|
Речник української волі в її церковно-правовому вияві (журнал "Людина і світ". — 2000. — №6. — С. 33-40) В Україні першої третини XX ст. церковно-визвольний рух рясніє визначними іменами. Він владно залучав до себе людей активних, творчо наснажених, національно свідомих. На арені бурхливого суспільного життя розкривалися людські обдарування, творилися небуденні характери, поставали діячі, які складали гордість і славу нації. Архиєпископ Парфеній (у миру Панфил Левицький) належав до ієрархії старої російської церкви, в ній зростав як церковний діяч, займав її найвищі щаблі. Набув академічну духовну освіту та сан єпископа. В багатозначний 1917 рік, маючи ледь 60 літ, він був примушений станом здоров’я вийти на спочинок. Оселився в рідних Плішивцях на Полтавщині. Здавалося, життя замкнулося у колі приватних інтересів. Але новий напрямок церковного життя долинув і до Полтави, Гадяча, Плішивців, і владика був затребуваний. Панфил Левицький на стежках свого служіння далеко від полтавських степів зберіг, не розпорошив у життєвих мандрах свою любов до України. Дитинство і юність у чарівному селі вигранували в нім український характер і душу, весь стрій думок і почувань. Народна мудрість вчить судити про людину за її вчинками. І недарма: не слова, а діла є дійсним виміром позиції, щирості та плідності намагань працювати на добро свого народу. Поет і архітектор М. Філянський писав, що храм у с Плішивці Гадяцького повіту виконано за задумом єпископа Парфенія й на зібрані ним кошти. Замовляючи проект архітектору Кузнецову, владика виставив як обов’язкову умову український стиль. Церква у Плішивцях втілила задум і замовника, і архітектора, відкрила або принаймні продовжила — на думку спеціалістів — національну традицію в українській будівельній культурі. Вона зреалізувалась не тільки у благородній храмовій споруді для рідного села, але й у цілому художньо-архітектурному напрямі, що став явищем у мистецькій культурі нації. Керуючи Подільською єпархією в 1904-1911 pp., єпископ Парфеній сприяв розгортанню українського національного руху в церкві на Поділлі. За його ініціативою й під особистим керівництвом було видано Євангеліє українською мовою. Це підносить П. Левицького в розряд тих людей, які мають неординарні заслуги перед українською духовністю та культурою. Примхою долі П. Левицький був дотичним і до російської культури у її найвищому вияві. Йдеться про його духовну місію на тій непримітній залізничній станції, що стала останньою зупинкою Л. Толстого після його трагічного від’їзду з Ясної Поляни. Синод уповноважив Парфенія, тоді архиєпископа Тульського, схилити вмираючого генія до сповіді. Покута бунтівного митця як символ його замирення з РПЦ була важливою для престижу церкви. Надто багато важив цей символічний акт «блудного сина», відлученого від церкви Синодом, якому «потьмарився розум». Парфеній виявив властиву його натурі тактовність. Позірно він виконав усі приписи Синоду, але нічим не затьмарив останніх днів великого письменника, делікатно перебуваючи біля його узголів’я. Особистість такого виміру не могла залишитися осторонь подій, що вирували довкола. Навесні 1920 p., відгукнувшись на особисте звернення патріарха, П. Левицький обійняв посаду управляючого Полтавською єпархією. Він поринув у працю з відвагою молодості та з мудрістю прожитих літ. Єпархія — велика, складна, громіздка церковно-адміністративна структура — ніколи не була легкою в управлінні, тим паче в годину руїни, повстань, перемін влади. Звідусіль потягнулися до нього віруючі шукати захисту від утисків і переслідувань російського єпископату. Людський поголос множив на всі околиці вість про єпископа-українця, який боронить рідну церкву й тих, хто служить їй. Постать архиєпископа огорталась легендами. Українська людність прагла національних героїв, передавала з вуст в уста оповіді про доброчинства полтавського архиєрея. З півроку тривала різнобічна, часто обтяжена безліччю рутинних обов’язків праця владики в єпархії. І раптом — владний окрик Москви, гнівне слово патріарха в тенетах пишномовного візантійського стилю. «Третій Рим» поставив питання руба — Парфенію відмежуватися від «київських українців». Це може тлумачитися тільки однозначно: юрисдикція й межі активності владики мають бути замкнуті у просторі Полтавської єпархії. Духовний і моральний авторитет Парфенія до уваги не брався як річ маловартісна. Архиєпископ мав відцуратися якраз свого церковного авторитету на всеукраїнських теренах. Патріарх у наказовій формі нагадував Парфенію про його місце у структурі РПЦ, обов’язок зміцнювати позиції собору єпископів тихонівської церкви в Україні. Звиклий до жорсткої ієрархічності старої церкви, вихований в її дисциплінарному вишколі, владика виявив належний послух. Він прийняв приписи глави РПЦ і висловив готовність їх виконати. Та первосвятитель РПЦ не врахував, що має справу не просто з архиєпископом, яких було досить під його рукою, а з Панфилом Левицьким, його українською вдачею і непоступливістю. Ці риси даються взнаки негайно після словесного визнання послуху. П. Левицький тактовно прагне використати нагоду отримання листа, щоб уповні розкрити свою попередню діяльність, піддану остракізму Москви. Більше того, аби висловитися з найбільшою повнотою про церковний рух України і загальний стан церковних справ. У позірно смиренній оповіді Парфеній постає як ґрунтовний аналітик, далекосяжний розум і шляхетна натура. Плин його думок такий: ставши знову до служіння з патріаршої волі, застав у Полтаві кілька українізованих парафій. Мусив приглянутися до них, поспілкуватися з парафіянами й членами церковного братства, ознайомитися зі статутами, побувати на відправах. Його вразило повсюдне піднесення релігійності, присутність у храмах інтелігенції, зовсім нехарактерна для старої церкви. Висновок архиєпископа рішучий: в українському церковному русі немає нічого, що суперечило б православним канонам. Не помітив він і ознак ворожнечі у ставленні до російської церкви. Така думка, вважає Парфеній, склалась на широкій базі власних спостережень і лягла в основу його особистого ставлення до українського церковного руху, отож вирішив не перешкоджати йому в підлеглій єпархії. Тим більше, що з вірними українізованих громад склалися приязні стосунки, вони завжди радяться з керівництвом єпархії, в необхідних випадках питають про дозвіл. Таку картину малює для патріарха полтавський архиєрей одразу після заяви про послух. Картина розгортається далі із залученням нових сюжетів і промовистих деталей. Архипастир розповідає про візит до нього на початку серпня делегації ВПЦР. Вона прямувала чи то в Грузію, чи в Константинополь виклопотати для себе єпископа. З єпископами, наставленими синодом РПЦ, у них стався розрив. Коли делегація ознайомилася зі становищем україномовних парафій у Полтаві, її учасники стали щодня бувати у Парфенія. Кілька днів поспіль вони переконували архиєрея стати на чолі всієї Української церкви. Наполегливість повноважних представників ВПЦР має своє виправдання. Річ у тім, пояснює Парфеній, що єпископи російської церкви в Україні ставляться вороже до церковних прагнень українців. Вони довели це, зокрема, на прикладі Київської єпархії. Там спостерігається таке явище: залежно від політичної ситуації єпископи дозволяли вести службу українською мовою або забороняли це робити; виділяли для української церкви окремі храми або забирали їх; українським священикам то видавали дозвіл на службу, то знову відбирали його. Українські парафії пробували скаржитися єпископам, але ті не хотіли спілкуватися з ними. За таких обставин, вважає Парфеній, українці втратили будь-яку віру у прихильність до них єпископів-великоросів. Напруга відносин сягає так далеко, що єпископи РПЦ ганять український церковний рух як сепаратизм. А проте, наголошує П. Левицький, саме це слово застаріло у своєму змісті, по революції воно б мало стати просто архаїчним. Не дивно, що діячі ВПЦР змушені шукати заступництва. Архиєпископ доносить до священноначалля настрої української людності, називає речі своїми іменами, коли йдеться про причини занепаду впливу й авторитету політики самої РПЦ. Багато важать його правдиві констатації про єпиекопів-великоросів, їх нехтування намірами й бажаннями посполитих віруючих, брутально-зверхнє ставлення до них. Варті пильної уваги застереження мудрого архиєпископа про неправомірність звинувачень українців у сепаратизмі, неприпустимість вживання самого терміна, оскільки відбулася українська революція і народ здобув право на незалежне існування. Все це, погодьмося, мало схоже на покірну голову, схилену під тягарем послуху. Автор послання до патріарха це розумів. Зрештою він наче наново згадує про обіцянку підкоритися примусу верховної церковної влади. Згадавши, пише: «Вислухав аргументи делегації ВПЦР і від себе закликав бути обачними, не порушувати миру й злагоди в церкві. Порадив не відторгатись від церкви й залишитися далі під владою єпископів». Та слухачі виявилися невблаганними. І тоді осяяло рішення: пообіцяти їм прийняти Українську церкву під свій догляд. Це б відвернуло від пошуків єпископа поза російською церквою й убезпечило від розколу в ній. Знаючи, що патріарх Тихон має відомості з багатьох джерел, часом дуже замулених, Парфеній вдається до легкої іронії: оті українці, як діти, захопилися, розголосили на всю Україну моє ім’я, поминають у храмах при відправах. Якщо дивитися на справу серйозно, то подібна практика незаконна, неканонічна. Та немає лиха без добра: українці ж не виступили з російської церкви, бо не вийшов з неї він, архиєпископ Парфеній. Гнучко поєднавши відвернення розколу в РПЦ з власними діями, Парфеній, як йому видавалося, набув права на пропозицію Московському патріархові. Вона не забарилась: архиєпископ просить в інтересах рідного українського народу патріаршого благословення для себе або іншого єпископа, співчуваючого національному церковному рухові, коли не стати на чолі, то бодай прийняти під догляд Українську церкву. Засвідчивши ще раз відкритим текстом свою солідарність з новим напрямом церковного життя, Парфеній щоразу виписував у російському тексті вислови «на чолі» і «догляд» в українській транскрипції. І все ж лист полтавського владики — лише верхівка айсберга, де основна маса прихована в морській глибині. До неї варто приглянутись. Насамперед належить пильнувати дати. Отже, делегація ВПЦР відвідала Полтаву в серпні 1920 р. В її складі були Михайло Мороз, протоієрей Василь Липківський і священик Юрій Жевченко. В переговорах з архиєпископом взяли участь і члени Полтавського церковного братства. Тоді й було досягнуто домовленості, що Парфеній бере Українську церкву під своє заступництво, або під свій «догляд». Принципово важливої і далекосяжної домовленості було досягнуто в кількаденних дискусіях. Вони були непростими з огляду на об’єктивну складність проблеми, але завершились результативно. Парфеній видав делегації, як підсумок переговорів, документ-резолюцію. Наводимо його повний текст: «Співчуваючи бажанню української православної людності, благословляю Всеукраїнську Православну Раду спілки українських парафій з вірою в Бога і Його святу допомогу, працю для утворення рідної українському народу мовою, звичаями, обрядами Соборноправної вільної Української Православної Христової Церкви. Задля миру церковного та збереження вповні стада церковного згоджуюсь взяти під свій догляд українські православні парафії, які належать і належатимуть до складу Всеукраїнської Спілки Православних парафій, що заснована у м. Києві. Архиєпископ Парфеній.» З резолюцією архипископа делегація негайно повернулася до Києва. ВПЦР прийняла документ до свого провадження, поширила його на всю Україну. Невідомо, чи повідомляв Парфеній текст-резолюцію у своєму серпневому зверненні до патріарха. Лист було відправлено з нарочним, який мав вручити його безпосередньо адресатові. Місія посланцю не вдалася. Він не був допущений до первосвященика. Передати ж документ до рук патріарших служб нарочний не наважився і привіз його до Києва. ВПЦР повернула пастирське послання до Полтави. На маршруті Полтава-Москва-Київ-Полтава воно блукало понад три місяці. Такий кружний шлях послання полтавського владики можна, звичайно, пояснити труднощами тогочасних сполучень. Але й для припущень знайдеться місце. Як знати, чи не був це узгоджений дипломатичний крок: незграбністю бюрократії відвести можливий докір Москви за самостійність дій полтавського владики. Вочевидь, зміст листа архиєпископа став відомим ВПЦР, Київ і Полтава, зрозуміло, брали до уваги, що документ-резолюція Парфенія, розголошений в єпархіях України, рано чи пізно буде прочитаний в резиденції патріарха. Ймовірно, це той випадок, коли віддавалася перевага пізнішому прочитанню. Ця ж тенденція використати фактор часу як тактичний засіб помітна й стосовно базового, грудневого листа Парфенія до московського патріарха. Сам владика інформує голову РПЦ: послання з повелінням відмежуватися від Української церкви дійшло до Полтави 20 листопада, через місяць після його написання. Повідомлення ж про готовність виконати патріаршу волю полтавський архиєпископ надсилає 31 грудня, майже через півтора місяці, в останній день року. Отже, на створення двох сторінок тексту автор витратив 41 день. Кожний, хто знав прудке перо архиєпископа, побачить тут цілком певний замір. Додамо й оптимальний час поштових мандрів, днів 30, а то й більше. Полтава явно вигравала час. Дипломатично здобутий час не був змарнований. Той же К. Кротевич наводить вражаючий факт: на кінець 1920 — початок 1921 pp. Парфеній висвятив не менше тридцяти кандидатів у священики, між ними й самого Костя Максимовича. Для цього владиці нерідко доводилося здійснювати висвяти й у будні. Кандидати прибували до Полтави хто залізницею, а хто й пішки, долаючи немалі відстані. П. Левицькому було невимовно тяжко. Давалися взнаки напружена праця і втома літньої людини з дедалі частішими серцевими нападами, опухали ноги. Зв’язок з ВПЦР був дуже утруднений, інформація про стан в Українській церкві неповна й непевна. Накочувалося почуття самотності. А найближче церковне оточення було чуже й неприхильне до демократичного руху. Сильна протидія йшла з боку старого полтавського духовенства, особливо ченців Хресто-Воздвиженського монастиря. Почалося тертя й зі світською владою. Воно загострилося після висвячення К. Кротевича, який активно працював в українському церковному русі, а будучи освітянином, відав бібліотеками Полтави. Його перехід у духовний сан з благословення Парфенія дістав значний розголос у місті. Влада почувалася зневаженою: знаний багатьма службовець народної освіти, ерудована людина, облишив своє місце в рядах борців з силами і традиціями старого світу й пішов під склепіння Вознесенського храму. Це вже скидалося на зухвалий виклик, публічну поразку на ідеологічному фронті, а до таких речей вічні окопники-марксисти ставилися гостро. Владика, а з ним і панотець пережили чимало прикрощів. М Згущувались хмари й з іншої сторони. В лютому 1921 р. Парфеній дає письмове пояснення, напевне ж не з доброї волі, управляючому Київською митрополією єпископу Назарію щодо взятого на себе обов’язку «догляду» й опіки бунтівної церкви. Її парафіяни та духовенство вийшли з-під покори єпископській владі, припинили з нею канонічне спілкування. Єпископи Пимен і Назарій вчинили розслідування й подали собору єпископів свої висновки: «догляд» Парфенія над українськими церквами Київської і Подільської єпархій сприймається православною людністю як перехід під духовну опіку всього церковно-визвольного руху, як очолювання Української церкви. Наслідком стало те, що українські священики перестали вживати у богослужіннях ім’я патріарха. Натомість вони підносять преосвященного Парфенія, величаючи його архиєпископом усієї України. Іменем полтавського архиєрея ідеологи нового церковного напряму прищеплюють мирянам і духовенству непослух місцевій церковній владі, заохочують відторгнення од неї. Священики, наставлені єпископом РПЦ, втрачають під ногами грунт. Вони просто бояться зостатися без храмів і парафіян, яким бунтарі обіцяють наставити кращих духівників, висвячених полтавським архиєреєм. Архиєпископу Парфенію виставили синодальну вимогу — подати ареопагу владик власноручну заяву, її неодмінними пунктами мають бути такі: полтавський владика не втручається в церковне життя інших єпархій, ні над ким за межами Полтавщини не здійснює духовної опіки; не підтримує нікого, хто сіє смуту в Українській церкві, відмовляється від канонічного спілкування з тими, кого єпископи РПЦ відлучили від церкви або позбавили сану. Йому заборонялось також здійснювати висвяти кандидатів для чужих єпархій, поставляти туди священиків без відома і згоди місцевого єпископа. Події розгортались стрімко. ВПЦР надіслала до Полтави своїх посланців для підготовки від’їзду П. Левицького на Київський Православний собор. К. Соколовський, член ради, подав розгорнуту доповідь про виконану роботу. Панотець Ксенофонт розповідав, що чутки про звільнення Парфенія з кафедри не підтверджуються. Зате владика дістав лист-ультиматум від собору єпископів з погрозами. Синодальний документ, засвідчує К. Соколовський, був усебічно обговорений на єпископській нараді у Парфенія. Всі можливі наслідки архипастирського непослуху проговорені, серед них і позбавлення священичого сану, чим особливо погрожували владиці. З доповіді К. Соколовського виразно видно: Парфеній не припиняв своєї праці під тиском диктату єпископів РПЦ, управляв життям єпархії, правив в українських парафіях. Більше того, зробив рішучий крок — написав патріархові та єпископу Назарію, що має намір приїхати до Києва й висловити єпископам власне бачення ситуації. Владика заявив своїм адресатам: коли домагання українців не будуть задоволені й цього разу, вже востаннє, він, Парфеній, рішуче стане на бік покривджених. Отже, замість смирення й покути архиєпископ планує поїздку до Києва для зустрічі з синодом обвинувачів. Це формальний привід для несанкціонованого від’їзду з єпархії. Він виглядав непереконливим ще й тому, що на той час, тобто у квітні 1921 р., на Україні став відомий наказ патріарха Тихона — визнання за Парфенієм прав Всеукраїнського архиєпископа можливе, але вирішення питання по суті віддавалось інквізиції єпископів РПЦ, а це був абсолютно глухий кут. Організатори поїздки передбачали таку послідовність: в Києві Парфеній звертається до Назарія, а через нього й до собору єпископів. Про потребу його зібрання полтавський владика заявляє клопотання перед Назарієм під час зустрічі. Все це розглядається як останній крок дипломатичної чемності з боку П. Левицького, після якого він одверто й рішуче стає на бік української справи. Щоб заручитися згодою превелебного на цей план, розповідає К. Соколовський, довелося йти на певний компроміс. Від імені ВПЦР отець Ксенофонт публічно, на урочистому зібранні Полтавського церковного братства та архиєрейської ради під головуванням Парфенія запевнив: з одного боку Церковна Рада непохитно стоїть на власних позиціях, а з іншого — не доводить свого розуміння церковного демократизму до порушення канонічних прав й авторитету архиєпископа. Формула угоди хоч і надмірно дипломатична, але прозора. В ній оберігався суверенітет особистості, право відсторонення від деяких надто революційних крайнощів демократизації церковного життя, неприйнятних для релігійно-світоглядних переконань владики. Компроміс сторін був раціональний у своїй основі, бо мав на увазі зберегти найвищу мету й забезпечити впевнене просування до неї. Парфеній висловив бажання в’їхати до Києва без гучного розголосу, ввечері і прямо в покої на нічліг. Він відмовлявся і від урочистої зустрічі в Соборі. Одночасно превелебний прохав Церковну Раду залучити хоча б одного прихильного до її справи архиєрея, щоб спільно з ним висвятити єпископів для Української церкви. Церковна Рада з розумінням поставилась до цього бажання й енергійніше повела консультації з єпископом Антонином, який перебував тоді в Москві. Але на схилі квітня з Полтави надійшов лист з нерадісною звісткою: Парфеній повідомляв, що, попри бажання, прибути до Києва не зможе. Причин багато, писав владика, а найважливіші такі: він хворий і слабий, проїхати 360 верст кіньми та ще й при таких смутах зовсім неможливо. Та не це його зупинило: «Для святого діла, — писав архиєрей, — поїхав би, хоч би довелось і померти в дорозі». Але ось його гіркі сумніви: «Боюсь, що як виїду, загине церковне українське діло на Полтавщині. Зразу пришлють другого архиєрея, який поведе діло інакше, і загине все, що тут було до сієї пори.» Управляючий єпархією краще ніж будь-хто знав дійсне становище. Полтавська епископія була під пильним наглядом синоду РПЦ і самого патріарха. Не випадково у своєму ультимативному листі єпископське зібрання зверталося до владики як до «тимчасово управляючого» справами єпархії, що було додатковим козирем у руках московських єпископів. Не додавали оптимізму й напружені стосунки превелебного зі світськими властями. Віддаленість Полтави, труднощі сполучення з Києвом залишали єпархію під надійним патронажем з боку РПЦ. Повідомлення Парфенія про неможливість приступити в Києві до здійснення задуманого мало під собою серйозні резони, але серед них не було місця перемінам у системі ціннісних орієнтацій. Архиєпископ вважав за потрібне розвіяти сумніви, які ймовірно могли з’явитись. Він кличе у свідки Бога, що його намір і бажання бути в Києві непохитні, як і обов’язок у міру своїх сил зарадити українським церковним справам, подати допомогу українським пастирям у їх служінні. Висловлює надію побувати в Києві згодом, коли Церковна Рада знайшла б єпископа-замісника. Травневий Київський собор 1921 р. відбувся без участі полтавського архиєрея. Єдиним представником полтавської церкви був К. Кротевич. У своїх спогадах він розповідає, що перед від’їздом він навідав Парфенія й у присутності свідків попрохав у превелебного дозволу передати Собору вітання від його священства, але повну згоду не було заявлено. К. Кротевич потрапив на засідання Собору тільки другого дня, якраз у дуже відповідальну мить: настрій учасників був пригнічений відсутністю вірогідного глави Української церкви, а в залі готувались виступити зі своїми вимогами і пропозиціями посланці старого єпископату та духовенства. Досвідчений головуючий М. Мороз зорієнтувався миттєво. Він надав слово К. Кротевичу, назвавши його представником архиєпископа Парфенія. Цю мить у своєму житті він вважав незабутньою. Зі своєї промови пам’ятав тільки її кульмінацію, найвище піднесення: «Ми звідусіль оточені ворогами, єдина наша надія на архиєпископа Парфенія, від якого я привіз привітання Соборові.» Зал відповів йому вигуками «Слава», проголосив «Многіє літа», на весь Софійський собор залунало трикратне стеценківське «многоліття». До соборного залу повернулася впевненість і піднесення. Спільний собор Київщини і Всеукраїнської Православної Церковної Ради обрав превелебного Парфенія митрополитом Київським і архиєпископом всієї України. Обрання відбулося солідарними голосами, і свідком цього були священні стіни Софії Київської. На чолі Української церкви стала людина, чий авторитет був незаперечним. До керівництва церковно-визвольним рухом прийшов діяч, який уже тривалий час працював у його вирі. Панфил Левицький став першим главою Української Автокефальної православної церкви. На український церковно-визвольний рух став відчутно впливати авторитет імені митрополита Парфенія. Церковна Рада почала розгортати роботу зі скликання Всеукраїнського Собору. Він мав вирішити справу з кадровим забезпеченням єпископських кафедр в українізованих єпархіях. Але чільні діячі нового напрямку церковного життя, як це буває, ослабили увагу до центральної постаті — глави Всеукраїнської церкви, їм здавалося, що саме обрання на цей пост, його формальне розв’язання повністю вирішувало проблему. А проте митрополит, який мав посісти найвищу в державі церковну кафедру, залишався в Полтаві, блокований зусибіч лихими обставинами й людьми. Його становище було вкрай тяжким, якщо не сказати трагічним. Фізичні сили вичерпувались, а нервові навантаження зростали. Мусив нести безпосередні, кропіткі обов’язки управляючого єпархією, працювати в неприязному оточенні церковної людності, терпіти й матеріальні нестатки. Гнітило душу митрополита й те, що ВПЦР не подбала належно про своєчасну й повну інформацію про українські церковні справи. Первосвященик вбачав тут не тільки об’єктивні перешкоди, а й певну неувагу, деяку зверхність до своєї особи. На жаль, він не дуже й помилявся щодо цього. Пригадаємо приїзд до Полтави делегації ВПЦР. Проводирями її, звичайно ж, були М. Мороз і В. Липківський. Спостережливий і мудрий владика склав власне уявлення про чільні постаті церковно-визвольного руху. Каменем спотикання, зокрема, стало питання про висвячення в сан єпископа жонатих протоієреїв української церкви. З канонічної точки зору для владики це було неприйнятним, і він відповів відмовою. І спостеріг, що його незгода справила гнітюче враження на київську делегацію: певна тінь відчуження пролягла вже тоді. Можна припустити, що врівноважений, звиклий до виважених слів і вчинків Парфеній не міг однозначно сприйняти «революціонаризм» гостей, схильність людей такого складу до крайніх намірів і дій. Утворення єпископату лише з чернецтва, суворе ставлення до шлюбних обов’язків видавалися йому фундаментальними цінностями правдивої церкви, які не підлягають «революційному» руйнуванню. Є підстави думати, що превелебний запримітив і певні риси в характері М. Мороза, які насторожували його: самовіддано працюючи на ідею, той мав не досить цільний характер, надмірну амбітність і не завжди був тактовним. Ці риси на посаді голови ВПЦР могли за певних умов зашкодити справі, і це мало глибоко непокоїти навченого життям архиєпископа. Синодальні єпископи РПЦ не спускали тим часом сторожких очей з Полтавської єпархії. Як розповідає К. Кротевич, за місяць чи два після Собору Київщини до митрополита приїхала слідча комісія — конотопський єпископ Микола з двома київськими протоієреями із завданням простежити в повному обсязі участь П. Левицького в українському церковному русі. Вичитування документів, опитування свідків, тривалі бесіди з управляючим єпархією... Хоч назагал слідчі вели себе в межах етичних норм, все ж усе це вкрай виснажувало немічну людину. Стійко і гідно тримав себе первосвященик Української церкви. Врешті, опинившись на самоті проти ще потужних структур РПЦ, без відчутної підтримки Церковної Ради, знесилений недугою, митрополит заявив про відсторонення від практичного керівництва українськими церковними справами. Менше року відділяло його від переходу у вічність. Довго кружляв у церковних колах і поза ними поголос про останню в житті відозву Парфенія, де він нібито відцурався Української церкви. У спогадах К. Кротевича висловлена слушна думка, що та заява виготовлена в синодальній канцелярії, а підпис митрополита, коли він був насправді, спритники консисторії буквально вирвали. Історія знає безліч таких випадків. У новітній історії Батьківщини, змаганнях українців за волю і власну державність багато гучних і славних імен, а ще більше безіменних лицарів, подвижників і героїв. Первосвященик Української церкви митрополит Парфеній у їх числі. Він гідно пройшов свій страдницький шлях, проніс свій хрест на українську Голгофу. Обов’язок вдячності вимагає поставити Панфила Левицького в почесний ряд людей високого сумління, незаплямованої честі, сповненого обов’язку перед рідною землею. Людей, якими славиться Україна і перед пам’яттю яких завжди схилятиме своє високе чоло. |
|
(Сайт Полтавської обласної організації товариства "Просвіта") Нещодавно в Полтавській обласній науковій бібліотеці ім. І.П. Котляревського відбулася презентація документального роману Івана Чайки з Гадяча «Дзвони над Лютенькою». У ній - правдиве відтворення подій української революції 1917-1920 років. Автор вважав своїм першочерговим завданням показати Лютенське повстання на чолі з ватажком Леонтієм Христовим проти більшовицької влади. Але спілкування зі старожилами, опрацювання документів в архівах області гальмували роботу. І лише через сім років роман був надрукований невеличким тиражем. На жаль, не дочекався виходу книги у світ ініціатор її написання - лютенчанин Андрій Галагуза, який з 40-х років XX століття проживав у США і до останніх днів мріяв побувати в Україні й потримати в руках видану історію рідного села. Власне, американець українського походження і фінансував опублікування «Дзвонів над Лютеньками», а також допомагав у зборі інформації. Іван Чайка разом з дружиною Марією багато років листувалися з емігрантом і гідно виконали його бажання. А коли Андрій Сафронович помер наприкінці 1999 року, виявилося, що в заповіт він вніс і Лютенську середню школу, котру очолює Іван Федосійович. Тож півтора року тому на рахунок навчального закладу надійшло близько 50 тисяч доларів. Ці кошти були використані на добудову шкільної котельні, придбання компютерного класу, а також перепрофілювання навчального закладу в спеціалізовану сільськогосподарську школу. Нині автор унікального роману намагається зацікавити книгою не лише читачів, а й спонсорів, які допомогли б перевидати «Дзвони над Лютенькою». |
|
К братьям по вере. Переселение сербов в Россию и Украину в XVIII веке (журнал "Родина", январь-февраль 2001 года) Царь Петр не забыл сербского героя: Милорадович был принят на поселение и в службу, ему было пожаловано 500 червонных, портрет государя на Андреевской ленте, поместья в Малороссии. Несколько позже - в 1715 году - Милорадович был назначен полковником в Гадяч. Покидая Черногорию, Милорадович оставил землякам интересный документ - грамоту, им же самим и подписанную (" Благочестивого Цара Петра Великого Полковник и Кавальер Михаил Милорадович"), в которой торжественно объявлял жителей Черногории свободными и не подчиняющимися никому, кроме русского царя. Грамота была составлена "на збору Црногорскоме, на Цетиню" 16 апреля 1712 года. Юридической силы она, разумеется, не имела никакой, будучи всего лишь одной из форм моральной поддержки и утешения для людей, остающихся один на один с турками. Вместе с Милорадовичем в Россию прибыли несколько сербских офицеров и 148 рядовых. Всем прибывшим были отведены для поселения земли в слободских полках: полковникам - по местечку или по большому селу, остальным офицерам - по нескольку дворов. В числе других сербских офицеров, решивших не оставаться в Черногории в ожидании мести турок за участие в восстании, был и капитан Иван Албанез, из рук которого, как уже говорилось выше, Милорадович принял царскую грамоту и послание Саввы Владиславича. По возвращении в Петербург в 1712 году Албанез получил в награду за труды 500 рублей. Сам он, правда, за время своего пребывания в Черногории задолжал 600. Поэтому, писал он графу Головкину, "не имеючи с чем поехати, ни долгу платити, того ради остался при господине Полковнику, Михайлу Милорадовичу, и живу ныне при нем без никакой официи". Получив в 1715 году назначение в Гадяч, Милорадович не забыл про Албанеза, устроив ему назначение в свой полк на должность полкового обозного. |
|
Болгарські сліди Драгоманова («Дзеркало тижня», №19(394), 25—31 травня 2002 року) Він спочив навічно в Софії на католицькому кладовищі. Ховали Драгоманова, як заповідав небіжчик, за протестантським обрядом, дощового червневого дня 1895 року. Поруч були дружина Людмила Михайлівна, діти, небога — Леся Українка, що приїхала до Софії доглядати хворого дядька (сама потерпаючи від недуг) і набиратися в нього розуму. Леся повезла в Україну грудку землі з дядькової могили... 
Чому саме болгарська земля прийняла Михайла Драгоманова? Звільнений з посади приват-доцента Київського університету, де він викладав усесвітню історію, по Емському актові 1876 року, без права будь-якої державної служби в межах Російської імперії, Михайло Петрович змушений був залишити Україну і виїхати з родиною в еміграцію. Тодішня Швейцарія — притулок емігрантів з усього світу, отож у Женеві і знайшов місце і працю Драгоманов. А з Києва проводжали численні колеги з університету. Південно-західного відділу Російського географічного товариства і Київської громади, призбиравши трохи коштів для вигнанця. Михайло Старицький лишив нам згадку про це у розчуленому вірші «На проводи», нарікши Драгоманова апостолом... У Женеві він видавав український збірник «Громада», в якому вперше побачили світ деякі поезії Тараса Шевченка, твори Панаса Мирного «Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні», публіцистичні статті Олександра Герцена і самого видавця. За кордоном, звільнившись від пут цензури, Драгоманов написав і опублікував такі знакові на той час праці: «Внутрішнє рабство і війна за звільнення», «Турки внутрішні і зовнішні», «Тирановбивство в Росії і поведінка Західної Європи», «Тероризм (який він засуджував ще тоді. — Ю.Х.) і свобода», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та багато інших. Написав французькою мовою брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», привіз її на Всесвітній літературний конгрес у Парижі 1878 року, вручив Віктору Гюго, Івану Тургенєву, учасникам конгресу... Не дивно, що саме Драгоманова запросив перший народний уряд Болгарії по звільненню з-під османського іга. Учений радо прийняв пропозицію на посаду професора Софійського вищого училища. Від 1889 року Михайло Драгоманов — шанований і улюблений професор, хоча мав принципову, доскіпливу і навіть саркастичну, особливо в полеміці, вдачу. Один з його студентів, у майбутньому зять, а ще відомий болгарський учений і дипломат (посол Болгарії в УНР 1918 року) Іван Шишманов пригадував, що Драгоманов зачаровував слухачів своєю красномовністю й обізнаністю, відзначав його неймовірну пам’ять, швидкість думки. Лекції пролітали для слухачів як одна мить... Він викладав студентам безліч історичних фактів, порівнював їх, але остаточних висновків уголос не робив, надавав таку можливість учням. У Болгарії він продовжує плідно працювати як історик. Отримавши з Софії від дядька його статтю «Віра і громадські справи» та брошуру «Шістсот років Швейцарської спілки — 1291—1891» і вивчивши їх, Леся Українка відповіла йому: «Мені здається, що з усіх пишучих українців тільки Ви вмієте писати таким простим популярним складом без жодного туману в ідеях і мові». А в одному з останніх листів: «Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощей та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитися нітрохи». Відомо, що Леся не була схильна до компліментарності, зокрема і на адресу родичів. Драгоманов лишив у Болгарії слід і як фольклорист. У збірнику «Общъ Труд» він надрукував болгарські легенди з примітками і поясненнями (опанував і болгарську мову на додачу до багатьох інших європейських). 1889—1895 років у Софії виходить «Сборник за народни умотворення, наука й книжнина» («Збірник про народну творчість, науку й літературу»). У цих книжках уміщено такі ґрунтовні праці Драгоманова: «Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини», «Слов’янські оповідання про народження Констянтина Великого», «Слов’янські варіанти однієї євангельської легенди», «Зауваження про слов’янські релігійні й етичні легенди», «Слов’янські приладки до Едіпової історії». У Софійському університеті мені показали книгозбірню Михайла Драгоманова. Це 4350 томів унікальної літератури! Є навіть вірменські народні пісні в перекладі на англійську. Значне місце посідає світова, європейська соціально-політична, історична і художня література, і особливе місце належить українській, російській та іншим слов’янським. Судячи з назв і дат видання, частину книжок Драгоманов привіз ще з Києва, решту призбирав в еміграції. Знаходимо серед книжок видані на той час українські літописи, «Реестры всего Войска Запорожского» Осипа Бодянського, праці, присвячені історії Києво-Могилянської академії, «Записки Юго-западного отделения Императорского Российского географического общества», історичні праці Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, етнографічні — Михайла Максимовича. Це література з географії, економіки, статистики, фольклору, філософії, історії філософії, релігії, політичної економії. Назвемо авторів: Платон, Макіавеллі, Бекон, Бланкі, Мілль, Монтеск’є, Руссо, Рікардо, Ренан, Маркс, Герцен, Чернишевський, Лесевич, сам Драгоманов (28 авторських книжок — в університетській, ще 44 — у бібліотеці при Болгарській академії наук). Михайло Петрович як вельми освічена, різнобічно розвинена й обдарована людина цікавився художньою літературою і пробував у ній свої сили. У книгозбірні подибуємо переклади на українську творів Миколи Гоголя, здійснені сестрою Драгоманова, письменницею і видавцем Оленою Пчілкою, її дітьми — Михайлом Обачним і Лесею Українкою. Поезії Тараса Шевченка, до яких прилучено його заборонені в Росії і видані за кордоном твори. Історично-белетристичні й художні книжки Івана Нечуя-Левицького. Надіслані друзями з України альманахи «Луна» і «Рада», перекладені Михайлом Старицьким «Сербські народні думи й пісні» (до речі, цей переклад присвячено саме Драгоманову), повісті Льва Толстого та нариси Гліба Успенського, поезії Юрія Федьковича, драматургія й поезія Івана Франка тощо. Софійська університетська бібліотека завдяки Михайлові Петровичу має повне видання «Трудів» етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україну, Молдавію, Білорусь, майже повний комплект петербурзького часопису «Вестник Европы», «Отечественных записок» з 1858 по 1877 роки, 49 книжок львівської «Просвіти», газету «Киевский телеграф» №№ 1—90, 1875 рік, комплект галицького часопису «Житє і слово»... Окрасою зібрання є «Англійські та шотландські народні балади» англійською мовою. Це друковане видання оздоблено руками земляків. На титульному аркуші книжки художній напис: «Першому українському фольклористу Михайлу Петровичу Драгоманову від рідного Гадяча (міста на Полтавщині, де народився Драгоманов. — Ю.Х.). 1864 — 1894». Це подарунок до ювілею 30-річної наукової діяльності ученого і публіциста. Гортаєш сторінки і милуєшся чудовими акварельними малюнками квітів, а на їхньому тлі зазначено найвагоміші фольклористичні праці ювіляра, зокрема і болгарською мовою. Якось Михайло Петрович у листі поскаржився небозі, що вийшла друком така собі гарна збірка англійських і шотландських народних балад, але дуже дорого коштує — аж 200 франків! — і він не може собі дозволити... Леся переказала добрим людям, і за її ініціативою — ось уже маєте книжку, любий дядьку! Яким же чином опинилася унікальна книгозбірня Драгоманова у бібліотеці Софійського університету? ...Усе частіше Драгоманівські лекції у Вищому училищі (університеті) відкладалися через його хворобу. Під час одного такого серцевого нападу Михайло Петрович помер. Родина опинилася в скрутному матеріальному становищі. Про це свідчить щоденник Людмили Михайлівни Драгоманової. На той час визначилася доля старшої доньки Лідії, котра одружилася з Іваном Шишмановим. Син Світозор і донька Аріадна лишалися на утриманні вдови. Світозор навчався у женевському ліцеї, це вимагало значних витрат. 1898 року юний Драгоманов виїхав до Києва, щоб продовжити навчання в Київському університеті. (Пізніше Світозор Драгоманов працюватиме як журналіст, економіст, у званні професора викладатиме у київських вузах, 1930 року буде усунутий з посад як «неблагонадійний елемент», 1943-го виїде за кордон і там викладатиме. Аріадна вийде заміж за відомого львівського художника Івана Труша.) Залишившись без чоловіка-годувальника, Людмила Михайлівна вирішує продати чоловікову книгозбірню якійсь солідній науковій установі, тим самим забезпечивши і надійне зберігання. Бібліотекою Михайла Драгоманова зацікавився відомий український меценат Василь Васильович Тарновський-молодший, він збирався купити її для Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Посередником у цій справі був Володимир Озаркевич. У Болгарській академії наук, фонді Івана Шишманова, збереглося листування з цього питання. Михайло Павлик писав Людмилі Михайлівні зі Львова до Софії 4 жовтня 1897 року: «Перед учора був тут Тарновський, він заінтересувався бібліотекою М.П. і просить списати йому каталог. Бібліотека буде куплена для Товариства імені Шевченка. Ціну я їй дав 3500 рублів. Справтеся добре, аби Вам не було кривди». Лишилося таємницею, чому саме не стало власником цієї книгозбірні Наукове товариство імені Шевченка. Але факт незаперечний, що в болгарському архіві Драгоманова знаходиться офіційний лист ректора Вищого училища в Софії Івана Георгова «до госпожа Л.Драгоманова-тук» (тут, у Софії. — Ю.Х .). А в ньому повідомлення, що училище купує бібліотеку М.Драгоманова на таких умовах: за кілька років дружині буде сплачено десять тисяч левів, ще того ж таки 1899 року вона одержить дві тисячі. Так болгари не дали книгозбірні розпорошитися по білому світові, і вона стала власністю Софійського університету, тобто всього болгарського народу. Уже згадуваний архів Драгоманова, що знаходиться в Болгарській академії наук (у фонді Шишманова), 1989 року містив понад сто одиниць зберігання. Будучи чи не першим сучасним українським дослідником, який зазирнув туди, я з прикрістю дізнався про те, що зібрання було повнішим, але 1958 року Болгарія подарувала Москві (зрозуміло, чому не Києву — в той час...) частину — більшу, 181 одиницю зберігання, — архіву Драгоманова, а серед них рукописи «Колокола» Герцена і Огарьова. Михайло Петрович зберігав їх у Софії, а подарував йому оригінали син Герцена Олександр Олександрович ще в Женеві... Академія наук СРСР передала архів Драгоманова до Державної бібліотеки імені В.Леніна. Отож, якщо захочемо познайомитися з «Курсом лекцій з нової історії», який професор читав у Софійському вищому училищі, або з листами Івана Тургенєва до Драгоманова, чи про листування родини Михайла Петровича, треба їхати до Москви... Але виявилося, що розполовинений між Софією і Москвою архів українського вченого — це лише частина його великої духовної спадщини. По смерті свого чоловіка Івана Шишманова донька Михайла Петровича Лідія Шишманова передала Болгарській академії наук не все, бо решту в неї купив Український науковий інститут у Варшаві. Працюючи з болгарським архівом Драгоманова, я натрапив на чернетки кількох неопублікованих доти віршів, писаних рукою Михайла Петровича. До всіх його іпостасей — він ще трохи й поет. Серед чернеток і «Пісня Українця (на голос «Гей, не дивуйте, добрії люди!» Лисенка, 1, № 13)». Драгоманов мав на увазі першу збірку українських народних пісень, виданих Миколою Лисенком. Позначено дату створення вірша: «Зложена літом 1871 р., поправлена 7 серпня 1876 р.». Сам Михайло Петрович з властивою йому самокритичністю й іронією писав про своє віршування в «Австро-руських споминах», Львів, 1889—1892, тобто у виданні періоду його перебування у Болгарії: «Коли й на мене, як на всякого підрістка, наскочила охота писати поезії, то пробував я їх писати і російські, і українські, і тепер пам’ятаю, як я, вже побачивши, що оригінальний поет з мене не виходить, узявсь за переклади та мучився, перекладаючи Горацієву «Науку поезії на українське, тоді як переложив далеко легшу «Блажений той, хто відійшов від справ» на російське...». І далі вже стосовно «Пісні Українця»: «В зиму 1870—71 р. просидів я в Берліні серед побідних криків тевтонів, котрі розбивали Францію й не ховали замірів, покінчивши з нею, взятися і за Слов’янщину з Росією. Потім я проїхав частину Слов’янщини, бачив провал федералізму Гогенвартівського, у Відні здибався з земляками, у котрих не знайшов широкого розуміння справи не тільки всеслов’янської, а й української, далі вп’ять в’їхав у побідоносну Тевтонщину, де пережовув кілька часу із земляком (покійним Пригарою, професором одеським) і з одним поляком всякі слов’янське і польсько-московсько-українські справи, нарешті достався з родиною в Гейдельберг і абсолютно не міг думати ні об чім, як о будущім конфлікті Тевтоніі і Славії та об тім, яку б то силу показала Славія, якби в ній запанувала федеральна демократія в дусі Костомарова — Шевченка, а не ополячення, а потім московське «обрусение». Щоб голова не тріснула, сів я писати ту статтю, котра була напечатана в «Вестнике Европы» 1872 р. під заголовком «Восточная политика Германии и обрусение». В інтервалі роботи ходив я зі своєю дитиною по гейдельберзькому Чорному лісі та співав собі під ніс українські пісні, думаючи все «про те ж таки, що й перше думав», і раз надумавсь на голос і форму пісні «Гей, не дивуйтеся, добрії люди, що на Вкраїні повстало!» зложити суть моєї роботи в політичній пісні...». Таким чином з’явилася 13-строфна «Пісня Українця» Михайла Драгоманова: Зберімося, браття, в сім’ю рівноправну І крикнем на братньому пиру: Що хочем для себе й для цілого світу Ми волі, освіти і миру! Це очевидний перегук з ідеями кириломефодіївців, про що свідчить і сам Драгоманов у наведеному вище уривку з «Австро-руських споминів». У софійському архіві, крім «Пісні Українця», я знайшов ще чотири вірші Михайла Петровича, три українських і один російський. З українських вдалося розібрати лише один, без заголовка, який починається словами «Зберемося, розсядемось, нап’ємося чаю...», і далі версифікований спогад про політичні суперечки в Київській громаді. Російський вірш називається «К одной картине нидерландской школы» і невідомо, чи то оригінал Драгоманова, чи переклад з котрогось європейського поета, або список з російського. Врешті прах Драгоманова покоїться в болгарській землі. Я побував на могилі вченого у супроводі доцента слов’янської філології Софійського університету Лідії Терзійської. Могила Драгоманова виглядала скромно, але доглянуто, пишно заквітчана хрещатим барвінком. Розповідаю пані Лідії, що серед наших культурників побутує думка про перепоховання видатних вимушених емігрантів в українську землю. — Це правильно, — каже вона. — Але ж Михайло Драгоманов так само дорогий і для нас, болгар. Він викладав у нашому університеті. Його пам’ятають. Є рішення університетської ради, підтримане урядом, про встановлення в університеті погруддів видатних професорів, серед них, звичайно, і Драгоманова. Отже, пам’ять про нього жива і житиме. Болгари хочуть, щоб їхній професор лишався тут... А сам Михайло Петрович не лишив заповіту, щоб його перенесли в рідну землю... (Щодо останньої її фрази. Заповіту не лишилося, але в софійському архіві вченого я віднайшов офіційну довідку: відмову цивільної санітарної дирекції м. Софії від 3 вересня 1895 року дати дозвіл на перевезення останків М.Драгоманова до Львова. Отож, така спроба була, зініційована або вдовою, або українськими діячами.) Проте пані Терзійська теж має рацію, і важко з нею не погодитися. Можна і так подивитися на проблему, що вічна домівка Драгоманова на болгарській землі — це одна з тих міцних ниток, яка в’яже наші народи. До речі, добрий намір увічнити ім’я Драгоманова на стінах Київського університету, який він закінчив, виявився не зовсім вдалим. На думку деяких драгоманознавців, на барельєфі зображено не Михайла Петровича, а іншого вченого, подібного зовні... Барельєф же на надгробку Драгоманова не викликає сумніву: це він. На вертикальній овальній стелі профіль небіжчика і напис «Михайло Драгоманів. 1841 —1895». А нижче на підмурку пам’ятника: «Великому громадянину від українських емігрантів». Оглянувши пам’ятник на могилі, я помітив поряд хрест з металевих прутків, уже похилений, а на дерев’яній планці видряпано: «Паращук»... Прочитується з трудом. Виявилося, що поряд поховано Михайла Паращука, який за три з половиною десятиліття по смерті Драгоманова виготовить йому цей пам’ятник, а ще майже за чотири десятиліття ляже біля свого ідейного навчителя. Михайло Паращук (1878 — 1963) — всесвітньо відомий український скульптор, родом з Тернопільщини, мистецтву навчався у Кракові, Відні, Львові, Парижі, зокрема у Родена. Створив разом із Попелом чи не найкращу скульптурну групу у Львові — пам’ятник Міцкевичу, під час Першої світової війни — пам’ятники загиблим українським воякам у таборах полонених на території Німеччини. Від 1921 року він у Болгарії, де відкриває мистецьку школу. Тоді ж створює надгробок Драгоманову, скульптурні портрети визначних болгарських діячів, пам’ятник знищеним під час Другої світової болгарським євреям, бере участь в оформленні мавзолея Георгію Димитрову, Військової академії, Софійського університету. Народної бібліотеки. Музичного театру, у Варт — монументу на честь перемоги над турками в битві 1444 року... Одне слово, теж лишив по собі помітний слід. До того ж в еміграції був громадським діячем, організатором Болгарсько-Українського товариства. 1926 року ініціював З’їзд української еміграції, очолив обрану там робочу Малу раду, інформував зарубіжний світ, у тім числі і Болгарію, про події в Україні. Ще в Софії я просив болгарських літераторів подбати про могилу Паращука. Мені обіцяли, але я не був упевний, що обіцянка втілиться в реальність... Тому, повернувшись до Києва, написав про це. Хтось з київських скульпторів телефонував мені, цікавився, обіцяв щось зробити, але, здається, справа не зрушила. В якому ж стані тепер могила Паращука (а заразом і Драгоманова), чи цікавиться хтось ними і чи доглядає? На могилі Паращука варто поставити надгробок, гідний видатного скульптора. Адже і викладацьку працю, і бібліотеку, і могилу Драгоманова, і внесок Паращука у культуру Болгарії — важко переоцінити. Врешті-решт це те, що єднає український і болгарський народи у світовому контексті. |
|
Евреи в поисках синагоги ("Еврейский Обозреватель", Информационно-аналитическое издание Еврейской Конфедерации Украины, №13/32, июль 2002 года) Были времена, когда в каждом еврейском местечке-штетле имелись синагоги, в которые ходили евреи. В Украине до наших дней сохранилось множество зданий синагог: большинство каменных, построенных в XIX веке, соответствуют типовой застройке того времени, синагоги XVI-XVII веков - это уникальные архитектурные сооружения, занимающие особое положение в городском ландшафте. Эти синагоги служили для обороны еврейского населения и для всего местечка. Начиная с XVI и до начала XIX века строили и деревянные синагоги с достаточно скромной внешней архитектурой и с необыкновенно богато декорированными интерьерами. Деревянные синагоги на территории Украины почти не сохранились. Реконструкцию ходоровской деревянной синагоги можно увидеть только в Музее диаспоры в Тель-Авиве, а множество зданий синагог оборонного типа превратились в руины. Местечки бывшей черты оседлости сейчас перестраиваются до неузнаваемости, старые дома разрушаются. На территории всей Восточной Европы, по сравнению с тем, что было, хорошо сохранилось лишь небольшое число синагог: многие уничтожены во времена гитлеровской оккупации, многие - во время борьбы с религиозными культами. Зачастую кладбища просто сносили, а синагоги разрушали или превращали в склады, заводы и т. п. Например, синагога оборонного типа в Шаргороде (XVI в.), во всяком случае, внешняя часть здания, хорошо сохранилась и не была уничтожена, благодаря тому, что по решению общины была оборудована под винзавод. Попытки, если не сохранить, то хоть каким-то образом зафиксировать угасающую жизнь штетла предпринимались издавна: в 10-х годах XX века известным фольклористом и этнографом Семеном Ан-ским, в 90-х годах - экспедициями Санкт-Петербургского (тогда еще Ленинградского) Еврейского университета. Два года тому назад была организована поездка по следам экспедиций Ан-ского, в которой приняли участие искусствоведы и художники из Израиля, России, Украины. Поездку, которая состоялась благодаря раввину Мордехаю Райхинштейну в начале июня этого года, вряд ли можно назвать научной экспедицией. Просто несколько человек во главе с равом посетили могилу цадика в Гадяче, а в Полтаве пытались найти здания старых синагог, которые давным-давно уже не синагоги, да и ходить-то в них уже теперь особенно некому. По дороге заехали в Зеньков, где некогда была довольно большая еврейская община, а теперь живут несколько евреев. С одним из них удалось повстречаться. Зеньковский еврей сообщил, что в Зенькове найти что-либо еврейское невозможно, с тем и умчался в машине скорой помощи, так как оказался местным врачом. Да еще вот попалась на глаза большая вывеска "Адвокат Пастернак". Предположили, что обнаружили еще одного еврея, и поехали искать еврейскую жизнь в Гадяч. В Гадяче синагога уже давно превращена в завод металлических изделий. Торцы здания и интерьер переделаны, но фасад почти не пострадал, и бывшую синагогу можно узнать по характерным архитектурным признакам. В Гадяче евреи, возможно, и захаживали бы в синагогу, не превратись она в завод, так как живут тут еще евреи, но, в основном, пожилые - молодые разъехались кто куда. И, тем не менее, есть рядом с городом место, куда, даже издалека, евреи приезжают - это могила Шнеура-Залмана - знаменитого автора "Таньи" и основателя Любавичской школы. Великий ученый и философ Шнеур-Залман был учеником Маггида из Межирича, а учителем Маггида был сам Баал Шем-Тов. Шнеур-Залман был похоронен рядом со своей дочерью в 1813 году, и с тех самых пор за могилой ухаживает семья Дудниченко, предки которой поселились в Гадяче еще в 1630 году. Сергей Дудниченко в высшей степени добросовестен в исполнении взятой на себя миссии: он присматривает за строительством оэля (шатра) над могилами и пешеходной дороги к зданию. Могилу часто посещают хасиды ХаБаДа, приезжают и брацлавские хасиды. С возмущением Дудниченко рассказывал, как один из желающих помолиться на могиле праведника посмел к оэлю подъехать на машине. Сергей заставил его вернуться и проделать весь довольно долгий спуск пешком и пешком же подняться на гору. Он неукоснительно требует почтения к погребению цадика, и сам, заходя в оэль, надевает кипу, хотя вероисповедания он явно не иудейского. Дом неподалеку от погребения еще недавно принадлежал семье Дудниченко - теперь это маленькая синагога с устроенной по всем правилам миквой. Сергей Дудниченко с уважением относится к истории Гадяча, к своим соотечественникам, к гостям, к еврейским цадикам. Отношение и к живым и мертвым делает честь этому человеку. По всей видимости, ни в Зенькове, ни в Гадяче, ни в Полтаве мацевот (надгробные стелы) на старых еврейских кладбищах не сохранились. Все, что можно было увидеть, это надгробия конца XIX - начала XX века. Один из способов сохранить Традицию - пробуждать в евреях память. Поездка в Гадяч и Полтаву не принесла новых открытий, но дала возможность прикоснуться к исчезающей истории евреев Украины. Эта поездка для рава Мордехая отнюдь не первая. Он много ездит по Западной и Восточной Европе вообще и по украинским штетлам, в частности, и везде фотографирует всевозможные еврейские объекты. Таким образом им создана замечательная коллекция фотографий. Теперь он - израильтянин, но еще лет десять тому назад он был белорусским евреем, и поэтому культура идиш ему близка и понятна. С азартом историка-исследователя он пускается в путешествия по бывшим еврейским местечкам, но на самом деле свое первое образование он получил не на истфаке, а в Ленинградском корабельном институте (специальность - прикладная математика). Это потом уже, став израильтянином, учился в Иерусалимском политехническом институте (учеба там была как бы продолжением учебы в "Корабелке", но с одним существенным отличием: в иерусалимском вузе светское образование сочеталось с религиозным, причем Традицию там учат в первой половине дня. В этом техническом вузе можно получить очень серьезное религиозное образование. Кроме того, рав Мордехай учился еще в нескольких израильских иешивах. В Киеве он живет четвертый год с женой и двумя сыновьями, так как возглавляет украинское отделение международной еврейской просветительской организации "Эш а-Тора" (с иврита - "Огонь Торы"). Киевское отделение организации основано в 1994 году. В центр "Эш а-Тора" евреи приходить любят. Например, на праздник Пурим едва хватило мест всем желающим. Выдержка из проспекта, рассказывающего о работе центра: "Стараясь быть достойной своего "огненного" имени, "Эш а-Тора" несет людям свет Торы, несет им знания и духовность. Главная цель, которую ставит перед собой "Эш а-Тора", - ознакомить современное общество с духовным наследием еврейского народа, дать украинским евреям возможность почувствовать себя частицей многовековой духовной и культурной еврейской Традиции. И, наконец, самое главное - каждый может найти в "Эш а-Тора" то, что не нельзя купить ни за какие деньги и чего так остро не хватает человеку в наше время: живое общение, друзей и заняться с ними общим делом. |
|
(Информационное агентство ПРИМА, 26 ноября 2002 года) УКРАИНА, Гадяч, Полтавская обл. (Соб. корр.) 26 ноября историко-патриотическое общество «Истоки» обратилось в Генеральную прокуратуру Украины с просьбой пересмотреть дело «кулацкой группировки», которую в 1920-х годах возглавлял крестьянин Ефим Щербань. В 1925 году за участие в крестьянском бунте Ефима Щербаня отправили в сибирскую ссылку. Но он оттуда сбежал. В 1928 году Щербань организовал в Гадячском районе отряд по борьбе с советской властью. В него, в частности, вошли шесть его братьев, а также другие раскулаченные крестьяне. Вооруженные охотничьими ружьями, Щербань и его люди ночью врывались в дома большевистских активистов и требовали, чтобы те написали отказ от работы на советскую власть. Запуганные активисты писали отказ и уходили из колхозов. При этом люди Щербаня никого из них не избивали и не убивали. Сотрудники Главного политического управления (ГПУ) возбудили против Щербаня уголовное дело за «разжигание ненависти к советской власти и колхозному хозяйству». По заданию ГПУ, один из крестьян подсыпал снотворное в пищу Щербаня и его друзей, после чего прибывшие чекисты расстреляли спящих людей. Посыпав их навозом, сотрудники ГПУ возили «бандитов» по деревням, чтобы все убедились в их смерти. Общество «Истоки» считает, что Щербань и его подельники подлежат реабилитации, так как они были участниками антикоммунистического сопротивления. |
|
(Прес-служба Полтавської єпархії, 14 січня 2003 року) Старовинне козацьке містечко Гадяч вітало відразу двох архієреїв — архієпископа Львівського і Галицького Августина та Керуючого Полтавською єпархією, єпископа Полтавського і Кременчуцького Филипа. Архіпастирі прибули до Всіхсвятського храму на запрошення його настоятеля, протоієрея Стефана Кавчака, з нагоди визначної події — освячення нового визолоченого іконостасу. Маленький затишний храм не міг вмістити всіх бажаючих помолитися. За богослужінням архієпископом Августином була виголошена проповідь, а по завершенні Літургії до присутніх зі словом звернувся єпископ Филип. З благословення Блаженнішого Митрополита Володимира він нагородив протоієрея Стефана орденом святого рівноапостольного князя Володимира III ступеня. Голова Гадяцької територіальної громади пані Т. М. Савченко, Голова правління ВАТ “ПМК-66” п. В. О. Нестеренко та завідувачка дитячим садком №10 пані М. М. Файзуліна отримали архієрейські Благословенні Грамоти. По завершенні Богослужіння Владики благословляли присутніх. Відбулася розмова преосвященних з духовенством благочиння, представниками влади, керівниками підприємств. |
|
«ЧП» — это не частное предприятие, а просто Чп (Еженедельник "2000", №3-4(156), 24-30 января 2003 года) В двухэтажном бетонном здании на перекрестке улиц Революции и Леси Украинки в райцентре Гадяч было очень сыро. А поскольку часть здания нынче арендуют предприниматели под свой товар, то сырость на стенах и потолках прискорбно сказывалась на всем, что было выставлено на полках и красовалось на прилавках. Продавцы спасали имущество, закрывая кофты, чулки и телевизоры чуть ли не собственной грудью. Впрочем, потоп, как меня уверили, здесь не считается ЧП. Ну прорвало трубы... Но волноваться аварийным службам (если таковые в Гадяче есть) не следовало. И они не волновались. Все равно товар «вкрутую» не сварился б, потому что отопление здесь отрезано уж года два. Так что если и пострадали вещи, то не «насмерть», а только «всмятку». А это не считается. Здесь всего несколько частных торговых точек. Из-за того, что не отапливается помещение, первый этаж (а там особенно холодно) вовсе пуст. После «дождя», правда, появляются люди и швабрами разгоняют воду... На втором — лишь пять небольших прилавков. Когда на улице минус шесть, внутри — минус два. Продавщицы ставят у ног крохотный обогреватель. За это надо платить еще 30 гривен. А за аренду площади, равной трем письменным столам, — 260. Была б моя воля, даром бы отдала: все равно ж пропадает. Но тут воля — местных городских властей. Строгий выговор в президентском указе получил глава райгосадминистрации Василий Васьковский. Город — по закону о местном самоуправлении — существует автономно от района. Посему арендные ставки вдали от Гадяча могут сильно отличаться от «центральных», в чем меня и уверял Василий Иванович. А вот в том, что касается дорог, — практически полностью стерта грань между городом и деревней: на сельской трассе, если уж въедешь машиной в лужу, то по самые дворники. Так и в Гадяче. Ответственные работники районной администрации уточнили, что «этот участок» (где буксовал транспорт) — не их парафия, а городские полномочия. Но все равно, говорят, сделать ничего нельзя. Дело, уверяли, не в капвложениях, а в том, что изначально неправильно построили дороги. Без канализационных стоков. Утром снег сгребают на обочины, а днем, когда он тает, образуются водоемы, исчезающие исключительно естественным путем — испарением. Иногда в ход идет садовый инвентарь. Женщины, лопатами черпают воду с проезжей части. Впечатляющее зрелище. Хотя, может, это и есть решение проблемы с катастрофической незанятостью населения. Если официальный уровень безработицы в Украине в январе 2003-го составил 3,8%, то в Гадячском районе Полтавской области — свыше 11%. Главный экономист из райадминистрации мне сказала, что «показатели по пищевой промышленности за три года возросли в несколько раз». — Цены у нас намного ниже по сравнению с другими местами. Информацию я перепроверила на Гадячском базаре (где и поторговаться в принципе можно). За буханку черного просили не меньше 1 грн., батон — 1,10, а килограмм отсыревшего сахара шел по цене 2,70. По-моему, типичные «райцентровские» цены. Не ниже среднестатистических. Бюджет, сказали мне в администрации, пополняется за счет энергосберегающих технологий. Я тут же вспомнила про «отрезанные» батареи. Перед тем, как зайти в админздание, на улицах города разговаривала с жителями Гадяча. Почти все уверяли, что у них на работе не топят. — Я бы давно ушла оттуда, — говорила молодая женщина, работающая поваром в школьном пищеблоке. — Но вакансий в Гадяче нет. И я чуть свет прихожу на работу — холодно... А надо хотя бы куртку снять. В кухне — такая антисанитария, оборудование допотопное! Просто ужас, но на ремонт — средств нет. Еще немного — и заработаю там полиартрит с радикулитом... Получаю 167 гривен, из них 80 плачу за квартиру. И у меня остается 87 на то, чтобы жить целый месяц. Пока я одна, но я не представляю себе, как выжить, если, например, семья, и оба не могут найти работу? А ребенок? Мне даже не хочется думать о будущем... Такое оно беспросветное. В Гадячском районе — 196 малых предприятий. Начальник отдела внешних экономических связей сказал, что «будет решаться вопрос, чтобы организовать СП вместе с иностранцами — по профилю пищевой промышленности». Он надеется, что человек 100 из Гадяча получат работу. Впрочем, произойдет ли это в 2003-м — не уверен. |
|
Вторая Переяславская Рада (Газета Русской общины Крыма "Русский мир", N4(17), февраль 2003 года) Когда умирал в 1657 году Богдан Хмельницкий, он объявил в качестве преемника своего младшего сына Юрия, мало пригодного к государственным делам, да к тому же и несовершеннолетнего. Поэтому еще в августе 1657 года на старшинской раде в Чигирине ("при закрытых воротах", как отметил один современник) гетманом был избран генеральный писарь Иван Выговский. Сразу же его избрание вызвало большие сомнения у казаков, и на всякий случай осуществили повторное избрание – в более открытом варианте – на расширенной раде в Корсуне в октябре. У простых украинцев Выговский никогда не вызывал симпатий. Будучи сыном шляхтича с Волыни, он всегда ненавидел рядовых казаков. Какое-то время он служил писарем при польском комиссаре на Украине, воевал против казаков, под Желтыми Водами попал в плен к татарам, но был выкуплен Хмельницким, как гласит современная летопись, в обмен на не самую лучшую лошадку. Родственными связями он был тесно связан с поляками. "Все влекло его к Польше и отталкивало от Москвы", – замечает видный дореволюционный историк Украины Анна Ефименко. Кроме того, он всегда отличался вероломством и коварством. Даже Грушевский вынужден был написать о Выговском: "более ловкий, чем талантливый". Хотя такую точку зрения разделяют не все украинские историки. О многих вещах историки спорят до сих пор. Например, был ли Выговский избран гетманом постоянным или временным, как тогда писали, "гетман на тот час"? Другой, более серьезный вопрос, по которому среди историков нет согласия, – почему против Выговского восстала значительная часть Левобережной Украины? Причины выдвигаются разные. Якобы руководители восставших сами хотели стать гетманами. Якобы казаки были недовольны нарушениями правил выборов гетмана (справедливость этого пункта обвинений вынужден признать даже Грушевский). Более серьезные исследователи видят причину недовольства Выговским в проводимой им социальной политике (очень много места этому уделяет украинский историк Иван Крыпьякевич). Но, видимо, главной причиной народных волнений были слухи о том, что поляк Выговский собирается вновь вернуть Украину под власть Речи Посполитой. По данным историка XVIII века Александра Ригельмана, Выговский еще в 1657 году изложил свой план отторжения Малороссии от России в беседе с польским послом Казимиром Беневским, прибывшим на похороны Хмельницкого. Казаки тогда выгнали ненавистного поляка из Чигирина и чуть его не убили. Украинские историки-националисты, не желая признавать того, что их народ искренне стремился остаться в составе России, и в то же время вынужденные искать оправдание вероломству и измене Выговского, упорно муссируют вопрос о том, что якобы вся причина народных волнений – в кознях Москвы. Официозная версия на страницах "Голоса Украины" подает это в таком виде: то ли по причине врожденной москальской зловредности, то ли от нечего делать Москва стала подбивать украинский народ на восстание. Между тем, Москва довольно долгое время не реагировала на шедшие с Украины сообщения об измене Выговского. Царь прислал руководителям восстания – полтавскому полковнику Мартыну Пушкарю и кошевому атаману запорожских казаков Якову Барабашу грамоту, чтобы они "бунтов не вчиняли и были у гетмана в послушании". В феврале 1658 г. в Переяслав прибыл русский посол Хитрово. Он присутствовал на новой раде, где Выговский присягнул на верность Москве. Все же доказательства подстрекательской роли Москвы у украинских историков сводятся лишь к одному факту: на обратном пути Хитрово встретился с Пушкарем и подарил ему собольи меха. Для того чтобы совладать с восстанием, Выговский возобновил мирные отношения с Крымом и призвал на Украину огромную ханскую армию. Но только этого было мало. Украинские историки весьма смутно говорят о том факте, что Нежинский и Стародубский полки отказались выполнить приказ гетмана и участвовать в гражданской войне на Левобережье. Лишь некоторые правобережные полки и личное наемное войско Выговского приняли участие в подавлении восстания. Понимая, что ему почти не на кого опереться на Украине, Выговский потратил один миллион рублей, позаимствованный им из наследства Богдана Хмельницкого, на наем немцев, поляков, волохов и др. Центр восстания – Полтава – была сожжена, полтавский полковник Мартын Пушкарь погиб в бою. Запорожский кошевой Барабаш взят в плен и казнен. Сторонник Выговского Григорий Гуляницкий разграбил Лубны, Гадяч и Глухов, города, поддержавшие Пушкаря, многие городки под Полтавой, включая Миргород. Выговский "даде на разграбленное пленение" татарам в уплату за "работу". 15 тысяч украинцев полегло в боях. Вместе с людьми, уведенными в Крым, первый год правления Выговского обошелся Украине в 50 тысяч жертв. Восстание Пушкаря было подавлено с потрясающей жестокостью и вероломством. Так, осадив город Зеньков, где оборонялся отряд казаков во главе с Иваном Силкой, Выговский пообещал, что никого не тронет, если горожане сдадутся. Казаки послушались. И были перебиты. Воевода Василий Шереметев оставил нам характеристику Выговского, которая могла бы быть применима ко многим последующим украинским политикам. Шереметев писал о гетмане-изменнике, что он "языком говорит, как бы походило на дело, а в сердце правды нет". Русские войска под началом воеводы Григория Ромодановского, посланные на Украину для наведения порядка, после поражения восставших, по просьбе Выговского, вернулись в Россию и расположились на границе. Лишь отряд под командованием Василия Шереметева проследовал в Киев и расположился там, как это было предусмотрено Переяславскими соглашениями. С тех пор все историки-националисты не преминут лягнуть Россию: одни за то, что под видом помощи Выговскому она, дескать, хотела оккупировать Украину; другие – за то, что так и не помогла Выговскому справиться с мятежниками, попросту говоря, не приняла участие в организованной им бойне. Большинство же историков умудряются объединить оба обвинения, поскольку, мол, хорошо ведь известно: Москва виновата во всех абсолютно бедах. Впрочем, так же ведут себя сейчас и польские политики и историки, у которых всегда учились украинские самостийники: они обвиняют Москву: а) в том, что она пришла и оккупировала Польшу в 1945-м; и б) в том, что она не сделала это раньше, тем самым обрекая на поражение Варшавское восстание. Все это требуется для того, чтобы оправдать открытую измену Выговского, подписанный им Гадячский мирный договор с поляками, согласно которому Малороссия вновь возвращалась под власть Польши (6 (16) сентября 1658 г.) и начало боевых действий против России. Летописец Самойло Величко записал о том, что Выговский "откинулся до поляков, наведши на Украину Малороссийскую великое злоключение, многий мятеж, кровопролитие и крайнее разорение". Еще до подписания Гадячского договора брат Выговского Данило пытался выбить из Киева русский гарнизон Шереметева, но потерпел сокрушительное поражение. Сам Выговский поспешил на помощь, но был взят Шереметевым в плен. Гетман второй раз присягнул на верность России, обязуясь не воевать больше с царскими войсками, распустить свою армию и отправить татар в Крым. С сообщением о своей повинной Выговский отправил в Москву белоцерковского полковника Ивана Кравченко. Шереметев отпустил Выговского с миром. Об этом эпизоде у украинских историков нельзя найти ни строчки. Заметим, что через два года после очередного предательства очередного гетмана – Юрия Хмельницкого, армия Василия Шереметева под Чудновым будет вынуждена капитулировать перед превосходящими силами поляков. Поляки выдадут Шереметева татарам, и ему придется провести в татарском плену долгие 21 год. Вернемся к событиям 1658 г. Вскоре после киевского конфуза Выговский предпринял наступление на русские войска Ромодановского, стоявшие на границе, но был отброшен. Отступая, Выговский разорял города и села. Он даже умудрился вторгнуться на Российскую территорию и пытался осадить городок Каменный. Впоследствии он оправдывался тем, что думал найти в этом городке свою гетманскую булаву, которую еще во время боев под Полтавой отбил у него Мартын Пушкарь. Лишь после всего этого в Москве, наконец, поверили в предательство Выговского. Он был объявлен изменником, и в ноябре 1658 г. под Варвой казаки, сохранившие верность России, избрали наказным (временным) гетманом Ивана Беспалого вместо Выговского. Впрочем, в Москве никогда толком не отдавали себе отчет в том, что же происходит на Украине. Украинская история этого периода и без того чрезвычайно сложна для восприятия, но она к тому же постоянно запутывается недобросовестными историками, пытающимися выгородить гетмана-изменника. Так, например, автор "Истории русов", этого талмуда украинских националистов, откуда они черпают большинство свидетельств (ничем более не подкрепленных) о "зверствах москалей" на Украине, откровенно смешивает события 1658 и 1659 годов. А претендующий на высшую объективность и беспристрастность канадский ученый Орест Субтельный, чья "История Украины" стала весьма популярной, допускает вовсе непростительное искажение. Он пишет о том, что еще во время переговоров в Гадяче, "150-тысячная армия Трубецкого оккупировала Украину". Но выдающийся русский политический и военный деятель Алексей Никитич Трубецкой, который участвовал в 1654 г. в переговорах с Хмельницким об условиях вхождения Украины в состав России, а в 1656 г. отбил у шведов хорошо укрепленную крепость Юрьев (Тарту), все лето 1658 г., когда велись переговоры в Гадяче между Выговским и поляками, находился в Москве. В июле он вел переговоры с грузинским посольством. Известно, что в августе он пытался примирить поссорившихся тогда царя Алексея Михайловича и патриарха Никона. Ошибка в полгода у Субтельного, скорее всего, вызвана чисто идеологическими соображениями. Понятно, что лучшего оправдания Выговскому не найти: честный и порядочный Выговский пошел на союз с поляками лишь тогда, когда коварные москали уже оккупировали Украину. На самом же деле Трубецкой получил приказ с большим войском выступить на Украину лишь в январе 1659 г. За две недели внушительная армия прошла пятьсот верст. Уже в начале февраля Трубецкой был у Путивля, крупнейшей пограничной крепости. Здесь к нему присоединились полки Ромодановского и казаки Ивана Беспалого. Некоторые военные историки обвиняют Трубецкого в том, что он непозволительно долго стоял на украинской границе (больше месяца), а также в том, что осаду Конотопа он осуществлял, мягко говоря, "ни шатко, ни валко". Но критики забывают, что если в Юрьеве Трубецкой воевал против шведов, то здесь, в Малороссии, ему противостояли единокровные братья. Сохранился наказ Трубецкому, в котором значилось в качестве первой задачи "уговаривать черкас (так тогда называли украинцев), чтобы они в винах своих ему, государю, били челом, а государь их пожалует по-прежнему". Известно, что и другие воеводы действовали на Украине, как гласит царская грамота Полтавскому полку, "не хотя разлития крови Православных Христиан". Выговский пытался встретить ударом армию Трубецкого, но, видимо, испугавшись, ушел вглубь Украины, ожидая подкреплений от крымского хана и польского короля. Его соратник Гуляницкий закрепился в крепости Конотоп. Лишь 19 апреля 1659 года началась продолжительная и очень неторопливая осада Конотопа войсками Трубецкого. К началу лета 1659 г. ситуация на Украине напоминала бочку с порохом, к которой уже был поднесен фитиль. Взрыв был неминуем. Большая армия под началом царского воеводы Алексея Трубецкого увязла под Конотопом, который защищал нежинский полковник Иван Гуляницкий, верный подручный гетмана-изменника Выговского. В стане Трубецкого находилось значительное количество казаков, сохранивших верность Москве. Их возглавлял наказной гетман Иван Беспалый. В Киеве, в соответствии с условиями Переяславской Рады, стоял русский гарнизон Василия Шереметева. Выговский несколько месяцев не решался вступить в бой с русскими войсками и ожидал подхода огромной армии крымского хана и польского короля. В Варшаве в это время бурно проходил сейм, на котором лихорадочно пытались добиться ратификации Гадячского договора, подписанного в сентябре минувшего года. Согласно договору, Украина вновь возвращалась под власть Речи Посполитой. Историк Н.Костомаров утверждает, что Станислав Беневский, польский дипломат, инициатор подписания Гадячского трактата, сумел уговорить сенаторов в Варшаве пойти на ратификацию договора. Но лишь после того, как заверил их в скором возможном нарушении условий трактата, как только Польша окрепнет после целой серии поражений. В конце июня ситуация заметно изменилась. На Крупич-поле встретились войска Выговского и крымского хана Мухаммед-Гирея. Хан, видимо, имея определенные представления относительно того, с кем имеет дело, потребовал, чтобы сам гетман и его старшина присягнули на верность татарам и поклялись, что будут сражаться с русскими. Многие из участников действа на Крупич-поле за пять лет до этого в Переяславе поклялись в прямо противоположном – присягнули на верность Московскому государю. Впрочем, присягать по два, три, а то и больше раз впоследствии станет здесь правилом. Утром 29 июня 1659 г. отряды Выговского напали на русский лагерь возле Сосновской переправы под Конотопом. После короткого боя казаки начали беспорядочно отступать к реке. Вслед им бросилась дворянская конница под командованием князя Семена Пожарского, родственника освободителя России в начале 17 века. Эта часть русского войска никогда не отличалась особой дисциплиной. Кроме того, судя по всему, русское командование было введено в заблуждение кем-то из пленных казаков относительно численности войск, подошедших к реке. Так или иначе, но по дворянскому войску в тыл ударила вся мощь крымскотатарского войска. Увязшие в речном песке кони не смогли развернуться. Кровопролитие было ужасным. Разные источники называют разные цифры потерь: от десяти до тридцати (и даже пятидесяти) тысяч русских воинов полегло в этом бою. Однако с налета уничтожить всю армию Трубецкого не удалось. Из укрепленного русского лагеря картечью ударили пушки, пешие солдатские полки открыли огонь из пищалей. Татарская атака захлебнулась. Князь Пожарский, мужественно прикрывавший отступление своего отряда, был ранен и попал в плен. Представ перед торжествующим Выговским и Мухаммед-Гиреем, Пожарский бросил в лицо первому обвинение в измене, а второму – в вероломстве. Когда хан стал бахвалиться победой, князь плюнул ему в лицо. Взбешенный хан приказал отрубить русскому военачальнику голову. Малодушный и недалекий Мухаммед-Гирей имел все основания для того, чтобы лично ненавидеть русских: за полтора десятка лет до Конотопа он уже однажды лишился крымского трона за то, что не смог противостоять усилению военного присутствия России на Северном Кавказе. Русский лагерь под Конотопом был фактически окружен татарской ордой и казаками Выговского. Трубецкой отдал приказ готовиться к прорыву через кольцо окружения. Военные историки полагают, что как раз в организации отхода и проявилось еще раз воинское искусство Алексея Трубецкого. До русской границы предстояло двигаться по открытой равнине, очень удобной для татарских налетов. Русская армия отступала "таборами", в кольце обозных телег, которые, сомкнувшись, образовывали своего рода передвижные крепости. Из них солдаты ружейным и пушечным огнем отражали наскоки татар. Время от времени телеги размыкались, и дворянская конница выезжала из укреплений для рукопашной схватки с неприятелем. Три долгих летних дня русское войско отступало к Путивлю. На реке Сейм были наведены мосты. Составленные полукругом телеги образовали предмостное укрепление, под прикрытием которого в полном порядке на правый (русский) берег отошли солдатские и рейтарские полки, дворянская конница, были переправлены все пушки и обозы. Армия была сохранена. Выговский так и не решился штурмовать Путивль. Ему действительно не давали покоя лавры Сагайдачного и Михаила Дорошенко, он так же как и они мечтал о походе на Москву. Но Россия в середине XVII века была уже не той, что в начале столетия, во время Великой Смуты. Выговский, как пишет Самовидец, "орду с козаками выслал в землю Московскую задля здобычи и ижбы пустошили", а сам отошел к Гадячу, где укрепился верный Москве гарнизон во главе с казацким полковником Ефремовым. Отсюда, из-под Гадяча, Выговский послал польскому королю трофеи, взятые им под Конотопом: большое знамя, барабаны и пушки, чем еще раз подтвердил, кому он служит на самом деле. Историки расходятся в оценке численности русских войск. Понятно, чем их больше, тем весомее кажутся успехи Выговского. Дмытро Дорошенко (1933) называет цифру "больше ста тысяч", Орест Субтельный (1988) – упоминает 150 тысяч, а автор официальной версии в "Голосе Украины" (1995) Юрий Мыцик настаивает на 200 тысячах, а то и 360. Он же доводит число убитых русских до 50 тысяч, хотя по русским источникам их было 10 тысяч, по украинским, еще в начале века – 30. С этого времени вроде бы новых документов не нашли, но уж очень хочется хотя бы посмертно еще раз насолить "москалям". Интересно, что будут писать в следующем столетии? Практически все украинские историки в связи с общей оценкой Конотопских событий цитируют – прямо или косвенно – Сергея Соловьева, который придавал большое значение проигранному Сосновскому бою. Он писал о том, что Алексей Михайлович собирался бежать за Волгу, что Москва спешно укреплялась, что никогда больше царь не был в состоянии собрать такое сильное войско. Однако бесстрастный язык документов дворцовых разрядов свидетельствует: Московское государство было весьма далеко от разгрома. Как только стало известно о Конотопских событиях, в Калугу был отправлен гонец с приказом князю Юрию Долгорукому и князю Григорию Козловскому "собраться с ратными людьми, идти на помочь к боярину и воеводе князь Алексею Никитичу Трубецкому с товарищи на крымского хана и на изменники Ивашка Выговского". Но подмоги Трубецкому не потребовалось. Крымская орда вместо того, чтобы идти в рискованный поход в Россию, начала грабить малороссийские города и села. Росло недовольство расположившимися в Чернигове, Нежине, Прилуках польскими гарнизонами, посланными королем в помощь Выговскому. Сам Выговский после трех недель "стояния" у Гадяча так и не сумел выбить оттуда мужественно сражавшийся гарнизон, был вынужден с позором отступить. В начале года донские казаки организовали на реке Самаре, как известно, начинающейся в Донбассе, засаду и перерезали дорогу трехтысячному отряду татар во главе с Каябеем, спешившим на соединение с Выговским. Донские казаки вообще оказали большое влияние на события на Украине. Кстати, если до Конотопа Московские власти старались не признавать открыто своих связей с вольным Доном и даже постоянно сдерживали донцов в их стремлении воевать с турками и татарами, то сейчас в своей грамоте на Дон от 28 июля 1659 г. царь просил казаков "чинить над Крымом промысел сколько вам милосердный Бог помочи подаст". На Дону всегда лучше, чем в Москве, ориентировались в событиях на Украине. Еще до получения этой грамоты около двух тысяч казаков на 30 стругах вышли в море и опустошили крымское побережье от Керчи до Балаклавы. Чуть позже они появились даже под Константинополем. Союзник Выговского, крымский хан, естественно, заспешил домой. Руководил походом казаков совсем еще молодой атаман войска Донского Корнила Яковлев, впоследствии вошедший в историю как человек, арестовавший Степана Разина. Кошевой атаман запорожцев, знаменитый Иван Сирко (запорожцы традиционно не поддерживали Выговского, к тому же они хорошо помнили прошлогоднюю расправу гетмана над их атаманом Яковом Барабашем, сохранившим верность Москве), также напал вслед за донскими казаками на союзный Выговскому Крым. Грушевский с неодобрением именует этот поход украинских казаков "диверсией". Малороссийский народ был вынужден браться за оружие. Непрерывные стычки и столкновения превратили этот некогда цветущий край в пустыню. Сам Выговский писал польскому королю, что левобережные города "зарастают крапивой и окончательно уничтожены". Современник-поляк описывал все происходящее как "страшное вавилонское столпотворение": "Одно местечко воюет против другого, сын против отца, отец против сына". Напомним, что кроме небольшого отряда Шереметева, блокированного в Киеве, других русских войск в тот момент на Украине не было. Трубецкой стоял на границе, под Путивлем. На Левобережье началось открытое восстание против Выговского. По призыву переяславского полковника Тимофея Цецюры, народ расправился с поляками, расположившимися в левобережных городах. За один час было перебито пять полков. Их командир, соратник Выговского, Юрий Немирич, автор текста Гадячского договора, пытался бежать, но под Нежином был забит до смерти восставшим народом. На сторону восставших перешли авторитетнейшие казаки – соратники и родственники Богдана Хмельницкого: Василий Золоторенко и Яков Сомко. Из Нежина Цецюра отправил гонцов к Трубецкому в Путивль с призывом идти на помощь восставшим. Уже через короткое время армия Трубецкого торжественно вступала в Нежин. В этом месте канадский историк Субтельный, ставший весьма популярным в последнее время, допускает еще одну ошибку, говоря, что Трубецкой прибыл на Украину с "новым войском". Нет, это была все та же русская армия, якобы уничтоженная под Конотопом два месяца тому назад. В Запорожье Сирко с казаками провозгласили новым гетманом сына Богдана Хмельницкого Юрия. В сентябре под местечком Германовкой близ Белой Церкви друг против друга стали два войска – Выговского и Хмельницкого. Казаки решительно заявили, что не будут сражаться против Москвы. Выговский предпринял свою последнюю попытку спасти положение: его делегаты на Варшавском сейме, который ратифицировал Гадячский договор, Прокоп Верещака и Иван Сулима начали зачитывать статьи договора с Польшей, но возмущенные казаки порубили их на куски. Сам гетман-изменник, как он сам позже признался, бежал "в одной сермяге" в Польшу, бросив в Чигирине собственную семью. 17 октября 1659 г. состоялась новая Переяславская рада, о которой редко пишут в популярных изданиях. Князь Алексей Трубецкой привел к присяге на верность русскому царю нового малороссийского гетмана Юрия Хмельницкого. Низложенный Выговский по требованию казаков выслал новому гетману булаву, знамя, печать и прочие признаки гетманской власти. Антирусские силы на Украине после трагедии ничего для себя не выиграли. Россию ослабить не удалось, похоронить решения Переяславской Рады 1654 года – тоже. Конотопскую битву вряд ли можно даже рассматривать как победу украинского оружия. Основную часть сил, выступивших против армии Трубецкого, составляли татары. А основную часть собственных войск Выговского составляли польские, немецкие и другие наемники. С другой стороны, украинский историк Дмитрий Яворницкий, не чуждый самостийнических идей, тем не менее, в своей "Истории запорожских казаков" армию Трубецкого называет объединенной русско-украинской, указывая на тот факт, что против Выговского сражались верные Москве казаки во главе с наказным гетманом Иваном Беспалым. Какое же кощунство – якобы украинские патриоты отмечают годовщину этой трагедии как великий праздник. Эти псевдопатриоты тщательно замалчивают то, что украинский народ был категорически против Выговского. Когда 24 августа (любопытная дата) 1658 г. русский гарнизон Василия Шереметева под Киевом рассеял войска Выговского, пытавшиеся выбить русских из города, взятые в плен казаки признавались Шереметеву, что они "под Киев пришли по большой неволе; старшины де их высылали, бив, а иных и рубили". Без наемников Выговский не правил бы ни единого дня. Польский посол Беневский писал о гетмане, что он, "заручившись допомогою татарского войска... задумал одними тиранскими способами заставить казаков покоряться, иначе бы не мог удержаться". Даже вовсю выгораживавший Выговского историк Дмытро Дорошенко вынужден жаловаться, что крымский хан оставил Выговскому каких-то 2-3 тысячи татар, бросив его один на один с восставшим народом. Помимо этого поступка хана защитники Выговского выдвигают какие угодно причины, объясняющие причины неудач гетмана, вплоть до признания того, что гетману просто шибко не повезло с народом. Мыкола Аркас возмущенно пишет о том, что "той народ і на крихту не мав політичного досвіду, щоб зрозуміти сучасні обставини". Практически никто из историков не желает признавать абсолютно неоспоримого факта: украинский народ просто не хотел изменять Москве, народ был верен решениям Переяславской рады. Когда Выговский угрожал восставшему против него Мартыну Пушкарю неблагословением киевского митрополита, Пушкарь ответил: "Неблагословение ваше пастырское должно пасть на главы изменников, приемлющих неверных царей, а мы признаем своим властелином одного только царя православного". Беневский сообщал о настроениях запорожских казаков: "Запорожцы... хотят служить царю; послов, которых Выговский послал к хану, перехватили и утопили, а своих послов с письмами Выговского хану послали в Москву, предостерегаючи Москву и царя, что Выговский изменяет царю". Факт глубокого традиционного раскола украинского общества на меньшую – антимосковскую – и большую – промосковскую партии всегда упорно замалчивается украинскими историками, политиками, политологами. Между тем, он уже явственно проглядывался в эпоху Выговского. Поляк Анджей Потоцкий доносил польскому королю: "Не соизвольте, королевская милость, ожидать для себя ничего доброго от здешнего края. Все жители западной стороны Днепра скоро будут московскими, ибо перетянет их восточная сторона". Сам Выговский прекрасно сознавал, что противостоит ему не просто Москва, не просто смутьяны, но значительная часть украинского народа. В феврале 1659 г. на старшинской раде Правобережья в Чигирине Выговский "запевне видел разделившуюся на два" Украину, "едну при своей стороне, а другую при Безпалого зостаюючую". И предложил, как пишет летописец Самойло Величко, "оружием военным непослушную себе сегобочную Украину привести до соединения и единомыслия". С тех пор желающие военным путем ввести единомыслие на Украине не перевелись... Они усиленно стремятся пересмотреть решения Переяславской Рады. В этом плане события 1658-1659 гг. на Украине, завершившиеся второй Переяславской Радой, пожалуй, еще более важны, чем первая рада, ибо определяют предпочтения украинского народа. Эти события четко показывают, что союз с Россией – не прихоть Хмельницкого, не временная уловка, а однозначный и на века выбор Украины. |
|
Невтомний працівник на ниві українського народознавства (до 100-річчя від дня народження Петра Одарченка) (Журнал "Народна творчість та етнографія", №3, 2003 рік) Петро Васильович Одарченко – відомий український письменник, діяч науки і культури: літературознавець, мовознавець, етнограф і фольклорист. Народився в селянській сім’ї в с.Римарівці на Полтавщині 20 (7) серпня 1903 року. Під час його навчання в Гадяцькій гімназії Олена Пчілка пророчо розпізнала в Петрові Одарченку майбутнього талановитого діяча, свідомого українця. Після закінчення Ніжинського ІНО та аспірантури в 1929 році він мав захищати дисертацію на тему “Поетична творчість Лесі Українки”, але захист не відбувся через безпідставний арешт і засудження молодого вченого. Заслання відбував у Алма-Аті. У висилці працював у Курську, Уральську. Під час війни жив у Римарівці, Києві, Львові та Варшаві. Довелося жити у Відні, Західній Німеччині. Всі роки займався науковою діяльністю і публікувався. З 1950 року живе в Америці. Головні публікації: “Поетична майстерність Т. Шевченка”, “Шевченко і Мазепа” (1959), “Традиції Шевченка в українській літературі”, “Шевченко і Леся Українка” (1962), “Шевченко в радянській літературній критиці” (англ. м.), “Образ Шевченка в українській поезії” (1963), 1964 року вийшла монографія “Світова слава Шевченка”. Праці про Лесю Українку: “Леся Українка і Драгоманов” (1954), “Леся Українка і Адам Міцкевич” (1956), “Іван Франко і Леся Українка” (1957), “Леся Українка і українська народна творчість” (1960), “Епістолярна спадщина Лесі Українки” (1971) та ін. В роки незалежності України видавництво “Смолоскип” видало в Києві сім книг Петра Одарченка, серед них дві останні: “Видатні українські діячі” та “Українознавчі спостереження й фрагменти”. В Україні вийшло кілька книжок про самого Одарченка. В опублікованій “Бібліографії друкованих праць” Одарченка, що охоплює період від 1927 до 1991 рр., налічується понад 550 публікацій. 1962 року обраний дійсним членом УВАН у Нью-Йорку, з 1975 – Наукового товариства ім. Шевченка. З 1993 – член Спілки письменників України. Матеріали про життя, творчість, діяльність Петра Васильовича Одарченка характеризують його як “щирого, надійного українця”, “невтомного працівника на полі науки” – людину, що попри всі життєві й суспільні катаклізми, яких на його шляху виявилось більш ніж багато, зуміла зберегти себе не лише фізично, а й духовно, зуміла вистояти, як писав І.Я.Франко, “цілим чоловіком” і максимально зреалізувати свій творчий потенціал. У часи тотальних духовних зламів таке життя іменується не інакше як подвигом. За дослідженням Петра Ротача “Розвіяні по чужині (полтавці на еміграції)” (Полтава, 1998) біля 200 вихідців з Полтавщини заявили про себе в світі як талановиті, обдаровані фахівці з різних галузей. Серед них почесне місце належить і Петру Одарченку. Свою любов до України, до земляків Петро Васильович проявляє на ділі. Він допоміг відремонтувати церкву в рідному селі, допомагає комплектувати бібліотеки Гадяча та сіл району. Вшановуючи його, вдячні земляки створили кабінет-музей Петра Одарченка, активно вивчають і популяризують його наукову спадщину. З роси і води Вам, дорогий Петре Васильовичу! |
|
Мовою документів про голодомор в Україні 1932-33 рр. ("Зоря Полтавщини", 14 травня 2003 року) У 1933 році мені було вісім років. Я вчився у другому класі Олексіївської початкової школи Гребінківського району. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, пишні пухкі паляниці, галушки... На два роки старша від мене сестра Настуня, теж школярка, була міцніша й витриваліша, їй не менше допікав голод, але вона мовчала. А я, поникавши надворі, скімлив: "Мамо, їсти!" - А щоб вас! - сердилася мати. - Боже мій милий, ну що мені робити? Хоч на вішальницю йди! Завтра ще раз сходжу у Шрамківку, на базар, може, щось виміняю... У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі. Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше - насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун. А тим часом селом снували так звані "буксирні бригади" з числа радянських активістів. "Буксирники" заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, "для робітничого класу", "для побудови у нашій країні соціалізму". Тоді ми не могли збагнути причини лиха, що коїлося на нашій землі. І лише тепер, через 70 років, тримаючи в руках архівні документи, я можу з певністю сказати: все те відбувалося не спонтанно, не випадково. У тодішній країні здійснювалася чітка і продумана система знищення українського селянства. Та найкраще розповісти про це мовою документів. На моєму робочому столі їх лежить кілька. Це постанови, директиви, телеграми вищих органів партійної і державної влади колишнього Союзу РСР - Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, Політбюро ЦК КП(о)У і РНК УРСР за 1932-1933 роки за підписом Сталіна, Молотова та їхніх поплічників. У кожному з них ідеться "про прискорення темпів хлібозаготівлі на Україні", "про необхідність активізації хлібозаготівельної кампанії" і нестримний потік погроз "про вжиття репресивних заходів стосовно колгоспів, які саботують хлібозаготівлю". Які репресивні заходи? Уточню цитатами з тих документів, мовою оригіналів: "ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывает ЦК КП(б)У, Севкавкрайком, СНК Украины... решительно искоренить эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказания наиболее злостных из них... ЦК и СНК обязывает применять суровые репрессии, осуждать на 5-10 лет заключения, а при известных условиях - расстрел" (розбивка і підкреслення мої - Д.Б.). Політбюро ЦК КП(б)У сумлінно дублює документи своїх московських партійних наставників: "В отношении колхозов, наиболее упорно саботирующих хлебозаготовки, допустивших утайку и разворовывание хлеба и не давших до сих пор серьезного сдвига в хлебозаготовках, обязательно добиться разоблачения кулацких и антисоветских элементов-организаторов саботажа, произвести изъятие этих элементов, организовать в ускоренном порядке суд, а приговор суда, а также его исполнение публиковать в местной районной печати". Керівники областей і районів України, рятуючи власні шкури, ревно виконували постанови, директиви, розпорядження вищих партійних органів. Гадяцька районна газета "Будівник комунізму" (яка гірка іронія у самій назві!) надрукувала постанову бюро райкому партії від 1 січня 1932 року, в якій сказано: "Ударна декада по хлібозаготівлях, проведена з 20 по 31 грудня 1931 року, не дала жодного зрушення. У зв'язку з цим ухвалюємо: до 15 січня виконати план хлібозаготівель, піти в рішучий наступ на глитая та його агентуру. До злісних боржників застосовувати заходи адміністративного та судового впливу. До відстаючих сіл направити 30 буксирних бригад з партійців, комсомольського активу та випробуваних у боротьбі за хліб колгоспників". Але підсумки хлібозаготівель в районі і далі були невтішними. Тому зі шпальт газети пролунали заклики: "До суду шкідника!" Час переможних рапортів минув. З буксирних бригад почали тікати люди. А ті, що залишилися у них, фактично були мародерами. Так, у середняка Романа Скорохода з села Лободине "буксирники" вилучили 3 пуди борошна, у середнячки Палажки Филь з села Ціпки - торбу сухарів, ворочок крупи, кендюх та сало, які там же і з'їли. Набирало розмаху "очищення" колгоспів від "антирадянських елементів". За невиконання планів хлібоздачі селяни одержували по 8-10 років ув'язнення. У селах зупинилися вітряки, було заборонено користування допотопними жорнами. Тих, хто намагався хоч трохи змолоти собі борошна, таврували державними злочинцями. 7 серпня 1932 року сталінське оточення прийняло Закон про охорону соціалістичної власності, написаний особисто Сталіним. За крадіжку колгоспного майна вводилися суворі судові покарання, в тому числі і найвища міра - розстріл з конфіскацією майна. Народ назвав той звірячий акт "законом про п'ять колосків". Про те, як він діяв, видно зі сторінок гадяцької районної газети "Будівник комунізму" за 1933 рік. Так, у номері за 12 липня вміщено замітку "Заклятого ворога - до розстрілу!" з підзаголовком: "Колгоспники вітають вирок суду". В замітці повідомляється про те, що мешканець села Мартинівки І.Ю.Дуля зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограма колосків. Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду за законом від 7 серпня 1932 року засудила "одвічного ворога всіх трудящих" І.Ю.Дулю до розстрілу. В номері за 18 липня 1933 року ця ж газета повідомляє про аналогічний факт, що трапився у селі Рашівка: "Брати Кирило та Сергій Богомоли впіймалися з нарізаними колосками. Злодіїв Богомолів засуджено до розстрілу". Яка ж причина голодомору? Може, не було в державі зерна? Так було воно! Адже і в 1932, і в 1933 роках СРСР продав за кордон близько 2-х мільйонів тонн зерна. Народ відповідно відреагував на те частівкою: Всю пшеницю - за границю. А овес - у МТС, Що лишилось на стерні - Роздамо на трудодні. Однак і зерно із зібраних на стерні колосків люди здавали в колгоспні комори. А самі масово гинули від голоду. Про голодомор в Україні в 1933 році заговорив увесь цивілізований світ. Та чим гучніше лунали ті голоси, тим рішучішими були офіційні заперечення керівників СРСР і радянської преси. Ось одне з них: "Заявление о голодной смерти миллионов советских граждан на Волыне, Украине и Северном Кавказе является вульгарной клеветой, грязным наветом, который сварганили в редакции "Рейхпост" (австрійська газета - Д.Б.), чтобы переключить внимание своих рабочих с их собственного тяжелого и безнадежного положения на проблемы голода в СССР". (Газета "Правда" за 20 липня 1933 року). Ось так, воістину з хворої голови на здорову! Прагнучи врятувати від голодної смерті українську людність, українці й неукраїнці інших країн світу збирали продукти. Та СРСР "навідріз" відмовлявся від тієї допомоги. |
|
Днепропетровск - Гадяч: дорога молитвы ("Шабат Шалом". Днепропетровская еврейская газета, №8, август 2003 года) Гадяч - маленький городок на просторах Украины... Сейчас почти такой же, как и несколько веков назад, добавились разве что столбы линии электропередачи да телевизионные антенны над покосившимися домиками. Унылая провинция, где, казалось бы, только природа дает возможность вспомнить о том, как прекрасен мир. Но это лишь первое впечатление. Ведь это город, при упоминании о котором теплеет на душе у каждого еврея, - здесь находится могила Алтер Ребе, основателя движения ХАБАД, великого и знаменитого рабби Шнеура Залмана из Ляд. Тысячи евреев приезжают сюда, приезжают с женами и детьми, приезжают в любое время года, чтобы помолиться на могиле цадика, обратится к нему за помощью и советом. Уже стало доброй традицией, что Объединение иудейских общин Днепропетровского региона, проводя семинары для лидеров еврейского движения, обязательно включает в программу поездку в Гадяч. Поскольку чувства, которые испытывает каждый еврей на могиле великого цадика, - зачастую, одни из самых сильных чувств в жизни. А лидерам, председателям общин, на чью долю выпала нелегкая, но почетная миссия возрождения еврейской жизни, посещение святых мест дает новые силы для этой нелегкой работы. Именно таким и был последний по времени семинар, в котором приняли участие представители общин Днепропетровска, Павлограда, Синельниково, Терновки, Соленого, Умани. И центром всего семинара стала, как и принято, поездка в Гадяч. Один из участников семинара, председатель еврейской общины поселка Соленое Максим Прасил так рассказал об этом: - В этой поездке я впервые в жизни ощутил особое чувство личного общения с Великим Праведником. Долгая дорога почему-то не утомляет. Природа удивительным образом гармонирует с твоими чувствами. А когда ты стоишь в оhэле и молишься - в этом есть что-то совершенно особенное, слова молитвы, минуя все преграды нашего материального мира, летят прямо к Б-гу. И я очень хочу, чтобы каждый еврей нашей общины побывал здесь. Объединение иудейских общин Днепропетровского региона старается сделать все возможное, чтобы помочь возрождению еврейской жизни. И это не только помощь в организации праздников и мероприятий, но и реализация совместных проектов с Федерацией еврейских общин Украины и Еврейской общиной Днепропетровска, таких как образовательные туры в Израиль, детские оздоровительные лагеря, проекты, позволяющие обмениваться опытом и впечатлениями, дающие возможность почувствовать свою принадлежность к большой еврейской семье. |
|
(Информационно-аналитическое издание "Правда.Ру", 9 ноября 2003 года) Чудо случилось в Свято-Успенском соборе города Гадяч на Полтавщине. Изображение святого Николая Мирликийского отпечатывается на стекле, которым прикрыта его икона. В истории православной церкви подобное случалось лишь с образами Христа и Девы Марии. Но самое интересное, что это не старинная икона. Пять лет назад ее вышила и подарила собору обычная местная женщина. 
Вышитую на холсте икону святителя Николая Мирликийского Анизия Кисель подарила храму пять лет назад. Через год на стекле, прикрывавшем изображение святого, появился его точный отпечаток. Удивленные служители храма стекло поменяли,однако чудо повторялось снова и снова. Объяснить случившееся не могут ни мастерица, ни ученые. Святитель Николай Мирликийский, который жил в Малой Азии в конце третьего столетия, славился своей ярой борьбой с лжепророками. Поэтому священники толкуют чудо по-своему. Отец Игорь убежден, что Господь являет свои чуда, чтобы вразумить верующих. Случившееся с иконой святого Николая – яркое тому подтверждение. |
|
("Еврейское слово", 24 декабря – 30 декабря 2003 года) Около 300 евреев пришли 14 декабря помолиться к могиле первого ребе ХАБАДа Алтер Ребе, находящейся в украинском городе Гадяч Полтавской области. Среди приглашенных были главный раввин Украины Азриэль Хайкин, раввины из 12 украинских городов, а также ученики ешив «Томхей Тмимим». 
В этот день, 19 кислева, 205 лет назад Алтер Ребе был освобожден из Петропавловской крепости, где провел 53 дня. Съезд был организован раввином одесской общины Авраамом Вольфом. В этом году встреча прошла в здании пионерского лагеря в двух километрах от Гадяча. На встрече выступили раввин Хайкин, глава одесской ешивы раввин Довид Фельдман и глава днепропетровской ешивы раввин Мойше Фурлендер. В своей речи раввин Азриэль Хайкин поблагодарил главу одесской общины за организацию съезда, отметив важность подобных встреч для развития еврейских традиций на Украине. За последний год еврейская жизнь в Гадяче ожила. В городе построены молельный дом и миква, приведено в порядок старое еврейское кладбище. |
|
(Сайт СДПУ(о), 27 грудня 2003 року) 24 грудня в Гадяцькій ЗОШ N3 (Полтавська область) за ініціативи райорганізації СДПУ(О), районної спілки жінок та райцентру соцслужб для молоді проведено акцію "Разом із молоддю - проти наркоманії, за здоровий спосіб життя". У заході взяло участь близько 140 осіб. Перед учасниками заходу виступив перший заступник секретаря обкому СДПУ(О) В.Голуб. Присутні переглянули тематичний фільм із проблем наркоманії та обговорили побачене. Продовження акції триватиме в інших навчальних закладах району, молодіжних колективах. |
|
Перекрыт канал (Агентство Телевидения Новости, 6 марта 2004 года) Новости АТН уже рассказывали о перекрытии канала поставки наркотиков в Харьков из города Гадяч Полтавской области. В результате проведения нескольких спецопераций сотрудниками транспортной милиции на станции Основа, было изъято более 30 килограммов наркотиков - марихуаны и маковой соломки. Однако на этом работа в Полтавской области харьковских оперативников не закончилась - во время последней командировки в Гадяч ими был ликвидирован наркопритон. Подробности у Галины Шподаревой. 
В ходе работы с задержанными во время первых операций сотрудники отдела по борьбе с незаконным оборотом наркотиков вышли еще на нескольких жителей Полтавской области, причастных к распространению зелья. Вахид Багиров, ст. оперуполномоченный ОБНОН ЛО на ст. Основа “В частности город Гадяч считается наркотическим Клондайком, оттуда идут поставки наркотиков практически во все регионы Украины. Молодежь 90% сидит на наркотиках, что самое страшное - они употребляют мак, опиум.” Был задержан хозяин одного из наркопритонов и его товарищ. 29-ти летний мужчина, предоставлявший для всех желающих уколоться помещение, сам уже около 6-ти лет употребляет экстракт опия. Начинал с нескольких кубиков и очень быстро стал зависеть от наркотика. Если возможности уколоться не было хотя бы день, молодой человек приходил в такое состояние, что практически не мог общаться. Сотрудникам милиции приходится внимательно следить за самочувствием задержанного и регулярно вызывать ему скорую помощь. “Потому что это.... ломка...” “Средняя доза инъекций этого молодого человека составляет 30/40 кубов в день. Если пересчитать это на деньги, это полторы тысячи гривен.” Откуда неработающий наркоман брал такие деньги в настоящий момент выясняют правоохранители. В квартире задержанного оперативники нашли 3 килограмма маковой соломки, марихуану, наркосодержащие и психотропные вещества - капсулы, таблетки и ампулы. Вещества, названия которых широко известны в среде наркоманов. Вахид Багиров, ст. оперуполномоченный ОБНОН ЛО на ст. Основа “Которые отпускаются и имеют право отпускаться только по рецепту с красной полосой, и хранение которых производится в специальных местах, в сейфах, т.е. все как положено.” Оперативники полагают, что информация, полученная в результате последней операции, позволит им выйти на определенный круг людей, имеющих отношение к производству и распространению наркотиков. |
|
Бацила неблагонадійності. Саме її шукали у дитсадку працівники санепідемстанції після влаштованої там зустрічі з «неугодним» владі депутатом-«нашоукраїнцем» ("Україна молода", №48, 16 березня 2004 року) Спершу здавалося, що народного депутата від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», голову обласних організацій Народного руху і «Просвіти» Миколу Кульчинського в Гадячі сплутали з якимось олігархом, котрий може дозволити собі смітити грошима заради нав'язливої реклами власної персони. Тож за прихисток для зустрічі з виборцями в районному Будинку культури почали вимагати оплату. А оскільки подібних зустрічей у райцентрах і селах пан Микола влаштовує десятки, допомагаючи передусім найнужденнішим землякам, то зачіпка місцевих культуртрегерів за непередбачену законодавством статтю витрат сприймалася багатьма їхніми земляками як привід для відмови надати приміщення опозиційному нардепу. За таких умов виконувачці обов'язків керівника Гадяцького районного штабу «Нашої України», завідувачці дошкільним навчальним закладом №9 «Дзвіночок» Ірині Гулей нічого не залишалося, як запросити Миколу Георгійовича до «свого» дитсадка, аби мешканці міста все ж одержали змогу поспілкуватися з народним депутатом України з приводу найнагальніших проблем. Спілкування таке розпочалося о 17-й годині 30 хвилин, себто в післяробочий час. Дітей у «Дзвіночку» тоді вже не було, їх «розібрали» батьки. Зустріч відбувалася у залі для занять музикою і жодним чином не дисонувала зі створеною в одному з кращих дошкільних закладів району атмосферою затишку і тепла. Какофонія громоподібних звуків як відлуння вчорашньої розмови полинула наступного дня... Спершу Ірину Володимирівну розшукали на одній з міських нарад і зажадали, аби вона негайно з'явилася перед ясні очі головного державного санітарного лікаря Гадяцького району Миколи Гладиша. Серце стискалося від хвилювання: невже трапилася якась надзвичайна подія в очолюваному нею закладі? Такою НП виявилася... вчорашня зустріч з «неугодним» владі народним депутатом-«нашоукраїнцем». Керівник районної санепідемслужби почав розпікати завідувачку «Дзвіночка» за те, що вона нібито порушила... режим роботи закритого дитячого закладу. Головний «аргумент» злітав з уст керівного санлікаря рефреном: «Хто тобі платить зарплату - влада чи Ющенко?» Складалося враження, що найдошкульнішою «епідемією» для провідника гадяцьких епідеміологів є незагиджене бацилами брехні провладних телеканалів слово з «нашоукраїнських» першоджерел. А головним службовим обов'язком лікаря-посадовця стає «препарування» мізків земляків, щоб уберегти їх від спілкування з активістами блоку, за який на минулих виборах вони віддали найбільше голосів... Того ж дня політично неблагонадійний дитсадок почав перевіряти підлеглий пана Гладиша Володимир Шрейтер. Кажуть, треба було знайти «залишені» учасниками зустрічі збудники інфекційних хвороб, «неблагополучні» змиви... Не знайшли. А звітувати вищестоящим про політичну профілактику в розсаднику опозиційної «зарази» треба... - Спершу пан Володимир склав такий акт перевірки, що за ту «крамольну» зустріч з народним депутатом України мені взагалі треба було виписувати вовчий білет, - говорить Ірина Гулей. - Та коли я сказала, що неодмінно надішлю копію акта самому Миколі Кульчинському для оприлюднення у Верховній Раді, перевіряючий спохопився: мовляв, це ж ви мене «підставите». І склав інший, дещо лояльніший до нас, «грішників», документ, який, швидше, нагадував протокол зустрічі - де, хто, з ким... Формулювання там хоча й пом'якшені, але без оцінки самого факту спілкування виборців із народним депутатом у стінах дитсадка як порушення санітарних правил не обійшлося. Та погодитися з такою оцінкою я не можу. В офіційному «пом'якшеному» акті засвідчено навіть те, що під час зустрічі з нардепом у дошкільному навчальному закладі №9 міста Гадяч «використання дитячого посуду не було». Певно, тому що ні депутати від «Нашої України», ні їхні прихильники не уподібнюються можновладцям, які примудряються влаштовувати гучні пиятики навіть тоді, коли відвідують лікарні чи храми. До речі, на реальне порушення санітарних правил під час таких, м'яко кажучи, не зовсім тверезих вояжів наші санепідеміологи чомусь закривають очі. Як і ганебну моду останнього часу, коли «батьки» області та її найбільших міст у перші дні нового року з вервечкою челяді, телеоператорів і фотокореспондентів поспішають до пологових будинків, щоб ощасливити подарунками народжених у новорічну ніч. Подібний більш ніж сумнівний ритуал з арсеналу посадової самореклами у закладах з особливим санітарно-гігієнічним режимом суперечить не тільки офіційним медичним святцям, а й здоровому глузду, народним традиціям, які споконвіку оберігають тільки-но народжених крихіток від лихого, власне, стороннього ока. От тільки приписів, ктів, складених санітарними лікарями по гарячих слідах «височайших» затоптувань наших «будинків лелек», зустрічати не доводилося. Зрештою, ні в кого не виникає сумнівів у тому, що наші дошкільні заклади і школи не повинні перетворюватися на своєрідні прохідні двори чи політклуби. Та навіщо ж плутати грішне з праведним на догоду дешевому політиканству й використовувати ту ж таки медицину, санітарно-епідеміологічну службу для «нейтралізації» політичних опонентів нинішньої влади? Адже ті самі дитсадки і школи ніколи не були й не є закритими «режимними» закладами. - У приміщенні «Дзвіночка» ми регулярно проводимо збори батьків наших вихованців, частенько зустрічаємо тут гостей-спонсорів, влаштовуємо чимало заходів за їх участі, але жодного разу санепідемстанція не висловлювала мені з цього приводу якихось зауважень, - наголошує Ірина Гулей. - Мене намагалися переконати в тому, нібито в райсанепідемстанцію після зустрічі з народним депутатом поскаржилися батьки дітей. Але й від них я не почула жодного слова невдоволення. Отже, йдеться про інших «батьків»-ляльководів того брудного і цинічного дійства, котрі використовують медиків як хортів для цькування представників політичної опозиції. І водночас напередодні кожних виборів найбрутальніше «зачищають» ті ж дитсадки і школи, змушуючи педагогів вступати до «правильної» провладної партії під загрозою звільнення. Коли зовсім недавно по навчальних закладах Решетилівського району з численним почтом «гастролювала» депутатка від СДПУ(о) Тамара Прошкуратова, це не було порушенням санітарних правил. Десятки провладних нардепів ледь не щодня влаштовують суто піарні, рекламні зустрічі в наших школах і дитсадках, щоб перед телекамерами «облагодіяти» їх телевізором, комп'ютером чи пакетиками цукерок, - і це також не вважається санепідеміологічним гріхом. Але варто було народному депутату-«нашоукраїнцю», члену Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Миколі Кульчинському в місті, мешканці якого на минулих парламентських виборах віддали найбільше голосів саме за блок Віктора Ющенка, зустрітися зі своїми виборцями в дитсадку (іншого ж приміщення не надали!), як на його завідувачку мерщій організували «санітарний наїзд» у найсумніших традиціях полювання на відьом за політичні переконання. То де ж насправді причаїлася небезпечна передусім для морального здоров'я суспільства бацила з напіврозкладеного політичного трупа, що його більшість українців уособлює з натхненником і організатором подібних «наїздів» - нинішньою владою?... |
|
Перемога за господарями турніру ( Газета АКБ "Промінвестбанк", №11(172), 18–24 березня 2004 року) За підтримки Полтавської обласної організації Партії національно-економічного розвитку України в м. Гадячі в спорткомплексі аграрного ліцею відбулися зональні змагання з малого футболу добровільного спортивного товариства «Колос». 
Безпосередню участь в організації змагань взяли активісти ПНЕРУ та Молодіжної організації на чолі з головою Гадяцької районної організації Партії Василем Вандою. У змаганні брали участь команди з шести районів Полтавської області: Великобагачанського, Гадяцького, Зіньківського, Котелевського, Миргородського і Шишацького. У безкомпромісній боротьбі право участі в подальших змаганнях і звання кращої команди області з міні-футболу вибороли господарі зонального турніру – команда Гадяцького району. Друге і третє місця посіли відповідно команди Зіньківського та Великобагачанського районів. 
Голова Полтавського обласного осередку громадської організації «Молодіжна організація за національно-економічний розвиток України» Ляпаненко від імені Полтавської обласної організації ПНЕРУ вручив командам, які зайняли призові місця, кубки, грамоти та приз за перше місце. |
|
Жила українським життям... Леся Українка: коріння сімейне, коріння духу ("День", №96 та №101, 5 та 12 червня 2004 року) Феномен українства у всій своїй суперечливості, насамперед його інтелектуальні пласти, — вражаючий. Щоб збагнути його хоч трохи, пригадаймо ту українську жінку, яка, розмірковуючи про своє буття, побажала явитись сучасникам й нащадкам, закцентувавши — просто, переконливо й недвозначно — свою українську сутність — Лесю Українку. Леся Українка народилася 13 лютого 1871 р. у Новограді- Волинському (стародавньому Звягелі). Батьки — Петро та Ольга Косачі. Сім’я маленької Лариси (як засвідчував запис у метричній книзі Соборної Преображенської церкви), чи Лесі, як, люблячи, називатимуть її родичі й близькі люди, була тією дворянською родиною, яка жила на українській землі українським життям — відчувала себе частиною українського народу (не дивлячись на те, що обидва роди були досить зрусифікованими), переймалась його турботами, визнавала його — українську — мову, шанувала українські традиції й звичаї. 
П.Куліш свого часу писав, що «малоросійські простолюдини на питання «звідки ви?» будуть відповідати «з такої-то губернії»; але на питання «Хто ви? Який народ?» не знайдуть іншої відповіді, як тільки: «Люде, так собі народ та й годі». «Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне?Нам його й вимовить трудно» (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…» Що ж до російських імперських кіл, то вони були переконані, що українців нема «ні на землі, ні під землею», а українська мова — лише «наріччя» російської. 
Із врахуванням таких обставин інтерес викликає й інший характерний момент: ні рід Лесиного батька, ні рід матері не були українськими за походженням. За однією з версій, Косачі «ведуть свій рід від польської корони шляхтича Петра Косача, що служив городничим при полковниках Миклашевському та Скоропадському». За іншою, — родове коріння Косачів сягає Герцеговини на Балканах, де в ХIV ст. проживали люди саме з таким прізвищем — Косач. Попри наявність розмаїтих відомостей, чітко простежити корені Петра Косача вдається лише від Максима Йосифовича Косача (прапрапрадіда Лариси Косач), який у 60-х роках ХVIII ст. був суддею Стародубського полку. На початку 70-х років ХIХ ст. Лесин батько, місцем народження якого був Мглин, працював у Новограді-Волинському на посаді голови мирового з’їзду. Нюанс: розмовляв він тоді, як і в наступні роки (тобто все своє життя), тільки російською мовою. Однак російськомовність не стала на заваді симпатіям Петра Косача до українства. Він узявся підтримувати українофільський рух, що розгорнувся з кінця 50-х років на українських землях, і навіть ще більше — став його безпосереднім учасником. Цьому не в останню чергу сприяли дружні стосунки із цілим рядом тогочасних визначних українофілів — М.Драгомановим, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьком та іншими. Згодом Петро Косач стає членом Київської громади — організації, створеної В.Антоновичем. Тож у рідних і знайомих не було жодних сумнівів, що українські справи для Косача є «важними і рідними». Загалом домінуючим був погляд на українофільство як на явище національно-культурне. Проте поруч нього існував й інший, драгомановський погляд: виникнення українофільства Михайло Драгоманов пов’язував з політичними інтересами нації. Він твердо вірив, що українофільство — це не тільки специфічний період рефлектування над буттям народу (результатом якого стала апологія самобутності українців), але, насамперед, — період «практичного українофільства». Він, як і деякі інші представники свідомої української інтелігенції, був переконаний, що кожен українець, кожен житель підросійської України, «працюючи у своїй галузі», на тому терені, який визначений йому долею, повинен бути національно-свідомим. Що ж до Петра Косача, то цей «українець по-російськи» якраз і був одним із тих, хто своїм життям і діяльністю уособлював українофільство. А от молода Косачівна — Лесина мати — в українських уподобаннях пішла, так би мовити, значно далі свого чоловіка. Ольга Косач (вроджена Драгоманова) походила з Полтавщини: народилася в м. Гадячі у червні 1849 р. Була вона дочкою Петра Драгоманова та його дружини Єлизавети (вродженої Цяцьки). Цікаво, що згодом, ставши відомою письменницею й узявши псевдонім Олена Пчілка, вона у спогадах, присвячених своєму славетному брату Михайлу Драгоманову, так оповідала про походження свого роду: «В нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині…» Розповідаючи про свого прадіда — Стефана, Олена Пчілка звертала увагу, що він уже «не був драгоманом», але мав «це прізвище». Жив він на Полтавщині й вибрано його було, як говорилося в тогочасному документі, «яко чоловіка зацного і віри годного», війтом міста Переяслава». Прикметно, що прадід писав своє ім’я й прізвище як «Стефанос Драгоман» і до того ж — грецькими буквами, «лишивши, — як зауважувала Олена Пчілка, — таким чином, слід своєї родової культури грецької (дарма що інші урядовці підписалися поруч із ним, на тім самім документі, нашим звичайним актовим письмом руським)». Син Стефана, Яким, підписувався як «Аким Драгоманов». Перевтілення Якима Драгомана в Акима Драгоманова Олена Пчілка пояснювала тим, що дід це робив «по звичаю московському», оскільки той звичай «став уже, по зміцненню московської влади на Україні, ніби й для наших людей урядових, чи взагалі письменних, майже обов’язковим. На таку путь зігнала московська сила українську старшину!» Зауважимо, що батько Олени Пчілки, Петро Якимович Драгоманов, (як і його брат Яків) свого часу писав вірші, які, зокрема, друкувалися в журналах «Гирлянда», «Северный Меркурий», «Сын отечества», в інших виданнях. Однак суттєвою відмінністю між батьком і дочкою було те, що Петро Драгоманов писав російською («через довге пробування батькове в Петербурзі московська полуда на ньому була дуже міцна», як зазначала дочка), Олена Пчілка — українською. З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом, впевненою в собі особистістю. Цьому, безумовно, сприяла атмосфера дому Петра Якимовича. «Не пам’ятаю я такого, — пригадувала донька, — щоб наші старі картали когось із дітей за «вільнодумство». В родині була ніби якась мовчазна поспільна угода: я «не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї душі…» Українськістю Ольга дихала, всотувала її в себе із своїх найранніших років. Нею було просякнуте все життя Ольги- дитини, Ольги-підлітка. «Чи можна ж було нам, — ставила риторичне запитання Ольга, — не знати українського слова, коли воно було просто-таки нашою рідною, притаманною стихією?» Почуті легенди й міфи, казки й забобони входили в Ольжин дитячий розум, «як цвяшки» (за її порівнянням) і назавжди залишали не тільки в свідомості, але й в душі помітний слід. Однак не все й на Полтавщині було таким собі органічно-українським. Поруч «української течії», української народної стихії існувала «московська течія», що «починала боротьбу» з українством з самого-таки дитинства, «вдиралася в …життя з самого народження» дитини. Та, попри зростання в таких складних умовах мовного, культурного, ідейно-політичного протистояння, Ольга Драгоманова увійшла в свідоме життя ніким іншим, як українкою. Лесине ж дитинство проходило в іншому мальовничому куточку України, там, де Волинь, як писала її мати, «оточувала з усіх боків», — Звягель, Луцьк, Колодяжне. Це — земля, велична в розкоші первісної природи, край, виповнений споконвічним духом українства, залитий українською піснею, де навіть вітер на одному подиху при нагоді виповість народну казку, прошепоче повір’я. Жабориця, Чекна, Скулин і Білінь — волинські села — фантазія природи і духу нації і разом з тим частинка земного розмаїття, що на все життя запліднить Лесину душу Україною. Але, найперше, звісно, була родина Косачів, той «острівець» в людському всесвіті, який один лише й здатен дати дитячому серцю достоту любові й ніжності, душі — тепла і доброти, наповнити маленьку людину всіма тими іншими почуттями і якостями, без яких життя не перейти і радістю не перейнятися, і лиха не здолати. Тож те, що в дворянській родині діти ростимуть із свідомістю українців, розмовлятимуть українською — безсумнівна заслуга й воля батьків і, насамперед, — матері. Дбаючи про своєчасний розвиток свого первістка — синочка Михайлика, Ольга Косач створила умови, аби він рано навчився читати й писати. А разом з ним, звісно, навчилася і маленька кмітлива Леся. Звернемо увагу: у пять- шість років Леся вже писала перші листи (до бабусі, родини дядька) українською мовою, тією мовою, яка з 20 червня 1863 р. у Російській імперії (у відповідності до таємного циркуляру міністра внутрішніх справ Валуєва) була проголошена такою, якої «не було, нема і не буде». Цей крок влади зумовлювався наростаючою фобією до українського руху, оскільки в ньому влада добачала «польську інтригу». А поляки після того, як у 1863 р. підняли повстання на Правобережній Україні, стали для росіян тим по-своєму страхітливим чинником, що міг обумовити, як їм здавалося, проголошення європейськими державами війни Росії: Європа співчутливо поставилася до польської боротьби. У такій ситуації кожна ланка імперського державного механізму посилено працювала проти українства. На сторінках російської преси розпочалося несамовите цькування українського руху, а паралельно — відбувається погром громад (зокрема, Полтавської і Чернігівської). В Україні закривають усі недільні школи (а цих останніх у 1859 — 1861 рр. в південно-російських губерніях було відкрито більше сотні). Крім того, припиняється друк «Чернігівського листка», що видавався відомим байкарем Л. Глібовим. Далі — більше: після неправедного суду на заслання на північ Росії почали відправляти представників свідомої української інтелігенції. Серед перших — Павло Чубинський, Олександр Кониський. «Найзвичайнішими місцями заслання» були Архангельськ — місце заслання П. Чубинського, Вологда, де кілька років змушений був жити О. Кониський, Єнісейськ, куди потрапили, зокрема, Я. Шульгін та родина Ф. Вовка. За визначенням Д. Антоновича, заслання не було таким тяжким, як тяжко було після нього, повернувшись, влаштуватися, «дістати посади» — ні на державну, ні на громадську службу «таких» не приймали. Але сам факт повернення уже був життєвою удачею для українця, адже в інших патріотів України доля була незбагненно важчою. Той же-таки Грабовський за приєднання до народницького руху (за «потребу серця», як він сам казав) був виключений із семінарії, а згодом для нього почалося солдатське життя — Ташкент, Оренбург, затим Балаганськ Іркутської губернії, Вілюйськ, Якутськ, повне відлучення від України, і — туга, туга, туга… А ще — гірке усвідомлення того, що Хрест без плями донести. А далі була смерть. Смерть на чужині. Безпросвітна глибинка Російської імперії проковтнула ще одну українську душу. Попри все це, чи не найбільш болючим для українців було запровадження згаданого Валуєвського циркуляру, яким заборонялося друкування українською підручників і релігійних видань. Дія валуєвських приписів не розповсюджувалася тільки на художню літературу. І зрозуміло чому: росіяни дбали передовсім про недопущення в українському селі — незборимій фортеці українського руху — найменшої можливості просвічуватися рідною мовою і розвивати в такий спосіб стосунки селянських мас із представниками нечисленної української провідної верстви, з українськими інтелектуалами, бо передчували можливість виникнення з боку українців загрози цілісності імперії. Леся вважала, що українці за допомогою просвіти повинні розсунути межі свого світовиду й пізнати «чужу» літературу, й тоді, може, згине з української літератури дилетантизм, що панував у ній 
За такими висновками, зрозуміло, не забарився час нових антиукраїнських дій імперської влади: закривається київська філія Географічного товариства, припиняється друк українофільського «Киевского телеграфа» (редагування якого у 1874 — 1875 рр. перебрала на себе Київська громада, запланувавши при цьому різко збільшити тираж газети заради уможливлення її розповсюдження на всій українській території), і — у травні 1876 р. — з’являється Емський указ Олександра II. У відповідності до нього заборонялося друкування оригінальних і перекладних текстів українською; заборонялися й театральні вистави, публічні декламації, навчання будь-яких шкільних дисциплін українською. Крім того, до імперії не дозволялося ввозити україномовні твори й з-за кордону. Художні ж тексти мали друкуватися виключно «ярижкою» — російським прописом. У таких умовах навчати дитину читати й писати рідною мовою було не просто складно: для українця освіта власних дітей перетворювалася на щоденний державний злочин. Проте діти в сім’ї Косачів навчалися саме українською. Олені Пчілці довелося докладати неймовірних зусиль, адже вона намагалася створювати для своїх дітей такі обставини, щоб, як сама зізнавалася, українська мова була їм «найближчою», щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. У такий спосіб матір’ю був здійснений не тільки вибір мови для своїх дітей, але й — промовистий факт — національної ідентичності. Читаючи рядки, написані Оленою Пчілкою, мимоволі задумуєшся над тим, чого ця жінка так хотіла бачити дітей українцями? Чого їй так боліло це українство? Де, у чому загадка материнської душі? Звідки таке її завзяття чи затятість? Гортаючи сторінки спогадів, потрапляємо на прецікаві факти з дитинства самої маленької Олечки Драгоманової і — знаходимо відповідь: у гостях чи при гостях, і взагалі з «чужими» треба було говорити «по-московському», навіть з дітьми. Адже думалося, що, може, «ті Гриші, чи Анюти не тямлять добре говорити по-нашому, може, їм так незручно було. Нащо ж їх зв’язувати!» Це була, писала Лесина мати, «така нібито добрість, делікатність до чужих з руки дитини української; а тим часом дитина чужа ніколи не хоче доказати такої ж делікатності до дитини нашої, не хоче поступатися до неї своїм… Так починається з літ малих, так ведеться й далі, і, наостанку, мова українська лишається з тією делікатністю на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить…» Напевно, добре пам’ятаючи своє власне примусове «подвійне» дитяче життя й багато передумавши про те уже в зрілому віці, Ольга Драгоманова зробить свій вибір, який і почне наполегливо втілювати у долі власних дітей. А як же переживали свою українськість самі маленькі дворяни? Що відбувалося в їхніх душах? Як їм жилося не «великоросами» чи «малоросами», а українцями? Абсолютно адекватно, як думається, ці відчуття передала Людмила Старицька (згодом Старицька-Черняхівська), дочка Михайла Старицького, подруга Лесі. Вона зізнавалась, зокрема, що її покоління — виняткове: «…Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають у селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку». «О, — з гіркотою писала Л. Старицька, — багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ, незабутніх… Ми були перші, у нас не було маленьких попередників». Усвідомлюючи всі труднощі ситуації, мати-«пчілка» турбувалася, щоб «оберегти дітей від небажаних впливів», щоб ніяка сила не перешкодила виховати їх «в українській мові». Але інколи обставини виявлялися вищими, й у домі, приміром, з’являлася російськомовна нянька — з бувших кріпаків панів Урусових, що «розмовляла лише по-російськи». Тож, щоб, так би мовити, врівноважити ситуацію, мати навесні поспішала везти дітей в село — «на дачу», щоб «вони не одвикли од мови», щоб «проймалися українським народним духом». Відтак ще зовсім маленькою Леся побувала в селі Жабориця, де дитячий мозок чітко виконував поставлене завдання — «насичувався» мовою рідного народу. В Жабориці Леся чи не вперше почула веснянок, а ще при нагоді, коли блукали лісом, мама розповідала їй про загадкових мавок та інших лісових мешканців українських лісів, полів, водоймищ. Згодом Леся побувала разом із своїми рідними в селі Чекна Луцького повіту, де знову й знову слухала й дивилась, як виконуються веснянки. Відтак у дитячій голівці назавжди залишилася «Подоляночка», «Женчичок-бренчичок», «Зайчик» та інші весняні пісні, що споконвіку співалися українцями в час зустрічі весни, звісно, рідною мовою. Усе українське, почуте, побачене й абсорбоване Лесиною душею та розумом у найменшому віці, стане згодом опорою її духу, дозволить з часом сказати про себе, що вона, мовляв, вихована на фольклорі, як англієць на Біблії. Першим Лесиним віршем, що зберігся й дійшов до нас, був вірш «Надія». За ним з’явилися «Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло…», «Любка». «Конвалія» і «Сафо» були надіслані до львівської «Зорі», де й з’явилися друком у 1884 р. Автор віршів означила себе як «Леся Українка». Псевдонім Лесі придумала мати. На жаль, нам не вдалося відшукати якихось пояснень Ольги Петрівни щодо такого її вибору. Лесезнавці ж в одному випадку схильні були вбачати у Лесиному псевдонім своєрідну територіальну прив’язку: «Українка — територіальна вказівка, — писав Микола Зеров, — цілком природна й доцільна в галицькому часописі» (тобто «Зорі»). В іншому — акцентували в ньому своєрідний вияв українського патріотизму. Питання Лесиного псевдоніму підштовхнуло до думки про необхідність невеличкого екскурсу у глибини ХIХ століття. Цей екскурс став певною несподіванкою. Ще б пак: першим «Ukrainien», виявляється, був Nicolas de Gogol. Так, так — Микола Гоголь, який саме так власноруч означив себе в книзі пацієнтів у Карлсбаді. А наступним віднайденим «українцем» виявився Михайло Максимович. У 1859 р. у Москві його стараннями з’явилося таке видання, як «Украинец, издаваемый Михаилом Максимовичем». Специфіку видання М. Максимович пояснив, вказавши, що «під іменем Українця» буде видавати «1) статті ученого змісту, яких головним предметом буде Південна Русь загалом і особливо Україна, і 2) статті літературні, у віршах і прозі…» Вдалий «почин» М. Максимовича на імперських теренах знайшов подальший відгук серед наступних поколінь українських інтелектуалів. Наступним «реальним» українцем став Михайло Драгоманов, Лесин дядько й рідний брат її матері. У 1873 р. у журналі «Rivista Europea» (Флоренція) Михайло Петрович надрукував статтю під псевдонімом «Ukraino». Голос Драгоманова, на відміну від Максимовича, був уже індивідуальним, так би мовити, голосом українця, а не «голосом території». «Індивідуалізація голосів» з України стає своєрідною ознакою часу. Українські інтелектуали починають, хоч і по-російськи, але все впевненіше говорити від свого власного національного імені. «Знаю теперь, — писала, приміром, Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська), — что я украинка, а не русская: никакие бедствия, слова и события Великой России не волнуют мое сердце так, как история Украины, никакой напев не находит такого резонанса у меня в груди, как украинский, ни за кого не болит так сердце, как за ее промахи, ошибки, ее язвы — отдаются стоном у меня в душе. И чем больше вижу в ее истории ошибок, недостатков, тем горячее люблю ее». Цей запис був зроблений, що називається, «для себе» — у записній книжці письменниці. Однак час пробив: про свою українськість в імперії представники інтелектуальної еліти України заговорили не тільки, так би мовити, «у домашньому колі» — «українці» починають все впевненіше оприлюднюватися серед імперського загалу. Тож на сторінках періодики з’являється «українець» — Кістяківський, «українець»— Науменко і з часом — виділимо окремо — Леся Українка. Саме її устами діти українолюбців у кінці ХIХ ст. промовили: «…Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»». Загалом за 80-і роки ХIХ ст. українська література «заховалася за псевдонімами авторів», що було, з одного боку, обумовлено репресивними заходами офіційних імперських кіл проти представників української культури в цілому й носіїв мови зокрема. А з іншого — зневагою російської просвіченої верхівки до українського письменництва. Наприклад, Віссаріон Бєлінський (який, за влучним виразом В. Розанова, був у Росії тим же, чим у греків свого часу Фалес — мужем, «який у всьому помилявся», однак завжди був «першим») ще у середині століття переконував, що не може бути літератури «малоросійським наріччям». «Добра література, — зауважував він, — яка тільки й дихає, що простуватістю селянської мови і дубоватістю селянського розуму!» Як би там не було, але літературно-політичне імперське тло зумовило появу геніальної поетеси в Україні як поетки національної, яка мислитиме категоріями, що з плином часу все переконливіше спростовуватимуть ідею «Україна — російська провінція», в якій інтелект тільки й виявлявся спроможним на «хутірну філософію» (як П. Куліш) і творення літератури «для домашнього вжитку» (за рекомендаціями М. Костомарова). Але ж інакше й бути не могло. Попри те, що російські «боги» не любили українського єства, до українських потреб у кращому випадку були глухими, в інших — шовіністично-агресивними, Леся Українка визначилась одразу і назавжди і декларувала свою українськість. Признавши своє власне українство, Леся, втім, не «пірнула» в нього безоглядно, не розчинила свій голос у хорі глупо славлячих «своє», своє, що було часто інтелектуально недолугим, психологічно недорозвинутим, соціально спотвореним. Її голос лунав осібно й на свій манер. Представники українофільської традиції закидали, що Лесі бракує «міцної тенденції», а її творчості — «громадських тем». Хтось нарікав на те, що вона ховається від «народних тем» і «народної мови», що «лізе в літературщину» та «інтелігенствує». А вона, роздумуючи над суттю тих докорів, стверджувала, що все у неї є й додавала: «…Вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики…» Понад те Леся зізнавалася, що її часто займають думки, які нічого спільного ні з громадськими справами, ні з патріотичними почуттями не мають. Але вони «хотять жить на світі». Вона не погоджувалася з твердженням, що «наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрасних мумій», а не «живою мовою певної в своїх поглядах людини». Вона була переконана, що в літературі «мають вартість портрети, а не фотографії», що без «видумки» нема літератури«», а справді реальним описом є тільки такий, який «ставить ярку, виразну картину перед очі читача». Леся вважала, що українці за допомогою просвіти повинні розсунути межі свого світовиду й пізнати «чужу» літературу, й тоді, може, згине з української літератури дилетантизм, що панував у ній. Їй пробували доводити, що Україні «ще рано на поетів», а, може, навпаки, пізно, адже поетам нема куди подітися із своїми віршами — ніхто не читає їхні «коштовні забавки». Леся ж обстоювала смисл існування української поезії й вважала, що ні, ніяк їй бути «не пізно», адже серед українців «тільки тепер» дехто починає вчитися версифікації. І навіть повністю йшла врозріз із побутуючими думками, стверджуючи, що українським поетам слід би було на якийсь час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то тоді б вони, може, швидше навчилися версифікації і перестали врешті-решт сподіватись «на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір». Леся відкидала устоєні в українстві авторитети і вважала, що не можна судити про «нас» по творчості, приміром, Нечуя, Кониського, Чайченка і т.п. «корифеїв»: їхніми творами греблі б гатити… Не викликали у неї радощів і наслідки праці українських публіцистів — «видно, не навчились ми публіцистики розводити!» Однак: «Ще, може, навчимося — нова річ для нас!» Особливо дратувала її мова тих публіцистичних писань — «шорстка та рогата». Не знала ж бо, що ще століття і цій публіцистиці все не вдаватиметься бути, і ця мова, скута у повсякденні — від базару до академії — «великим и могучим», переповнена калькою з російської, якщо й лунатиме, то значною мірою саме так — шорстко й рогато... Прикрощі щоразу полонили її душу, коли представники українського інтелігентського середовища вдавались до філософування, при цьому «не маючи самі ніякого філософського виховання». Роздумуючи над станом справ українства та бачачи його біди, Леся розуміла, що проблема, найперше, — у тій культивованій упродовж століть імперією моралі, а, зрештою, і в людях. Колосальною бідою бачився їй стан українства «на російському світі». У ріднім краї вона зустрічала часом просто лихих людей, а поруч них багато й просто «дурних — затовчених». Була ще й «гірша річ» — «се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути того, чого не хочеться». Такі, на всі лади лихі «голови» — шкаралупники — Україну заполонили безліку. Вони втратили здатність сприймати «глас людський». Зауваження на адресу вітчизняних інтелектуальних «авторитетів» говорять не лише про повну відсутність у тогочасних українських літературних колах дійсних кумирів для Лесі Українки, але й про добре розуміння й адекватну оцінку творчості старшого покоління. Разом із тим Леся розуміла всю складність і безпросвітність ситуації для українства загалом і для його тонесенького інтелектуального прошарку зокрема. Ті, хто мали бути інтелектуальними провідниками нації, опинилися в задушливих обіймах могутньої й безсоромної імперської сили, якій «славне ім’я — Росія». І вже сама Леся, переживаючи українські обставини, писала про Поета, який любить (любов — «наставниця єдина»), але йому так важко бачити круг себе, як нищать цю його любов, «як гинуло найкраще» в українстві, «як родичі гнили по тюрмах», і «як високе низько упадало». В’язниця-Росія стає ненависною Поету. Дарма, що вона така простора («росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі»), а скрізь одне й те ж саме — «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія». Усього того безміри, усі ті «нещастя величезні, колосальні, грандіозні»… І хто ж там замилувався Поетовою в’язницею? Хто там славословить його, не бажаючи й знати, що там, за мурами, від болю здригається Поетове тіло, і безмірно страждає його горда й ніжна душа? Однак, зауважимо, вона не схильна була причину українських негараздів вбачати тільки в російських буднях українства — то, з її точки зору, була й «вина недомислія» самих же українців. Чи бачила Леся вихід із становища? Так, бачила. І полягав він, на її думку, найперше у тому, щоб українству «здобути собі інтелігенцію», «вернути нації її «мозок»», зробити Україну «вже тепер політичною силою». Письменниця-демократка роздумувала над тим, щоб «здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої нації», а щоб ними скористалися усі мешканці Росії. Леся Українка вірила в таку можливість. Але не тільки вона, а й більшість українців-інтелектуалів (починаючи з дядька — Драгоманова), які не стали на націоналістичні позиції, вірили у можливість демократизації Росії в інтересах усіх (!) націй, що її населяли. Українці вірили, що представники пануючої нації зрозуміють необхідність демократії для всіх, що вони усвідомлять, що демократія є корисною й для них самих же. Проте думки про демократію були в імперії, так би мовити, не на часі. Як і віра в демократичність устремлінь представників тогочасних російських кіл, які претендували називатися прогресивними: вона не мала під собою щонайменшого реального ґрунту. Здеморалізоване самодержавством, просякнуте впродовж століть правовим нігілізмом російське суспільство щонайменше замислювалось над правами особи чи народу, нації. Категорії «прав», «законність» викликали в інтелектуальних колах Росії скептичне ставлення. Численні соціально- політичні проекти, витворені представниками інтелектуальних кіл, свідчили про затяте несприйняття демократичних і ліберальних цінностей Заходу. Політичні ідеали вибудовувались навколо монархії, теократичної держави, селянської общини чи, зрештою, диктатури. Цей досить незначний «кругообіг ідей» в російському політичному думанні на тлі ігнорування права і педалювання особливої місії росіян був, сказати б, «квінтесенцією нації». |
|
«Хочу одружитися на Москві...» Жінки в політичній біографії гетьмана Івана Брюховецького («Дзеркало тижня», №28(503), 17-23 липня 2004 року) Постать гетьмана Лівобережної України 60-х років ХVII століття Івана Мартиновича Брюховецького в анналах вітчизняної історії, поза сумнівом, вирізняється своєю неординарністю й не зовсім властивою тогочасному українському політикуму екстравагантністю та епатажністю. Замолоду, наприкінці 1640-х рр., він лише старший слуга на гетьманському дворі Богдана Хмельницького й вихователь гетьманича Юрія. На початку 1660-х, тобто в пору зрілості, Іван Мартинович — уже один із найпопулярніших лідерів, а також без будь-яких застережень — persona grata в Москві. «Підніжок царя» в 1665 р. та — керівник антимосковського повстання на Лівобережжі на початку 1668 р. А крім того, він став першим із-поміж українських гетьманів, хто відвідав Москву, першим козацьким старшиною, удостоєним звання царського боярина. Врешті-решт — першим і останнім гетьманом Лівобережжя, котрий знайшов свою смерть від рук власного оточення... 
Особистість Брюховецького не може не привернути до себе уваги дослідників ще й тому, що наявні історичні джерела дозволяють — хоч би й фрагментарно — змоделювати таку доволі пікантну сторінку вітчизняної історії, як: стосунки українських верховних служителів Марса з жінками. Тим паче що й тут цілком виправдане нагадування про першість Брюховецького в конструюванні поки що зовсім не унормованих, але вже політично обумовлених мезальянсів представників козацької старшини та російської еліти. Кремль осягне політичні переваги такого роду шлюбних стратегій лише в другій половині 80-х рр. ХVII ст., включивши до тексту Коломацьких статей положення про сприяння зближенню «народу малоросійського» з «народом великоросійським», у тому числі й — «супружеством». Перші згадки про нашого героя — як про «Іванця Хмельницького» — містить козацький реєстр 1649 р. Після цього трапляються в джерелах й інші, але досить спорадичні згадки про нього. Зокрема, як про посла гетьмана Богдана Хмельницького до двору трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці в 1656 р. Перша ж політична маніфестація Брюховецьким своїх претензій на лідерство в Україні припадає на осінь 1660 р., коли він, на той час уже кошовий отаман Запорозької Січі, їде до Москви. Їде, аби засвідчити вірність цареві, тоді, коли Кремль потребував цього найбільше — після переходу гетьмана Юрія Хмельницького під Чудновом на бік польського короля Яна II Казимира. Продемонстроване в Москві тонке розуміння політичної ситуації на Лівобережній Україні та Запорожжі дозволили Брюховецькому утвердити за собою статус вірного слуги. І саме з цього стартового майданчику з осені наступного року він включається в гонку за гетьманською булавою. На цей час припадає перша документально зафіксована згадка про існування в нього планів зміни сімейного статусу. Шлюбні плани 40-річного нареченого, як і в наступні часи, мали чітко виражене політичне забарвлення. За наречену Брюховецького (на той час ще кошового отамана й самопроголошеного запорозького гетьмана) виступала дочка також досить колоритної постаті нашої історії — місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри, єпископа Оршанського і Мстиславського Мефодія (Максима Филимоновича). Останній на той час був чи не найбільш впливовою політичною постаттю на Лівобережній Україні. Маючи за собою безмежну довіру Москви (де він і був зведений — усупереч церковним канонам — на єпископство Оршанське і Мстиславське й призначений місцеблюстителем Київської митрополії), Мефодій виконував не лише функцію посередника між своїми вірними та московською духовною і світською владою, а й — своєрідного міністра з українських справ в уряді Олексія Михайловича. Надзвичайно важливою була його роль і в елекційному процесі, що тривав в Україні від часів Чуднівської кампанії 1660 р. Саме протидія Мефодія значною мірою завадила Якиму Сомку в 1661 — 1662 рр. перебрати до своїх рук гетьманську булаву. І тому шлюбні проекти, в яких фігурували імена Максимової дочки та Брюховецького, створювали для останнього непогані перспективи сходження на політичний олімп. Джерела дають доволі скупу інформацію про те, що напередодні Ніжинської ради 1663 р. сторони обговорювали умови й перспективи родичання. І ці перспективи були досить привабливі для обох. Так, Іван Мартинович мав отримати підтримку тестя в боротьбі за гетьманську булаву, а ставши верховним козацьким регіментарем, він мусив домогти єпископу в справі посідання ним вакантної кафедри київського митрополита. Зі слів Брюховецького, переказаних згодом, за його наказом, дякам Посольського приказу в Москві, претендент на булаву нібито відмовився від цієї комбінації, з пафосом заявивши, що він не бажає спекулювати гетьманським достоїнством, покладаючись виключно на волю Божу. Вкрай важко повірити в те, що Іван Мартинович наважився так недипломатично відповідати своєму покровителю, ставлячи під загрозу дбайливо виплекану передвиборну кампанію. Хіба що вже якась неозвучена особиста неприязнь до кандидатури нареченої завадила йому прийняти пропозицію її батька. Принаймні факти далекосяжних політичних обіцянок, даних претендентом Мефодію (зокрема щодо розширення самоуправління міщан за рахунок звуження прерогатив козацької адміністрації, обмеження гетьманської влади, аж до можливості призначення гетьманом російських урядовців, або спрямування податків з України до царської скарбниці), промовисто вказують на те, що насправді він був набагато гнучкіший і поступливіший, щоб не сказати — безпринципніший. Перший із відомих нам «шлюбних млинців» Івана Мартиновича виявився не те що глевкий, а — ніякий. Наступна спроба не забарилася. Отримавши в червні 1663 р. на Ніжинській «чорній» раді гетьманську булаву, Брюховецький заходився впорядковувати і свої сімейні справи. Але серйозне підвищення соціального статусу нареченого вимагало запровадження принципово нової моделі шлюбної стратегії. Зійшовши на гетьманство, улюбленець і захисник черні доволі швидко відмежувався від популістських у своїй основі попередніх заяв. Брюховецький уже з перших кроків намагається зміцнити свою владу, а здивованим опонентам недвозначно вказує, що буде все так, як було за гетьмана Івана Виговського, типового «прошляхетського» козацького зверхника, який намагався стабілізувати ситуацію через зміцнення державних інститутів та консервацію станових відмінностей. У другій половині вересня 1663 р. гетьман відправляє до Москви посольство на чолі з київським полковником Василем Дворецьким. Саме останньому випала «честь» одним із перших здивувати царя і бояр метаморфозою перевтілення гетьмана. Іван Мартинович поки що не наважився відкрито демонструвати свої наміри стосовно зміцнення політичної влади чи уникнення сплати до царської скарбниці податків з України. Найперше, що він вирішив зробити, то це прибрати зі своєї дороги єпископа Мефодія, чия опіка в нових умовах була не лише зайвою, а й вельми обтяжливою. Брюховецький ще за місяць до того розпочав кампанію з дискредитації духовної особи перед представниками російської адміністрації. Тепер же стояло завдання її довершити. Цьому повинно сприяти й звинувачення Мефодія у користолюбстві та неблагонадійності, ілюстрацією чого мало бути як згадане вище прагнення видати за Брюховецького свою дочку, так і намір одружити свого старшого сина «на ляцкой девке для маєтностей и пожитков». Гетьман поклав на Дворецького завдання й оголосити в Посольському приказі про його намір узимку їхати до Москви «видеть государскіе пресвітлые очи», а також під час цього візиту залагодити свої сімейні справи — «жениться на Москве». Загальні вимоги до претендентки були викладені Дворецькому, і той їх переповів у приказі таким чином: «а поняти б за себя московскаго народу вдову, себі в версту, потому что он уж есть лысым». Щодо мотивів наміру одружитися з нареченою «московського народу», то тут, вочевидь, не може бути двох думок: вони крилися виключно у площині політичних розрахунків. Головне завдання — зміцнення гетьманської влади та приборкання політичних апетитів недавнього союзника, а тепер головного опонента — єпископа Мефодія, що користувався повною довірою Кремля. Проте саме політичні, а точніше — військово-політичні обставини й завадили Брюховецькому в 1663 р. утілити в життя свій задум. На початку жовтня польський король на чолі війська прибуває на Правобережну Україну, і невдовзі розпочинається остання в ході польсько-російського суперництва за українські землі виправа коронних і литовських армій на Лівобережжя. Упродовж зими 1663—1664 рр. війна з перемінним успіхом точиться спочатку на лівобережних українських землях, згодом переноситься на правобережні, а відтак справи гетьманського одруження відсуваються на невизначений термін. Отримані лівобережним козацтвом спільно з московитами перемоги трохи підвищують авторитет Брюховецького і, ймовірно, нівелюють потребу їхати до Білокам’яної і там брати шлюб із «московскаго народу» вдовою. Але, в міру розширення владних повноважень Івана Мартиновича, загострюється його конфлікт із місцеблюстителем київського митрополичого престолу. Навесні 1665 р. єпископ Мефодій вирушає до Москви; його місія не обмежується лише справами духовними. Місцеблюститель передає на розгляд уряду Олексія Михайловича проект реформування політичного устрою Лівобережного Гетьманату. Головними його складовими виступають заходи з виведення з-під підпорядкування гетьмана та козацької старшини українських міст, залучення зібраних на Лівобережжі податків до царської скарбниці, посилення військової присутності московитів в Україні. Реалізацію проекту Мефодій радив розпочати негайно, для чого просив виділити йому близько 1500 стрільців на чолі зі знатним боярином царя і дяком, аби, прибувши в Україну, він міг «надійно говорити з гетьманом». Ініціатива ця вибивала ґрунт з-під ніг гетьмана й ставила під сумнів можливість реалізації останнім протилежних за змістом акцій. Серйозна опозиція гетьманським планам існувала і серед козацької старшини; проти них виступали кошовий Іван Сірко, полковники Василь Дворецький, Дем’ян Гуджол, Василь Шиман-Шимановський та інші. Щоб зміцнити своє становище, навесні 1665 р. Брюховецький реанімує власні проекти від року 1663. У контексті реалізації цього задуму гетьман оголошує про намір усе-таки їхати до Москви, не приховуючи при цьому й мотивів свого вчинку — «власті собі прибавлівать». Повернення до життя плану поїздки на зустріч із царем обумовлює і реанімацію проекту одруження... Прибувши до Білокам’яної 11 вересня 1665 р., вже 17 вересня в розмові з наглядачем-«приставом», ясельничим Іваном Желябузьким, гетьман висловив бажання за посередництва царя одружитися. Як видно з контексту розмови, Брюховецький уже раніше порушував це питання в розмові з начальником Посольського приказу боярином Петром Салтиковим — «бил де челом он боярину... чтоб великому государю челобитье его донес, а великий бы государь его пожаловал, велел женити на московской девице…» Хто був автором ідеї реанімації «шлюбу» Брюховецького з Москвою — чи сам гетьман, чи хтось із його оточення — невідомо. Проте опосередковані відомості переконливо вказують на київського полковника Василя Дворецького. Адже саме на його адресу сипалися звинувачення козаків у намовлянні Івана Мартиновича «жинитца на Москве». Але чи пощастило гетьману одружитися з боярською дочкою? І чи виправдала запропонована кандидатура нареченої честолюбні замисли козацького зверхника? Для будь-кого, хто хоч трохи обізнаний з українською політичною історією другої половини XVII ст., це запитання здалося б риторичним. Адже негативне сприйняття гетьмана Брюховецького серед іншого базується й на несприйнятті його мезальянсу з московською бояринею. Але чи була дружина Брюховецького бояринею? І чи справді вона належала до старовинного князівського роду? Свідчення окремих джерел породжують серйозні сумніви. Початок заплутуванню цієї справи поклав сам Іван Мартинович. Щойно прибувши до царської столиці восени 1665 р., із невідомих і необґрунтованих причин він раптом відмовився від висловленого за два роки до того наміру брати шлюб із вдовою, котра була б йому «в версту», а зголосився побратися з «девицею». Коли Желябужський перепитав: «…девка ль или вдова ему надобна?», козацький зверхник твердо відповів, що «…на вдове де у него мысли нет женитца, чтоб ему пожаловал великий государь указал где женитца на девке». Процедура вибору претендентки та узгодження шлюбних формальностей виявилася тривалою. Адже навіть 31 жовтня, тобто більше ніж через півтора місяця по прибутті Брюховецького до Москви й достеменного озвучення ним своїх шлюбних намірів, це питання ще не було вирішене остаточно. Тоді гетьман лише домовлявся про процедуру заручин, хоча, вочевидь, питання кандидатури нареченої було вже зняте з порядку денного. А щодо останнього зауваження — стосовно погляду на одруження Брюховецького не лише як політичного акту, а й як способу тиску на козацьку делегацію — сумнівів не повинно бути, оскільки надто вже підозрілим є збіг часу погодження гетьмана на прийняття умов Московського договору — 22 жовтня 1665 р. — та виходу 31 жовтня на фінішну пряму процесу підписання шлюбного договору. Зволікання у вирішенні цієї делікатної справи, найвірогідніше, не так пояснювалося низьким котируванням особистих «акцій» Івана Мартиновича на «шлюбному ринку» російської столиці, як залежало від мотивів політичних. Шлюб із представницею московської знаті мав стати нагородою гетьману за його поступки в політичній царині. Кого ж вибрав у наречені для свого вірного слуги, але ще не боярина, Олексій Михайлович? Д.Бантиш-Каменський був переконаний, що володар, бажаючи міцно прикріпити козацького гетьмана до свого престолу, поєднав його родинними узами з домом одного з найбільш знатних вельмож — боярина Федора Шереметєва. Однак більшість істориків називають сватом Брюховецького царського окольничого і князя Дмитра Долгорукова. Частина дослідників навіть називає ім’я нареченої — Дарія; інші наголошують — гетьманша доводилася родичкою цареві, оскільки її тітка Марія Милославська була першою дружиною Олексія Михайловича. Певна річ, навіть погодившись із аргументами названих дослідників, що наречена гетьмана була рідною дочкою Долгорукова, доведеться визнати: Брюховецький пошлюбився не з бояринею, а лише з дочкою окольничого (до речі, чин як боярина, так і окольничого в Російській державі не успадковувався, а жалувався царем за службу). Але є й інша думка. Вперше вона була висловлена ще в 1915 р. В.Модзалевським і полягала в тому, що наречена гетьмана — справді на ім’я Дарія — доводилася князю Д. Долгорукову не рідною дочкою, а лише пасербицею, тобто дочкою четвертої дружини окольничого — Парасковії Ісканської, яка залишалася вдовою після смерті Олферія Ісканського. Для В.Модзалевського підставою для сумнівів послужила чолобитна голови московських стрільців Івана Єлагіна, адресована царю на початку 1670-х рр. У ній, зокрема, і вказувалося на факт видання заміж племінниці Єлагіна «...Дарьи Олферьева дочери Исканского [...] по великого государя указу […] за Івашку Брюховецького». Безумовно, гіпотетично можна визнати той факт, що з Дарією Ісканською гетьман міг одружитися вже у другому шлюбі, а восени 1665 р. він усе ж таки побрався з дочкою чи то Шереметєва, чи то Долгорукова. Але, по-перше, цей епізод ніде не відбитий у джерелах, а по-друге, тотожність імен рідної дочки останнього та його пасербиці також виступає не на користь цієї гіпотези. Крім того, є ще ряд опосередкованих свідчень пізніших часів (про них ітиметься далі), які заперечують цю можливість. Погоджуючись із міркуваннями В.Модзалевського, підкріпленими власними спостереженнями, щодо відсутності прямих родинних зв’язків дружини Брюховецького з князем Д.Долгоруковим, водночас не можемо поділити скепсису стосовно неаристократичності походження Дарії. Адже її рідня по батьковій лінії — Ісканські, а тим паче по материній — Єлагіни — належала до досить відомих на той час у Росії дворянських родів. Їхні представники у XVII ст. обіймали високі посади і були удостоєні від царя високих посад — воєвод, бояр, стольників, стряпчих тощо. Як же склалося подружнє життя гетьмана в Україні? Одруження Брюховецького з представницею московського істеблішменту (хоч і не з княжною й не рідною донькою царського окольничого), вочевидь, підвищило авторитет гетьмана, принаймні в колі старшин і промосковськи налаштованого духовенства. Зокрема, єпископ Мефодій, довідавшись про виказані в Москві почесті гетьману, чинить доволі виразні спроби досягти примирення. Однак загалом повернення гетьмана Івана Брюховецького з Москви в незнаному раніше чині царського боярина, в оточенні козацьких старшин, а віднедавна — дворян царя не заспокоїло розбурхане Руїною суспільство. Навпаки, спроби реалізації ухвалених у Москві статей 1665 р. викликали значне загострення ситуації. До визрівання конфлікту, наскільки можна зробити висновок із донесень російських воєвод, додалися обставини, пов’язані з одруженням гетьмана. Зокрема, вже серед старшин, котрі супроводжували Брюховецького в Москві, звучали гострі невдоволення з цього приводу. Ще більше невдоволення з цього приводу акумулювалося після того, як улітку 1666 р. на Лівобережжі розпочався перепис населення, пов’язаний з втіленням у життя постанови договору про надходження податків до царської скарбниці. Адже одруження гетьмана «на Москві», надання йому боярства та його згода на ухвалення нових українсько-російських статей розглядалися як ланки одного процесу. Через що, за спостереженням воєвод, «боярина и гетмана все не любят, а говорять: у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и волности де наши от нас все отходят, да и приход к нему стал тяжек». Про саму Дарію Ісканську-Брюховецьку відомостей у документах збереглося мало. В Гадячі вона перебувала разом зі своєю сестрою. З донесення царського посланця в Україну Іони Леонтьєва, який відвідав Брюховецького в Гадячі на початку вересня 1666 р., відомо також, що напередодні його приїзду дружина гетьмана була вагітна. Але, згідно з чутками, що їх переповів Іоні у гетьманській резиденції сотник московських стрільців Кирило Кокошев (царські ратники, відповідно до постанов Московських статей 1665 р., охороняли лівобережного правителя), «...те же бабы [відьми] выкрали у гетмановой жены дитя из брюха». Вочевидь, саме з втратою Дарією дитини пов’язується початок «відьмацьких процесів», ініційованих гетьманом. За наказом Брюховецького, в Гадячі було спалено «...пять баб ведьм да шестую гадяцкова полковника жену...» На спалених за наказом гетьмана жінок було покладено вину й за хвороби, які обсіли в цей час гетьманське подружжя, — «...мнил на них то, что оне ево гетмана и жену ево портили и чахотную болезнь на них напустили». Підтвердження інформації, переданої стрілецьким сотником, міститься і в повідомленні гадяцького воєводи Федора Протасьєва: «...поговоривают де козаки в войске про гетмана: што де за гетман, что запершись сидит в городе что в лукошке? Хорошо бы де шол и был в войске и всякой бы де промысел чинил над государевыми неприятели; а то де толко за гетманом и дела что ведми зжот…» Крім спалених «перед всем народом, в Гадячом» жінок (котрі, втім, у документах називалися «чесними жонами», що постраждали за «малую вину»), мав Іван Мартинович клопоти й через інших представниць слабкої статті, принаймні саме так гетьман сприймав деякі події за їх участі. Зокрема ще в 1663 р., натякаючи на ненадійність свого опонента, єпископа Мефодія, гетьман начебто між іншим говорить про «старицу Ангилину», яка мешкає в Києво-Печерському монастирі й, навчаючи грамоти дочку місцеблюстителя (вочевидь, ту саму, що її начебто намагалися видати за Брюховецького), отримує від неї важливу інформацію про становище на Лівобережжі, яку тут-таки передає правобережному гетьману Павлу Тетері. Приводом для неконтрольованого гетьманового гніву («...прошиб голову в дву местах...»), арешту й висилки до Москви генерального судді Юрія Незамая на початку 1666 р. послужило донесення тодішнього генерального писаря Захара Шийкевича про видачу ним «проезжего листа» для п’яти канівських козачок, депортованих гетьманом роком раніше, в 1664 р., до Новгорода-Сіверського у зв’язку з тим, що їхні чоловіки не виявили бажання служити в лівобережному Війську Запорозькому. Додаткового клопоту гетьману завдала несподівана поява на початку 1667 р. в Києві вдови Богдана Хмельницького Ганни Золотаренкової та дочки впливового козацького старшини Григорія Гуляницького, які поселилися в Печерському монастирі. Ця новина, на думку Івана Мартиновича, була настільки важливою, що навіть потрапила до його листа, відправленого на адресу Олексія Михайловича. Тим часом, найвірогідніше, саме в 1667 р. у подружжя Брюховецьких все ж таки народилася дитина — дочка, якій доля приготувала теж доволі тернистий, наповнений злетами та падіннями, життєвий шлях. На початку 1668 р. гетьман піднімає антимосковське повстання в Україні, й упродовж зими-весни російські війська було витіснено з переважної більшості лівобережних міст. Однак, незважаючи на, здавалось би, вдалий політичний вибір Івана Мартиновича, йому не поталанило не лише втримати у своїх руках гетьманську булаву, а й — зберегти власне життя. Після вбивства Брюховецького 7 червня 1668 р. на Сербиному полі, поблизу Диканьки, його дружина Дарія, разом із малолітньою дочкою та сестрою, потрапила в полон до правобережного гетьмана Петра Дорошенка. За наказом гетьмана, їх було перепроваджено до Чигиринського замку, де перебували під вартою російські ратники, зокрема й царські воєводи. Деякі з царських воєвод потрапили в полон разом із дружинами та дітьми, що їм, як свідчать джерела, довелося перед тим зазнати чимало лиха. Достеменно відомо що, з огляду на серйозні ускладнення для Петра Дорошенка на Правобережжі, які розпочалися з початком заколоту Петра Суховія та вступу на територію Паволоцького і Кальницького полків польських корогв, гетьман прагне без нагальної потреби не ускладнювати стосунків із Москвою. Зокрема російські посланці доносили з гетьманської резиденції, що «…в Чигирине де государевых воевод и ратных людей гетман велел кормить и поставить по двором, и шубы и сапоги и шапки им подавал, и к себе их обедать призывает почасту…» У ході переговорів про обмін полоненими фігурує й ім’я Дарії Брюховецької. Зокрема посланець білгородського воєводи Г.Ромодановського рейтарський ротмістр Карп Бабкін, який у першій половині січня 1669 р. перебував у Чигирині, цікавився долею гетьманші й доповідав із цього приводу таке: «Брюховецкого жена ныне в Чигирине ж, а отпустит ли ее он Дорошенко к Москве или нет, того он не слыхал…» Щоправда, особливої активності у справі звільнення Дарії російська влада не виявляє, і це не могло б не дивувати, якби справді йшлося про рідну доньку царського окольничого князя Д.Долгорукова. Тим паче що в 1668 р. на Лівобережжі ніс службу брат окольничого, боярин і воєвода Юрій Долгоруков. Навесні 1669 р. правобережний гетьман робить чергові кроки, покликані засвідчити його добру волю щодо особи російського царя: на волю виходять члени родин утримуваних у Чигирині російських воєвод — «...Евсееву жену Огарева с дочерью, а с ними две девки, да две жонки…»; крім того, Дорошенко відправляє до Олексія Михайловича лист із обіцянками «…воевод и ратных людей вскоре отпустити…» Але це аж ніяк не позначилося на долі нещасної Дарії, оскільки, згідно з повідомленням російського гінця О.Телєшова, переданого з Чигирина на початку травня 1669 р., на той час серед живих її вже не було. Після смерті Дарії її сестра й надалі залишалася в Чигирині, в неволі у П. Дорошенка, а дочку-сироту Брюховецьких було відправлено «в Гадяч к писарю» (можливо, родичу). Їй не лише вдалося вціліти в тій завірюсі, що здійнялася в Україні після смерті її батька, а й посісти доволі високе місце в соціальній ієрархії Гетьманату. Переконливим свідченням цього статусу слугує її шлюб із сином лівобережного гетьмана Івана Самойловича — Григорієм, на той час уже полковником чернігівським. Довго насолоджуватися своїм високим соціальним становищем і багатством родини Самойловичів дочці Івана Мартиновича не судилося. Уже 23 липня 1687 р. Івана Самойловича було позбавлено влади й узято під варту. А через кілька днів заарештували й Григорія, що спробував силою зброї та з допомогою Криму повернути батькові булаву. Григорія, на відміну від батька і брата, яких було «тільки» заслано до Сибіру, 11 листопада 1687 р. скарали на смерть. На руках двадцятилітньої вдови залишилася донька, що доводилася внучкою двом українським гетьманам — Брюховецькому та Самойловичу. |
|
Українка, мати Українки («Дзеркало тижня», №30(505), 31 липня - 6 серпня 2004 року) Утім, процес «українізації» в родині Олени Пчілки — Ольги Петрівни Косач (у дівоцтві — Драгоманової) відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім’ї, і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. Однак українська мова, українська ідея були йому не чужі.«В дітей мені хотілося перелити свою душу й думку, — з певністю можу сказати, що мені се удалось. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? — може б, стали, але хутній (sic!), що ні… Петро Антонович Косач, будучи студентом юридичного факультету Петербурзького університету (згодом виключений за участь у «студентських безпорядках»), брав участь у похоронах Т.Шевченка, активно співпрацював зі «Старою громадою». До речі, він перший помітив у Лесі літературний талант і, здається, в багатьох моментах був ближчий до дочки, ніж мати. Та й зовнішністю і характером — м’яким, лагідним та добрим безмежно — Леся дуже нагадувала батька. Сестра Лесі Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди… Обоє мали напрочуд гарну пам’ять… Обоє… були однаково делікатні у відносинах з людьми… Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити чи не мучити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь нелюдською силою». Ольга Петрівна доповнювала чоловіка, за якого вийшла заміж дев’ятнадцятилітньою, своєю твердою, владною вдачею, розпорядливістю — тим, що ми називаємо нині «організаторські здібності». (На практиці часто виходило так, що не вона доповнювала чоловіка, а чоловік — її. Тобто, була, як воно традиційно ведеться в українських родинах, главою сімейства). Закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче володіла французькою і німецькою мовами, добре знала зарубіжну і російську літературу, музикувала. Пишалася своїм козацько-гетьманським родом Драгоманів (первісне значення слова «драгоман» — перекладач, урядовець для справ дипломатичних). «В нашій драгоманівській сім’ї, — згадувала Олена Пчілка, — збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині». Дядько Яків, батьків брат, за участь у «недозволенном обществе» («Соединенных славян») та в русі декабристів був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, засланий у Сибір, звідки вже не повернувся. Декабристи сьогодні, як відомо, менш популярні, ніж канонізований Микола ІІ (Кривавий) з сімейством… Величезний, можна сказати — визначальний вплив справив на Олену Пчілку її старший брат Михайло Драгоманов, людина блискучої освіти, публіцист, історик, письменник і вчений, будитель української суспільно-політичної думки. Він очолював ліве крило київської «Громади», проповідував ідеї федералізму й так званого громадівського соціалізму етичного характеру, в еміграції заснував українську друкарню в Женеві. «Коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло на інший шлях», — зізнавалася Олена Пчілка. Українську національну ідею, яка в наш час, за провокативною філософемою, «не спрацьовує», Олена Петрівна сприйняла беззастережно, раз і назавжди. Вона ставила національні інтереси вище від усіх інших, поклала собі за головну мету життя — «шукати правди разом з народом». Національні й соціальні мотиви — провідні в її прозових, поетичних і драматичних творах, сьогодні майже забутих. Її повісті «Товаришки», «Артишоки», оповідання «За правдою», «Світло добра і любови», «Рятуйте!», «Півтора оселедця», «Пожди, бабо, нових правів» та ін. відверто тенденційні, їхні сюжети часто запозичені з народних «придебенцій». Остання з названих оповідок аж надто перегукується з нашим днем. Баба Марина прагне виправити «бомагу» на право спадку на хату і дворище. Однак бар’єри бюрократів-крутіїв нездоланні. «Де тобі того права взять?! — гукає бабі старшина. — Говориться ж тобі толком, що старі права кончились, а нові ще не вийшли… От як вийдуть, тоді й подаватимеш до розправи!» — «А коли ж вони вийдуть, ті права?» — «А хто їх зна!.. се вже не нам знати. Мудріші люди ладу добиратимуть … коли і що … Пожди!» Як відомо, Олена Пчілка критично ставилася до селянського етнографізму Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, інших письменників. Вона рішуче ревізує соціальну палітру своїх творів, уводячи до кола літературних героїв представників тогочасної інтелігенції. «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей, — писав І. Я. Франко в одному з листів. — Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно можуть підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства — годі…» Ці слова були, щоправда, певним завдатком авторці — широкого епічного полотна з життя «освіченого товариства» Олені Пчілці так і не вдалося створити. В усьому, що вона написала, звучить рішучий протест проти національного і політичного гніту, денаціоналізації і русифікації. Однак вона була далека від «вульгарного націоналізму». Коли якийсь Оправхата у книжечці «Сільські масовки і революційне селянство» затіяв блазнювання над учасниками революційного руху, Олена Пчілка дала йому гідну одповідь: «Навіщо складати тому рухові догану в такій формі? Не досить того, що рух той — облитий кров’ю і сльозами, не доволі того, що потіпують його вороги, — треба ще й глузувати з його… Ні, недоладний сей твір, і не підкупає нас навіть та націоналістично-українська струна, що бринить тенденційно в книжечці». «Українства» і «українофільства» не прощав Олені Пчілці ні царський уряд (родина письменниці знаходилася під негласним поліційним наглядом), ні караючий меч диктатури пролетаріату — в 1920 р. за антибільшовицькі виступи її було заарештовано у Гадячі, але невдовзі випущено: надто одіозною і авторитетною була постать відомої письменниці і громадської діячки, матері Лесі Українки. Вона любила і знала українське слово, українську народну творчість. На благословенній Волині записала цілу низку пісень, обрядів, народних звичаїв, опублікувала дослідницьку працю «Український орнамент». Як справжній майстер, вона слово плекала і творила. Дала життя означенню, без якого просто уявити не можна нинішній словник — «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися «переможець», «променистий», «палкий»… Збагатила українську літературу перекладами і переспівами з Овідія, Гете, Андерсена, Гюго, Пушкіна, Гоголя, Міцкевича. Олена Пчілка — один з родоначальників української дитячої літератури. Її перу належать численні поезії, казки, оповідання, ціла низка п’єс, які побачили світло рампи на сцені організованого нею дитячого аматорського театру. Без її літературних спогадів про М. Лисенка, М. Драгоманова, М. Старицького, М. Кропивницького, без її блискучої «Автобіографії» історія нашої культури була б значно біднішою. Не всі знають, що Олена Пчілка належить до числа перших українських жінок-видавців. Разом з Н. Кобринською заснувала у Львові альманах жінок-письменниць «Перший вінок», була редактором-видавцем журналу «Рідний край» з додатком «Молода Україна». До речі, саме «Рідний край» благословив перші поетичні спроби Павла Тичини і Максима Рильського. Багато сил та енергії віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні «Співомовки» С. Руданського видала власним коштом. Сказала Олена Пчілка своє слово і в драматургії — їй належить водевіль «Сужена — не огужена!», комедія «Світова річ», написана на прохання М. Старицького. П’єса не раз зачаровувала глядачів образами, відтвореними на сцені М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Заньковецькою. За бажання і доброї волі нинішніх театралів могло б бути й сучасне прочитання цього твору. Її поетичний доробок не був особливо резонансним. Вірші, написані в громадських, побутових і сімейних клопотах, щоденних і цілоденних, нагадують легкокрилих пташок, що творять свою невибагливу мелодію «просто так». Щирість, душевність — вища й, може, єдина їх цінність. Особливо зворушують рядки колискової: Спи, моя доненько, спи, моя доленько! Я колишу на руках; А як заснеш, моя ясная зоренько, — Сяду в тебе в головах. Ласка ж та пильная, чула, прихильная, Буде твій сон стерегти; Мати глядить тебе, квітко прихильная, — Щиро впевняйся їй ти… Можливо, якісь із цих рядків лунали і над колискою малої Лариси-Лесі… Отож, підходимо до теми особливо хвилюючої, щемливої, навіть у чомусь таємничої. В українському та й, здається, світовому письменстві не було мисткині, яка б творила високе і була б, водночас, щасливою у подружньому житті і материнстві. Сафо, Жорж Санд, Марселіна Деборд-Вальмор, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова… Особисте життя було для них, як правило, з від’ємним знаком. Олена Пчілка явила себе справжньою українкою і в предковічних та святих для нас іпостасях — дочки, сестри, дружини, матері. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова пошановувала свій рід — батька і матір, боготворила брата — Михайла Драгоманова, була вірною подругою чоловіка, народила і виходила-виховала шістьох дітей — двох синів і чотирьох дочок, що стали достойними і шанованими людьми. У сім’ї дворян усе було мужицьке, старожитнє. Мати, побоюючись, що «школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові», організувала домашнє навчання, «возила дітей «на дачу», щоб вони не одвикали од мови», розказувала їм про мавок та перелесників, читала, у власному перекладі, твори М. Гоголя, як письменника глибоко української сутності. Регулярно, за першої можливості, виїжджали усією сім’єю на природу, у театри, на виставки, проводили шевченківські вечори, аматорські спектаклі. Дітей в родині Косачів не тільки не били, але й не карали. Було тільки слово. Знайшовся б якийсь доброхітний чоловік, та й уклав сімейну педагогіку Косачів! Але материнський вінець Ольги Петрівни був і воістину терновий. Гортаєш сторінки фундаментального «Літопису життя та творчості Лесі Українки», укладеного добродієм Мирославом Морозом, і дивуєшся: де брала сили Ольга Петрівна, щоб раз по раз визволяти Лесю з цупкого полону її тяжких недугів, утримувати слабкий вогник життя, яке перетворилося на суцільну операцію. Возила Лесю по лікарях — то до Відня, то до Одеси, то до Варшави, то до Криму, то до місцевих світил та знахарів. У листах до сина Михайла (теж талановитого літератора, що прибрав собі псевдонім Обачний) Ольга Петрівна писала: «Леся терпить, т. є мовчить, і думає, що я не бачу її мук всякого рода…» «Вона плаче нишком від мене, а я від неї». І вже зовсім розпачливо: «Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене одлітають… Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо і діти її покоченіли на смерть, і вона сама закоченіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!» Леся Українка померла на руках у матері 1 серпня 1913 року в присутності Климентія Квітки. Він плакав. Сльози матері висушило горе. До цього вже не стало чоловіка і сина Михайла… Господь забрав її до себе 4 жовтня 1930 року. Нинішнього 29 липня виповнилося 155 років з дня її народження. |
|
История Кости из Гадяча (Сайт «Мошиах в иудаизме, каббале и хасидизме Хабад», 15 августа 2004 года) Вы когда-нибудь задавались вопросом: почему Алтер Ребе, основоположник Хабада, автор знаменитой книги «Тания» похоронен именно в Гадяче? Многие знают об этом, но ни у кого не возникает вопроса. Гадяч так Гадяч. Что же особенного в этом небольшом городке? …Костя родился в Гадяче, там же учился в школе, в техникуме, и там жил первые 25 лет своей жизни. На уроках украинской литературы учительница объяснила, что Гадяч городок особенный, потому что в нем похоронена украинская поэтесса Леся Украинка. И действительно, дети (и Костя в их числе) видели, что их город своего рода курортный — но туристы, приезжавшие сюда, не были похожи на почитателей таланта Леси Украинки. Более того, глядя на них, возникало сильное сомнение, читали ли они вообще когда-нибудь стихотворения. Черные шляпы и такого же цвета сюртуки лишь подчеркивали всякое отсутствие романтики. Зачем же приезжали таинственные гости, детям задумываться было некогда — еще столько всего интересного надо было успеть... Костя отличался от своих друзей и одноклассников тем, что был евреем. В то время в Гадяче это была редкость. Когда-то еврейская община была большой, но после того, как в начале семидесятых евреям разрешили выехать за полгода уехали все, кто мог — кто в Израиль, кто в Америку — и осталось всего 15 человек. Поэтому о еврействе Костя ничего особо не знал, да и не интересовался. Окончив техникум и поняв, что работать ему особо негде, Костя снова вспомнил о своем еврействе, и в поисках лучшей жизни решил репатриироваться в Израиль. Приехав в Израиль, он поселился в городе Петах-Тиква. Через несколько лет ему в руки попал хабадский журнал «Жизнь» на русском языке. Именно в том номере объяснялось понятие «ашгаха пратит» (божественное предвидение) — и Костя задумался. Несмотря на то, что тогда он еще был далек от исполнения заповедей, он вдруг почувствовал, что внутри него что-то проснулось. Он долго думал и пытался найти эту «ашгаху» в своей жизни и не находил. Это чувство поиска не давало ему покоя, неужели он не такой, как все? Прошел месяц. Костя не стал ждать, пока ему снова случайно дадут почитать журнал, а пошел в синагогу и сам взял следующий номер. В этом номере была описана биография Алтер Ребе и объяснение первой главы книги «Тания». Увидев название своего города, и поняв, что в нем похоронен великий праведник, Костя понял, кто были эти странные гости в черных сюртуках и шляпах — конечно же, хасиды Хабада. И, кроме того, он вдруг начал понимать, что не зря родился именно в Гадяче, может это и есть его «ашгаха пратит»? Прочитав журнал от корки до корки, на последней странице Костя заметил объявление, в котором говорилось, что каждый может написать письмо Ребе שליט"א Королю Мошиаху и попросить благословение. Костя позвонил по указанному телефону и написал письмо в «Игрот Кодеш». Перед тем как писать, ему предложили взять на себя хорошее решение, например заповедь накладывать тфиллин. Костя согласился. В ответ он получил теплое ободряющее письмо, в котором Ребе указывал на особую важность заповеди одевания тфиллин. Так как хороший тфиллин стоит довольно дорого, то Косте предложили, что каждый день к нему на работу будет приходить хабадник и одевать с ним тфиллин. Но Костя сказал, что хочет, чтобы у него был свой тфиллин и не дрогнет перед дороговизной по-настоящему ценной вещи. С этого началась тшува Кости, а может она началась намного раньше в далеком местечке Гадяч, удостоившемся чести, чтобы в нем был похоронен великий праведник Шнеур-Залман из Ляд, хотя бы ради одной этой тшувы... |
|
Сам себе президент ("Известия", 24 ноября 2004 года) Над толпой, собравшейся у Верховной рады, поднимались оранжевые флаги и огромный транспарант "Гадяч". Как выяснилось, это не демонстрация отношения украинцев к власти, а название города, из которого прибыли демонстранты... |
|
Розширення критичної свідомості ("Дзеркало тижня", № 2(530), 22-28 січня 2005 року) На жаль, широкий спектр можливих способів інтелектуально-політичної діяльності істотно звужується не тільки через медійну, а й через наукову ідеологію, головним поліцейським провідником якої в Україні є ВАК. Ніде у світі, за винятком країн колишнього СРСР, немає адміністративного командування наукою: докторські дисертації (кандидатських на Заході немає) захищаються у присутності кількох спеціалістів. Цього давно вимагає більшість українських науковців, але водночас вони бояться й ліквідації ВАКу, бо це означатиме девальвацію наукових ступенів, адже тоді Коломия чи Гадяч плодитимуть кандидатів і докторів нарівні з Києвом. Але хіба ця девальвація не відбувається вже тепер? Докторами і академіками стають державні діячі у перервах між фракційними чи партійними засіданнями (найодіозніший приклад — «проффесор» Янукович), не кажучи вже про відвертих невігласів та профанів. Це сьогодні найбільша проблема — протистояти профанації в самій науці. Як казав Кант, тупий і обмежений розум може досягти і вченості... |
|
Четыре полтавских наркомушкетера ("Вечерний Харьков", 13 мая 2005 2005 года) Четверо заботливых парней — своего рода наркомушкетеров, жителей города Гадяч Полтавской области, решили, что в Харькове наметился острый дефицит наркотиков типа опий и, стало быть, нужно помочь страждущим харьковчанам. Правда, такая помощь харьковскую милицию не устроила, и вскоре все четверо из «добрых самаритян» превратились в подследственных по делу о незаконном обороте наркотиков. Не повезло людям! Об альтруизме полтавских гасконцев узнали работники отдела по борьбе с незаконным оборотом наркотиков Червонозаводского РО, и кораблю «благотворителей» не суждено было продолжать плавание по могучей опийной реке с конопляными берегами. В ходе оперативного наблюдения за одной из бойких наркоточек милиция выяснила, откуда поступает «божественный нектар», и тут же было принято решение об оперативной закупке. Все прошло как по нотам. На 100 гривен было приобретено 10 мл ацетилированного опия, продавца поймали с поличным. Поскольку вся компания оказалась в сборе, то вместе с ним задержали еще троих соратников. У них были обнаружены приспособления и оборудование для изготовления наркотиков. Наркобизнесмены работали с солидным размахом. Они обеспечивали сладким зельем 80% местных наркоманов. В квартире 30-летнего продавца было изъято 15 кг маковой соломки, около 30 литров экстракционного опия в пластиковых бутылях, 50 граммов марихуаны, 23000 таблеток димедрола общим весом 1,150 кг. Состояние склада свидетельствует о том, что наркодельцы рассчитывали на долгую, плодотворную деятельность, да видно, не судьба. Наша тюрьма — конечно, не парижская Бастилия, но полтавским наркомушкетерам придется довольствоваться тем, что есть, — по Сеньке и шапка. Беспокоит другое. Ведь все это люди молодые, но, вероятнее всего, уже потерянные для общества. Тот факт, что все четверо (младшему 21 год, а старшему — 24), уже имели сроки за подобные преступления, удивления не вызывает — скорее это печальная закономерность. На кривую дорожку стоит лишь ступить, а уж сойти с нее не так-то просто. Наркотики и тюрьма быстро калечат душу, формируют устойчивую преступную психологию, беспринципность и извращенную систему ценностей. Сколько молодых жизней исковеркали эти четверо, конечно, никто сказать не сможет. Но известно, что за год один наркоман втягивает в гибельную мертвую петлю 6-8 человек. В основном это подростки, летящие на огонь лжекрутизны и лженезависимости местных наркомано-зоновских авторитетов. Но ведь всегда и у всех есть выбор, куда сделать первый шаг! Любой человек — хозяин своего первого шага, но всегда — раб второго! Особенно жесток и трагичен этот закон для тех, кто шагнул на наркотическую дорожку с хорошо известным финалом. Впрочем, может ли быть по-другому?.. |
|
(Сайт "Шаргород", 27 мая 2005 года) Гадяч. Здесь похоронен рабби Шнеур-Залман из Ляд, которого чаще называют просто Альтер Ребе («Старый Ребе»). Самый младший и лучший ученик Магида из Межерича, основатель хасидского движения ХАБАД, автор книги «Тания» — подробного и систематического изложения хасидского учения. За прошедший год в Гадяче многое изменилось — строится новое здание оэля, появилась лестница, ведущая к нему. Но одно осталось неизменным: совершенно удивительная природа вокруг. |
|
ВОЛОДАР АТОМА З ПОЛТАВЩИНИ ("ОБРІЙ ПІБ", газета АКБ Промінвестбанк, Центральної Ради профспілки працівників Промінвестбанку, Партії національно-економічного розвитку України, №29(242), 28 липня - 3 серпня 2005 року) Перший в історії людства ядерний вибух пролунав 60 років тому на полігоні Аламогордо (штат Нью-Мексико, США). Це стало початком атомної ери. Кілька років потому – 29 серпня 1949 року – на Семипалатинському полігоні (нині Казахстан) випробував свою першу атомну бомбу РДС-1 Радянський Союз. Творцями її були видатні радянські вчені – Юлій Харитон (науковий розробник), Ігор Курчатов (керівник проекту) та наш земляк генерал Микола Духов (головний конструктор). До речі, саме він оснастив ядерний заряд нейтронним запалом власної конструкції. Отже, наша розповідь – про головного конструктора першої радянської атомної бомби – тричі Героя Соціалістичної Праці, уславленого головного конструктора важких танків КВ та ІС, які забезпечували Перемогу у Великій Вітчизняній війні, Миколу Леонідовича Духова. 
Микола Духов – уродженець селища Веприк Гадяцького району Полтавської області. 28 жовтня 1904 року у сім’ї доньки збіднілого поміщика та фельдшера народився син. Звісно, тоді ніхто й подумати не міг, які звершення належить здійснити їхньому маленькому синові, і що колись Юлій Харитон скаже про нього: «Його конструкторська геніальність вроджена»… Спершу Микола навчався у сільській школі, потім – у Гадяцькій класичній чоловічій гімназії. Особливо гарно там викладали іноземні мови, тому Духов гарно оволодів німецькою, англійською та французькою. Після революції у 1919 році гімназію реорганізували в єдину трудову школу другого ступеня, і в 1920 році Микола отримав диплом про її закінчення. З 14 років розпочалося його трудове життя. Спершу він працює секретарем Веприківського комітету бідноти, з 1921 – агентом продзагону. Вів перепис, який слугував сільській раді підставою для визначення продподатку. Був також завідуючим районною хатою-читальнею, секретарем райземлісу, завідував ЗАГСом. У 1925 році прийшов на Чупахівський завод різальником буряка. Згодом його перевели в техніко-нормувальне бюро. Коли Миколі Духову виповнилося 22 роки, йому нарешті випала нагода продовжити освіту. Завод направляє його на робфак Харківського геодезичного та землевпорядного інституту. Він його успішно закінчив, тому був зарахований без іспитів на механічний факультет Ленінградського політехнічного інституту. Там, на кафедрі «Автомобілі та трактори», він навчався з 1928 по 1932 рік, отримав спеціальність інженера-конструктора тракторів та автомобілів і характеристику, в якій відзначалися його здібності до самостійного мислення та наукової роботи. Як конструктор він починав досить мирно – на ленінградському заводі «Красный Путиловец», де пройшов шлях від рядового інженера до заступника головного конструктора. Микола Духов працював над конструюванням пристосувань для масового виробництва тракторів, над створенням першого радянського легкового автомобіля, брав участь у розробці 75-тонного крана для залізничного транспорту, яку він з групою товаришів закінчив за рекордний термін – 23 дні. 
Але з тракторами та автомобілями працював він недовго – у 1936 році його залучають до роботи над покращенням бронетанкової техніки. Духов переходить в СКБ-2 Кіровського заводу і відразу приступає до створення методики розрахунку танків. Потім – модернізація танка Т-28 та створення проекту нового важкого танка КВ-1, який мав протиснарядне бронювання. Вже в 1939 році завод розпочинає серійний випуск таких танків, хоча до цього в жодній країні світу не працювали над створенням танків з товстою бронею. Вважалося, що це негативно позначиться на інших бойових якостях машини. Але Микола Духов з колегами кинув виклик усталеній думці і створив КВ-1, а згодом і КВ-2. Саме ці танки під час війни в Прибалтиці, Україні, Білорусі виходили на поєдинки з десятьма, навіть двадцятьма ворожими танками і здобували перемогу. Для тодішніх німецьких танків КВ-1 та КВ-2 були недоступні. Одного дня з бою повернулося два танки КВ – на них не було жодної пробоїни, але на одному нарахували 102 вм’ятини. Чи це не доказ того, що недаремно докладав свій розум та зусилля Микола Духов і його колеги? У 1940 році Духов стає заступником начальника СКБ-2ЛКЗ. Втім, незважаючи на поважну посаду, він не був так званим «кабінетним» конструктором. І влітку, і восени, одягнувши комбінезон танкіста, він разом із випробувачами ганяв створені ним машини. До того ж, брав участь в обслуговуванні та ремонті танків. Микола Духов завжди був головним натхненником колективу. «Я багато випробував машин на своєму віку, – згадував учасник випробувань танків 30-х років офіцер І. І. Колотушкін, – але такого колективу ніколи не бачив. Деяким розробникам пояснюєш, пояснюєш помічені в машині недоліки, а вони з піною біля рота захищають свій винахід, намагаючись довести безгрішність конструкції. Духову і його помічникам варто лише слово сказати, і вони зараз же намагаються вияснити, чи не конструкція винна». Під час Великої Вітчизняної війни Микола Духов в евакуації також продовжував роботу над розробкою та виготовленням важких танків. І не раз знаходив простий вихід навіть із безвихідних ситуацій. От хоча б історія з підшипником ГПЗ-224. Ці унікальні підшипники діаметром 400 мм застосовувались для ведучих коліс КВ. Під час війни їх випуск був припинений. Швидко вичерпався запас. І Духов запропонував простий вихід: із торсіонних валів точити ролики і без обойми встановлювати їх на місце підшипника. Випробування показали, що в межах гарантійного пробігу незвичний підшипник забезпечує безаварійну роботу. Після війни Микола Духов ненадовго повернувся до цивільного виробництва. Під його керівництвом розроблявся новий трактор ЧТЗ С-80 з кабіною закритого типу на Челябінському тракторному заводі. У літописі заводу можна прочитати таке: «Миколу Леонідовича по силі конструкторського таланту можна було порівняти з такими найпомітнішими конструкторами країни, як Шевцов, Полікарпов, Яковлєв. Коли він розглядав креслення, то здавалося, ніби бачить його наскрізь. Жодна помилка не вислизала з-під його ледь примруженого, спокійного погляду. Духов не лише висував нові технічно оригінальні ідеї, він досягав втілення їх у життя справді військовими темпами». Але вже в 1948 році він працює головним конструктором першої радянської атомної бомби в КБ-11 (Арзамас-16). В атомній промисловості Микола Духов зумів налагодити настільки ефективну роботу, що колеги були впевнені – без Духова виконати поставлені урядом завдання у відведені терміни було б дуже складно. Микола Леонідович керував розробками конструкцій як першого вітчизняного плутонієвого заряду, так і атомної бомби. Юлій Харитон згадував, що роль Духова у створенні перших зразків зброї була надзвичайно вагомою. «Те, що він зробив за своє життя, величезне як за кількістю та рівнем інженерних рішень, так за тим значенням, яке його праці мали для зміцнення нашої Вітчизни», – писав Юлій Борисович. З 1954 року Микола Духов стає директором, головним конструктором та науковим керівником філії №1 КБ-11(зараз – ВНДІА ім. М.Л.Духова). Тут він працює до 1964 року, визначаючи основні напрямки діяльності інституту – створення ядерних боєприпасів для стратегічних і тактичних комплексів ядерної зброї, систем електричного та нейтронного ініціювання ядерних зарядів, приладів автоматики ядерних боєприпасів, уніфікованої контрольно-вимірювальної апаратури. За десять років під його керівництвом було здійснено дуже багато розробок для ядерної галузі. Основи, закладені ним, стали надійним фундаментом для розвитку інституту на довгі роки. Микола Духов заслужено може вважатися засновником конструкторської школи з ядерних боєприпасів. Він мав ділові зв’язки з багатьма конструкторами: А. Мікояном, В. Челомеєм, С.Корольовим та іншими. Багато років потому Д. Фішман писав: «Відомо, як важко написати портрет справжнього інженера чи вченого так, аби показати всю складність і красу його творчої праці. Особливо це складно, коли це головний конструктор – людина, покликана не лише творити, але й керувати колективом творців. Талант, працелюбність, ідейність, твердість, зрештою, титанічна працездатність… Що найголовніше? Може, ерудиція, організаторські здібності, стиль роботи?.. М.Л. Духов був на рідкість приємною людиною! Витриманий, уважний, зовні спокійний та разом з тим гарячий чоловік – небайдужий! Надаючи своїм співробітникам повний простір для ініціативи, для творчості, він був водночас вимогливий… Спостерігаючи за ним, іноді дивуєшся, як він, не насаджуючи свої варіанти, свої рішення, вмів навести непомітно саме на свою думку. Притаманні йому м’який гумор, широка доброзичливість і, безумовно, неповторна мила посмішка сприяли створенню особливої творчої атмосфери в колективі». 
У спогадах сучасників Микола Духов лишився не тільки як талановитий конструктор і прекрасний керівник. Всіх вражала широта його інтересів. Захоплень у Миколи Леонідовича було досить багато. У його бібліотеці поруч із книгами з фізико-математичних наук, радіотехніки, приладобудування, електроніки були книги з філософії, медицини, біології, хімії. У жодному питанні, яке його цікавило, він не був дилетантом, завжди глибоко розумів суть справи. Дуже любив слухати симфонічну музику та й сам непогано грав на піаніно. Переїхавши до Москви, геніальний конструктор захопився кіно. У нього була хороша німецька кінокамера, але йому хотілося знайти більш досконалу японську. І він її знайшов! Потрібно було бачити, з яким захопленням він показував її та розповідав, як вона влаштована. Полюбляв він також і риболовлю – міг навіть досвідчених рибалок повчити. Для Миколи Леонідовича всі ці захоплення були відпочинком від напруженої роботи, яка чекала на нього щодня, роботи, якій він віддавав усі свої сили та знання... 1 травня 1964 року після тяжкої хвороби він пішов із життя, залишивши вітчизні плоди своєї невтомної праці. |
|
«Засекречений» конструктор першого радянського однобаштового танка Микола Духов, наш земляк, помер невiдомим загалу ("Україна молода", №138, 29 липня 2005 року) На початку Великої Вiтчизняної війни технічні переваги були переважно на боці нiмцiв. Конструктор знаменитого на весь світ автомата Михайло Калашников розповідав, що стріляти доводилося з гвинтівок часів громадянської війни. Та й тих не вистачало — на трьох бійців танкового екіпажу припадала одна гвинтівка. Зате СРСР мав досконаліші танки. На жаль, ім'я одного з геніальних конструкторів радянських бойових машин, українця Миколи Духова досить довго, аж до його смерті в 1964 році, було засекречене. 
Син фельдшера із села Веприк Гадяцького району Полтавської області, він став видатним ученим у галузі механіки, генерал-лейтенантом інженерно-технічної служби, тричі Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Ленінської і п'яти Державних премій СРСР, головним конструктором важких танків, самохідних гармат та іншої оборонної техніки. Інтерес до конструювання в Духова проявився із самого дитинства. Перші «замовлення» на військову зброю він приймав від старших сусідських хлопчаків уже в сім років. Ті просили його виготовити для своїх ігор дерев'яні пістолети і рушниці. Майстерня Колі була розташована в тісній комірці будинку, в ній він робив різноманітні іграшки. Підлітком міг полагодити годинника, сівалку. А один раз Микола, вже після закінчення Гадяцької чоловічої гімназії, приніс у сільський клуб коробку, загорнену в рушник. І сказав, що сконструював радіоприймач. Довго крутив якісь ручки, рився усередині, але «шухляда» видавала тільки тріск. Знічений, побіг додому і п'ять днів не показувався в клубі. А коли знову з'явився на людях, радісно повідомив: «Уже не мовчить!». І повернув ручку вимикача. Так жителі Веприка вперше почули радіо. Пізніше, уже працюючи на Чупахівському цукровому заводі (зараз Сумська область. — Авт.), виробництво радіоприймачів Микола Духов поставив, що називається, на конвеєр. Багато заводчан, які раніше не чули радіо, захотіли мати у своїх хатах «восьме чудо світу». І головний бухгалтер підприємства погодився передати Миколі алюмінієві пластини з конторської картотеки (листового алюмінію тоді не було) для виготовлення приймачів. З них майстер-самоучка вирізував потрібні деталі й обточував їх вручну. Ізоляційні планки робив із проварених у парафіні дощечок, а для постійного конденсатора використовував фольгу від цукеркових обгорток. Через рік Миколі Духову як кращому серед комсомольців виділили єдину путівку на навчання на робфак Харківського геодезичного інституту. У 1928 році Духову пощастило зайняти єдине місце, виділене для України, у Ленінградському політехнічному інституті на механічному факультеті, де готували конструкторів тракторів і автомобілів. Його долю вирішила випадковість. Один раз на Сумській, центральна вулиця Харкова, він зустрів свого земляка з Веприка, сина місцевого провізора, Олександра Аркадійовича Полоцького. На той момент земляк обіймав посаду заступника наркома освіти України. Він запросив юнака до себе, і той, побачивши в нього привезений iз-за кордону радіоприймач, зацікавився апаратом. Коля розповів Полоцькому, що давно мріяв вивчитися на інженера, але путівка трапилася тільки на робфак геодезичного інституту. Заступник наркома пообіцяв посприяти з направленням у престижний вуз і дотримав свого слова. Правда, ця протекція, пише в біографічній повісті «Микола Духов» (Київ, видавництво «Молодь», 1988) Володимир Сергійчук, ледве не нашкодила талановитому хлопцю. Після виклику на розмову до людини в напіввійськовій формі, що мала в інституті не зовсім зрозуміле, але, безсумнівно, важливе становище, Микола написав Полоцькому листа, повного скарг і образ невідомо на кого. Під час тієї розмови до студента Духова було багато претензій — і щодо походження його батьків (мама Миколи, Марія Михайлівна, була дочкою зубожілого поміщика, а батько-фельдшер, Леонід Вікторович, відносився до сільської інтелігенції), і щодо особистого знайомства з керівником народного комітету освіти. Полоцький відповів на той лист коротко. Він писав, що зробить усе необхідне і можливе для подальшого навчання свого земляка, тому що вірить у його неабиякі інженерні можливості. Після захисту дипломного проекту в 1936 році обдарованого, перспективного інженера залишили для роботи в конструкторському бюро заводу «Червоний путиловець». Побачивши, що Микола вносить у свою роботу елементи творчості, керівництво доручило йому конструювати устаткування першого радянського легкового автомобіля Л-1. І Духов справився з ним блискуче. Незабаром він увійшов і до складу групи конструкторів, котрі за завданням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе працювали над створенням першого вітчизняного парового залізничного крана. Креслення 75-тонного крана, що складався з 23 тисяч деталей, були виконані всього за 23 днi, завдяки чому важливе державне завдання завод виконав достроково. Причому три чверті литих деталей Духов переробив для зварювання і запропонував використовувати замість старої маломіцної сталі високолеговану. У результаті під час іспитів кран підняв вантаж вагою 90 тонн, що було на 15 тонн більше проектувальної потужності. Колеги Духова відзначали, що навіть на дуже складні, здавалося б, нерозв'язні задачі, у нього завжди знаходилося досить просте і геніальне рішення. І тільки коли воно не спрацьовувало, він приступав до пошуку складнішого. Особливо яскравий талант молодого інженера проявився у воєнний час, коли від швидкості прийняття технічних рішень залежав результат боїв Радянської армії. Ще в 1936 році Микола Духов був призначений начальником розрахункової групи в СКБ-2 оборонного відомства і незабаром став його провідним конструктором. Під його керівництвом створювалися танки Т-28 і Т-34, КВ і його різні модифікації, знамениті ІСи і їх остання військова модель — «щука», яка, сподівалися творці, буде штурмувати Берлін. Цікаво, що багато пропозицій Миколи Леонідовича були використані в танках уперше в світі. Наприклад, торсіони і сталеві пружини, що працюють на крутіння. Зараз навіть важко уявити, що перші танки взагалі не мали ресор і при русі машини екіпаж відчував жахливу тряску. А ті ресори (листові, на зразок автомобільних), що почали встановлювати пізніше, були громіздкими, уразливими до бойових ушкоджень і більш-менш терпимо працювали тільки на легких танках. До речі, звичний важкий однобаштовий танк — теж ідея Духова. Ще наприкінці 30-х років минулого століття два конструкторських колективи СКБ-2 і заводу імені Кірова за завданням автобронетанкового керівництва Червоної армії займалися розробкою нових важких танків із протиснарядним бронюванням. Нові машини проектували трибаштові, що робило їх неповороткими, громіздкими. Духов же неофіційно працював над проектом, який, по ідеї, не мав шансів на життя. Він створював однобаштовий танк, у якому повинні були з'єднатися і максимальний броньовий захист, і могутня гармата, і гарна маневреність. До речі, форма вежі спала конструктору на думку випадково. Одного разу він перекинув мильницю, і — бац! — є ідея! Танк із «будиночком» сподобався в СКБ усім, а за своїми технічними характеристиками перевершував усі попередні машини. Але ж його ніхто не замовляв! Як сповістити про це Сталіну? Тому директор СКБ-2 Котін і директор Кіровського заводу Зальцман повезли в Москву на утвердження макет трибаштового танка СМК. Під час демонстрації й обговорення макета в уряді Котін зненацька сказав: — Йосипе Віссаріоновичу, а що, якщо ми знімемо одну вежу? Сталін на кілька секунд задумався. — А скільки вона важить? — Дві з половиною тонни. — Що ж, використовуйте їх на посилення броньованого захисту. «У ту хвилину, коли Сталін схвалив ідею посилення броні й зняття для цього веж, я відчув страшне полегшення — адже в нас на заводі вже був майже готовий у кресленнях однобаштовий танк Духова. І тепер ми могли сказати про це в Кремлі», — згадував Зальцман. Новий важкий радянський танк, який запустили у серійне виробництво в 1939 році, був названий на честь маршала Климентія Ворошилова — КВ. Завдяки блискучому розуму Миколи Леонідовича він постійно удосконалювався і мав багато унікальних відмінностей від танків попередніх серій. На ньому стояв дизельний мотор, який був більш безпечний, якщо раптом у танк влучить снаряд, ніж бензиновий, замість дефіцитних шарикопідшипників Духов запропонував установлювати ролики. До речі, на думку про ролики його наштовхнула... ручка, що покотилася по столу. КВ давили своїми гусеницями цілі батареї німецьких протитанкових гармат, самі при цьому залишаючись неушкодженими. Бувало, після бою екіпаж нараховував понад сотню вм'ятин і подряпин на броні від прямих влучень ворожих снарядів. Не випадково гітлерівці змушені були залучити на боротьбу з новими радянськими танками зенітну артилерію, що мала 80-міліметрове знаряддя, і випускати для своїх танкістів інструкції-пам'ятки. Одна з таких, розповідає Василь Вишняков у повісті «Конструктори» (Москва, видавництво ДТСААФ СРСР, 1989) якось потрапила в руки конструктора, і він спочатку засумнівався у своєму знанні німецької. У листівці Вермахт закликав своїх солдатiв хоробро зустрічати «Духів панцир» (тобто танк Духова) і з відрами, наповненими бензином, забиратися на танк, обливати його і підпалювати. За цю сміливість гарантувалася двотижнева відпустка додому. Духов не був на війні. Але серед його численних орденів є і полководницький орден Суворова, якого удостоювалися бойові генерали. Після перемоги Микола Леонідович якийсь час працював у мирній галузі. Під його керівництвом створений трактор С-80. А він виношував «дріб'язкові» ідеї: наприклад, зробити холодильник, компактну електробритву, «розумну» вудку... У короткі моменти відпочинку Микола Леонідович любив приймати гостей, фотографувати, грати на гітарі, відвідувати театри. Дружина, Марія Олександрівна, розповідала: «Здавалося, він уважно слухає музику і дивиться балет, але це продовжувалося лише кілька хвилин. Потім він дивився на сцену, але я відчувала, що він у цей час перебуває зовсім в іншому світі, цілком переключився на свої розрахунки. Тоді я обережно торкалася його руки і пошепки говорила: «Пішли додому, Колю». Ще в машині він брав ручку і просто на театральних програмках щось записував. Писав дуже швидко, начебто боявся, що не встигне. Іноді засиджувався до глибокої ночі, а, закінчивши працювати, говорив, посміхаючись: «Як добре, що ми сьогодні залишили театр». Серед видатних розробок Миколи Духова були і розробки мирного характеру, і все-таки партія й уряд мали щодо нього інші плани. У 1948 році його призначили головним конструктором і заступником наукового керівника одного з найбільших науково-дослідних інститутів оборонного відомства в Москві. Пізніше у своїй автобіографії конструктор скромно напише, що виконував спеціальне завдання уряду. Насправді Духов працював над створенням ядерної бомби й інших видів атомної зброї, міжконтинентальних балістичних ракет. ...Творець автоматики підриву ядерних боєзарядів Микола Леонідович Духов був надзвичайно везучою людиною. Одного разу, одержавши солідну премію за чергову атомну бомбу, він поїхав в автомагазин на Бауманську купити собі «Волгу». Касир прийняла гроші, перерахувала і говорить: «У мене дріб'язку немає. Візьміть на здачу лотерейні квитки». Духов погодився і купив трохи. Яким же був його подив, коли через якийсь час він звірив номер одного з квитків і виявив, що виграв...ще один автомобіль «Волга». Але, можливо, саме робота з атомами і забрала його здоров'я. Миколі Леонідовичу був поставлений діагноз, який не давав йому шансів на довге життя. 1 травня 1964 року (цей день тоді збігся з Великоднем) він помер. У нього залишилися дружина, дочка Зоя, онук Ігор і внучка Світлана. Похований Духов на Новодівочому цвинтарі в Москві. До речі, ходили легенди, що за його головою полював Гітлер — хотів змусити працювати на Вермахт. Сталін теж постійно стежив за Духовим. Одного разу, перебуваючи в Києві, Микола Леонідович упросив охорону з'їздити на день-другий у Веприк. Але щось перешкодило йому побувати на малій батьківщині, проте Йосипу Віссаріоновичу стало відомо про «змову», і він віддав наказ розстріляти охоронців Духова. Запобігти їхній неминучій смерті допомогли особисті прохання відомого конструктора... |
|
(Сайт Сайт Донецкой еврейской общины, 12 октября 2005 года) Проходят Дни трепета, дни, когда еще можно изменить свою жизнь. В это время в еврейских общинах мира принято молиться на могилах праведников. В святых местах влияние Всевышнего еще сильнее, они — как ничто другое помогают человеку настроиться на нужную волну — раскаяние. 
Вот почему "Теплый дом для школьника" отправил своих питомцев на могилу основателя Хабада, одного из основоположников хасидизма Ребе Шнеур-Залмана из Ляд, человека, сделавшего идеи хасидизма доступными каждому еврею… Расстояние до Гадяча — шестьсот километров. В поездку отправляются семнадцать подростков и сопровождающие лица. Для экономии времени выезжают в ночь. И в пять утра машина въезжает в еще спящий Гадяч. Шесть утра. Перед посещением оэля (могилы) Ребе ученики "Теплого дома" направляются в микву… В этот день святую могилу они посетят первыми. Здесь выстроена прекрасная вместительная синагога. Рядом — древнее кладбище. Памятники и надгробья бережно сохраняются и реставрируются. Дорога в Гадяч была непростой, бессонной, но в Гадяче уже им не до сна. С первыми лучами солнца ребята читают "Шма, Исроэль!". Помолившись, каждый из прибывших пишет "Пан" (Пидьйон-а-нефеш, "Выкуп души"), письмо, которое принято оставлять на могиле праведников… Они просят не только за себя, но и за близких, за всю Донецкую общину. Даже во время написания у них раздаются звонки мобильных телефонов и сообщаются имена тех, кого в "Пан" нужно вписать непременно. Никого не забыть — это главное. 
Потом проходят на сам оэль. Стучатся в дверь. Так принято. Как будто идешь к Ребе на прием. Ведь известно: праведники не умирают, после смерти они живые. Они влияют на наш мир. Они оказывают нам помощь и поддержку… Рассказывает один из участников поездки: — Мы вошли. Прочли молитву. А потом зачитывали "Паны". После чего, по заведенному обычаю, "Паны" рвали и оставляли на могиле. Состояние трепетное. Прекрасный незабываемый рассвет. Затем фарбренген. Мы делились впечатлениями. Хорошая, прочувствованная атмосфера. В тот же день отправились назад. И в тот же день за десять минут до вечерней молитвы уже были дома. Один из инициаторов и руководитель поездки рав Илияу Киржнер рассказал мне о своих впечатлениях. О незабываемом Гадяче написали и его ученики. Вот лишь некоторые из их отзывов: "Я уже бывал на оэле Алтер Ребе и каждый раз я ощущал что-то новое. Я понял: это место — святое. Такая поездка нужна, чтобы проанализировать свое поведение, чтобы повысить свой духовный уровень…" (Шимон Орлов). "Это поездка дала возможность подумать о вечном" (Иегоуа Ярошевич). "Запомнилась молитва шахарит около оэля. Когда ты находишься в таком месте, то появляется особое чувство. Я еще раз убедился в силе наших праведников, так как некоторые вещи, которые я попросил там, исполнились в этот же день" (Яков Пилипеев). "Каждый помолится от души и совершил тшуву (раскаяние), в том числе и я" (Менахем Литвак)… Дни раскаяния продолжаются. Впереди нас ждет Йом-Кипур. |
|
Терегерка ("Слово Просвіти", ч.42 (315) 20-26 жовтня 2005 року) Йшов 33-й рік. Велике, колись багате і красиве село Веприк, що на Полтавщині, вимирало голодною смертю. Живі ще люди злякано говорили про якусь Терегерку. Хто вона? Звідки? І чому було в неї таке прізвисько — ніхто не знав. А була вона страховиськом, бо очолювала невеликий гурт комсомольців, завданням якого було шукати і відбирати в людей зерно. Кожен із цієї зграї мав при собі залізного списа, а попереду загону завжди йшла дівка у червоній хустині — Терегерка. Діяли вони жорстоко і підло. Якщо щось знаходили, то все відбирали, полишаючи селян і всю родину на голод і смерть. У той зловісний час у моєї бабусі проживала її старша сестра. Вона була вельми стара. Одного ранку, дивлячись у вікно, вона побачила, як до двору по вулиці швидко наближалася… червона хустка. З криком “Терегерка!” стара впала на підлогу і вже не піднялася. Я може вже б і не згадував Терегерку, але десь наступного року віз мене після канікул знайомий дядько до станції у Гадяч. Їхати було щось із 12 кілометрів, майже весь час лісом. Дядько розповідав різні історії, що довелося пережити. І раптом спливло ім’я Терегерки. — Мене, — казав дядько, — частенько викликали до комнезаму, де наказували підвозити. Не раз я возив і Терегерку та дівчат з її компанії до Гадяча на аборти. Я тоді ще не знав, що це таке. А пізніше цей “штрих” доповнив образ Терегерки вже з погляду моралі. І ще раз у житті зустрівся я з Терегеркою, коли побачив картину про сільських комсомольців, на якій був зображений гурт молодиків, що стрімко, у пориві, вирушав на завдання. Попереду — дівчина в червоній хустці. Перше, що майнуло на думку… та це ж веприцька Терегерка! Певне, не був художник у Веприку й не бачив Терегерку, та на нашій страждальній землі було так багато подібних “терегерок”, що їхній “більшовицький” запал і надихнув художника на створення такої картини. За нашого часу — це вже ілюстрація до збірника трагічних сторінок нашої історії. |
|
|
