|
У Гадячі провели студентський новорічний карнавал (Сайт "Ехо з регіону", 4 січня 2011 року) Традиційно в Гадяцькому училищі культури ім. І. П. Котляревського у переддень Нового року студенти ІV курсу спеціалізації «Видовищно – театралізовані заходи» провели студентський новорічний карнавал «Ніч перед Новим роком». На сцені, уявній лісовій галявині, зібралася вся лісова нечисть: Баба Яга, Болотниця, Лісова Відьма. Лісові мешканці жваво обговорюють для чого вони зібралися. Аж раптом здалеку чути звук літаючого апарату. Перед глядачами з'являються Білосніжка, Спляча Красуня, Попелюшка, Цвяточок, Дід Мороз, Снігова Королева, Снігуронька. Студенти училища досить активно і старанно заздалегідь готувалися до свята, готували для вечору карнавальні костюми. Після театралізованого дійства поважне журі (Коростіль О.А., Кучер Л.О.) підбило підсумки конкурсу «Кращий карнавальний костюм». І місце - Сердюк Олена (ІІІ ВТЗ), ІІ місце - Панасенко Аня (ІІІ ВТЗ), ІІІ місце - Кукавська Вікторія (ІІІ ВТЗ). Цікавими виявилися костюми котика, вампіра, злої феї, зайця… Продовження свята перейшло в новорічну студентську дискотеку. Ще одне новоріччя переступило поріг нашого дому, різдвяна зірка от - от засяє в небі, сповістивши світові величну звістку, скільки гарних, хороших слів говоримо ми одне одному в ці новорічно - різдвяні дні. Скільки щирих, багатих вітань проголошується, хочеться, аби звучали вони у кожній оселі, для кожної людини - з малого до великого, й аби неодмінно збувалися. Будьмо ж усі щасливі та здорові, красиві та багаті, з Новим роком, з Різдвом Христовим, дорога наша студентська родино! |
|
Поштарі погрожують перекрити дорогу ( "Газета.ua", 13 січня 2011 року) У Гадячі хочуть закрити поштове відділення та перевести його до сусідньої Лохвиці. Через реорганізацію близько півсотні гадяцьких листонош залишаться без роботи. — П’ять років тому Гадяч намагалися приєднати до Зінькова, — розповідає заступник начальника Гадяцького центру поштового зв’язку №12 Мирослава Кива. — Тоді приїздила комісія з Києва і була вражена безглуздістю рішення. За висновками Одеської академії поштового зв’язку, яка розробляла методику оптимізації поштової мережі на Полтавщині, Гадяч назвали територіальним вузлом. У Лохвиці будівля пошти має 600 ”квадратів”, у Гадячі це спеціально побудоване приміщення на 1100 кв.м. Населення Гадяцького району на 8 тис. більше, ніж Лохвицького. У Гадячі на 12 тис. більше жителів, ніж у Лохвиці. У районі працюють 29 поштових відділень. У Гадячі зібрали понад 6 тис. підписів проти дій Полтавської дирекції. Напередодні Нового року працівників ознайомили з наказами про звільнення або зміну умов праці. Перший усі поштарі відмовилися підписувати, другий підписали одиниці. Депутати обласної ради Володимир Беседа і Анатолій Попельнюх направили депутатський запит директорові Полтавської дирекції ”Укрпошти” Миколі Хоменку. Там готують відповідь. Гадячани налаштовані відстоювати свою пошту в столиці. Погрожують у разі закриття перекрити дорогу, що веде на Лохвицю. Реформу проводять у кількох містах області. Поштові центри Нових Санжар, Зінькова, Котельви хочуть приєднати до Полтавського, Глобинське — до Кременчуцького відділень. |
|
Гастролеры из Грузии орудовали на Полтавщине Граждане Грузии промышляли кражами денег и техники, ювелирных изделий из золота и серебра (Інтернет-видання "Полтавщина", 14 січня 2011 року) Двое мужчин, 41 и 47 лет, уроженцы Грузии, зарабатывали на жизнь в Луганской области, где занимались реализацией фруктов и пробовали себя в ресторанном деле. Но их бизнес не приносил им должного заработка. Тогда, по совету их знакомого, они приняли решение зарабатывать на жизнь кражами. Начали новое «дело» мужчины в Гадяче, куда приехали на своем автомобиле. Выбрали квартиру с хорошими окнами и дверями. Когда они позвонили в дверь — им никто не открыл. Тогда они просто взломали замок и проникли в помещение. Забрали с собой немалую добычу: 4000 гривен, 400 долларов США, фотоаппарат и золотые украшения общей массой 51 грамм. — Я думал, что меня никто не найдет,— говорит один из соучастников,— сегодня я здесь, а завтра там! В квартирах искал только деньги и золото. Находить их было не сложно, так как большинство владельцев квартир оставляют ценные вещи на видном месте, да и интуиция не подводила! По подобной «схеме» мужчины «работали» в Диканьском, Котелевском, Лохвицком, Миргородском и Чутовском районах Полтавской области. Выходили на «дело» периодично, а в основном жили в Сумской области. — За деньги я жил, а золото сбывал незнакомцам за полцены, — рассказывает один из мужчин, — иногда украденные суммы достигали 4000 долларов США и 10 000 гривен. Как сообщили в УМВД Украины в Полтавской области, на данный момент устанавливается причастность задержанных к аналогичным преступлениям. На данный момент сотрудники правоохранительных органов установили причастность данных мужчин к совершению 9 квартирных краж и 2 краж с автомобиля на территории Полтавы и Полтавской области. |
|
Українка, що навчала рідної мови дітей Чикаго (Сайт "Ехо з регіону", 17 січня 2011 року) Наприкінці минулого року у видавничому агентстві «Дивосвіт» вийшла друком кольорова, чудово ілюстрована книжечка для дітей «Українська Білосніжка». Значною цю подію робить той факт, що її автором є наша землячка з міста Гадяча Надія Фесенко, яка під час Великої Вітчизняної війни разом із батьками виїхала в Західну Європу, а згодом оселилася в Америці. Там продовжила навчання, розпочате в Інституті живих мов у м. Авгсбурзі, закінчила Х’юстонський бізнес-коледж, мовознавчий факультет Університету Луї та Іллінойський університет. 
Опинившись далеко від рідного краю, Надія Фесенко (у заміжжі Скорин) не забула свого коріння й близько 20 років навчала дітей в українських школах Чикаго, очолювала там українознавчу «Рідну школу». Окрім того, велика патріотка України займалася літературною творчістю, писала рідною мовою. Вона автор віршів, оповідань, п’єсок для дітей «Сон Тарасика», «Хрещення Руси-України», «Дівчинка в лісі», повісті «Чужинка» та мовознавчої праці «Граматика української мови». Після смерті Надії Фесенко в рідному Гадячі вийшла збірка її творів. Нині ж завдяки допомозі її доброї приятельки Алли Ротач у Полтаві побачила світ дитяча п’єса у віршах на 2 дії «Українська Білосніжка». Цього разу – коштом рідних нашої землячки Євгенії та Мирослави Ковальських, які мешкають у Сполучених Штатах Америки. Слід зазначити, що це видання благодійне, тому передбачається, що в січні, багатому на свята, використовуватиметься в якості призів під час проведення різних акцій для дітей та безкоштовно надійде до бібліотек та шкіл області. |
|
Хворих годують за 10 гривень ( "Газета.ua", 20 січня 2011 року) У районній лікарні Гадяча почали гарно годувати. На харчування хворого за день витрачають до 10 грн. У медзакладах Полтави пацієнтів годують за 2 грн на день. Восени лікарняний автомобіль їздить селами району, і люди безкоштовно приносять до машини овочі. Цієї осені дали 15 т картоплі. — Хтось принесе відро картоплі, а хто буряка, моркви, цибулі, капусти. Люди дають, хто що може, — розповідає головний лікар 52-річний Олександр Басараб. — Ми їм за це дуже вдячні. Дільничні лікарі між селян оголошують, коли збиратимуть овочі. Шукаємо, де дешевше купити помідори, огірки, кабачки. Цього року своїми силами засолили тонну помідорів, 800 кілограмів огірків, 100 кілограмів кабачків, намаринували капусти. Біля медзакладу за гаражами посадили городину: цибулю, петрушку, кріп, 40 соток картоплі. Олександр Іванович хвалиться, перша молода картопля на столі хворих була торік із лікарняного городу. Влітку варять компоти з абрикосів і вишень, що ростуть у садку при закладі. Директор сільгосппідприємства ”Гадяцьке бурякогосподарство” Олександр Сухань привіз тонну різної крупи. Два дні в меню хворих куряче м’ясо, два дні — котлети, два — відварена риба. Супи наваристі дають. — Можна з дому й не везти харчі, — каже пацієнтка Тамара Рубан. — Усе ситно та смачно. Окремо готують для хворих на цукровий діабет, виразку шлунка. Особливо це зручно для хворих з інших районів. У Гадячі лікуються з Лохвиці та Зінькова. Харчування інвалідів війни обходиться в 30–35 грн. |
|
П’яний знепритомнів на дереві ( "Газета.ua", 20 січня 2011 року) ”ГПУ” поцікавилася, які дивацтва робили нетверезі люди на цей Новий рік і Різдво. 1. Студентка танцювала голяка. У новорічну ніч на сцені перед театром Гоголя в Полтаві ведучий шоу-програми Євген Дудник оголосив конкурс на кращу танцівницю майдану. Обрав кількох конкурсанток у костюмах кролів. Одна з дівчат зняла кофту та ліфчик. Перемогла в конкурсі інша танцівниця. 2. Кременчужанин знепритомнів на дереві. 2 січня в Кременчуці в центрі міста рятувальники зняли з дерева чоловіка в напівпритомному стані. Очевидці переказують, бігав дорогою, кричав аби викликали ”швидку”, потім виліз на дерево і заціпенів. Чоловіка відвезли до третьої лікарні. Там кажуть, він був п’яний. Уранці так і не згадав свого імені. 3. Пенсіонер на Різдво підпалив квартиру через галюцинації. Чоловікові здалося, що на дивані повзають змії. Почав їх палити. Зайнялися меблі. Сусіди побачили дим і вибили двері. 4. Чоловік виблював у материну норкову шапку. Вона купила її напередодні свят. На Різдво з друзями 23-річний Віталій із Гадяча пив медичний спирт, розбавлений березовим соком. Як добрався додому, хлопець не пам’ятає. Уранці стало зле. Мати кричала, треба було її збудити, аби принесла миску. 5. Безробітний розбив у барі вікна та двері. 10 січня майже опівночі 41-річний полтавець захотів випити в кафе-барі на вул. Фрунзе. Бар був закритий, це розгнівило чоловіка. Він щосили почав бити кулаками і ногами по вікнах і дверях. Розбив їх. Неподалік проходив патруль, затримали порушника. |
|
Безкоштовних ковзанок у Полтаві немає ( "Газета.ua", 20 січня 2011 року) ”Пам’ятаю, років 15–20 тому майже в кожному дворі була ковзанка. Комунальники, чи й самі люди наливали води і всі каталися, — розповідає полтавець Андрій, 32 роки, живе в мікрорайоні Сади-2. — Платити за лід ніхто не просив. Тепер, щоб зводити дитину покататися на льоду, треба не менше сотні. Ковзани продають тільки у спортивних магазинах. Ціни — від 500 гривень”. Безкоштовних ковзанок у Полтаві немає. Покататися можна в торговельно-розважальному центрі ”Екватор”, парках Перемога, а також Павленківському, де ковзанка не крита. На всіх майданчиках — штучне покриття. — До снігопаду родиною ходили на річку. Ворскла вже добре промерзла, — каже полтавець Віктор Власов. Займається зимовими видами спорту. — Хороша ковзанка в парку Перемога. Там і людей небагато, самому можна вибирати час, скільки кататимешся. Для спуску — тільки ”Сорочин яр”. Гірським лижам потрібен підйом і цивілізація. Звісно, Інститутська гора ближче, база ”Скіпенс”, але там багато неконтрольованих саночників. Бігати на лижах краще вздовж Ворскли. Там уже прокладена лижня. Цього року в Гадячі на пустирі біля гімназії місцеві підприємці залили ковзанку. Діти катаються безплатно, тренується місцева хокейна команда ”Гадяцькі кабани”. Раніше вони займалися, коли замерзав Псел. 
— Найняли трактора, розрівняли землю, поставили огорожу з дощок. Усе, що могли, робили самі, — каже хокеїст із Гадяча Віталій Нечипорук. — Кістяк команди, чоловік 20, це хлопці з Гадяча, Рашівки, Петрівки. Нещодавно заказали форму в Москві. Один верх коштує 50 євро. |
|
Сирзавод не віддає грошей за молоко ( "Газета.ua", 28 січня 2011 року) Гадяцький сирзавод постійно боргує молокоздавачам. Жителі району гуртом приходили до прохідної підприємства, вимагали гроші. До керівництва людей не пропустили. — З початку літа купували молоко по три гривні за літр, — переказує жителька села Веприк. Не називається. — До кінця року знизили ціну до 2,50 гривень. Зараз беруть за дві гривні за літр, але й тих грошей люди не бачать. Після виступу селян біля заводу та на сторінках місцевої преси борги почали частково виплачувати. Але борги все одно значні. Керівництво сирзаводу заборгованість пояснює тим, що із ними теж не розрахувалися закупники продукції. На сьогодні потроху виплачують. Найбільше заплатили людям у селах Книшівка та Рашівка. Там дали гроші за молоко, яке приймали до 20 грудня. Найнижча виплата у Веприку. Тамтешнім боргують майже за весь листопад, грудень і січень. — Молоко перестали здавати в Гадяч, другий молоковоз забирає, — каже безробітний житель села Теплого Микола Зеленський, 46 років. — Розраховуються тільки з тими, хто мало молока здає. А на крупних молокоздавачах борги солідні висять. Договорів ніяких не заключають. Раніш ціни різні були, а потім начебто молоковози попереджували, щоб ціни зрівняли. Пирятинський сирзавод вчасно хоч і дві гривні платить, це тільки в нас таке. Володимир Беседа, голова Гадяцької райдержадміністрації, звернув увагу сільських голів на те, що в селах приймає молоко не один підприємець. Потрібно пояснювати селянам, щоб не укладали угоди з нечесними виробниками, а самих боржників не пускали працювати на територію села. |
|
Втеча з пекла ( “Зоря Полтавщини”, 3 лютого 2011 року) 8 лютого 1945 року десять радянських військовополонених здійснили втечу з концтабору, який розміщувався на німецькому острові Узедом, що в Балтійському морі. Серед героїв був і наш земляк, уродженець Гадяча Михайло Олексійович Ємець. Майже все його життя пов'язане з селом Бірки, яке до 1957 року належало Сумській області, а потім відійшло до Гадяцького району. Той легендарний переліт не тільки став вирішальним в житті кожного члена екіпажу, а й позначився на остаточному крахові Третього рейху: пілот Михайло Девятаєв повідомив радянським спецслужбам координати розміщених на острові установок ФАУ – найгрізнішої зброї фашистів. Втім, виправданою обставиною для затаврованих ганьбою полону не стало навіть це. "Втеча з пекла" продовжувалась для них і на радянській землі… Острів Узедом – це сьогодні все ті ж незмінні чотири сотні квадратних кілометрів суші в Балтійському морі. Острів Узедом… Що там того людського життя? Невдовзі він залишиться вже самотнім свідком рукотворного поєднання тут в роки Другої світової війни раю і пекла. По сусідству – так, ніби стараннями божевільних. Іноді острів називали ще й Свінемюнде. Це тому, що на півдні території розташоване однойменне курортне місто. Його особливість – чудові піщані пляжі. Вони не втратили ні ціни, ні привабливості й понині. Якщо сьогодні ви спробуєте знайти інформацію про Узедом, перше, що на вас чекає, – запрошення відпочити: вигідний і яскравий туристичний маршрут. Реклама обіцяє, що балтійська перлина Німеччини вразить навіть найвибагливіших, спогади про проведений на берегах оази час тішитимуть і зігріватимуть… Холодно аж настільки, ніби й сорочка примерзла до того місця на грудях, де раніше була душа: чи не так почувався Михайло Олексійович Ємець, коли йшов довгими вузькими коридорами на черговий допит в органах контррозвідки СМЕРШ як підозрюваний у співробітництві з фашистами? І та обставина, що відбувалося це переможного 1945 року, мало спрацьовувала на користь вчорашнього військовополоненого. Від згадки самої назви того "благодатного" острова у жилах Ємця холонула кров – червона крига та й годі… Так не буває? І справді… Отож винятково в межах імовірного слідчі реагували й на показання Михайла Олексійовича про втечу їхньої десятки з Узедома. Ні Ємцю, ні його товаришам ніхто не вірив… Під час війни в північній частині острова розташовувався надсекретний ракетний центр Третього рейху "Пенемюнде". Узедом оберігали, як зіницю ока: вздовж усього берега в повній бойовій готовності вартували зенітки. Саме на острові випробовували нові марки воєнних літаків і розробляли ракетні снаряди ФАУ-1 та ФАУ-2, за допомогою яких німці ще навіть 1945 року сподівалися змінити хід війни. На роботах у центрі були задіяні й 16 тисяч військовополонених: Узедом – філіал концтабору смерті "Заксенхаузен". То як із пекла можна було втекти? Десятки й десятки разів Михайлу Олексійовичу довелось вибудовувати перед радянськими слідчими приголомшливу фабулу свого перебування в полоні. Змінювалися час допиту, обличчя у кріслах, тон, яким до нього звертались, але на головне ці деталі аж ніяк не впливали – розповідь підозрюваного не насмілювались сприймати за правду. Світова історія воєн такого зухвалого вчинку ще не знала… Звісно, ніхто сьогодні вже не почує, які саме висновки слідчі робили не для справи, а по совісті – особисто для себе, адже навряд чи доля "десятки" могла залишити їх байдужими. Та на стіл щоразу лягав сухий протокол допиту. Ці документи зберігаються в архівах Росії, але з їхніми копіями вже й рік тому можна було ознайомитися в раді Полтавської обласної організації ветеранів. Вони стали першими серед усього, що племінник одного з легендарних втікачів, Михайло Сердюков, у рамках проекту "Алея Російської Слави" надіслав на батьківщину Михайла Олексійовича Ємця. Ясна річ, повної картини того, що пережив героїчний екіпаж під час перевірок у СМЕРШі, за допомогою цих копій не відтворити. Точні дати всіх допитів, прізвища слідчих залишаються перспективами грунтовного дослідження. Втім, навіть уривчастий характер цих даних досить широко прочиняє двері тих кабінетів, куди вели довгими вузькими коридорами Михайла Ємця: "Питання: Розкажіть, коли і за яких обставин ви потрапили у табір військовополонених на острові Свінемюнде? Відповідь: До табору військовополонених мене направили у вересні… або жовтні 1943 року з табору "Заксенхаузен" серед близько тисячі людей... Питання: Назвіть осіб, яких разом із вами направили із концтабору "Заксенхаузен" на острів Свінемюнде? Відповідь: Разом зі мною відправили Девятаєва Михайла Петровича, Кривоногова Івана Павловича, Воротнікова Олександра (по батькові не пам'ятаю), Грищенка Григорія, інших осіб не пам'ятаю. Питання: Скільки часу ви, а також названі вами особи перебували в таборі військовополонених на острові Свінемюнде і чим займались? Відповідь: У таборі військовополонених я перебував до лютого 1945 року. В лютому 1945 року разом із іншими полоненими здійснив втечу із табору…" 1945 року на Узедомі й особистісні людські сподівання були такими, що вже на межі з розчаруваннями: по сусідству. Конвоїри не могли змиритися навіть із очевидною поразкою у війні: острів тоді все частіше бомбардували радянські літаки – вони прямували на Берлін! У свою чергу полонені, яких змушували засипати вирви після таких авіанальотів та ремонтувати дороги, не хотіли зрікатися надій на втечу з острова – попри те, що знали, як жорстоко закінчились дві подібні спроби. В'язнів тоді змушували весь день бігати з повними візками піску, а під вечір чи не кожного десятого розстрілювали. Адже від самого початку попереджали, що для них Узедом – це безвихідь. Ті, майже метафоричні, слова, що ними полонених уже остаточно припинали на острові, чув від Михайла Олексійовича Ємця і його син – Олексій Михайлович. Вже, звісно, через багато років після того, як його батько став одним із тих, хто спростував їх: спочатку – німцям, на аеродромі, а потім – і радянським спецслужбам, на допитах. – Коли військовополонених привезли на Узедом, – переказує батькову розповідь Олексій Ємець, – їм відразу ж, окрім роботи, дали й тему для роздумів: заявили, що звідси жоден птах ще не вилітав, не те щоб людина вибралася… Втім, Бог з ними, з тими птахами… Чого їм було тікати з благодатного острова, де звабливо шепоче про свою ніжність море, іскриться на сонці яскравіше за коштовності пісок і за їжу чи не щодень може стати свіже людське тіло? Дивом такої долі уник і Михайло Ємець. Одного разу друг і товариш по полону, той, хто пізніше й поведе заколотний літак, Михайло Девятаєв уже готовий був із ним і прощатись. Нічні катування та вбивства в концтаборі були майже нормою. І якось Девятаєву довелось зрозуміти, що розправа відбувається якраз у тих камерах, де поселили і його тезку – чоловіка, який хоч багато про себе й не розповідав, але ще з часу їхнього перебування у "Заксенхаузені" викликав довіру й повагу. Тож тільки-но стало можливим, Михайло Девятаєв поспішив до камери товариша. Втім, замість прощання тоді відбулося якраз уже справжнє знайомство. Пізніше, 1975 року, вони вдвох згадували про хвилюючий епізод життя в ефірі Полтавського обласного радіо. Архіви дозволяють нам "почути" їх і сьогодні. Інтерв'ював легендарних втікачів, на жаль, уже покійний, Василь Котляр. "Я кинувся шукати Михайла серед трупів, – розповідав Девятаєв. – Тіло було жахливо понівечене. Навіть очі дивилися, як у мерця. Але раптом я почув Михайлові слова – він наважився перед смертю довіритись мені в тому, що комуніст і партизан, а також попросив, щоб я, якщо залишусь живим, розповів про нього правду в його краях…" А Девятаєв і справді добре, з висоти польоту, знав Полтавщину. До полону йому випало й визволяти наш край, і пізніше доправляти сюди в госпіталі поранених із передової. Михайлу Ємцю було навіть легше, що поруч опинилася настільки невипадкова людина. Втім, кому призначалися слова, які Ємець просив передати на батьківщину? Ні, не батькам. Із десяти років Михайло залишився сиротою. Тож у першу чергу – дружині, маленькій донечці та ще одній дитині, яка мала народитися у вересні 1941-го. Але останнє його побачення із сім'єю загубилось серед кривавого літа. З початком війни Ємцю як співробітнику райкому партії доручили роботу політрука в підпіллі: накази не обговорюються. Партизанське з'єднання Ковпака рухалось тоді в напрямку Новомосковська. – Мама розповідала, – згадує Олексій Ємець, – що коли батьків загін проходив повз наше село, він відпросився провідати родину. Але й за ту коротку мить його встиг помітити сусід, який невдовзі вже доніс про це поліцаям. Вислужувався. Було матері через те горя: як залетіли на подвір'я фашисти, та й давай погрожувати їй розстрілом дитини… Такі "гості" навідувались іще не раз. Але зізнаватись Надії справді не було в чому. Вона ж жодного разу за всю війну так і не отримає ні фронтового трикутника, ні вісточки "циганською поштою". Не втікали з Узедома птахи, так що в жодному вирії ніхто не приносив для Надії надію. Жінка не знала, що незадовго після того побачення, яке випало мимохідь, партизанські загони були розбиті на Дніпропетровщині, й Михайло потрапив у полон. Згодом, після допитів у гестапо, його доправили в концтабір "Заксенхаузен", що розташовувався неподалік Берліна. Потім уже – на Узедом. Думка про втечу з Узедома небом була двічі крилата: запропонував же її льотчик, відважний мордвин із прославленої дивізії Олександра Покришкіна, Михайло Девятаєв, та ще й саме на острові, де діяв потужний аеродром. Тож те, що випливало з цих обставин, нагадувало щось на зразок ключів від камери смертників. І десятеро відчайдушних наважились. Наскільки обережними їм довелось бути й діяти майже наосліп, розраховувати на удачу, можна зрозуміти з того, що виявиться вже на допитах у Радянському Союзі: не всі з них знали навіть прізвища один одного. Сам Михайло Девятаєв літав до цього тільки на винищувачах. Тож повести німецький нічний бомбардувальник "Хейнкель-111" він мав без підготовки. Звісно, завеликий ризик. Тому-то певний час товариші по черзі намагалися потрапити на авіамогильник, щоб відірвати там від покинутих машин хоч якісь деталі, на котрих має розумітися пілот. Написи щодо призначення на них справді були, але, зрозуміло ж, німецькою мовою. Тож авіатеорію довелось вивчати всім разом – кому наскільки дозволяло знання іноземної. …Вони сновигали аеродромом у тому смугастому одязі, наче примари. На людину, як би дивно це не звучало, був схожий лише кат-конвоїр. Замордовані, виснажені, ніхто не важив навіть більше сорока кілограмів – вчорашні хлопчаки... Було таке враження, ніби ці люди через дитинство поверталися знову в небуття. Проте насправді їх тримав на ногах неймовірний за силою приплив. І Балтійське море тут ні до чого – вони повертались додому… Повертались, щоб виправдовуватись за те, що вижили. Із протоколу допиту Михайла Ємця: "Питання: Розкажіть докладно, як велася підготовка до втечі, хто був ініціатором цієї підготовки? Відповідь: У лютому 1945 року, працюючи на аеродромі, Девятаєв побачив, що літак "Хейнкель-111", який стояв на аеродромі, був повністю заправлений пальним, а також у нього були завантажені боєприпаси. Літак "Хейнкель-111" готували до польоту. Дізнавшись про це, Девятаєв сказав мені й Кривоногову, що ми повинні здійснити втечу на цьому літаку…" "Потрібно було всіх наших попередити, – продовжував пізніше вже не підозрюваним, а героєм, в радіоефірі Михайло Ємець. – Призначеним часом стала 12-та година дня 8 лютого 1945 року. Михайло Петрович наголошував, що саме в обід у нас буде можливість втечі, коли солдати й офіцери підуть їсти й менше вештатимуться на аеродромі…" І сьогодні, як зі злітної смуги, здіймаються з тоненької стрічки архівної бобіни слова цього чоловіка й набирають нестримної висоти… Мить, коли втікачі відчули всю нестримність падіння й удару об землю, не забарилась. Вона настала ще раніше, ніж піднялись у небо. Це коли на їхньому рахунку вже був убитий конвоїр, а "Хейнкель" раптом виявився мало не пасткою – літак був без акумуляторів. Запасні віднайшли тут же, поблизу. Але які це були хвилини! Літак піднявся в небо лише з другої спроби. І це при тому, що в умовах концтабору нереальною була можливість навіть єдиної… Пізніше в мемуарах один із відчайдушних втікачів, Іван Кривоногов, наведе розповідь полоненого, який спостерігав за тими судомами початку польоту з острова.., бажаючи літаку смерті. В'язні не здогадувались про справжній його екіпаж і просто завмерли від сподівань, що нарешті "Хейнкель", котрим зазвичай керував ас-італієць, розіб'ється. "Ми допомагали натиснути на штурвал. Мишко командував: іще трішки, ще-ще трішки натисніть, – розповідав у інтерв'ю Ємець, – а я дивлюсь, що машина вже недалеко від берега моря й ось-ось шарахне у воду. Заплющую очі, а Мишко все за своє: іще, хлопці, ще сильніше натисніть… Дивлюсь, уже машина зіскочила з берега і йде над водою… Аж ось якимось дивом нас підкинуло – в літаку запанувала німа тиша…" Радіозв'язок просто волав німецькою: "Всім, всім, всім! Збити бомбардувальник будь-що! Курс його польоту – схід". Але заколотний екіпаж, щоб заплутати переслідувачів, вирішив рухатися в напрямку Скандинавських островів. І тільки згодом втікачі наважились повернути додому. Карту в літаку віднайшли, але та вказувала дорогу винятково на захід. Тож на схід довелось брати орієнтир за сонцем. Тоді це для них було навіть символічно. Приземлилися втікачі в Пруссії. Уже після нищівного вогню спочатку німецьких, а потім і радянських зеніток. Потрапили до своїх – і відразу стали чужими. Сімох із десяти членів того екіпажу невдовзі після "фільтрації" у СМЕРШі направили змивати ганьбу свого полону в штрафбаті. Шестеро з них загинули. Але ще більше приголомшує те, де саме це сталось: форсуючи річку Одер, навпроти гирла якої і по сей день красується, приваблюючи туристів, Узедом. Девятаєву, Кривоногову та Ємцю, як офіцерам, іще належало відновлювати документи та й надалі відбиватися на допитах від підозр. Марно. Їм не вірили. Старшому лейтенанту Михайлу Ємцю після повернення в село Бірки доводилось мовчати про своє воєнне минуле. Синові, Олексію Ємцю, ще й сьогодні є у кого порозпитувати про те, як не знаходив тоді собі місця його батько – ні робочого (про повернення до райкому партії з такою біографією годі було й думати, ледве влаштувався трактористом у колгоспі), ні душевного… – Розповідав мені батьків односелець, Володимир Микитович Харченко, таку історію. Коли він демобілізувався 1946 року та прийшов додому, запросив людей на застілля. Огірки, капуста, картопля, пляшка самогону. Чим тоді, перед голодовкою, можна було й пригощати? Посиділи якийсь час. І ось мій батько не витерпів: погукав його надвір. Вийшли. А там, каже, місячно-місячно, ніби не зірки, а прожектори в небі. Видно все ледве не наскрізь… Стали за сарайчиком, ото там, подалі від людських вух, і сповідався мій батько товаришеві про втечу з пекла. Дванадцять років недовіри – це, звісно, дванадцять років не полону, але й не волі. Це було наступне коло пекла. Зміни почалися вже після ХХ з'їзду партії та розвінчання культу Сталіна. Втім, можливо, що про ту легендарну втечу з полону змовчали б і тоді, але 1957 року втрутився авторитетний конструктор Сергій Корольов, і Девятаєву вирішили присвоїти звання Героя Радянського Союзу. Це дуже багато змінило і в його житті також, адже після війни колишньому полоненому ледве вдалося влаштуватися вантажником у порт. Михайла Ємця нагородили орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Всьому Радянському Союзу про втечу з Узедома стало відомо після телепередачі "Люди незламної волі". Олексій Ємець – третя дитина у великій родині (п'ять доньок та син). Він добре пам'ятає, як у ті часи зачастили гості та як одно просили батька розповісти про той переліт. Не відмовляв. Намагався. Але пережити все знову до самісінького приземлення так жодного разу й не вдавалося. Принаймні вдома. Так що "летіли" ті, хто хотів більше дізнатися, з ним уривками. Ніби розтинав той "Хейнкель" крильми зовсім не небо, а саме життя. Як мучився з цим наодинці? Та безсумнівно ж, що приречений був долати той політ іще тисячі разів. Хоч уві сні, хоч наяву. Може, тому, щоб ніхто не заважав йому знову допомагати пілоту, багато років ходив на роботу в сусіднє село шість кілометрів тільки пішки. Може, й тому… І це було навіть сильніше за потребу виговоритись після тривалого мовчання. – Після телепередачі справді багато що змінилося, – продовжує Олексій Михайлович. – Уже й роботу йому дали іншу – працював бригадиром рільничої бригади. Та й настрій у нього, звісно, став куди веселішим, впевненішим – ми отримували велетенську кількість листів від тих, хто був вражений цією історією, про батька писали газети… Запрошення від різних колективів приїхати й поділитися спогадами приймав із дорогою душею. Але, чесно кажучи, ні статків, ні часу для тих поїздок не віднаходив. Завфермою, керівник комунального господарства, голова Сватківської сільради – це все його трудовий фронт. Іноді зітхав, що якби не оті підозри через полон, то обов'язково зміг би більше. Але це так бідкався сам собі, не на людях. Характер не дозволяв, згадує Олексій Михайлович. – Совісний він дуже був. Не любив хвалитися сам і не терпів такого від інших. Іноді спостерігає за самохвалом, а тоді як висловиться! Або ж і взагалі не дослухає, а обернеться й піде. Принциповий був. 1984 року для Михайла Ємця завершився той політ назавжди, ветерана не стало. Чи пролітала тоді його душа над тим островом у Балтійському морі? Ну, а як би інакше він попрощався з шістьома товаришами, які разом із ним хоч і брали орієнтир на сонце, а загинули неподалік Узедома? Чи то доля, чи то все-таки люди не пробачили їм неймовірного вчинку... Минулого року, до 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, в межах проекту "Алея Російської Слави" на батьківщині всіх учасників перельоту встановили пам'ятні знаки. Покласти квіти до них можна тепер і в Полтаві, і в Гадячі. Пам'ятник має символічну назву – "Втеча з пекла": монумент окрилений літаком, що тільки-но вирвався в небо, під ним – прізвища героїв. Екіпаж знову в повному складі: Михайло Девятаєв, Іван Кривоногов, Михайло Ємець, Федір Адамов, Володимир Соколов, Тимофій Сердюков, Іван Олійник, Володимир Немченко, Михайло Урбанович, Петро Кутергін. Але орієнтир тепер – не на сонце, а на вічну пам'ять. |
|
Листоноші щодня проїжджають десятки кілометрів велосипедами ( "Газета.ua", 4 лютого 2011 року) На Полтавщині реорганізовують поштові відділення. По області їх 13. Планують за два місяці скоротити до семи. Найбільше виступають проти реформи працівники Гадяцької пошти. Там можуть скоротити 40 працівників і перевести відділення до Лохвиці. Начальник Лохвицького відділення поштового зв’язку 56-річний Степан Грачов каже, реорганізація дозволить поштовикам вижити.  Степан Грачов — ”Укрпошта” завжди існували за кошти, які заробила, а тепер це робити дедалі важче. Зменшується кількість населення, особливо в селах, хуторах. Трапляється, у віддаленому селі живуть кілька бабусь, а принести їм газети й листи потрібно. Обсяг кореспонденції постійно зменшується. Прибуток від розповсюдження преси отримуємо малий. Листів поменшало вп’ятеро. Із наявними тарифами і кількістю працівників пошта не може проіснувати. Чи дійсно в Гадячі скоротять першочергово листонош, а не чиновників? — Об’єднання дає скорочення адміністративного, управлінського персоналу. Це начальник, його заступник, чотири бухгалтери, два економісти, інженер із нормування та інші аналогічні посади — близько 40 осіб. У Лохвиці штат збільшиться на десяток людей. Економію принесе і те, що менше приміщень треба буде опалювати. Усі листоноші працюватимуть, як і працювали. Сортувальники не будуть скорочені, штатні одиниці перенесуть із Гадяча в Лохвицю. Але ж люди не зможуть переїхати заради роботи. — Без реструктуризації можна тримати людей і працювати в збиток далі. Після неї зможемо хоча б якось заробляти. Нині 80 відсотків доходів іде на заробітну плату. Листоноші за будь-якої погоди щодня проїжджають десятки кілометрів велосипедами, отримують 700–800 гривень. Чи вплине об’єднання на швидкість доставки кореспонденції гадячанам? — Обласна дирекція не дарма вибрала центром не Гадяч, а Лохвицю. Нерозумно везти кореспонденцію з Гадяча у крайні точки Чорнухинського району, розташовані мало не під Пирятином. До того ж у Лохвицю листи й періодика поступають із Лубен. Кореспонденцію звідти завозять до нас, а потім — у Гадяч. Те саме й з відправкою. Кажуть, скорочення поштових відділень пов’язане з продажем ”Укртелекому”. — Ніякого зв’язку між цими подіями немає. План реорганізації мережі поштових відділень полтавська дирекція ”Укрпошти” мала давно. Чи в інших областях також один центр обслуговує кілька районів? — У Харківській із значно більшою кількістю населення — сім поштових відділень. У нас доцільна така ж кількість. |
|
Базарники злякалися податкової ( "Газета.ua", 11 лютого 2011 року) У неділю 6 лютого в Гадячі не працював промисловий ринок. Замість яток було засніжене поле. — Торговці вийшли вранці, глянули — палатки ставити ніяк, місце не прочищено, ноги грузнуть у снігу, — розповідає місцевий підприємець Світлана. — А тут ще й вітер знявся. Так вони всі зібралися та й гайнули. Продавці розповідають, уранці стали розкладатися, та сильний вітер зривав ятки, розкидав товари. Сніг на території ринку для торгівлі не розчистили. Директор місцевого ринку Василь Сухоребрик каже, не розчищали сніг, бо з вечора в цьому не було потреби. — Бігли до мене вранці та питали, чи правда, що на базарі буде перевірка налогової з Києва. Я їм кажу, що такого не чув. А мені закидають, що я не хочу їх попереджати, — каже директор базару. — Того і не вийшли торгувати. |
|
( "Новини Полтавщини", 11 лютого 2011 року) Гадяцька міська рада оголосила про проведення аукціону з продажу двох земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Зокрема, на аукціон виставили земельну ділянку для комерційного використання площею 0,0583 га (разом з розташованою на ній будівлею) у м. Гадяч по вул. Терешкової, 12. Її стартова ціна: 134 тис. 300 грн. Також з молотка піде і ділянка у м. Гадяч по вул. Лохвицька, 34 для промислового використання. Її площа 0,5009 га. Стартова ціна: 250 тис. грн. Як повідомили у ПП «Регіональний інвестиційний центр аукціонів», аукціон проведуть 15 березня об 11.00 годині у залі засідань Гадяцької міської ради. Заяви на участь в аукціоні приймаються до 16.00 години 11 березня. Для отримання більш детальної інформації та подачі заяв на участь в аукціоні звертатися у понеділок, середу та п'ятницю з 9.00 до 16.00 год. за адресою: м. Полтава, вул. Фрунзе, 2, кім. 405, ПП «Регіональний інвестиційний центр аукціонів», тел. (0532) 69-04-25; моб. 067-531-27-97. |
|
Вор-рецидивист грабил подвалы жителей Гадяча и перевозил украденное в… детской коляске ( «Факты и комментарии», 21 марта 2011 года) Неизвестно, сколько преступлений успел бы еще совершить 53-летний житель села Вельбовка Гадячского района (Полтавская область), не наткнись он однажды на подвал изобретательных собственников. Только вор начал взламывать замок на двери подвального помещения, как в квартире хозяина сработала сигнализация. Мужчина вместе с сыном бросились в подвал, где и задержали непрошеного гостя. Вызванная на подмогу группа оперативников доставила грабителя в райотдел милиции. Тут-то и выяснилось, что в «сети» попался закоренелый преступник, ранее восемь(!) раз отбывавший наказания в местах лишения свободы. Не угомонился вор и после очередной отсидки. В РОВД набралось свыше двух десятков заявлений от пострадавших. С некоторых пор подвалы жителей райцентра обворовывали регулярно. — Злоумышленник не перебирал «харчами» — тянул все, что попадалось под руку, — рассказал «ФАКТАМ» начальник Центра по связям с общественностью Управления МВД Украины в Полтавской области Юрий Сулаев. — Продукты питания съедал сам, а изделия из металла сдавал в пункты приема металлолома. Украденное вор-рецидивист перевозил… в детской коляске, которую тоже стащил у кого-то из подвала. При обыске дома у задержанного была обнаружена граната времен Великой Отечественной войны, которую он якобы нашел на собственном огороде и хранил «на всякий случай»… под кроватью. Граната могла в любой момент взорваться. |
|
( "Новини Полтавщини", 29 березня 2011 року) Під час учорашньої акції протесту в Гадячі, керівник Полтавського відділення поштового зв'язку «Укрпошта» Микола Хоменко пообіцяв гадяччанам, що реорганізувати їхнє поштове відділення не буде. Про це «Новинам Полтавщини» повідомила організатор протестної акції та головний редактор газети «Свободи слова» Ірма Крат. Керівництво «Укрпошти» було вражено таким спротивом людей, тому Центр поштового зв'язку в Гадячі (№ 12) вирішили залишити без змін та нікого з поштарів не скорочувати. Єдине, про що просив гадяччан керівник Полтавського відділення поштового зв'язку «Укрпошта», - збільшити підписку видань та взяти фінансову відповідальність за існування відділення. До речі, на акцію протесту зібралося близько 800 небайдужих жителів Гадяча, в тому числі майже 200 поштарів. Нагадаємо, п'ять років тому гадяцьких поштарів намагалися приєднати до Зіньківської пошти, потім до Лохвиці. Учора Хоменко привіз рішення про приєднання гадяцьких поштарів до Миргорода, але передумав і залишив діяльність поштового відділення незмінною. |
|
Мамаша в порыве гнева сломала дочке ногу ( ««Комсомольская правда» в Украине», 2 апреля 2011 года) Запуганная 7-летняя девочка никому не говорила об этом, но проболталась во сне в больнице. Теперь горе-мать могут лишить родительских прав. 46-летняя Наталья из Гадяча Полтавской области только в 39 лет родила долгожданного первенца. Но так и не познала счастья материнства. Расставшись с мужем, стала все чаще заглядывать в рюмку, а злобу сгоняла на ребенке. 
Фото ЦОС ГУ МВД в Полтавской области Один такой мамин припадок довел 7-летнюю Дашу до больницы. «Никому не говори, что это я сломала тебе бедро, а то повешусь», - запугала дочь мамаша перед приездом в Полтаву. В больнице девочка подтвердила версию про неудачное падение во время игры. О жестокости женщины так бы никто не узнал, если бы не сон… - Как то ночью соседка по палате проснулась от крика. Даша во сне умоляла маму не бить ее, - рассказала Анна Одякова из ЦОС ГУ МВД в Полтавской области. – Женщина рассказала об этом врачу, а он – милиции. Дядям в пагонах девочка рассказала все. О том, как мама часто бывает не в духе, почти каждый день бьет ее без причины, а один раз даже гонялась по двору с ножом и порезала руку. - Жестокости женщины не было меры. В тот злополучный день она толкнула ребенка на пол, схватила Дашу за ногу и запрокинула ее так, что достала до головы. Потом начала давить с ужасной силой, пока что-то не треснуло, - рассказывают в милиции. - Только потом женщина остановилась, начала просить прощения и даже дала дочке обезболивающее. В больнице Наталья редко проведывает дочь, а Даша ее совсем не ждет. Домой возвращаться девочка не хочет, мечтает, что из больницы ее заберут бабушка и дедушка. Именно к ним девочка часто удирала от злой мамы. Против Натальи возбудили два уголовных дела за нанесение тяжких травм и злостное неисполнение родительских обязательств, решается вопрос о лишении права на дочь. |
|
Батрак сорвался с цепи ( «Экспресс газета», 10 мая 2011 года) 54-летний Валерий ШАПОВАЛОВ несколько раз сидел за грабежи. Провел за решеткой в общей сложности 18 лет. Сейчас у него ни жилья, ни работы. Перебивается тем, что помогает по хозяйству в деревнях - когда за деньги, а когда за кусок хлеба и крышу над головой. Своему знакомому, Антону ВАСИЛЬКОВСКОМУ, Валерий тоже взялся подсобить. Но вместо благодарности хозяин посадил его на цепь! - Антон жениться собирался, хозяйством заниматься было некогда. Попросил меня присмотреть, - вспоминает Валерий. - У него дом в селе Бобрик Полтавской области, там свинарник, теплица. Я за живностью убирал, овощи выращивал, дрова рубил, кормил собаку. Денег за работу вообще не видел. Антон в Гадяче живет, в районном центре, в селе бывает наездами. Еды мне не привозил. Я просил хотя бы курева, но у него всегда один ответ был: «Перебьешься! Ты, главное, работай!» Устав питаться пустой картошкой и выпрашивать у соседей хлеб, Валерий продал четырех хозяйских поросят заехавшим в деревню перекупщикам. Купил запас макарон и круп, сигарет, а заодно решил обмыть удачную сделку. 
На следственном эксперименте Валерий подробно рассказывал, как ему удалось скинуть оковы Праздновать Валерий продолжил в соседнем селе, где у него имелась подруга. Там их и настиг Васильковский, который обнаружил пропажу живности и батрака. - На обратном пути Антон завез меня в лес, показал место, где я должен был вырыть могилу себе, - до сих пор содрогается Шаповалов. - Но, видимо, передумал убивать. Зато крепко побил меня. Я опять убежал. Он снова меня нашел. И на этот раз решил привязать. Разгневанный хозяин набросил жертве цепь на шею и приковал к трубе отопления. - Орал: «Будешь лаять вместо собаки!» - продолжает бывший узник. - Еще цепь где-то нашел толстенную, как моя рука. Затянул под кадык, я думал, до утра не доживу. Прошу: «Ослабь хоть чуть-чуть», а он: «Подложи тряпочку, не так давить будет». Заботливый… На следующее утро Антон перевел Валерия в летнюю кухню, где в стенку возле кровати было вбито металлическое кольцо с цепью. - Васильковский набросил мне ее на правую ногу, - Валерий задирает штанину, обнажая кровавую рану. - Цепь короткая, едва ногу на пол мог спустить. Спать невозможно: давила. Вместо туалета ведро возле кровати. Настоящий гестаповец этот Антон! Я просил хотя бы удлинить цепь, чтобы можно было к плите подойти - воду вскипятить или в туалет выйти. Но он не слышал моих просьб. Утром приезжал, снимал кандалы и заставлял работать. Да еще злорадствовал, мол, что, есть хочешь? Радуйся, мол, кружке воды и куску хлеба. Вскоре Валерию удалось стащить напильник. Ночью перепилил одно из звеньев цепи и с металлическим кольцом на ноге подался к соседям. 
Картошка ШАПОВАЛОВУ уже поперек горла: он проращивал её в теплице, ею же и питался - Мы Валерку-то хорошо знали, подкармливали его все. А потом что-то не видно его стало. И вот как-то слышу, зовет меня. Подошел, а он мне цепь на ноге показывает, - поражен Василий Криворучко. - Это что же, животное, чтобы с ним так обращаться?! Кто из соседей сообщил в милицию, Валерий до сих пор не знает. Да только через какой-то час после его освобождения из районного центра прибыли милиция, сотрудники службы безопасности и районной прокуратуры. - Антон тогда прямо другой человек стал! Со мной ласковый, а из себя обиженного строит, - усмехается Шаповалов. - Сказал им, что я сам попросил меня приковать. А то, мол, когда выпиваю, неуемный становлюсь. Теперь вот ему тюрьма грозит. А виноват в этом я, получается. Жалко мне его. Никому не пожелаю оказаться на нарах. Я ведь и на суде пытался его выгораживать - как он меня просил. Но мне не поверили. Антон Васильковский находится сейчас в изоляторе временного содержания. Он сожалеет о случившемся, но его версия произошедшего отличается от рассказа Валерия. - Я его несколько раз прогонял, потому что он воровал, - объясняет Антон. - Однако он возвращался, просил прощения. Между прочим, украл у меня тонну корма, полтонны металла и пятьдесят килограммов тыквенных семечек. И поросят еще. Если бы я заявил в милицию, он бы получил от трех до пяти лет. Но я его пожалел, поскольку его сообщники частично погасили долги. Да он вообще мне должен быть благодарен всю жизнь! Я же ему давал еду, тепло, кров. И ничего не заставлял делать, разве что вместе мы на огороде управлялись. Он был у меня вольной птицей. Самому Антону о воле, вероятно, предстоит на некоторое время забыть. По словам исполняющего обязанности первого заместителя начальника Гадячского РОВД Геннадия Белоцерковца, против задержанного возбуждено уголовное дело по ст. 127 ч. 2 УК Украины. И срок от трех до пяти светит ему, а не Валерию. Автор благодарит начальника Центра по связям с общественностью Управления МВД Украины в Полтавской области Юрия Сулаева за помощь в подготовке материала. |
|
Музей молотка на Полтавщине собирали всем миром ( ""Комсомольская правда" в Украине", 13 мая 2011 года) На днях в городе Гадяч Полтавской области появился частный музей, главным экспонатом которого является молоток. Но не один, а целых 200. 
Начиная от каменного ударного инструмента наших предков, деревянной киянки, орудия стоматологов и альпинистов, и заканчивая современными инструментами. Свою коллекцию директор завода, 50-летний Евгений Гончаров собирал несколько лет на базе магазина строительных материалов. А вдохновила на это дочка, подарив трудолюбивому папе маленький яркий надувной детский молоток. - Когда открыли магазин, директор всем покупателям предложил поучаствовать в создании музея: за старый молоток бесплатно вручал новый, - рассказала «КП» работница магазина и экскурсовод музея по совместительству Светлана Давыденко. И результат не заставил себя ждать. Люди со всей области начали свозить в Гадяч «дедушкины» инструменты. Житель села Сосновка, например, нашел на промышленном участке по добыче торфа древний молоток из камня, которым, наверное, еще до нашей эры пользовались. А молодая пара из Чернечего Яра, убирая чердак старого дома, наткнулась на большой деревянный молот для сбивания кедровых шишек. Есть в коллекции гадяччанина и орудие каменщика, и топор, сделанный в позапрошлом веке. В Комсомольске-на-Амуре удалось раздобыть молоток для ремонта кораблей. 
Не обошлось и без забавных экспонатов. Под потолок подвесили засушенную рыбу-молот, а стеллажи «развеселили» детскими игрушками «Тук-тук». Есть в музее и много литературы об истории самого древнего ударного инструмента, технические журналы, вырезка из первого номера газеты «Молоток» 1917 года и… стихи. Самой юной поэтессе Лине, которую вдохновил отбойный молоток, всего 6 лет. 
Создатели музея утверждают, что подобного в Украине нет. А посетить его может каждый бесплатно и в любой день. |
|
( "Трудова Полтавщина", 16 травня 2011 року) До редакції «Трудової Полтавщини» звернулася Світлана Гейко із м. Гадяч. У листі йдеться про досвід, набутий нею в боротьбі за свої права, визначені Законом України «Про соціальний захист дітей війни». Подаємо з несуттєвими скороченнями. Оскільки я як дитина війни першою в Україні виграла у держави судовий позов, з 2008 по 2010 рік пройшла 8 судових рішень та беручи до уваги неодноразові звернення до мене про деталі розгляду судових справ, хочу ознайомити дітей війни з новими рішеннями судів, допомогти при подачі чергових позовів, побажати не опускати руки та наполегливо відстоювати свої законні права. Враховуючи те, що ст.99 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ) від 06 липня 2005 року №2747-VI для подачі заяв з позовами про виплату соціальної допомоги дітям війни встановлювався річний термін, ми з чоловіком, починаючи з 2007 року, дотримувалися саме річного терміну. 14 грудня 2010 року ми вчергове подали до Гадяцького районного суду позови про стягнення з Управління Пенсійного фонду в Гадяцькому районі коштів недоплаченої державної соціальної допомоги за 2010 рік. Причому ми не писали заяв на дачу згоди суддям на розгляд наших позовних заяв без нашої присутності, навпаки – повідомили, що бажаємо бути присутніми при розгляді наших справ. При здачі позовної заяви працівники суду також вимагають оригінал довідки від Управління Пенсійного фонду в Гадяцькому районі, у котрій викладено аргументи і нормативи, якими воно користується при нарахуванні дітям війни 10% недоплаченої державної соціальної допомоги. Так от у цій довідці, посилаючись на постанову Кабміну №530 від 28 травня 2008 року «Про деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян», передбачено прожитковий мінімум з жовтня 2009 року і по цей час для розрахунку соціальних доплат дітям війни в розмірі 49 грн. 80 коп. Однак, переглянувши в інтернеті багато матеріалів, що стосуються позовів дітей війни, ми знайшли там одне цікаве рішення. Отже, Окружний адміністративний суд м. Києва своєю Постановою №2/385 від 15.06.2009 р. по адміністративній справі №322-8099/092670 до Кабінету Міністрів постановив: визнати НЕЗАКОННИМИ п.8 та п.15 Постанови Кабінету Міністрів України №530 (530-2008-п) від 28.05.2008 р. «Про деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян». Тобто встановлені доплати в розмірах: з 22.05.2008 р. – 48,10 грн., з 01.07 – 48,20 грн., з 01.10 – 49.80 грн., якими Управління Пенсійного фонду Гадяцького району користується при нарахування соціальних доплат дітям війни, – Є НЕЗАКОННИМИ. Саме це ми з чоловіком і виклали в позовних заявах до Гадяцького районного суду з наміром відстояти їх у судовому засіданні. Згідно Закону України №1646-IV від 20 жовтня 2009 року «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати для осіб, які втратили працездатність», розміри відповідних виплат становлять: з листопада 2009 р. – 573 грн., з січня 2010 р. – 695 грн., з квітня 2010 р. – 706 грн., з липня 2010 р. – 709 грн., з жовтня 2010 р. – 723 грн., з грудня 2010 р. – 734 грн. Крім того, для підтвердження правоти своїх доводів ми виклали наступні юридичні аргументи: 1. Згідно ст. 3 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, НЕ МОЖУТЬ БУТИ ОБМЕЖЕНІ АБО СКАСОВАНІ іншими нормативно-правовими актами. 2. Згідно ст. 19 Закону України №2017-ІІІ від 05.10.2000 р. «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні гарантії є обов’язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності. 3. Конституційний Суд України рішенням по справі №19-п/2009 від 08.09.2009 р. в пункті 3.2 абзац 1-4 визначив, що Кабінет Міністрів України Постановою №530 від 28 травня 2008 р. не може визначати і не наділений повноваженнями щодо встановлення розміру пенсій, що своєю постановою він втрутився у сферу компетенції законодавства і що розміри пенсій і доплат встановлюються лише законами. 4. Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського Суду. 5. Враховуючи те, що Конституція України як Закон прямої дії має вищу юридичну силу, а Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскарженими, відповідач повинен був виплачувати нам щомісячну державну соціальну допомогу як дітям війни у повному розмірі – 30% прожиткового мінімуму за віком. 6. Згідно з ч.1, 2 ст.8 КАСУ суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права і свободи визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини. Здавалося б, наведених аргументів цілком достатньо для того, щоб суд прийняв стосовно нас, дітей війни, справедливе рішення. Тут варто згадати трохи історії. Отже, протягом 2007-2009 років згідно КАСУ діяв річний термін для подачі позовних заяв дітей війни. Однак підписаним В. Януковичем Законом №2453-IV від 07.07.2010 р. Верховна Рада своєю більшістю з Партії регіонів внесла зміни до КАСУ, обмеживши строки позовної давності до шести місяців, що дало можливість владі обкрадати кожного пенсіонера на 597 грн. (498 х 6 міс. х 20% = 597). І це при тому, що ч.2 ст.46 Закону «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» передбачено, що надбавки до пенсії за минулий час, які не отримані з вини органу, що призначив і виплачує пенсію, виплачуються без обмеження будь-яким строком із нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Дійсно, абсурдним виглядає рішення, внаслідок якого за 2006-2010 роки до суду необхідно звертатися 10 разів, кожного року – двічі. У свою чергу тепер і Конституційний Суд має двічі на рік, 1 січня та 1 липня, виносити рішення з цього питання (тому що без рішень КСУ влада взагалі не нараховує доплат), а діти війни, щоб не пропустити строки, повинні щорічно 1 січня і 1 липня подавати позовні заяви. Однак Рівненський окружний адміністративний суд розв’язав цю проблему інакше. У своїй постанові по справі №2-а-10085/081770 від 29 січня 2009 року суд відмітив: оскільки порушення щодо невиплати щомісячної державної соціальної допомоги є постійним і неможливо визначити перебіг строку звернення до суду, строк позовної давності не застосовується і позов дитини війни за 2006-2009 роки суд постановив задовольнити повністю. У правовій державі не повинно бути строку давності у справах, які зачіпають інтереси мільйонів людей, що постраждали в роки війни. З прийняттям нових положень КАСУ, за вказівкою влади і, напевно ж, згодою з Президентом, з 2010 року при розгляді позовних заяв дітей війни судова влада стала застосовувати скорочене провадження, яке у попередні чотири роки не застосовувалось. Ця новація не дає можливості оскаржувати рішення судів в апеляційній інстанції. Крім того, діти війни втратять можливість звертатися з касаційною скаргою до вищого спеціалізованого суду України, а також до Європейського Суду з прав людини. Це є чергова хитрість депутатів ВРУ, які знову ухвалюють неконституційні положення, що обмежує громадян у використанні всіх можливих засобів для захисту порушених прав. Це значить, що суд не вбачає за необхідне багатьом освіченим пенсіонерам бути присутніми в судах, висловлювати усно чи письмово свої думки і аргументи відносно цих справ. А аргументувати є що. Законом України №1691-VI від 18 лютого 2010 року судові справи про дітей війни було передано з адміністративного до цивільного судочинства, що спонукало суди повертати справи для подання їх по іншій формі. Враховуючи похилий вік позивачів-пенсіонерів, це майже на рік затягувало переоформлення документів, а значить і грошові витрати на переоформлення. Крім того, якщо раніше у відповідності з КАСУ пенсіонерам не треба було платити нічого, крім держмита, то при оформленні документів по Цивільно-процесуальному кодексу (ЦПК) кожен з них має платити 37 грн. за інформаційно-технічне забезпечення. Конституційний Суд України Постановою №19 рп/2010 від 09.09.2010 р. визнав Закон №1691-VI від 18 лютого 2010 р. неконституційним, і Президент був змушений його відмінити, підписавши Закон №2748-VI від 2 грудня 2010 р. Справи дітей війни стали повертати на переоформлення для розгляду знову згідно КАСУ, одночасно повертаючи кожному з мільйонів пенсіонерів кошти в розмірі 37 грн., якими держава весь цей час безплатно користувалася. І все це – завдяки нинішнім депутатам Верховної Ради і Президенту, які влаштували дітям війни такий собі пінг-понг. У результаті цієї свідомо створеної владою вакханалії в цивільних та апеляційних адміністративних судах накопичувались і практично не розглядалися мільйони справ дітей війни, що завдало старим пенсіонерам безліч незручностей. А скільки з них узагалі не дочекаються цієї доплати, враховуючи, що згідно статистики в Україні щохвилини помирає одна людина. Схоже, влаштовуючи таку тяганину, влада саме на це і розраховує. Повертаючись до наших позовних заяв щодо недоплаченої соціальної допомоги за 2010 рік, судді Гадяцького районного суду в своїх рішеннях №2-а-1681/11 від 15 березня 2011 року та №2-а-1680/11 від 8 лютого 2011 року постановили виплатити нам лише за півроку з моменту подачі заяв, не спромігшись навіть пояснити причини відмови виплати за перше півріччя. І хоча ми, посилаючись на новий прожитковий мінімум, зазначали в позовах нові розміри доплати, Гадяцький райсуд не звернув на це жодної уваги, надавши можливість Гадяцькому Управлінню Пенсійного фонду і далі приймати для розрахунку незаконні 49 грн. 80 коп. Нагадаємо, відмінені Окружним адміністративним судом міста Києва ще в червні 2009 року. Не погодившись із такими рішеннями Гадяцького районного суду, ми з чоловіком подали апеляційні скарги до Харківського апеляційного адміністративного суду. Згідно з законом і беручи до уваги рішення Київського і Рівненського судів, кожному з нас мають заплатити по 1702 грн. За постановою ж Гадяцького суду нам «світить» лише по 597 грн. Помножте недоплачену різницю на три мільйони дітей війни. Відчуваєте, як обдирають нещасних пенсіонерів за допомогою ось таких «справедливих» судів?! Відносно рішень судів є ще цікава інформація. Диканьський районний суд, що знаходиться від Гадяцького на відстані менше сотні кілометрів, виставив на своєму сайті зразок позовної заяви щодо перерахунку пенсій за 2009-2010 роки. І зверніть увагу: якщо Гадяцький суд не платить дітям війни навіть за половину 2010 року, то там викладено всі розрахунки за кожний місяць 2009 та 2010 років. Причому, в текстовій частині береться до уваги і вже згадувана Постанова Окружного адміністративного суду м. Києва. У зразку позовної заяви Диканьський районний суд не викидає з розрахунків для оплати жодного місяця протягом 2009-2010 років, підтверджуючи тим самим вимоги ч.2 ст. 46 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» про виплату нарахувань без обмеження будь-яким строком, а також рішення Рівненського окружного адміністративного суду про виплату соціальної допомоги дітям війни за всі місяці позову. На сайті Диканьського районного суду є сторінка правової допомоги зі зразками всіх документів, розмірами судових зборів, інформацією про роботу суду за 2009-2010 роки, про боротьбу з корупцією тощо. Гадяцький же суд не те що не надає зразка заяви, навіть приховує від дітей війни рішення інших судів на їх користь. Враження, що, економлячи на бідних, вносить свою частку для збільшення статків можновладців. Виникає питання, невже немає в нашій судовій системі суддівських семінарів хоча б на рівні обласних, де б знайомили з практикою інших судів? Хіба рішення Київського та Рівненського судів не мають правового використання по всій Україні? Хотілося б почути від шановного голови Гадяцького районного суду: чи він і його підлеглі проживають в іншій державі, чи у них з диканьськими суддями різні обласні керівники? А може, просто судді у Диканьці більше поважають громадян, ніж гадяцькі? Чи не тому-то Диканьський районний суд і зареєстрований у Канадському агенстві в рамках українсько-канадського проекту судової співпраці, яка передбачає правове, європейське ставлення до своїх громадян, у той час як Гадяцький суд продовжує випробовувати на людях елементи корумпованої пострадянської судової системи. |
|
По кровяному следу (Сайт "Oxota | Правильная охота и рыбалка", 23 мая 2011 года) Возле города Гадяч Полтавской области прошел Первый Чемпионат Украины среди немецких ягдтерьеров по кровяному следу. Главный эксперт Чемпионата – Вальдемар Олдак со Львова оценивал работу собак по правилам, которые полностью соответствуют правилам немецкого клуба DJT. 
Перед началом Чемпионата собаки были предварительно распределены (согласно пожеланию участников) на две группы. Первая группа испытывалась в субботу, а вторая – в воскресенье. Для испытания первой группы, вечером в пятницу судейской бригадой в лесу были проложены кровяные следы. Также в субботу вечером проложили следы на следующий день. От прокладки следа до прохождения собак по нему проходило 17-18 часов. Длина каждого кровяного следа – 400 метров. Для каждой собаки обязательно «прокапался» отдельный след. Единой закономерности следа не существует. Эксперт, наносящий след, прокладывает его по своему усмотрению, оставляя по ходу движения, с обратной стороны деревьев контрольные метки. В последующем, судья четко контролирует прохождение маршрута собакой по меткам. Ведущий также не может видеть меток, так как они расположены скрыто для него. Приблизительно посредине маршрута делается что-то наподобие лежки раненого животного. Это место помечается обильным количеством крови для того, чтобы собака причуяв сильнее, обретала уверенность в своих действиях. На каждом направлении рисуется паспорт следа – это маршрут с примерным указанием мест контрольных точек. Делается это для того, чтобы судья при неправильной работе собаки, мог ориентироваться, вовремя замечать отклонения от маршрута и своевременно принимать решения. Как и положено, на прокладывания одного следа расходовалось не более 250 грамм крови, а в конце выкладывалось чучело того зверя, чья кровь использовалась для прокладки следа. В данном случае это была косуля, кровь которой была заготовлена в сезон и законсервирована. Условия работы для собак усложнялись тем, что накануне прошел небольшой дождь. А в воскресенье непогода мешала собакам и во время прохождения по следу. Это приблизило Чемпионат к реальной обстановке, которая часто происходит во время охоты. На Чемпионат участниками было заявлено 16 собак, но прибыло лишь – 12. Согласно правилам, на работу собаки по следу отводится 2 часа. Этим и сложны подобные соревнования. Трудно рассчитать общее время работы группы. Поэтому количество участников ограничено. Хотя Вальдемар рассказывал, что в Польше проводят мероприятия и с большим количеством участников. Но при этом там работают три судейские бригады одновременно. Бюджет таких соревнований немалый: на проведение испытаний и соревнований самого начального уровня (район-область) выделяется бюджет (в пересчете на наши деньги) около 50 тыс. гривен. У польських охотников есть обязательное правило: при охоте на копытных наличие «кровяной» собаки обязательно. У нас же этого правила не придерживаются. Но, тем неменее, энтузиасты такой охоты есть, и обучение собак проводят за свои средства. Понимая важность добора раненого животного. К сожалению, при коллективных охотах множество подранков уходит после неудачного выстрела. Их никто не ищет и они пропадают. Наличие же собаки, работающей по кровяному следу, количество подранков сведет к нулю. Еще одной особенностью работы собак по кровяному следу является наличие специального поводка. Он должен быть длиной от 15 до 20 метров. Это необходимо для того, чтобы дать свободу для работы собаки и в то же время оставив за собой контроль. Не везде, где прошла собака, может пройти ведущий с поводком. Поэтому поводок в этих местах отпускается, место обходится другим маршрутом, затем поводок подхватывается и выматывается из корчей без помех работе собаки. Характерной особенностью работы по кровяному следу является слаженная работа собаки и ведущего. При чем подготовленность ведущего, знание им своей собаки в этом тандеме играет существенную роль. Хозяин должен чувствовать и знать поведение своего питомца. Вместе с ним «читать» проложенный след. Собаки, показывающие высокую работу, «читаются» легче, менее подготовленные – требуют большей концентрации ведущего и большей степени его участия в прохождении следа. Отдельно необходимо сказать об анонсе. Анонс не является обязательным видом в оценке работы собаки по кровяному следу, но только он способен дать в сумме 100 балов. Высшая оценка работы без анонса – 80 баллов. Что представляет собой анонс и как проверяется анонсирующая собака? Во- первых, анонс должен быть заявлен хозяином изначально. То есть участник, заранее предполагает проведение оценки его собаки несколько иначе, чем других. Суть такого оценивания заключается в следующем. Участник остается на месте, а судейская бригада, проложив еще 100 метров следа, укладывает там зверя и возвращается назад. Собака отпускается с поводка. Вновь найдя зверя, она должна либо лаять в течение не менее 5 минут, либо вернувшись к ведущему очевидным и понятным образом дать ему понять, что он должен следовать за ней. 
Немцы подвешивают собаке делающей анонс небольшую палочку на веревке к ошейнику. Собака, найдя зверя, берет палку в зубы и подбегает к хозяину. Это и есть тем очевидным сигналом «следуй за мной». В Германии не много собак заявляется на работу с анонсом. Поскольку анонс может как добавить баллы, так и отнять. Поэтому только очень уверенные, желающие работать на максимум ведущие, имеющие соответствующих собак, естественно, заказывают работу с анонсом. Соревнования по кровяному следу являются самыми уважаемыми и ценимыми среди охотников, как Германии, так и Европы в целом. Они часто включаются в программы мероприятий самого высшего ранга. А статистика Чемпионата такова: Всего дипломировано 10 собак. Получено 3 диплома I степени, 4 диплома II степени и 3 диплома III степени. Места расположились следующим образом: 1. Чемпион Украины по рабочим качествам, Чемпион состязаний, обладатель титула САСТ, немецкий ягдтерьер, сука рождения 06.04.09, UNIVERSALNYI SOLDAT PRIMA владелец Пустоваров В.Н. г.Днепропетровск. Диплом I степени 80 балов. 2. Серебряный призер состязаний, обладатель титула R.САСТ, немецкий ягдтерьер, кобель рождения 30.12.09, TAHO владелец Дрок М. Киевская обл.. Диплом I степени 60 балов. 3. Бронзовый призер состязаний, немецкий ягдтерьер, кобель рождения 30.05.10, JA-ADAR владелец Плакасов В.М. г. Черкассы Диплом II степени 40 балов. 4. Немецкий ягдтерьер, сука рождения 28.08.10, ARTEMIDA JAGDUNIVERSAL владелец Спивак С.А. Московская обл. Россия. Диплом I степени 60 балов. Лучшая молодая собака Чемпионата! Из за юного возраста (8 месяцев) не могла претендовать на призовые места. 5. Немецкий ягдтерьер, кобель рождения 27.03.09, DJET JAGDUNIVERSAL владелец SIRBU VLADISLAV MOLDOVA. Диплом II степени 40 балов. 6. Немецкий ягдтерьер, сука рождения 10.06.10, НИКА владелец Коберник Б.В. г. Черкассы. Диплом II степени 40 балов. 7. Немецкий ягдтерьер, кобель рождения 30.06.10, CIGEL JAGDUNIVERSAL владелец Пустоваров В.Н. г. Днепропетровск. Диплом II степени 40 балов. 8. Немецкий ягдтерьер, сука рождения 05.05.10, ХОНДА ЯГДУНИВЕРСАЛ владелец Гнатенко А.А. Черкасская обл. Диплом III степени 20 балов. 9. Немецкий ягдтерьер, кобель рождения 28.08.10, ARGO JAGDUNIVERSAL владелец Жуйков С.А. г. Херсон. Диплом III степени 20 балов. 10. Немецкий ягдтерьер, кобель рождения 05.02.10, URAN JAGDUNIVERSAL владелец Пономарев И.В. г. Киев. Диплом III степени 20 балов. Поздравляю Чемпиона, призеров, всех участников чемпионата! Уважаемые охотники, егеря и руководители охот! Перечисленные выше собаки, нашедшие дичь после 17 часов, не смотря на дождь, всегда помогут найти подранка даже на следующий день. Поэтому старайтесь, чтобы в ваших коллективах были именно такие четвероногие помощники. Более подробную информацию можно посмотреть здесь. |
|
Уходя, оставьте свет. Посмертная выставка одесского художника ( "Odessa Daily", 8 июня 2011 года) Посмертная выставка живописи и графики Владимира Литвиненко открыта в Одесском Художественном музее. Готовить выставку начинали еще при жизни художника, он умер 1 мая этого года. 
Обширная экспозиция разместилась в трех выставочных залах. Преобладают в ней пейзажи: в основном Одессы, Одесской области и Крыма. Стиль большинства из них соответствует Южнорусской (одесской) школе живописи: синтезу реализма и импрессионизма. А вот портреты, которых также много, ближе к русским художественным традициям. На выставке можно увидеть работы начиная я 50-х годов 20-го века и до последних месяцев жизни художника. Многие из них, особенно поздние картины, пронизаны светом, отражают южное солнце. Можно сказать, что Владимир Литвиненко выполнил «рекомендацию» из песни Альфреда Тальковского, посвященной памяти Юрия Визбора, – «Уходя, оставьте свет». Завершу переведенным с украинского языка отрывком из статьи, которую написал зять Литвиненко – художник Владимир Кабаченко. «Приподнятое восприятие окружающей природы, серебристое золото и золотистое серебро жаркого степного воздуха, разреженная сумеречность зимнего утра и сплетения голых веток пульсируют в колористической полифонии последних произведений Владимира Литвиненко. По словам художника, живопись – это бесконечный путь совершенствования, совершенствования мастерства, совершенствования личного восприятия и понимания окружающего мира, и, наконец, собственной личности». Выставка продлится примерно до конца июня. Родился в 1930 году в городе Гадяч Полтавской области. В 1956 году окончил Одесское государственное художественное училище имени Грекова. С 1958 года участвовал в многочисленных выставках в разных странах. В 1964 году стал членом Союза Художников Украины. Награжден медалью «За заслуги в труде». В 2008 году получил звание «Заслуженный художник Украины». Работал во Франции, где сотрудничал с аукционом «Acole». Умер в 2011 году в Одессе. 
|
|
У Гадячі з даху музичної школи впали двоє будівельників ( Інтернет-видання «Полтавщина», 16 червня 2011 року) Буквально годину тому в Гадячі сталася надзвичайна подія — з даху музичної школи впали двоє робітників, які проводили в закладі реконструкцію. 
Про це «Полтавщині» повідомила редактор газети «Свобода слова» Ірма Крат, котра стала очевидцем події. Молоді люди (на вигляд років 35) проводили на даху якісь роботи (хто підрядник робіт із реконструкції, наразі невідомо). На дощ, який ішов у цей час, не зважили. За словами свідків, ніякої страховки на чоловіках не було. Причому вже не вперше. В інші дні (а роботи в школі почалися десь два тижні тому) молоді люди також працювали на даху без засобів безпеки. У якийсь момент один із чоловіків послизнувся й почав падати. Другий спробував його утримати, але й сам полетів донизу. Будівля школи невисока — до 10 метрів. Чоловіки залишилися живі, але отримали численні травми. Один із робітників, як говорять свідки, вдарився при падінні головою, втратив багато крові. Потерпілих уже відвезли до лікарні. |
|
П'ятірка найбажаніших наречених Полтавської області ( "Газета.ua", 17 червня 2011 року) Власниця і редактор газети "Свобода слова" у Гадячі, має мережу магазинів У Ірми є будинок у Гадячі, дача в селі Броварки. Була одружена. Має сина 5-річного Богдана. — Працювала в приватній газеті, але не знайшла спільної мови з власником. 2005 року мої статті добре знали у Лохвиці, то підприємець Олександр Цись дав 1,5 тисячі гривень на відкриття моєї газети. Тоді мені був 21 рік. Але "Свобода слова" великого прибутку не давала, то я взяла в "Приватбанку" два кредити й на них розпочала свій бізнес. 
Два роки тому Ірма переїхала до Гадяча. Відкрила найбільший у районі меблевий магазин, пункт із прийому замовлень на металопластикові вікна, приватну газету. Їздить "тойотою". — Не схвалюю багатих, модних і крутих. Люблю вуличних бійців. У чоловічій компанії почуваюся впевнено. Як потрібна допомога, мужчина не зрадить і допоможе. Цікаво спостерігати, як чоловіки залицяються. У них руки трусяться, бояться зробити щось не так. Яким повинен бути ідеальний чоловік, скажу, як стану депутатом Верховної Ради. Готуюся балотуватися. За п'ять років перевірю там усіх "ідеальних" чоловіків. Бо думаєш одне, а отримуєш зовсім інше. Не люблю нічого дешевого. Парфуми купую тільки дорогі. Шопінгом не займаюся, не вистачає часу. Приходжу в магазин, за 20 хвилин скупляюся. Готувати не люблю, але життя заставляє. Люблю окрошку, язик із часником. Майже весь час проводжу на роботі. Бути багатою заважає відчуття справедливості. Аби допомогти людям, витрачаю свої кошти. |
|
«Я била дочку до тех пор, пока у нее нога не треснула. Тогда только поняла, что натворила…» ( «Факты и комментарии®», 21 июня 2011 года) После маминого «воспитания» семилетняя Маша попала в больницу с переломом бедра. Против горе-матери возбуждено уголовное дело сразу по двум статьям: ей грозит до пяти лет лишения свободы До поры до времени Машенька, попавшая в больницу с переломом бедра, объясняла врачам: мол, поскользнулась и упала. Не все в это верили, однако доказывать насилие над ребенком тоже никто не собирался. Оснований для этого особых не было: мать проведывала дочь в больнице, заботилась — и лекарства покупала, и поесть привозила. 
Но вдруг Маша заговорила. Во сне. «Боюсь, боюсь… Мама, не бей меня!» — металась она по постели. — Девочка, что с тобой? — спросила ее женщина, которая ухаживала за своей дочкой, лежавшей в одной палате с Машей. — Все нормально, — улыбалась Машенька в ответ. А потом таки рассказала правду, о которой стало известно и сотрудникам милиции. Маша похожа на ангелочка. Белокурая, с большими серыми глазенками и неизменной доброй улыбкой на бледном личике. Такого ребенка матери только бы любить да лелеять. Тем более что дочка у Надежды — ребенок поздний, первый и единственный. — Я молилась Богу, чтобы он послал мне ребеночка, — глядя куда-то вниз, без особых эмоций рассказывает женщина. — Но в браке у меня детей не было. Разведясь с мужем, вернулась из Сумской области к родителям в Гадяч. Тут сошлась со своим бывшим одноклассником. В тридцать девять лет забеременела от него. Правда, на учет в женской консультации не становилась — за работой было некогда. Хотела мальчика, а родилась девочка. Ну девочка так девочка… Своего отца Машенька не знает — у него давно другая семья. Мама сама ее воспитывает. — Ничего она мне не обуза, — возмущается мать-одиночка на вопрос, не мешает ли ей малышка устраивать личную жизнь. — Я дочку и в школу водила, забирала ее оттуда. Ни в чем ей не отказывала, покупала все, что ее душа желала. А желала Маша в основном конфеты чупа-чупс. Ей бы все магазинное, а от супа или вермишели нос воротит. Вредная такая… Вредная-не вредная, а в свои семь лет девочка справлялась практически с любой домашней работой: и посуду мыла, и в хате подметала, и живность кормила… Но почему-то ее маме все казалось не так. — Она била меня ни за что, особенно когда была пьяной, — сознается ребенок. — А выпивала мама часто. Тогда упрекала меня: не так насыпаю курам зерно, неаккуратно убираю… Хваталась за нож или за топор, пытаясь согнать на мне свою злость. Я тогда убегала к бабушке с дедушкой. Но я ей все прощала. И любила ее. А теперь, после того, как она мне ногу поломала, не люблю. И не прощу! Маша твердо и настойчиво повторяет последние слова несколько раз, что говорит о сильной душевной обиде девочки. Тем не менее мамаша уверена, что все это детское упрямство. — Я же извинилась перед ней, проведываю в больнице, фрукты привожу — их уже полная тумбочка набралась. Но Маша их почему-то не ест, требуя чупа-чупсы, — пожимает женщина плечами. — А мне на дорогу каждый раз тридцать гривен требуется только в один конец. Я уже все свои золотые кольца в ломбард заложила. И чеки вот на потраченные лекарства сохраняю, гривен на семьсот их собралось. Если у меня отнимут дочку, я повешусь… В тот день, когда все случилось, Надежда, похоже, была трезвой. По ее словам, забрав дочь из школы, помогла выучить уроки, затем они вместе ходили в магазин за тетрадями и карандашами, а вернувшись домой, стали управляться по хозяйству. — Я попросила дочку вытрусить дорожки, сама же пошла к колодцу набрать воды, — Надежда пытается вспомнить, с чего начался ее конфликт с дочерью. И не может. А скорее, не хочет. — Не знаю, что меня вывело из себя. Вот уже три недели сама пытаюсь понять. Но, вернувшись в хату, я вскипела. Понимаете, было бы не так обидно, если бы все это случилось на пьяную голову. А то ведь в тот день спиртного в рот не брала… В общем, била дочку до тех пор, пока у нее нога не треснула. Тогда только поняла, что натворила… Машенька тоже не может вспомнить, что же вызвало внезапный материнский гнев. — Я просила у нее прощения, — тихонько, чтобы не слышали соседи по палате, рассказывает девочка, то и дело поправляя яркое одеяло на больничной койке. — Не знаю, за что, но умоляла маму остановиться, обещала, что больше никогда не буду доставлять ей неприятностей. Только мама не слышала моих слов. Вот здесь, на левой руке, остался шрам от пореза ножом. Я упала на пол, тогда она взяла меня за левую ногу и потянула ее к голове. Меня как будто током ударило и стало больно… Спохватившись, Надежда вызвала «скорую». До ее приезда даже первичную медицинскую помощь оказала дочери — место перелома на бедре зафиксировала доской для резки хлеба, перетянув собственной рубашкой, дала обезболивающую таблетку. «Только никому не говори правду! Иначе я повешусь», — вконец запугала Надежда несчастное дитя. Районные медики, осмотрев потерпевшую, тут же отправили девочку в Полтавскую областную клиническую больницу — операций такого уровня, которая требовалась девочке, они не делают. Лечение Машеньке предстоит длительное. Пока она лежит на вытяжении в гипсе, потом ее направят на санаторно-курортное оздоровление. — Я домой не хочу, не отдавайте меня маме, — просит она врачей и сотрудников милиции, которые решают сейчас дальнейшую судьбу ребенка. — Я хочу жить у бабушки с дедушкой. Они же мне родные… О том же просят опекунский совет и старики, не желая отдавать ребенка в интернат. К бабушке с дедушкой Маша убегала не только когда ее избивала мать, но и когда в доме не было что кушать. Да и частенько надолго у них задерживалась — с ними ей тепло и спокойно. — Все говорят, я похожа на дедушку Жору, — с гордостью заявляет Маша. — За ним я больше всего скучаю. Он мне часто звонит. На день рождения подарил спортивный костюм, а бабушка — кроссовки. Только мама ничего… — Надежда вроде бы осознает свою вину, однако ее раскаяние слишком запоздалое, — говорит начальник криминальной милиции по делам детей полтавского областного главка милиции Жанна Ахиджанян. — В любом случае, даже если Надежда получит условное наказание, материнских прав ее лишат. Очень жаль, что женщина, родившая в довольно позднем возрасте, так и не сумела оценить свое счастье. Многие на ее месте пушинки сдували бы с такого долгожданного и замечательного ребенка, а Надежда променяла его на водку… — Я запила после того, как от меня ушел Машин отец, — как бы оправдывается Надежда. — Лечилась, но несколько месяцев назад сорвалась. К сожалению, случившееся не остановило горе-мамашу. Очередное горе она продолжает заливать с очередным сожителем. И ее материнские чувства все больше и больше растворяются в спиртном. — Думаю, дочка вырастет и простит меня, — надеется женщина. На днях Гадячский райотдел милиции возбудил против Надежды уголовное дело сразу по двум статьям: за злостное невыполнение обязательств по уходу за ребенком и за неосторожное нанесение телесных повреждений средней тяжести. Это влечет за собой максимальное наказание в виде лишения свободы на срок от двух до пяти лет. В ходе рассмотрения уголовного дела будет решен вопрос и о лишении Надежды материнских прав. А Машенька продолжает лечиться. Сейчас она находится в полтавском ортопедическом санатории. Как сложится дальнейшая судьба девочки, никто не знает… P.S. Имена главных героинь публикации изменены. |
|
( Арендатор.ру, 21 июня 2011 года) Группа компаний Fozzy Group, развивающая продуктовые сети магазинов «Сильпо», Fozzy, «Фора» и «Буми», намерена открыть новый магазин «Фора» в Гадяче (Полтавская обл.) в августе текущего года. Новый магазин разместится в обновленном здании двухэтажного универмага «Украина» в центре города по адресу: пл. 50 летия Октября, 1. Договор о сотрудничестве заключен на пять лет, сообщает RetailStudio.org. |
|
Места на Полтавщине, достойные Книги рекордов ( ""Комсомольская правда" в Украине", 25 июня 2011 года) Близнец Новомосковского храма, описанного Гончаром, находится в селе Плешивец Полтавской области. В начале XVIII века тут была традиционная для тех времен трехглавая деревянная церквушка. Но когда помещение пришло в упадок, жители села обратились за помощью к епископу Парфению, который родился в Плешивце, а его отец тридцать лет был священником в родном селе. Он собрал большие деньги на постройку каменного храма - точной копии Свято-Троицкого собора Новомосковска. По просьбе владыки проект сделал известный московский художник и архитектор Иван Кузнецов. Сооружение Покровского собора началось осенью 1902 года, а в начале июля 1906-го он был освящен. Храм построен в форме креста с девятью главами. Высота чуть больше 45 метров. Кресты были позолочены, инкрустированы полудрагоценными камнями красного, голубого, зеленого цветов. Позолоченный 6-ярусный иконостас, высотой около 10 метров, исполнен по рисункам Ивана Кузнецова в Московской иконописной мастерской. В 1911 году церковь получила в дар икону Святителя Николая от императора Николая II. Высоко оценил храм Михаил Грушевский на страницах своей многотомной «Истории Украины-Руси». Свято-Покровский храм не избежал разрушений. В 1934 году сняли колокола, а сама колокольня была взорвана. В годы войны в него попало семь снарядов. И только в 1990-х годах началось возрождение святыни. Свято-Покровскому храму подарили иконостас, осталось завершить реставрацию и включить в туристические маршруты. 
Реставрация Свято-Покровского собора завершается. Уже сейчас говорят, что он станет любимым местом туристов. Как доехать: село находится в 30 километрах от Гадяча на границе Полтавской и Сумской областей. |
|
Найкращий вальник лісу живе у Гадячі ( «Новини Полтавщини», 25 липня 2011 року) Силу, міць, точність, витримку демонстрували лісівники у XIV-му обласному традиційному конкурсі вальників лісу. Цього року змагання відбулося на території Руднянського лісництва ДП «Полтавський лісгосп». Сім найвправніших чоловіків змагалися у п’яти конкурсних завданнях: заміні пилкового ланцюга бензопили, комбінованому і точному розпилюванні колод, обрізуванні сучків та звалюванні дерев. Головною метою змагань стало не лише підвищення престижу професії вальника, а й зменшення виробничого травматизму на лісозаготівлях. За будь-яких природних умов в лісах України щоденно виконують свою складну й доволі небезпечну роботу понад 10 тисяч вальників. Окрім спортивного азарту конкурс допомагає неупереджено оцінити загальну кваліфікацію робітників лісу, адже лісгоспи зазвичай направляють своїх кращих представників, а суддівство забезпечують викладачі Лубенського лісового коледжу. Уже на першому етапі боротьби лідерство захопив неодноразовий переможець конкурсу Олександр Найда з ДП "Гадяцький лісгосп ", хоча на «п'яти йому наступали» й інші конкурсанти. Свої тонкощі має й обрізування сучків. Необхідно бути справжнім професіоналом, щоб швидко зрізати 32 штучні гілки, розміщені у певній послідовності і під різними кутами, при цьому не зачепивши деревини. Тому кожен учасник змагань намагався показати якнайкращі результати. Найзахоплюючим стало головне конкурсне завдання - звалювання дерев. Адже це найскладніше змагання, що оцінюється найбільшою кількістю балів. Необхідно спиляти сосну і спрямувати її падіння так, щоб вона опинилася між двох стовпців. Глядачі з напругою спостерігали за тим, куди впаде кожне зваляне дерево. Адже шанси на перемогу в обласному конкурсі мали всі учасники. 
За допомогою остаточного підрахунку балів, найкращим вальником лісу став Олександр Найда. Почесне друге місце дісталося Юрію Агафонову ДП «Мигрородський лісгосп». Третє місце зайняв призер минулорічних змагань Віктор Тимошенко, спеціаліст з Пирятинського лісгоспу. Усі учасники конкурсу змогли показати свій професіоналізм й отримати масу незабутніх вражень. |
|
Полтавская милиция не увидела на видео, как журналистку к «стене придавили» (Сайт «Обком», 14 Сентября 2011 года) Ноу-хау полтавской милиции – недавно установленные в каждом райотделе почти по два десятка видеокамер для контроля за поведением правоохранителей, дали первые положительные для милиции результаты: журналистка из Гадяча не смогла доказать оскорбительного поведения сотрудников милиции. Сегодня стало известно о завершении служебного расследования комиссией УМВД Украины в Полтавской области фактов, изложенных в заявлении редактора газеты «Свобода слова» (г. Гадяч Полтавской области) Ирмы Крат. Журналистка утверждала, что ее не допустили в Киевский райотдел милиции в Полтаве, куда она приехала ночью 30 августа 2011 года, чтобы проверить информацию о пытках там одного из жителей Гадяча. И. Крат рассказала, что ее не только не пускали в райотдел милиции и не принимали от нее заявления о неправомерных действиях правоохранителей, но и оскорбляли словесно и угрожали расправой. Свой диалог с дежурными милиционерами она записала на диктофон и на следующее утро передала в прокуратуру. Но, как утверждает журналистка, там диск с записью не вызвал интереса. В сегодняшнем сообщении пресс-службы милиции Полтавщины говорится, что «безосновательными комиссия признала утверждения журналистки – «придавив криком меня к стене, начали махать кулаками» (цитата из заявления). Записи камер видеонаблюдения, установленные в райотделе, не подтверждают факт применения каких-либо методов физического или психологического давления на журналистку». |
|
На Полтавщине празднуют юбилей Михаила Драгоманова с опозданием ( ""Комсомольская правда" в Украине", 30 сентября 2011 года) 29 и 30 сентября в Гадяче Полтавской области проходят мероприятия в честь 170-летнего юбилея историка, фольклориста и публициста Михаила Драгоманова. Вчера состоялась научная конференция, а сегодня пройдут массовые гулянья в Зеленом гаю, где любила отдыхать племянница Драгоманова, Леся Украинка. 
Михаил Драгоманов Место празднования выбрано не случайно: именно в Гадяче Михаил родился и провел детские годы. А вот по поводу даты рождения мнения разошлись. Местная власть уверена, что историк родился 18 сентября, то есть 30-го по новому стилю. Вот и запланировали все события на этот день. А работники музея семьи Драгомановых в Гадяче уверены, что юбилей отмечают с опозданием. На самом деле Михаил Петрович родился 6 сентября 1841 года по старому стилю, а, значит, 18-го. Этому есть подтверждение. Известный исследователь Петр Одарченко из США дружил с сестрой Михаила Еленой Пчилкой и держал в руках "Молитослов" отца Драгоманова. В нем Петр Якимович записывал даты рождений и смерти всех своих шестерых детей. Вот что он писал о появлении на свет своего старшего сына: "6.09 в пять часов утра родился мой сын Михаил". Этот блокнот в 1920-х годах хранился в доме-музее Драгомановых в Гадяче. Петр Одарченко делал из него выписки. А во время войны немецкая бомба упала в камин дома, и уничтожила не только само помещение, но и практически все, что в нем было. 
Директор музея показывает альбом Драгомановых, который уцелел во время войны. - Старожилы рассказывали, что на пепелище валялись письма и фотографии Драгомановых. Люди собирали их, чтобы растапливать печки, - рассказывает директор музея Виктория Левицкая. – Из вещей, которые на самом деле принадлежали Драгомановым, сохранился лишь фотоальбом без фотографий. А вот чайник из фарфорового сервиза Леси Украинки исчез во время перевозки вещей со старого помещения краеведческого музея (1992 год). |
|
( «Новини Полтавщини», 21 жовтня 2011 року) Зараз під час сезону полювання та риболовлі актуальним є питання з використанням човнів та маломірних (малих) суден. На Полтавщині зафіксували вже декілька подій за участі самохідних та несамохідних плавзасобів, які ледь не призвели до загибелі людей. 10 жовтня мешканець села Хітці Гадяцького району пішов наловити ряски на річку Грунь, де перекинувся на човні. Особовий склад СДПЧ № 23 витяг потерпілого з води та направив до реанімаційного відділення Гадяцької ЦРЛ. Діагноз потерпілого - переохолодження середньої тяжкості. 16 жовтня у місті Гадяч місцевий мешканець під час риболовлі на ставку випав з човна у воду. Допомогли йому місцеві мешканці. Комунальне підприємство Рятувально-водолазна служба Полтавської обласної ради нагадує, що для збереження життя та здоров'я свого та оточуючих слід дотримуватися правил безпеки при користуванні самохідними та несамохідними плавзасобами, а при виникненні нестандартної ситуації не забувати про взаємодопомогу. |
|
НА ПОЛТАВЩИНЕ РАЗБИЛСЯ ДЕЛЬТАПЛАНЕРИСТ ( «Полтавщина», 23 октября 2011 года) Как сообщили в центре пропаганды УМЧС Украины в Полтавской области, во время полета на дельтаплане житель Гадяча 1959 г.р. потерял управление летательным средством и упал на землю. В результате падения мужчина получил многочисленные травмы головы и тела, от которых умер в реанимационном отделении Гадячской ЦРБ. Причины падения пока выясняются. |
|
|
