Гадяч в засобах масової інформації
2007 р.

Андрій ПАВЛЕНКО Анізія Кисіль вишила чудотворну ікону ( "Газета по-українськи", №302, 6 лютого 2007 року) 68-річна акушерка Анізія Кисіль із міста Гадяч Полтавської області вісім років тому вишила хрестиком ікону святого Миколая для місцевого Свято-Успенського собору. Священики називають образ чудотворним. Розповідають, що він кілька разів як негатив відбився на склі. Також допомагає людям вилікувати недуги. — Я готувала ікону до відкриття собору 24 квітня 1998 року, — розповідає Анізія Михайлівна. — Звичайними нитками муліне вишивала, без ”хімії”. До того ніколи не бралася за таку роботу, хоча чоловік у мене давно малює схеми вишивальницям. 70-річний Григорій Олексійович робить їх із зображень святих з церковного календаря. Закінчити роботу до дня відкриття жінка не встигла. Вирішила, що понесе на День святого Миколая, 19 грудня. А до того повісили у спальні. Перед святом чоловік міняв скло на образі, вирішив поставити краще. — Тоді ми й побачили перший негатив. Він був сіро-чорний, повністю чіткий. Здивувалися дуже і понесли священикові. І він сказав, що це — чудо, — каже Анізія Михайлівна. Відбиток Кисілі залишили в себе, а ікону віддали в собор. Через якийсь час образ переносили з одного місця в інше. Раптом скло на ньому тріснуло. Коли шматки вийняли, побачили новий негатив. Потім зображення з’являлося ще двічі. — Вони не стираються й не зникають, – розповідає 47-річний протоієрей Свято-Успенського собору Ігор Цебенко. — Приїжджали до Гадяча науковці, але пояснити явище не змогли. Священик додає, що образ допомагає парафіянам. Пригадує історію, як від важкої пневмонії вилікувався півторарічний малюк. Батьки помолилися Миколаєві Чудотворцю біля ікони. На другий день дитині стало краще. Прихожани приносять до ікони дорогоцінні речі — каблучки, хрестики. Служителі собору прилаштовують їх під скло. Однак речей зібралося вже так багато, що частину доводиться тримати у сейфі. Дерев’яний Успенський храм у Гадячі збудували 1634 року. 1831-го купець на місці дерев’яної церкви звів кам’яну. — Через два роки після закінчення Великої Вітчизняної війни її розібрали. Побудували на цьому місці літній кінотеатр. Однієї ночі він завалився, — розповідає священик. Відбудовувати Свято-Успенський собор почали 1993 року на пожертви прихожан. Відкрили через п’ять років. Дива там трапляються не лише з іконою. — Якось на різдвяні свята в 20-градусний мороз прихожани бачили над собором веселку, — пригадує отець Ігор. — Буває, у зачиненому храмі чути, наче співає хор. Напевне, це той, що закатували 1934-го.

В.КРИВОРУЧКО "Диво писанкове" ( Інтернет-видання обласної ґазети "Село полтавське", №14(787), 6 квітня 2007 року) Саме таку назву носить уже традиційна напередодні Великодніх свят виставка, що влаштовується щовесни у Гадяцькому училищі культури ім. І. П. Котляревського. І стікаються до училища цілі екскурсійні групи: учні, студенти, люди різних професій і соціальних груп, яких об’єднує небайдужість до прекрасного, духовного, яких вабить неповторна магія веселкових писанок. Виставку організовують викладачі та студенти спеціалізації «Декоративно-прикладне мистецтво» Гадяцького училища культури. Ідейним натхненником і невтомним її популяризатором є заслужений майстер народної творчості України Григорій Кисіль, який свого часу став ініціатором відкриття в училищі спеціальності «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво» і завдяки якому ось уже 14 років обдарована молодь з усіх куточків Полтавщини переймає секрети народної художньої творчості. Нині Григорій Олексійович може пишатися результатами своєї викладацької і подвижницької роботи: десятки його колишніх студентів примножують духовні і матеріальні надбання нашого краю. Передав майстер ремесло і своїм донькам, які працюють в училищі: сьогодні Оксана Кисіль та Ірина Середа навчають студентів багатьом секретам декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема і писанкарству. Виставка «Диво писанкове» – це й справді диво, бо таке розмаїття кольорів, барв, орнаментів, емоцій важко назвати інакше. Звісно, основним експонатом стали писанки та писанкові композиції, а їх тут немало, не багато – аж 600! І немає жодної, яка б повторювала сюжет чи орнамент! Подібне диво навряд чи побачиш деінде: оригінальність кожної писанки не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, але й несе прадавні символи світорозуміння і природи. Саме про це розповідали студенти-екскурсоводи, розкриваючи відвідувачам особливості кожної техніки (воскова писанка, писанка-мальованка, писанка-шкрябанка, декорована писанка), пояснюючи символи та знаки, переказуючи легенди та інші фольклорні джерела про виникнення світу з яйця, про зв'язок писанкарства з Трипільською культурою тощо. Цікаво було слухати такі розповіді не лише дітям (самих школярів побувало того дня у стінах училища біля 500!), але й високопосадовцям району, які завітали на виставку, аби помилуватися неповторним світом писанкарства. Голова райдержадміністрації Ірина Гулей зі своїми заступниками прибула на виставку одразу після закінчення сесії районної ради, висловивши вдячність організаторам та своє щире захоплення побаченими роботами. Серед гостей був і благочинний Гадяцького району Ігор Цебенко, який відзначив богоугодність такої справи, по суті відкривши цю виставку разом із директором училища Анатолієм Насменчуком, методистом Ольгою Петренко та викладачем писанкарства Оксаною Кисіль. Пізніше завітала і міський голова Тетяна Савченко, що не могла обминути увагою такої виставки, висловивши непідробне захоплення неповторним і барвистим світом писанкарства. Були серед гостей і депутати міської, районної ради, представники усіх місцевих ЗМІ. І кожен не втомлювався споглядати ці дивовижні витвори мистецтва, що покликані нести у собі незбагненну силу і загадку людського духу, ці шедеври мініатюрного живопису, без яких наше мистецтво було б збіднілим. На сьогодні 4 писанкові композиції робіт викладачів і студентів Гадяцького училища культури експонуються у Києві на республіканській виставці писанки до Великодніх свят. Побачать «Диво писанкове» і у Полтаві, у музеї Панаса Мирного, де вона буде експонуватися впродовж місяця. Отримано запрошення і з Карлівки на обласне свято «Воскресни, писанко!» Тож можна з упевненістю сказати, що незважаючи на нашу вкрай заполітизовану добу, залишається місце і для дива – маленької писанки, що, прийшовши до нас із глибини століть, і донині захоплює барвистими, витонченими розписами, примушує затамувати подих перед таємницею магічних знаків і символів.

Альона ГЛІК День довкілля - день чистоти ("Базар Медіа в Україні", №17, 26 квітня 2007 року) Із настанням сприятливих погодних умов в місті з 15 квітня по 15 червня 2007 року міською радою оголошений двомісячник озеленення, чистоти і благоустрою. Міська рада через засоби масової інформації звернулася до жителів міста, керівників підприємств, установ, організацій, приватних підприємців з проханням прийняти активну участь у проведенні двомісячника. А саме, привести в належний стан прилеглі території, вигребти газони, підбілити дерева, почистити бордюри, вивезти сміття, привести до естетичного вигляду фасади установ, організацій, магазинів. У свою чергу, з пропозицією очистити від сміття Лесин гай, звернулися члени постійної комісії районної ради з питань екології. 22 квітня, в День довкілля, був оголошений суботник. Активну участь у прибиранні взяли депутати міської та районної ради, держслужбовці, молодь. Зокрема, напередодні учні міських шкіл, студенти училища культури та аграрного ліцею займалися наведенням порядку в Лесиному гаї. У суботу до них приєдналися депутати районної ради, держслужбовці, працівники комунального підприємства. Благоустроєм дитячого майданчику в міському парку "перемога" (фарбування, ремонт каруселів, оформлення квітників) займалися працівники міської ради та Будинку дитячої та юнацької творчості. Депутати міської ради на чолі з міським головою Савченко Т.М. прибирали ярок по вулиці Садовій. Традиційно у суботнику взяла участь релігійна громада Свідків Єгових. Вони вигрібали в ярку по вулиці Владька (біля однорічної сільськогосподарської школи). До речі, жоден мешканець вказаних вулиць прибирати не вийшов. Більше того, вони просто споглядали через вікна своїх будинків.

Ярослав ТИНЧЕНКО Ракетных дел мастер (Журнал «Фокус», №15, 28 апреля 2007 года) 12 апреля отмечается День космонавтики. Вот уже два столетия люди запускают ракеты и ломают головы над проектами новых и более совершенных воздушно-транспортных средств. Во второй половине ХХ в. полезным грузом ракет стали космические аппараты, направляемые на орбиту Земли. Однако это хоть и самая почётная, но всё же — второстепенная задача. Первой же была и остаётся боевая: доставить в нужную точку смертоносный заряд. Александр Засядько, 1820-е гг. Портрет из коллекции Артиллерийского музея в Санкт-Петербурге. Потомок запорожских пушкарей Самые первые ракеты в мире появились в Великобритании в начале ХIХ в. Назывались они «конгревыми» — по имени конструктора и изобретателя Конгрева. Внешне они чем-то напоминали большую толстую петарду. В ней поджигали шнур в казённой (нижней) части и с оглушительным свистом ракета взлетала по специальному лафету в сторону противника на расстояние до 2700 м. Гаубиц, способных перебрасывать снаряды через горы и крепости, в ту пору ещё не было, а потому ракеты были признаны эффективным средством для ведения горной войны. Первая английская батарея таких ракет была создана в 1815 г. В Российской империи создателем ракетных войск стал Александр Дмитриевич Засядько — украинский казак по происхождению, родившийся на Полтавщине, в селе Лютенка 7 ноября 1779 г. Его биография довольно типична для знатных юношей-украинцев екатерининской эпохи. После ликвидации на Левобережной Украине в 1782-1783 гг. древнего гетьманско-полкового устройства здесь было создано Малороссийское генерал-губернаторство. Казацкая старшина получила дворянство, казаки были обязаны отслужить ещё 10 лет в строю и столько же — в запасе, чтобы их семьи навечно стали свободными людьми. Довольно значительная часть смекалистых казаков уже в первые годы своей службы достигла офицерского чина и тоже получила дворянские патенты. Более того, они быстро поняли, сколь престижна и выгодна военная служба в Российской империи. В результате уже в 1790-е годы в Санкт-Петербурге в Морском, Пажеском, а также Артиллерийском и Инженерном шляхетском кадетских корпусах, готовивших военную элиту, учились сотни украинских юношей. Забегая вперёд можно сказать, что порядка тридцати из бывших кадетов, будучи уже генералами, стали героями Отечественной войны 1812 г. Что же касается Морского корпуса, то там вплоть до начала ХХ в. львиная часть преподавателей и чуть ли не треть воспитанников были украинцами. В этом первом «кадетском призыве» украинцев были и родные братья Данила и Александр Засядько — сыновья в прошлом главного пушкаря Запорожской Сечи, родственники последнего запорожского кошевого атамана Петра Калнышевского. В 1797 г. они окончили Артиллерийский и Инженерный Шляхетский кадетский корпус. Младший, Александр, оказался в большей степени авантюристом и искателем приключений, чем его старший брат. Послужной список Александра Дмитриевича пестреет многочисленными записями о сражениях и кампаниях, в которых он участвовал: Итальянский поход А. В. Суворова в 1799 г., взятие крепости Мантуя, высадка в составе экспедиционного корпуса на остров Корфу в 1804 г., битва при Костельно (1806), за которую Александр получил орден Святого Георгия 4-й степени), сражение при Измаиле (1807), Туртукае, Разграде, Рущуке и Журже (все — в 1810-1811 гг.). В Русско-турецкую войну 1806-1812 гг. Александр Дмитриевич заслужил ещё одну высоко чтимую в армии награду — золотую шпагу с надписью на эфесе и лезвии «За храбрость». Будучи командирами артиллерийских рот в одной бригаде, отличились братья Засядько и в войну 1812 г., а также — в Заграничном походе против наполеоновской Франции 1813-1814 гг. Александр в этих войнах удостоился орденов Святого Георгия 3-й степени, прусского — «За заслуги на поле битвы», и чина полковника. Данила был награждён орденами Святого Георгия 4-й степени, прусскими — «За достоинство» и «Красного Орла» 3-й степени. В сражении при Шампобере 24 февраля 1814 г. рота Данилы Засядько была атакована французской конницей. С саблей наголо он до последнего защищал свои пушки, а попал в плен лишь после того, как был ранен в голову ударом палаша. Впрочем, уже спустя месяц Данила Дмитриевич был освобождён из плена, за свой подвиг был произведён в полковники и получил т.н. «Монаршее благоволение» — почётную в те времена разновидность поощрения высших военных и гражданских чинов. «Катюша» ХIХ века Именно во время Заграничного похода 1813-1814 гг. Александр Дмитриевич Засядько познакомился с английскими «конгревыми» ракетами. Вернувшись на родину, решил создать русские ракеты — превосходящие английские по тактическим и техническим характеристикам. Артиллерийская бригада, где он продолжал службу, была расположена в Могилёве. Там и начались его опыты с ракетами. Александр Засядько принялся, во-первых, разрабатывать безопасную технологию их производства, исключавшую подрывы на всех этапах изготовления и сборки, во-вторых — искать наиболее оптимальные размеры составных частей ракеты, наконец — подбирать материалы, по своим физическим и химическим свойствам пригодные для работы. Конечно же, на сбор материала и многочисленные эксперименты нужны были деньги, и тогда Александр Дмитриевич продал своё небольшое имение под Одессой. Интересно, что Засядько не только и не столько равнялся на англичан, сколько стремился разгадать секрет своих предков запорожцев — ведь именно они, как свидетельствуют исторические источники, ещё в ХVI в. активно применяли некое оружие, весьма похожее на ракеты, в борьбе против татар и турок. Засядько разработал несколько типов боевых ракет и пусковых установок к ним. Сами снаряды были невелики — калибром 2,2 и 4 дюйма (5,5 и 10 см). Главное, что, в отличие от английских (было много несчастных случаев с ракетами Конгрева), они были безопасны как при сборке, так и при запуске. Совершенно уникальной и не имеющей аналогов стала установка Засядько, с которой можно было произвести залп сразу шестью ракетами. Озадачился конструктор и идеей «дострелить» до Луны. Подсчитал, сколько пороха понадобится для такой ракеты, и пришёл к выводу, что однозначно следует использовать какое-то более мощное топливо. Он искал его, в том числе и там, где оно вскоре было открыто — в нефти. Уже в 1817 г. Александр Дмитриевич имел честь представить свою установку также бывшему кадету, герою войны 1812 г., военному министру Российской империи, генералу от инфантерии П. П. Коновницыну. Испытания прошли успешно — ракеты получили одобрение Коновницына и Александра I и были взяты на вооружение русской армией. Предшественник Коновницына на посту военного министра, знаменитый Барклай-де-Толли, также присутствовавший на испытаниях, оставил лестную запись о ракетах Засядько: «… Доведены до такого уровня, что полезность этих ракет, как и необходимость иметь их на вооружении в войсках стали несомненны». Александр Засядько был произведён в генерал-майоры, его перевели в Санкт-Петербург и назначили начальником учебной артиллерийской бригады, готовившей младшие командные кадры для артиллерии и Охтинского порохового завода. Ещё одним довольно значительным делом Александра Дмитриевича стала организация первого в России артиллерийского училища, получившего название Михайловского, дававшего армии учёных офицеров-артиллеристов. С 25 ноября 1820 г. — момента открытия училища — он также был и его начальником. В 1827 г. генерал Засядько возглавил штаб генерал-фельдцейхмейстера — так в то время называлась должность командующего артиллерией, которую всегда занимал кто-то из великих князей. Пользуясь своим положением, Александр Дмитриевич сформировал в армии первую ракетную батарею, ставшую родоначальницей Ракетных войск Российской империи, Советского Союза, а теперь — и независимых государств, возникших на его основе. Впервые русские ракеты активно и весьма успешно применялись во время Русско-турецкой войны 1828-1829 гг. Особенно — на Кавказе, в условиях горной местности. Александр Дмитриевич Засядько не смог усидеть дома в Петербурге и выехал на театр военных действий. Возглавив осадную артиллерию под Браиловым (на территории Румынии), с успехом применял боевые ракеты при взятии этой крепости. Всего же по проектам Засядько в России, на ракетном заводе, который генерал основал в 1826 г. в Санкт-Петербурге, было произведено более 50 тыс. боевых единиц. Оружие оказалось столь успешным, что Александр Дмитриевич не без гордости говорил: «Будь у нас ракетное оружие раньше, кто знает, посмел бы Бонапарт ступить на нашу землю. А если бы и начал своё варварское нашествие, то, возможно, был бы остановлен раньше». В 1834 г. по состоянию здоровья генерал Засядько вышел в отставку. Однако, до последних дней он не оставлял научных изысканий в области ракетостроения. Скончался 27 мая 1837 г. в своём имении под Харьковом. Похоронен в Куряжском монастыре на Харьковщине. Парадоксально, но этого великого украинца сегодня знает каждый российский военнослужащий артиллерии и ракетных войск. Его именем назван большой кратер на Луне. Писатель Юрий Никитин посвятил Засядько роман «Золотая шпага». Но в отечестве пока не нашлось для генерала даже строчки в школьном учебнике.

А.СУІМЕНКО ...І оживе історія Зеленого Гаю ("Моє місто", №18, 3 травня 2007 року) Було б дуже добре відновити ландшафти Зеленого Гаю у тому вигляді, в якому ними милувалася славетна Леся Українка. Але ж, хоч пройшло і не так вже й багато часу, та як зі стовідсотковою впевністю визначити, що саме в цьому місці було Лесине озерце чи, що саме сюди вела її улюблена стежинка? Ми знайшли таку людину... Це Микола Михайлович Усенко, що має на сьогодні вже 91 рік. Він та його син - Анатолій Миколайович, який в дитинстві полюбляв гуляти цими місцинами зі своїм дідусем, що був робітником у маєтку Драгоманових, розповіли нам багато цікавого. Дороги, що зараз веде вниз, до пам'ятника поетці, тоді, звичайно ж, не було. Вона з'явилась десь за часів Брежнєва. Кінна дорога до маєтку йшла попід горою, а потім лісом спускалася зигзагом аж до помешкання. На сьогодні вона майже не збереглася. Крім кінської, була ще й пішохідна доріжка - алея обсаджена з гори до низу гарними квітами. Будинок був великий і красивий, з вікнами на Псел, кам'яний. Микола Михайлович згадує як у дитинстві бігав сюди з хлопцями бавитись. Бачили і як він руйнувався. Була біля будинку гарна бесідка, де Леся з родиною полюбляла відпочивати та вечеряти. Була добра рублена криниця, гарний садок з хорошими сортами яблунь та груш. - Смачні - згадує Микола Михайлович. Також пригадав пан Усенко і улюблене Лесине озерце, біля якого та дуже любила відпочивати. У водоймі було багато риби: линів, карасів. І нашому оповідачеві самому пощастило там рибалити. На горбочку, вліво від озерця був майданчик, де славетна поетка відпочивала, споглядаючи понадпслянські пейзажі і навіть Вельбівку. Можливо, там вона і писала свої невмирущі твори. Ми ще довго ходили, з батьком та сином Усенками, Зеленим ( або як кажуть в народі Лесиним) Гаєм. Вони показували ці місцини, ці доріжки, що пам'ятають кроки великої української поетки, яка навіки вписала себе до плеяди світових класиків красного письменства. Розповідали ще багато цікавого про цю славетну перлину Гадяччини. На завершення Микола Михайлович мав бажання все ж таки, щоб урочище було приведено до належного стану, бо це пам'ятка історії, якою повинні насолоджуватись гадячани і гості нашого міста.

Л.БУРАК Школо, ти вчила нас жити... (Міській школі "2 - 135 років) ("Гадяцький вісник", №41(10939), 26 травня 2007 року) Школа... Звичайне й водночас незвичайне слово, бо звучить воно чудово, бо викликає в уяві кожного пам'ять про дитинство і юність. І ким би людина не була, в неї обов'язково були учитель і школа. А в того вчителя теж були школа і вчитель. Школа наша рідна, номер два, Які це гордії слова! Ти наша радість і любов, Ти наше щастя і тривоги, До тебе звідусіль Випускників збігаються дороги! У 1872 році, в новозбудованій будівлі була відкрита Гадяцька повітова школа. Вона мала один поверх, три класні кімнати, учительську. Навчання тривало три роки і давало підвищену освіту дітям торговців, міщан, чиновників. У 1902 році школу було перейменовано у міську і внесено зміни до програми навчання. Учителі вважалися державними чиновниками. У 1914 році школа стала двоповерховою. Події 1917-20 рр. вносять свої корективи до навчального процесу в школі. Вона починає працювати за власною програмою, замічивши викладання російською мовою на українську. У 1919 році школі присвоєно ім'я М.П.Драгоманова. Цю назву вона зберігала до 1930 року. Історія школи — хвилююча і багатогранна. Не можна без трепету в серці читати про перші піонерські загони і про перших піонерів: Ніну Ждіовську, Степана Маркелова, Сергія Попова, Зіну Тесленко, які були об'єднані в загони ім. Комінтерну, Е.Тельмана, К.Ворошилова. У 1931 році була створена комсомольська організація школи, і першим комсомольським ватажком був М.П.Романенко. У 1932 році в школі відкривається восьмий клас. Школа починає працювати як середня. У 1935 році відбувся перший випуск 10 класу. Біль у душі викликають спогади про Велику Вітчизняну війну, про учнів і вчителів, які давно вже відлетіли в небуття. Серед них директор школи С.Ю.Корнієнко, вчителі Ю.Г.Різник, О.Д.Дмитренко, І.Ф.Олексієнко, П.З. Швацький, Г.Ф.Вакуленко, І.К.Мележик, В.Г.Козаченко, учні В.П.Гончаренко, Ю.П.Фрейберг, П.І.Русанов, М.С.Кошовий, М.Неверивко та багато інших. 11 жовтня 1943 року у відремонтованій школі відновлюється навчання. Змінювалося життя країни, змінювався також зміст освіти. Цей період відзначається підйомом навчально-виховної роботи завдяки невтомній праці директора І.А.Садового. Педагогічний колектив у складі Г.З.Швацького, М.С.Німцової, Н.М.Бабки, М.М.Маслівець, О.П.Грабенка, В.І.Грабенко, А.А.Любарського, М.К.Діденко, О.А.Потапенко, У.М.Скрипки, Т.К.Бутенко, Є.З.Філонич, П.П.Коломійця, Ю.М.Горовоі, Г.В.Боцули, П.П.Шевченко, З.С.Клочко, Н.Ю.Бублій, Г.Т.Різник зумів організувати навчання в школі так, що авторитет її був дуже великий і вважалося за щастя навчатися і працювати у школі № 2. У 1967 році директором школи був призначений В.М.Федорченко. Відмінник народної освіти, учитель від Бога, він зберіг усі славні традиції школи і водночас провів значну роботу по зміцненню її матеріально-технічної бази. У 80-і роки школа розвивалася і примножувала свою історію гарними починаннями і справами. Педагогічний колектив не стояв осторонь нововведень в організацію навчально-виховного процесу. Велика заслуга в цьому директора школи, тепер заслуженого вчителя України В.П.Чепіги. А хіба можна забути чудові вечори-шоу, концерти, конкурси! Уроки автосправи під керівництвом Б.Л.Римаря чи військовий табір із В.П.Глухотою, спортивні колони, оформлені фізруками П.С.Павловим та Г.С.Омельченко, «живі пам'ятники» — витвір фантазії організатора В.Г.Бузала, засідання КІДу та подорожі з Л.П.Мельничук, вечори іноземної мови з Т.С.Бабенко, піонерські зльоти і піонерську кашу, загін «юних дзержинців» під орудою О.М.Мигаля, комсомольські збори, організовані секретарем комсомольської організації школи В.І.Оленченком. Все це пам'ятає школа так само, як пам'ятають про це її випускники. Сьогодні навчальний заклад працює над вирішенням загальнодержавних завдань у вихованні молоді, а саме: духовна і фізична досконалість, моральна зрілість, художньо-естетичні смаки, екологічна культура. У 2004 році за рішенням сесії районної ради школа отримала статус спеціалізованої школи з поглибленим вивченням окремих предметів історико-філологічного напрямку. У школі розгорнула діяльність Мала Академія Наук, де учні проводять наукові дослідження під керівництвом досвідчених учителів-наставників Т.А.Дроздової, Н.А.Оніщенко, Л.П.Мельничук. Започаткований конкурс «Учень року», переможцями якого стали Ірина Буглєєва, Олена Щербань, Наталія Ас- тапчик. У школі навчається багато відмінників та хорошистів. Це Сергій Гах, Катерина Устима, Олена Таймасова, Віталій Роєнко, Олександр Легуша, Станіслав Микитовський, Анна Семеренко, Марина Ялова, Віка Кравчук, Юрій Слива, Максим Григорович, Сергій Повісенко, Василь Верба, Ірина Дорогань, Наталія Близнюк, Юлія Ківшик, Яна Миргородська, Вікторія Лисак, Тетяна Гейко, Олена Кириченко, Ольга Самсоненко, Дарина Гречкосій та інші. На сьогодні в школі навчається 327 учнів, працює 39 учителів. Серед них заслужений учитель України Т.А.Дроздова, вчителі-методисти Н.А.Оніщенко, Т.В.Мальована, старший учитель К.М.Вовк, учителі вищої категорії С.І.Астапчик, Т.П.Рубан, Л.П.Мельничук, П.В.Карасюк, Н.Г.Бездудна, В.Я.Пирогова, Н.В.Бондаренко, Н.Г.Кроль, В.І.Безуглий. Повагою та авторитетом серед учнів і батьків користуються вчителі О.М.Буглєєва, О.В.Горова, Н.Л.Карпенко, М.П.Анадолова, Н..І.Семеренко, Н.П.Штанько, Н.В.Кравчук, О.А.Степанович, В.В.Рубан, В.М.Бондаренко, А.Б.Кулініч, І.М.Кащенко, О.А.Соловйов, В.А.Григорович. Школа має хорошу бібліотеку. Впродовж років бібліотекарем працювала А.В.Малинка. Тепер цю посаду обіймають провідний спеціаліст Н.С.Лисенко та Н.О.Ненич. У школі працюють гуртки, спортивні секції, діють екологічна агітбригада «Квіти землі», дружина юних пожежників «Полум'яні серця», учасники яких неодноразово були переможцями районних оглядів-конкурсів, і також як орган самоврядування — шкільний парламент. За роки існування школи з її стін вийшли у життя сотні випускників, серед них є науковці, вчителі, лікарі, інженери, агрономи, журналісти, військові. Ми особливо гордимося тими, хто досяг великих успіхів у науці і праці. Це М.К.Андрієвський — Герой Соціалістичної Праці, колишній директор школи-інтернату; В.Г.Анісімов — генерал-майор, доктор технічних наук, заступник начальника артилерійської академії, м. С.-Петербург; Є.Г.Анісімов - генерал-майор, доктор військових наук, професор академії генерального штабу Росії; С.М.Куденко — доцент філології; С.І.Тяло — кандидат історичних наук; В.В.Богобоящий — доктор фізичних наук; О.І.Головченко — доктор медичних наук; М.А.Дроб'язко — підполковник ракетних військ; М.О.Данько — кандидат економічних наук; С.І.Кириченко — кандидат психологічних наук; П.В.Кучугура-Кучеренко — заслужений лікар України; В.Д.Михайлик — доктор технічних наук; С.О.Халаджієв — кандидат технічних наук; О.М.Цікало — контр-адмірал; А.В.Бойко — доктор технічних наук, професор. Школа гордиться своїми випускниками, які працюють на освітянській ниві. Це В.І.Безуглий — інспектор райво, Г.А.Недвига — голова райкому профспілки працівників освіти, О.М.Мигаль — директор Гадяцького ліцею, Л.Ф.Рокитянська — заступник директора гімназії, О.О.Зозуля — директор гімназії, В.В.Голубенко — директор Бобрицької школи та інші. На заслуженому відпочинку перебувають вчителі В.С.Федорченко, Г.П.Аршинник, Ж.С.Дроб'язко, Т.В.Панасенко, В.І.Гордієнко, Т.С.Бабаенко, А.П.Чухліб, Г.С.Омельченко, Г.З.Голубенко, Н.С.Федусенко, К.К.Скоробагатська, В.А.Козюра, Є.М.Комарчук, П.Є.Скринник, Є.П.Астапчик, Є.М.Ковальчук, А.Я.Горбачевська, О.В.Приступа, К.В.Булавацька, Р.П.Пляшкевич, В.В.Биченко, В.Г.Бузало, С.Т.Чепіга, О.Л.Павленко, О.І.Голуб та інші. У 2005 році в школі відкрито музей. Він створений з ініціативи випускника школи № 2, вчителя фізики В.П.Чепіги на кошти випускників. Експонати музею розповідають про натхненну працю вчителів-творців душі людської та випускників, які прославили рідну школу трудовими подвигами та доблесними звершеннями. Матеріали музею широко використовуються у виховній роботі, на уроках краєзнавства, історії, іноземної мови, літератури. Музей — це своєрідна пристань дитинства, до якої кожної миті можна повернутися і згадати свої шкільні роки. Хороший настрій наших вихованців і вчителів, їх самопочуття і стан здоров'я залежать від роботи працівників шкільної їдальні О.В.Назарової та К.Є.Харлан. У міцних руках тримає адміністративно-господарську частину школи П.А.Харлан. Під його керівництвом працюють техпрацівники, працівники котельні, столяр О.М.Буглєєв. Робота всіх шкільних служб зливається в одну велику артерію — навчально-виховний процес. Незабаром у школі свято, Незабаром — ювілей! Прийде випускників багато, І запрошених гостей!

Поездка в Гадяч в подарок (Сайт "Агентство Еврейских Новостей", 29 мая 2007 года) ХАРЬКОВ, Украина - Ученики первого класса хедера "Менахем" Харькова стали участниками поездки в Гадяч, посвященной окончанию изучения наизусть первой главы книги Тания. Как известно, в Гадяче похоронен первый ребе ХАБАДа – Алтер Ребе, он же является автором основополагающей книги этого хасидского движения, книги Тания. Сразу после прибытия, как это и принято, ребята написали "пан" - письмо со своими именами, которое оставили на могиле праведника. После этого, вместе с воспитателем раввином Шломо Егудой Сегалем они хором прочитали выученную первую главу "книги средних". Дальше все дружно подхватили нигун, написанный Алтер Ребе. После этого все участники поездки переместились в соседнее здание, где состоялась праздничная трапеза. Ребят поздравил глава ешивы "Торат Эмет" раввин Беньямин Зеев Сегаль. Он пожелал им вырасти настоящими хасидами и посланниками Ребе. Все ребята получили памятные подарки. Родители учеников, преподаватели и сами ребята выражают большую благодарность главному раввину Мойше Московичу за создание хедера для мальчиков и, конечно, за незабываемую поездку в Гадяч.

Тамара РУБАН Гадяч очима чехів (Сайт "Українські Міста в Інтернеті", 30 травня 2007 року) Для того, щоб підготувати нашу країну до вступу в Європейський Союз, Інститут трансформації суспільства розробив проект співпраці малих міст України з Вишеградською групою, куди входять Польща, Угорщина, Чехія і Словаччина. У рамках цього проекту були відібрані два міста Полтавської області – Гадяч та Пирятин, і два Черкаської – Золотоноша та Сміла. Минулого тижня в Києві, в Будинку вчених, відбулася зустріч із послами цих країн та представниками місцевого самоврядування відібраних міст. Гадяч представляли мер міста Тетяна Савченко та секретар міської ради Ольга Безух, які повернулися додому разом з гостями – віце-мером чеського міста Кійов Антоніном Кухарем та секретарем муніципальної ради Міланом Ягошем. Саме з цим маленьким чеським містечком, яке налічує 12 тисяч жителів і планується майбутнє партнерство. Перше знайомство з Гадячем відбулася в мерії, співробітники якої відразу засипали гостей запитаннями – чи змінилося щось після вступу країни до Європейського Союзу, яка промисловість розвинута у місті, які зарплати в Чехії, рівень життя? Гості були досить відверті у своїх відповідях, охоче йшли на контакт, і навіть мовний бар’єр не став на заваді – віце-мер пан Кухар розмовляв російською, яку добре пам’ятає ще зі школи. Поступово вималювалася певна картина, яка виглядає приблизно так. Незважаючи на те, що Кійов удвічі менший за Гадяч, в апараті мерії працюють 150 чоловік. 27 депутатів раз у три місяці збираються на сесію, кожного другого тижня відбувається засідання на кшталт нашого виконкому. Дев’ять депутатів в мерії на постійній основі мають посаду. Мера міста, який у них називається старостою, висуває партія, що перемогла на виборах. Втім, мер Кійова отримав владу шляхом самовисунення. Головна відмінність полягає в тому, що у Чехії не має інститутів районних державних адміністрацій та районних рад. Відділи економіки, освіти, культури, охорони здоров’я підпорядковуються міській владі, яка розподіляє бюджет, надає матеріальну допомогу своїм жителям. Заробітна плата мера – 8 тис. грн. Мінімальна пенсія в Кійові, як, власне, у всій Чехії, складає, в перерахунку на гривні – 1200.Середня зарплата вчителя –від 3 до 5 тисяч гривень, лікаря – 8 тисяч грн. При народженні дитини родина отримує одноразову допомогу у розмірі 30 тис. грн., а потім, протягом трьох років, щомісячно по 1,5 тис. грн. Крім того, молодим сім’ям призначається ще й дотація. Стосовно ціни на продукти харчування та на бензин: 1 л молока коштує 2,5 грн., літр бензину – 6 грн., а пляшка пива – 1,5 грн. У власності мерії є 560 муніципальних квартир, отримавши які не можна продати. Сьогодні у Кійові на таке житло чекають 100 чоловік. Комунальні послуги надають виключно приватні організації, з якими жителі заключають договори, мерія у цей процес не втручається. До речі, про несплату за воду, газ, тепло не може бути й мови. Місцева поліція складається лише з 17 поліціянтів, які забезпечують порядок в Кійові, окремий відділ займається проблемами наркотиків. У Чехії обов’язкова середня освіта – 9 класів, потім, за бажанням, можна продовжувати вчитися в гімназіях, коледжах, інститутах. 95% навчальних закладів – державні, у приватні заклади вищої освіти приймають без іспитів. Сьогодні все більше практикується створення професійно-технічних училищ при заводах та фабриках, щоб готувати свої кадри. Лікують у них за рахунок медичної страховки, яка є обов’язковою до сплати. Щодо серйозних операцій, якщо є показання, страховка перекриває витрати. На запитання, чи беруть лікарі хабарі, віце-мер відповідав, що в цьому немає потреби, бо у них лікарі дуже заможні люди, до того ж, це переслідується законом. Громадянський шлюб у них засуджується, мовою чехів це означає “жити по собачій книжці”, і тому молоді люди, як правило, реєструють свої стосунки. До речі, це робиться в меріях, ЗАГСів у Чехії немає. У Кійові є п’ять дитячих садочків, хоча і там існує проблема зниження народжуваності, незважаючи на солідну державну підтримку молодих родин. До речі, найбільше грошей з міського бюджету мерія виділяє на розвиток молодіжних програм, спорт, культуру. Славиться Кійов своїми виноградниками і найкращими винами – білими та червоними. А ще заводом по виробництву скла – відомим у світі. Нещодавно, за допомогою іноземних інвесторів – французів, - відкрився завод по виробництву автозапчастин до автомобілів. А це все робочі місця, гідна заробітна плата, високий рівень життя. І як останній штрих – Кійов є центром чеського фольклору, раз на п’ять років там проходять фестивалі народної творчості. Що ж побачили чехи в Гадячі? Знайомство з містом розпочалося з Свято-Успенського собору, потім був дитячий садок “Веснянка”, школа-інтернат, музей родини Драгоманових, училище культури, яке приготувало концерт для гостей, відвідали і геріатричний будинок-інтернат. Наше місто їм сподобалося, дуже зелене, тихе, чудові люди, але зауважили, що погані дороги, розбиті тротуари. Не раз гості діставали свої фотокамери – щоб зняти Свято-Успенський собор, який вразив їх своєю величчю, прекрасні краєвиди міста та козу, що в центрі міста, по вулиці Шевченка ставши на задні ратиці, ретельно обгризала молоде листя. Чи зав’яжеться партнерство між Гадячем і Кійовим – покаже час. Але вже сьогодні виникають певні міркування – і щодо утримання багаточисельної армії державних службовців на районному рівні, і щодо розширення повноважень мерії, і щодо наповнення міського бюджету. Але це вже тема наступних статей.

Руслана ШАМАНСЬКА Школа комп'ютерної грамотності ("Базар Медіа в Україні", 5 липня 2007 року) При Гадяцькій центральній районній бібліотеці вже півроку діє Інтернет-центр, який було створено за підтримки Посольства США в Україні. Сучасні комп'ютери, затишний зал, рятувальний кондиціонер та привітні працівники щиро запрошують відвідувачів поблукати нетрями Інтернету. Проте, якщо ви не вмієте користуватися комп'ютером, а тим паче не розумієте нічого у всесвітній павутині - у вас зникає бажання іти до Інтернет-центру. Саме для таких відвідувачів у місцевих газетах "Гадяцький вісник" та "БазарМедіа" було надруковано оголошення "Літо з Інтернетом" про безкоштовну школу комп'ютерної грамотності. На оголошення відізвалося одинадцять школярів та п'ятеро дорослих гадячан. Протягом тижня тренер-консультант Інтернет-центру Руслана Миколаївна Шаманська проводила заняття окремо для школярів та дорослих. Перші кроки комп'ютерної грамотності виявилися вдалими. "Курсанти" освоїли графічний редактор "Word", навчилися редагувати тексти, знаходити необхідну інформацію у мережі та переносити її на дискету. Після закінчення п'ятиденного тренінгу кожному було вручено Сертифікат про успішне закінчення курсів.

Олена КІБЛИЦЬКА Личинками можна лікувати туберкульоз ( "Газета по-українськи", №437, 28 серпня 2007 року) — Щоб мати міцний імунітет і бути бадьорим, треба з’їдати столову ложку бджолиних личинок у чистому вигляді, — каже Ірина Прохода, 40 років, заступник директора національного наукового центру ”Інститут бджільництва ім. П.І. Прокоповича” в місті Гадячі на Полтавщині. Личинок почали вивчати на колишній дослідній станції бджільництва у Гадячі 15 років тому. — Ми вирощували личинки трутнів, маток, робочих бджіл і воскову моль. Навчилися з них виготовляти однорідну біомасу у вигляді пасти, — каже Прохода. При кімнатній температурі паста зберігається годину, а в холодильнику — тиждень. За допомогою рідкого азоту її висушили і перетворили на порошок — білар (”бі” — бджола, ”лар” — личинка). При +10°С він зберігається півроку. — Разом із академіком Олександром Тихоновим із Харківського фармацевтичного університету ми провели дослідження і встановили, що порошок розчиняє захисну оболонку палички Коха, яка викликає туберкульоз, і зміцнює імунітет людини, — запевняє Ірина Прохода. Повного циклу клінічних досліджень білар ще не пройшов, тому в продажу його немає.

Олена КІБЛИЦЬКА Федір Рябічин їздить до родичів на танку ( "Газета по-українськи", №444, 7 вересня 2007 року) 57-річний пенсіонер Федір Рябічин із села Ціпки Гадяцького району на Полтавщині 20 років тому притягнув додому бронетранспортер ГАЗ-71. Із Федором Васильовичем зустрічаємося біля його хати на околиці села. Справа від будинку за огорожею просто неба стоять трактор, ”КамАЗ”, вантажівка, мотоцикл із коляскою і танк. — Це гусеничний транспортер, — стукає по корпусу господар. — Такі машини охороняють сєвєрні границі на погранзаставах. У нього сідає 12 чоловік. По снігу біжить 60 кілометрів за годину. Село Ціпки оточене нафтогазовидобувними вишками. Коли їх відкривали, асфальтових доріг не було. Працівників на бурові возили на БТР, бо вони могли проїхати будь-де. Потім їх почали списувати. У той час Федір Васильович працював механіком ремонтно-будівельної ділянки в Гадячі. — Танк я взяв у нєфтяніків. Він був розібраний, без гусениць, — згадує чоловік. — У селі Качанове поблизу бурової вишки їх було багато. Всі посписувані. Поїхав, спитав, чи можна взять. І все. Цікавлюся, навіщо знадобився танк. — Понімаєш, молодость, — усміхається чоловік. — Надоїв він своєю технікою, — підходить Віра Миколаївна, 54 роки, дружина господаря. — Йому все хотілося щось своєобразне, не таке, як у людей. Усе поламане стягував додому. Віра Миколаївна і Федір Васильович одружені 35 років. Чоловік родом із Ціпків, а дружина — з села Лободине Гадяцького району. — Вона приїхала в Ціпки учителювати, а я з армії прийшов і робив на молоковозі, — Федір Васильович дивиться на дружину. — Якось їхав до райцентру. Вона зупинила мене на дорозі й попросила підвезти. — Він мені запав у душу, — озивається Віра Миколаївна. — На гармошці грав харашо в клубі. За три місяці вони побралися. Рік жили в Ціпках, потім переїхали до Гадяча. — Дружина працювала в дитбудинку вихователем, а я шоферував, — згадує Федір Васильович. — Купили стареньку хату, а потом построїлися. 29 років там прожили, а тоді повернулися в Ціпки. Мене потягло додому, до землі. Хату в Гадячі залишив молодшому синові. Рябічини мають двох синів. Вони одружені, живуть у райцентрі. — Як бездоріжжя, до моєї мами в Лободине на танку їздимо, — додає дружина. — Він їздить скрізь, — запевняє господар. — Але по асфальту ним не поїду, бо гусінь б’ється. Полем теж — бо кругом посіви. А взимку по снігу іде куди хоч. Федір Васильович витягує з багажника маленький ключ. — Був ним і в Зінькові, і в Миргороді — і в родичів, і на п’янках, — починає відчиняти старі дверцята. Залазить до кабіни. Там є панель управління, два важелі, педалі газу та зчеплення. — Тут немає чим, гад, дихать, — утирає рукою піт із лоба й сідає за кермо. — Ох і жарко. Потім відкриває двері в задній частині танка. Під його стінами дві дерев’яні лавки. Тут може сісти десятеро осіб. Федір Васильович розповідає, як вісім років тому втопив танк у річці Псел. Було це навесні. Каже, поїхали з товаришами на полювання. — Їхав по льоду, вскочив у пробоїну і провалився. Тонув минут 40, поки вода набиралася. А тоді раз — і немає! Ми всі стояли на березі й дивилися. На глибині 3 м БТР пробув п’ять днів. Потім чоловіки пригнали до річки два трактори. — Витягли дуже просто, — запевняє Рябічин. — Пропиляли бензопилами лід до берега. Найняли водолаза, щоб той зачепив трос. За годину танк був на березі. Заходимо до автомайстерні. На стіні висить пропелер від вертольота. Цікавлюся, звідки він. — До того як у мене з’явився танк, я мав два вертольоти, — каже господар. — Ми з другом-льотчиком Анатолієм Мигалем приїхали до московського аероклубу, а там самольоти стоять у ряд! На той час почали літати на МІ-2, а МІ-1 були без діла. Начальник мені пообіцяв самольот — за трилітрову банку горілки. Рябічин повернувся додому в Гадяч, узяв КамАЗ і поїхав за літаком. — Я привіз могорича, сіли ми з мужиками. Один каже: зачем тобі самольот? Для нього нада взльотне поле. Давай тобі дамо вертоліт — де схотів, там і сів. Так я взяв і привіз два вертольоти сюди. Але куди можна полетіти вертольотом, як 240 літрів горючого хватає на 3 часа 8 минут? Один я розібрав на запчастини, а другий виміняв на ще один такий тягач. Два в мене було. Потом я його проміняв на самосвала.

С.ЮЩЕНКО Гадяч, школа №3: становлення ("Гадяцький вісник", №83(10981), 17 жовтня 2007 р.) Після земської реформи 1864 р. царський уряд, стурбований ростом земських шкіл, з початком «контрреформ» 80-90 рр. 19 ст. став проявляти особливе сприяння церковноприходським школам. У 1884 р. з'явилися «Правила о церковноприходских школах», у відповідності з якими створювалися однокласні (2-річні), а також двокласні церковноприходські школи. До цього часу і відноситься виникнення церковнопарафіяльної школи при Преображенській церкві на Заяр'ї. Навчання велося в невеличкому будиночку, по суті в сторожці, на церковному подвір'ї. Школи на той час були, як правило, відокремлені — чоловічі й жіночі. Заярські хлопці одержували початкову освіту в Подільському початковому земському училищі. Оскільки поблизу не було початкової школи для дівчат, церковноприходська школа була жіноча. В 1898 р. було закінчене будівництво на Заяр'ї четвертої на цьому місці церкви за проектом архітектора К.І.Грюнфельда, до речі, мешканця Заяр'я. Перша церква була збудована в 1666 р., потім у 1748, 1805 рр. Усі церкви були дерев'яні. Після закінчення будівництва церкви залишилося чимало будівельних матеріалів. Тому церковним старостою М.Д.Ющенком було запропоновано збудувати школу для дівчат на місці колишнього шинку на розі вул.Преображенської і Мартинівської (тепер відповідно вул.Степаненка і вул.Жовтнева). Пропозиція була прийнята. Але питання стосовно будівництва школи ускладнювалося тим, що земля, на якій був шинок, належала земству. Тому збудовану школу було передано земству. Посередньо це підтверджує звіт Земської управи «Про початкову народну освіту в Гадяцькому повіті в 1913 р.», надрукований у «Газете Гадячского земства», №29 за 7 березня 1914 р. В ньому, зокрема, вказано, що в двох міських приходських училищах навчалося 215 хлопців. Тобто, серед них не було училища для дівчат. Але в Журналі 50-их чергових Гадяцьких повітових Земських зборів за 14 жовтня 1914 р. зазначено, що священник Преображенської церкви о.П.Храпков вніс пропозицію «...об ассигновании известной суммы на выдачу пособий ученицам для взноса платы за правоучение». Він мав на увазі не міністерську чи приходську, а земську заярську школу для дівчат, турботу про яку проявляв як священик конкретного приходу, бо ті школи проходили по іншому відомству. Асигнування на утримання жіночої гімназії проходило окремо. На час будівництва школи існували типові плани будинків одно-, дво-, трикомплектних земських шкіл, які розроблялися за зразками планів фінських архітекторів. Через це вони іноді називалися школами фінського типу. Школа на Заяр'ї побудована за індивідуальним проектом, в якому закладені принципи функціональної доцільності групування приміщень, прийнятих у типових проектах. Автором проекту, ймовірно, був К.І.Грюнфельд. Тепер план приміщень, можливо, змінився, а на той час розташування приміщень було добре продуманим, починаючи з парадного входу. В ньому три класних кімнати, дві з яких сполучаються чотиристульчатими дверима, що робило можливим перетворювати їх у зал для проведення загальних заходів, зборів тощо. Широкий коридор з двома вікнами — рекреаційне приміщення. Передбачено було кімнату для вчителів, кімнату для завідуючої, роздягальню для учениць, помешкання для сторожа, а також службовий вхід. Вчительками були дочки священика Преображенської церкви. Початком занять у новому приміщенні школи слід вважати 1904 р., бо саме 30 вересня 1904 р. за ревну і корисну службу, в тому числі ініціативу в будівництві школи, церковний староста Преображенської церкви М.Д.Ющенко був нагороджений від імені Полтавського єпархіального начальства єпископом Гавріілом похвальним листом. Подвір'я шинку, а потім школи, було невелике. Ще й тепер можливо прослідкувати з боку вул. Степаненка перепад рельєфу на межі старого подвір'я школи. Після Жовтневої революції зі створенням єдиної державної соціалістичної школи вона стала називатись Початковою школою №3. Їй була передана садиба колишнього мирового судді В.М.Нікіфорова з двома будинками та трьома господарськими будівлями. Завідуючою школою була призначена К.М.Товстоніс. У 1939-40 рр. директором школи був Красуля. Після закінчення радянсько-фінської війни (30.11.1939 - 12.03.1940 рр.) влітку 1940 р. до м.Гадяча була переведена військова частина, її розмістили в приміщенні педагогічного технікуму (колишня чоловіча гімназія, тепер школа-інтернат ім.Героя Радянського Союзу П.С.Кочергіна). У зв'язку з цим педтехнікум був переведений у приміщення неповної середньої школи №5 (приміщення колишньої торгової школи, а тепер училище культури ім.І.П.Котляревського). Школа №5 була розформована. Директор школи №5 Гарбуз був призначений директором неповної середньої школи №3. Сюди ж була переведена частина вчителів і передана частина майна. В кінці 30-х років минулого століття подвір'я школи було збільшене за рахунок сусідньої безхазяйної садиби (це можливо помітити на фото № 2 по конструкції паркану). Під час окупації м. Гадяча (27.09.41 р. — 12.09.43 р.) німецько-фашистськими загарбниками школа в 1941-42 рр. називалась «Українська народна семирічна школа №З». Перелік предметів, які вивчались у різних класах, складав: українська мова, арифметика, алгебра, геометрія, природознавство, географія, фізика, хімія, малювання, співи, спорт. Та в наступному навчальному році стала початковою (4-річною). Після звільнення Гадяча від німецької окупації директором неповної середньої школи №3 був А.Л.Войник, а з 1944 р. — М.І.Широколава, потім А.І.Кірячко. 1983-84 навчальний рік школа розпочала в новому приміщенні. Як повідомляла районна газета «Будівник комунізму» (№ 120 від 7.10.1983 р.): «...незадовго до Дня Конституції СРСР (7 жовтня) появилася у Гадячі ще одна добротна триповерхова споруда — нова середня школа №3 на 1176 учнівських місць... Директор школи П.П.Голуб». Приміщення збудоване частково на ділянці старої школи, на місці двох приватних садиб та старих шкільних приміщень на колишній садибі Нікіфорова. Приміщення старої школи використовується як допоміжне. Але при проектуванні та будівництві школи був допущений суттєвий недолік: не зробили пологий спуск у шкільний садок. На рівнинній частині яру і шкільного саду могло б вільно розміститися спортивне ядро, а сад, крім основного призначення, міг би бути зоною відпочинку, лише потрібно було впорядкувати колишні алеї. Слід зауважити, що рівнинна частина яру з давньої пори активно використовувалася населенням. Тоді по узвозу з боку вул.Степаненка — Коцюбинського можна було проїхати возом. Та з часом узвіз був занедбаний і перетворився в яр. На рівнинній частині була велика криниця з розміром зрубу приблизно 2,3х2,3 м і глибиною десь 2,5-3,0 м. Дно її було зроблене з обаполів, а зруб сягав до самого дна. Криниця була багата на воду. Біля неї було влаштоване велике корито, з якого поїла худобу значна частина населення Заяр'я. Вода була чиста, прохолодна, але в значній мірі мінералізована і тому не придатна як питна. На жаль, її мінеральний склад, здається, так і не був досліджений, можливо, вона варта цього. Пізніше занехаяна криниця була засипана і на деякій відстані від неї зробили колодязь з бетонних кілець. *** Ще одна історія зв'язана тоненькою ниточкою не з самою школою, а з місцем, на якому вона збудована, шинком. Шинкар, який шинкував у тому шинку, і його нащадки Шинкаренки жили на Заяр'ї. Про інших Шинкаренків у Гадячі невідомо. Тепер уже немає ні хати, в якій вони жили, та, мабуть, і нащадків, які б змогли щось пояснити в цій історії. Дуже ймовірно, що саме з цією родиною пов'язала своє життя молодша сестра видатного українського прозаїка кінця 19 ст. Михайла Коцюбинського Ольга Михайлівна (Див. «Гадяцький вісник», №88 від 28.10.1992 р., публікацію «Одна з великої родини», В.Глухота). Маючи звання народного вчителя, вона працювала в невеликих сільських школах Чернігівщини, Курщини, Полтавщини. Займалася приватною педагогічною практикою в Харкові. У зв'язку з революційною діяльністю переслідувалася царською владою. Тому на сімейній раді Коцюбинських було вирішено врятувати Ольгу. З паспортом на ім'я старшої сестри Лідії 1908 р. вона виїхала за кордон. У кінці того ж року повернулася в Україну. Поселившись у Гадячі, згодом вийшла заміж за студента Харківського університету П.А.Шинкаренка, інспектора Гадяцьких винокурень. Невдовзі чоловік помер, а Ольга Михайлівна продовжувала проживати за паспортом сестри. Небезпека розкриття не минає, тому вона уникає контактів з рідними. В роки першої світової війни Ольга Коцюбинська з двома неповнолітніми доньками виїжджає до Києва, де працює в госпіталі, а потім потрапляє до Румунії. Після Жовтневої революції повертається в Україну. Протягом кількох років вона вчителює в школах Полтавщини. Померла 22 травня 1922 р. під час епідемії тифу і похована під іменем сестри Лідії в селі Демино-Балка Хорольського району.

Марина МАРТИЩЕНКО Зупинимо СНІД разом (Сумська обласна щотижнева газета "Город А", №42(423), 18 жовтня 2007 р.) Часто говорять, що ВІЛ/СНІД - основний сюжет в галузі суспільної охорони здоров'я у наш час. Епідемія ВІЛ-інфекції поширюється з неймовірною швидкістю. В усьому світі СНІД вбиває більше людей, ніж будь-яка інша хвороба, ніж голод чи війна. Але історія СНІДу - це не лише смерть. Адже часто мова йде про те, як люди живуть із ВІЛ. Сьогодні більшість українців знають про ВІЛ/СНІД лише з засобів масової інформації, а не з особистих контактів чи досвіду. Більшою мірою це стосується столиці та великих міст. А от наскільки інформовані жителі невеликих містечок та сіл? Адже перед загрозою проблеми ВІЛ/СНІДу всі рівні. 12-14 жовтня в с.Чернеччина було проведено акцію "Дні здоров'я". Присвячувалася вона проблемам ВІЛ та СНІДу в Україні та пропагувала здоровий спосіб життя серед молоді. У реалізації проекту взяли участь начальник відділу РДА у справах сім'ї, молоді та спорту Віра Дмитрівна Сітало, районний центр соціальної служби для сім'ї, дітей і молоді, громадсько-молодіжне об'єднання "Ініціатива" та місцева громадсько-молодіжна організація "Відкритий Світ"... Приємним сюрпризом став приїзд аматорів театральної сцени з Гадяча. Одна з ініціаторів та авторів проекту - Галина Рудченко, редактор однієї з тамтешніх газет, викладає у школі. У жовтні 2004 року разом з Кетрін, послом Корпусу Миру, яка працювала тоді у місті, проводили тренінги. В результаті цих навчань з'явилася ідея створення п'єс та біографічних скейчів, які б змогли донести до громадськості інформацію про ВІЛ та СНІД. Галина Рудченко: "Нам здалося, що шляхом таких драматизованих проектів можна привернути увагу молоді до цих проблем і навчити жити їх цивілізовано, зі здоровим способом життя. Завдяки нашому волонтеру ми тричі виступили в Києві перед представниками Корпусу Миру та їхніми партнерами. А вчетверте ми приїхали до цього невеличкого села і презентуємо свої п'єси". Кожна представлена п'єса пов'язана з проблемою ВІЛ-інфекції. Актори намагалися відобразити історії, що зустрічаються в реальності, котрими поділилися з ними люди, які зіткнулися з проблемою СНІДу. Виступ не залишив байдужим жодного з присутніх у залі. Презентація таких проектів має на меті підвищити рівень розуміння проблем, пов'язаних із поширенням епідемії ВІЛ-інфекції, та підтримати людей, що живуть із ВІЛ/СНІДом.

Екатерина ТАРАКАНОВА Немцы провентилируют «Горизонт» ( «Экономические Известия», №186(719), 24 ноября 2007 года) Завод «Горизонт» (г. Гадяч, Украина) совместно с немецкой компанией ebm-papst выпустит в 2008 г. совместную модель промышленного вентилятора. Новый продукт будет состоять из отечественного корпуса, немецкого рабочего колеса и двигателя. «Аналоги отечественных центробежных вентиляторов серий ВЦ 4-75 и ВЦ 14-46, укомплектованные немецкими составляющими, планируется испытать до конца этого года. Серийное производство и продажи новых вентиляторов планируется начать в 2008 г.»,— говорят представители «Горизонта». В планах завода — выпускать тысячу новых вентиляторов в месяц. Руководство украинского филиала компании ebm-papst столь оптимистичных планов не разделяет. «Думаю, в первый год количество производимых моделей будет меньше: еще не налажена система производства, не оговорены сроки, не понятна реальная рентабельность»,— говорит Александр Мазур, директор компании «ЭБМ-ПАПСТ Украина», филиала ebm-papst. По мнению руководства завода, реализация совместного проекта позволит «Горизонту» расширить ассортимент своей продукции и выйти в средний ценовой сегмент на рынке промышленных вентиляторов Украины (сейчас стоимость продукции производителя составляет от 600 до 10 тыс. грн.). В свою очередь, ebm-papst планирует расширить с помощью отечественного производителя рынок сбыта на территории Украины. «Горизонт» — единственный серьезный производитель промышленных вентиляторов, остальные профильные заводы либо не функционируют вообще, либо занимаются другими видами деятельности. К тому же, у «Горизонта» хорошо отлажена дилерская сеть, с помощью которой мы надеемся увеличить свой рынок сбыта минимум на 20%. Рынок вентиляционного оборудования сейчас очень перспективен в Украине за счет активного развития строительства»,— говорит Александр Мазур. Новая продукция будет реализовываться исключительнона внутреннем рынке и станет, по словам господина Мазура, конкурентом таких западных производителей вентиляторов, как Nicotra, Rosenberg, C.A.Ostberg AB, Systemair. Группа компаний ebm-papst — ведущий мировой производитель электромоторов и вентиляторов с ассортиментом, насчитывающим свыше 14500 видов продукции. Групповой консолидированный оборот предприятий компании составляет EUR 1,045 млрд. в год. Общее количество сотрудников в Германии — 4915, в мире — 9807 человек. Группа компаний ebm-papst владеет 16 предприятиями в восьми странах: Германии, Ирландии, Чехии, Венгрии, Словении, Индии, Китае и США и производит свыше 57,3 млн. единицпродукции в год. Филиалы ebm-papst работают в 52 странах мира, включая страны СНГ (пять филиалов). Филиал компании в Украины (ООО «ЭБМ-ПАПСТ Украина») работает с 2003 г.

Александр ПАСЮТА За коллекцию вышитых икон предложили квартиру в Киеве ( «Комсомольская правда» в Украине»», №437, 24 ноября 2007 года) Но мастерица из Полтавской области не спешит расставаться со своими работами, мечтая создать музей. Однокомнатная квартира пенсионерки Екатерины Бузовской из Гадяча Полтавской области напоминает музей. На тридцати квадратных метрах здесь теснятся сто с лишним больших вышитых полотен. Ими не только завешаны стены, столы и шкафы, но даже застелены стулья и диваны. Все это - результат беспрестанного двадцатилетнего труда Бузовской. Ее работы - сплошь иконы и библейские сюжеты. - Поначалу я пробовала вышивать рушники и пейзажи, но не получала большого удовольствия, - рассказывает мастерица. - Все равно возвращалась к своим иконам. Я верю, что моя страсть к вышиванию крестиком - от Бога. Могу и в три часа ночи проснуться, и в пять, вооружусь иголкой и шью. К тому же я левша, а это в нашем искусстве большая редкость. Особое впечатление производят две работы Екатерины Сергеевны - вышиванки почти в человеческий рост с изображением Богородицы и Иисуса Христа. Мастерица признается, что трудилась над ними целый год. Много хлопот доставили лица, которые вышиваются очень мелким крестиком, (одежда и фон - более крупным), причем на один квадратный сантиметр полотна может прийтись и пять, и шесть разных оттенков одного цвета. О стоимости своих вышитых полотен мастерица не задумывалась до того момента, пока их не оценили знатоки. - Я за двадцать лет не продала ни одной работы, - признается женщина. - Шила для себя, дарила дочерям, родственникам. Но потом на одной из моих выставок побывали состоятельные люди, которые знают толк в искусстве (имена их женщина не называет), и предложили за всю коллекцию однокомнатную квартиру в Киеве. Я только удивилась, как дорого это может стоить. Ну а теперь, хорошенько обдумав, пришла к выводу, что хочу создать особый музей - церковной вышивки. Такого еще нет в мире!

Людмила КУЧЕРЕНКО Трутні долають туберкульоз ( «Дзеркало тижня», №45, 24—30 листопада 2007 року) Народна мудрість не дуже жалує трутнів, на відміну від трудолюбивої бджоли, міцно пов’язавши їхній спосіб життя з людськими лінощами й дармоїдством. Утім, схоже, завдяки науковцям Інституту бджільництва ім.Прокоповича, що у Гадячі на Полтавщині, ці комахи себе реабілітували. Сенсаційне відкриття гадяцьких бджолярів може зупинити епідемію туберкульозу в Україні. Тривалий час гадяцькі пасічники проводили лабораторні дослідження впливу порошку, виготовленого з личинок трутнів, на збудника туберкульозу — паличку Коха. І зрештою свій унікальний винахід запатентували під назвою «білар». Спільні дослідження полтавських і харківських учених довели, що порошок з личинок трутнів здатен розщеплювати жирові оболонки палички Коха. Адже збудника недуги надійно захищає саме оболонка. — Її розщеплення і є найголовнішою проблемою у процесі лікування туберкульозу, — каже заступник директора інституту, кандидат технічних наук Ірина Прохода. — Чимало вчених пропонують різні методи вирішення цієї проблеми, створюючи протитуберкульозні лікарські препарати. Але майже всі вони чинять негативний побічний вплив на організм людини. Секрет нашого відкриття полягає в тому, що бджоли виробляють не лише віск, а й ферменти для його розщеплення. Таких ферментів вдосталь і в личинках трутнів. Вони розщеплюють не лише віск, а й жировий захист збудників туберкульозу. Без оболонки паличка Коха стає доступною для ліків. Таким чином відпадає потреба у сильнодіючих медикаментах, від негативних впливів яких потерпає під час лікування організм людини. Гадяцькі винахідники отримують чимало пропозицій від фармацевтів, які хотіли б брати участь у розробках унікальних ліків. Утім, цілющі властивості личинок трутнів серед пасічників відомі здавна. Народна медицина використовує їх для поліпшення пам’яті, підвищення імунітету, омолодження тощо.

Рахель ЛЕВИНА Новый год хасидизма ( "Агентство Еврейских Новостей", 29 ноября 2007 года) МОСКВА, 29 ноября (АЕН) – 19 кислева движение ХАБАД отмечает Новый год хасидизма, связанный с освобождением из Петропавловской крепости основателя ХАБАДа, Альтер Ребе Шнеура Залмана из Ляд. Раби Шнеур Залман из Ляд (Альтер Ребе) родился 18-го элуля 5505 г. (1745). Уже в 13 лет, когда он отмечал свою бар мицву, выдающиеся мудрецы того поколения называли его великим гением, авторитетом в законах Торы. В 5524 г. (1764), придя к выводу, что ему известно "кое-что об учении, но ничего о молитве", Шнеур Залман отправился учиться благочестию у главы хасидского движения Дова Бера из Межирича (Магид из Межирича). Хотя Шнеур Залман был одним из самых молодых учеников Магида, тот весьма высоко оценивал его способности и в 1770 г. поручил ему написать новый "Шулхан Арух". Шнеур Залман работал над этим трудом много лет, однако после его смерти была опубликована примерно треть рукописи (остальная часть погибла во время пожара). Этот свод религиозного законодательства известен под названием "Шулхан Арух ха-Рав" (1814). Книга стала авторитетнейшим источником Галахи для хасидов ХАБАДа. После ухода из этого мира р. Дова Бера - Межиричского Магида, его сын рав Авраам отказался продолжать династию и принять титул Ребе. Он продолжал исполнять свои обязанности как раввин Волыни. Три наиболее выдающихся ученика Магида — р. Менахем Мендель из Витебска, р. Авраам из Калиски и р. Шнеур Залман из Ляд разъехались по разным местам, обещав друг другу распространять учение хасидизма, где только возможно. Рабби Шнеур Залман принял на себя задачу внедрить хасидизм в Литве и смежных странах, — вотчине противников хасидизма — "митнагдим". В 5532 г. (1772) рабби Шнеур Залман основал хасидское учение ХАБАД. Начиная с 5551 г. (1791) его писания — касающиеся как открытой части Торы, так и скрытой ее части, — получают широкое распространение. В 5554 г. (1794) он публикует свою книгу "Гильхот талмуд Тора" ("Законы изучения Торы"); в 5557 г. (1797) — книгу "Тания". Книга "Тания" соединяет воедино "нигле" — "открытую" часть Торы, основанную в основном на Талмуде, со "скрытой" частью Торы ("сод"), основанную на Кабале, на книге "Зоар", на учении Ари, р. Моше Кордоверо и других каббалистов и, конечно же, в первую очередь — на учении р. Исраэля Баал-Шем-Това. Книга "Тания" написана для ищущих и жаждущих знания. Однако Альтер Ребе не имел в виду тех заблудших и запутавшихся в тенетах философии и неверия, для которых Рамбам за шесть веков до того написал свою знаменитую книгу "Морэ невухим" ("Путеводитель для заблудших"). Изучающими "Танию" должны были стать и действительно стали ищущие прямодушные, для которых вера — основа жизни, но которые жаждут новых и лучших путей служения Творцу. Книга "Тания" (название — по первому слову текста) или "Ликутей амарим" ("Сборник речений") — фундамент учения Хабад. Рабби Шнеур Залман в книге соединил учение Талмуда с учением Каббалы, которое он представил в форме, доступной каждому, даже самому простому еврею. Необыкновенная популярность Альтер Ребе, еще более возросшая после выхода "Тании" подлила масла в огонь зависти и вражды. Через два года после выхода в свет книги его арестовали по доносу в измене русскому царю. Предлогом для доноса послужило то, что Ребе посылал денежную помощь своим хасидам и другим евреям, поселившимся в Стране Израиля, которая находилась в то время под властью Турции. Турция же уже много лет была в состоянии войны с Россией. Получалось, что Ребе посылает деньги врагу России, врагу царя. Альтер Ребе арестовали и заточили в Петропавловскую крепость. Расследование и допросы в Петропавловской крепости длились нескончаемые часы. Однако никаких доказательств вины Ребе найти не удавалось. Чем дольше длилось следствие, тем глубже впечатлялись следователи необыкновенностью личности Ребе, его гениальностью, его неисчерпаемыми познаниями в любой области. В его камеру зачастили высокопоставленные министры и вели с ним длительные беседы о вере, о мировоззрении. Рассказывают, что и сам царь посетил Ребе. Он пришел в простой одежде и старался ничем не выдать себя. Хотя рабби Шнеур Залман никогда не видел царя, а фотографий, как известно, тогда не существовало, он сразу же почувствовал, кто этот посетитель, и проявил по отношению к нему все почтение, которое предписывается Торой. Царь был впечатлен этим необычайным узником не меньше своих подчиненных. Через полтора месяца после ареста его оправдали и освободили. Торжество хасидов было так велико, что захлестнуло многих евреев, которые до тех пор не имели никакого соприкосновения с хасидизмом и с Альтер Ребе. День освобождения Альтер Ребе — 19 день месяца кислев - стал праздником хасидов Хабада и стал называться "новым годом хасидизма" или "Праздником Геулы" ("освобождения"). В 5559 г. (1798), на следующий день после окончания праздника Сукот, Ребе снова был арестован. И также 19-го кислева того же года вышел на свободу. В конце месяца ав 5572 г. (1812) вместе с семьей и многочисленными хасидами покинул Ляды, уходя от наступающей армии Наполеона. Альтер Ребе ушел из этого мира 24-го числа месяца тевет 5573 г. (1813), на исходе Субботы в городке Пены Курской области. Похоронен в городе Гадяч (Полтавская область).

Юлія ДУМКА Юний гадячанин мріє стати найрозумнішим ( "Зоря Полтавщини", 17 грудня 2007 року) Багатьом подобається відповідати на запитання телеведучого тієї чи іншої інтелектуальної телегри, сидячи перед телевізором. Проте є й ті, хто намагається правильно відповісти на питання безпосередньо в студії як учасник гри. Серед таких ерудитів є й наші юні земляки. Про одного з них – Андрія Овсяннікова з Миргорода – "Зоря Полтавщини" вже розповідала минулого року. Сьогодні пропонуємо познайомитися з іншим багаторазовим учасником відомої телегри "Найрозумніший" Женею Боклагом. – Женю, тобі зараз 14 років, і ти вже одинадцять разів брав участь у грі "Найрозумніший". Коли вперше став її учасником? – Уперше цю передачу я подивився п'ять років тому і на більшість із запропонованих учасникам телегри питань відповів, сидячи перед телевізором. У той момент я зрозумів, що маю певний запас знань і міг би випробувати себе. – Як сприйняли твої батьки бажання стати учасником телегри? – Вони підтримали мене, особливо тато. Він весь час підбадьорював, запевняв, що у мене обов'язково вийде. Тепер батьки завжди їздять зі мною на ігри. – Взяти участь у грі запрошують не всіх бажаючих. Як відбувається відбір учасників? – Кожному, хто дзвонить у кастинговий відділ телецентру і заявляє про своє бажання стати учасником гри "Найрозумніший", пропонують відповісти на десять відбіркових питань. Тих, хто набирає прохідну кількість балів, запрошують на відбірковий тур, який відбувається у Києві, в телецентрі каналу "1+1". Питання, на які відповідають претенденти на участь у грі, за своєю складністю такі ж, як і ті, на які відповідають гравці під час турніру. Кастинг триває в середньому близько трьох годин. При цьому до уваги береться як загальна ерудованість претендентів, знання російської мови (тому що проект цей міжнародний), так і уміння спілкуватися. Таким чином із моєї відбіркової групи, тобто з 25 чоловік, для участі в грі було відібрано, окрім мене, ще трьох чи чотирьох учасників. – Столиця... Телецентр одного з центральних каналів... Складні запитання... Як ти почувався під час кастингу? – Я був одним із найсильніших у своїй кастинговій групі, тому почувався доволі впевнено. І питання були не надто складними. До того ж на кастинг я їздив із татом. Його підтримка мені дуже допомагала. – А що було потім? – Через місяць мені подзвонили і сказали, що я відібраний для участі у телегрі. Повідомили дату, коли маю приїхати до Києва на зйомки. Вперше учасником гри "Найрозумніший" я став весною 2003 року. Після того взяв участь загалом у одинадцяти іграх. – Твої враження від самої гри, її атмосфери? – Відверто кажучи, я думав, що в телегрі "Найрозумніший" беруть участь "свої" учасники. Але, коли потрапив туди, зрозумів, що і відбір гравців, і сама гра відбуваються за чесними правилами. Стати учасником телезмагання може будь-яка дитина з певним багажем знань і прагненням перемагати. – Як це воно – усвідомлювати, що на тебе дивиться вся країна: твої однокласники, вчителі, земляки-гадячани? – Під час перших ігор трохи нервував через це, а тепер уже звик. Я просто зосереджуюся на запитаннях і не помічаю ні камер, ні людей у студії. – Женю, ти граєш уже більше чотирьох років. Чим за цей час стала для тебе телегра "Найрозумніший"? – Спочатку для мене це була лише гра: я, як і всі, прагнув дійти до суперфіналу і перемогти. Це спонукало мене працювати над собою, самовдосконалюватися. Але сьогодні телегра "Найрозумніший" для мене – це набагато більше, ніж просто змагання. Завдяки грі у мене з'явилися нові друзі, зросла впевненість у собі й своїх силах... Тепер я просто не уявляю себе поза грою. – Окрім гри "Найрозумніший", які ще є можливості виявити знання? – Я постійно беру участь у різних предметних олімпіадах. Наприклад, у минулому навчальному році здобув третє місце на всеукраїнській олімпіаді з географії, а також виграв чотири районні олімпіади з різних дисциплін. Міг би взяти участь ще в трьох, але мусив їхати на зйомки. – Твій найбільший здобуток у грі? – Четверте місце у суперфіналі і друге місце в окремій грі. – Чому присвячуєш свій вільний від навчання час? – Роблю те, що й більшість моїх однолітків: гуляю, дивлюся телевізор, зокрема пізнавальні програми, іноді граю в комп'ютерні ігри. Допомагаю батькам. – Женю, про що ти мрієш? – Мрію закінчити школу із золотою медаллю, отримати гарну освіту. В майбутньому хочу побувати в різних країнах і на власні очі побачити ті чудеса світу, про які багато читав... Але нині моя мрія – стати переможцем суперфіналу гри "Найрозумніший". – Щасти тобі, Женю! – Дякую.