Гадяч в засобах масової інформації
2009 р.

Альона ГЛІК Такої ялинки ще не було ( "Базар Медіа в Україні", №1(392), 8 січня 2009 року) 30 грудня на площі Соборній мешканців та гостей міста зібрала біля себе центральна міська ялинка. Тут відбувалося театралізовано-ігрове дійство „Круг ялинки заспіваєм, з Новим роком привітаєм!" за участю казкових героїв, Діда Мороза, Снігуроньки, підготовлене працівниками районного Будинку культури. Присутніх привітала міський голова Тетяна Савченко. В програмі свята були конкурси, ігри, танці та хороводи. Дітвора традиційно розповідала Дідові новорічні віршики. Кожна дитина, яка завітала на свято, отримала подарунок. Ялинку цього року привезли із села Вельбівки Гадяцького району, де вона росла у приватному дворі. Висота дерева сягає 18 метрів. Вартість лісової красуні – 500 грн. Крім того були перероблено та збільшено кількість гірлянд. Закуплено 20 великих ялинкових прикрас-кульок. Та, мабуть, найважливішою прикрасою став манекен Діда Мороза, якого привезли з Полтави, і коштує він 1300 грн. Протягом новорічного тижня кожен, хто побував біля ялинки, неодмінно фотографувався з казковим Дідусем. З відгуків гадячан та гостей міста можемо зробити висновок, що такої ялинки ще не було: і красива, і саме відкриття дійсно підготовлене цікаво. Не хотілося закінчувати розповідь неприємністю, але ж... Дуже шкода, що наші люди, а я їх називаю „добрі господарі", не можуть без того, щоб не зробити щось погане і неприємне. Тож вони взяли і понівечили манекен Діда Мороза. Отже, у нас як завжди. Одні стараються і намагаються зробити іншим добро, а хтось це добро безжально трощить. Коментувати немає чого.

Наталія БОНДАР На ковзанку потрібно приходити зі своїми ковзанами ( "Газета по-українськи", 15 січня 2009 року) У суботу в місті Гадяч на території місцевої гімназії відкрили ковзанку. Такої розваги в райцентрі не було останні 11 років. Дотепер дорослі й діти каталися на ковзанах на льоду річки Псел біля мосту і на ставку села Ковалевщина поблизу міста. Ковзанку залили на футбольному полі гімназії. — Каток заливали всім миром чотири дні. Найкраще працювати було з початку місяця, коли стояли морози, — розповідає директор навчального закладу Олександр Зозуля. Він зініціював відкриття ковзанки. — Шар льоду зробили завтовшки 15 сантиметрів. Заливали до трьох ночі, поки сильний натиск води. Виконали розмітку для гри в хокей червоним кольором. До діла залучалися вчителі та ентузіасти зимових видів спорту. 5-річний Аркадій Товстий прийшов на відкриття ковзанки в Гадячі. Його батько Олександр — підприємець, допомагав зробити в місті ковзанку, любить грати в хокей (фото: Наталія БОНДАР) Місцеві підприємці оплатили рахунок за використану воду. Розташований біля катка завод ”Горизонт” облаштував освітлення льодового поля. Воно працює щодня із 17.00 до 21.00. Кататися ж можна цілодобово. За те грошей не беруть. Прокату ковзанів немає — потрібно приходити зі своїми. На ковзанці влаштовуватимуть турніри з хокею. Гроші на подарунки переможцям пообіцяла виділити мер Гадяча Тетяна Савченко, 55 років.

Наталія БОНДАР Родина Гейків оздоровлюється в піраміді ( "Газета по-українськи", 15 січня 2009 року) 66-річна Світлана та Василь Гейко, 70 років, з Гадяча Полтавської області стверджують, що перебування в саморобній піраміді з простирадл допомагає покращити імунітет. Вони виготовили її з металевих трубок, встановили в кімнаті. Василь Гейко з Гадяча Полтавської області щодня по 15 хвилин проводить у саморобній піраміді. Змайстрував її з металевого каркаса і простирадл. Конструкція допомагає нормалізувати тиск і покращити імунітет (фото: Наталія БОНДАР) — Два роки тому прочитав про силу піраміди в книзі Олександра Кортикова ”Піраміди здоров’я”, — розповідає Василь Гейко. — Відколи заходимо в піраміду, значно краще почуваємося. Нормалізувався тиск, хворіємо менше. Чоловік каже, якщо по центру піраміди повісити лезо бритви — воно загостриться. Продукти всередині не псуються. Пророщене насіння добре сходить. Висота піраміди 146,6 см. В основі фігури — квадрат зі стороною 233 см. Дна немає. Двері з тканини закриваються на блискавку. — Встановлюю піраміду в кімнаті за компасом, — навчає Василь Іванович. — Ребро основи квадрата повинно бути вздовж лінії ”південь–північ”. Господар пропонує спробувати ефект піраміди. Заходжу крізь отвір усередину й сідаю на стільчик. Василь Гейко застібає блискавку. Починаю відчувати в долонях легке поколювання, тепло. Хочеться спати. — У піраміді не можна бути довше ніж п’ятнадцять хвилин, — гукає господар. — Треба потроху, але щодня. Каже, узимку пірамідою користуються нечасто. Її потрібно щоразу розбирати, займає багато місця. Улітку піраміду ставлять на горищі. Заходять до неї постійно. Господар показує шість маленьких пірамід із паперу. Вони слугують для зняття негативної енергії під спальним місцем. На ніч виставляє їх під диваном.

Юрий ПОГОДА «Взять любой ценой». К 300-летию героической обороны Веприка (Сайт "Русские на Украине", 17 января 2009 года) ...Шведская военная машина, дотоле действовавшая безотказно и показавшая свою высокую эффективность в Польше и Саксонии, в конце сентября - начале октября 1708 года начала давать периодические сбои, изрядно пробуксовывать: этим и характеризуется начало так называемого Полтавского периода Великой Северной войны 1700-1721 годов (сентябрь 1708 - июнь 1709 годов). С заметным усилием преодолев знаменитые леса и болота нынешней территории Беларуси, шведский таран уперся в русские заслоны близ Шамово-Старишей-Раевки, силою отжат к югу, в направлении Доброго, и там, получив изрядный пинок от Русской армии, вынуждено направил своё движение в направлении Малороссии. С запада как бы контролировала это перемещение конница Меншикова, пустившаяся в свой беспрецедентный рейд от знаменитой деревни Лесной (сражение под которой получило в веках проименование «Матери Полтавской победы»), и далее по маршруту Чечерск-Гомель- Березна-Сосница-Макошино (из-под последнего и был произведён удар по изменничьему гнезду, Батурину, когда явственно обозначилось предательство Мазепы). С востока «коридор» движения шведов (чтоб не слишком расширялся) обеспечивали главные силы Русской армии под командованием генерал-фельдмаршала Шереметева. Главным было - не допустить поворота скандинавов в сторону Великороссии. Трижды шведы попытались силой «отворить ворота» в Россию: вот здесь, на начальном этапе вторжения, в середине сентября - и их остановили всего в 70 километрах от Смоленска; затем в Северской земле, полтора месяца спустя; и наконец под Харьковом, на исходе зимы уже следующего, 1709 года - и каждый раз они потерпели неудачу за неудачей. Удача, впрочем, уже давно и бесповоротно отвернулась от короля шведов, готов и вандалов (официальный титул короля Карла XII). В последний раз даже не она сама, а лишь везение и стечение обстоятельств спасли его от разгрома под Головчином 3(14) июля 1708 года. Отъевшуюся и опившуюся на грабленых харчах в Польше и Саксонии шведскую армию белорусские партизаны заставили попробовать полизать с шила патоки. В Европе суточный рацион каролинца составлял 850 граммов мяса, столько же хлеба, полкило каши или гороха, к ним 200 граммов масла или сала и 2,5 литра питья - вина и пива. Здесь же, в Беларуси, в принципе непритязательные шведы были рады, если им удавалось получить вдоволь хлеба, пытками вынудив крестьян открыть потаённые ямы для хранения зерна. К ним всё чаще стали наведываться три «доктора», о которых всё громче начала говорить армия, и которые отныне получили постоянное место в её рядах: доктор Чеснок, доктор Водка и доктор Смерть. Король, впрочем, бодрился и уповал на возможность вновь отъесться на плодах жирных малороссийских чернозёмов, наконец-то обратив внимание на призывы вассального по отношению к посаженному ним на польский трон Станиславу Лещинскому, подпёртому от шатания шведскими штыками - какого-то непонятного гетмана каких-то маловразумительных казаков с чудным именем Мазепы. Если он выставит, как обещал Лещинскому, 50 тысяч своего, пусть и низкого качества, войска, да призовёт будто бы всегда готовых в чаянии ясыря, на разбой ордынцев, да присоединит ко всему этому ещё и запорожскую вольницу - это будет действительно реальный шанс разбить армию царя Петра, расчленить Россию на удельные княжества и поставить своих марионеток во главу их. Мазепа отреагировал на сообщение о движение шведской армии в направлении Малороссии, как известно, весьма эмоционально: «чёрт несёт его сюда!»,- вскричал он, ибо совершенно иначе видел течение событий. Всё должно было пройти как бы мимо: он, как в акте приёма-сдачи, со своей стороны должен был передать просторы Малой Руси под шведское управление, а сам со своими несметными богатствами благополучно отбыть подальше от этих обрыдлых и всегда враждебных к нему мест в обещанные ему Витебское и Полоцкое воеводства, отныне получавшие статус наследственных владений - вроде герцогства Курляндского. Так нет же, получи вместо этого в чужом пиру похмелье... Мазепа «подобно вихрю» сорвался навстречу королю шведов, ибо «шапка на нём» тлела давно, а донесения Войнаровского и канцеляриста Болбота о том, что его хотят арестовать (спланированная окружением мятежного гетмана ложь), лишь ускорили естественный ход событий). Бегство Мазепы из Батурина навстречу шведам произошло 24 октября, а его открытый переход на сторону оккупантов - 27-го. Надо полагать, король Карл XII был немало озадачен, вместо стройных рядов многотысячной армии увидев перед собой разношерстную толпу численностью по разным источникам от 500 до 2 000 человек, одетую «сверху» и «снизу» более-менее одинаково (шапки со шлыками и сапоги), но «посредине» - во что в голову взбрело; с «обозом», аж никак не напоминающим армейский. Вот как выглядел его собственный обоз: «пронумерованные, крытые парусиной повозки с надписями по бортам: кухонный, пивной, кассовый, аптечный, почтовый, багажный, палаточный, артиллерийский, мельничный (с жерновами, приводимыми в движение от колёсных осей), кузнечный, фуражный, конюшенный, оружейный и т.п.». Здесь же стояли обычные телеги, причём, как оказалось, нагруженные не порохом, артиллерией, зимним обмундированием (о чём забыл своевременно побеспокоиться фельдмаршал Реншёльд и что совершенно упустил из виду Гилленкрок, квартирмействер), или хотя бы достаточным количеством продовольствия,- а скорее угощением и, в основной массе своей, личным барахлом Мазепы. Достаточно тупое осмысление этой ситуации с учётом вновь открывшихся обстоятельств привело к нелепому недельному стоянию всего в сутках-двух перехода к Батурину. Вот это время и использовал царь Пётр I для того, чтобы упредить противника и захватить базу его снабжения - Батурин, откуда было вывезено по разным данным от 60 до 300 стволов артиллерии, значительные запасы пороха и продовольствия и других материалов для ведения войны, а также архив мятежного гетмана. Подобная планомерная работа, причём провёдённая что называется на виду у мощной шведской армии, очень плохо согласуется с инкриминируемым Меншикову, ни до ни после не замеченным в пристрастии к изуверствах, разбоем - вот почему очень трудно убедить непредвзятых историков в том, что подобное вообще имело место быть. Разрушение опорной базы противника - да, но жестокая и «показательная» расправа - нет. Ибо в том не было вообще никакой нужды. * * * Первым на пути шведской армии вторжения было местечко Мглин. Его попробовал атаковать кавалерийский отряд майора Коскуля. Попытка получить продовольствие и фураж добром оказалась безрезультатной - жители наотрез отказались выполнять распоряжение посланца Карла XII. Осмотрев укрепления местечка, и найдя их «слабыми», шведский вояка всеми наличными силами «немедленно атаковал город, но был отбит». Вопреки утверждению шведского историка Артура Густава Хендрика Стиле, объяснявшего причины мглинского поражения тем, что там-де находилось «значительное количество вооруженных сиверских крестьян», да ещё 300 русских солдат, на самом деле городишко защищали лишь «сотник Мглинский и с ним казаки сто человек того города и мужики из деревень» (свидетельство очевидца, адъютанта Петра I, лейтенанта гвардии Фёдора Бартенева). Конечно, до конца устоять лучшей армии Европы городок не смог, и «шведы /его/ огнем пожгли и совсем разорили, которое место от Стародуба за двенадцать миль обретается». Вторым по счёту населенным пунктом Малороссии, вставшим на пути шведского нашествия, был древний полковой город Малороссии Стародуб. По нему тоже прошёлся каток шведского грабительства: «...в полку Стародубовском много деревень волохи (то есть польские добровольцы на шведской службе) огнем и мечем разорили». Упомянутый Фёдор Бартенев доносил Меншикову обстановку тех дней: «...а черкасы (т.е малороссы) собираютца по городкам и в леса, вывозят жены и дети, и хлеб по ямам хоронят, а я им сказал: что идут наши полки и они оному зело рады и ожидают». До измены Мазепы от этих событий оставался ещё целый месяц. Народ, «приведённый в смятение шведскими зверствами» из «Прилук, Лубен, Лохвиц» и других городов начал направлять свое надёже - православному Государю челобитные с изъявлением верности и стойкости. «А особливо еретиков шведов и поляков за веру православную за святые церкви и монастыри противоборствовать повиниссимо,- писали в своём обращении жители Новгород-Северского. - А вору и изменнику бывшему гетману Мазепе отнюдь не пристанем и ни в чем его слушать не будем и на том всем святый крест целуем». «Жители Прилук и всей сотни прилукской наше нижайше отдавши поклонение, чрез сию нашу недостойную челобитную верность и неотменную зичливость осведчаем, иже яко мы прежде в сердцу нашом жаднои и наименшои никогда не помышляли против пресветлого престола монаршого змены и противниками бытии, так и теперь и в потомнии часы маем верне и ни в чом не противне со всяким усердием служить и в повеление в. в-ства должнисмо творити. Тилько зась найпокорней ваше царское пресветлое в-во просим: не отрини нас убогих от своей царской благодати и не предай нас в вечную работу и пленение на нас и на веру нашу православную наступаючим и паки о том смиренно просим». Отовсюду (и отнюдь не только из тех мест, где стояли русские гарнизоны), поступали сообщения о принесении новой присяги русскому царю - часто вопреки уговорам и угрозам со стороны эмиссаров Мазепы и Карла XII. Такую присягу принесли, в частности, жители Котельвы, за что получили впоследствии жалованную грамоту, а жители Лубён так доносили о том: «Мы граждане Лубенце, яко духовного тако и мирского чину не токмо нас наказной старшины и всех жителей наших обретаючихся за премощную милость челом бьем, обовязуючися в единомыслии яко и преже, верными к вашему царскому присветлому в-ству поддаными бути». Большинство из упомянутых обращений пришло к царю Петру ранее памятной даты 6 ноября, когда в Глухове состоялись выборы нового гетмана, исторжение из лона Церкви и лишения орденского кавалерства прежнего. Таким образом, Пётр I действовал не по своему произволу (на что, как самодержец, имел несомненное право), а, по-современному выражаясь, на основе результатов своеобразного всенародного референдума, уже решившего мiром судьбу Мазепы. Царь писал 7 ноября так: «Объявляем вам, что после переметчика вора Мазепы вчерашнего дня учинили здешній народ елекцію новаго гетмана, где все, как одними устами, выбрали Скоропадскаго, полковника стародубскаго; и тако проклятый Мазепа, кроме себе, худа никому не причинил, ибо народом и имени его слышать не хотят, и сим изрядным делом вас поздравляю». В Глухов на избрание нового гетмана приехал митрополит киевский с двумя другими архиереями, черниговским и переяславским. «Словарь географический Российского государства...» Афанасия Щекатова, изданный в Москве в 1805 году «в Университетской Типографии у Любия, Гария и Попова», пишет по этому поводу следующее: «...1708 года, Ноября 9 дня Мазепа, с сообщниками его, предан в Глухове церковным собором вечному проклятию...». Учитывая скудость данной информации, дополним это же сообщение сведениями из другого источника - «Журнала Петра Великого»: «Того ж дня и персону оного изменника Мазепы вынесли, и, сняв кавалерию (которая на ту персону была надета с бантом), оную персону бросили в палаческие руки, которую палач взял и прицепя за веревку, тащил по улице и по площади даже до виселицы, и потом повесил» (указанный источник, ч. 1, стр. 180). «Словарь географический Российского государства...» Афанасия Щекатова не останавливается детально на «глуховских делах», в нём сразу же повествуется о дальнейшем ходе событий: «...Когда же король Шведский, Карл XII, был от Мазепы впущен с войсками Шведскими в Малую Россию и разположился с оными и Мазепою в Ромне на зимние квартиры, что было перед праздником Рождества Христова, а по празднике, 1709 года, перешел оттуда и расположился в Гадяцком полку: то Малороссияне, соблюдая присяжную верность Государю своему и охраняя общее благоденствие, неоднократно тайно и явно чинили нападение на Шведов, умерщвляли многия тысячи, а чиновных схватывая, отправляли к Государю живых...». Народ сплотился в сопротивлении шведскому нашествию: неожиданными союзниками русских войск и малороссийских казаков, которые дружно встали на защиту родного края от иноземных завоевателей и их приспешника - предателя Мазепы, оказались даже находившиеся в известной оппозиции к русскому царю староверы, коих проживало на тот момент в стародубских лесах около трёх тысяч. «Слобожане сии сами собой собравшись, первый опыт верности ко отечеству показали,- писал об этом феномене известный историк протоиерей Журавлёв. - Безоружные мужики в некоторых местах неприятеля атаковали, несколько сотен побили, и живых захватя в Стародуб к самому Государю, тогда бывшему тамо, пленниками привели. Не было ничего для Государя приятнее, как видеть, что неприятель в малом числе российских крестьян победителей себе нашел». Жители этих мест начали активно отлавливать вражескую «агентуру»: так, в конце октября 1708 года сотник села Воронеж, лежащего близ Глухова, Роман Лазаревич арестовал прибывшего туда мазепинского сердюка по фамилии Тимофеев; подобная же участь постигла невдалеке от тех мест и мазепинского канцеляриста Дубягу. Жители Погара повязали мазепинского посланца к ним, запорожского атамана Полугера. Войт села Обманичей с односельчанами схватил батуринского коменданта Чечеля и передал его с рук на руки казакам Яценкам из Конотопской сотни Нежинского полка, которые и доставили мазепинского прихвостня русскому командованию (и с каждым днем подобных примеров становилось известно всё больше и больше; разгоралась поистине всенародная война против шведских поработителей). Всё это и дало Петру I полное право сказать в своём манифесте к малороссийскому народу, данном 6 ноября, в день избрания нового гетмана И.И. Скоропадского: «...Також, усмотря он, король Шведской, непрестанно здесь свой ущерб в войсках своих, и когда Стародуб, Почеп, и Погарь, и Новгород-Северской, по введению во оные гарнизонов, не дерзал добывать, принужден в целости и не зацепляя оставить, потеряв при Стародубе и в прочих местех в Украйне несколько тысящ человек, которых как Великороссийские наши войска, так и верные наши подданные, Малороссийского народу жители, побили и в полон побрали». * * * В те же дни (6-15 ноября), когда Петр I пребывал в Глухове, Карл XII со своими войсками был: 6-го - в Лукнове, 11-го - в Атюше. И в тот же день он достиг Городища, расположенного несколько южнее Батурина, ему уже бесполезного. На виду этого пепелища незадачливый завоеватель провёл 4 дня. А 16-го ноября шведский король и его союзник (или пленник? - имеется в виду Мазепа) выступили по направлению к деревне Дмитриевке, куда они дошли в тот же день, и далее устремились к Ромнам, кои были захвачены шведами и мазепинцами 18 ноября. В это самое время произошло несколько приметных событий, по крайней мере о двух из которых непременно следует упомянуть. Хронологически первым из них является гибель адъютанта короля Карла XII генерала Линрота - первого из генералов, сложивших головы в «малороссийской авантюре». Он был послан королём с распоряжениями к руководителям двух колонн, Крузу и Крейцу, двигавшимся на деревню Талалаевку и далее к Ромнам. Одну из них порученец благополучно достиг, но по дороге к другой (а расстояние между ними составляло всего лишь одну милю - около 10 километров) напоролся на партизанский отряд и был убит. Три его спутника погибли сразу, а четвертого нашли на следующий день, совершенно случайно, застав при последнем издыхании. От него-то шведы и узнали о дерзком нападении казаков. «У Карла XII было шесть генерал-адъютантов, когда он начинал поход на Россию,- пишет историк, академик Е.В. Тарле. - Из них один - Канифер - был взят в плен казаками тоже при внезапном налете, а пятеро остальных были убиты: Линрот погиб последним из этой группы довереннейших лиц военной свиты короля». Вторым примечательным событием был подход шведского отряда, состоявшего из трёх конных и одного пехотного полков под командованием полковников Дукера и Таубе к городку Смелое, лежавшему в 30 километрах от Ромен на пути следования шведской армии. А.Д. Меншиков, узнав о движении шведов к Смелому, пошёл им наперерез и схватился с ними вблизи этого городка. Бой Меншиковым был выигран: с помощью мещан и казаков врага разбили, заставили отступить, гнав его «с полмили». При этом пленили 400 шведов и «обоз весь в предместье взяли». Полагая, что шведы не так быстро придут в себя после поражения, Меншиков отбыл в Хоружевку (место постоянной дислокации его полков; село, которое было спасено исключительно благодаря защите русских драгун), и уже оттуда направил в Смелое отряд Рене. Шведы оказались изворотливее. Тотчас по отъезду русских войск они снова подступили к Смелому. Жители их опять не впустили, вступив в переговоры - дескать, им необходимо подготовиться к приему столь важных гостей, да при этом хорошо бы получить указания от Мазепы, как именно это сделать... Переговорщики принесли с собой мёда и вина, что настроило шведов на миролюбивый лад. А ночью с противоположной стороны в город беспрепятственно вошёл двухтысячный отряд русских войск под командованием генерала Рене, соединившись с которым местные жители и казаки дали шведам на рассвете знатный бой. Противник понёс большие утраты в людях и войсковом снаряжении. Однако к Смелому приближалась уже основная армия Карла XII. Отнюдь не обольщаясь по поводу своей дальнейшей судьбы, жители Смелого ушли из города вместе с русскими войсками. Шведы же, заняв город и простояв в нём один день, сожгли его дотла. Причём сделано это было именно по настоянию Мазепы. «...А местечко Смелое,- писал Андрей Воронов, командир отряда, также посланного сюда А.Д. Меншиковым,- выпалено всё, дворы и гумна, а я став в замке (видимо, каменной, укреплённой на пример цитадели части городка), а в замке халуп с пять осталось, а в слободах никакой халупы и гумен нет, а фуражу никакого нет». Вроде бы «глаз за глаз» (месть за Батурин), но на самом деле разница огромна. Если взятие и уничтожение первого было продиктовано крайней военной необходимостью, то сожжение второго ничем, кроме как варварством и бессильной злобой не объяснишь. * * * Ромны были под шведской оккупацией с 18 ноября по 18 декабря 1708 года; ровно месяц. Здесь расположился сам король Карл XII, с ним стал в этом городе и Мазепа. Дабы очистить от них Ромен, была предпринята обманная операция: русские войска начали демонстративно сосредотачиваться у Гадяча - будто бы с целью захватить его. Карл XII клюнул на эту уловку и 16 декабря, в лютейшую стужу, бросился за 60 километров на выручку этой потенциально ценной базы, основательно поморозив при этом свою армию: у драгун штаны примерзали к сёдлам, раненые на телегах замерзали насмерть и коченеющие лошади везли к этому самому таинственному Гадячу, само название которого вызывало у шведов подсознательный ужас, безчуственные трупы. «Это было печальное зрелище», - тоскливо признавался в своих записях ещё один историк шведского короля, Нордберг, автор «Истории Карла XII». «В эту ночь скончалось от холода от 3 до 4 тысяч человек»,- свидетельствует другой источник - книга историка, академика Е.В. Тарле, «Северная война и шведское нашествие на Россию». По Нордбергу, и по другому шведскому бытописателю - Фрикселю, город Гадяч представлял собой после прихода шведов ужасающее зрелище. Во всех домах, по их словам, были больные с отмороженными частями тел, почти каждый из них превратился в лазарет, где хирурги были заняты отпиливанием замерзших частей тела или их оперированием. Отовсюду был слышен вой несчастных; там и сям лежали отрезанные части тел; везде слонялись люди без рук, пальцев, ушей, которым не нашлось места под кровом, а некоторые из них только ползали в немом отчаянии или припадке сумасшествия. Они мерзли, поскольку одежда из наворованного в Саксонии дорогого, но уже порядком истрепанного сукна плохо грела. «Блестяще» завоёванный Гадяч представлял собой действительно печальное зрелище! А 18 декабря в Ромны спокойно вошли русские войска (одетые в тёплые полушубки), перед самым приходом которых из города чудом ускользнул бывший гетман Мазепа, едва не угодивший им в плен. И комендантом Ромен был назначен не кто иной, как лишь намедни, за взятие Быхова пожалованный полковником, знаменитый Пётр Петрович Ласси, у которого, впрочем, в основном всё ещё будет впереди - и возможность отличиться в Полтавской битве; и взять обратно в 1736 году Азов, который Пётр I будет принуждён отдать туркам в 1711 году после неудачного Прутского похода, и здорово побить шведов во время уже следующей русско-шведской войны, 1741-1743 годов (под Вильманстрандом), овладеть Фридрихсгамом и Борго, а в августе 1742 года окружить и принудить к капитуляции 17-тысячный шведский корпус... Всё это, как и фельдмаршальское звание (получил в памятном для него и России 1736 году), графский титул (возведён в это достоинство в 1740-м) - всё это ещё «будет». Потом! А ближайшей наградой стало за то, что «оные Ромны укрепил боями и палисадами и в прочем во всем управил по инструкции, данной от Его Императорского Величества, за которую службу пожалован в Гренадерский полк». С назначением полковника Ласси «комендантом с полками и казаками в оные Ромны» горлышко «бутылки», в которую втянулась шведская армия, было отныне плотно закупорено. * * * Шведы (по нынешней украинской историко-политической терминологии - «союзники») явились во время кампании 1708-1709 годов в Малороссии в полной мере предтечами гитлеровско-бендеровских карателей времён второй мировой войны, действовавших на этих же землях. Причём местные жители («дети войны») до сего дня вспоминают, что «под немцем» жилось гораздо вольнее, чем «под бендеровцами». Вероятно, та же «пропорция» соблюдалась и в то далёкое время. Среди самых жестоких карателей-каролинцев стоит назвать ближнего к Карлу XII (из-за своей безотказности в выполнении кровавых поручений) подполковника Томаса Функе. А первой по времени была кровавая расправа, учинённая ним 9 декабря 1708 года над жителями местечка Терны (ныне Сумской области). Кстати говоря, это отнюдь не авторская вольность: как бы вдогонку этому живодёру Карл XII послал 16 декабря свой универсал, в котором говорилось, что за непослушание шведам и Мазепе приказано не только жителей, но «и их детей (sic! - обратите внимание!) и пожитки огнем и мечом, как наисторожей карати...» (G. Adlerfeld. Histori militaire Charles XII, - Адлерфельд Г. «Военная история Карла XII», т. IV, стр. 395). Адлерфельд, к слову говоря, живописует этот эпизод много прагматичне, деловитее, и что самое примечательное, с полным одобрением: «10 декабря (шведский календарь отличался от русского «забеганием» на день вперёд) полковник Функ с 500 кавалеристами был командирован, чтобы наказать и образумить крестьян, которые соединялись в отряды в разных местах. Функ перебил больше тысячи людей в маленьком городке Терее (Терейской слободе) и сжег этот городок, сжег также Дрыгалов (Недригайлов). Он испепелил также несколько враждебных казачьих деревень и велел перебить всех, кто повстречался, чтобы внушить ужас другим». Вот как это было. Терны, этот по обыкновению укреплённый населённый пункт, пытался взять шведский отряд численностью в 500 человек. Жители оказали сопротивление, а затем, отступив, засели в замке и более двух часов отстреливались. В перестрелке и последовавшем за нею штурмом погибло 20 шведов. В отместку Функе и его вояки устроили резню, во время которой погибло свыше тысячи жителей местечка Терны и прилегающей к нему местности; город был сожжён дотла. К Чернухам Функе со своим отрядом добрался всего лишь двумя днями позже, 11 декабря. «Крепость», вероятно, представляла собой достаточно надёжную по виду твердыню, поскольку в ней укрылось очень много народа из окрестностей. Основным рубежом обороны стал церковный двор, «обведенный земляными валом». Дважды, благодаря героическому отпору жителей Чернух, натиск шведов был отбит. Даже женщины стояли на валах и сражались с нападавшими. Но третьего штурма защитники крепости не выдержали. Ворвавшись внутрь кольца обороны, шведы устроили жесточайшую резню: «стали рубить всех, кто им попадался под руку». 1600 человек, преимущественно обывателей, было изрублено на смерть. «Относительно тех, кто закрылись в церкви (а в ней было полно людей, которые категорически отказались открыть двери),- Функе приказал поджечь церковь, и все, кто там был, сгорели»,- пишет Поссе - сослуживец Функе, на дневник которого ссылается в свою очередь Адлерфельд. * * * Некой загадкой является то обстоятельство, что город Гадяч - очень и очень древнее укреплённое поселение (о заселенности его свидетельствуют найденные артефакты, датируемые ещё V-III столетиями до н.э., и позднейшие - IX-X вв. н.э.); и единственное на Полтавщине место, имеющее право называться «гетманской столицей» (с 1663 года и на протяжении пяти последующих лет Гадяч был резиденцией малороссийского гетмана и русского боярина Ивана Мартыновича Брюховецкого), а как следствие - единственным достойно укрепленным населённым пунктом в этих местах; - был взят шведами практически безо всякого сопротивления. А ведь он успешно выдержал трехнедельную осаду в 1658 году мощнейшей, не менее чем 50-тысячной армии достаточно немногочисленных сторонников И. Выговского и пришедших с ними татар. Превентивная мера, как то: смещение с должности и арест в начале ноября мазепинского ставленника и родственника полковника Степана Трощинского, плодов не дала. Должной обороны города организовать так и не удалось. Шведам удалось захватить Гадяч 19 ноября 1708 года, практически одновременно с Ромнами, и удерживать его вплоть до 13 марта 1709 года - почти четыре месяца. Здесь они разместили войско, госпитали и склады с военным снаряжением. Причём шведы и мазепинцы отнюдь не были изнурены штурмом и осадой Гадяча, так как в тот же день 19 ноября бывший гетман с отрядом шведов и своих сердюков сунулся было к Веприку (а для этого требовалось, как-никак, переправиться через речку Псёл и преодолеть 12, если по прямой, а то и все 16 километров дороги), но получил должный отпор и на тот раз бесславно отступил. Шведам и их «союзникам» не очень-то, видимо, сладко пришлось во время пребывания в Гадяче: столоваться им довелось, грабя местных жителей что называется подчистую, ибо, как отмечалось в одном донесении, «...кормят их всех жители гадяцкие хлебом и другим харчем своим, который у них есть. А ис посторонних сел и деревень мужики ничего к ним не подвозят». Конечно, долго прокормить такую голодную прорву народа «местным» было невозможно, поэтому недостаток восполнялся реквизициями в окрестностях. Вот что, к примеру, предписывал 4 декабря полковник расквартированного в Липовой Долине (село в 28 километрах от Гадяча, ныне Сумской области), местному атаману и войту: «Понеже есть воля наяснейшего короля шведскаго и ясновельможного пана гетмана Мазепы, корм иметь войску из тех мест, где они прибывают того для повелевает селу Липову, чтоб каждый двор дал муки, или жита осьмачку (т.е. 110 килограммов), солоду осьмачку (столько же) или вместо того пива четыре бочонка (пивная бочка вмещала 10 ведер по 12,3 литра) и к каждой осьмачке по 4 фунта ( 1 килограмм 638 граммов) хмелю: по осьмачке гороху, или круп, какия есть; одного вола, или вместо его десять овец, четыре камня (то есть четыре пуда - 65, 5 килограмма) масла (сливочного), полкамня соли, четыре папуши (связки) табаку, два гарнца (6, 54 литра, - чуть больше, чем полведра) горелки, три воза сена, две осьмачки овса, три воза соломы, четыре воза дров...». И в случае «что если всего сего выполнено не будет, то поступлено будет со всем населением, как с неприятелями, огнем и мечем»,- написано в документе. ПРЫЩ НА РОВНОМ МЕСТЕ Веприк, как поселение, впервые упоминается упоминается в летописях в первой четверти XVII столетия. В средине того же века местечко становится центром сотни Гадяцкого полка. Месторасположение его - на незначительном природном возвышении в междуречьи Псла и речки Веприк. Н.Л. Юнаков в своем труде «Северная война. Кампания 1708-1709 гг. Военные действия на левом берегу Днепра» пишет, что «Казацкий город Веприк был сделан образом редута четырёхугольной формы немалой величины, что... с трудностью было обнять;... вал был без бастионов, не имея жадной (ни одной) дефенсии (то есть способности к эффективной обороне), так же /и/ ров мелкий». Тем не менее, готовясь к нападению шведов, защитники крепости здорово усилили её защитные сооружения. Была построена двойная ограда, а междурядия заполнены землёй. Периметр защитной ограды достигал примерно 3 тысяч метров. Земляные валы были подняты в высоту на 6-8 метров, а частокол - ещё на 1, 5 метра. Была усилена укреплённость единственных проездных ворот на южном отрезке ограждения. В противоположной от них стороне крепости существовал подземный выход, впоследствии действительно пригодившийся. Первая безуспешная попытка взять Веприк, что называется, с налёта, была предпринята, как уже говорилось, Мазепой с его сердюками и малым отрядом шведов 19 ноября 1708 года, в день захвата Гадяча. Подобную, и столь же безрезультатную экспедицию проделал через месяц и два дня после этого, 22 декабря, и сам король Карл XII. Крепость, в которой закрылись 1100 русских солдат и несколько сотен харьковских и местных казаков (сколько их было всего, сказать трудно; но по переписи - полувековой, правда, давности - 1654 года, - в Веприке насчитывалось 1 508 жителей, из них 700 были казаками), упрямо не желала сдаваться. Надо полагать, что одной из причин того, почему вепричане так упорствовали в своём нежелании открыть ворота Мазепе и Карлу XII, была ещё и генетическая, бывшая в крови, ненависть к предателям и приводимым ними «союзникам»: в 1658 году это году местечко безжалостно разрушили и сожгли приведенные И. Выговским татары. И, объективно, жители Веприка были правы: как показало время, солдаты «просвещённого» европейского завоевателя в принципе ни в чём не отличалися от диких и необузданных ордынцев крымского хана: Веприк после сдачи (не захвата!) его шведами был снова сожжён дотла, а люди его уведены в гибельный полон. Впрочем, до 19 декабря, момента окончательной потери шведами Ромнов, Карла XII как бы и не особо волновало наличие этого очага сопротивления. Пётр I, напротив, вполне сознавал значение этой крепости, и в один из дней (между 30 ноября и 3 декабря) побывал здесь, осмотрел крепостные сооружения и сделал смотр войскам (некоторые источники указывают на то, что Пётр I приезжал в Веприк неоднократно). Важность этого объекта «задним числом» осознал и сами шведы: уже упоминавшийся нами Артур Стиле особую настойчивость, проявленную королём во взятии Веприка в канун нового, 1709 года, объясняет именно тем, что Карл XII на тот момент ещё не распрощался со своими планами вторжения в Центральную Россию, и путь туда, по его мнению, пролегал через Курск. Эту дорогу «запирали» очень хорошо укреплённые Лебедин и Белгород, но наипервейшим препятствием на этом пути был именно строптивый Веприк. Этакая заноза, прыщ на ровном месте. * * * ...С трудом придя в себя после марша, совершённого в ледяную стужу из Ромен в Гадяч, король Карл XII 22 декабря предпринял новое движение к Веприку. Круживший вокруг него русский кавалерийский отряд генерала Ренне, базировавшийся на эту крепость, отошёл в направлении местечка Каменное (ныне Сумской области) на реке Псёл и занял здесь оборону с целью не допустить дальнейшего передвижения противника к Лебедину. Шведы попытались обойти русские позиции слева, но меткий артиллерийский огонь принудил их отказаться от своего намерения. Затем в дело вступил «генерал Зима», который, как видно, уже тогда состоял в штатах Русской армии: вновь ударили жестокие морозы, заставившие шведов убраться с открытой местности восвояси. Штурм Веприка Жуткие морозы стояли шесть дней кряду - с 22-го по 28-е декабря. Чуть они перелеглись, как Карл XII с основными силами ушёл к Зенькову (под стенами которого он появился уже на следующий день, 29-го декабря); крепость же Веприк, оставшуюся в его тылу, он приказал блокировать ещё до этих холодов, 22 декабря, выставив против неё один пехотный, три кавалерийских полка и особый заслон со стороны Лебедина; вверив все эти силы распорядительности графа К.О Шперлинга. Проходя мимо твердыни, 28 декабря, шведский король придал Шперлингу ещё один полк и ещё три полковые пушки. Причиной королевской щедрости стало то, что накануне, в ночь с 27 на 28 декабря, русский казацкий отряд, подойдя к Веприку, безнаказанно проехал между шведскими патрулями и взял в плен четырёх караульных шведов. А «стычки в районе городка продолжались ежедневно, вплоть до 4/5 января». Гарнизон Веприка на момент осады состоял, как мы уже говорили, из 1 100 русских солдат: двух батальонов Переяславского пехотного полка под командованием полковника Фермора, одного батальона Ивангородского пехотного полка подполковника Юрлова, сотни драгун и четырехсот казаков Харьковского полка; гарнизон поддерживали местные жители - казаки, мещане и крестьяне из окрестных сёл. Начальником гарнизона был назначен старший командующий офицер - Вилли Юрьевич Фермор, по национальности шотландец. Подчинённый графа Шперлинга генерал-майор Штакельберг направил коменданту письмо, в котором потребовал сдать город, но получил твёрдый отказ. * * * Крепость Веприк была, по совести говоря, «никакая», в этом Н.Л. Юнаков был абсолютно прав. Но «генерал Зима», похоже, служил в ту пору в Русской армии не только сильным полевым командиром, но и отменным фортификатором: жители и гарнизон местечка нарастили валы хворостом, засыпали эту «арматуру» землёй, полили водой, а уж стужа довершила сделанное: толстая корка льда столь надёжно защитила валы, что шведские ядра отскакивали от них, как мячики, поражая рикошетом своих же солдат. Под Зеньковом у Карла XII опять-таки не заладилось. Он сам рванулся туда, получив известие, что жители этого города тоже отказались впустить полки, назначенные ним для занятия здесь зимних квартир. Прибытие «самого короля», впрочем, ничего не изменило: по свидетельству барона фон-Зильтмана, прусского военного атташе, жители Зенькова по-прежнему стояли на валах и палисадах с заряженными ружьями и развёрнутыми флагами и отвергали все требования сдаться. По приказу короля предместья Зенькова были преданы огню, однако крепость по-прежнему стояла непобеждённой, и Карлу XII, бедняжке, пришлось провести морозную ночь с 29 на 30 декабря на бивуаке. Утром 30 декабря к осаждённым отправился племянник главного предателя малороссийского народа Андрей Войнаровский. Уж чем он только не стращал жителей Зенькова, уговаривая сдаться - однако все усилия ренегата оказались напрасными, он тоже получил твёрдый отказ. Сила преобладала у шведов: бросившись на город с двух сторон, а именно от ворот (вероятно, Гадяцких или Лебединских), и со стороны вала (надо полагать, с напольной стороны), они одолели, в конце концов, защитников крепости. Заплатив за это немалой кровью, поскольку вооружённое сопротивление захватчикам продолжалось вплоть до трёх часов пополудни. «Вследствие кровопролитных боев врагу удалось захватить г.Зеньков. Он был сожжен, а над его жителями интервенты и мазепинцы учинили жестокую расправу»,- сообщают источники. Впрочем, как не привлекательна эта версия героической обороны Зенькова, есть и другая, несколько отличная трактовка тех событий. До определенного момента описания «стояния шведов под Зеньковом» не имеют разночтений. «Большое количество крестьян объявили, что не впустят шведов,- пишет, в частности, Адлерфельд. - Пришлось направить туда несколько полков (!), начали сжигать первые дома, тем самым уничтожая желанный свой приют, на который рассчитывали (шведы ушли к Зенькову из Гадяча в силу того, что в Гадяче им всем места просто не хватало). Вечером 30 декабря (т.е. 29 по русскому календарю) прибыл король. Он нашёл ворота запертыми, а жителей местечка и большое количество крестьян на укреплении». Они казались «очень взволнованными». Поскольку местные жители продолжали упорствовать в открытии ворот перед захватчиками, 31/30 декабря Карл XII «начал вести в крестьянами и обывателями, стоявшими за рвом, дипломатические переговоры, и шведская армия заняла Зеньков». Так печально закончился для жителей Зенькова этот трудный (високосный!) 1708 год год - один из самых худших в его истории. * * * Пересидев морозы и встретив новый, гибельный для его армии 1709 год в полусожжённом Зенькове, Карл XII опять вернулся к Веприку. К его приезду здесь уже были устроены четыре артиллерийские батареи по пять орудий в каждой (а король привёз с собой и ещё пушек, захваченных им в Зенькове); заготовлены штурмовые лестницы, топоры, крюки, верёвки и всё прочее, необходимое для штурма. Последовало новое, на сей раз «королевское» предложение сдаться, и получен новый отказ сложить оружие перед захватчиком и его прихвостнем. Делать нечего - Веприк оставалось только брать силой. То есть штурмовать. И первый такой штурм был предпринят в 7 часов утра 6 января 1709 года, в четверг. По сигналу ракеты город был стремительно атакован сразу с трёх сторон, так как штурмующие были построены в три колонны по 600 человек в каждой. Начали «дело» драгуны полковника Альбедила совместно с пехотинцами Скараборгского и Кальмарского полков, направив острие своей атаки на городские ворота. Они подались было, но с валов крепости уже открыли интенсивный ружейный огонь; учитывая то обстоятельство, что ворота находились чуть ли не в средине крепости, а к ним шёл достаточно узкий проход, можно легко представить себе весь тот ужас, который испытали шведы, когда на них обрушились пули, навоз и камни, и полилась лавина самодельного «напалма» - крутого варева из каши, достаточно долго не застывавшего на морозе и причинявшего серьёзные ожоги, а также сипящей смолы. Полковник Альбедил отступил, оставив под стенами Веприка, в этом своеобразном «гузыре»-ловушке значительное количество своих солдат и, пожалуй, первую именитую жертву - капитана графа Эдуарда Гилленшторма. Наступление со стороны вала вела колонна полковника Фритцки, состоящая из частей Уппландского, Далекарлийского и Эстгётландского пехотных полков, вооружённая лестницами для штурма. Они не понадобились, ибо огонь защитников здесь был столь интенсивным, что лишь два солдата добежали до вала. Полковник Фритцки, подполковник Адольф Мернер, а затем, при попытке возобновить атаку - и сам первый главнокомандующий силами осады крепости и ведущий фланговой колонны полковник граф Шперлинг, принявший на себя командование подразделением Фритцки после гибели его непосредственного командира - все они полегли под меткими пулями, выпущенными осаждёнными. Всего лишь спустя минуты после гибели полковника К.О Шперлинга от меткой пули рухнул замертво его брат, граф Я. Шперлинг. А завершила первый штурм ещё одна именитая жертва - погиб подполковник Лилиенгрин, возглавлявший вторую роту Скараборгского полка. Однако штурмовые лестницы всё же были, невзирая на потери, шведами подтянуты и приставлены к стенам. Какому-то количеству шведских солдат и офицеров даже удалось по ним подняться, и более того - достичь вершины вала. Но и на них обрушился шквал камней, кипятка и разваренной обжигающей каши, деревянных колод (поленьев); не погибшие от этих простейших орудий «счастливчики» были изрублены саблями и тоже сброшены вниз. Довершила дело... шведская артиллерия: ядра, как уже говорилось, отскакивая от вала, обрушивались вниз и калечили своих же. По свидетельству А. Ушакова, предводительствовавшего отрядом донских казаков, и полонившего в окрестностях шведа (откуда и сведения), доносил Петру I 17 января, что 6 января 1709 года «под Веприком пропало шведов тысячи две с лишком». А.Д. Меншиков ещё раньше, 8-го января, в свою очередь докладывал царю: «сказывают, что король шведской Веприк третьего дня штурмовал и трижды отбит... и много верховых и нижних офицеров побиты... однако ж в то число взять город не могли, но шведы получа оккурс паки штурмовать вчерашнего дня хотели». * * * Но на самом деле Карл XII воевать уже не хотел. Шутка сказать, под Веприком уже распрощались с жизнью 4 его полковника, 2 подполковника, 3 майора, 7 капитанов, 9 поручиков и прапорщиков, 1385 солдат; раненых, помимо этого, насчитывалось ещё 20-30 офицеров и генерал-майор Штакельберг, около 1000 солдат; контузии получили фельдмаршал Реншёльд и принц Вюртембергский (по данным английского посла в Москве Витворта, приведённых в его донесении правительству от 2 февраля). При этом защитники Веприка потеряли убитыми 3 капитанов, 2 поручиков, 2 прапорщиков и 167 солдат; ещё 150 солдат были ранены. (Шведы называют несколько иные цифры русских потерь - 175 убитыми, в том числе 8 офицеров, и 150 ранеными, что, в общем-то, составляет разницу несущественную; свои же потери (по Адлерфельду) они приводят в количестве 400 человек убитыми и 700 ранеными. Столь «круглые» цифры невольно наводят на мысль об их приблизительности или «согласованности» для донесения в Швецию; но контузию Реншёльда (что повлекло за собой сильнейшие головные боли, от которых фельдмаршал страдал до конца своих дней - Веприк, достойной наследницей и преемницей которого стала непобедимая Полтава, действительно сделался его головной болью, и в прямом, и в переносном смысле этого слова, отныне и навсегда), а также ранение генерала Стакельберга и то ли лёгкое ранение, то ли просто простреленную одежду принца М. Вюртемберского они признают. Вот почему Артур Стилле, шведский историк, справедливо итожит: «Потери во время штурма Веприка можно сравнить с потерями в большой битве. Особенно печальным для шведов было то, что они потеряли при этом цвет своего офицерства». Поэтому королём были безотлагательно предприняты меры дипломатического, так сказать, характера: сначала он отправил к Фермору офицера, который от имени фельдмаршала Реншёльда предложил временно прекратить военные действия, дать позволение убрать трупы убитых и подобрать раненых; а затем высказал и предложение сдаться на «аккорд». Здесь опять начинаются разночтения. В «Журнале, или Подённой записке Петра Великого» недвусмысленно сказано, что защитники Веприка «сдались на дискрецию, когда у них пороха не стало», и это мнение является самым основательным. Тем не менее ряд историков, основываясь на шведских источниках (весьма часто, впрочем, лживых), обвиняют Фермора в предательстве. А. Гилленкрок в своём мемуаре «Совремённое сказание о походе Карла XII в Россию» (1711 г.) пишет, что когда 6 января вечером Фермору предложили сдаться, он будто бы ответил так: «Если бы его величество сделал это предложение с самого начала, он сейчас же и со всем желанием согласился бы быть его пленником». Нордберг, которого ещё меньше можно заподозрить в объективности, в своей «Истории Карла XII», утверждает, что через два часа после получения предложения сдаться (после глубоких раздумий, так сказать), Фермор отправил будто бы к Карлу XII офицера с сообщением, что комендант готов «сдаться на милость победителя» с условием, что будут сохранены обоз гарнизона и его, Фермора, личное имущество. Как только короли принял это предложение, Фермор сразу же открыл шведам ворота. Ему якобы был устроен Карлом XII хороший приём и возвращена шпага. Истину установить до конца трудно. С одной стороны - мало ли кем, кому и по какому сиюминутному капризу возвращались шпаги (а возможно также, что написанное Нордбергом было сознательной провокацией); обоз же гарнизона, как доподлинно известно, шведами был вопреки якобы данному слову разграблен, а сама крепость сожжена (по этому поводу последовал особый и недвусмысленный королевский приказ майору Вильдемайеру - «обратить его /Веприк/ в пепел». С другой стороны, тот же Нордберг учитывает Фермора в числе пленных, достаточно подробно перечисляя их: «комендант, 2 полковника, 2 майора, 30 других офицеров, 1900 солдат, 100 драгун и 400 крестьян; 4 пушки и всё вооружение гарнизона». Нордберг здорово «загибает»: перепроверяя эти данные через данные английского посла Витворта, пользовавшегося русскими сведениями, но имевшего и свои источники для их получения, мы видим, что количество пленных солдат увеличено Нордбергом более чем вдвое (у Витворта их - 896), а двум полковникам (помимо коменданта, названного особо), просто неоткуда было взяться: был один лишь подполковник - Юрлов, но такого чина у Нордберга среди пленных не упомянуто вовсе. В Веприке до сих пор существует предание, что часть гарнизона (в основном казаков) во главе с неким Масюком (позже ставшим писаться «Масюковым») ушла из крепости накануне сдачи её шведам - возможно, через подземный ход. Этот отряд действовал отчаянно и решительно в тылу шведской армии, за что предводитель его пожалован был от царя Петра офицерским чином и дворянством. Получил он также, говорят, и земельное пожалование - село Бобрик. Но, «в годы освобождения крестьян»,- как пишет о том книга В.П. Семенова «Россия. Полное географическое описание нашего Отечества» (стр. 458), Бобрик с его 3 500 жителей принадлежал не Масюкову, а «братьям, князьям Серг. и Ник. Ал. Щербатовым». А вот Веприк, по данным из того же источника действительно в ту же «эпоху освобождения крестьян принадлежал Павлу Сем. Масюкову, владевшему здесь 15 тыс. дес. земли». В короткой исторической справке о Веприке, помещённой здесь, говорится буквально следующее: «К востоку от Гадяча, в 12 верстах по торговому тракту, при речке Веприк лежит людное вол./остное/ местечко Веприк, основанное в 1658 году и до 1782 года принадлежавшее Гадяцкому полку. В 1709 году, во время шведской войны, 1.500 человек русского гарнизона были здесь осажены королем Карлом, желавшим этим отомстить Петру за прогулку под Гадяч, во время которой погибло столько людей от мороза, а также за потерю Ромен. Русские отбили три приступа и сдались только после того, как не стало у них пороха; при этом шведы потеряли убитыми под Веприком 46 офицеров и более тысячи рядовых...». В Бобрике и сейчас сохраняется дворец Масюковых, в котором теперь располагается местная школа. * * * Следует не забывать, что кроме всех выше упомянутых шведских полков в боях за Веприк принимали участия и сердюцкие отряды Мазепы. Быть проводником шведам в окрестностях крепости добровольно вызвался некий мазепинец - казак Гадячского полка, который после занятия шведами Веприка «многих малороссийского народу людей, которые служили Царскому Величеству верно, мучил и их пожитки отдавал шведам». К расправе над пленными Мазепа тоже приложил свою грязную руку: 400 человек крестьян и мещан Веприка (если верить Нортбергу), были отданы бывшему гетману, как его подданные. Он приказал бросить их в Зеньковские подземелья, где большинство из них погибли от холода и голода. Начало. Продолжение - статья «Железной башкой» о закрытую дверь: шведская армия зимой и в начале весны 1709 года

Людмила КУЧЕРЕНКО I рейдери не здолали ( "Сільські вісті", 19 січня 2009 року) Чимало років ВАТ «Гадяцьке бурякогосподарство» є найкращим сільгосппідприємством Гадяцького району та одним із кращих на Полтавщині. Ось як охарактеризував це господарство голова районної ради Анатолій Цимбал: — Урожайність пшениці навіть у несприятливі роки тут рідко опускається нижче 50 центнерів з гектара, а цьогоріч становила майже 64. За елітним насінням зернових у Мартинівку їдуть із сусідніх областей — такий результат багаторічної співпраці товариства з одеським Селекційно-генетичним інститутом та харківським Інститутом рослинництва ім. В. Я. Юр’єва. Минулої осені у господарстві заклали 44 ділянки елітних озимих культур. У рільництві застосовують систему органічного землеробства і практично не використовують хімію. Органіки вистачає, адже утримують 1500 голів ВРХ та 3000 свиней. За 9 місяців від кожної корови надоїли по 5300 кілограмів молока. За оренду паїв виплачено 3,2 процента їхньої номінальної вартості — найбільше у районі. Середня місячна зарплата у господарстві — понад тисячу гривень, а у жнива комбайнери заробляли до 10 тисяч гривень. Всім працівникам раз на рік виплачується додаткова зарплата. Про традиційне для української глибинки безробіття у селах Полтавщини та Сумщини, де ВАТ взяло в оренду земельні паї, і мови немає: господарство готове зараз прийняти на роботу ще 50 осіб і навіть надати житло. Фото Олександра Данильця — КОЛИ мене призначили директором тодішнього радгоспу «Гадяцький», — пригадує Олександр Якович Сухань, — це господарство теж входило в трійку, але... останніх у районних зведеннях. 1996 року, коли радгосп був реформований у відкрите акціонерне товариство, селяни знову довірили господарство Олександру Суханю. І вибір свій змінювати не збираються. Ось уривок з листа, під яким підписи 640 жителів Мартинівської сільської ради: «На території сільради повністю збережена соціальна сфера. З часу створення ВАТ «Гадяцьке бурякогосподарство» збудовано 10 одноквартирних житлових будинків для сімей аграріїв, церкву й дзвіницю, реконструйовано їдальню, відкрито три фірмові магазини. Їдальні школи і дитячого садка товариство забезпечує продуктами харчування за пільговими цінами. За весь час існування товариства не було скорочено жодного робочого місця, навпаки, є нагальна потреба у працівниках. Запроваджено моральні та матеріальні стимули за ефективну працю. Надається значна матеріальна допомога при виході на пенсію, одруженні, похованні, народженні дитини, призові в армію та безпроцентна позичка забудовникам, на весілля, придбання автомобілів. Працівники забезпечені гарячим харчуванням за пільговими цінами (обід у їдальні коштує 15 копійок. — Авт.) Минулого року на святкуванні обжинок було відзначено преміями 33 представників робітничих професій, з них 16 учнів Мартинівської школи, котрі брали участь у жнивах... Постійно поліпшуються умови праці, підвищується її продуктивність, а відповідно й наш добробут...» Одне слово, Мартинівка, без перебільшення, така собі оаза соціалізму у кращому його розумінні в морі жорстокого капіталізму по-українськи. За час існування товариства активи агроформування зросли з 5 до 15 мільйонів гривень. Традиційно щороку господарство, оскільки має власний цегельний завод, зводить одну капітальну будівлю виробничого призначення — комору, гараж тощо. Нині завершують будівництво ще одного ангара для техніки, щоб жодна машина чи трактор узимку не були надворі. Олександр Сухань належить до тих людей, які навчаються до сивини (ветеринарний лікар за фахом, він закінчив також Вищу партійну школу, Інститут політології, Міжнародну кадрову академію США). Активно впроваджує в практику знання з мікро- та макроекономіки. Отож якщо чимало господарств району змушені сушити й зберігати своє збіжжя на всуціль приватних уже хлібоприймальних підприємствах і платити за це великі гроші, то у Мартинівці мають свою потужну сушарку іноземного виробництва. Самі за новими технологіями виробляють комбікорми для худоби. Втім, мабуть, найголовніше, що дає змогу ВАТ мати гарантовані прибутки й упевнено почуватися, — це те, що левову частку вирощеної продукції підприємство використовує для потреб власного тваринництва та переробляє її. Адже мають олійницю, два млини, три пекарні, які забезпечують хлібобулочними виробами 70 процентів сіл району, цех із фасування круп та соняшникового насіння, дільниці з виробництва макаронних виробів та виготовлення напівфабрикатів — пельменів, котлет, які користуються великим попитом у споживачів за високу якість. Успішне сільгосппідприємство у декого викликає не лише заздрість, а й бажання заволодіти ним. Саме така спроба була здійснена торік у липневу ніч. Невідомі в масках виламали двері службових кабінетів, побили й скували наручниками сторожа, перетрусили документи, викрали з каси 14 тисяч гривень. На думку акціонерів, зловмисники шукали оригінали установчих документів і реєстр акціонерів, щоб надалі використати їх для рейдерського захоплення товариства. — Цьому передувала спроба скупити акції товариства, — розповідає Олександр Сухань. — Отож і в районній газеті спритники оголошення давали, і на стовпах у селі їх розвішували. Але селяни вчинили мудро, на обіцянки не піддалися, акцій не продали. Після розбійного нападу 22 серпня була проведена сесія райради з порядком денним: «Про звернення жителів Мартинівської сільради» (я цитувала з нього уривок). У ньому селяни просили депутатів дати належну оцінку подіям, унеможливити рейдерські захоплення власності як соціальне явище. Гадяцька районна рада почула голос селян і звернулася до Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Невдовзі парламентарії ухвалили досить прогресивний Закон «Про акціонерні товариства». Але оскільки злочинців, які скоїли розбійний напад на офіс товариства, так і не було знайдено (схоже, їх ніхто й не хотів шукати. — Авт.), селяни створили своє громадське формування, яке забезпечує охорону господарства. — Лише два сільгосппідприємства з тридцяти, що були в районі за радянських часів, — зауважує голова райради А. Цимбал, — не «лягли» під так званих інвесторів, котрі здебільшого зорієнтовані на отримання надприбутків за рахунок виснаження землі технічними культурами, знищення тваринництва, а зберегли цілісний майновий комплекс та нарощують виробництво (одне з них — господарство у Мартинівці). З приємністю ми дізналися, що працю Олександра Яковича Суханя належно оцінено — його нагороджено орденом «За заслуги» ІІ ступеня.

Наталія БОНДАР Браконьєри полюють на звірів з дерев ( "Газета по-українськи", 5 лютого 2009 року) У Гадяцькому районі браконьєри винайшли новий спосіб відстрілювання звірів. — Вони вилазять на дерево, що біля годівниці, на висоту 5–6 метрів. Звір людини не чує, сміливо підходить до корму. А браконьєр його розстрілює в упор згори, — розповідає директор Гадяцького мисливського-рибальського господарства Анатолій Вербовецький, 51 рік. Щоб видертися нагору, до стовбура дерева прибивають сходинки. — Саме за таким заняттям затримали Володимира Кириченка, — продовжує Вербовецький. — Він був осуджений у 2003 році за відстріл журавля. У 2005-му на його рахунку два кабана. Цього разу при ньому зброї не було. Тільки молоток, цвяхи й недобудовані східці на дерево. Єгерям він пояснив, що хоче сфотографувати звіра. Єгері затримали в лісі поблизу села Вельбівка Гадяцького району водіїв з Гадяча Володимира Кириченка (ліворуч) і Віталія Яремка. Чоловіки з дощок робили на деревах засідки для відстрілу кабанів. Жодного покарання вони не понесли, бо, як зазначили в міліції, з ними не було зброї (фото надане Гадяцьким мисливсько-рибальським господарством) Торік на Гадяччині зафіксували 27 випадків браконьєрства. Це найбільша кількість за останні 10 років. У порушників забрали п’ять рушниць. Для восьми єгерів району купили фотоапарати, щоб фотографували порушників, зброю, номери авто. Штраф за відстріл без ліцензії кабана та оленя — 10 тис. грн, козулі — 8 тис. грн, зайця — 500 грн. А за ліцензіями протягом 2008 року мисливці відстріляли 14 кабанів, 10 козуль. Ця кількість відповідає річному ліміту на відстріл. У Гадяцькому районі зареєструвалася мисливцем 561 людина. А мисливську зброю мають 1,5 тис. жителів. — Навіть із кормушок звірів почали корм красти, — обурюється Анатолій Вербовецький. — Ми за одними три кілометри гналися, доки вловили. А штрафу всього 170 гривень. Звірів підгодовують комбікормом, зерном, силосом, сіном упродовж року. Їхня кількість за два останні роки збільшилася вдвічі. Нині в угіддях 12 лосів, 30 оленів, 116 кабанів, 161 козуля, 1560 зайців. Тваринами обмінюються з іншими районами. Передали до Великобагачанського лісництва 28 кабанів.

Альона ГЛІК Як гадячани сіль добували ( "Базар Медіа в Україні", №7(398), 19 лютого 2009 року) За добу, у нашому місті було продано 25 тонн! солі Так склалося генетично чи історично, що якщо ми бачимо, як два сусіди купили на базарі дві!!! пачки кам'яної кухонної солі, то нам треба! купити чотири. «Бо дві пачки солі – це голод!» Оцим нашим «треба» ми самі собі робимо кризу. Тільки не ту кризу, про яку всі говорять, а у наших головах. Минулого тижня гадячани влаштували справжній соляний бум. За добу було продано майже 25 тонн тієї ж таки кам'яної кухонної солі. А все починалося з простого «А ви чули, що…» і вже покотилося, переповідаючи і додаючи все нові й нові версії до почутого. Сказана фраза «Солі вже не буде» стала фатальною. - Ніколи? - Ніколи! Все. Завод обанкрутився, море пересохло…. І вже біжать на базар, у магазин. Створюють кілометрові черги і т. ін. Від такого штучного попиту виграють зазвичай ті, хто продає продукцію. Ми ж крізь сльози сміємося через те, що учора пачку солі купили за 4.50 грн. (бо оббігала все місто, ніде не було, а винахідливий підприємець цим скористався), а сьогодні стоїть ціла вантажівка з пофасованою у ті ж самі пачки, солі по 1.50. Ну і як це можна назвати? Одна моя знайома сказала, що зараз дуже модним став набір продуктів з 1 мішка борошна, 1 мішка цукру і 10 пачок солі. До цього списку додамо ще й миючі засоби (мило, пральний порошок) і… сірники. Ціни на продукти підвищуються з кожним днем. Чутки, що зникнуть товари першої необхідності, почали все з більшою силою заповнювати наші голови. Тому люди почали скуповувати сіль, олію, цукор, борошно та крупи. Запасаємося, хто чим і як може! P.S.: Коли вже ця стаття була готова, до нас зателефонували знайомі з Лубен. Виявляється у них також дефіцит із сіллю.

Анна ВОЛКОВА "БАРАБАШЕЧКА, ПОЯВИСЬ! МЫ ТЕБЯ ОЧЕНЬ ЛЮБИМ", - ( "Факты", 20 февраля 2009 года) после этой просьбы ребенка на экране компьютера, куда передавалась видеосъемка, стали появляться белые пятна в форме сердечек. Семья Гафаровых из Гадяча Полтавской области вот уже семь лет наблюдает в своем доме явления полтергейста - Сижу, смотрю телевизор, - Васиф Гафаров вспоминает, с чего все началось. - Вдруг дверь напротив меня сама открылась и захлопнулась. Потом - следующая. Затем штора отодвинулась... И так несколько раз. Может быть, я и не обратил бы на это внимания, если бы двери открывались от сквозняка. Но на них стоят ручки, которые нужно нажимать вниз. Стало не по себе... "Да у тебя крыша поехала!" - покрутил пальцем у виска мой старший брат, когда я рассказал ему об этом. С тех пор прошло уже почти семь лет, но только недавно мужчина доказал и брату, и остальным скептикам, что в его доме живет барабашка. Хотя доказывать ничего не собирался. Барабашка сам "засветился". "Сестра жены боялась у нас спать - ей казалось, что возле нее на кровати кто-то сидит" На Полтавщине 39-летний азербайджанец Васиф Гафаров живет уже почти 20 лет. Приехал в гости к брату, который после службы в армии женился на местной девушке, да и сам остался. Создав собственную семью, обосновался в Гадяче. Сначала Васиф с женой Юлей снимали квартиру, а, поднакопив денег, купили пустующую хату напротив городского кладбища. Когда в отремонтированном доме стали происходить непонятные вещи, супруги узнали, что раньше (может, сто, а может, и двести лет назад) на том месте, где находится их двор, тоже был погост. Прежде в этом доме жила знахарка, после нее - очень набожная женщина, родственница которой и продала им хату. Но, когда в ней поселился домовой, Гафаровым неизвестно. Васиф рассказывает, что не он один замечал странности. Несколько раз их с женой среди ночи будила ее младшая сестра, которая три года, пока училась в Гадяче, жила у них. "Я чувствую, рядом со мной кто-то сидит на кровати", - пугала Лена родственников. Хозяин шел в ее спальню, включал свет, проверял, есть ли там кто-нибудь, и успокаивал девушку: "Тебе показалось". В подобных случаях рекомендуют освятить жилье. Гафаровы пригласили православного священника, и на пару лет в их доме воцарилось спокойствие. Шум-гам опять поднялся после того, как семейство достроило несколько комнат. У супругов родился второй ребенок, и им нужно было расширяться. То ли потревожили дух, дремавший где-то рядом, то ли он снова осмелел. Во всяком случае, домовой вернулся. - Сидим как-то на кухне за столом, ужинаем, - подключается к разговору Юлин брат Игорь Смирнов. - И тут полуразобранный грузовой "Мерседес", который вообще сигналить не мог, начинает сигналить. Раз - "фа", и еще пару раз "фа-фа". Мы только переглянулись и тут же выбежали во двор. Везде все тихо, машина закрыта... Васиф говорит, что домовой у них не злой, но шаловливый. То, бывало, ящики с фруктами и овощами на складе (мужчина занимается оптовой торговлей) разбросает, то дверями начнет греметь, то посудой... Хозяин старается его задобрить и даже знает его кулинарные пристрастия. Оставленные для барабашки шашлыки из мяса и баклажанов на столе возле склада к утру всегда исчезают. Впрочем, не исключено, что их съедают собаки, которых у Гафаровых живет несколько. Но этого никто не видел. - Загадка в том, почему домовой чаще всего заходит именно в последнюю дверь на складе, - разводит руками брат Васифа Спасет. - Может, там для него еды вдосталь? - Не знаю, совпадение это или нет, только в день, когда Украина поминала умерших в Голодомор, та дверь ходуном ходила, - продолжает Васиф.- Мы на нее замок не вешаем, а лишь прикрываем. И вот эта дверь раз сто подряд открывалась-закрывалась. Я, наблюдая за всем этим, думал, что она отлетит. Но ничего с ней, к счастью, не случилось. "Хотел вывести воров на чистую воду, а поймал домового" "Вам не страшно жить возле кладбища?" - часто спрашивают Гафаровых знакомые. "Нужно живых бояться, а не мертвых", - отвечают они. Семья даже ворота на свое подворье практически не закрывает, потому что так удобно - сюда часто заезжают грузовые машины то с товаром, то за товаром. Кто-то считает, что именно открытые ворота и позволяют беспрепятственно проникать всякой нечисти в жилье. Но сами хозяева - люди трудолюбивые и честные - убедились, что остерегаться следует именно людей. Где-то полгода назад Васиф заметил, что у него исчезают мешки с луком и ящики с огурцами. Барабашка никогда так не шутил. Оказалось, воруют грузчики. Однажды среди ночи решил наведаться на склад. И только включил свет на веранде, как увидел двоих мужчин с поклажей на плечах. Третьего - тоже случайно - задержал уже на дороге Игорь, возвращаясь в это время домой. Васиф тогда простил воров, не стал увольнять с работы. Но решил, что нужно вводить более строгий контроль. И установил на складах видеонаблюдение. - Запись передается на монитор компьютера, - рассказывает предприниматель. - Как-то, вернувшись с грузом из Херсона, я заглушил машину и решил посмотреть, что делается у меня на складе. Включил компьютер, и у меня волосы дыбом встали. Я не трус, но и не герой. Увидев движение какого-то яркого пятна, которое очень быстро перемещалось туда-сюда, растерялся. Но не стал бить тревогу и вообще долго об этом никому не говорил. Поначалу подумал, что это я сильно устал с дороги и мне померещилось. Все же, собравшись с духом, вышел на подворье, открыл двери склада... Как и следовало ожидать, мужчина ничего подозрительного не увидел и, успокоившись, отправился спать. Но с того времени стал более пристально следить за записями. Открыл архив, в котором они хранились на протяжении месяца, и еще больше ужаснулся. Оказалось, "оно" шмыгает под ногами и над головами людей, которые появляются на складе, а люди ведут себя, как слепые котята. Васиф усаживает меня возле компьютера, который купил год назад для сына, и одну за другой открывает папки. То, что случайно осталось запечатленным на видео, кажется невероятным. "Это" - нечто очень подвижное и ярко-белое, имеющее тень. Оно врывается в дверь, начинает метаться в закрытом пространстве - вверх, вниз, влево, вправо - и исчезает из поля зрения. Всякий раз имеет разную форму - то круглую, то продолговатую, то похоже на кляксу. А дочери главы семейства Эльмире, которой нет еще и пяти лет, пятно напоминает жучка. Вот видно, как в помещение входит жена Васифа и белое пятно проносится мимо нее, едва не задевая, но она на это не реагирует. Вот появился Юлин брат, и пятно как будто возникает у него из-под ног. Молодой человек, однако, ничего не замечает... "Смонтировать на компьютере такое невозможно!" - Где-то в конце ноября прошлого года Васиф попросил меня зайти к нему разобраться с непонятными записями системы видеонаблюдения, которую я у него устанавливал, - вспоминает 22-летний компьютерщик-наладчик Илья Бондарь. - Система настроена на движение предметов и может фиксировать все, что угодно. Но увидеть ТАКОЕ я не ожидал! Сначала подумал, что это отблеск от инфракрасного света, который помогает вести наблюдение в темноте. Но откуда тогда у него тень и почему он отражается в оконном стекле? К тому же отблеск должен был бы падать на дверь, а не метаться во все стороны. Я подсчитал: за одну секунду пятно неизвестного происхождения, влетая в дверь, пять раз(!) меняет положение и форму, затем исчезает. Понятно, это не природное явление, а нечто, находящееся на грани реального и нереального. Но что? И тут я вспоминаю описание души из научно-популярной книги Рената Гарифзянова и Любови Пановой "Откровения ангелов-хранителей", которую как раз читал: "Это круглое белое полупрозрачное облако". Выходит, мы наблюдаем за парением души? - Может, это компьютерный монтаж? - Категорически заявляю: нет! Такое смонтировать невозможно чисто технически - в компьютере Гафаровых нет такой программы. Да и в семье никто особо не разбирается в компьютере. И кому вообще это нужно? Между тем 12-летний Исмаил Гафаров утверждает, что он видел "белого жука", от которого исходил слепящий свет, за окном дома. Дело было вечером, он шел на кухню, где сидела мама, и тут такое случилось! - Я очень испугался. Крикнул маме: "Смотри, вон дух"! - эмоционально рассказывает мальчик. - Пока я кричал, дух стоял на месте, а как только мама поднялась - исчез. В общем, на семейном совете решено было опять позвать батюшку, чтобы он успокоил молитвами чью-то неприкаянную душу. Отец Стефан утверждает, что это проявление нечистой силы и ее нужно выгонять. Но что происходило во время освящения пристроенных комнат! - Батюшка молился в спальне, а из кухни стали доноситься треск, шум, звон железа и битой посуды, - рассказывает дальше невероятные истории Васиф. - Честно говоря, я подумал, что там и окна повылетают, и стены попадают. Порывался пойти посмотреть, что происходит, но родственники меня удержали. Каким же было наше удивление, когда мы потом убедились, что все находится на своих местах. А вот молоденькая кошечка, которую все обожали, после освящения дома вдруг исчезла и до сих пор не появляется. Отец Стефан объясняет это тем, что злой дух мог вселиться в животное и прогнать его с места. Возможно, он и жил в ласковой кошке... Как бы там ни было, больше месяца после этого камеры видеонаблюдения не фиксировали ничего необычного. Гафаровы даже заскучали. - Нам с мамой очень захотелось увидеть барабашку, - хитро щурит глазки Эльмира. - Сели мы с ней возле компьютера и начали просить: "Барабашечка, появись! Мы тебя очень любим, мы с тобой будем спать, мы никому не скажем..." И он услышал нас! Отец малышки с особым удовольствием показывает явление "изгнанника". Невероятно, но минут через пять-десять после такого обращения на экране монитора вспыхнуло яркое белое пятно в виде... сердечка. Случайное совпадение или очередная загадка? Отец Стефан предупреждает, что "дружба" со злым духом может быть опасна. "Он появляется там, где есть грех", - объясняет священнослужитель. - Это типичный полтергейст, - уверен преподаватель Полтавского аграрного колледжа управления и права Евгений Терещенко, который уже четверть века серьезно занимается изучением аномальных явлений и является автором многих научно-популярных статей на эту тему. - Полтергейст в переводе с немецкого языка означает "шумный дух", хотя духовного тут мало. Очень часто он проявляется в опрокидывании или передвижении предметов, стихийных возгораниях, различных голосах, которые рассказывают страшные вещи... Но в виде светлого пятна появляется крайне редко. Существует около двадцати научных гипотез возникновения полтергейста. Ученые доказывают, что это энергетические фантомы, проявления земного магнетизма и так далее. Но лично я считаю, что это проявление иной формы жизни, иного мира, иной цивилизации, существующих параллельно с нашими. Расчеты современных астрофизиков показывают, что некогда мир был един, а потом произошло его расслоение - на материальный и энергетический, духовный, которые тесно связаны между собой. Лишь человек остался двуединым - мы имеем физическое тело и душу. Считаю, что полтергейст - это своеобразное хулиганство со стороны кого-то из представителей невидимого для нас мира. У них есть добрые и злые шутки. Но вмешательство церкви не всегда приводит к усмирению "хулиганов", наоборот, может вызвать их гнев. Еще в хрониках Ивана Грозного упоминается, что в баньке царя завелись злые духи. После того как туда пригласили священника, они еще больше рассвирепели и пуще прежнего стали бросаться банными принадлежностями. "А вы ублажите их, дайте поиграть им, хотя бы карты положите", - посоветовали царю мудрецы. Так и сделали - и духи затихли... Между тем священники считают, что как раз вмешательство разного рода экстрасенсов может вызвать гнев поселившейся в доме нечистой силы.

Наталія БОНДАР Віктор Борячок продає антикварний клавесин ( "Газета по-українськи", 26 лютого 2009 року) 55-річний Віктор Борячок із Гадяча має вдома довоєнний клавесин. Чоловік без музичної освіти самотужки навчився на ньому грати. Через кризу хоче продати інструмент, аби розрахуватися за кредити. Гадячанин Віктор Борячок грає на довоєнному клавесині. Хоче продати музичний інструмент і розрахуватися за борги, що має (фото: Наталія БОНДАР) — Ми на мілі, — каже зі смутком Віктор Васильович. — Чотири місяці не працюю, а син кредитів набрався. За ціну домовимося. Колись за нього пропонували тисячу доларів. Чоловік працював на Півночі Росії тампонажником на нафтовому промислі з 1992-го. — Начався кризис. Дали півзарплати і поїздом додому відправили, — бідкається. — Після 50 вже на працівника ніхто і дивитися не хоче. А Кучма сказав, що в нас Сєвєра немає, то й льготна пенсія не положена. Борячок розповідає, клавесин випадково 1972 року купив у літньої жінки в Гадячі. Клавесин був у неробочому стані, у міхах дірки. Педалі довелося прикручувати. Заплатив за нього 100 карбованців. — Шкода продавати, — говорить чоловік. — Але життя змушує якось викручуватися.

О.Г.КИСІЛЬ Давнє минуле Гадяча ще чекає на свого дослідника ( "Базар Медіа в Україні", №8(399), 26 лютого 2009 року) Днями в Гадяцькому училищі культури ім. І.П.Котляревського відбулося розширене засідання колегії управління культури облдержадміністрації та семінар-нарада начальників управлінь, відділів культури та туризму райдержадміністрацій, міськвиконкомів, керівників обласних закладів культури і мистецтва. В рамках цього заходу гості переглянули виставку творчих студентських робіт з декоративно-прикладної творчості. Роботи студентів виконані в різних художніх техніках під керівництвом викладачів – Григорія Кисіля – заслуженого майстра народної творчості України, Ірини Середи та Оксани Кисіль. Користуючись нагодою, викладачі спеціалізації «Декоративно-прикладного мистецтва» організували творчу зустріч студентів спеціалізації з учасником розширеної колегії Олександром Супруненком – заступником директора «Охоронної археологічної служби України» інституту археології НАН України по Полтавській області, кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника, заслуженого працівника культури України. Більше двох годин студенти і викладачі поринули у світ цікавої і надзвичайної корисної інформації про давно минуле, історію, сліди якої ще збереглися у землі рідної Полтавщини. Зокрема, це археологічні дослідження – розкопки біля м. Комсомольська, Більського городища, Книшівського городища та і самого Гадяча. Гадяцька земля зберігає багато таємниць. Давнє минуле Гадяча ще чекає на свого дослідника. Але, безперечно, Гадячу не менше тисячі років. Свою цікаву розповідь науковець супроводжував комп’ютерними ілюстраціями. Студенти спеціалізації «Декоративно-прикладне мистецтво» висловлюють щиру подяку Олександру Супруненку – науковцю, людині-патріоту землі Полтавської за цікавий екскурс у багаторічну історію нашого рідного краю.

Віктор ДОНЦОВ Селяни вимагають посадити наркоторговця ( "Газета по-українськи", 5 березня 2009 року) 2 березня жителі села Мала Побиванка Гадяцького району Полтавщини сходяться до сільради. Обговорюють, як у будинку їхнього односельчанина 24-річного Андрія Воронцова знайшли 30 г коноплі та набої. Воронцов — син заступника голови райдержадміністрації. Селяни кажуть, тривалий час він продавав у селі наркотики. Через нього, мовляв, 12 підлітків стали наркоманами, двоє померли. Надія Жидівка тримає портрет сина Юрія. Хлопець вживав наркотики. Торік його знайшли повішеним (фото: Оксана МЕЛЬНИК) — На дай Боже, щоб сухим із води вийшов, — говорять чоловіки. — Хай йому сльози материнські вернуться. До зали заходить директор місцевого сільгосппідприємства ”Прогрес” Микола Грицан. Розповідає, як купували наркотики у Воронцова. — Я знаю, що за ці слова мені переламають хребта. Але нам дали дозвіл на закупку. Тут є люди, які були присутні при тому. Гроші міліція позначила спеціальним олівцем. Закупили три дози. Потім провели в будинку Андрія обшук. Знайшли наркоречовину та набої. Грицан схвильовано тре чоло. Обертається до жінки в чорній хустці, яка сидить неподалік. Галина Мещерякова тримає портрет сина Євгена. Хлопець помер від передозування (фото: Оксана МЕЛЬНИК) — У листопаді поховали Євгена Мещерякова, — веде далі. — Я забирав тіло хлопця у Гадячі. Лікар сказав мені, що Женя помер від передозування. Поховали у день його 23-річчя. Євгенова матір Галина Іванівна починає голосно плакати. Підводиться зі стільця. — Я виростила п’ятьох синів, — схлипує. — Вся надія була на Женю. Він добре заробляв, допоміг зробити ремонти в хаті. У нього була дівчина. Ця біда на порозі не в однієї хати. Люди голосно перемовляються. — Я піду з життя сам, але потягну за собою тих, через кого безвинно страждають наші діти, — Микола Грицан показує присутнім список із 12 прізвищ наркозалежних. — Я не знаю, чи зможемо ми зараз витягти з біди цих дітей. Одні присутні просять зачитати прізвища вголос, інші проти. Грицан каже, що кожен охочий перегляне перелік сам. — Залежність викликають три-п’ять таблеток у чаї, п’ять-шість викурених цигарок із марихуаною, — роз’яснює. — Ця зараза не виводиться. Андрій не поїхав торгувати в інше село, бо там його б розірвали. Як же нам вивести цю гадость?! Слова просить Марія Воронцова, матір підозрюваного. — Ви всі потопталися по моїй дитині, — обводить поглядом залу. — Мій син сьогодні під слідством. Я не знаю, скільки йому пришиють. Я доведу, що він не винен. Жінку перекрикують селяни. Говорити далі не дають. — Я два з половиною роки боролася за сина, — плаче Надія Жидівка. Її 23-річного сина Юрія торік знайшли повішеним. — Ходила по наркопритонах, шукала його. Їм машину побила кирпичами, на Андрія з вилами вискакувала, аби відчепився. Селяни домовляються написати звернення до депутатів Верховної та обласної рад. Вимагатимуть, щоб кримінальної справи не закривали. У Гадяцькому райвідділі міліції кажуть, за кримінальною справою проводять слідство. Його контролюють обласна міліція та районна прокуратура. Воронцова затримали. Він ніде не працює, родини не має.

Наталія БОНДАР До російської лазні заходять сім разів. Після того загортаються у липневе сіно ( "Газета по-українськи", 10 березня 2009 року) У райцентрі Гадяч на Полтавщині є російська лазня ”Жарт-птиця”. Керує оздоровчою програмою 40-річний Олександр Марченко. За фахом він лікар, лазневу справу вивчає 15 років. — Не слід плутати руську баню з українською лазнею, — каже чоловік. — В Україні використовували традиційну піч, аби прогрітися, очиститися від бруду завдяки теплу, парі та воді. Залазили всередину печі. Звідси й назва — лазня. Після процедури поліпшується обмін речовин, підвищується рівень гемоглобіну, заспокоюється нервова система. Підвищене потовиділення сприяє виведенню шлаків. На правильне підготування лазні чоловік витрачає день. Протоплену лазневу піч поливає відваром хвої, березового листя або прополісу. — Банька прогріта до 60 градусів, легка духмяна пара, в руках банний віничок, душевна компанія — ось складові гарної бані. Дерев’яну полицю в лазні слід устелити травою — буркуном, полином, деревієм. Під голову — житню солому. Також різнотрав’я і солому розкидають на підлозі. — Готувати варто не тільки баню, а й себе, — пояснює Марченко. — Колись перед тим важко працювали. Зараз розігріваються фізичними вправами. До бані не можна їсти. У гостьовій, перш ніж зайти до парильні, варто випити гарячого трав’яного чаю і прийняти душ. До парильні роблять сім заходів. Обов’язково слід одягти банний капелюх з товстого матеріалу. Він має низьку теплопровідність. Олександр Марченко з міста Гадяч на Полтавщині керує оздоровчою програмою в лазні ”Жарт-птиця”. На правильне приготування лазні витрачає день. Піч поливає відваром хвої, березового листя або прополісу (фото: Наталія БОНДАР) — Голова повинна бути в холоді, а ноги в теплі. За якийсь час виходимо під теплий душ, можна випити гарячого чаю. П’ємо маленькими ковтками. Це поповнює водний баланс і зберігає тепло. За другим заходом тіло натирають сіллю з гірчицею, розведеною трав’яним відваром або пивом. Це омолоджує шкіру, відкриває пори, посилює потовиділення. Під час третього — піддають більше пари, розігрівають тіло віником. Потому слід стрибнути у холодний басейн. На четвертому етапі каміння в бані поливають відваром м’яти, евкаліпту. Віником хльоскають тіло на п’ятий захід. Тоді ж розтирають шкіру замороженими відварами трав. Після цього слід полежати у гостьовій на лаві, вкритій сіном чи соломою. На шостому заході знову корисно прогріти тіло, зробити медовий масаж. Долонями розплескують мед по шкірі. Сьомий захід — завершальний. Після нього варто обгорнутися заготовленим у липні сіном та простирадлом. Це тепловий масаж. Обмившись прохолодною водою, 2 год. треба відпочити. Можна поспати. Насправді центр називається "Жар-птиця". Подробиці на сайті Информационный центр "ЖАР-ПТИЦА".

Юрий ПОГОДА «Железной башкой» о закрытую дверь: шведская армия зимой и в начале весны 1709 года (Сайт "Русские на Украине", 11 марта 2009 года) Продолжение. Начало - статья «Взять любой ценой». К 300-летию героической обороны Веприка Как уже говорилось, переход Карла XII из своей первой на территории штаб-квартиры Ромен ко второй, Гадячу, вызванный обманной «диверсией» Русской армии на этот город, обошелся в по крайней мере 4 тысячи совершенно напрасных жертв. Оставляя замёрзший труп в среднем через каждые 15 метров дороги, шведский король, конечно, «спас» эту «гетманскую столицу», но армию свою потрепал основательно. Но помимо брошенных в поле каролинцев армия понесла и серьёзные «санитарные потери» (так это называется на неэмоциональном, бесстрастном и безличном языке статистики). «...На следущий день наши хирурги стали отрезать своими бритвами и отмороженное, и гниющее мясо от пальцев рук и ног у некоторых солдат и приходящих для этого в нашу квартиру людей»,- записал в своём дневнике участник событий, уже упоминавшийся нами Даниэль Крман. Современный (и признанный) шведский историк Петер Энглунд, живописуя первые дни быта шведской армии в Гадяче, говорит, что «Фельдшеры работали круглосуточно, наполняя бочку за бочкой ампутированными конечностями обмороженных»; что каждое утро на улицах этого городка собирали трупы сотен замёрзших шведов, которые на санях свозили в какой-нибудь яр. Капеллан Свен Агрелль тоже записал в своих воспоминаниях: «...Сердце обливалось кровью при виде трупов бедных людей, лежавших в поле и в вагончиках (многим, очень многим скандинавам просто не нашлось места в редких уцелевших домах, и они «грелись» в своих покрытых худыми тентами походных телегах,- прим. автора), ...Фельдшеры работали все дни, ампутировали руки и ноги... и все дома были полны такими калеками». Исследовали данного вопроса убеждены, что «цену перехода» в пересчёте на человеческие жизни с учётом вышеизложенного следует увеличить по крайней мере вдвое: не менее восьми тысяч скандинавов заплатили своим земным существованием за вздорную выходку короля, в лютую стужу бросившего армию на выручку бесполезного, в сущности, Гадяча (об этом говорят опубликованные документы шведской армии). А скольких каролинцев он сделал калеками - того и посчитать, наверное, невозможно. Но было сделано то, что сделано; за совершённое шведы расплатились сразу и сполна; теперь им надлежало думать, как поступать далее. Конечно, в этих условиях пусть даже крошечная, но блестящая и победоносная операция по взятию зубастого Веприка пришлась бы для частично деморализованной армии как нельзя более кстати. Бой казаков Харьковского полка со шведами под Веприком Худ. А.Шаховцов Ещё два слова о Гадяче, ибо его значение в ходе Полтавского периода Великой Северной войны до сих пор остаётся несколько недооцененным. Он возник - да, в очень глубокой древности, и городишко этот явно являлся ещё скифским поселением дохристианской эпохи, но на арену большой Истории его вывела освободительная война русского народа Малороссии против Речи Посполитой. Он - никто и не спорит, действительно «гетманская столица», причём единственная на Полтавщине, но впервые в качестве «гетманской собственности» впервые фигурирует, как пожалование царя Алексея Михайловича Богдану Хмельницкому (1654 год), и лишь после смерти своего первого собственника становится «ранговой маетностью» - то есть должностной, на время исполнения выборных обязанностей, собственностью малороссийских гетманов. Печально знаменитые «Гадячские статьи» были сочинены не «в», а где-то «под» Гадячем, и являлись «прельстительными», то есть обманными по своей сути. Финал купившегося на эти лживые обещания поляков поляка же Выговского, тоже обманом взявшего в руки гетманскую булаву и обильно залившего Малороссию кровью братоубийственной войны, оказался печален: политический банкрот сбежал в Варшаву, где и был казнён. В контексте нашего рассказа важнее, впрочем, то, что по сути своей Гадяч всегда был русским, где-то даже великорусским городом: ведь «столицей» он служил не токмо малороссийскому гетману Ивану Мартынову сыну Брюховецкому - слуге Юрия Хмельницкого, но и «болярину» Брюховецкому, что было высшим чином среди Московских «служилых людей по отечеству»). Гадяч всегда был как бы под особой опекой Государства Российского; зарисованный ещё на карте Боплана, являвшейся ни чем иным, как графическим планом колонизации «украинных», то есть окраинных, земель Речью Посполитой, он имеется и в русской Книге Большому Чертежу - но свой действительно первый «план малороссийскому полковому городу Гадячу без ситуации с прожектом... как надлежит впредь работы производить», «гетманская столица» получила лишь в 1746 году, в царствование Елизаветы Петровны, во время Империи. Гербом же Гадяч обзавёлся почти за столетие до этого, в первой половине XVII века. На красном щите (один из исторически достоверных цветов, использовавшихся Богданом Хмельницким) уже тогда был изображён воин, пронзающий копьём змия. Позже воин персонифицировался в архангела Михаила (архистратига, предводителя сил небесных), пронзающего золотым копьём чёрного дьявола. Не зря, получается, шведов пугало само это название - «Гадяч»; при помощи не иначе, как сил небесных (морозы, ударившие в дни перехода шведов из Ромен сюда, отмечались по всей Европе, как «небывалые»; они сковали панцирем Рейн и Сену, и даже каналы в Венеции замёрзли), скандинавы получили крайне чувствительный удар именно в то место, которое было указано «генералу Зиме» русскими военачальниками их обманной попыткой овладеть Гадячем... Итак: потребность в пусть даже крошечной, но непременно блестящей и строго победоносной операции по взятию укреплённого городка Веприка была для Карла XII насущной потребностью. Для поднятия воинского духа своих солдат Карл XII даже песенку придумал, подзадоривая ею советчиков-генералов: «ты, мой Веприк, так уж мал, а комендант твой повешен на вал!» - ведь Юлленкрук и другие рекомендовали спокойно главному стратегу и тактику пересидеть лютые стужи в тепле, не подвергая армию новым губительным испытаниям. Но бесшабашность и упрямая настойчивость короля, снискавшая ему прозвище «демирбаш» (то есть «железная башка») во время его будущего сидения в Бендерах («днями ленивой собаки» называется этот период жизни Карла), начали сугубые проявления, кажись, именно в полтавский период Великой Северной войны. Именно эти качества и заставили его погнать, невзирая ни на что, неподготовленную к зиме армию в ледяную степь; только они и бросили её на ледяные валы Веприка. В итоге проявления этого очередного упрямства армия вновь понесла потери, причём сравнимые с крупным сражением - по разным источникам от 1 200 до 1700 человек, в том числе цвет щведского офицерства, улеглись в курганы, следы которых можно видеть в окрестностях Веприка и теперь. Но! - распевая свои деланно-весёлые песенки, Карл XII сам на валы крепости с обнажённой шпагой не полез, как это прежде бывало: послав командовать штурмующими Рёншильда, король стоял на небольшой возвышенности, достаточно отстранённо наблюдая за попытками каролинцев овладеть Веприком. Эту перемену в поведении короля отметили многие, и очень многих она неприятно поразила... Исчерпав возможности к обороне, гарнизон Веприка согласился на почётную капитуляцию, предложенную королём. Но слово его оказалось лживым. Гарнизон пленили и отправили сначала в Зеньков, откуда перевели в Опошню, а затем в Старые Санжары, где был создан, таким образом, первый на Полтавщине за всю историю концентрационный лагерь с попыткой превратить его в фабрику смерти: почуяв близость своего конца, шведы по приказу короля стали убивать узников штыками и так лишили жизни 170 человек, но к военнопленным тем временем спешила уже подмога от Пётра I, пославшего для спасения своих солдат и офицеров генерал-лейтенанта Генскина с 2500 драгун и пехотным Астраханским полком, посаженным, видимо, для скорости на лошадей. Восстание, поднятое в это же время подполковником Юрловым внутри лагеря, преопределило успех предприятия: шведы были разбиты, в свою очередь пленены; победителям досталась войсковая казна и армейское имущество. Более печальной оказалась судьба местных жителей и казаков. Карл XII отдал их Мазепе, дабы поддержать его статус властелина (хотя де-юре он таковым не являлся уже два месяца как, будучи изверженным из гетманов и преданным церковному проклятию). Милостивый к подданным, он приказал бросить моливших о пощаде малороссов в подземелья Зенькова, где те и нашли свою смерть от холода и голода. Веприк был разграблен и сожжён - один из многих городов и селений Малороссии, мартиролог которым почему-то не был составлен своевременно; мы с историком Виктором Шестаковым восполняем сей досадный пробел и публикуем сейчас, призывая других исследователей дополнить сей грустный, но необходимый список. Шведы заняли в это время (декабрь 1708-го - январь 1709 года) территорию своеобразного треугольника, вершинами упиравшегося в Прилуки на западе, Ромны на севере и Зеньков на востоке. С потерей Ромен 18 декабря «шведский треугольник» сжался в полосу, напоминая сильно вытянутый по горизонтали узкий паралеллепипед, на верхней прямой которого были Веприк, Гадяч и Лохвица; снизу (с юга) его подрезали Русские войска, дислоцированные по линии Пирятин-Миргород. Пётр I, встретив победный для него 1709-й год в Сумах, но затем в первых числах февраля отъехав из непосредственного района боевых действий, в планы командования не вмешивался, в ответах на письма оперировавших в непосредственном соприкосновении со шведами Меншикову и Шереметеву давая отнюдь не обязательные для неукоснительного исполнения советы: «...однако полагая то на ваше рассуждение». Такое положение вещей сохранялось вплоть до возвращения царя в Русскую армию под Полтавой в начале июня. Но Пётр, ещё 20 января, в одном из последних своих распоряжений на месте боевых действий, обратил внимание на оторванность лохвицкого гарнизона от основной армии шведов в условиях сжимающегося по направлению восток-запад района шведской дислокации. И предложил Меншикову направить против него «добрую партию», которая, действуя заодно с местными жителями, разгромила бы осиное гнездо окупантов и мазепинцев. Далеко не случайно Пётр I обратил свой взор именно на этот город. Ведь в нём, в действительно хорошо укреплённой крепости, хранилась казна изменнического бывшего гетмана Мазепы и содержались жёны той части казацкой старшины, которая слишком уж долго раздумывала над возможностью выбрать удачный момент для перехода на сторону Русских войск. Настолько долго, что Карл XII успел применить защитные меры против этого достаточно плохо скрываемого желания. Так что не только концлагери, но и порочная практика заложничества, впоследствии широко применявшаяся гитлеровцами, была привнесена на Полтавщину шведами, позиционируемыми сейчас на Украине, как «европейцы», а их король - как «рыцарь». Нажитое непосильным гетманским трудом и невинные в политических плутнях мужей женщины охранялись шведским отрядом под командованием генерала Юхана Августа Мейерфельда (в недалеком будущем участника Полтавской битвы. А быть тюремщиком - это ему было такое первое боевое задание в это время). На самих лохвиччанах (как и на простых жителях Гадяча) понятно, не лежит никакой «печати измены» - однако она оказалась отчетливо проставленой на некоторых представителях местной казацкой старшины, предавших своих людей, родину и веру. Данный посыл подтверждается, в частности, текстом челобитной к Петру I от самих жителей Лохвицы, проливающей свет на происходившие там события. В ней рассказывается, что во время пребывания шведов в их городе приехал генеральный есаул Мазепы Гамалия вместе с лохвицким сотником Павлом Мартосенком (Гамалеи - казацкий род; Михаил Гамалия был полковником черкасским (1662 г.), при гетмане Якове Сомко; Григорий Михайлович, его сын - полковник лубенский, Андрей Михайловиич - лохвицкий сотник (1689-1694 гг.). Мазепу поддержал сын его, Михаил Андреевич, генеральный есаул (1707-1709 гг.). После Полтавской битвы был арестован вместе с братом Антоном Андреевичем и сослан в Сибирь. О царских расправах над мазепинцами после Полтавской победы без всякого разбору - это, как видим, просто чушь). Они (Мартосенко и Гамалия) были одними из немногих действительно авторитетных представителей казацкой старшины, добровольно, судя по всему, оставшихся в окружении предателя. Гамалия и Мартосенко всячески склоняли лохвицких мещан и казаков послать на поклон к Мазепе в Ромны известных, знатных («значных») людей. Народ отказался. За это жителей было велено «бить смертным боем и повешать». Несколько дней, объятые ужасом, лохвиччане прятались в церкви, а затем, оставя все пожитки, бежали вместе со своими женами и детьми «через степи и поля пахотные до войска Его Царского Величества». Гамалия и Мартосенко за такое неповиновение «приказали разорить весь наш скот, пажитков наших; и разорено все до конца», - писали челобитчики. Шведы удерживали за собой Лохвицу почти до конца февраля 1709 года. Генерала Мейерфельда через какое-то время сменил здесь в качестве военного начальника, коменданта и тюремщика генерал-поручик Карл Густав Крейц - в скором времени тоже участник и Полтавской битвы, и панического отступления к Днепру, и пленения под Переволочной. ...Узнав о движении на него отрядов русской армии и малороссийских казаков, Крейц принять бой не решился. Он организовал быструю «ретираду» в направлении расположения основных сил шведской армии. К тому времени шведы уже оставили Гадяч, Лютеньку, и переместились ниже по течению Ворсклы, в район Зенькова и Опошни. Следовательно, Крейцу, отягощённому обозом и пленниками, требовалось для выполнения своей задачи пройти значительное расстояние по враждебной территории (порядка 120 километров), форсировав при этом реки Сулу, Хорол и Псёл. По крайней мере 26 февраля 1709 года Лохвица наверняка была уже освобождена от шведов, поскольку именно этим числом датировано донесение Б.П. Шереметева Петру I, в котором говорится о боях уже на переправах. «Многие здешние мужики, - писал Борис Петрович,- чинили поиски, от чего оной (т.е. Крейц) принужден был несколькие возы и скот потопить, и токмо с малым убрался, и мазепины пожитки взяли на вьюках, а остальной свой обоз пожег весь». Добавим к этому, что гнали шведов корсунские и сорочинские казаки со своими атаманами; в числе их отрядов было немало русских солдат и офицеров - в частности, капитан Нарвского полка Калетин и адъютант Шереметева Каптяжын. Судьба отрядов Крейца в чём-то напоминает историю с корпусом Левенгаупта, только в миниатюре: гонимый взашей отрядами малороссийских казаков и русских воинов, щипаемый со всех сторон партизанами из числа местных жителей, он растерял своих людей и обоз, скот и лошадей, а также часть пленников. Часть мазепинской казны, награбленного в Лохвицкой и Сенчанской сотнях имущества, и «союзников» в лице генерального есаула Гамалии, ещё вчера люто распоряжавшегося под прикрытием шведских штыков, а также зятя Данилы Апостола Горленко, представителя того самого «горленковского дома», помимо которого «шведам в Прилуках приятелей нет», а потому жителей здешних, дескать, следует обобрать и перевешать..., - всё это попало в руки преследовавших. Уточним, что Горленки - это известный казацкий род с Черниговщины. Лазарь Горленко, полковник Прилукского полка, погиб во время казацких бунтов 1687 года (sic!). Внук Лазаря и гетмана Данилы Апостола Аким (Яким) Горленко (в пострижении Иоасаф, 1705-1754 гг.) дал качественно иную поросль - он стал выдающимся церковным деятелем и просветителем; окончил Киево-Могилянскую академию, с 1737 года состоял игуменом Лубенского Мгарского Преображенского монастыря, затем епископом Белгородским. Автор драмы «Брань чесных седми добродетелей с седьми грехами земными». Причислен к лику святых. Мазепу поддержал, опять возвратившись в пучину сепаратистских настроений, Дмитрий Горленко, также прилукский полковник - активный сторонник войны с Москвой. Вместе с Пылыпом Орликом и Андреем Войнаровским он был кандидатом на гетмана в изгнании, в 1711-1713 годах принимал участие в подлых набегах Орлика и татар на Правобережье Малороссии. Резкий конфликт с Орликом вынудил его вернуться в Малороссию. С 1715 по 1730 год жил в Москве, в 1731 получил разрешение вернуться в Малороссию (ещё один хороший пример «мщения» русских мазепинцам). Иван Иванович Голиков писал об этом славном деле (связанном с разгромом отрядов Крейца при отступлении из Лохвицы) буквально так: «Приятно также было монарху видеть на полученных перед тем от графа Шереметева донесений, что не только малороссийские казаки, но и самые мужики с ревностью собираются к поиску над неприятелем, и что они же, при помощи легких партий, на шведского генерал-майора Крейца (Голиков, кажись, несколько понизил шведского военачальника в звании,- прим. автора) во время походу его, а особливо при переправе его через реку Псёл, нападая, принудили его несколько возов и весь скот свой потопить, остальной обоз сжечь и с малым только оного числом и мазепиным именем уйдти, и что в погоне за ним казаки же многих переранили и, напав на особую шведскую армию, взяли в плен корнета, унтер-офицеров и рядовых 22, а остальных до единого перекололи». Крейц с уцелевшим от разгрома остатком своего отряда вплоть до Полтавской битвы отсиживался в местечке Решетиловке, в 35 километрах к западу от Полтавы. Вполне возможно, что это была своего рода опала - Карлу XII, весьма вероятно, просто надоели эти неудачники. Такими были дела на «западном фронте». Но сам шведский король пребывал в это время на фронте восточном, не оставляя своих безумных намерений проникнуть в Россию через Слобожанщину. Характеризуя этот, зимний период военных действий, Петер Энглунд пишет: «Шведское войско находилось в тисках, но не теряло инициативы». В корне неправильное определение: принять его можно лишь в том случае, если «инициативой» считать метания волчьей стаи, вкусившей человеческой крови, но упорно заганяемой за флажки участка гарантированного отстрела. Русская армия, в точности придерживавшаяся плана «частительного» уничтожения мощи лучшей военной машины Европы того времени, сжимала клещи вокруг всё четче проступавшего в реальных своих очертаниях будущего полтавского «котла», демонстрируя день ото дня возраставшее мастерство, проявлявшееся в двуедином качестве идеального военного металла - булата: должную твёрдость и полезную гибкость. Сколь ни великолепной казалась шведская армия, дороги в сторону Сум и Ахтырки были напрочь заперты для неё Русской армией (и Карл XII даже не пытался по ним идти). Он брал много южнее, многократно «тыкаясь» вслепую по направлению к Харькову. Стратегически русское командование было готово пропустить его до линии Богодухов-Валки (возле последнего из названных населённых пунктов до сих пор можно найти следы древних оборонительных редутов), но реально шведы были остановлены на линии Коломак-Городня, что западнее обозначенного допустимого рубежа обороны на 40-50 километров. «Трижды Карл XII пытался отворить ворота на Москву - под Татарском, в Северской земле и под Харьковом - каждый раз терпел неудачу»,- пишет об этом (Полтавском) этапе Великой Северной войны современный исследователь Б.Н.Григорьев. При этом надо уточнить: в ходе этой третьей и последней попытки, для нас особенно важной, ибо только она относится к рассматриваемому периоду - зиме 1708-1709 годов, он делал это тоже по крайней мере трижды. Каждый раз терпя при этом неудачу и вымещая злобу на мирных жителях (крайне важное обстоятельство!) В качестве небольшого отступления здесь стоит ещё раз поведать о трагедии Чернух, которую описал в своём дневнике участник похода Карла XII в Малороссию полковник Поссе. Эту историю, по его словам, он слышал в свою очередь от непосредственного участника тех событий подполковника Томаса Функе. Первой на совести этого карателя (иного определения не найти) - Функе - была кровавая расправа, учинённая ним 9 декабря 1708 года над жителями местечка Терны (ныне Сумской области). Кстати говоря, это отнюдь не авторская вольность: как бы вдогонку этому живодёру Карл XII послал 16 декабря свой универсал, в котором говорилось, что за непослушание шведам и Мазепе приказано не только жителей, но «и их детей (sic!) и пожитки огнем и мечом, как наисторожей карати...» (G. Adlerfeld. Histori militaire Charles XII, - Адлерфельд Г. «Военная история Карла XII», т. IV, стр. 395). Адлерфельд, к слову говоря, живописует этот эпизод много прагматичне, деловитее, и что самое примечательное, с полным одобрением: «10 декабря (шведский календарь отличался от русского «забеганием» на день вперёд,- прим. автора) полковник Функ с 500 кавалеристами был командирован, чтобы наказать и образумить крестьян, которые соединялись в отряды в разных местах. Функ перебил больше тысячи людей в маленьком городке Терее (Терейской слободе) и сжег этот городок, сжег также Дрыгалов (Недригайлов). Он испепелил также несколько враждебных казачьих деревень и велел перебить всех, кто повстречался, чтобы внушить ужас другим». Терны, этот по обыкновению укреплённый населённый пункт, пытался взять шведский отряд численностью в 500 человек. Жители оказали, как водится, сопротивление, а затем, отступив, засели в замке и более двух часов отстреливались. В перестрелке и последовавшем за нею штурме погибло 20 шведов. В отместку Функе и его вояки устроили резню, во время которой погибло свыше тысячи жителей местечка Терны и прилегающей к нему местности; город был обращён в пепел. К Чернухам Функе со своим отрядом добрался всего лишь двумя днями позже, 11 декабря. Крепость, вероятно, представляла собой достаточно надёжную по виду твердыню, поскольку в ней укрылось очень много народа из окрестностей. Основным рубежом обороны стал именно церковный двор, «обведенный земляным валом». Дважды, благодаря героическому отпору жителей Чернух, натиск шведов был отбит. Даже женщины стояли на валах и сражались с нападавшими. Но третьего штурма защитники крепости не выдержали. Ворвавшись внутрь кольца обороны, шведы устроили жесточайшую резню: «стали рубить всех, кто им попадался под руку». Под руку попалось не менее 1600 человек, преимущественно обывателей, искрошенных оккупантами в сечку. «Относительно тех, кто закрылись в церкви (а в ней действительно было полно людей, которые категорически отказались открыть двери),- Функе приказал поджечь церковь, и все, кто там был, сгорели»,- пишет Поссе. В 13 километрах к юго-западу от Чернух находится село Пески-Удайские - крайняя, по идее, точка, куда шведы могли хотя бы теоретически дотянуться в ходе своего продвижения в этом направлении. Здесь сохранились следы земляных валов, насыпанных во время «войны со шведами в 1708-1709 годах», но послужили ли они делу обороны - неизвестно. Как и редуты в Валках, они безмолвно напоминают потомкам о географической широте трагедии, разыгравшейся на этой земле триста лет тому назад. Но внемлют этим рассказам теперь, увы, немногие. Не менее завзятым, нежели полковник Функе, карателем показал себя и генерал-майор Гамильтон, отправленный в январе 1709 года во главе четырёх кавалерийских полков в пограничные, между Слободской Украиной и Гетманщиной, области с задачей грабить, мстить за сопротивление и уничтожать не признававших шведского владычества жителей (это явствует в первую очередь из самих дел его, Гамильтона). Как уже говорилось, взять Ахтырку - об этом шведам и думать не приходилось, она была сильно укреплена и вооружена. Захватчики стаями голодных лютых зверей кружили вокруг неё, выжигая сёла и местечки, и «доблестно» расправлялись с их жителями. Порой нападавшие встречали достаточно сильное сопротивление (как это было, в частности, под местечком Олешней, лежащей несколько севернее от Ахтырки). Её жители тоже отказались впустить шведов и оказали сопротивление, когда те попытались взять местечко штурмом. Последние защитники Олешни взошли на деревянную башню, показывая готовность сражаться до последнего. Не в силах одолеть их, шведы по приказу Гамильтона башню подожгли; героические защитники все до единого мученически погибли в пламени. После этого шведы учинили расправу над оставшимися в живых горожанами: здесь, в Олешне, были казнены 400 мирных жителей, 70 русских драгун и воевода. «...Олесня сопротивлялась до последней возможности, и все жители с женщинами и детьми были перебиты, в плен шведы тут не брали, убили решительно всех, кто попал им в руки»,- написал в своём фундаментальном труде «Северная война и шведское нашествие на Россию» выдающийся русский историк, академик Евгений Викторович Тарле. Почему сейчас к словам «Северная война» всё чаще добавляется слово «великая» - понятно: по масштабам боевых действий, людским массам, вовлечённым в её оборот и геополитическим последствиям ей действительно не было равных среди множества других северных войн России. Но почему слова «шведское нашествие» (по определению Даля «набег, нападенье, наступленье, налёт, наход», и для иллюстрации чему великий знаток русского языка не нашёл иного варианта, кроме как «Нашествие двунадесяти языков, отечественная война, наступленье Наполеона на Русь, в 1812 году») заменяются на мифические «украинско-шведские союзы» и несуразнообъясняемые «попытки обретения независимости»? Ответ один: за руль исторической науки пытаются ухватиться враги своего народа и совершить разворот, давя при этом кости невинных жертв шведского, повторяем, нашествия. Чему, по большому счёту, прощения нет ни на земле, ни на небе. Все до единой попытки прорыва Карла XII вглубь Слобожанщины были сорваны: городки и сёла сопротивлялись вторжению шведских отрядов (и это не принимая во внимание действий регулярной русской армии и малороссийских казаков, плотно удерживавших основные силы шведской армии в междуречьи Ворсклы и Псла и промышлявших за её отрядами на Слобожанщине). Захватчики не находили здесь достаточного количества продовольствия и фуража - что явилось бы достаточной мотивацией для продолжения операций в районе Ахтырки-Богодухова-Коломака. В итоге противник «уступил назад из Колонтаева (примерно 27 километров к востоку от Опошни,- прим. автора), а Коломак (около 50 километров от неё же - это почти что крайняя восточная точка, куда удалось дойти шведам), как и протчие места, а именно Хухра, Лутище, Каплуновку, Красный Кут, Городню, Мурафу по выступлению из оных выжег, а из Коломака и на Мурахву и жителей как мужеска, так и женска полу многих побрал». Причём всё это отнюдь не придумка каких-либо недоброжелателей, недобросовестно информировавших царя Петра, и при этом сгущавших краски: всё сказанное точь-в-точь подтверждают шведские источники. Скажем об ожесточённом сопротивлении жителей Краснокутска, где шведы понесли особенно тяжелые утраты. В отместку Карл XII приказал забрать женщин и детей, оставшихся в городе (уцелевшие воины и казаки, видимо, сумели уйти), и гнать их вслед за армией, после чего город был сожжён дотла. «Самое ужасное»,- писал в своём дневнике шведский хорунжий Петре, чьи воспоминания скрупулёзно перенёс в свои хроники камергер и официальный историограф короля Густав Адлерфельд,- «самое ужасное было видеть маленьких детей, которые должны были идти со своими матерями по глубокому мокрому снегу, достигавшему коням до живота. И так принуждён был идти бедный народ пешком, видя, как горят его хаты и селения. Это привело к такому плачу и крику, что и камень мог бы от этого опечалиться». Это тот редкий случай, когда шведские и русские источники абсолютно ни в чём не противоречат друг другу: «Неприятель после учинившегося ему под Городней безсчастия, и не превозмогши против того воинским образом учинити нам отплаты, починяя здешним жителям многия разорения, а имянно, места: Красный Кут, Коломах и иные пополя, пошел назад к Опошне, и выше помянутых мест жителей мужеска и женска пола в неволю побрал, невинных младенцев живых в снег и воду побросал и иныя многия злы чинил»,- написано в донесении, воспроизведённом в девятом томе «Писем и бумаг императора Петра Великого». «Иные многия злы» - это, в частности, то, что женщин и детей действительно бросали умирать на холоде в голой степи. Кстати, шведы не очень-то и скрывали свои намерения: «г.м. Гамильтону /было/ поручено отправиться с полком через Ахтырки и Лебедин, сжечь там все и потом воротиться на прежнюю квартиру в Будыщи»,- писал Аксель Гилленкрок в своём «Современном сказании о походе Карла XII в Россию», - (впервые опубликовано в «Военном журнале» в 1844 году). Что это, как не отправка экспедиции с заранее заданными карательными целями? - ведь Гамильтону было поручено не «действовать по обстоятельствам», а применить тактику, впоследствии получившую название «выжженной земли» - «сжечь там всё», - и не допускать никаких иных толкований королевского приказа. Но самое примечательное, что возводимый ныне в ранг национального героя гетман-предатель был здесь же, рядом: «Мазепа ни на шаг не отходил от короля и присутствовал при всем этом особенно зверском, исключительно неистовом опустошении страны»,- с полной определенностью заявляет историк, академик Е.В. Тарле («Северная война и шведское нашествие на Россию», стр. 297). Его слова подтверждает и Густав Адлерфельд: «...и старый Мазепа, который со своими казаками участвовал в этой экспедиции, хотел польстить (voulut faire ia cour) королю, рядом с которым он ехал на лошади, произнося ему поздравление с его военными успехами...» (G. Adlerfeld. Histori militaire Charles XII, t. III, p. 420). Возмездие, впрочем, близилось: за один только день 29 января отряды русских войск, преследовавшие шведов по пятам, уничтожили 161 ихнего вояку. 30 января Меншиков писал Петру I из Красного Кута: «Здесь за помощию Вышнего ко всем благополучно и над неприятелем, сколько возможности нашего есть, партеями надлежащего поиску чинить не оставляем, под которым и ныне всю ночь наши партеи были». Против мирного населения шведы действовали удивительно успешно. Но с русскими войсками совладать уже не удавалось. Так, 20 января отряд шведского полковника Галле попытался овладеть Сорочинцами. Каролинцам удалось захватить внешние ворота, но затем мощным ударом они были отброшены и более подобных самоубийственных экспериментов не предпринимали. А вот Камышню - крупное село, находящееся примерно посредине между Гадячем и Миргородом, шведам удалось на некоторое время захватить и ограбить, наложив на её жителей большую контрибуцию скотом, хлебом и сеном (в предыдущей публикации мы приводили цифры шведской «разнарядки» они просто чудовищны). «Продразвёрстка», скорее всего, осталась невыполненной - уже в марте 1709 года Камышня была освобождена от поработителей русскими войсками и малороссийскими казаками. Точно так «некоторое время», были окупированы шведами и Яреськи (в некоторых источниках - «Ерески») - достаточно крупный населённый пункт, лежащий к югу от Сорочинец, и на таком же примерно расстоянии, как и Камышня. Оккупации шведами подверглась и Опошня («местечко Опушнинское», по Боплану) - шведы овладели ею двумя днями раньше неудачной попытки штурмовать Сорочинцы. Традиционно город сопротивлялся, и для начала шведы его традиционно же маленько пожгли. Но, поняв вскоре свою ошибку, согнали сюда людей из окрестностей и приказали сожжённое отстроить. Таким образом, помимо военно-концентрационных лагерей (Старые Санжары) шведы оказались пионерами создания на Полтавщине и трудових концентрационных лагерей (запомните это слово - Опошня!) Ставка Карла XII располагалась здесь с 18 января (со времени возвращения из первого неудачного марш-броска на Слобожанщину), и до 3 марта 1709 года, когда военные обстоятельства заставили его перевести свой штаб ещё южнее, в Великие Будыща. Это время (полтора месяца) было потрачено на бесплодное ожидание королём «...помощи из Польши, то есть армии Крассова и Станислава (Лещинского), чтобы потом, завязав отношения с запорожцами, а сколько возможно и с крымскими татарами и даже турками... продолжать прерванное наступление на Россию». Турки и татары не оправдали ожиданий короля: сорвалась даже сделка по закупке пороха у османов, и по приказанию Карла XII полковник Бюнов приступил в Опошне к его кустарному производству. Надежды завоевателя были напрасными, ибо армии Крассова путь в Малороссию был надёжно преграждён; кроме того, шведского марионетку Станислава Лещинского, по выражению современника, «половина Польши не признавала, а половина отказывалась выполнять любые его приказы» - следовательно, никакой боеспособной армии он собрать попросту не мог. Турецкое правительство блюло, естественно, в первую очередь свои собственные интересы. Оно поначалу было сильно встревожено непонятной вознёй русских зимой и в начале весны 1709 года в верховьях Дона; когда же по первой воде царь Пётр спустился вниз, к Азову, во главе большой флотилии (241 судно, в том числе 29 крупных военных кораблей), и при дворе султана узнали об этом, его (султана) намерения начать войну с Россией «растаяли, словно дымка морская» (В.И. Булгаков, А.В.Булгаков, «Полководцы. XVIII в.» М., 1992, «Патриот», с. 79). А крымские татары без «отмашки» из Стамбула сами предпринимать что-либо просто не решились бы («отмашка всё же была, о чём речь пойдёт дальше, но она оказалась своего рода «фальшстартом»). Король Карл, пребывая в ожидании, отнюдь не сидел, сложа руки. Он организовал и осуществил, как уже говорилось, по крайней мере три разбойничьих набега на Слобожанщину, два последних из которых начинались именно из Опошни. «В ночь на 27 января 1709 года,- сообщает источник,- шведская армия начала поход на Слободскую Украину. Захватив Опошню и ограбив её, Карл XII 29 января двинулся в Котельву. Казаки и крестьяне героически защищали местечко от шведских захватчиков. Но силы были неравны. Ворвавшись в Котельву, шведы почти полностью её разрушили». Тем временем русские войска и местные жители, ушедшие в леса и соединившееся с отрядами казаков, продолжали всё чувствительнее щемить шведов. В местечке Куземине (ныне село в Сумской области), в каких-нибудь 25 километрах от Опошни, в начале февраля расположился отряд генерал-майора Круза. Его драгуны внезапно стали пропадать «партиями»: «Враг (имеются в виду партизаны, - прим. автора) стал настолько навязчив, что когда шведские кавалеристы отправлялись целыми группами на водопой, их уничтожали» (А. Фриксель. «Жизнеописание Карла XII», ч. II, стр. 148). В качестве превентивной меры защиты Круз распорядился на водопой ездить, соединив вместе 2-3 отряда, непременно под началом офицеров. А уходя из Куземина, приказал сжечь его дотла вместе со всеми близлежащими сёлами. В начале февраля Карл XII осуществил еще один бросок на Слобожанщину, к Краснокутску, на сей раз лично возглавив войска. Целью его было разгромить отряды русских войск под общим командованием генерала Ренне, концентрировавшиеся восточнее Ахтырки. Сражение произошло 9 февраля. Шведы были разбиты, поле битвы осталось за русскими, а самому королю пришлось прятаться до наступления ночи на какой-то заброшенной старой мельнице. Спасла наступившая темнота и подход свежих сил. С королём был и Мазепа, вторично после Ромнов лишь по случайности избежавший плена. По свидетельству одного из участников этой битвы, шведского лейтенанта Вейе, опубликованному в известных «Записках Крекшина» (см. «Записки Наукового Товариства ім.. Шевченка», т. 92, стр. 65) именно после этого поражения Мазепа сказал свою сакраментальную фразу: «Не думал я, чтобы шведы убегали от русских...» Карл XII, получив подмогу, отступил в сторону от Краснокутска, но Ренне не желал так просто отпустить своего соперника и грамотно организовал преследование. Одна из русских «партий» численностью до тысячи человек настигла шведский драгунский полк, следовавший «с великим числом награбленного скота и провианта и прочего». 260 убитых шведов навсегда остались лежать в замерзшей степи. Награбленное, понятно, отбили. Помимо этого, 11 февраля, сам король принуждён был бросить отягощавший его теперь обоз, «чем уповал не малое время питать свои войска», а именно: «..до 500 фур имел провианта, до 2000 скота рогатого и до 1000 лошадей и пожитков число многое» («Материалы военно-учётного архива Главного Штаба», т. I, СПБ, 1871, стр. 570). 13 февраля король окончательно отказался от продолжения своего «рейда» и стремительно повернул к Опошне. Ночь с 17 на 18 января, как достоверно известно, он переночевал в Рублёвке (ныне Великая Рублёвка, в 15 километрах от Опошни и примерно 50-и от Полтавы), которую затем стандартно приказал сжечь. Аккурат к его возвращению были получены новые пренеприятнейшие известия: ещё 15 февраля русскими войсками была захвачена Рашевка - местечко (ныне село в Гадяцком районе, в 22-х километрах от районного центра). Дело было так. Сюда направлялся шведский отряд, лишь накануне, 13 февраля, окончательно оставивший Гадяч. Столь медленное его передвижение объясняется довольно просто: отряд вёз значительное количество разного награбленного имущества, до времени оставленного в бывшей ставке. Помимо этого он вёл большое число скота и кавалерийских лошадей. Прикрытие интендантского, скажем так, отряда осуществлял кавалерийский отряд капитана Дидрона. Комендант Рашевки полковник Генрих Альбедил, чудом уцелевший при штурме Веприка, предупреждённый о приближении отряда Дидрона, выступил ему навстречу - и напоролся на русский отряд генерал-майора Бема. Завязался жаркий бой. Шведы стали отступать. На их плечах русские воины ворвались в Рашевку. А здесь, помимо везомого и ведомого Дидроном имущества, находились, как оказалось, личные конюшни фельдмаршала Рёншильда, вещи его и всего прочего шведского генералитета: - громадное количество амуниции и «багаж едва ли не всей /шведской/ армии»,- как пишет в своих записках Крекшин (упомянутое произведение, стр. 67). В плен угодило 162 шведа, в том числе упомянутый полковник Альбедил (что абсолютно точно и подтверждено другими источниками), и около 1000 их, по словам автора цитируемых «Записок», погибло (здесь, возможно, цифры несколько и преувеличены,- прим. автора). В бессильной злобе (а как это назвать иначе?) Карл XII приказал Рашевку сжечь дотла, что 9 марта 1709 года и было в точности исполнено. Подобной участи удостоилась, кстати говоря, и сама Опошня. Оставляя эту свою «штаб-квартиру», шведы вновь выжгли её дотла, на сей раз дотла, предварительно устроив показательную экзекуцию. «Экзекуция состояла в том, что сын должен был расправиться с отцом, потом другой крестьянин с сыном и т. д.... Последний из крестьян был «милостиво пощажен». Пощада эта состояла в том, что над последним некому было измываться и его сразу повесили» (В.Ю. Шутой , «Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр». К., 1951, с. 160). Но наивно думать, что шведы хотя бы после этого оставили сожженную и экзекутированную Опошню в покое. Напротив: после перемещения ставки короля Карла XII в Великие Будыща, ей была предуготована роль крепости, прикрывающей новую королевскую военную резиденцию с севера. Сюда вновь согнали население со всех окрестных деревень; эти люди должны были поднимать валы и строить другие задуманные шведами «объекты». Охраняли невольников значительные армейские силы. Опошня была превращена Русской армией в своего рода «разменную монету», призванную облегчить участь осажденного гарнизона Полтавы, героически сражавшегося с оккупантами. С целью отвлечь шведов от осады, на Опошню осуществлялись «диверсии». Самой показательной явилась та, что была проделана в начале мая. «7 мая Меншиков после боя, продолжавшегося с перерывом несколько часов, перешел через Ворсклу у Опошни. Напал на шведов, отряд которых был тут равен от 600 до 700 человек, часть шведов перебил, часть взял в плен (около 170 рядовых и 8 офицеров). Но ушедшие с поля боя шведы укрепились в «замке», бывшем у Опошни, и к ним подошла помощь - около 7 тыс. кавалерии с Карлом XII во главе. Они явились из села Будыщей, где была (напомним), главная шведская квартира. Шведы перебили русских, которые не успели переправиться обратно, но русская артиллерия с другого берега начала бомбардировать шведскую кавалерию. Шведы отступили, а русские «добрым порядком» все-таки закончили переправу и вполне удачно перевезли свой обоз» (Е.В. Тарле, «Северная война и шведское нашествие на Россию», стр. 362). А теперь внимание: из Опошни, периметр охраны которой был нарушен, в лагерь Меншикова пришло тогда несколько сот (sic!) опошнян с женами и детьми, которых вплоть до этого дня шведы держали «за крепким караулом» и принуждали к «непрестанной жестокой работе» (Реляция. 1709 г., мая 7, О бывшей под городом Опошнею с шведами акции - ТИРВИО, т. III, стр. 162-163, № 156). Ставя «в вину» Меншикову Батурин, хорошо бы для равновесия упоминать и о добрых его делах: спасённой от уничтожения шведами, ввиду расквартирования там одного из его драгунских полков, Хоружевке; о многих сотнях освобождённых от шведского рабства жителей Опошни, да ещё и с «женами и детьми», и о многом (хорошем) другом... ...Окончательно шведы оставили Опошню на следующий день, 8 мая. Предварительно опять выпалив её дотла...

Наталія БОНДАР, Валентина ІЩЕНКО Литвин розповів непристойний анекдот ( "Газета по-українськи", 9 квітня 2009 року) Голова Верховної Ради й лідер Народної партії 52-річний Володимир Литвин на два дні з’їздив на Полтавщину. У вівторок був у Гадячі, наступного дня — в обласному центрі. Близько дев’ятої ранку до актової зали училища культури в місті Гадяч починають сходитися люди. Литвин під’їжджає до будівлі райдержадміністрації на чорній ”Тойоті Лендкрузер”. 300 м до училища долає пішки. Голова Верховної Ради Володимир Литвин два дні їздив Полтавщиною як лідер Народної партії (фото: Наталія БОНДАР) До нього підходять четверо дівчат у національному вбранні. Вітають. — Це все? — здивовано перепитує спікер. — Усе, — відповідають, знизуючи плечима. Керівництво міста зустрічати Литвина не виходить, бо він приїхав як лідер партії. Йде до людей, які прийшли на зустріч. Вони передають йому записки. Скаржаться, що немає роботи і грошей на оранку. Литвин розповідає їм анекдот: — Мати з дитиною живе сама. Приїхали до них навесні чоловіки город орати. Дитина заходить до хати і питає: ”Мамо, у нас є гроші, щоб розплатитися, чи мені піти погуляти?”

Наталія БОНДАР Наймити заробляють до 50 гривень за день ( "Газета по-українськи", 9 квітня 2009 року) Навесні безробітні йдуть до багатших у найми. За гроші та їжу копають городи, упорядковують подвір’я, саджають овочі. Жителі сіл змушені наймитувати, бо на біржу праці їх не ставлять, адже мають земельні ділянки. 26-річна Тетяна Швед — сирота. Винаймає в Гадячі кімнату. Заробляє на життя підробітками в людей. Працює на городах із ранньої весни до зими. У Зіньківському районі має батьківську хату. Тетяна Швед складає обрізані гілки дерев на подвір’ї у підприємця з Гадяча Антона Мельника. Наймитуванням жінка заробляє на життя (фото: Наталія БОНДАР) — Я в Гадячі звикла, — зітхає Тетяна. — Тут закінчила училище. Тут у мене знайомі. А в батьківському селі роботи не знайти. Люди мене не наймають, бо не знають. До того ж там живуть самі бабусі. Намагаються все самі зробити, бо пенсії малі, платити нічим. У середньому наймитам за день платять 30 грн. — Як тільки заходжу до двору, запрошують до сніданку, — переказує Тетяна. — В обід теж добре погодують. Увечері можуть ще й пива чи вина налити. Нещодавно в заможних городян розкидала машину землі відрами по клумбах. Робітниці за день дали тарілку супу й ложку товченої картоплі. За роботу заплатили 30 грн. — Така робота набагато більше коштує. Додому прийшла голодна. Наступного дня нікуди не ходила, бо не було сил із ліжка встати, — обурюється Швед. — Прийдеться йти до них знову. Гроші ж потрібні. Гадячанка Ганна Москаленко також підробляє в наймах. Каже, так у райцентрі на життя заробляє багато місцевих. — Учотирьох ходили до одних господарів, — згадує жінка. — Заплатили по 50 гривень кожному. Не годували. Робота не важкою була. Вирвали залишки перцю та капусти на 50 сотках. Потім загребли город. Найняти людей копати город у Гадячі коштує 40–50 грн за сотку, виорати трактором — 10 грн.

Марат МАКСИМЕНКО ДВЕРІ МУЗЕЮ ВІДКРИТІ ДЛЯ ВСІХ ( "Світ молоді", 14 травня 2009 року) У Хитцівській восьмирічній школі існує традиція розпочинати життя першокласників за старою шкільною партою та писати перші букви гусячим пером! В кінці 1999 року в селі Хитці Гадяцького району відкрилася нова школа і вирішено було заснувати кімнату-музей народознавства. Зараз музей налічує більше 300 експонатів, найбільше представлене гончарство, промисел, який був дуже розвинутий на Гадяччині. Також у музеї багато предметів побуту, знарядь праці, вишиванок, репродукцій картин тощо. Жителі навколишніх сіл постійно допомагають музею новими експонатами. Двері шкільного музею відкриті для всих охочих його відвідати. А учні 9-го класу: Юля Федчун та Саша Лепський є кращими екскурсоводами школи.

Шимон БРИМАН Украинские строители: израильтяне задолжали $100.000 за гробницу (Сайт "IzRus - новости "русского Израиля"", 15 мая 2009 года) У движения ХАБАД нет денег на достройку нового комплекса у могилы своего основателя. Работы остановлены, 100.000 долларов не выплачены строителям, которые грозятся отобрать здание через суд. Для окончания работ нужен 1 млн. долларов. В маленьком украинском местечке Гадяч (Полтавская область) остановлены работы по возведению синагоги и общинного центра возле могилы "Алтер Ребе" - рабби Шнеура-Залмана из Ляд, основателя движения ХАБАД. Известный мудрец перед смертью, во время наполеоновского нашествия, завещал похоронить себя именно в этом месте. Над могилой праведника издавна находится небольшой склеп. Паломники-хасиды, приезжавшие сюда, испытывали тесноту и неудобства, особенно во время массовых сборов на праздники. Поэтому несколько лет назад было решено построить просторное здание возле могилы "Алтер Ребе". С 2008 года строительные работы на этом месте проводила одесская фирма "Водолик" (директор - Геннадий (Ави) Вайнтруб, чьи родственники живут в Израиле). Представитель "Водолика" Виктор Федоренко, непосредственно отвечающий за это строительство, сообщил порталу IzRus, что работы были начаты по инициативе и на средства потомков "Алтер Ребе" - израильских раввинов Якова Гальперина и Менделя Дайча. На первом этапе строительства "среди спонсоров были Игорь Коломойский и ещё десяток других". Юридически, в качестве заказчика выступала Федерация еврейских общин Украины (ФЕОУ) под руководством раввина Меира Стамблера. Федоренко рассказал, что с самого начала строители столкнулись с массой проблем: необходимость увязать "хасидские" требования к зданиям с украинскими нормами, тяжелые природные условия на площадке (высокий уровень грунтовых вод и оползень), отсутствие на месте достаточного количества квалифицированных рабочих, необходимость доставки в Гадяч большого количества стройматериалов и конструкций со всей Украины и из-за рубежа. Рядом со старинным склепом были возведены основные фрагменты современного комплекса: просторная синагога на 200 мест и миква (пока без отделки). В проекте запланированы также комнаты для занятий, столовая, комфортабельная гостиница для размещения более 100 хасидов, парковка для автотранспорта. На данный момент работа произведена приблизительно на 30%. Но недавно стройка остановилась из-за долга заказчика строителям в размере почти 100.000 долларов. Виктор Федоренко заявил порталу IzRus: "Украинское законодательство имеет прецедент, когда за подобный объект не были выплачены деньги, и он перешел в собственность подрядчика. Так было в Умани" (в итоге, на помощь тамошним хасидам пришёл миллиардер из Казахстана, президент Евро-Азиатского еврейского конгресса Александр Машкевич). Виктор Федоренко подчеркнул, что лично к Меиру Стамблеру у него нет никаких претензий: "Стамблер с сентября по декабрь 2008-го помогал нам своими деньгами для срочных работ зимой, так как Гальперин не давал санкцию на проплату". Все претензии строителей касаются исключительно израильского раввина Гальперина. "Сказать, что мы недовольны - значит ничего не сказать", отметил Федоренко. Кстати Яаков Гальперин не просто духовный деятель, он - депутат горсовета Иерусалима (от списка "Яхадут ха-Тора"), член ряда муниципальных комиссий (финансы, инфраструктура, городское планирование, спорт и др.). В свою очередь, заказчик строительства Меир Стамблер дал следующий комментарий порталу IzRus: "Всё двигается, хотя есть трудности, нужно дополнительное финансирование. Конечно, сейчас экономический кризис, но у нас нет никаких ссор и разногласий".

Наталія БОНДАР Із вигорілого магазину розтягували продукти ( "Газета по-українськи", 4 червня 2009 року) У неділю на вул. Тельмана в Гадячі по сусідству з центральним ринком згорів продуктовий супермаркет самообслуговування ”Ситий дім”. Його розмір 18 на 20 м. Пожежа почалася о 13.00 — між дахом і підвісною стелею замкнуло електропроводку. Близько 15.00 біля згорілого закладу зібралося близько сотні людей. Пожежники заливають водою згарище, яке ще подекуди тліє. У будівлі з залізним каркасом обвалився дах, вибито всі вікна. Усередині видно згорілі холодильники, морозильні камери, касові апарати, терези, стелажі. Обладнання там було на 3 млн грн. — Ми були в магазині, коли виник пожар, — розповідає хлопець років 12. Він спостерігає за роботою вогнеборців. — Почало блимати світло, а потім магазин задрожав. Усе в ньому стало дрожати. Горіти почало з криші. Мабуть, замкнув кондиціонер. Горіло десь із час. — Почула сирену, думала, машина горить, а воно ось що. Жаль магазина, — бідкається поруч пенсіонерка. — Такий гарний був. І ціни помірні, й продавці ввічливі. Тільки ж відкрився. Нам так зручно було. Як зривалися банки з пивом чи якимись напитками, то підлітали аж до п’ятого етажа. Відчуття, що патрони зриваються. Близько 15.00 у неділю пожежники гасять речі, що ще тліють, у згорілому супермаркеті ”Ситий дім” у Гадячі (фото: Наталія БОНДАР) Вогонь швидко перекинувся на пластикові й гіпсокартонні конструкції. Умить спалахнула вся будівля. Працівники супермаркету встигли винести тільки комп’ютер і кілька касових апаратів. Заклад належить місцевому підприємцю Юрієві Житченку. У цьому приміщенні доти був інший магазин. Бізнесмен відремонтував будівлю й відкрив супермаркет місяць тому. Тоді всіх відвідувачів частували бутербродами й шампанським. Власник каже, що його магазин застрахований. Під вечір, коли поїхали пожежники, біля згарища було ще до півсотні гадячан. Власник супермаркету охорони не виставив. Тож дехто заходив до магазину і виносив продукти, які більш-менш уціліли.

Регіонали урочисто відкрили дитячий табір на Полтавщині (Сайт Партії регіонів", 5 червня 2009 року) Голова Полтавської обласної організації Партії регіонів, голова обласної ради Олександр Удовіченко, депутати фракції Партії регіонів обласної ради Валерій Пархоменко, Андрій Козерод взяли участь в урочистому відкритті сезону літнього дитячого відпочинку у таборі «Горизонт» Гадяцького району. Перших 180 вихованців Гадяцької спеціалізованої школи-інтернату імені Є. П. Кочергіна дитячий оздоровчий табір туристичного профілю «Горизонт», що розташований у селі Вельбівка, зустрів добре підготовленим. До приїзду дітей облаштували нові дерев’яні будиночки, зробили ремонт спальних кімнат, їдальні, корпусу гігієни. До послуг відпочиваючих спортивні майданчики, ігрові зали та різноманітне туристичне спорядження, організоване висококалорійне шестиразове харчування. Представники вищого представницького органу області, депутати-регіонали на чолі з Олександром Удовіченком оглянули матеріальну базу табору, спілкувалися з працівниками та вихованцями. За традицією, дитячі загони вишикувалися на табірному майдані. Їхні командири відрапортували про прибуття та під звуки Державного гімну України та гімну Полтавщини підняли Державний прапор України та прапор області. Приємного і корисного відпочинку, фізичного гарту, нових друзів, незабутніх вражень від перебування у таборі побажали „горизонтівцям” Олександр Удовіченко та директор Гадяцької спеціалізованої школи-інтернату імені Є.П. Кочергіна Володимир Беседа. Олександр Удовіченко вручив юним господарям комплект спортивних тренажерів та сфотографувався з дітьми на згадку про зустріч. А „горизонтівці” заспівали гостям улюблених пісень. Цього року на вихованців чекають захоплюючі туристичні походи та екскурсії, кінні мандрівки, романтичні вечори біля вогнища, культурно-масові та фізкультурно-оздоровчі заходи, ігри та розваги. - За останні чотири роки, відколи рішенням сесії обласної ради «Горизонт» передано на баланс Гадяцької спеціалізованої школи-інтернату імені Є.П. Кочергіна, у таборі оздоровилося близько 3000 тисяч дітей із 17 районів області, більшість з яких – діти-сироти та з багатодітних сімей, - розповів начальник табору Олег Березенко. - Дітям тут подобається. Понад 60% з них відпочивають у таборі не перший рік. Та й путівка – одна з найдешевших в області. Коштує 1470 гривень, батьки сплачують лише половину. Живемо однією дружною сім’єю, стосунки між педагогами та вихованцями засновані на повазі та взаєморозумінні, тому проблем із дисципліною немає. Справжнє свято у таборі продовжилося яскравим дитячим концертом для батьків та сорока вихованців школи-інтернату, які стали переможцями Малої академії наук, призерами предметних олімпіад і конкурсів.

Наталія БОНДАР Біля церкви виганяли бісів ( "Газета по-українськи", 11 червня 2009 року) У православній Миколаївській церкві села Веприк Гадяцького району одночасно служать священики Київського та Московського патріархатів. Обидві релігійні громади заявляють права на цей храм. Від кожної в церкві призначено свого настоятеля. Миколаївську церкву у Веприку почали відбудовувати цієї весни. До цього храм стояв пусткою. Остання служба тут відбулася ще в 1930-х. Відбудовувати церкву почали представники Київського патріархату. Гроші на її ремонт дав гендиректор підприємства ”Полтаванафтогазгеологія” Геннадій Сікало. У неділю вранці отець Григорій із Комсомольська править службу біля Миколаївської церкви у Веприку Гадяцького району. Після того виганяв біса із чоловіка з натовпу (фото: Наталія БОНДАР) Кілька тижнів тому в храмі почав служити священик Київського патріархату Ростислав Степанюк. Він тимчасово призначений настоятелем храму. Це обурило громаду Успенської церкви Московського патріархату, яка також перебуває в селі. 4 червня біля церкви провели службу 10 священиків Київського патріархату. Прибув на богослужіння і владика Федір. Він пропонував провести спільні служби біля обох церков, аби помирити громади. — Увечері отець Олександр з Успенської церкви приходив, аби я дав ключі від храму, — переказує прораб будівництва Олександр Стороженко. — За ним прийшов їхній староста з монтировкою, щоб двері відчинити. Але ми його прогнали. Відтоді служби в Миколаївській церкві служать два патріархати. Київський у церкві, а Московський — на церковному дворі. — Нам, аби помирилися та було в селі дві церкви, — каже жителька Веприка, не називається. — То понятно, що в них між собою конкуренція. Тепер на похорони, хрестини та вінчання стануть наймати не тільки з Московського патріархату священика. У неділю, на Трійцю, близько 8.00 отець Ростислав служить у храмі. На службу прийшли приблизно сотня парафіян. Коли служба закінчується, зачиняє храм та їде. Близько 11.00 до церкви під’їжджають автівки. Виходять парафіяни громади Московського патріархату. За кілька хвилин під’їжджає священик із Комсомольська — отець Григорій. Із ним іще два батюшки. Місцевих вірян близько 15, решту привезли з Гадяча. — Отець Григорій сильний батюшка, має велику благодать. До нього їдуть з усієї Полтавської області, — каже літня жінка. — Тому ми й приїхали з Гадяча. Отець Григорій каже, що на службі є чоловік, з якого він виганятиме біса. Звати його Микола. Люди обертаються на чорнявого чоловіка з вусами. Він стоїть позаду натовпу. Коли отець Григорій починає читати молитву, той голосно кричить. Щойно бачить націлені на нього фотоапарати чи відеокамеру, припиняє кричати та ховається в натовп. Коли служба закінчується, сам сідає в автівку та їде. — Цирк устроїли, показуху, — говорить жінка, яка стоїть навпроти церковного подвір’я. — Нащо так людей обманювати? Місцевий сільський голова Олексій Коваль каже, дві громади офіційно зареєстровані. У лютому цього року рішенням сільської ради Миколаївську церкву передали громаді Київського патріархату.

Наталія БОНДАР До церкви замурували вхід ( "Газета по-українськи", 9 липня 2009 року) Понад місяць триває боротьба між Київським та Московським патріархатами за руїни Миколаївської церкви в селі Веприк Гадяцького району. Храм звели 1800 року. Не правиться в ньому з 1930-х. Голова сільради Олексій Ковальов знайшов спонсорів для відбудови церкви. Ті поставили умову, що вона належатиме Київському патріархату. Представники Московського заявили претензії на храм. Понад місяць священик Московського патріархату Григорій Голий із Комсомольська служив біля церкви. Прихильники Київського проводили служби всередині. — 2 липня був у Гадячі,— розповідає Олексій Ковальов. — Телефонують будівельники, кажуть, що захоплюють церкву, не дають працювати. У захопленні брали участь четверо вепричан, решта приїхали з Комсомольська і навіть із Києва були. Чоловік 200 приїхали мікроавтобусами близько 12.00 у п’ятницю. Я з дільничним став на дверях, так нас просто відштовхнули. Отець Григорій перекусив великими ножицями замок і вони зайшли до церкви. Після служби будівельники повісили свого замка, отець Григорій — свого. У суботу біля храму багатолюдно — віруючі, наряд міліції, прихильники обох конфесій, журналісти. Біля входу до будівлі лежать понівечені замки. — У нас там бензопили, перфоратори, будівельне приладдя, а вони замка вішають, — обурюється будівельник. Дружина священика Григорія Голого сперечається за Миколаївську церкву у Веприку на Гадяччині з сином голови сільради Іваном Ковальовим. По центру — його батько Олексій (фото: Наталія БОНДАР) Люди розділилися на два табори. Правоохоронці сидять на колоді поряд зі входом до храму. Неподалік стоїть міліцейська машина для перевезення затриманих. — Цей храм споконвічно належав нашій єпархії, — каже під час проповіді благочинний Гадяцького району Української православної церкви Московського патріархату протоієрей Ігор Цебенко. — Маємо документи. Відбудова церкви — благородне діло. Але спонсори не повинні відокремлювати людей від духовенства. Біля храму в оточенні людей член виконкому сільради Василь Летик обурено розповідає, що виконком не мав права передавати церкву Київському патріархату. — Хай собі окремо будують храм. Батько багато писав, щоб церкву восстановили. Я казала і кажу, люди повинні молитися, не треба зводити людей на лоби, — каже Валентина Білоцерківець, донька місцевого краєзнавця Олексія Кривка. Зчинилася гучна перепалка з розмахуванням рук між чоловіками і дружиною отця Григорія. На крики підходить сільський голова: — Та ти закрий рота, і вообще ти вонюча тварь, — кричить матушка в розпалі лайки Олексієві Ковальову. Той у відповідь каже, що буде молитися за неї, і перехрещує її. Наприкінці служби приїздить Володимир Рябоконь з обласної міліції. Радить сторонам конфлікту звернуся до суду. Закликає патріархати утриматися від служінь у храмі, доки він в аварійному стані. Віряни з вигуками залишають подвір’я церкви. Увечері вхід до церкви будівельники заклали цеглою, внутрішні роботи призупинили. Наступного ранку біля будівлі виставили охорону — міліціонерів і членів об’єднання ”Свобода” з Полтави. Прихильники Московського патріархату цього дня до храму не підходили. У понеділок служба проходила поряд із будівлею. Замуровані двері не чіпали.

Наталія БОНДАР Стіна сараю сповзла у яр ( "Газета по-українськи", 23 липня 2009 року) На Соборній площі, 31 у центрі Гадяча 12 липня сповзла у яр бічна стіна сараю. — Мені про те телефоном повідомила сусідка, — розповідає власниця будівлі Наталія Приступа, 30 років. — На щастя, стіна нікого не зачепила. Еменесники приїхали і спочатку наказали робити підпорки. А тоді обійшли навколо й кажуть: ”Які там підпорки! У нього заходити страшно. Нікому не відомо, скільки яма по ширині йде, воно ж усе посунутися може. Не заходьте туди”. Подвір’я розташоване на рівнині біля глибокого яру. Сарай стоїть над схилом. Наступного дня після обвалу господарі складають біля будівлі дошки, скляні банки, ящики, що були всередині. У сараї — болото із землі й нечистот. Посередині — велика яма. Правої стіни нема. Крізь отвір видно хати внизу та річку Псел удалині. На схилі в бур’янах валяється цегла, балка з бетонованого фундаменту. Під сараєм на глибині 2 м проходить зливна труба. Нею в яр стікає дощова вода з центральної площі Гадяча. Поступово труба забилася сміттям. Її прочистили, бо вода йшла в квартиру двоповерхівки, що поряд. — Схил яру зсувається, і труба, видно, десь розійшлася, — припускає Наталія Приступа. — Прямо в сараї вода стала фонтаном бити, і стіна поступово відстала. А перед тим як вона сповзла вниз, пройшов сильний дощ. Мій батько ставив у дирку двометрову палку, то труби не дістав. У цьому сараї в Гадячі сповзла в яр стіна. Приміщення було на два ходи. Аварійну частину вже розібрали (фото: Наталія БОНДАР) Подивитися на аварійний сарай приїздила мер Гадяча Тетяна Савченко. Наказала господарям розібрати його, щоб дістатися труби. Ті боялися це робити, адже еменесники сказали, що будівля може в будь-який момент сповзти в яр уся. Усе ж розібрали частину сараю, що над проваллям. Споруду без дозволу збудувала секретар міськради Неля Корнєва. Потім продала її сусідам. Зводити поряд новий сарай не можна, бо він посунеться вниз. — У погребах неподалік також стоїть вода, — розказує Приступа. Веде до двоповерхівки на 12 квартир, у якій мешкає. Будинок весь у тріщинах із палець завширшки. Їх періодично замазують. Будівля просідає, плити на стелі розійшлися. У під’їзді від сирості обсипається штукатурка. Мешканці кажуть, будинок не ремонтували 60 років. Із вигод у квартирах — газ і вода. Туалет надворі. Каналізація працює погано. — Відремонтувати будівлю самотужки не можемо, бо тут живуть тільки чотири молоді сім’ї. Решта — пенсіонери, в яких нема грошей. Приходили з домоуправління, щось робили. Але це ненадовго. Купаємося в тазіках. І це в центрі міста, — бідкається сусідка Приступи Олена Яртемік. — Страшно, що квартири розвалюються. Мер міста каже, що будинок ремонтуватимуть, коли його мешканці погасять борги за квартплату. Приступа та її батьки, що живуть в окремій квартирі в цьому ж будинку, заборгували разом 600 грн. Також є дві квартири, господарі яких померли. Житло нині пустує, а квартплату все рівно нараховують. Тож основні борги в будинку — саме через ці квартири.

Наталія БОНДАР Мер Гадяча з чоловіком відпочиває за 500 гривень ( "Газета по-українськи", 30 липня 2009 року) Міський голова Гадяча 56-річна Тетяна Савченко днями планує вирушити у сплав на байдарках річкою Псел із чоловіком і друзями. Так відпочиває протягом останніх семи років. — Ми завжди любили відпочивати в палатках. А байдарками захопилися, як менший син ще школярем пройшов Південним Бугом, — розказує Тетяна Миколаївна. — Він займався в туристичному клубі. Уперше Савченки пливли байдаркою Пслом від Гадяча до Великих Сорочинців на Миргородщині. Потім від Сорочинців до Красногорівки. Плавали Ворсклою від Охтирки до Котельви й далі в бік Полтави. Торік — від кордону з Росією до Сум. — 29 липня починаємо маршрут від Сум до села Червленого Лебединського району Сумщини, — усміхається. — Друзі їздили в розвідку — подивилися маршрут, поговорили з місцевими. На шляху буде дві гідроелектростанції. У команді мера будуть родини місцевих посадовців Гончарових, Куришків, Зозуль, Безуглих. Пливтимуть на п’яти байдарках. Тетяна Миколаївна завжди подорожує з чоловіком Григорієм Івановичем. Він працює начальником Глинсько-Розбишівського виробництва Качанівського газопромислового заводу. — Я плавати не вмію, — признається Тетяна Савченко. — Одягаю рятувальний жилет. Але води не боюся. Родини Гончарових і Савченків мають дві власні байдарки. Пливуть за течією, милуються краєвидами. За день пропливають 15 км. — Беремо гітару, радіоприймач, — продовжує. — Але в нас не тільки співи. В тому році організували вечірні новини. Робили імпровізований екран і показували, що в кого в байдарці протягом дня підгледіли. До пізньої ночі спати не лягаємо. Мер Гадяча Тетяна Савченко зі своїм чоловіком Григорієм торік на байдарці сплавлялися річкою Псел (фото з архіву Тетяни Савченко) Колишній військовий Сергій Безуглий захоплюється метеликами. Має їх велику колекцію. Під час мандрівки він ходить на луки, потім демонструє цікаві екземпляри. Директор заводу ”Горизонт” Євген Гончаров любить рибалити. — Готуємо по черзі, — веде далі Тетяна Миколаївна. — Вивчили, що в кожного гарно виходить. Мій чоловік смачно кашу варить. Він дуже чекає на подорож річкою, бо на морі йому не цікаво. Тетяна Миколаївна згадує, як пливли від Сорочинців до Красногорівки та зупинилися біля Миргородського аеродрому: — У них уночі були навчальні польоти. Цілу ніч не спали, спостерігали. Літаки над нами літали, усякі складні фігури робили. Біля Миропілля на Сумщині пропливали крейдяні гори. У воду стікає крейда, все дно біле. Під час подорожі багато фотографують. Телефони в мандрівку беруть по одному на родину. — Я його зовсім не беру і по роботі намагаємося не відповідати, — каже мер. — Нічого не повинно статися, та й заступники є. Кожна родина на подорож у спільну касу скидається по 200 грн. Загалом мандрівка Савченкам обходиться у 500 грн. Тетяна Миколаївна та Григорій Іванович мають двох синів. Старший Тарас викладає в Сумській академії банківської справи, а молодший Костянтин працює в податковій інспекції в Полтаві.

Юлія ЧУГУЄВЕЦЬ 75 років бережемо духовність країни ( "Нова газета по-полтавськи", 5 серпня 2009 року) Усім відомо, що Україна, й особливо Полтавщина, багата талантами – співаками, талановитими хореографами, музикантами, художниками. Обдаровані діти починають розвивати свої таланти ще зі шкільних гуртків та художніх шкіл , а по-справжньому відточують свою майстерність вже в університетах та училищах культури. Відоме на всю країну Гадяцьке училище культури імені І. П. Котляревського – єдиний на Полтавщині навчальний заклад, що готує спеціалістів для сфери культури та мистецтва. Педагогічний та студентський колектив Гадяцького училища культури ось уже майже 75 років займається благородною справою збереження культурної спадщини, поповнення її, плекання найкращих національних традицій. – Наш педагогічний колектив училища (а це більше 100 викладачів та концертмейстерів) забезпечує високий рівень підготовки майбутніх фахівців, – говорить директор училища Анатолій Насменчук. – Гордість училища – не лише наші відомі й знамениті випускники, а й педагоги, які мають звання «Заслужений працівник культури України», відмінник освіти України, заслужений майстер народної творчості України, викладач-методист. До нас приїжджають навчатися не тільки з Полтавської області, а й з інших регіонів країни. Безперечними нашими перевагами, окрім професійного викладацького колективу, є можливість безкоштовного навчання (платне ж відділення зовсім не дороге – дозволити може кожен), широкий вибір мистецьких та культурних спеціальностей. Чималу роль відіграє також і те, що вступати до нашого закладу можна не тільки після одинадцяти класів, а й після дев’яти. Що на сьогоднішній день, зважаючи на ситуації зі шкільним тестуванням, є вагомим фактором. Також тільки в нашому училищі є унікальна спеціальність – «Декоративно-прикладне мистецтво». І головне: на відміну від більшості навчальних закладів України, у нас уже кілька років поспіль відбувається стовідсоткове працевлаштування випускників! Сьогодні Гадяцьке училище культури імені І. П. Котляревського – один із центрів національної культури і духовності Полтавщини. За багаторічну історію училище не раз змінювало назву, зміст навчального процесу. Педагогічний колектив училища завжди переймає всі нововведення й модернізації в системі освіти країни, працює над оновленням змісту й форм теоретичного та практичного навчання студентів. І завжди незмінними завданнями колективу були й залишаться збереження та розвиток української національної культури і мистецтва. Людський капітал давно став основним національним багатством найрозвинутіших країн світу. Добре розуміючи, що самі собою до студентів не прийдуть ні національна свідомість, ні самоповага, ні громадянська відповідальність, педагогічний колектив шукає такі форми виховної роботи, які б допомогли їм, сповідуючи загальнолюдські цінності, шанувати і примножувати українську культуру, українську духовність, сповідувати національні пріоритети мистецтва і культури. – Сьогодні ми свідомо й послідовно працюємо над створенням позитивного іміджу училища. В умовах нових суспільних відносин, в умовах віддалення Гадяча від обласного центру ми мусимо це робити, – говорить директор училища Анатолій Насменчук. – Ми переконані, що в нашому училищі культури повинно бути так гарно, як ніде, а тому поступово осучаснюємо оформлення аудиторій, корпусів, гуртожитку, території. На щастя, ми пережили часи занепаду закладів культури і мистецтва. Уже кілька років поспіль в повному обсязі отримуємо замовлення на працевлаштування наших випускників. Це дає нам підстави з оптимізмом дивитися у майбутнє. Студенти Гадяцького училища культури імені І. П. Котляревського отримують можливість не тільки розвинути свій творчий хист, а й досягти вершин професіоналізму, бути конкурентоспроможними на сучасному ринку праці. На сьогодні жоден захід обласного масштабу не відбувається без участі творчих колективів училища, які є лауреатами й дипломантами численних Всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів. На майбутніх студентів чекають затишні навчальні аудиторії, сучасно облаштований гуртожиток, матеріально-технічна база, що відповідає сучасним вимогам: комп’ютерний клас, безкоштовний інтернет, бібліотека. Та головне – безоплатне навчання і можливість отримувати стипендію. Тож всі, хто мріє про сцену, прагнуть реалізувати свій творчий потенціал у танці чи пісні, промовистому слові чи віртуозній грі на інструменті, декоративно-прикладному мистецтві чи бібліотечній справі – Гадяцьке училище культури імені І. П. Котляревського завжди раде вам! Гадяцьке училище культури імені І. П. Котляревського має І рівень акредитації, а також звання лауреата міжнародного академічного рейтингу популярності «Золота фортуна». Наша гордість У різні роки зі стін училища вийшли випускники, які стали гордістю Полтавщини і всієї України: заслужені артисти України Віталій Скакун, Валерій Соколик, Тетяна Садохіна; заслужений діяч мистецтв Олексій Юзефович; заслужені працівники культури України: Микола Бєсєда, Анатолій Жданов, Яків Орлов, Олександр Житинський, Іван Гаврись, Іван Носенко, Михайло Троцак, Андрій Демент, Володимир Тулаєв, Василь Пилипенко; поетеса Наталя Баклай, письменник Микола Возіянов. Дитяча студія естетичного виховання З 1995 року при училищі була створена дитяча студія естетичного виховання. Сьогодні на її чотирьох відділеннях (хореографія, вокально-естрадне, образотворче та театральне мистецтво) щороку навчається більше 200 дітей міста й району. Творчий підхід викладачів студії до своєї справи проявився у створенні з числа студійців дитячих художніх колективів високого рівня. Ансамбль дитячого танцю «Модерн» працює у стилі синтезу класичної, народної та сучасної хореографії. У його програмі понад 30 хореографічних номерів, серед яких танці народів світу, сучасні та стилізовані постановки. Сьогодні «Модерн» відомий не лише в Україні, а й за її межами. Його виступи бачили в Польщі, Угорщині, Чехії, де він виступав у рамках фестивалю «Діти у світі танцю». У рамках програми Днів української культури колектив ансамблю виступав у містах Кракові, Будапешті, Празі. За вагомий внесок у розвиток національної української культури, високий художній рівень та виконавську майстерність цьому колективу в 2000 році було присвоєне звання «Зразковий аматорський колектив». А от учні колективу театрального відділення дитячої студії «Дивосвіт» ставали неодноразовими переможцями обласних дитячих конкурсів читців «Душа тисячоліть шукає себе в слові», «Рідна мово моя», обласного літературно-музичного конкурсу, присвяченого памяті Олени Теліги. У 2004 році група студійців взяла участь в роботі ХІІ Міжнародних Різдвяних освітніх читань в Москві, які проводилися благодійним фондом «Фонд підтримки православної культури і вітчизняних традицій». Останні два роки учні студії навчаються мистецтву лялькового театру і вже показують свої вистави учням гадяцьких шкіл. Гурт «Вікторія» був створений у 1997 році з числа учнів вокально-естрадного відділення. Вже в 1999 році він став дипломантом обласного огляду-конкурсу «Різдвяні канікули», а в наступному 2000 році - його лауреатом. Колектив пройшов відбірковий тур і з успіхом виступив, отримавши звання дипломанта, на ІІІ Всеукраїнському Благодійному фестивалі «Чорноморські ігри» у Скадовську. У тому ж 2000 році ансамблю було присвоєне звання «Зразковий аматорський коллектив». «Вікторія» неодноразово успішно виступала на міжнародних конкурсах: «Морський коник» (м.Судак Кримської області), «Срібний дзвін» (м.Ужгород), Міжнародна фестивально-концертна програма (Міжнародний дитячий центр «Артек»), «Чарівна свічка» (Національна дитяча академія мистецтв, м.Київ). На відділенні «Образотворче мистецтво» студії навчається більше 50 дітей різних вікових категорій. Студійці – постійні учасники та призери районних виставок і конкурсів «Людина і Ліс», «Моє місто». Починаючи з 2005 року, на базі студії щороку проходить обласний конкурс творчості учнів мистецьких навчальних закладів «Барви Лесиного Гаю», в яких роботи студійців завжди отримують призові місця.

Наталія БОНДАР Олександр Козаченко спіймав сома в людський зріст ( "Газета по-українськи", 27 серпня 2009 року) У понеділок викладач Гадяцького училища культури 47-річний Олександр Козаченко на річці Псел поблизу Гадяча спіймав сома довжиною у свій зріст. Чоловіка з риболовлі до власного двору мікроавтобусом підвозять друзі. Рибину в целофановому пакеті виносить, тримаючи перед собою. Вона скручена в кілька разів. Із хати вибігає батько Олександр Олександрович. — Оце, Сашко, улов так улов, — радіє. Заглядає до пакета. — А чого воно ніби якесь мале. Ану діставай, показуй, — каже нетерпляче. — Треба спочатку зважить, а тоді діставать, — говорить Козаченко. Батько виносить із хати електронні ваги. Зачіплюють за пакет. — Тут тільки 20 кіло, — хитає головою Олександр. Пакет із сомом падає та рветься. — Ішли на байдарках до Млинів, — розповідає Козаченко. — Поки інші обідали, я зайнявся підводним полюванням. Люблю це діло. Вода чиста, далеко видно. На глибині 10 метрів побачив пеньок, а там рило стирчить. Очі маленькі. Ударив із рушниці по ньому і попав. Трохи розгубився, а сом під корч пішов. Гарпуном його пронизав навиліт. Всплив, схопив повітря і вернувся назад. Коли сом заспокоївся — почав за жабри тягнути нагору. Друзі з берега спостерігали за полюванням. Гадячани Олександр Козаченко (ліворуч) та його батько Олександр міряють довжину вловленого сома. Їм допомагає сусідка Світлана Гейко. Наміряли 155 сантиметрів (фото: Наталія БОНДАР) — Він ниряв і боровся з рибиною хвилин 15, — каже учасник походу Микола Торяник. — То біле брюхо сома покажеться, то Саша. А як витягли, то оцінили. Сом на березі ще жабрами шевелив. Це для Гадяча рекорд на всі часи. Соми бувають і на 100 кілограмів, але то в Дніпрі. Тим часом батько Козаченка приносить від сусідів підлогові ваги. Сома зважують — 25 кг. Кладуть на стіл і починають розглядати, міряють довжину — виходить 1,55 м. — Спереду зубів немає. Чим же він їв? — сміються чоловіки. — А ви далі в пащеку руку засуньте, — каже Козаченко. Чоловік припускає, що рибина ще молода, їй 20–25 років. — Це мій найбільший улов за життя, — хвалиться. — Попередній був сом вагою вісім кілограмів. Підводним полюванням займаюся 30 років. Ниряю без аквалангу, лише маска та трубка. Козаченко має дружину, двох дітей. — Друзям по шматку дам. М’ясо сома добре і копчене, і баликом. Кісточок немає, — розмірковує. — Ще б хотілося опудало з голови зробити на згадку. Наступного дня Козаченко приносить спробувати шматок сома. Смажу його на олії. На смак риба недобра, від м’яса чути болотом.

Ольга ГНАТЕНКО На Всеукраїнських змаганнях валяльників лісу Полтавщину представлятиме працівник Гадяцького лісгоспу ( "Вечірня Полтава", 2 вересня 2009 року) Минулої п’ятниці в Шишацькому лісництві Миргородського лісового господарства зібралися кращі валяльники лісу на Полтавщині для того, щоб продемонструвати майстер-клас та позмагатися в обласному конкурсі. Валяльник лісу — професія не тільки небезпечна, але й досить рідкісна, оскільки потребує ювелірної точності та майстерності. Саме для того, щоб підняти її престиж та дізнатися, наскільки ці спеціалісти готові до рубки лісу в безпечних умовах праці, Полтавське обласне управління лісового та мисливського господарства ось уже четвертий рік поспіль проводить обласні змагання валяльників лісу. (фото автора) Цього року представники від Миргородського, Полтавського, Лубенського, Пирятинського, Новосанжарського, Гадяцького та Кременчуцького лісових господарств брали участь у таких конкурсах: монтаж нового ланцюга (збирання та розбирання бензопили), розпилювання комбінованим різом, точне розкряжування, обрізка сучків, валка дерева. З самого початку змагань лідерством заволодів валяльник Вельбівського лісництва Гадяцького лісового господарства Олександр Найда (на фото). У всіх п’яти конкурсах він показував кращі результати, тому не дивно, що саме Олександр здобув упевнену перемогу та отримав за це грошову винагороду в розмірі дві з половиною тисячі гривень. Крім того, він представлятиме Полтавську область на Всеукраїнському конкурсі валяльників лісу, який відбудеться 4 вересня в місті Боярці Київської області. Усі учасники були нагороджені грамотами та подарунками. — Для того, щоб перемогти, треба постійно тренуватися. Вважаю, що саме в цьому і полягає секрет мого успіху, адже після роботи завжди виїжджаю на лісосіку для того, щоб потренуватися: спилюю дерева, займаюся складанням бензопили тощо. Приділяю цьому 3—4 години щодня. У подібних конкурсах я виступаю уже десять років, стільки ж працюю валяльником лісу, — розповів щасливий переможець. Начальник Полтавського обласного управління лісового та мисливського господарства Юрій Тараненко зазначив, що обласні змагання пройшли на високому рівні, а також відзначив представників Пирятинського та Миргородського лісових господарств, які зайняли друге та третє місця. Проте він наголосив, що, на жаль, не всі учасники належно підготувалися до конкурсу. Тому завдання на наступний рік — попрацювати й достойно представити свій лісгосп на змаганнях. — Незважаючи на рідкісність професії валяльника, на сьогодні Полтавська область повністю забезпечена кадрами. Орієнтовно в кожному лісгоспі маємо по 10 спеціалістів. Для того, щоб виявити кращих представників цієї професії, ми не тільки проводимо конкурси серед них, а й забезпечуємо достойною зарплатнею та належною амуніцією, — підсумував Юрій Тараненко.

Наталія БОНДАР На башті не змогли встановити бак для води ( "Газета по-українськи", 10 вересня 2009 року) Минулого четверга в Гадячі поблизу ринку не змогли встановити бак на новозбудованій водонапірній башті. Вона повинна цілодобово забезпечувати водою дві третини будинків міста. Жителям центральної частини Гадяча подають воду з 6.00 до 23.00. Біля новобудови, зведеній на найвищій точці міста, зібрався натовп. Кранівник налаштовує техніку для підйому бака на 24-метрову цегляну башту. Металевий резервуар у біло-червону смужку заввишки 8 м, об’ємом 200 куб. м і вагою 15 т. На нього витратили близько 300 тис. грн. Виготовили у місті Краматорськ на Донеччині. Худорлявий пенсіонер у сірому светрі з натовпу залазить по драбині на бак. — Мій родич на флоті піднімався на крані. Так я хоч тут на висоту піднімуся, — пояснює. Страшенно задоволений своїми діями і наполягає, щоб його фотографували. Кран повільно піднімає ємність. Щоб її поставити на башту, забракло довжини стріли близько 3 м. Бак установлюють на землю. — Більший кран є в Краснограді на Харківщині, — каже з натовпу водій легковика. — Цей кран пригнали з Лубен. Його робота коштує не менш як 15 тисяч. А скільки ж витратять на другий? Забракло до трьох метрів довжини стріли крана, щоб підняти бак на водонапірну башту в Гадячі. Ця новобудова має забезпечувати цілодобово водою дві третини будинків міста (фото: Наталія БОНДАР) До будинків мікрорайону Заяр, де живе третина населення Гадяча, постачають воду цілодобово. Там башту ввели в дію 2006-го. На будівництво нової вежі витратили 639 тис. грн. Вона дасть можливість економити електроенергію на 30%. Адже нині воду з артезіанських свердловин подають споживачам потужними насосами під тиском. — Також труби не отримуватимуть гідроудару, — пояснює колишній майстер ”Гадячжитла”, просить не називати імені. — Вода зі свердловини має температуру до 26 тепла. За ніч порожні труби остигають до шести градусів. Уночі труби без води ”їсть” кисень. А вранці знову подають теплу воду. Вона рве труби. Тому в Гадячі часті пориви водоносної мережі. Й тоді води немає і вдень.

Наталія БОНДАР Страуси напали на міліціонерів ( "Газета по-українськи", 22 вересня 2009 року) 50-річний Анатолій Койло з села Вельбівка Гадяцького району на Полтавщині не знає, кому продати десяток чорних африканських страусів. Шістьом самцям і чотирьом самкам по 3 роки. — Купив їх у травні 2006-го в Нечаївці на Черкащині. Заплатив по 150 доларів за кожного. Планував розводити на продаж молодняк у Росію. Після півтора року вони по 1200 доларів коштують, але й за таку ціну продавати невигідно. За границею за племінну самку дають шість тисяч євро, — розповідає Анатолій Миколайович. Він працює головним інженером районного управління сільського господарства. — Кілька пташенят пропали ще зовсім малими, бо в перші два тижні не їли — не запустилися шлуночки. До зими стали із метр зросту. Навесні взнавав, чи можна їх повезти в Росію. Але митниця не пропускала. Для птахів Койло звів загорожу 2 м заввишки. — У загін не заходьте, бо вони агресивні зараз, шукають собі пари, — попереджає. Страуси розправляють крила, показують голі боки. — І фотоапаратом не блискайте, бо все, що блищить, їх притягує — усе хватають. До мене якось міліція прийшла. ”Дай сфотографувати!” — просять. А в них на формі багато блискучого: шнурки, полосочки, написи. Так ледве ноги унесли, не до фото було. Каже, птиця витривала, наші морозні зими їй не страшні. — Тільки на слизькому тримаються погано. Узимку спочатку пішов сніг, потім дощ, а тоді різко понизилася температура. Получився каток, і троє поламали ноги. Прийшлося дорізати. Пропонував м’ясо в ресторан у Гадячі, але там відмовилися. Кажуть: потрібне постійне постачання. А страусятина ж добра. Зі 120-кілограмового страуса десь 30 кіло м’яса виходить. На смак воно схоже на молоду телятину, тільки пісне. Багато місця займає шлунок. Великі легені, серце — як у свині. Зате на ногах самі м’язи. Спереду в них ніби м’ясний щит. Одного страуса били, то не змогли грудину пробити, тільки по боках рани зосталися. То я його пожалів, вилікував. Тепер він за мною ганяється, б’ється. У загоні з десятьма страусами Анатолій Койло з села Вельбівка Гадяцького району на Полтавщині звів огорожу два метри заввишки (фото: Наталія БОНДАР) Кидає страусам оберемок посіченої трави. Самки нахиляються їсти. Великий самець із пишним чорним пір’ям проганяє їх. Анатолій Койло постійно оглядається. — Я як льотчик: повинен бачити, що ззаду, бо можуть ударити. Треба ще встигнути відбігти. В Асканії он страус робочих побив, одному руку зламав, а другий у реанімацію попав. Я як щось ремонтую в загоні, то помічник спеціально птицю відганяє, бо хватнуть усе, навіть пасатижі. А бігають як граціозно! Буває, сусіди приходять подивитися, то кидають у них каміння, щоби пробігли цілим загоном. Птахів Анатолій Койло годує люцерною, меленим зерном, травою, вівсом, макухою. — Мої ще не неслися, але саме час уже. Самка може знести від 40 до 120 яєць. Але висиджує їх самець протягом 44 днів. Батько сам визначається, скільки яєць у гнізді лишити, 10 чи 12. Як з яйця вилупляться — на їжаків схожі, по двору не доженеш.

Наталія БОНДАР Міліціонери пропускали на базар по п’ять чоловік ( "Газета по-українськи", 24 вересня 2009 року) У четвер у Гадячі продавали дешевий цукор із Держрезерву — по 3,98 грн/кг. У магазинах він коштує 6,8–7,2 грн. О восьмій ранку біля центрального ринку, куди мала приїхати вантажівка з цукром, вишикувалася черга із понад 50 людей. — Я о третій ночі встала і вийшла на вулицю. Я тут поруч живу, — розповідає жінка, яка стоїть в черзі серед перших. — Дивлюся, машина на базарі стоїть. Я злякалася, не стала підходить. Може, там закохані які, або наркомани. Вийшла ще через годину вже з фонаріком. Посвітила їм, а вони фарами мигають. Я підійшла, зайняла очередь. То вже восьмою була. О 9.00 у двір ринку заїжджають велика синя вантажівка з цукром і мікроавтобус з продавцями. Доки вони вивантажують столи, стільці та ваги, черга в п’ять-шість рядів біжить до машини. Натовп обступає столи. Люди сперечаються, хто перший купуватиме. Міліціонер просить людей відійти, але ті не реагують. В одні руки дають по 10 кг цукру. У кого крупні купюри, то 20 коп. решти не дають. Беруть 40 грн. Чоловік у синьому светрі голосно говорить по мобільному, а потім каже жінці, що дешевий цукор продають ще в одному місці в Гадячі — на ринку Орбіта. Частина тих, хто стоїть у кінці черги і має транспорт, сідають у машини і їдуть туди. — Люди добрі, цукру вистачить на всіх, — перекрикує покупців мер міста Тетяна Савченко, 56 років. — Тут десять тонн. Станьте в одну чергу. Натовп її не слухає, лише дужче напирає на прилавки. Міський голова йде з ринку. За кілька хвилин підходять шість міліціонерів, намагаються заспокоїти людей. Ті не реагують. Продавці перестають продавати цукор, вантажать на авто торгове обладнання. Черга починає розходитися. Люди натискають на ворота, щоб пройти на центральний ринок у Гадячі. Їх по черзі пропускають міліціонери. На базарі продавали дешевий цукор по 3,98 гривні (фото: Наталія БОНДАР) — Виходьте з базару і становіться в нову чергу. А продавці хай залишаються на ринку, — закликає одна з покупців. Люди виходять за паркан. Починають лаятися, хто перший у черзі. Стають у два ряди. Міліціонери зачиняють ворота. У хвіртку впускають по п’ятеро. Увесь час підходять нові покупці, дехто стає вдруге в чергу. Люди між собою сперечаються, штовхають одне одного. Телефонують тим, хто на іншому ринку. Дехто зайняв чергу на обох базарах. Продавці переїжджають в інше місце, у тінь. Тепер покупці їх не бачать. Людей уже запускають по 10–20. Близько 16.00 до черги від вантажівки підходить міліціонер. Схрещує над головою руки, даючи зрозуміти, що весь цукор продали. Дешевий цукор із Держрезерву возять по всіх райцентрах області. Реальна його собівартість — на гривню дорожче, ніж із Держрезерву. Тобто 5–5,5 грн, кажуть цукровари. Тож у магазинах і на ринках ціна близько 7 грн найближчим часом не знизиться.

Олександр ЛОЗИКОВ Хабаровська поетеса з полтавського Гадяча (Сайт "Українці Росії - КОБЗА", 24 вересня 2009 року) Хабаровська українка Валентина Гринцевич родом з міста Гадяча Полтавської області, з "найукраїнішої" України, як назвала рідний Гадяч велика поетеса Леся Українка. Дівоче прізвище Валентини - Красношапка. Батько її Федір Михайлович Красношапка з села Бодаква сусіднього Лохвицького району Полтавської області (малої батьківщини одного із засновників ОУН Дмитра Андрієвського). У Велику Вітчизняну на фронті познайомився з сибірячкою з Красноярську Марією, але в 1943 році був тяжко поранений, зостався без ноги. Та Марія знайшла свого Федора і стала його дружиною. Валентина, старша дочка в родині Красношапків, народилася в землянці. Ії молодші сестри Ніна та Віра - в недобудованій хаті. Сестри Красношапки Віра, Ніна і Валентина (з квітами) Коли в 1954 році почали селянські садиби обкладати надсильними податками, переїхали в Сибір до родини її матері. Там, у Красноярську, Валентина Федорівна Красношапка закінчила політехнічний інститут за фахом інженера-будівельника. Там же познайомилася з майбутнім своїм чоловіком Юрієм Олександровичем Гринцевичем, з яким невдовзі одружилися і переїхали в Хабаровськ до його родини. Валентина (в блакитній кофтині) співає Працювала у виробничому, а потім плановому відділи будівельного тресту. Керувала профспілкою треста. Коли запропонували організувати ансамбль, спочатку відмовлялася, а сім років тому хор «Хабаровська вишня» під її керівництвом почав своє довге успішне життя. Тоді й почала спочатку перекладати вірші з російської на українську мову, а потім і писати. Хоча на мою думку, писала і раніше. Валентина - незрадливий багаторічний староста клубу дачників «Урожай». Донька її Тетяна - журналіст, працювала в "Комсомольській правді", останнім часом у тиждневику "Мерідіан", син Дмитро - підприємець. Сама Валентина друкувалася в газеті дачників Далекого Сходу «Сонечко» (головним редактором якої 7 років був я - Олександр Лозиков). Валентина Гринцевич (Красношапка) вдома з книжкою-казкою для дітей В «Хабаровській вишні» Валентина та її подруги співають японським та іншим делегаціям. А те, що вона пише українською мовою, я взнав, коли почув пісню, яку з російської вона переклала на українською. До Спілки пісьменників україномовних авторів у нас в Хабаровську не приймають. Навіть мене скоро виженуть, бо за останні роки пишу тільки на українській мові. Україномовні автори почали друкуватися у нас в регіоні, коли в 1999 році я видав перше число журналу "Екумена". Зараз готую вже 23-те число цього журналу. В ньому друкую авторів, які живуть на всіх теренах земної кулі, пишучи українською, білоруською, російською і навіть англійською мовами, якщо вони за походженням з СРСР.

Анатолій ДРАБРЕЗІР Лімузин для Тіни (Інформаційно-розважальний портал "ЕХО", 26 грудня 2009 року) Те, що солісти гурту “КуцаЛава” Слейк та Кудряшка, пісні яких увійшли майже до 70 збірок реперів України, а пісні “Білі Лебеді” та „Моя мила...” посіли перші місця на більшості хіт-парадів FM-радіостанцій Києва та Харкова, обрали місцем проживання Нові Санжари, відомо, уже не перший рік, жителям селища. Трошки історії Відпочатку склад гурту був такий: вокалісти – Слейк(Руслан), Джамал(Антон) і Кудряшка (Галина), п’ятеро музикантів: Костя – барабани, Сєрік – бас, Ріко – гітара, Камен – друга гітара, Флінт – перкусія. Існував ансамбль в даному складі п’ять років. Виник гурт від злиття двох колективів: Слейка (“Талисман жизни”) та Джамала (“NDC”) в кінці 2002 року. Об’єднання талантів і зусиль принесло плідну творчість та визнання у нашому музичному просторі. Як уже говорилося, “Білі Лебеді”, виконані “вживу”, стали хітом провідних FM-радіостанцій Києва та Харкова, посівши почесну першість. А найперша пісня “Сила слова”, прозвучавши на тих же хвилях, увійшла разом з багатьма іншими в майже 70 аудіозбірок реперської музики, що були підготовлені продюсерським центром “BMW-м’юзік” (директор ALEX, м.Харків). Концерти в Гадячі, які відвідали реп-гурти “Black Wite Side”, “Убитые репом”, “Мания Величия”, “Встречная тяга” та багато інших, принесли впевненість у власному потенціалі як гурту, так і, власне, кожного його учасника. Пішли запрошення на такі фестивалі, як “Червона Рута” (Дубно). В якості гостей гурт відвідував Сорочинський ярмарок. Пісня з такою ж назвою, яка лунає на ньому, є творчим доробком і подарунком гурту “КуцаЛава” славнозвісному українському базарові. Участь у реперських фестивалях, що проходили в Україні, дала змогу відчути себе по-справжньому професійним гуртом. І вже у 2005 році на фестиваль “Мазепа Фест”, що проходив у Полтаві, “КуцаЛава” була запрошена разом із гуртом “Фактично Самі” (це в ньому грав на вінілах перший український ді-джей ToNiC). Учасниками ж фестивалю були також “Бум Бокс”, Катя Чилі та інші. Студії звукозапису – бути! Слейк та Кудряшка, обравши місцем проживання симпатичний курортний райцентр, будували нехитрі плани. Створивши невеликий власний бізнес, так би мовити, «на прожиття» та придбавши будинок, бо сім’я має десь мешкати, Слейк з усією його напористістю та діловитістю взявся за створення студії, що йому напрочуд, здавалося, легко вдалося. Та то тільки на перший погляд – нескінченні пошуки коштів, розрахунки з банківськими кредитами, ремонт та розбудова будинку, а тут іще партнер по бізнесу одружився і повернувся у милий серцю Гадяч, до молодої дружини. У той час я дивився на Слейка і дивувався його цілеспрямованості та вмінню іти до цілі. Вже тоді гурт «КуцаЛава» перестав існувати – а він лаштує студію. Іде партнер по бізнесу і член творчого колективу - а він бере кредити, пише пісні. Він прискіпливо відбирає учасників нового реп-гурту! У нього донька має з’явитися за два місяці - а Слейк готує студію до перших записів, і вони вдало проходять. У нього пишуться відомі та іще не «розкручені» реп- і рок-гурти з різних міст України. І, звичайно ж, його гурт дебютував піснею «Жизнь», записавшись уже у власній студії. Склад нового реп-гурту такий: Слейк, Кудряшка, Серж. Його назву Слейк поки що тримає у таємниці. Направленість цього гурту, як повідав він, - “хіп-хоп”, “реп-кор” та “альтернатива”. Що ж, це улюблені музичні напрямки Слейка, який є автором слів майже всього репертуару гурту “КуцаЛава”. Дід Мороз, Снігурка та їх донька Зіркова пара познайомилась у місті Гадячі, де на той час проживав Слейк і навчалась Кудряшка. Весілля справили нетрадиційно - до РАГСу вони пішли одягнені в костюми Діда Мороза і Снігурки! Ну звичайно, Слейк би не був Слейком, а тим більше репером, коли б не влаштував чогось незвичного і цього разу. По-перше, отримавши повідомлення, що кохана народжує, він, наплювавши на нові штрафи ДАІ, примчав до пологового відділення і більше чотирьох годин буквально тримав на руках дружину, заспокоюючи. Не залишив її одну і під час пологів. Дитя виявилося капризним, випробовуючи батьків не поспішало стрімголов, як її татусь. Але все пройшло без ускладнень. Називали доньку батьки разом, хоч кожен упевнено стверджував, що саме він давно бажав саме це ім‘я. Забираючи доньку Тіну та дружину із пологового будинку, Слейк утнув іще одну дивину. Коли галаслива компанія рідні, друзів-реперів, котра, оточивши щасливих батьків та їх доньку, виринула на подвір’я, там їх чекав лімузин. Реперів не здивуєш нічим – всі немовби так і треба заповнили просторний салон елітного авто та й поїхали собі до Нових Санжар, вітаючи щасливе подружжя. Звичайний обиватель цього не зрозуміє, і виміривши цю подію на власну мірку, скаже щось на зразок «Краще б горілки з закуссю купив!» або «Диви! Дуріє чоловік!» Та бачили б ви очі його коханої дружини! З якою ніжністю, гордістю за їх власну родину дивилися вони на Слейка. Я запитав у нього: «Чому саме лімузин?» Він відповів просто, не хизуючись знаменитістю: «Королева і принцеса цього заслуговують! І мої друзі та рідня також.» Свято, плани, побажання У будинку-студії Слейка та Кудряшки гамірно… Багато гостей, багато друзів, рідні. Вітання, вітання, вітання… Сміх… Побажання… Весело!!! Саме так має бути, коли приходить у світ немовля. Коли батьки люблять цей світ і мають намір зробити його трішечки кращим. Плани у Руслана (Слейка) та Галини (Кудряшки) відомі - ростити доньку Тіну. Та ні він, ні вона не мають наміру за цими клопотами забути плани гурту випустити аудіодиск та відзняти відеокліп. Це для початку. Тож успіхів вам і нових пісень. А Тіні хочеться побажати рости здоровою і відчувати себе учасником гурту вже відсьогодні, бо знаючи творчий підхід, фантазію і наполегливість її татуся, відчуваю, що наступний мій репортаж не забариться, і хто знає, можливо у ньому уже буде принцеса Тіна у ролі акторки кліпу чи солістки.

У Харкові від "свинячого грипу" помер депутат-бютівець ( "Газета по-українськи", 29 грудня 2009 року) Устименко помер на 55-му році життя. 28 грудня у Харкові помер депутат Харківської обласної ради від БЮТ Віктор Устименко. Аналізи про наявність у померлого вірусу А/H1N1 будуть готові до середи, але лікарі вже зараз впевнено називають причину смерті. Як повідомив начальник Головного управління охорони здоров'я Харківської держадміністрації Олександр Галацан, депутат Віктор Устименко хворів на грип. За його словами, лікарі припускають, що депутат помер від каліфорнійського грипу. Разом з тим, Галацан додав, що лабораторні аналізи про наявність вірусу А/H1N1 харківська лабораторія зробить до середи, 30 грудня. Але Галацан практично впевнений у результатах. "На думку клініцистів, це однозначно пандемічний грип", - зіслався він на колег. Депутат обласної ради від БЮТ Віктор Устименко помер на 55-му році життя. Він був адвокатом, викладав у Національній юридичній академії та очолював постійну комісію з правових питань та регуляторної політики при облраді. Раніше повідомлялося, що після хвороби помер керівник Головного КРУ України Микола Сивульський. Устименко Віктор Васильович народився 8 червня 1955 р. у м. Гадяч Полтавської обл. У 1980 р. закінчив Харківський юридичний інститут. Після закінчення інституту вступив до аспірантури при Харківському юридичному інституті. У 1983 р. захистив кандидатську дисертацію, отримавши науковий ступінь кандидата юридичних наук. З 1983 р. працював асистентом, старшим викладачем, з квітня 1988 р. - доцент кафедри кримінального права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого. З 1985 р. по 1990 р. працював заступником декана слідчо-криміналістичного факультету, з 1996 р. по 1998 р. - директором Науково-правового центру при академії. 26 березня 2006 обраний депутатом Харківської обласної ради. Член ВО "Батьківщина".

Наталія БОНДАР Поблизу ліцею продають спиртне ( "Газета по-українськи", 31 грудня 2009 року) У райцентрі Гадяч поряд з аграрним ліцеєм продають спиртне. — Поруч із ларком ”Вікторія” накрита площадка. Там завжди ”синяки” сидять. Два чоловіка і жінка років 30. Утром в дев’ять уже сидять, вечером — ще, — розповідає працівник училища. Називатися не хоче. — Беруть по стакану пива і сардельки. Інколи водку. А в туалет за кіоск ходять. Вонізм. А метрів за 40 гуртожиток ліцею. (малюнок: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ) З юридичного боку торговельні точки мають необхідні документи і дозволи. Власники магазинів запевняють, що не продають неповнолітнім слабоалкогольних напоїв та цигаркок. — Але насправді продають. Чотири роки писав в міську раду. Подавав дані до обласного управління освіти із фото, де видно наш центральний вхід, ларьок і гуртожиток, — говорить Віталій Бондаренко, заступник директора ліцею. — Перед карантином приїхали до мене з кримінальної міліції, я їх проводжу, а тут дівчата йдуть із цигарками. Ми — у магазин, склали акт. Та міліція каже, що за пиво не можуть складати навіть акти, прокуратура вертає. Підходжу до ”Вікторії”. У ліцеї перерва. Молодь біжить до ларка. Купують каву. Кажуть, їм не продають пиво і цигарки без паспорта. Усміхаються. — Ми місцеві, нам байдуже, закриють той ларьок чи ні, — кажуть двоє хлопців. — Ми на обід ходимо додому. Так половина учнів робить. Це, може, для гуртожитку має якесь значення. У ліцеї є їдальня. Триразове харчування коштує 80 грн, обіди — 50. Cтипендія — 200. — Ми не продаємо учням ні спиртне, ні цигарки, — каже продавщиця ”Вікторії”. — Я перевіряю паспорт, або його ксерокопію. То все неправда, що на нас кажуть. — У ”Вікторії” всі дозволи є, — пояснює ситуацію дільничний Віктор Мельник. — Ну, раз ви зацікавилися — зробимо відпрацювання. Закрити — нереально, якщо навіть і зловимо на продажу. Заплатять штраф гривень 200 або й менше і далі працюватимуть. У Гадячі поряд з училищем культури теж стоїть кіоск із слабоалкогольними напоями та цигарками. Адміністрація навчального закладу і власники ларка порозумілися. Із вересня вилучили з продажу цю продукцію.