В нынешнем 1708 году ноября 12 дня бил челом нам Великому Государю он, Черниговский полковник Павел Полуботок, – что в прошлых годах бывший гетман Мазепа, с начала гетманства имея некакую свою злобу на бывшего Гадяцкого полковника Михаила Васильева, взял себе во владение все маетности ево и отдал племяннику своему Ивану Обидовскому. Именно: село в Сумском полку в Лебединском уезде Михайловку с мельницами и иными ку оному приналежащими селами – Озаком, Букмером, Грунею, и с озеры, лесами, с сенными покосы, и со всеми угодьями – как полковник Михаиле Васильев владел по нашей Царского Величества жалованной ему данной грамоте. Он же, изменник Мазепа, отдал его ж, Михайлов двор, обретающийся в Гадяче, бывшему полковнику Гадяцкому Михаиле Борисовичу. Да хутор к замку гадяцкому присоединил. Мельницы на речке Груне и иные его в том же Гадяцком полку грунта купленные роздал кому хотел. Тако ж де он, Мазепа, дал вышепомянутому племяннику своему. Обидовскому к вышеписанным селам Михайловке и иным в полку Лубенском, село Коровинцы, которым селом також владела, як Михайлов кою и иными, по смерти Обидовского до ныне жена его. Понеже он, полковник Черниговский ближайшим наследником есть к маетностям бывшего Гадяцкого полковника Михаилы Васильева, ибо жена его ему, Михаилу, родная сестра. Его, полковника, в особливое Нашем Монаршьем милостивом презрении за многие верные к нам Великому Государю Нашему Царскому Величеству службы, пожаловали его, велели все те прежде помянутые маетности шурина его по данной ему грамоте и границам учиненным, отдать ему в вечное владение, прилучаючи к тем маетностям по нашей особой Государевой к нему милости и село Коровинцы в вечное владение." Женат Павел Полуботок был на Евфимии Васильевне Самойлович, родной брат которой Михаил и пребывал до мазепиского гетманства на полковничестве в Гадяче. Эту родственную связь сочли, вероятно, тоже вполне заслуживающей компенсационных пожалований: написана была соответствующая челобитная – а в ответ на нее – царский указ, жалованная на вечное владение грамота. Заканчивается она так: "... все вышепомянутое со всякими угодьями ему, полковнику Черниговскому и жене его и потомству его в вечное владение отдать указали. Что мы, Великий Государь силою нашей сеей Царского Величества грамоты укрепляем и утверждаем. Понеже он ту нашу Царского Величества милость и сюю жалованную грамоту получил за верные отца своего, також и за свои верные ж и радетельные и знатные к нам Великому Государю службы. И чтоб вперед смотря, на те его службы, дети его, внуки и правнуки и кто по нем рода его будет - также к нам, Великому Государю и нашим государским наследникам служили. И для вящщего утверждения той нашего Царского Величества к нему, полковнику, милости и ради свободного и вечного помянутыми маетностями ему ж потомству его владения дана ему сия Наша Великого Государя милостивая жалованная грамота за Нашего Царского Величества Государственною печатью в Глухове ноября в день 14 1708 року. подписал граф и кавалер Гаврило Иванович Головкин по сему по указу великого Государя." |
|
Люди с чистой совестью Гадячский шлях... Уже свернув к огородам, шагая мимо подсолнухов, мертво стоявших у проселочной дороги, я все вспоминал: "Гадячский шлях, Гадячский шлях... Где я раньше о нем слыхал?.." — и так и не мог вспомнить. Но знаю, что по этим путям ходили наши предки-запорожцы, здесь шли полки Богдана Хмельницкого... |
|
Так начиналась война Передняя машина, не дойдя до хутора, остановилась. В кузове сидели красноармейцы. С радостными возгласами мы бросились к ним. Из кабины выпрыгнул молодой сержант. Он с удивлением разглядывал нас, изнуренных, сильно обросших. Увидев меня, отдал честь, доложил: — Дозор разведывательного отряда. Старший дозора сержант Морозов. Мы узнали, что отряд послан командиром отдельного саперного батальона из города Гадяч с целью выяснить местонахождение противника и группировку его сил. Узнав от нас, где располагаются передовые отряды гитлеровцев, дозорные двинулись своей дорогой, мы же зашагали на восток. В крупном селе Сары нас гостеприимно встретили жители, разместили по дворам, накормили. В этом селе, расположенном в ничейной полосе, куда проникала только наша разведка, продолжали функционировать сельсовет и правление колхоза. Буквально под носом у гитлеровцев они оказывали помощь бойцам, выходившим из окружения. Из сельсовета я связался по телефону с командиром саперного батальона, дислоцировавшегося в Гадяче. Он выслал за нами машины. Нас подвезли к небольшому зданию. Ко мне шагнул офицер. Четко — сразу виден кадровый командир! — представился: — Капитан Кулешов, начальник гарнизона города Гадяч. Он пригласил меня в кабинет, а своему помощнику по материальному обеспечению приказал немедленно разместить на отдых прибывших со мной людей. С наслаждением погрузившись в мягкое старое кресло, обитое дерматином неопределенного цвета, я внимательно выслушал капитана. Он доложил обстановку в районе действий гарнизона и охарактеризовал состав сил, которыми он располагает. Из рассказа капитана я узнал следующее. Капитан Кулешов — командир 519-го отдельного саперного батальона. Его часть формировалась здесь, в Гадяче, когда фашисты рассекли войска нашего фронта. Узнав об этом и посоветовавшись с комиссаром батальона Медведевым, капитан принял решение организовать оборону города, который внезапно оказался на переднем крае боевых действий. Как начальник гарнизона, он подчинил себе дорожно-строительный отряд капитана Мишина и местный истребительный батальон, которым командовал начальник городской милиции Герченко. Немедленно были начаты работы по строительству оборонительных рубежей, в чем деятельно участвовали жители города. Разведгруппы, регулярно высылаемые Кулешовым на Лохвицу, имели неоднократные стычки с отдельными подразделениями 3-й танковой дивизии противника, преграждавшей пути отхода наших войск. В этих боях были захвачены пленные и первые боевые трофеи: автомашины, рации, штабные документы. — А также вот это. — Бравый капитан высыпал на стол десятка два немецких железных крестов. Первые дни после того, как на тылы войск Юго-Западного фронта вышли фашистские танковые группировки, гарнизон города Гадяч являлся единственной частью, которая на участке в несколько десятков километров преграждала пути продвижения противника на восток. При этом капитан Кулешов действовал на свой страх и риск: связи с вышестоящим командованием у него не было. Сейчас он стал получать указания непосредственно из штаба Юго-Западного фронта нового состава, начальником которого назначен генерал-майор А. П. Покровский. Гарнизон Гадяча оказывал большую помощь выходившим из окружения. Сколько людей, оборванных, голодных, израненных, одели, обули и накормили хозяйственники гарнизона во главе с Алексеевым и Горчаковым. Эту дружескую заботу испытал и наш отряд. |
|
На Юго-Западном направлении. Воспоминания командарма Следы фашистских зверств были на всем нашем пути к Днепру. Не забыть то, что мы увидели, например, после освобождения Гадяча. Там, на Замковой улице, в здании агрошколы немецко-фашистское командование устроило застенок, в котором гитлеровские палачи ежедневно умерщвляли десятки ни в чем не повинных наших людей. Кто попадал в этот лагерь, живым не возвращался. На стене камеры с болью в сердцах читали мы надпись, оставленную пленным советским солдатом Сандро Чатурия: "Опять били, бьют без конца, сил нет больше. Я чувствую, как я умираю. Я никогда не думал, что можно сердцем ощущать приближение смерти. Ну, вот и конец. Прощайте, товарищи. Сандро не подвел вас и никого не выдал". Ногтями выковыривали узники слова гнева и ненависти к врагу. "К вам, мать и сестра, обращаюсь я, - писал Василий Степанов, колхозник из села Касимово Рязанской области. - Пока вы живы, мстите немцам. Я погибаю". Рядом другая запись: "Кажется, очередь доходит и до меня. Ну, да. Идут - расстрел". Десятки таких надписей на разных языках. То был зовущий к отмщению крик сердец замученных фашистскими палачами людей. |
|
Родных своих нашел я в блиндаже 16 сентября 1943 г. командующий армией генерал-майор Павел Петрович Корзун выехал в освобожденный город Гадяч. Командующего всегда сопровождала его личная радиостанция РСБ на автомашине. Начальником радиостанции был лейтенант Голиков, старшим радистом — старшина Болотников. В тот день выдалась мерзкая погода — шел осенний дождь. Местность в районе г.Гадяча была болотистая. Впереди экипажа радиостанции медленно двигалась открытая машина командующего. С ним были два автоматчика, которые сидели на заднем сидении. До города оставалось несколько километров, и вдруг мы услышали сильный взрыв, над дорогой взметнулись клубы дыма. Когда дым рассеялся, увидели на обочине обломки машины. Командующий Корзун лежал вниз лицом. Он был еще жив, но через несколько минут, не приходя в сознание, скончался. Как потом было установлено, машина командарма подорвалась на противотанковой мине. Местные жители свято чтут светлую память о Павле Петровиче Корзуне. У его памятника в Гадяче всегда много цветов. |
|
Путешествие в седьмую сторону света — А где вы живете? — спросила Таня. Старик как будто немного смутился, забеспокоился, потом ответил не совсем уверенно: — Я живу... здесь. — Где — здесь? — переспросила Таня, уже догадавшись, что старик обеспамятел. — Город Гадяч Полтавской губернии... — с достоинством ответил он... |
|
Золотая шпага — Поручик, а вы знаете, за что мы будет пить? За то, что в русской армии первым такой орден* в полковничьем чине получил мой земляк!** Я ведь родом из Полтавы, это недалеко от Гадяча, откуда наш герой... * орден Святого Георгія III ступеня; ** генерал-лейтенант Олександр Дмитрович ЗАСЯДЬКО (1779-1837), видатний вчений в галузі ракетної справи, уродженець села Лютенька Гадяцького району. |
|
Очерк времен и событий Рабби Шнеур Залман рассылал разведчиков для сбора сведений и убеждал своих последователей помогать русской армии и жертвовать на нужды войны. У него был непререкаемый авторитет среди белорусских хасидов, и его призывы имели огромное влияние. Когда французы подошли к местечку Ляды, рабби Шнеур Залман, старый уже и больной, уехал со своей семьей вслед за отступающей русской армией. Он говорил: "Мне милее смерть, нежели жить под властью Наполеона и видеть бедствие моего народа". Его сын, рабби Дов Бер, вспоминал: "Новый год (еврейский) застал нас в Троице-Сергиеве. В ту пору было сражение при Можайске. Отец подозвал меня и сказал: "Сын мой, я опечален этой битвой... Враг берет верх, и я думаю, что он овладеет и Москвой"... В ближайшую субботу... он воскликнул: "О горе! Вся Белоруссия будет разорена при отступлении неприятеля! Это - искупление за хмельнитчину, при которой Белоруссия и Литва были пощажены, а жестоко пострадали только Волынь и Украина". Я ответил ему: "Отец, ведь он еще не вступил в Москву, а если и возьмет ее, то, может быть, отступит по другому направлению". На это отец возразил: "Москву он вскоре наверное возьмет, но тут же произойдет его гибель. он не удержится в Москве и отступит именно по Белоруссии, а не по Малороссии.., и вскоре погибнет..." Так оно и сбылось". Так оно и сбылось. Наполеон, действительно, собирался отступать через Украину, где было много продовольствия, но после битвы под Малоярославцем вынужден был возвращаться по разоренным уже районам, которыми он шел на Москву. А рабби Шнеур Залман, дожив до исполнения своего пророчества, не успел вернуться домой и умер в селе Пены Сумского уезда Курской губернии. Тело его перевезли в город Гадяч Полтавской губернии, в ближайшее место черты оседлости, где было еврейское кладбище, и там похоронили. Его сын писал об этом: "Много мы претерпели от холода и недостатка провизии, питались грубым хлебом с водою, жили в курных крестьянских избах. В селах нас всюду встречали насмешками и бранью; хвала Всевышнему, заступничество начальствующих лиц спасало нас от насилия... Испытания и горести изнурили отца; он заболел желчью, и к тому же еще простудился. Проболев пять дней, он скончался на исходе субботы, в двадцать четвертый день месяца тевет. Останки его мы отвезли в город Гадяч Полтавской губернии, и там предали их земле". |
|
Я жил на поле Полтавской битвы Кого пополам развалили, душой открывает шоссе, уходящее клином на Гадяч... |
|
На острие красных стрел Освободив в ожесточенном бою Московский Бобрик, полк продолжал наступать. Мы с ходу форсировали речку Грунь и 9 сентября 1943 года вплотную подошли к городу Гадяч, располагавшемуся на высоком берегу реки Псёл. Здесь, на выгодном рубеже, противник и попытался задержать наше наступление... |
|
Отцы-командиры Наконец 8 сентября полк с соседом овладели Бобриком и Веприком. На следующий день мы переправились через реку Псел. Начались напряженнейшие бои на всех участках. Наконец сломили сопротивление немцев и, форсировав реку Грунь вместе с другими частями в ночь с 11 на 12 сентября, ворвались в город Гадяч. Начальник штаба полка был лично вызван в штаб дивизии за получением боевого приказа на дальнейшие боевые действия, а я повел колонну штаба и подразделений обеспечения в горящий город. Недалеко от центра мы обнаружили в одном из дворов свежевыкрашенный дом и забор. Это было жилье немецкого коменданта города. Здесь я и развернул командный пункт. Направил связистов в батальон и на КНП командира полка, который сообщил, что находится на кирпичном заводе. С рассветом один из посыльных принес кипу каких-то бланков из немецкой комендатуры, на чистых обратных сторонах которых можно было писать боевые донесения, и писари бросились растаскивать этот клад для штаба. Утром наш батальон перешел в наступление, а немцы, не выдержав удара, начали снова отходить в юго-западном направлении. В населенном пункте Петривка удалось захватить две пишущих машинки с русским шрифтом — извечная мечта каждого штабного офицера. Проходили одно село, улица которого сильно поросла бурьяном, а у ворот одного из дворов стояла семья из трех человек. В центре этакая Гарпына Дармыдонтовна, справа муж лет 40 с бородой, а слева великовозрастный отрок лет 22-х. Увидев наших радисток, которые несли за спиной на вьюках свою пудовую радиоаппаратуру, «патриотка» им крикнула: «Идить, мои деточки, и мою доню вызволять из Неметчины, забрав ее герман в нэволю». Обычно я в присутствии женщин не ругаюсь матом, а тут не стерпел, обложил ее отборной руганью, присовокупив: почему же она мужа и сына не послала вызволять свою доню и сестру? Мужиков как ветром сдуло в заросли крапивы. Вся рота связи, несмотря на усталость и зной, одобрительно засмеялась... |
|
Мы были вместе Живописная природа, удобное расположение города отразилось и в его названии. Сведущие люди считают, что название Гадяч происходит от слова “годяче” — пригодное для жизни и защиты города... Городок мой небольшой, но я всегда тосковала о нем. Мне казалось, что и звезды над Гадячем ярче горят, и солнышко ярче светит, и морозы не такие жгучие... |
|
Дорога длиною в жизнь Приближалась весна. Начинали думать о даче. Я всегда просила: - Мама, расскажи как мы будем жить на даче. И мама, уютно устроившись с нами на диване, начинала фантазировать о том, как мы сядем в поезд и поедем, и какая будет дача, и что мы там будем делать. Весной 1929 года она говорила: " Этим летом мы поедем на Украину. Будем ехать ночь, целый день и еще полночи. Потом поезд остановится на нашей станции, которая называется "Гадяч". Мы вылезем, наймем подводу и поедем на дачу. На Украине тепло, там много солнца и фруктов. Вы у меня загорите и поправитесь." Наконец наступило долгожданное лето и назначен день отъезда. С нами едет няня. Я уговорила маму разрешить мне спать на верхней полке и чувствовала себя необыкновенно храброй, залезая туда. А ночью с нее свалилась, но не ушиблась, а только испугалась. Днем смотрели в окно на пробегавшие поля и леса, ели крутые яйца и вкусные пирожки испеченные в дорогу, запивая кипятком раздобытым на станциях. Незаметно подкралась вторая ночь. Меня на этот раз положили спать на нижнюю полку. Среди ночи подошел пожилой проводник и сказал, что скоро будет наша станция. Мама и няня торопятся собрать вещи, одеть нас и выйти на площадку. Холодно, хочется спать. Охватывает какое-то волнение. Наконец поезд тормозит и останавливается. Перрона нет. Мама соскакивает с подножки, снимает меня со ступенек и ставит на землю; берет у няни Юру. Няня спускается при помощи проводника. Затем он передает ей чемодан. В это время раздается гудок паровоза и поезд трогается. Он быстро набирает ход и уже видны только два красных огонька хвостового вагона. Мы стоим растерянные в кромешной тьме посреди чистого поля. Кругом ни огонька. Гуляет ветер и накрапывает дождь. Большая часть вещей осталась в вагоне. Вдруг красные огоньки перестали удаляться, и мы понимаем, что поезд остановился. Из темноты появился какой-то человек, подхватил наш чемодан, взял на руки Юру, мама взяла меня за руку и мы побежали к поезду. Путь кажется неимоверно длинным. Уже нехватает дыхания. Наконец добежали. Проводник на площадке несколько смущен. - Скорей, скорей, - торопит он. Незнакомец подсаживает нас, проводник подает руку и вот мы в вагоне. Поезд снова трогается. - Уж вы простите меня, что высадил вас на полустанке, - бормочет смущенный старик. - Видно бес попутал. Как только он это сообразил, то, рискуя быть наказанным своим начальством, сорвал стоп-кран. Простояв целый час на площадке вагона, мы прибыли в Гадяч. Здесь было много огней и большой вокзал, в помещении которого мы просидели до утра. Мама уложила нас с Юрой на лавку и мы уснули. Утром наняли подводу и долго тряслись на ней по булыжной мостовой зеленых улиц маленького провинциального городка. Домов почти не было видно в глубине садов. Наконец достигли окраины. Вот и наша дача. Выгрузили вещи, расплатились с извозчиком и вошли в калитку, за которой был большой тенистый сад с несколькими домиками. Нас встретила приветливая хозяйка и повела в самый дальний конец сада, где на краю оврага, среди кустов шиповника, стоял маленький домик. - Вы здесь пока располагайтесь , - сказала она, - А я вам сейчас молочка принесу. Я хотела тотчас же бежать и осматривать сад, но мама сказала: - После бессонной ночи надо как следует отдохнуть. А потом можно и погулять. Няня напоила нас молоком, принесенным хозяйкой в глиняной кринке, и уложила спать. В первый же день я осмотрела весь сад. Больше всего меня поразило обилие стрекоз и бабочек, порхающих среди цветов. Цветы были яркими и ароматными, небо голубым, солнышко ласковым и жизнь казалась прекрасной. Через некоторое время к нам приехала мамина подруга, а моя крестная, Наташа Ольденбург, которая была художественным руководителем дома детского творчества и очень интересным человеком. Мы много гуляли. Во время прогулок Наташа рассказывала нам волшебные сказки и разные интересные истории, а мама учила меня различать цветы и травы и составлять гербарий. Однажды мы с Наташей и мамой поехали на лошади в центр города на воскресную ярмарку. Много нарядного народа, много возов с овощами, фруктами и разными изделиями из глины и дерева. Взрослые накупили дынь, арбузов, груш, яблок, а нам с Юрой достались глиняные свистульки, в виде ярких птичек, и раскидаи, которые наперебой предлагали торговцы, подкидывая прикрепленные к тонкой резинке, яркие пестрые шарики набитые опилками, и крича: - Кому раскидай? Купи раскидай, раскидай, знай подкидывай - кида-а-й! Немного поодаль продавали "тещины языки", сделанные из длинной свернутой бумажной трубочки, у основания которой была щель, и если дуть в нее, то язык вытягивался, становился длинным и раздавалось пронзительное: "уди-уди-уди". И это тоже купили. Глаза разбегались, глядя на все это великолепие. И хотя мы уже были с подарками, я все-таки не удержалась, увидя замечательную, раскрашенную яркими цветами лакированную деревянную люльку для куклы, и робко попросила: - Мама, купи мне пожалуйста эту красивую люльку. Мне так хочется. И мама купила. Домой я приехала совершенно счастливая. Украина мне запомнилось как праздник: много гуляли, собирали цветы, из которых плели венки, ели красные сочные арбузы, плескались в детской ванночке, наполненной согретой солнечными лучами водой. Но вот и конец августа. Кончался мамин отпуск и нам пора было возвращаться в Ленинград. |
|
Украинское движение (В кн. «Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола». - Москва: «Москва», 1998. - Стр.133-252.) Закон 1876 года породил множество несообразностей. Приведем такой пример. Братья Рудченко, Иван Яковлевич и Афанасий Яковлевич, гадячане, были образцовыми по исполнительности чиновниками-службистами. Оба брата держались либеральных взглядов, но не были заражены социализмом и вполне лояльно служили русскому государству. Иван Яковлевич, проходя различные должности, достиг места председателя Варшавской казенной палаты и скончался тайным советником, членом Совета министра финансов. Он очень гордился своей служебной деятельностью и в приятельских беседах был истинным поэтом службы. Афанасий Яковлевич довольствовался местом начальника отделения Полтавской казенной палаты и отклонял всякие повышения, чтобы только не расставаться с любимой Полтавой. Оба Рудченко были талантливыми малорусскими писателями. Иван Яковлевич, поглощенный сложной службой, постепенно забросил литературу, а Афанасий Яковлевич, имея больше досуга, был плодовит и написал под псевдонимом Панас Мирный целый ряд рассказов и драм, из которых иные (например, «Бондаривна») очень сценичны и перед войной не сходили с репертуара малорусских театров. Как-то в молодости общими силами братья Рудченко (Иван Билык и Панас Мирный) написали чрезвычайно интересный роман «Хиба тоди волы ревут, як ясла повни?». Канвой послужила семейная хроника гадяцких помещиков Войн, а героем являлся сельский парень, искатель правды, который не мог примириться с окружающими условиями жизни и сделался поджигателем («палием»). Это яркий прообраз будущего большевика. Братья Рудченко как бы предчувствовали, что их родной Гадяч сделается сценой дикого народного зверства. Лютой смертью погибли там во дни революции местный предводитель дворянства граф Сергей Михайлович Капнист и председатель Гадяцкой земской управы Филипп Иванович Мельников. Последний сначала был оскальпирован обезумевшей от крови толпой, а потом схвачен за ноги и разорван пополам. Несмотря на полную лояльность братьев Рудченко и на художественную ценность их романа, он по закону 1876 года не мог быть напечатан в России и появился в свет в Женеве, в типографии драгомановской «Громады». Запрещение малорусского издательства постепенно привело к тому, что не только такие «украинские» зубры, как Михаил Петрович Старицкий или Александр Яковлевич Кониский (Переходовец), стали печатать свои бездарные произведения в Галиции, но и самые безобидные «Тарасики» из полтавских или черниговских трущоб посылали стишки о лаевой (сальной) свечке (Самойленко) или о криничке (Гр. Коваленко) в галицкие журнальчики, существовавшие на средства из России. Львовская «Зоря» наполнялась материалом почти исключительно из-за кордона. |
|
Милорадович «Все Милорадовичи по происхождению своему сербы. Они водворились в Южной России в начале прошлого [XVIII] столетия». «В Сербии было семейство, состоящее из многих сыновей, которые все были в военной службе и на войне. Все они пали и только один уцелел. Возвратясь на родину, первым делом его было помолиться за спасение свое в сражении перед алтарем Всемогущего промысла. Пробыв некоторое время в доме родительском, он опять вернулся в Белград служить своему отечеству. Возвратясь, он был представлен султану, который его спросил: "Ну что же, — родители были довольны увидеть тебя?" — "Я им был мил, а они мне были рады!" — "Ну, так будь же Милорадович!" — ответил ему султан». «Малороссийская фамилия Милорадович, как показано в свидетельстве правителей и советников республики Рагузской, посредством фамилии Храбреновичев, производит свою фамилию от сербских графов Охмукевичев. Произошедший от сего рода Михаил Ильич Милорадович с братом своим Гавриилом и Александром Ильичом прибыл в Россию в 1711 году». «…Происходит из рода древнего. Предки его всегда отличались преданностью к России. Один из них, пользуясь большим уважением соотечественников, содержал до 20 тысяч [воинов] и храбро сражался с турецкими войсками за пользы россиян. Признательный Петр I пригласил его в Россию и пожаловал богатыми поместьями в Малороссии». «Милорадовичи вышли в Малороссию из Сербии около 1713 года, в числе трех братьев: Александра, Михаила и Гавриила. Случилось так: в начале 1711 года Петр Великий, готовясь к войне с турками, искал искусных агентов для возбуждения последних против мусульман. Одним из таких агентов вызвался быть серб Михаил Милорадович. В ответ на предложение Милорадовича — служить царю Головкин, в письме от 3 марта 1711 года, отвечал, что царь, "познав искусство и верность Милорадовича в воинских делах против врагов христианского имени и святого креста, определил его полковником христианских войск"…» «Петр I… за военные заслуги пожаловал Михаила Милорадовича Гадячским полковником». Красиво, романтично и предельно ясно — за исключением, разумеется, мудрого султана, придумавшего фамилию «Милорадович». По призыву царя-реформатора отважные и благородные единоверцы пришли на службу Российской империи, братскому народу… Все так, да не совсем так. «Видя в Милорадовиче человека способного, царь решил дать ему полковничий уряд в Малороссии, надеясь, что бездомный выходец постарается заслужить эту милость… Прибыв в Гадяцкий полк бедняком, Милорадович поставил себе главной целью — нажиться. В этом отношении полковничьи уряды были самыми выгодными местами для наживы…» Нет смысла рассказывать о многочисленных злоупотреблениях гадяцкого полковника, которого от всей души ненавидели разоряемые им казаки. Место было более чем «хлебное» — недаром же в 1726 году, «как только умер Михайло Милорадович, младший его брат Гаврило немедленно направился в Москву — искать там гадяцкого полковничества». Это было очень непросто, и удалось ему только с помощью жены — «служительки от двора князя Меншикова». Счастье оказалось недолгим, уже через два года Гаврилу отрешили от должности и отдали под суд, а в 1730 году он умер, но материальное благосостояние и видное общественное положение «клана Милорадовичей» оказалось обеспечено. Как известно, в России во все времена было гораздо легче выбраться наверх, нежели упасть вниз, — естественно, для этого необходимо вскарабкаться до очень высокого уровня. |
|
Лимерики Украинец в местечке Гадяч Утопил в речке новенький мяч. Про себя ухмыльнулся: "Москали соберутся, - И стонать будут: «Таня, не плачь!»" |
|
Её звали Лимита Мария Ивановна Лыткаренко была недурна собой. И любой человек, интересующийся антропологией восточно-украинских народностей современного мира, или, просто, часто посещающий Ярославское шоссе в ночные часы, сказал бы, что в купе пассажирского-419 едет уроженка городка Гадяч, Полтавской области... В тесной милицейской газели было тепло и влажно. После тридцатиградусного мороза здесь хотелось остаться подольше. - Значит, исходно, вы гражданка Украины? Город Гадяч? - Да-да, большая узловая станция на северо-востоке! - Да хоть на юго-жопе! Деньги есть? |
|
Гадяч Как нужный вдруг привет от близких, как тишина хороших снов – очарованье украинских провинциальных городов. Перед крапивою пасуя, ко Пслу не попадёт никак, заборы старые тасуя, кривая улочка-овраг. Но вот и Псёл. Поток тишайший, минуя кружево запруд, высвечивает взорам нашим зелёных мелей изумруд. Почти к воде подходят сотки, на огороде лишь ботва. На берегу рассохлась лодка, ей надо б просмолить бока. Вот палисадника узорцы и мальв рисованная новь. За палисадником – оконца, а за оконцами – любовь. |
|
Холодный человек – Вот видишь, какие у людей пращуры, – обратилась она к мужу. – С самим Ричардом Львиное Сердце были знакомы. А ты!.. Кем у тебя дед был? Свинопасом в Гадяче! |
|
Геобиография Николая Баландинского Свое первое в жизни путешествие я совершил в Гадяч. Это маленький городок на реке Псёл на Полтавщине. Когда мне было чуть менее двух лет (1972 г.), я заболел ложным крупом. Круп, к сожалению, бывает не только у лошадей, но и у маленьких детей. Болезнь вызвала осложнение, а в атеистической Стране Советов люди часто советовали друг другу обращаться к знахарям, «бабкам» и т.п. Термин «экстрасенс» появился гораздо позднее. На Украине, если верить Н.В.Гоголю, всегда было много колдунов, а в Гадяче жила одна такая «бабка». Чего она со мною делала, не помню, но я жив, как видите. Из всего Гадяча помню только берег Псёла и коров на заливном лугу. После Гадяча поехали в Евпаторию. Про Евпаторию вообще ничего не помню. |
|
Гадяч Комсомольцы из Гадяча сонного Опасались колодца бездонного. Говорят, там по средам Перед самым обедом Гул собранья слыхать монотонного. |
|
С.-Петербургъ, 1890—1907 гг. Гадяч (Гадяче) — уездный город Полтавской губернии, в 110 верстах от губернского города и в 35 верстах от железной дороги, при впадении реки Груни в Псёл, на возвышенном правом берегу Псела. Время основания Г. неизвестно, но уже ранее 1637 г. польское правительство заставило реестровых казаков насыпать в Г. земляной вал. После присоединения края к России, Г. с округом был пожалован Богдану Хмельницкому, а после смерти его обращен в ранговое имение гетманов. Карл XII устроил в Г. лазарет для своих войск. В 1764 г. замок Г. и все принадлежащие к нему имения пожалованы Кириллу Разумовскому, а в 1785 г. куплен в казну и передан в ведение городского управления. В настоящее время на месте гетманского замка выстроена тюрьма. По ревизии 1782 года в Г. числилось мужч. 1827, женщ. 1907, а всего 3734 души; по подворной переписи 1891 г. мужч. 3228, женщ. 3313, всего 6541, в том числе евреев обоего пола 1399 душ. Домов каменных — 60, деревянных — 950, мазанок — 102, итого — 1102; торговых помещений жилых — 13, нежилых — 95, складов, амбаров и т. п. — 18; мелких промышленных и ремесленных заведений — 16, мельниц ветряных — 9, водяных — 3. Православных церквей — 4, еврейских молитвенных домов — 2, городское училище, городской банк. Из кустарных производств в Г. распространено кузнечное, которым занимаются до 20 хозяев. Выделывают хорошего качества лемехи для малоросийских плугов, а также конские подковы и некоторые мелкие вещи. Производство сапог, меховых шапок и кож сократилось против прежнего; гончарный промысел также в упадке. Гадячский уезд расположен на северо-восточной окраине губернии. Пространство, по Стрельбицкому, 2162 кв. вер., или 225250 дес., а по данным генерального межевания — 220384 дес. Весь уезд располагается на западном склоне водораздела Дон — Днепр, более или менее постепенно понижающемся к долине последней. Более ровные плато находятся в северной части водораздела Хороль-Грунь-Псел, в восточной части водораздела Грунь-Псел, в восточной части между p ечного пространства Псел — Ташань и на западной границе у.; остальное пространство занято различного рода склонами, террасами, холмами и т. п. Правые берега рек резко обрываются, либо образуют группы крутых холмов, либо очень короткие, весьма мало отлогие склоны. Через уезд протекают два довольно крупных притока Дненра — Псел и Хороль; первый принимает справа небольшую р. Грунь, а слева — Веприк и Лютеньку. За исключением Псела он пересыхают в cyxиe годы. Население отыскивает воду на дне балок или оврагов, но и они очень быстро пересыхают после половодья. Колодцев немало при селениях и в степи. Из полезных ископаемых в окрестностях Г. встречаются лепные гончарные глины. В долине р. Груни обнаружены торфяники. По исследованию почв проф. Докучаевым обнаружено, что горовой чернозем покрывает почти весь Г. уезд, за исключением сравнительно узких полосок в области речных долин. Количество гумуса в горовом черноземе колеблется между 5,3 и 7,9%. По содержанию фосфорной кислоты и органических веществ горовой чернозем выше других почвенных типов. Переходные, или лесостепные суглинки на водоразделе Грунь — Псёл содержат гумуса 3,1 — 4,1%; количество питательных веществ также уступает горовому чернозему. Лесные суглинки разбросаны в виде отдельных островков и полос по правым берегам рек и других водоразделов; содержат гумуса от 3,6 — 7,3%. Долинный чернозем залегает на пологих склонах к речным долинам, рыхлее горового, более песчанист, по содержанию гумуса и других питательных веществ имеет некоторое сходство с переходными землями. Супеси пользуются наибольшим распространением в долине р. Псела, по левому его берегу, образуя участки нередко до 10 вер. шириной. Темно-серые супеси служат постепенным переходом от долинного чернозема к светло-серым супесям и пескам. Они отличаются мощностью. Светло-серые супеси распространены более, но под полевою культурой находится незначительная часть, так как остальная заросла лиственным лесом. Наносные почвы особенно развиты в окрестностях г.Гадяча, с.Хитцы, Броварки, Горбуновки, Сары, Лисовки и м.Рашевки. Количество удобной земли в уезде, по окладным книгам (1884), 194010 дес.; дворянам принадлежит 63650 дес., духовенству 2764 д., казне 1777 д., купцам 4990 д., казакам 49343 д., крестьянам: собственникам 33120 д., бывш. казенным — 31071 д., евреям — 1302 д., другим владельцам — 1721 дес. По угодьям: пахотной земли 71,5%, сенокосной — 7%, лесной 10,9%, остальная под усадьбами и т. п. Число жителей в уезде (1891) 160266, в том числе дворян — 1766 чел., духовенства — 1006, городских сословий — 391, мещан — 5694, казаков — 46477, крестьян: собственников — 62066, бывших казенных — 32945, военного сословия — 9039, остальных — 882 чел. По вероисповеданиям: православных — 158517, католиков — 24, раскольников — 211, евреев — 1511. По статистической подворной переписи (1884) из общего числа 19131 хозяина насчитывается:
На 100 хозяйств приходится:
В Г. уезде находилось (1890) заводов винокуренных 4, песочно-сахарный 1, кирпичных 16, кузниц 60; общая сумма производства 773455 руб., при 518 рабоч. Кустарная промышленность развита слабо. Среди сельского населения распространен своеобразный торговый промысел ходебщиков в районе м. Рашевки. Главное занятие сельского населения — хлебопашество на собственной и на наемной земле. В 1890 г. площадь посевов занимали следующие хлеба: рожь 45662 дес., пшеница озимая 15322, яровая 35495, ячмень 31032, овес 9807, гречиха 4111, просо 1177, кукуруза 309, горох 355, картофель — 13148 дес., итого — 156418 дес., в том числе посевы сельского населения 102283 дес., или около 65% всей площади. Наем погодно земли малоземельными пахарями — явление постоянное. По подворной переписи (1884) регистрирован наем погодно 26538 десятин пахотной земли, в том числе за деньги 26,4%, испольно 73,2% и под отработки 0,4%. Часть рабочего населения уходит ежегодно в южные губернии на поиски заработков при уборке трав и хлебов. В 1886 г. по уезду было выдано письменных видов для отлучек: годовых 1034, полугодовых 2320, краткосрочных 4499, всего 7853. В уезде местечек 3, сел 39, хуторов и деревень 284. Из средств уездного земства произведены затраты на содержание сельских училищ и школ:
*) В том числе 2 церковно-приходские школы, с постоянным пособием от земства. На счет земства содержится 5 врачей, 20 фельдшеров, 1 акушерка, 1 больница в уездном городе и 2 приемных покоя в уезде. На расходы по медицине, оспопрививанию и общественному призрению (богадельня) назначено на 1892 г. 20093 руб. (2,54% земского бюджета и около 40% сметы необязательных расходов). Весь бюджет уездного земства на 1892 г. исчислен в 82583 руб., в том числе на повинности обязательный 35280 р. (42,7%) и необязательные 46953 р. (57,3%). На содержание уездного земского управления ассигновано 9300 р. В Г. у. состоит 103 хлебных запасных магазина, в которых к 1891 г. находилось в наличности хлеба 53805 чет., в продовольственном капитале 10482 чет., в недоимке за обществами крестьян 2336 чет., роздано в ссуду 8267 чет. Сельским обществам принадлежит продовольственного капитала 62603 руб. 30 к. В.В. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
В 1755 году бывший казак из г. Гадяча Ефим Григорьевич Тихоненко, по прозвищу Бовкун, основал с семьей слободу Щурово. |
|
ГАДЯЧ, город, районный центр в Полтавской обл. (Украина). Осн. в 1634. С 1667 — в составе России. С 1796 — уездный город Малороссийской, с 1802 — Полтавской губ. С 1923 — районный центр, с 1925 — город. В 1932—37 — в Харьковской обл. В 1792 в Г. проживало 4 еврея, в 1847 — 883, в 1863 — 1213, в 1865 — 1279 (17%), в 1897 — 1853 (24%), в 1920 — 3006, в 1923 — 2489, в 1926 — 1764, в 1939 — 623 еврея. Ок. 1810 в Г. возникло еврейское кладбище, в 1859 имелось 2 синагоги. К нач. 20 в. имелись 4 синагоги, 15 хедеров (120 уч-ся), частное еврейское уч-ще, талмуд-тора, обществ. б-ка, с 1898 действовало об-во пособия бедным, с 1903 — об-во содействия ремесленникам, с 1906 — т-во взаимопомощи, в 1913 — Об-во пособия бедным евреям, русско-еврейская б-ка. С 1898 раввином в Г. был Иосиф Фридман (1856—?), в 1910-х гг. (до 1917) — И.Б.Красильщиков, затем Шимон Требник (1891, Любань — 1961, Москва). В 1905 в Г. произошел еврейский погром. В 1936 в Г. действовала подпольная любавичская иешива. В янв. 1942 в Г. было расстреляно неск. сотен евреев. В 1988 на месте расстрела установлен памятный знак. На еврейском кладбище Г. похоронен Шнеер-Залман из Ляд, могила к-рого является местом паломничества хасидов. В Г. род.: А.Л.Зельманов, И.Е.Сивашинский, Ю.С.Сомов, Л.А.Тумаркин, Б.И.Шафиркин; Давид Наумович Каминский (1902—1974, Москва), горный инженер, Стал. пр. (1948); Даниил (Даниэль-Гдаль) Самойлович Пасманик (1869—1930, Париж), обществ. деятель, публицист, в 1906—17 чл. ЦК Сионистской орг-ции России, в 1918—19 мин. пр-ва в Крыму, с 1919 — во Франции, автор книг по проблемам рос. еврейства. Автор статьи - Е.С.Мосолова. |
|
По многим причинам, разбор которых не входит в предмет настоящего исследования, допетровская Русь не знала той высокоорганизованной системы духовных судилищ, которые с конца XV века, после знаменитой буллы папы Иннокентия VIII, в течение двух столетий то и дело вмешивались в судьбы нарождающейся психиатрии, нередко истребляя душевнобольных с бредом самообвинения или же вырывая совершенно такие же признания из уст вполне здоровых людей. Однако существовавшее прежде мнение, что в России не было решительно никаких процессов о ведьмах и колдунах, в настоящее время оставлено. В царствование Алексея Михайловича не раз пылали костры с колдунами. Сначала это имело место всякий раз "по нарочитому повелению", но вскоре последовали общие указы, распубликованные через воевод, и излагавшие правила, кого излавливать и как допрашивать и по какому ритуалу жечь огнен. Так, например, "175-й год, сентября в 13 день, боярин и гетман Иван Мартынович Брюховецкий в Гадяче велел сжечь пять баб ведьм, да шестую Годяцкого полковника жену... за то, что они его, гетмана, и жену его портили и чахотную болезнь на них напустили". Кроме того, носятся у них в Гадяче слова: "будто бы де те же бабы выкрали у гетмановой жены дитя из брюха". Документы такого рода, разысканные и собранные Новомбергским в его исследовании "Колдовство в Московской Руси XVII века", приоткрыли нам завесу над фактами, существование которых явилось для многих совершенно неожиданным. |
|
|
