Гадяч в засобах масової інформації
2006 р.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ Духова пам'ятає Гадяч ( "Вісник Чорнобиля", №13(1421) 1 квітня 2006 року) Тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і п'яти Державних премій СРСР, видатний конструктор танків Микола Духов дуже багато зробив для перемоги у Другій світовій війні, для зміцнення обороноздатності країни. Але про нього заговорили тільки після смерті. Микола Леонідович пройшов великий, складний шлях боротьби і перемог, невтомних творчих пошуків та дерзань — від простого сільського хлопчини, який сконструював перший у селі радіоприймач, до головного конструктора і наукового керівника конструкторського бюро оборонної промисловості країни. Народився Микола Духов 26 жовтня 1904 року у селі Веприк, що неподалік Гадяча, у сім'ї фельдшера. Дитинство і юність пройшли у мальовничому приворсклянському краї. Микола часто піднімався на пагорб, де колись була неприступна Веприцька фортеця. Приходив сюди... мріяти. Закінчивши спочатку початкову школу, потім Гадяцьку чоловічу гімназію, почав трудову діяльність у Веприцькому комітеті бідноти — завідував хатою-читальнею. У 1925 році родина Духових виїхала з Гадяцького району. Миколі довелось і на цукрозаводі попрацювати, і на робітфаці навчатися, а потім здобувати вищу освіту в Ленінградському політехнічному інституті. Далі було 16 років роботи на знаменитому Кіровському заводі — від рядового інженера пройшов "щаблями" до посади головного конструктора. Разом з групою таких, як і сам, молодих та ініціативних конструкторів, Духов у 1938 — 1939 роках створив важкий танк КВ. Це була новинка у вітчизняному і світовому танкобудуванні. Бойова машина відзначалась високою маневреністю і прохідністю, оснащена не бензиновим, а дизельним мотором, мала потужну гармату та лобову броню. За своє дітище, що було запущене в серійне виробництво, Духов був нагороджений орденом Леніна. Коли почалася Друга світова війна і фронту потрібно було багато танків, на базі Челябінського тракторного заводу створили величезний комбінат по випуску танків. Майже протягом усіх воєнних років Микола Духов був головним конструктором "Танкограду", він працював над поліпшенням бойових якостей знаменитої тридцятьчетвірки, створив нові модифікації танка КВ, а також самохідні артилерійські установки. Танки, сконструйовані в КБ Духова, особливо відзначились під час Курсько-Орловської битви, варто підкреслити їх виняткову роль у тому, що ця битва стала переломним етапом у ході війни. У вересні 1943 року на озброєння Радянської Армії надійшов новий танк ІС конструктора Духова, що було неабиякою несподіванкою для ворога. Ці машини успішно пройшли бойове хрещення під час Корсунь-Шевченківської битви у січні 1944-го. За своїми тактично-технічними даними ІСи не мали собі рівних ніде в світі. Маршал Георгій Жуков цілком заслужено назвав їх "козирним тузом у військовій грі". Свою діяльність "на танковому поприщі" Микола Духов завершив створенням нового, досконалішого важкого танка ІС-3, який теж тривалий час вважали найкращою машиною. Аби зайвий раз переконатись у значимості вкладу Духова у перемогу над фашистською Німеччиною, варто назвати бодай таку цифру: за роки війни на Челябінському заводі, де він був незмінним головним конструктором, випущено 18 тисяч танків і 48,5 тисячі танкових моторів. З 1948 року Микола Леонідович працював в атомній промисловості, уряд призначив його головним конструктором і заступником наукового керівника спеціального науково-дослідного інституту. Працював він над створенням нових конструкцій і приладів для оборонної промисловості. Видатний конструктор тричі був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, нагороджений чотирма орденами Леніна, орденами Суворова, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, багатьма медалями. Йому було присуджено Ленінську і п'ять Державних премій СРСР, оголошено Особливу подяку Ради Міністрів СРСР. Ігор Курчатов наполягав на висуненні Миколи Духова в академіки, однак той був настільки скромний, що кожного разу делікатно відмовлявся, зауважуючи, що вченого ступеня доктора технічних наук без захисту дисертації йому вистачить сповна. На це Курчатов парирував: "Та що ви, Миколо Леонідовичу! Свої дисертації ви захистили на полігонах, а ваші Золоті Зірки чеканились на атомному вогні, який ви допомогли нам засвітити над безлюдним степом". Ледь умовили колеги, щоб один з важливих приладів космічної ракети, винайденої і сконструйованої Духовим, в його честь назвати ДУХом. Земляки-гадячани пишаються тим, що їх край дав путівку в життя генералу-лейтенанту, геніальному винахіднику з чудовими організаторськими здібностями. Тим, що він був надзвичайно простою, скромною і душевною людиною. А ще всебічно обдарованою. У його особистій бібліотеці зберігалося багато художньої літератури, він захоплювався творами українських, російських, зарубіжних класиків, був палким шанувальником мистецтва і музики, любив співати, акомпанувати собі на роялі чи гітарі. Справді обожнював твори Лисенка, Чайковського, Рахманінова, Шопена, Бетховена. Володів сімома мовами. Духова не стало в першотравневий день 1964 року — залишив цей світ у розкіті творчих сил. Похований у Москві на Новодівичому цвинтарі. Через десятиліття він ніби прилинув до рідного села — у бронзі, на високому постаменті, увінчаний золотом Героя, про яке земляки дізнались лише після смерті Духова. Ім'ям Миколи Леонідовича названо вулиці в Полтаві та Гадячі, а в рідному Веприку — школу та сільськогосподарське підприємство.

Ольга ПАВЕЛЕЦЬ «Хуліганізм» на стінах державної установи ("Новий час", №26(98), 15 червня 2006 року) Все далі і далі від нас ті часи, коли своє невдоволення життям люди висловлювали на парканах. Нащадки парканних хуліганів пішли далі. Напередодні вихідних на стінах Гадяцького РАЦСу з'явилися написи, але це сталося не в результаті якихось надприродних явищ - просто молоді люди вирішили залишити свої розписи на стінах державної установи. А з лицьового боку сімдесятисантриметровими літерами свої (як ми можемо спостерігати - невдалі) спроби у графіті зробили молодики Гадяча. У вівторок близько 19 год. З0 хв., четверо підлітків розмальовували стіну РАЦСу на очах перехожих. Начальник відділу реєстрації актів цивільного стану 0.Афанасенкова, маючи велику образу в серці, звертається до жителів міста: якщо хто може надати якусь інформацію про зловмисників, будь ласка, зробіть це. Не треба багато розуму мати, щоб зрозуміти, що аби зробити ремонт цього закладу, потрібні неабиякі кошти. На останній капітальний ремонт, здійснений півтора роки тому, кошти далися колективу РАЦЗ досить нелегко. Скоріш за все, щоб виявити хуліганів, О.Афанасенкова звернеться до правозахисних органів. Переймаючись болем працівників РАЦЗу, ми теж просимо наших читачів не відвертати очей від хуліганських витівок неповноцінних підлітків і допомогти встановити справедливість.

Світлана ВАРВЯНСЬКА ХТО ДБАЄ, ТОЙ ДОБРИЙ РЕЗУЛЬТАТ МАЄ (Обласна газета ВАТ "Полтаваобленерго" "Енерго-інформ", №51, червень 2006 року) У травневі дні гадяцький край, що дарував натхнення Лесі Українці, зустрічає подорожніх обважнілими від білосніжного цвіту садами, повноводими розливами Псла, Хорола, Груні та молодими зеленими вітрами. Результатом візиту до шанованих в області гадяцьких енергетиків стала ця стаття. Гадяцька філія традиційно входить до десятки найсильніших районних підрозділів ВАТ “Полтаваобленерго”. Звісно, до наявних нині високих виробничих показників місцеві енергетики йшли не один день. Адже район має свою специфіку, із якою пов’язані як успіхи, так і труднощі у роботі філії. Перша особливість: цей край багатий лісами, що створює певні проблеми в обслуговуванні електромереж. Зокрема, не завжди вчасно вдається упоратися із значними обсягами роботи із розчистки електротраси від порослі, через що зростає кількість відключень внаслідок падіння на лінію гілок і дерев. Клопоту додає і те, що наразі в районі близько 350 км ліній електропередачі на дерев’яних опорах, побудованих ще у 60-х роках минулого століття. Вони повністю відпрацювали свій ресурс і потребують термінової заміни. Звичайно, повністю і за короткий строк модернізувати електромережі району неможливо. І все ж таки у цьому напрямку гадяцькими енергетиками зроблено чимало. Так, у 2005 році було повністю реконструйовано понад 7,5 км електромереж у селах Сватки, Вельбівка та Великі Будища, установлено більше 200 опор та замінено близько 4,5 км електродроту на ПЛ-0,4 і 10 кВ. У 2006 році планується встановити майже 200 нових опор (з них 22 – на ПЛ-10 кВ), замінити 3 км проводу на ПЛ-0,4 кВ. Серед більш глобальних планів – реконструкція електромереж у селах Сватки, Березова Лука та Веприк – загалом майже 12 км. Інша особливість Гадяцького району – багаті корисними копалинами надра. На його території видобувають нафту та газ. А отже, крім 11 промислових підприємств, серед крупних споживачів Гадяцької філії є два безвтратні – газопереробний завод та потужна компресорна, які навіть мають власні підстанції 110/35/10 кВ. І їхня робота суттєво впливає на рівень ТВЕ у мережах філії. До речі, у питанні зниження технічних та комерційних втрат електроенергії гадяцьким енергетикам вдалося досягти неабияких успіхів. Так, у 2005 році при плані 10,61% факт становив 7,87%. Та й 2006 рік поки що не змушує хвилюватися: за результатами чотирьох місяців при плані 11,33% факт становить 7,36%. Але на досягнутому зупинятися не збираються. Над зменшенням рівня втрат трудиться як лінійний, так і енергозбутовий персонал. Споживачів вдалося привчити до думки, що красти – собі дорожче. Юрій Тарахкало, начальник Гадяцької філії: “Наші контролери щомісяця обходять усіх абонентів і списують покази лічильника. При цьому займають принципову позицію: попався на крадіжці – плати. У 2005 р. складено 76 актів про порушення правил енергоспоживання, підприємству повернено більше 30 000 грн. Тільки за перший квартал 2006 підприємству відшкодовано вже більше 7 тис. грн, при цьому сплачуються і борги попередніх років”. Крім того, триває робота із заміни лічильників (у 2005 р.– загалом майже 4,5 тис. шт.) та із винесення приладів обліку на фасад (за 2005 р. – загалом 400 шт.) і облаштування ізольованих вводів тим споживачам, яких підозрюють у зловживаннях при споживанні електроенергії. Юрій Тарахкало: “За прикладом Машівської філії ми встановлюємо лічильники на свої підстанції, від яких отримують електроенергію побутові абоненти. І тепер можемо щомісяця перевірити: скільки електроенергії спожито і за скільки заплачено. Якщо ці суми не збігаються, робимо відповідні висновки”. Також для зменшення ТВЕ працівники філії міняють недовантажені трансформатори на менш потужні. Серед нагальних проблем філії – відсутність землерийної техніки при наявності майже 30 км кабельних ліній. Усунення їх пошкоджень взимку перетворюється на справжню проблему. Щоб не залишати без світла кілька сотень мешканців багатоповерхівок, доводиться довбати мерзлу землю за допомогою ямобура. Але гадяцькі енергетики налаштовані на подолання будь-яких труднощів. Оскільки проблем з реалізацією електроенергії та із втратами філія не має, залишається підтягнути, так би мовити, технічну складову: тривалість усунення відключень в електромережах, кількість відключень і т.ін., щоб і в новому рейтингу філій, положення про який вступить у силу з липня, залишатися у десятці кращих. Нині над цим наполегливо працюють усі 160 співробітників районного підрозділу. Особливо відзначилися електромонтер з обслуговування р/м В.Гузь, майстер І.Гринь, інженер з розрахунків Л. Павленко, контролер М. Гнатенко, водій В. Аксютенко. Ну а взагалі завзяття та нових ідей молодому амбітному колективу, середній вік працівників якого – 35 років, не позичати. А тому гадяцьким енергетикам вистачає сил і на виробничі досягнення, і на участь у різноманітних культурно-спортивних заходах. Адже тут звикли жити повним, насиченим і багатогранним життям, задаючи тон своїм колегам по всій області.

Zena LINE «Пивной викенд», или выходные с любимым пивом (Сайт ТО "Два товарища", 8 июля 2006 года) Каждый украинский город по-своему прекрасен и своеобразен. Первая волна викендов захлестнула Полтаву, Кременчуг, Лубны и Гадяч. Главной фишкой промоушна праздников, стал промомобиль, который появлялся в каждом городе за неделю до праздника. Эффект от подобного промоушна не замедлил себя ждать: в Полтаве уже в 12 часов дня собрался достаточный кворум, готовых принять участие в активностях пивного викенда. По данным стороны заказчика, праздник поставил первый пивной рекорд в туре – за день было продано 112 гекалитров пива, и это не смотря на то, что Полтава пивной викенд встретила проливным дождем. В Кременчуге пиво было с солнцем и жарой, поэтому самая большая активность пришлась на вечер, ближе к закату. В Лубнах, праздник прошел размеренно и привлек не только молодежную аудиторию, но и людей в возрасте. Получился настоящий семейный викенд. Подготовка к викенду в городе Гадяче была самой щепетильной. Мэр города поставила задачу организаторам: праздник должен быть для всех – и для молодежи, и для людей постарше. В результате программа праздника была самой разнообразной среди всех прошедших викендов. Были и популярные украинские песни от трио «Дивертисмент» и суперсовременные танцы и хиты от группы «Турбо». В Гадяче зрители были самыми активными и самыми требовательными. Не обошлось без спецэффектов: праздник был настолько насыщенным, что, когда в городе включили вечернее освещение, как говорят профессионалы, «выбило фазу». Веселые и находчивые организаторы (то есть мы – ТО ДТ в лице Юрия Белаша, исполнительного директора) не растерялись и подсветили сцену фарами промомобиля. Нужно ли говорить, что зрители праздника были в восторге.

Владимир ГОНДУСОВ.
Цену смерти знают живые
(NBJ.ru - Web2.0 портал о банках и финансовом секторе, 27 июля 2006 года).

Владимир ГОНДУСОВ Цену смерти знают живые ( NBJ.ru - Web2.0 портал о банках и финансовом секторе, 27 июля 2006 года) Незадолго до гибели президенту банка «Югорский» Олегу Кантору гадалка сказала: «Этот год – твой последний» ДОСЬЕ Олег Ярославович Кантор родился в 1955 г. в украинском городе Гадяч. Окончил Новосибирский институт советской кооперативной торговли. Руководил производственным объединением по строительству лесоперерабатывающего завода и завода железобетонных изделий в Нижневартовске, где прожил 18 лет. Здесь же он создал филиал Кредо-банка. С 1991 г. - президент Югорского акционерного банка. Убит в 1995 г. В этом убийстве много загадочного. Оно произошло на территории тщательно охраняемого правительственного дома отдыха «Снегири» (соседями Кантора по даче были конституционный судья Николай Витрук, заместитель Жириновского Александр Венгеровский, телеведущий Евгений Киселев), где банкир снимал престижный двухэтажный особняк. Однако служба безопасности в ту короткую летнюю ночь ничего не слышала. Расправа была жестокой: по свидетельству милиции, «на Канторе не было живого места - его буквально выпотрошили коллекционным испанским ножом, который был брошен рядом с жертвой». У президента банка была небольшая коллекция ножей, одним из которых его и убили. Кавказский след или..? Использование ножа для убийства само по себе уникально, поскольку в покушениях на крупных предпринимателей, да и значительных криминальных авторитетов обычно используется огнестрельное оружие - пистолет или снайперская винтовка, реже - взрывные устройства. Поэтому появилось немало предположений. В частности, сотрудники главка по организованной преступности посчитали, что за смертью Кантора стоят кавказцы - именно выходцев из этого региона отличает подобный почерк расправы. Кроме того, ножом могли воспользоваться люди, прошедшие подготовку в спецназе и, как правило, великолепно владеющие этим видом оружия. Не в пользу этой версии - эмоциональный характер убийства: профессионалы действуют рационально, решая дело одним, максимум двумя ударами (судмедэксперты же насчитали на теле Кантора 18 ножевых ранений). И, наконец, применение ножа могло быть вынужденной мерой: по одному из предположений, преступник делал ставку на пистолет, но после того, как его ТТ заклинило на третьем выстреле, ему пришлось воспользоваться холодным оружием. Первые же две пули, как полагают некоторые оперативники, достались Олегу Неправде, телохранителю банкира. Июль 1995 г.: похороны Олега Кантора и вместе с ним банка «Югорский» Дальше - больше. Олег Кантор, как установлено, сам открыл дверь ночному гостю (или гостям), которого, похоже, хорошо знал. Настолько хорошо, что тот мог рассчитывать на беседу в столь позднее время. Для следствия так и осталось загадкой, что делал погибший в период с девяти часов вечера до момента убийства. Сотрудники вневедомственной охраны дома отдыха видели, как его машина въезжала на территорию «Снегирей», но не заметили, был ли кто-нибудь рядом с банкиром. Не исключено, что предприниматель знал убийцу и сам привез его на дачу. Труп телохранителя нашли на асфальтовой дорожке, в 60 метрах от дома, с множественными ножевыми и двумя огнестрельными ранениями. В его руке находился упомянутый выше ТТ без номера с перекошенным патроном в патроннике. Странным выглядит и тот факт, что Кантора охранял лишь один телохранитель, тогда как оснований для опасений после гибели Яфясова были более чем достаточными. Тем более что накануне убийства у охранника Кантора пропало оружие и документы, и он поехал в «Снегири» без оружия. По словам сослуживцев, Олег Кантор спешил на очень важную встречу и потому не позволил Неправде подняться за помповым ружьем. ЧЕРНАЯ СТАТИСТИКА 1995 ГОДА Акция была беспрецедентная. В 1995 г. на Лубянскую площадь, к монументу жертвам политических репрессий, впервые пришли банкиры, чтобы по-чтить память погибших коллег и выска-зать претензии властям, при очевидном попустительстве которых криминальный мир развязал настоящую войну против крупного бизнеса. К тому времени были убиты: председатель правления Росбизнесбанка, президент «Круглого стола» бизнеса России» Иван Кивелиди (отравлен); председатель Россельхозбанка Николай Лихачев (расстрелян); президент Леспромбанка академик Павел Ратонин (расстрелян); председатель правления Учетно-кредитного банка Игорь Антипов (расстрелян); председатель совета банка «Кутузовский» Юрий Репин (расстрелян). президент Прагма-банк Илья Медков (расстрелян) 10 апреля 1995 г. киллеры расстреляли вице-президента банка «Югорский» 33летнего Вадима Яфясова. 20 июля 1995 г. был убит (зарезан) 40-летний президент «Югорского» Олег Кантор. По мнению оперативников, налицо были все признаки заказного убийства, о чем свидетельствовали, в частности, $34 тыс., лежавшие в доме, которые так никто и не тронул. Был составлен подробный график каждого шага банкира. Допрошены все: родные, близкие, коллеги и бывшие сотрудники банка. Вызывали на допрос даже фольклорный ансамбль «Реликт», выступавший на дне рождения Олега Кантора. В связи с тем, что кроме многочисленных кровавых помарок, принадлежащих Олегу Кантору, в доме на некоторых вещах и на оружии были обнаружены отпечатки пальцев, не принадлежащие жертве, оперативники дактилоскопировали более 160 человек, в том числе 46 охранников банка «Югорский». Никаких результатов, повлиявших на поиск преступников, получить не удалось. В ходе допроса одной из знакомых Олега Кантора выяснилась интересная деталь. Банкир в последнее время был чем-то озабочен и встревожен. За сутки до убийства, находясь в подавленном настроении, Олег Кантор неожиданно спросил ее: «Ира, ты будешь мне на могилу цветы носить?..» Примечательно, что в интервью газете «Век» президент банка упомянул о гадалке, которая сказала банкиру, что «этот год - твой последний». Гадалки немного ошиблись в сроке. Впрочем, подобные предсказания в адрес бизнесменов в те годы не были редкостью. Брат ты мне или не брат? Но странности продолжились и после смерти президента «Югорского». Больше всего удивил правоохранительные органы родной брат Олега Юрий, который занял его кабинет и велел секретарше переадресовывать ему все звонки. И сразу же приказал вывезти семейный сейф брата в автосервис и вскрыть автогеном. Что хранилось в этом сейфе, доступ к которому, кстати, имел лишь Олег Кантор, сказать трудно - но, по утверждению некоторых, накануне в нем были очень внушительная сумма денег и документы о личном имуществе президента банка. Когда погиб вице-президент Вадим Яфясов, Олег Кантор обмолвился в разговоре с женой Ириной: «Случись что со мной, в этом сейфе ты найдешь все, что будет нужно». Ключи были только у него и у жены. Однако - исчезло все. Кстати, про Ирину. После смерти мужа ей и двум детям осталось довольно много: и контрольная доля в фирмах, принадлежавших Олегу, и жилье в Москве. Но Юрию это, видимо, очень не нравилось. Иначе как объяснить, что он попытался отобрать у нее все. Для начала добился закрытия счета членов семьи Олега в Мост-банке. Каким образом это было сделано без их согласия, непонятно - но факт остается фактом. Потом во всех предприятиях, где Ирина имела контрольный пакет, Юрий переоформил все в свою пользу. В ход шли даже фальшивые документы, в частности «липовое» свидетельство о разводе Олега и Ирины. Попытался он отсудить и квартиру, купленную президентом «Югорского» специально для своей дочери. Впрочем, установить убийц президента «Югорского» и его охранника так и не удалось. Уже в 1995 г. в прокуратуре пришли к мнению: «Не за что зацепиться, мало фактов. Почти нет улик, если не считать нож, которым его и убили». Дело сошло на нет и было «заморожено» согласно статье 195 части 3 УПК РФ, т. к. «не установлены лица, совершившие деяние». Исполнителей и заказчиков не нашли. Два Кантора, Олег и Юрий (справа), за одним столом На взлет отпущено два года Смерть президента не могла не повлиять на состояние дел в «Югорском». Кантор был заметной фигурой на отечественном финансовом рынке. Президент крупнейшего коммерческого банка, вице-президент Союза нефтепромышленников, член высшего совета Российской объединенной промышленной партии (РОПП), член президиума координационного совета «Круглый стол» бизнеса России». Занимать такие посты, согласитесь, мог человек сильный и деловой. :В августе 1991 г. в ЦБ было зарегистрировано акционерное общество закрытого типа «Югорский акционерный банк» (ЮАБ). Основными учредителями и клиентами стали производственные объединения Западной Сибири, занимающиеся добычей и переработкой нефти и газа: «ЛУКойл», «Сибнефтегазпереработка», «Нижневартовскнефтегаз», «Мегионнефтегаз», «Восток-Запад» и т. д. Обслуживая их валютные счета, банк в других клиентах, понятно, не нуждался. За 1991-1993 гг. «Югорский» не только встал на ноги, но и приобрел статус официального финансового консультанта Минтопэнерго. Установил контакты с World Bank, ExIm Bank США, Oppenheimer & Co. Работал с ЕБРР. Фактом признания стало решение Всемирного банка провести именно через «Югорский» экологический грант в $600 тыс., направленный на рекультивацию земель в Западной Сибири. Олег Кантор, на заре кооперации производивший мороженое в глубинке страны, превратил «Югорский» в банк, уполномоченный правительством проводить нефтеэкспортные операции. К концу 1992 г. прибыль банка возросла с 0,7 до 1,274 млрд. руб. Была создана сеть филиалов в Тюмени, ХантыМансийске, Нефтеюганске, Махачкале, Екатеринбурге, Туапсе. Достигнута была и договоренность о создании консорциума с банком «Империал», учрежденным концерном «Газпром». В том же году банк выступил соучредителем крупнейшего в России судостроительного АО «Норд-Вест», созданного на базе сотни заводов бывшего министерства судостроительной промышленности. ЮАБ был учредителем целого ряда акционерных обществ: «Нефтяной дом», «Юграимпекс», «Норд-Вест», Юганской страховой компании, Торговой компании, Промышленного и Чекового инвестиционных фондов, трастовых, транспортных компаний и т. д. Банк являлся членом Московской межбанковской валютной биржи и входил в состав участников Межбанковского финансового дома. К 1993 г. это был один из крупнейших российских банков с крайне перспективной клиентской базой, занимая в реестре ЦБ 17-ю строчку. Это было пиком в его истории. На тот момент активы банка превышали 410 млрд. руб. Рейтинг падения Однако в конце 1993 г. между Олегом Кантором и «красными директорами», возглавлявшими крупные «осколки» социалистической экономики, возникли разногласия по стратегическим вопросам. Глава банка отстаивал чисто рыночную модель развития банка: «Югорский» инвестирует деньги в предприятия и контролирует их использование. А директора предприятий считали, что такой контроль им не нужен. Фактически спор шел о том, для чего нужен банк: для «прокрутки» свободных средств или для реального развития отрасли по законам рынка. Кантор твердо стоял на своем. Осенью 1993 г. это привело к тому, что из числа акционеров вышли почти все нефтегазовые «монстры». Сначала уходят «Мегионнефтегаз» и «Нижневартовскнефтегаз», их примеру, переведя свои счета в банк «Империал», последовал концерн «ЛУКойл». Обеспокоенные действиями солидных компаний, поспешили перевести счета из «Югорского» и более мелкие клиенты. Но по-настоящему черные дни наступили в тот момент, когда первым заместителем главы Министерства топливно-энергетической промышленности РФ назначили генерального директора «Мегионнефтегаза» Анатолия Фомина. Инвестиционные счета министерства были переведены в «Империал» и ИнтерТЭКбанк. Нефтяной фонтан, так долго питавший югорцев, иссяк... В силу этих и ряда других причин к июлю 1994 г. «Югорский» занимал уже 55-е место в вышеупомянутом рейтинге. А по ситуации на 1 января 1995-го скатился на 81-е место среди 100 ведущих российских банков. Из банка уходит вице-президент Александр Триф. Позже он возглавит ИнтерТЭКбанк, который станет одним из доверенных банков Минтопэнерго. Еще один вице-президент Сергей Абутидзе, который работал по счетам «ЛУКойла», ушел на скромную должность советника по финансовым вопросам в Фонд правоохранительных органов «Россиянин». По всей видимости, нефтедоллары потекли в других направлениях. Приход Анатолия Фомина в МТЭП стал для банка действительно «черным» днем Виктор Палий, в 1994-м - генеральный директор АО «Нижневартовскнефтегаз» и одновременно - до августа 1996-го - глава Тюменской нефтяной компании, член совета директоров «Югорского», позднее рассказал: «Я перестал работать с этим банком задолго до случая с Кантором. В свое время - пять лет назад - мы учредили этот банк, начали с ним работать. К примеру, до 1995 г. наши деньги, как учредителя, были в уставном капитале банка. И банк выполнял безукоризненно все наши операции. У нас не было никаких нареканий. И вот в начале 1995 г. возникает первый прецедент со стороны банка. Банк ворует мои деньги, лишая меня возможности выплатить заработную плату. Пришли деньги для выплаты зарплаты, он их забрал (речь идет о самовольном снятии со счета ННГ $7 млн.). С этого момента я прекратил работу с «Югорским». Дело дошло до того, что глава «Мегионнефтегаза» Анатолий Кузьмин запретил пускать Кантора на самолеты зависимой от МНГ авиакомпании «Корсар». Причиной послужило слишком вольное обращение «Югорского» с $3,5 млн. «Мегиона», находившимися на его счетах. Для банка наступили тяжелые дни. Мало того, что нехватка свободных средств сковывала развитие «Югорского». Начали требовать возврата денег кредиторы. В частности, немалую сумму «Югорский» задолжал КамАЗу. И Кантор, пытаясь хоть как-то выправить ситуацию, вплоть до дня своей гибели вел переговоры с «Российским кредитом» о выделении 50 млрд. руб. Виктор Палий: «Банк «Югорский» ворует мои деньги!» КСТАТИ... После падения «Югорского» Виктор Палий несколько лет возглавлял ОАО«Нижневартовскнефтегаз» (ННГ), в 2000 г. выдвигался на пост мэра Нижневартовска, в 2002 г. был избран депутатом Тюменской областной думы. А в 2001 г. им заинтересовались ФСБ и Генпрокуратура. Но и у Кантора были должники. По оценкам специалистов, хотя «Югорский» и должен был своим клиентам около $20-25 млн., но и ему, в свою очередь, должны были вернуть не менее $30 млн. Это, так сказать, официально. Но вернуть долги было сложно. Например, в гостиницу «Метрополь» на встречу с одним из должников - Алиевым, президентом махачкалинского филиала банка «Югорский», Кантор пришел в бронежилете. Типичная для России ситуация, когда кредитор боится должника. Алиев взял у Кантора кредит на $8 млн. Деньги исчезли. Филиал расформировали. Алиев уехал в Израиль. Этот период, напомним, характеризовался к тому же еще и огромным количеством неплатежей, свалившимся в 1994 г. на российские банки. Озлобленные кредиторы советовали банкиру оставить их в покое и отправляться в Англию, где с некоторых пор проживала жена Ирина Кантор с двумя детьми. Банкир совету не внял. Так закончилась для Олега Кантора эта «нефтяная» история. Но разрыв со столь серьезными клиентами вовсе не означал конец банка «Югорский» и уж тем более - самого Олега Кантора. Смертельный груз «крылатого металла» Президент банка лихорадочно искал выход. В марте 1995 г. в интервью «Московской правде» он говорил: «Наш банк является универсальным. А это значит, что мы не будем отказываться от мелких вкладчиков, хотя они, безусловно, являются «грудными» клиентами и требуют значительных затрат времени и сил. Поэтому держать валюту в пресловутом чулке «под матрасом» абсолютно невыгодно. Я не говорю уже о том, что нынешняя криминальная действительность должна воспитывать граждан: держать наличность и валютную, и рублевую - дома, значит, привлекать грабителей. К тому же «Югорский» начал работу с пластиковыми деньгами (пластиковыми карточками). Это особенно удобный вид хранения денег, который вы всегда «носите» с собой и которыми, кроме вас, воспользоваться никто не сможет». Но Кантор понимал, что работа с мелкими вкладчиками - не выход. Используя связи в регионах Сибири и опыт работы с предприятиями-переработчиками, он надеялся привлечь к себе Красноярский алюминиевый комбинат, Ачинский глиноземный комбинат и ряд других индустриальных гигантов. По замыслу банкира, поставив эти предприятия на обслуживание, «Югорский» получил бы для запуска в оборот миллиарды долларов и в короткий срок вернулся бы в группу лидеров. Он «командировал» своего заместителя Вадима Яфясова на пост замдиректора Красноярского алюминиевого завода (КрАЗ). Яфясов, сделавший блистательную карьеру в Челябинском обкоме комсомола, был сослуживцем тогдашнего вице-премьера Олега Сосковца по «Роскомметаллургии», где возглавлял управление по внешнеэкономическим связям. Предприятия алюминиевого комплекса в тот период переживали непростой период акционирования. В прессе много говорилось о братьях Черных, взявших в свои руки едва ли не всю отрасль. Но КрАЗ тогда был единственным предприятием вне сферы влияния братьев. Но за красноярский плацдарм уже шла борьба. Свои виды на завод имела оффшорная компания из Монако Trans-Cis Commodities, контролирующая аналогичное производство в Братске. В начале 1995 г. руководство КрАЗа неожиданно вычеркивает из списка акционеров организации, представлявшие ее интересы, - АО «Русский капитал» и «Залог-банк». Это обстоятельство некоторые специалисты связывают с усилиями Вадима Яфясова, которому удалось выиграть борьбу за пакет акций Ачинского глиноземного комбината, поставщика сырья красноярского завода. С его помощью 20% акций перешли в собственность красноярцев. Однако из Сибири Яфясов приехал смертельно напуганный. Он рассказал Олегу Кантору, что после передачи пакета Ачинского комбината ему угрожают, что он «приговорен» и ближайшая суббота - последний день в его жизни. Ошибся Яфясов лишь на сутки... Яфясов был связующим звеном между руководителем КрАЗа Колпаковым, главой американской фирмы «Айок» Феликсом Львовым и Кантором. Из названных людей в живых остался лишь Колпаков. Но и ему приходилось нелегко. По родному городу передвигался в бронированном лимузине, в сопровождении телохранителей, а из автомобиля вылезал, только заехав в гараж. Осторожности Колпакова научил опыт предшественника: предыдущий генеральный директор КрАЗа Иван Турушев освободил свое место после того, как был зверски избит в подъезде... В том, что Яфясов попал в перекрестие прицела, нет ничего неожиданного. Напористость в попытках перераспределить жирный алюминиевый «кусок» не могла остаться незамеченной и пройти для «новичков» даром. Доходы от продажи металла за границу четко контролировались местными, столичными и, как позднее стало известно из конфиденциальных источников, американскими мафиозными группировками. Брать «в долю» банк Кантора им было невыгодно. А о том, какие деньги крутились в алюминиевой отрасли, свидетельствует такой факт: за шесть лет, по некоторым оценкам, британская компания Trans World Group заработала на российском алюминии около $30 млрд. Закат банка Кантор не внял предостережению и даже после убийства своего зама решил уже самостоятельно продвигать красноярский проект. Увы... Президент Союза промышленников Владимир Щербаков уверен, что причиной убийства Олега Кантора мог быть передел алюминиевой промышленности. Покойный активно участвовал в приватизации Красноярского алюминиевого завода и акционировании Ачинского глиноземного завода. Кстати, братья Черные укрепились на КрАЗе именно после смер ти Яфясова, Кантора и их партнера Львова... Адрес: ул. Талалихина, д. 24. В этом доме размещался московский филиал банка «Югорский» После смерти Олега Кантора, уже в конце рокового 1995 г., «Югорский» был лишен лицензии на выпуск системы Europay International - EuroCard/ MasterCard. Головной офис банка, расположенный в Нижневартовске, констатировал, что возглавляемый Юрием Кантором Московский филиал банка пытается взять руководство на себя, но потерял управляемость. В феврале 1996-го из банка уходит первый вице-президент Игорь Кружалов, отставку которого многие связали с неудавшейся попыткой реорганизации. В апреле 1997 г. Центральный банк РФ лишил «Югорский» лицензии на право выполнения банковских операций. И некогда процветавшая империя была полностью развалена, продана и никогда уже не поднялась. О том, какие люди, какие суммы стоят за этим, знают немногие из оставшихся в живых. КТО, ГДЕ, КОГДА... Мы попытались разыскать Игоря и Юрия Канторов. Следов Игоря не нашли, но обнаружили в Интернете объявление о сдаче в столице арендных площадей с указанием контактного лица: «Юрий Ярославович Кантор». Фамилия, имя, отчество полностью совпадали. Написали письмо с просьбой ответить на вопросы, касающиеся жены и детей Олега, дальнейшей судьбе его и Игоря. Но, увы, ответа не получили. Потому публикуем информацию, которую нам удалось найти, без комментариев заинтересованных лиц: Братский банк Братья Канторы - люди крайне любопытные даже без «Югорского». Олег был типичный selfmade man, который из провинциального подростка превратился в столичного бизнесмена без чьей-либо помощи. Кстати, в 15 лет родная мать выставила его из дома, заявив: «Корми себя сам, у меня есть еще два сына». Другой бы спился, попал в приют или сел, Олег Кантор вырвался вверх. При этом, вырвавшись, он вытащил за собой и семью. Одному из братьев Олега - Юрию «светил» тюремный срок в Калининграде за пьяный наезд на пешехода. Олег «отмазал» Юрия. И даже сделал его своим помощником в «Югорском»... Другой брат - офицер ВС России Игорь - тихо загибался в Читинской области, где «заносил хвосты» у артиллерийских ракет и даже не мечтал о столичной жизни. Унитазы из Югорского Юрий, получив утром 20 июля 1995 г. известие о гибели Олега, примчался в «Снегири» и первым делом... снял с тела брата золотую цепочку. Объяснил просто: «Чтоб ментам не досталась». Позднее Юрий судился с женой покойного брата Ириной и ее детьми, пытаясь лишить их наследства. Кстати, Игорь оказался куда практичнее Юрия. Пока тот судился с одной женщиной и размахивал кулаками перед второй, Игорь тихо подчищал остатки «Югорского». Его сотрудники до сих пор с истерическим смехом вспоминают, как один из руководителей «тонущего» банка вдруг бросился снимать... старые унитазы. Когда позже речь зашла о памятнике Олегу Кантору, родные братья не дали ни копейки. Какой еще брат? Самим на жизнь не хватает!.. ...З августа 2000 г. следователь милиции города Королева возбудил уголовное дело по факту избиения гражданки Елены Силуяновой ее гражданским мужем Юрием Кантором, ... последним президентом «Югорского»...

Коментарі ( Офіційний веб-сайт Полтавської обласної державної адміністрації, 4 серпня 2006 року) «Включити Гадяч до державної програми відродження гетьманських столиць поряд з Батуриним, Глуховим, Чигирином», – така ідея виникла у голови Полтавської обласної державної адміністрації Валерія АСАДЧЕВА під час відвідання Гадяцького району і ознайомлення з його історичними пам’ятками, з історією краю. Як один з ініціаторів такої програми в державних бюджетах минулих років він висловлює сподівання, що ініціативу щодо Гадяча вдасться втілити в життя найближчим часом. «Гадяч – старовинне місто, яке протягом 5 років було гетьманською столицею», – розповідає голова Гадяцької районної державної адміністрації Ірина ГУЛЕЙ. «На території району є і Книшівське Городище, і скіфські кургани. Тут стояла козацька сотня, тут певний час проживав гетьман Брюховецький. А скільки видатних людей на Гадяцькій землі народилося – просто не порахувати! Це і Драгоманов, і конструктор відомих танків Т-34 Духов, і автор першого підручника по гінекології та акушерству – Максимович, і винахідник бойових ракет – Засядько та інші. Вони прославили не лише Гадяч, але й всю Україну!» – розповідає вона. На території району є чимало унікальних соборів – зокрема у Плешівці, де 100 років тому була збудована 9-тибанна Покровська церква (таких церков в Україні лише 2!), і історична церква у с. Веприк, в якій шведів благословляли на Полтавську битву. Є у Гадячі й зовсім «екзотична» пам’ятка – могила відомого іудея, засновника релігійної течії Хасидів. Тож для багатьох євреїв Гадяч є місцем паломництва. З огляду на все це, Валерій АСАДЧЕВ взяв за мету включити Гадяч у програму відродження гетьманських столиць. Якщо така ініціатива буде підтримана під час формування державного бюджету, старовинне місто отримає декілька мільйонів гривень на відродження. «У державному бюджеті, на жаль, немає єдиної програми відродження історичних міст і пам’яток», – зазначає Валерій АСАДЧЕВ. Разом з тим, протягом своєї роботи у Бюджетному комітеті Верховної Ради йому вдалося закласти кошти на відродження старовинних міст Батурин, Глухів, Чигирин, Меджибіж, Хотин, Кам’янець-Подільський, Збараж, Теребовля, пам’яток Чернігова, Львова, Одеси, Чернівців, Києва. Тож, голова облдержадміністрації повідомляє, що «буде лобіювати інтереси області, зокрема й Гадяцького району, під час формування бюджету-2007».

Меморіальну дошку - на металобрухт ("Моє місто", №32(129), 10 серпня 2006 року) Відвідуючи Замкову гору і знайомлячись із пам'ятками історії Гадяча, не можна оминути Гадяцької однорічної сільськогосподарської школи, бо вона розмістилася у приміщенні, як мені розповіли, колишньої замкової в'язниці і є частиною гетьманського замку, що, на жаль, не зберігся до нашого часу. Однак, яке ж було здивування, коли прочитати про це на меморіальній дошці виявилося неможливим - з причин відсутності останньої. Із пояснень дирекції школи стало відомо, що ще донедавна дошка знаходилася на стіні учбового закладу. Але оскільки була зроблена з кольорових металів, то й стала предметом викрадення несвідомими громадянами.

Дмитро РИБАКОВ Козацька гетьманщина XVII—XVIII століть: історія «без брому» («Дзеркало тижня», №30(609), 5-19 серпня 2006 року) Щодо анархії, пануючої серед козацтва (із якою не завжди міг упоратися і «батько Хмель»), Виговський зайняв дуже жорстку позицію. Вгамувавши 1658 р. бунт полковника Мартина Пушкаря і січового кошового Якова Барабаша, гетьман узявся за встановлення мирної угоди з королем Яном Казимиром. Спробою домогтися прав і вільностей і водночас принести мир у «свою Річ Поспoлиту Руську» стало підписання 16 вересня 1658 р. договору в Гадячі. Основний текст договору, складений Юрієм Немиричем, у разі ратифікації Великим вальним сеймом гарантував Україні чудові перспективи для самостійного розвитку в рамках польсько-литовської держави. За умовами Гадяцького трактату Річ Поспoлита «двох народів» перетворювалася в Річ Поспoлиту «трьох народів» — тепер і руського. «Велике Князівство Руське» (як це виглядало мовою оригіналу) набувало свій виборний парламент, казну, суд і 40-тисячну армію, підпорядковану довічно обраному гетьманові. Православна церква зрівнювалася в правах із католицькою, а православний митрополит і п’ятеро єпископів діставали місце в сенаті Речі Посполитої, а головне — на території князівства ліквідувалася Унія. Окремим пунктом обумовлювалося створення в Україні двох університетів. Києво-Могилянська академія зрівнювалася в правах із Краківською, знімалися всі обмеження на створення колегій і гімназій. Угледівши в укладених у Гадячі угодах бунт, Москва розгорнула грандіозну пропагандистську кампанію серед низових козаків і черні. Ставка робилася на нелюбов простого люду до поляків і шляхти, спробу продати прабатьківську віру «латинам» тощо. Натомість Виговський видав універсал, у якому звинуватив Москву в поневоленні України і закликав козаків відстояти «кров’ю здобуту свободу, щоб уберегти і передати її нащадкам». Ідея свободи і «своєї Речі Поспoлитої» виявилася козацькому вуху ближчою і зрозумілішою від соціальної демагогії московського піару. На початку квітня 1659 р. об’єднане козацько-татарське військо, підкріплене найманцями із сербських і волоських земель, зійшлося в смертельній битві з московською армією під командуванням князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського. Попри дворазову перевагу в силах — сто тисяч проти п’ятдесяти — московські війська під Конотопом зазнали нищівної поразки. Але історія Гетьманщини — це історія виграних битв і програних війн. Можна було перемогти під Конотопом, але заплутатися у павутинні московської дипломатії. Нарешті, не слід переоцінювати далекоглядність польської політики. Навіть після Конотопа сейм не поспішав ратифікувати Гадяцький трактат, і надії на міцний мир між шляхетською Польщею та козаками танули з кожним днем. Відсутність чіткого політичного пріоритету розхитало підвалини молодої козацької «республіки», загрожувало кривавою усобицею в середовищі самої старшини, викликаною боротьбою за гетьманську булаву і «Богданову спадщину». Опоненти Виговського били безпрограшною картою: «гетьман запродав Україну ляхам». На так званій Чорній раді, зібраній 20 вересня 1659 р. з ініціативи низового козацтва, гетьманським послам Івану Сулимі і Прокопу Верещаці навіть не дали слова — їх зарубали на місці. Сам Виговський змушений був рятуватися втечею. Через кілька днів у Білій Церкві гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького. В Україні настала так звана Руїна, один із найпохмуріших періодів її історії — історії, яку, за безсмертним висловом Володимира Винниченка, «неможливо читати без брому».

Відродження ремесел по-гадяцьки ( Полтавський прес-клуб реформ, 5 вересня 2006 року) На початку минулого століття на території сучасного Гадяцького району, за свідченням істориків, були представники близько ста ремесел. Як, до речі, і в Полтавській губернії загалом. Тільки в невеличкому, відомому своїм ярмарком ( проводився чотири раз на рік і був не менш знаним, ніж Сорочинський) козацькому селі Рашівка було 16 купців. Особливо славилися місцеві «щетинники», тобто заготівельники сировини для щіток. Звісно, промислові ремесла давно неактуальні, зате особлива увага приділяється художньо-прикладним. Таким як вишивка, різьблення, виготовлення виробів із соломки тощо. Гадяцьке училище культури імені Івана Котляревського - перше на Полтавщині, що почало підготовку фахівців у цій царині. У навчальному закладі даний факультет існує вже чотирнадцять років. За цей час 82 особи стали його випускниками. Вони отримали спеціальність: «керівник аматорських об’єднань, вчитель образотворчого мистецтва”. Протягом чотирьох років майбутні майстри народних промислів вивчають скульптуру, живопис, дизайн інтер’єру, словом усе те, що робить цю освіту майже універсальною в галузі мистецтва. Як розповів під час виїзного засідання Полтавського прес-клубу директор Гадяцького училища культури Анатолій Насменчук, більшість їхніх вихованців продовжують навчання в найпрестижніших вищих навчальних закладах України. Як повідомила Тетяна Миколаївна Савченко, голова Гадяцької міської ради, в місті 2221 приватний підприємець, але буквально одиниці займаються художньо-прикладними ремеслами. Реальністю сьогодення є те, що отримати прибуток від своїх виробів народним майстрам дуже важко. Час і сили, що затрачуються при виробництві, практично не окуплюються. Єдиний шанс вижити - «зелений туризм». - Спочатку маршрути розробляють історики, потім їх популяризацією займаються фахівці туризму. І тільки потім мають уже залучати наших спеціалістів. Бо не можна збагнути суть української культури, якщо не побачити і не оцінити її матеріальне вираження – кухню, пісню і вишивку, звісно. – говорить пан Насменчук – Митці мають бути затребувані цим бізнесом, а не виступати його рушієм. В місті ще немає жодної торгової точки, де гості Гадяцької землі могли б купити сувеніри на згадку, або вироби народних майстрів. Хоча виставки на площі Гадяча проводились неодноразово, там виставляються ентузіасти своєї справи, а це, за словами Тетяни Савченко, в основному люди в літах. Молодих майстрів у місті мало. Вони вимушені перекваліфіковуватись. Цей заклад із багатою історією. Серед видатних культурних діячів Полтавщини і України багато випускників Гадяцького училища культури. Основним секретом викладачі називають те, що своїх студентів навчають робити усе з душею. Кожна виготовлена в процесі навчання річ випромінює позитив, а тому й оберегом служити може. - Ми вчимо в кращих народних традиціях: коли майстрині працюють, навіть у думках зла бути не може – говорить Григорій Кисіль викладач, заслужений майстер народної творчості. До речі, роботи пана Григорія - яскрава ілюстрація до його слів. Ікона святого Миколи Чудотворця, що була вишита за його ескізом дружиною Григорія Олексійовича, знана в Гадячі та й на Полтавщині загалом, як справжнє диво. Вона була подарована на відкриття гадяцького храму в 1998 році. У виріб було скільки вкладено душі, позитивної емоції, що навіть на склі, під яке вміщена ікона, відбився зображення лику святого у негативі. Змінюють вже четверте скло, і щоразу диво повторюється. - Наше основне досягнення те, що на противагу сучасному кітчу, ми готуємо справжніх митців, носіїв бездоганного, власне українського смаку. Цього дуже не вистачає нашому суспільству. – розповів під час засідання прес-клубу, що відбувся нещодавно в Гадячі, Анатолій Миколайович Насменчук. Можливо, саме з формування цього смаку й почнеться відродження ремесел, які будуть і затребувані і самоокупні. Адже те, що нині звемо „малий бізнес”, наші предки називали ємно:” ремесло” і „мати його в руках” вважалося престижно і перспективно.

Павло МАГНУС Пасічник із Сумщини торгує медом на Глибочицькій ("Газета по-українськи", №161(203), 8 вересня 2006 року) - Я тут працюю 40 років, відколи створили інститут*. Мед нам привозили й раніше - з Гадяча на Полтавщині та Варви, що на Чернігівщині, але він був неякісний, - розповідає "ГПУ" Юрій Бухтояров... *Інститут нафти і газу.

Ганна КАЦАЙ Озовіться, друзі! ("Сільські вісті", №106(17937), 14 вересня 2006 року) Були колись такі навчальні заклади — однорічні агрошколи. За дефіциту спеціалістів вони дуже багато зробили, готуючи фахівців для села з числа сільської молоді. Така сільськогосподарська школа діяла і в Гадячі (її перемістили з Розбишівки, щоб вивільнити приміщення для новоствореного дитбудинку). Мені і багатьом моїм ровесникам-землякам пощастило навчатися в цій школі. Тоді Гадяч був солідним освітнім центром: функціонували педучилище, три школи, дві з яких були середні...

Ким ИВАНЦОВ Они были первыми ("Ракурс-плюс", 20 сентября 2006 года) При нападении на село Лютеньки ворошиловградские партизаны уничтожили двадцать оккупантов, восемь полицаев. Восемь немцев, выбежавшие из домов в одних подштанниках, замерзли в огороде. В том бою, как вспоминает и письменно подтверждает Чупак, отличился командир отряда Скобелев. «После этой нашей операции, - удостоверяет Григорий Антонович, - в Лютеньки из г. Гадяч прикатил немецкий карательный отряд численностью около ста человек и сжег четыре дома партизан вместе с семьями. В ответ на эти злодеяния фашистов мы вторично совершили налет на Лютеньки и сожгли восемь домов полицаев с их семьями...»

Алена КУЛАКОВА Кредитная реабилитация. Госфинуслуг начала вводить временные администрации ("Коммерсантъ-Украина", №168, 25 сентября 2006 года) В конце прошлой недели Госфинуслуг сообщила о введении временной администрации в кредитный союз (КС) "Надия", что стало первым подобным решением ведомства. По мнению регулятора, необходимость этой меры объясняется управленческими и финансовыми нарушениями, а также публичным конфликтом в руководстве КС... По данным Госфинуслуг, КС "Надия" (г. Гадяч, Полтавская область) создан в 1998 году. Сейчас объем кредитов КС составляет 501,439 тыс. грн, объем просроченных кредитов – 163,397 тыс. грн, размер капитала – 474,499 тыс. грн, убыток КС – 12,098 тыс. грн. Вклады КС на депозитах отсутствуют. КС "Надия" насчитывает 2,1 тыс. членов, 710 из них имеют действующие кредитные договоры...

С.ЮЩЕНКО Часи різні, а проблеми подібні (По сторінках "Газеты Гадячского Земства" за №84 від 22.07.1915 року) ("Гадяцький вісник", №87(10882), 1 листопада 2006 року) Как известно, наша "реченька" Псёл известна далеко за пределами Полтавской губернии. Говорят, что она обладает целебными свойствами. И не диво, конечно, что в Гадяч наезжают дачники из Москвы, Петрограда... Купанье будто прельщает... Пришлось и мне окунуться в воды, где моется "белое тело"... Действительно, купанье - первый сорт, роскошь! Но только и тут беда. Раздеться, братцы мои, то негде. Приходится выжидать и, конечно, недоумевать: "Почему бы это не устроить купален?.. И как это никому и в голову не придёт?" Молодой человек - сосед по купанью - как будто угадал мои мысли: "Неустройство, неустройство в Гадяче! Земля обваливается, река мелеет, зарастает водорослями. Скоро и купаться негде будет... Вон там купаются женщины. Лужа какая-то, а не река. Бельё полощут, лошадей купают..." *** Усе, про що йшлося у кореспонденції 91 рік тому, за незначними поправками (наприклад, не купають коней, бо їх немає), можна повністю віднести й до сьогодні, до минулого літа. А чи завжди було так? Візьмемо дві фотографії, зроблені приблизно з одного місця і в одному напрямку: перша в 1938 р. (автор у центрі фото), друга відображає сучасну річку Псел. На першій річку з чистими берегами і руслом перетинає гребля, і вода спрямовується до самого міста, де в неї впадає р.Грунь. Нижче їх злиття з давніх давен були млини, а в 20-ті роки минулого століття ще й сукновальня. Але на час, коли була зроблена фотографія, ні млинів, ні сукновальні вже не було. Та важливо в даному випадку те, що міський пляж був упорядкований. На ньому знаходився павільйон, де можна було роздягнутися і по трапах зійти у воду. Для малечі спеціально відгородили канатами мілководну частину пляжу. Крім цього, була вишка для стрибків у воду висотою до 10 метрів. З часом греблю зруйнували. Давнє русло замулилося наносами так, що й води в ньому не лишилося. І тепер маємо те, що бачимо на іншому фото. Важко навіть уявити, що саме тут був чудовий пляж з чистим, білим піском. Це стало частково наслідком природних змін — відсутність повеней, які промивали русло, і, в значній мірі, недбалості людей — відсутності упорядкування й регулювання стоку річки, благоустрою місць відпочинку. Пісок як був, так і залишився на місці. Для відновлення пляжу необхідно видалити дерновий шар грунту, чагарники, зайві дерева і зробити благоустрій. Звичайно, для виконання цих робіт потрібні певні кошти. Частину робіт можна виконати силами громадськості. Розчистку русла можна зробити, при попередньому техніко-економічному обгрунтуванні, земснарядом, одержавши шляхом намиву велику кількість дешевого піску як будівельного матеріалу для виготовлення бетонних і залізобетонних конструкцій, для будівництва доріг та інших потреб.

Славний син землі Гадяцької ("Гадяцький вісник", №88(10883), 4 листопада 2006 року) Добре, що нині гідно пошановується пам'ять апостола правди і науки М.П.Драгоманова. Та прикро, що при цьому поза увагою залишається Гадяч - колиска родини Драгоманових. А йому була б далеко не зайва підтримка і наукових кіл, і держави в увічненні пам'яті славного сина рідної землі. Важливим внеском у цю справу могло б стати присвоєння на державному рівні міській середній школі №2 імені М.П.Драгоманова, яке вона носила, за поки що документально непідтвердженими даними, в 30-ті роки минулого століття...

Знати, гордитися, відроджувати! ("Базар Медіа в Україні", 9 листопада 2006 року) Наш край має славну історію, на сторінках якої відобразилися скіфські часи, козацька звитяга, життя і творчістъ родини Драгоманових, духовне надбання українського та єврейського народів. Але історичною перлиною Гадяччини є статус гетьманської столиці нашого міста. Останнім часом в міцевих засобах масової інформації, органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, серед громади обговорюється питання відродження Гадяча як історичного міста - Гетьманської столиці. Але чи знають про цей історичний факт, про ці події в інших куточках України? На превеликий жаль, серед більшості пересічних українців про столичний статус Гадяча майже нічого не відомо. Щоб виправити дану ситуацію до нас завітали журналісти телевізійного каналу К1. За допомогою голови районної ради А.Г.Цимбала, місцевих краєзнавців І.Г.Войтенко, К.П.Кулик, голови «Спілки сприяння розвитку зеленого туризму» В.І.Нижника, провідного спеціаліста відділу з питань внутрішньої політики апарату райдержадміністрації С.М.Бондаренка журналісти довідалися про гетьманську резиденцію Івана Мартиновича Брюховецького, про життєвий шлях Михайла Петровича Драгоманова та Лесі Українки, познайомилися з історією Свято-Успенського собору, туристичними принадами нашого краю, побували на Замковій горі, в Лесиному гаю, Свято-Успенському соборі. Гості були вражені багатством історії нашого краю, але засмучені відсутністю архітектурних пам'яток козацького періоду. 3 листопада о 20-30 в вечірній програмі новин телеканалу К1 вийшов сюжет «Гадяч - гетьманська столиця». Сподіваємося, що завдяки широкій інформаційній роботі, спільним зусиллям органів влади різних рівнів, громадськості нам вдасться відродити як духовні надбання, так і матеріальні пам'ятки культури Гадяччини.

Гадяч - місто гетьманське ("Базар Медіа в Україні", 9 листопада 2006 року) Гадяч називаємо гетьманським містом зовсім не в розумінні постійної резиденції гетьманів. У цьому відношенні жодне українське місто не може бути назване таким іменем тому, що гетьманство в тому вигляді, в якому воно прийшло в історію і не могло мати постійної резиденції. У вихорі боротьби і випадковостей військового щастя гетьманська влада перебувала на усьому просторі Украіни і не могла встановитися на одному місці міцно і постійно. Та й сам "Батько козачий" — Богдан Хмельницький все життя носився по полях битв і лише кістки свої склав у рідному йому Суботові. Відомо, що найбільш тривалою за часом гетьманською резиденцією був Глухів. За ним Гадяч — за гетьманства I.Брюховецького, а потім Батурин - за Мазепи та Розумовського. Але ж окрім цього Гадяч був пожалуваний у власність трьом гетьманам і саме через це до нього найбільше підходить назва гетьманського. Надзвичайно цікава історія міста пов'язана із іменами українських гетьманів. 24 вересня 1654 року після Переяславської ради місто було пожалуване царем Олексієм на вічне користування Богдану Хмельницькому. Хмельницький був наїздами в Гадячі тричі і забрав з собою в Київ Гадяцьких полковників Леонтія Капусту і Кіндрата Бурляя. Після смерті Богдана Хмельницького, гетьманом був обраний його син Юрій Хмельницький, який не мав до правління ні політичних , ні відповідних людських якостей. Тому досить швидко гетьманська булава опинилася у руках Івана Виговського. 16 березня 1658 року Іван Виговський уклав із польськими представниками Гадяцький договір, згідно з яким Україна входила до складу Польщі "як вільні до вільних та рівні до рівних" під назвою Великого князівства Руського. В сучасному розумінні під час переговорів та підписання Угоди Гадяч був політичною столицею України, де визначалася доля Східної Європи. Пізніше за гетьманську булаву на Лівобережній Україні боролися Сомко і Золотаренко. На так званій "чорній раді" під Ніжином 17 червня 1663 року після бурхливих суперечок, за згодою московського посла гетьманом було обрано Івана Брюховецького. Іван Брюховецький був висуванцем запорожців й користувався підтримкою московського уряду. Власне, події, пов'язані з його обранням, мають бути добре відомими українському читачеві, оскільки їм присвячені славетний роман Пантелеймона Куліша "Чорна рада" та знятий за цим романом однойменний фільм з неперевершеним Богданом Ступкою у ролі Івана Брюховецького. Період правління Гетьмана Івана Брюховецького цікавий ще й тим, що його резиденція і його уряд весь час його правління, від 1663-го до 1668-го року, містилися в Гадячі, який, отже, був тоді столицею тієї частини України, на яку поширювалася влада Гетьмана Івана Брюховецького. Чому саме Гадяч? Та тому, що це місто, разом з Чигирином, було ранговою, тобто надаваною за посадою, маєтністю українських Гетьманів. Свого часу тут зберігалися скарби Гетьмана Богдана Хмельницького. У роки гетьманування Івана Мартиновича Брюховецького (1663 - 1668) полкове управління перевели до Зінькова, а до Гадяча була перенесена гетьманська резиденція, що зробило його столицею Лівобережної України. У цей час місто переживало найбільший розквіт, у ньому було зведено гетьманський палац у Гадяцькій фортеці. Укріплення Гадяцької фортеці фіксує детально план Гадяча 1746 року ("Полтавщина. Енциклопедичний довідник", 1992р., ст.152). У Гетьманській фортеці було зведено і дерев'яну церкву Богоявлення Господнього, біля якої знайшов останній спочинок I.Брюховецький - людина, яка зробила Гадяч значущою одиницею на карті України. В літописі Гадяцького полковника Григорія Граб'янки є розділ про гетьманування Івана Брюховецького. 3а даними історичної праці Миколи Аркаса "Історія України-Русі" (К., 1991, ст.242-243): "У 1670 році Гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний, з дозволу Царя, переніс свою столицю із Гадяча у Батурин, де й перебували Гетьмани, кінчаючи Мазепою". 25 липня 1726 року цариця Катерина I передала Гадяч з навколишніми селами та слобідками у володіння князю Меншикову, який згодом, засватавши за малолітнього Петра II свою дочку, замість Гадяча взяв собі кращі та більш прибутковіші місця. Імператриця Анна Іоанівна в 1730 році подарувала місто гетьману Данилу Апостолу, який помер 17 січня 1734 року. А коли останнього гетьмана України Кирила Розумовського 10 листопада 1764 року вимусили відмовитися від гетьманства - Катерина II подарувала йому щорічну пенсію в розмірі 50 тисяч рублів і Гадяч із 13 селами. У 80-х роках граф Кирило Розумовський продав Гадяч казні за 596 088 ру6лів (всього в цьому володінні нараховувалося 9948 душ). Гадяцький полк діяв із 1648 по 1782 роки з перервою, коли його окремі сотні об'єднували то із Зіньківським, то із Миргородським, то із Полтавським полками... Найзнаменитішим гадяцьким полковником був Григорій Граб'янка (загинув 1738 року), який здобув не лише військову, але й писемницьку славу, створивши відомий козацький літопис. Доказом існування Гадяцького полку є зображення печатки Гадяцького полку, зображення якої розміщено у книзі Д.І.Яворницького "Історія Запорізьких козаків" (Л., 1992р., ст.15). Матеріал підготовлений відділом з питань внутрішньої політики, зв'язків з громадськими організаціями та засобами масової інформації апарату райдержадміністрації.

Олег БЕРЕЗЕНКО Усе життя - з дітьми ("Базар Медіа в Україні", 9 листопада 2006 року) На початку війни Петро Григорович та Валентина Іванівна Чепіги разом з десятирічною донькою Людмилою евакуйовуються в Челябінську область. Там він працює заступником голови райвиконкому в одному з районних центрів. Згодом в родині народжується син, якого назвали Віктором. В 1944 році сім'я П.Г.Чепіги переїжджає до нашого міста, тут його призначають начальником земельного відділу. Досягши шкільного віку, син Віктор починає ходити до міської школи №2. В атестаті про закінчення лише дві четвірки, а решта - п'ятірки. Серед навчальних предметів більше часу витрачав на математику та російську літературу. Може тому, що любив ці науки, а може й тому, що викладали їх професіонали своєї справи, як він сам говорить: "Вчителі з великої літери" Віктор Микитович Федорченко та Олексій Прохорович Грабенко. Не вагаючись, юнак після школи поступає до Полтавського державного педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. По закінченню вузу повертається працювати до рідної школи. Першими наставниками і мудрими порадниками молодого вчителя стали директор школи Іван Антонович Садовий, а пізніше його вчитель - В.М.Федорченко, який також тривалий час керував цим навчальним закладом. На все життя залишаться у пам'яті Віктора Петровича його перші уроки, перші випускники. Багато хто з них, маючи вже своїх дітей та онуків телефонують до нього. Він дає їм завжди мудрі життеві поради, допомагає вирішувати проблемні питания. Гордістю вчителя є: брати Євген і Володимир Анісімови, які мають військові звання генерал-майор, Євген - доктор наук, завідувач кафедрою в Московській академії генерального штабу МО Росії, Володимир — проректор Сан-Петербурзької артилерійської академії; Вадим Стогній - кандидат технічних наук, який працював секретарем одного з профільних комітетів Верховної Ради України, заступником міністра освіти, сьогодні працює в комітеті по державних преміях; Олександр Некрасов - голова правління "Полтава-банк" та багато інших. Розмовляючи з своїм учителем, бо в мене Віктор Петрович також викладав фізику, я зрозумів, що головне для нього в учнях є порядність, чесність, відповідальність за доручену справу. Протягом десяти років поспіль з 1975 року В.П. Чепіга очолював педагогічний колектив рідної школи. За цей час в школі побудовано тир, приміщення автокласу, замінено комунікації, переведено на центральне опалення тепломережі, була виготовлена проектна документація на добудову нового приміщення школи (та на жаль не вдалося зробити). При його керівництві створений учительський хор (керівник О.Л.Кійко), який був нагороджений грамотою ЦК профспілки працівників освіти і науки. П'ятьом учителям школи Т.А.Дроздовій, В.П.Глухоті, П.С.Павлову, Б.Л.Римарю і йому вручено значок "Відмінник освіти". Успішність учнів, що навчаються на "4" і "5", досягає 50%-го рубежу. В школі працюють духовий, драматичний, танцювальний гуртки, вокально-інструментальний ансамбль, які займають призові місця на районних та обласних фестивалях. Учні та вчителі допомагають підшефним колгоспам у сільськогосподарських роботах, а за зароблені кошти, для школи придбають музичні інструменти, спортивний інвентар. Для багатьох випускників він став взірцем, вони закінчили педагогічні вузи і працюють в галузі освіти. Згодом Віктор Петрович переходить на посаду вчителя у тій школі. Ще більше уваги приділяє педагогічній майстерності. У 1987 році займає перше місце в районному конкурсі "Учитель року", стає призером Всеукраїнського фестивалю "Урок фізики 1989 року", учасник Всесоюзного фестивалю "Урок фізики 1991 р.". У 2002 році за високі досягнення та особистий вагомий внесок в розвиток освіти В.П.Чепізі було присвоено почесне звання "Заслужений вчитель України". Він став ініціатором і організатором шкільного музею, в якому прославляється учень і вчитель. Музейна кімната вже успішно діє протягом чотирьох років, яку постійно відвідують учні та випускники школи №2. У Віктора Петровича чудова сім'я. Разом з дружиною Світланою Тарасівною, теж педагогом, вони виростили і виховали гарних дітей Олену та Віктора. Донька, також як і батько, стала вчителем і працює в Лубенській загальноосвітній школі №10. Є у дідуся онуки: Вікторія — студентка Полтавського педагогічного університету та школярі Богдан і Федір. Маючи 43 роки педагогічного стажу, учитель і сьогодні передає свої знання та вміння підростаючому поколінню. 3 цього навчального року він викладає фізику в Гадяцькій спеціалізованій школі-інтернаті імені С.П.Кочергіна. Його енергійний характер не дає спокою для відпочинку. Він пише науково-методичні статті. Разом з колишнім деканом фізико-математичного факультету Полтавського університету Руденком О.П. написано два методичних посібника. Є плани на майбутнє. 10 листопада у Віктора Петровича Чепіги день народження. Йому 65 років. 3 святом, Вас шановний вчителю! Прийміть найкращі побажання від Ваших колишніх випускників і теперішніх учнів. 3 роси і води, шановний ювіляре!

АНОНИМ Обыкновенное изнасилование. Восторжествует ли правосудие? ( Информационно-аналитическое издание "Фраза", 15 ноября 2006 года) Хочу рассказать вам, может быть, интересную историю из жизни одного провинциального городка (районный центр в Полтавской области под названием город Гадяч). Не столь давно, около недели назад, в этом славном городке трое девятиклассников изнасиловали девушку, по всей видимости ровесницу. С одним из этих насильников жертва встречалась, то бишь, считала его, видимо, своим парнем... Насильники сделали свое дело, после чего или в перерывах между этим самым пресловутым делом, стали помещать посторонние предметы (неживые) во влагалище жертвы, что привело к разрывам половых путей девушки. Потом жертва потеряла сознание, а три нахала позвонили ее подруге. Та прибыла на место совершения приступления и, оценив ситуацию, вызвала скорую помощь. Вначале жертва была госпитализирована в местный стационар с проблемами по гинекологии. После чего была направлена в областной центр для лечения психического расстройства, возникшего на фоне изнасилования. Матери жертвы этого похабного преступления родители одного из преступников УЖЕ предлагали сумму в размере 20 000(двадцати тысяч) американских президентов. Отец жертвы, который находился на заработках "на Севере", приказал никаких денег не брать и объявил, что срочно выезжает в славный город Гадяч. На отказ матери жертвы от взятки родители преступника, предложившие ей взятку, ответили, что найдут кому отдать эти деньги. Один преступник, который учился в школе-интернате был оттуда исключен. А два других, являющихся учениками Гадячской средней школы №4, так и продолжают посещать учебное заведение. Вопрос в следующем. Мы - родители сыновей и дочерей, что мы должны делать, чтобы, не доведи Господи, наши дети такого не сделали и чтобы с нашими детьми такого не произошло?

С.ЮЩЕНКО Рядки історії школи №2 ("Гадяцький вісник", 29 листопада 2006 року) Якщо підходити до цього питання формально, то як середній навчальний заклад школа №2 існує не так уже й давно. Ось що повідомляється в "Історії міст і сіл УРСР. Полставська область" (стор.158): "Збільшення асигнувань на народну освіту дало можливість розширити мережу шкіл і охопити всіх дітей шкільного віку загальнообов'язковим семирічним навчанням і значно збільшити прийом до середніх шкіл. У 1932 р. на базі семирічної школи №2 в Гадячі було відкрито середню школу, а з 1937 р. було перетворено на середню і семирічну школу №1..." Як навчальний заклад школа №2 починає свою історію з повітового училища. Повітові училища - школи другої ланки початкової освіти в дореволюційній Росії - створювалися на основі статутів Міністерства народної освіти 1804 і 1824 рр. Відкривалися у повітових та губернських містах для дітей купців, міщан, ремісників, дрібних службовців. Спершу їх метою була підготовка до вступу в гімназію. До дворічного курсу навчання входили: закон Божий, граматика, загальна і російська історії та географія, арифметика, початкова геометрія, фізика, природознавство, малювання, правопис. З 1833 р. згідно з статутом 1828 р. вводиться трирічний курс навчання. Повітове училище в Гадячі відкрили в 1815 р. Утримувалося воно коштом держави та міста. Вартість утримання одного училища в середньму становила 1250 крб. на рік. Як згадував Михайло Драгоманов, якого віддали до Гадяцького повітового училища 1849 р. (закінчив його в 1853 р.), "це був не дуже показний будинок, на один поверх, одначе виходив на Соборну площу. І була ця школа вища за так звану парафіяльну школу". Михайло пізніше звав його жартома Гадяцьким університетом. У Гадяцькому повітовому училищі в 1858-62 рр. навчався Панас Мирний (Панас Якович Рудченко), видатний український письменник. 1949 року на фасаді будинку по вул. Садовій у Гадячі, де П. Мирний жив у 1858-65 рр., відкрито мармурову меморіальну дошку. З цієї нагоди в Гадяцькій середній школі №2 відбулися урочисті збори під головуванням письменника Олеся Гончара, який очолював комісію по проведенню урочистостей. Згідно з положенням Міністерства народної освіти від 31.05.1872 р. Гадяцьке повітове училище було перетворене на міське. До тих років слід віднести і надбудову другого поверху на приміщенні училища. Якщо уважно придивитись, то неважко помітити, що висота поверхів різна, різне й архітектурне оздоблення. Міські училища поділялися на одно-, дво-, три- та чотирикласні. До них приймалися діти дрібних урядовців, торговців, ремісників, не молодші семи років. У сучасників дістали назву "тупикових", оскільки до них не приймали випускників інших типів початкових шкіл, а їх учні не мали права вступу до середньої школи. Навчання можна було продовжувати в нижчих профшколах і на педкурсах. З 1877 р. було введено плату за навчання від 4 до 10 крб. на рік. Утримувалися коштом держави,земства, міста та від плати за навчання. Згідно з положенням Міністерства народної освіти від 25.06.1912 р. на базі міського училища в 1913 р. було відкрите Гадяцьке вище початкове училище. Воно мало 4-річний курс навчання. Приймалися хлопчики 10-13 років після закінчення початкової школи. Викладали закон Божий, російську мову і словесність, арифметику, алгебру, геометрію, російську історію з відомостями із загальної, природознавство, фізику, креслення, німецьку мову, малювання і гімнастику. Після першого і другого класів учні мали право вступу до другого і третього класів загальноосвітніх шкіл; після закінчення - продовжувати навчання в учительських семінарах і технічних училищах. На 1915 р. в училищі навчалося 170 хлопців. При ньому були відкриті дворічні педкурси. Навчання платне - 10 крб. на рік. Утримувалися коштом держави та від плати за навчання. Під час тимчасової німецько-фашистської окупації в приміщенні школи №2 формувався підрозділ власівців. Від окупантів Гадяч було звільнено 12 вересня 1943 року, а вже 11 жовтня 870 учнів сіли за парти в школі №2. За час існування школи з її стін вийшло багато випускників, які потім досягли вершин науки, значних успіхів у державній і господарській діяльності.

Новый год хасидизма в Гадяче ("Агентство Еврейских Новостей", 6 Декабря 2006 года) 19 Кислева, выпадающее на ближайшее воскресенье, отмечается в еврейских общинах ХАБАДа как День освобождения из заключения в Петропавловской крепости первого Любавического Ребе (1798) - Алтер Ребе. В этот день, называемый еще Новым годом Хасидизма, поскольку после оправдания основателя ХАБАДа его учение получило еще большее распространения и приобрело десятки тысяч новых последователей, в синагоге рядом с местом захоронения Алтер Ребе в Гадяче состоится внесение нового Свитка Торы и фарбренген - хасидская встреча. Свиток Торы подарен общине народным депутатом и меценатом Александром Фельдманом. Специальное приглашение на это мероприятие было разослано по многочисленные еврейским общинам СНГ.

Внесение свитка Торы в Гадяче ("Федерация Еврейских Общин СНГ", 11 Декабря 2006 года) ГАДЯЧ, Украина - Вчера в Гадяче состоялось внесение Свитка Торы в синагогу на огеле Альтер Ребе. На торжественной церемонии завершения написания Свитка Торы и внесения его в синагогу присутствовали не только многочисленные украинские евреи, но и почетные гости из Украины и других стран. С украинской стороны были раввины городов и регионов страны, возглавляемые главным раввином Украины Азриэлем Хайкиным и главой Совета Федерации еврейских общин Украины раввином Меиром Стамблером. Делегацию государства Израиль возглавляла посол Государства Израиль в Украине Наоми Бен-Ами. Раввин Мойше Москович поблагодарил главного раввина Одессы и Юга Украины Авроома Вольфа за помощь в организации церемонии. А главный раввин Украины Азриэль Хайкин, в частности, сказал: "Еврейский народ рассеян по всему миру. Мы живем в разных странах, говорим на разных языках, у нас различаются обычаи. Но то, что нас объединяет – это Тора, это вот такие свитки, которые не отличаются друг от друга ни одной буквой, в какой бы общине их не писали. Сегодня счастливый день для нас всех: еще в одной синагоге появился Свиток Торы – то, что объединяет нас, евреев, в единый народ". Новый год хасидизма начался для еврейской общины Украины с очень важного и значимого события. Такие праздники способствуют особому душевному подъему. Потому не удивительно, что в этот день состоялось еще одно важное событие – один из молодых евреев днепродзержинской общины прямо здесь, в Гадяче, 19 кислева, вступил в завет Авраама. И есть уверенность в том, что и дальше еврейская община страны будет идти путем возрождения настоящей еврейской жизни, подлинных традиций нашего народа.

В Гадячском районе на реке Грунь ( Газета кременчугского городского комитета Коммунистической партии Украины "Набат", №36, 15 Декабря 2006 года) Об этой речке длиной в 85 километров знают только местные жители. Река Грунь берет свой исток в Лебединском районе Сумской области, затем течет территорией Полтавской области в Гадячском районе и является правым притоком реки Псел. В границах Полтавщины Грунь имеет длину 35 километров, ширина ее до 10 метров, а глубина - 1,2 метра. Река очень рыбная, на ней стоит райцентр Гадяч. Есть такая присказка: "Рыбалка - та же пьянка, только в резиновых сапогах". Есть и мудрая пословица: "Вода пьяных не любит..." Но есть и еще одна присказка: "Пьяному море по колено". По этим присказкам и поговорке на речке Грунь на днях и произошло ЧП с трагическим исходом. Трое молодых рыбаков на лодке отправились на рыбалку с целой батареей алкогольных напитков. Рыбачить и варить уху решили на небольшом островке. На островке сразу выпили. Лодка уплыла. Один из выпивших рыбаков поплыл за ней и пропал. Еще один из выпивших рыбаков поплыл искать и своего товарища и лодку. Тоже пропал. Третий догадался позвонить по мобильному телефону в районное отделение МЧС. Одним словом, один молодой рыбак в маловодной Груне утонул, а другого еле откачали... Порыбачили!

Останні зміни внесено 1 червня 2011 року.